Форми та види заповітів у цивільному праві України

Англійське цивільне право передбачає лише одну основну форму заповіту. Він повинен бути написаний або власноручно, або надрукований (також допускається поєднання рукописного та машинописного текстів), або оформлений у вигляді криптограми, підписаний заповідачем (або іншою особою в його присутності та з його згоди) та мінімум при двох свідках. Кожен зі свідків повинен засвідчити та підписати заповіт в присутності заповідача. Свідком, як правило, не може бути особа, що є спадкоємцем за заповітом.

Якщо у заповіті заповідач посилається на який-небудь документ, не посвідчений свідками, він може бути поданий на затвердження як частина заповіту за наступних умов:

а) він повинен існувати на момент складання заповіту;

б) в заповіті на нього повинно бути зроблене посилання як на існуючий;

в) в заповіті цей документ повинен бути чітко ідентифікований.

Законодавство деяких країн континентальної Європи передбачає наступні форми заповітів.

Власноручний заповіт - заповіт, повністю написаний самим заповідачем, підписаний та датований ним. Така форма заповіту давно використовується в зарубіжних країнах, зокрема у Франції (ст. 970 ФЦК), Нічеччині (§2247 НЦУ), Швейцарії (ст. 505 ШЦК). В країнах Західної Європи використання цієї форми заповіту покликане зменшити ймовірність підроблення.

Що стосується України, то законодавством така форма заповіту не передбачена. Складений таким чином заповіт відповідно до ст. 1257 ЦК України є нікчемним, оскільки не відповідає вимогам щодо нотаріального посвідчення заповіту.

Заповіт у формі публічного акту є заповітом, що вчиняється відповідно до встановленої законом процедури за участі офіційної посадової особи, якою, як правило, виступає нотаріус. У Франції заповіт у формі публічного акту складається в присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків. Такий заповіт може бути складений зі слів заповідача під диктовку, після чого він підписується заповідачем, нотаріусом та свідками (за наявності) (ст. ст. 971-974 ФЦК).

В Німеччині при вчиненні публічного заповіту заповідач диктує нотаріусу свою останню волю або передає йому письмовий документ з повідомленням, що в ньому міститься його остання воля (§§ 2232-2233 НЦУ).

В Італії публічний заповіт приймає нотаріус в присутності двох свідків. Спадкодавець викладає свою волю нотаріусу, нотаріус складає та записує розпорядження спадкодавця.

В Україні форма заповіту встановлена законом і має імперативний характер. Відповідно до ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем і має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК. Як і в інших країнах континентальної Європи, заповіт може бути записаний нотаріусом зі слів заповідача. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним (ст. 1248 ЦК України). Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених, заповіт може підписати інша особа (ст. ст. 207, 1247 ЦК).

Законодавство України не вимагає участі в складанні та посвідченні заповіту свідків, за винятком випадків, коли заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, та коли заповіт замість нотаріуса посвідчується іншими посадовими особами (ст. ст. 1248, 1252, 1253 ЦК України). Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Головною перевагою даної форми є гарантія справжності заповіту та відповідності його змісту волі заповідача. Публічний заповіт практично виключає виникнення будь-яких сумнівів щодо справжності заповіту і відповідності його змісту дійсній волі заповідача. Участь сторонніх осіб (нотаріуса, свідків) в процедурі складання заповіту робить проблематичним збереження таємності заповіту, тому законодавство ряду країн містить заборону виступати в якості таких осіб іншому з подружжя заповідача, його родичам, братам та сестрам та їх подружжю, а також нотаріусам, посадовим особам та свідкам (їх родичам та подружжю), на користь яких зроблені заповідальні розпорядження (ст. ст. 975, 980 ФЦК, ст. 503 ШЦК).

Відповідно до ст. 1255 ЦК України нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Свідками не можуть бути спадкоємці за заповітом, члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом.

Третьою формою, передбаченою законодавством більшості країн континентальної Європи, є таємний (секретний) заповіт. Таємний заповіт - це заповіт, складений заповідачем і в запечатаному вигляді переданий на зберігання нотаріусу, як правило, в присутності свідків. Ця форма, що дозволяє забезпечити таємницю заповіту і його схоронність, прямо передбачена законодавством Франції (ст. ст. 969, 1007 ФЦК). У Франції заповідач повинен подати заповіт в закритому, запечатаному і опечатаному вигляді нотаріусу та двом свідкам, заявити, що даний папір є його заповітом, та повідомити метод використання листа. Нотаріус складає акт підписання, який він пише власноручно або друкує на машинці на запечатаному заповіті, проставляє дату, вказує місце, де відбувається акт, дає опис конверта та печатки. Цей акт підписується заповідачем, нотаріусом та двома свідками. Швейцарський цивільний кодекс не заперечує можливість складання такого виду заповітів та відносить регламентацію пов'язаних з цим питань до компетенції кантонів (ч. 2 ст. 505 ШЦК).

В Україні Цивільним кодексом також був введений інститут секретного заповіту (ст. 1249 ЦК) за аналогією з таємним заповітом в європейських країнах, який передбачає право заповідача власноручно написати та підписати заповіт, запечатати його в конверт, на якому має бути підпис заповідача, та подати його нотаріусу. Останній ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщує його в інший конверт та опечатує. Таким чином, до смерті заповідача жодна особа (включаючи нотаріуса) не вправі ознайомитися зі змістом заповіту.

Укладання секретного заповіту, на думку Ю.О. Заіки, суперечить такій умові дійсності правочину як вчинення його в належній формі. Нотаріальна дія реєструється в реєстрі нотаріальних дій і вважається вчиненою з моменту реєстрації. Оскільки нотаріус ставить свій посвідчувальний напис на конверті, вчений вважає, що нотаріус посвідчує не правочин, а вчиняє таку нотаріальну дію, як прийняття документу на зберігання, тобто, законодавець фактично визнає дійсним заповіт і без його нотаріального посвідчення.

Крім того, така форма заповіту небезпечна тим, що особа, яка вирішила письмово оформити своє волевиявлення на випадок смерті, не знайома з правилами написання та складання заповіту. Тому навіть після роз'яснень нотаріуса, можливі помилки в складанні заповіту, що можуть спричинити його недійсність. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачу точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту, чого він не може зробити при посвідченні секретного заповіту. Чинне законодавство України й так покладає на нотаріуса обов'язок зберігати таємницю нотаріальної дії, а справи щодо розголошення таємниці заповіту судовій практиці України невідомі [17].

У підсумку хотілось відзначити, що спадкове право характеризується консерватизмом, оскільки засноване переважно на моральних уявленнях, сімейних устоях та національних традиціях, які істотно відрізняються в різних країнах та з великими труднощами піддаються не тільки уніфікації, але й простому коригуванню. Такі устої і традиції повинні враховуватись при вдосконаленні національного спадкового законодавства.

Формі заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. З розвитком виробництва виникає необхідність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необхідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприймається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов'язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.

РОЗДІЛ ІІІ

3.1 ЗАПОВІТ З УМОВОЮ

Термін «розпорядження» походить із тріади права власності: право володіння, користування та розпорядження, тобто розпорядження своєю власністю, а не можливість заповідача залишити (обов'язкові) розпорядження спадкоємцям. Принцип спадкового права -- це рівність прав його суб'єктів, тому заповідач може лише встановити умови (обов'язки) спадкоємців, які будуть обов'язковими в разі прийняття спадщини за заповітом і не суперечитимуть законодавству, а останні мають право погодитися прийняти спадщину за заповітом з урахуванням зазначених умов (установлених обов'язків) чи відмовитися від прийняття спадщини.

Залежно від змісту заповіту й характеру волевиявлення заповідача доцільно визначити такі види заповітів:

1) частковий заповіт, яким охоплено не всю спадщину, а лише її частку (ст. 1236 ЦК України);

2) натуральний заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде в його власність після смерті заповідача;

3) пропорційний заповіт, коли частки спадкоємців визначаються рівними або нерівними;

4) змішаний заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі. До змішаних можна віднести й натуральні заповіти, коли частина майна залишиться не заповіданою;

5) заповіти з умовами: а) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК України); б) із покладенням на спадкоємців обов'язків (статті 1240 ЦК України);

в) зі встановленням сервітуту (ст. 1246 ЦК України);

6) заповіт із підпризначенням спадкоємців (ст. 1244 ЦК України);

7) заповіт із позбавленням прав на спадкування (ст. 1249 ЦК України):

а) зі вказівкою причин усунення від права на спадкування;

б) без зазначення причин усунення від права на спадкування [31].

Заповіт з умовою був відомий ще римському приватному праву, а в сучасних законодавствах закріплений у Франції, Німеччині, Іспанії та інших країнах. Примітно, що при підготовці нового ЦК РФ [9] ідея щодо запровадження умовних заповітів активно обговорювалася, але в кінцевому результаті від її втілення вирішено було відмовитися. В цивільному законодавстві України законодавець навпаки, вирішив за доцільне закріпити відповідну норму.

Так, відповідно до ст. 1242 ЦК України, заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Загальноприйнятою в юридичній літературі є позиція про те, що підставою виникнення правовідношення спадкування за заповітом є юридичний склад із послідовним накопиченням елементів: складення заповіту; відкриття спадщини та її прийняття.

У разі ж спадкування за заповітом з умовою, до складу юридичних фактів додається ще один - настання умови, визначеної заповітом.

Умова у заповіті має бути:

1. Визначеною за змістом, тобто чітко встановлювати дії, що має вчинити спадкоємець для набуття права на спадкування, або події, що мають статися незалежно від поведінки спадкоємця.

2. Правомірною, що прямо витікає зі змісту ч. 2 ст. 1242 ЦК України, відповідно до якої умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

3. Здійсненною, тобто такою, яку можливо реально виконати або яка може реально настати, хоча здійсненність умови заповіту - поняття більшою мірою оціночне.

Слід підкреслити, що умова у заповіті може бути як дією, так і подією. У першому випадку умова пов'язана із поведінкою спадкоємця і за своєю юридичною природою є правочином. Відповідно до такої умови заповіту можуть бути застосовані як загальні норми глави 16 ЦК України «Правочини» у тому обсязі, в якому вони не суперечать суті досліджуваних правовідносин.

Умову в заповіті необхідно відрізняти від інших заповідальних розпоряджень, зокрема, заповідального відказу. Різниця між ними полягає в тому, що заповідальний відказ, на відміну від умови в заповіті, не впливає на виникнення у спадкоємця права на спадкування, а лише породжує зобов'язальне правовідношення між відказоодержувачем (кредитором) та спадкоємцем (боржником).

І хоча умова в заповіті має певну схожість із заповідальним покладенням, тобто зобов'язання спадкоємця виконати певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети (ч. 2 ст. 1240 ЦК України), відмінність між ними аналогічна наведеній вище - заповідальне покладення не зумовлює в особи права на спадкування.

Отже, умову в заповіті можна розглядати як вид заповідального розпорядження і, одночасно, як одну з підстав виникнення відповідного правовідношення (юридичного факту).

Згідно ч. 1 ст. 1242 ЦК України, умова визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Визнаючи часові межі настання умови, слід зазначити, що так умова має існувати до часу відкриття спадщини, або - безпосередньо у день відкриття спадщини, з яким закон пов'язую день смерті особи або день з якого вона оголошується померлою.

Під часом відкриття спадщини мають на увазі певний день, що термінологічно в контексті спадкових правовідносин означає добу, а тому умова, встановлена у заповіті має настати протягом двадцяти чотирьох годин дня смерті заповідача або після набрання законної сили рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Ненастання умови на час відкриття спадщини означає своєрідне «відсторонення» спадкоємця за заповітом від спадкування. Зважаючи на те, що наявність умови може бути як пов'язаною, так і не пов'язаною з поведінкою спадкоємця, таке «відсторонення» від спадкування в деяких випадках не залежить від дій спадкоємця. Більш того, настання цієї умови пізніше, хоч би і в межах шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, не дає права на спадкування заповіту з умовою. Наприклад, заповідач встановив умовою виникнення права на спадкування народження дитини. Проте на час відкриття спадщини спадкоємиця перебуває на шостому місяці вагітності. У наведеному прикладі умова заповіту вважається такою, що не виконана, а спадкоємиця не набуває права на спадкування.

Інструкція [25] не вбачає особливості видачі свідоцтва про право на спадщину у оазі спадкування за заповітом з умовою. Оминають це питання і Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов'язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя.

За загальним правилом, встановленими п. 214 вищезазначеної Інструкції, нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом шляхом витребування відповідних доказів перевіряє: факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, наявність та чинність спадкового договору, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво; перевіряє коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Виходячи з того, що нотаріус видає свідоцтво про право на спадщину, саме на нього покладено обов'язок встановити наявність умови на час відкриття спадщини. А тому нотаріус повинен отримати від спадкоємця документи, що підтверджують, по-перше, існування умови заповіту та, по-друге, існування такої умови саме на час відкриття спадщини. За відсутності наведених обставин, нотаріус виносить мотивовану постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину.

Однак виконання умови заповіту не завжди можливо підтвердити документально. Це стосується передусім поведінки спадкоємця (наприклад, припинення аморального способу життя). В такому разі спадкоємець має звернутися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд розглядатиме таку заяву в порядку окремого провадження, і рішення суду по цій справі надається нотаріусу.

Відповідно до ч. 2 ст. 1242 ЦК України умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Отже, недійсною в силу прямого припису закону вважається умова заповіту, що: 1) суперечить закону; 2) суперечить моральним засадам суспільства.

І якщо перша підстава нікчемності умови заповіту не викликає запитань, то друга потребує детального з'ясування. Як відомо, у чинному цивільному законодавстві вживається поняття «моральної засади суспільства», що є категорією звичаєвого права. Згідно ч. 4 ст. 13 ЦК України при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Утім, закон не містить дефініцію «моральні засади суспільства», що значно ускладнює її практичне застосування.

Водночас, вирішення цієї проблеми може бути певним чином полегшене положенням Закону України «Про захист суспільної моралі» [22], у ст. 1 якого наводиться поняття суспільної моралі як системи етичних норм, правил поведінки, що склалися в суспільстві на основі традиційних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.

З дефініції «суспільна мораль» можна виділити такі її складові: система етичних норм; правила поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей; уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість [52].

Не виникає сумнівів, що «моральні засади суспільства» є оціночною категорією і в контексті досліджуваних правовідносин факт того, що умова заповіту суперечить моральним засадам суспільства має бути встановлений судом. І хоча відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його закону та не потребує визнання таким судом, цю норму досить складно застосувати до недійсності умови заповіту через її порушення моральних засад суспільства. Також необхідно зазначити, що закон не відносить до повноважень нотаріуса встановлення нікчемності умови заповіту. Невипадково в юридичній літературі висловлюються позиції щодо недійсності заповідальних розпоряджень, за якими особа призначається спадкоємцем за умови, що вона повинна обрати певну професію; укласти, чи, навпаки розірвати шлюб; укласти шлюб з певною особою; обрати певне місце проживання чи відмовитися від пересування; виконувати чи не виконувати релігійні обряди тощо.

Умова заповіту може виявитися нездійсненною, якщо неможливо виконати її взагалі або протягом певного строку. У разі умова має вважатися такою, що настала [19, с. 123].

Як визначається у ч. 3 ст. 1242 ЦК України, особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало. Буквальне тлумачення наведеної норми дає змогу дійти висновку про те, що спадкоємець може оскаржувати в судовому порядку умови заповіту за іншими, ніж встановлено в законі, підставами. Наприклад, у зв'язку зі встановленням умови під впливом помилки. В той же час, визнання умови заповіту недійсною не може впливати на дійсність заповіту в цілому. У такому разі спадкоємець отримує спадщину безумовно.

Закріплення права особи на складання заповіту з умовою є проявом принципу свободи та дозволяє заповідачеві певним чином впливати на динаміку спадкового правовідношення після відкриття спадщини.

Характеризуючи умову як одну з підстав спадкування, слід вказати на її наближеність до правочинів із відкладальною обставиною. Так, в порядку ч. 1 ст. 212 ЦК особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідоме, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Утім, така наближеність є відносною, оскільки умова, визначена у заповіті, може існувати і на момент його складання, що не допускається стосовно умовних правочинів, щодо яких умова має настати у майбутньому [27, с. 126].

3.2 ЗАПОВІТ ПОДРУЖЖЯ

Законодавець України запропонував у ЦК України новий вид (або різновид) заповіту -- заповіт подружжя. Зрозуміло, що такий крок зумовлений не виключною новизною цього інституту в світовій практиці, а навпаки, запозиченням його із цивільного законодавства інших держав, зокрема Німеччини. У Німеччині заповіт подружжя називають ще «Берлінським заповітом».

Тому, необхідно спочатку з'ясувати суть заповіту подружжя за законодавством Німеччини. Слід зазначити, що норми, які регулюють зміст спільного заповіту, є диспозитивними й надають подружжю можливість вибрати найбільш вигідну модель правового регулювання спадкових правовідносин, яка буде максимально відповідати конкретній життєвій ситуації та їх побажанням. Наприклад, подружжя як спадкодавці можуть обрати одну з правових моделей заповіту, при цьому вказавши, які із розпоряджень у заповіті будуть взаємопов'язаними й незмінними, а які, навпаки, той з подружжя, хто пережив іншого, зможе змінити в односторонньому порядку.

Крім цього, закон Німеччини надає подружжю можливість включати в заповіт подружжя різного роду застереження (примітки, обмеження). Наприклад, у випадку повторного шлюбу того з подружжя, який пережив іншого, він повністю або частково повертає все спадкове майно померлого подружжя третій особі, яка вказана в заповіті, або ж той з подружжя, хто пережив іншого, у випадку повторного шлюбу повинен буде виплатити певну суму третій особі .

За законодавством Німеччини спільний заповіт не обмежує можливість громадян змінити свою волю за їх життя як за домовленістю один з одним, так і в односторонньому порядку.

Отож допоки обидва з подружжя живі, будь-хто з них може відкликати своє заповідальне розпорядження. Оскільки спільний заповіт подружжя складається із двох заповітів, у яких подружжя взаємно розглядаються як спадкоємці і на випадок смерті одного з них обов'язково зазначається, що все майно померлого переходить до того з подружжя, хто залишився живим, то у випадку відкликання заповідального розпорядження одним з подружжя взаємопов'язані розпорядження другого з подружжя стають недійсними й він також отримує можливість вільно розпоряджатися своїм майном.

Після смерті одного з подружжя другий втрачає право відкликати заповіт. Це значною мірою обмежує свободу щодо зміни чи скасування заповіту та розпорядження майном. Однак є спосіб змінити заповіт і після смерті одного з подружжя. Так, той з подружжя, який пережив другого, може відмовитися від усього належного йому за спільним заповітом майна, в результаті чого взаємопов'язані розпорядження втрачають свою обов'язкову силу. Крім цього, подружжя може в спільному заповіті передбачити можливість подальшої зміни такого заповіту.

Отже, спільний заповіт подружжя за законодавством Німеччини є чітко та логічно завершеним інститутом спадкового права, який надає широкі можливості заповідачам вибрати конкретний варіант розпорядження своїм майном на випадок смерті.

Порівняльно-правовий аналіз ст. 1243 ЦК України, якою регулюється порядок складання та реалізації заповіту подружжя, судової практики України, пов'язаної з реалізацією спадкових прав за заповітом подружжя, законодавства Німеччини, в частині правового регулювання заповіту подружжя, ще раз підтверджує, що заповіт подружжя був запозичений саме з законодавства Німеччини [33].

Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя маж право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

Конструкція заповіту подружжя покликана захищати майнові інтереси того з подружжя, який пережив іншого. Особливість такого заповіту полягає перш за все в суб'єктному складі, оскільки скласти такий заповіт може лише подружжя, тобто чоловік та жінка, шлюб яких зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. У зв'язку з цим Верховний Суд України надав роз'яснення, що розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, а тому розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред'явлення відповідного позову. Так, відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» [52] спадкування відбувається на загальних підставах. Заповіт подружжя не може бути складений особами, які перебувають між собою у фактичних шлюбних відносинах [62].

Проте встановлення судом режиму окремого проживання подружжя (ст. 119 СК України) не є перешкодою для складення ними спільного заповіту. Це зумовлено тим, що в порядку ст. 120 СК України [63] встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя про закріплені законом (передбачені шлюбним договором) і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму.

Крім того, заповіт подружжя може бути складений щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Згідно ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Про наявне також свідчить судова практика.

15.12.2006 р. приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу посвідчила спільний заповіт подружжя М. та Н. Згідно з цим заповітом, М. та Н. зробили розпорядження, що на випадок смерті вони заповідають квартиру спадкоємцям В. та Л.

При посвідченні заповіту неправильно було вказано майно, яким володіли, особи, що склали заповіт. Нотаріус, не перевіривши майнові права подружжя, посвідчив заповіт. Так, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 29.09.1993 р., співвласниками квартири є такі особи: М., Н та В.

У свідоцтві зазначено, що всі особи володіють правом спільної сумісної власності в рівних частках, а тому М. належить ? частина квартири.

Після смерті М. з'ясувалося, що під час складення заповіту подружжя М. та Н. мали право вказати в заповіті тільки ту частину, яка належить їм, тобто ? частини квартири. Через те, що після смерті одного з подружжя неможливо виправити допущену помилку, це призводить до того, спадкоємці за заповітом не можуть успадкувати спадщину після смерті заповідача. За таких обставин, Л. звернувся до суду із позовом до В. та Н. про визнання заповіту подружжя частково недійсним.

З огляду на те, що померлому М. належить ? частина квартири, суд визнав частково не дійсним складений подружжям М. та Н. заповіт в часині розпорядження ? частинами квартири, яка є спільною сумісною власністю.

Заповіт подружжя складається виключно щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, кожен із подружжя має право окремо скласти заповіт щодо своєї особистої власності.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка відповідно до ст. 57 СК України [63] є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. До особистої приватної власності дружини та чоловіка належать речі індивідуального користування, зокрема коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Крім того, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги; кошти одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них [58].

Відповідно до п. до п. 170 Інструкції [25] заповіт подружжя може бути скасований кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя.

За правилом ч. 4 ст. 1243 ЦК України у разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя. Накладання заборони щодо відчуження при одержанні повідомлення про смерть особи, яка за життя склала спільний заповіт подружжя, провадиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на примірнику поданого нотаріусу заповіту, про що надсилається повідомлення нотаріусу, який посвідчив заповіт. Зняття заборони здійснюється при одержанні нотаріусом повідомлення про смерть другого з подружжя, яке склало спільний заповіт (п. 251, 253 Інструкції).

Спадкування майна за заповітом подружжя здійснюється лише після смерті обох заповідачів.

У засобах масової інформації і спеціальних виданнях часто лунають думки, що цей документ захистить інтереси того з подружжя, який пережив іншого, бо виключає спадкування частки спільного майна, яка належала померлому, іншими особами, у тому числі й тими, що мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Так, згідно з ч. 2 ст. 1243 ЦК України, «за наявності спільного заповіту подружжя у разі смерті одного із подружжя його частка у спільній сумісній власності переходить до іншого із подружжя».

Але детальний аналіз положень ст. 1243 ЦК України не дає конкретної відповіді на цілу низку питань, не вирішених на законодавчому рівні.

Звертаємо увагу, що в Інструкції [25], взагалі відсутній пункт, яким би визначалися дії нотаріуса щодо порядку оформлення спадщини в разі смерті одного із подружжя та другого із подружжя, якими складено спільний заповіт. Також відсутні форми відповідних свідоцтв. Усе це позбавляє нотаріусів можливості в безспірному порядку оформляти спадщину.

Для прикладу можна розглянути декілька ситуацій посвідчення спільного заповіту подружжя на квартиру, яка належить йому на праві спільної сумісної власності. Квартиру придбано в зареєстрованому шлюбі на ім'я чоловіка. Першим помирає чоловік.

Можливі дії дружини: 1) звернутися до нотаріальної контори із заявою про відкриття спадщини, пред'явити заповіт; 2) попрохати переоформити на неї право власності на цю квартиру у зв'язку з необхідністю оформити субсидію.

Можливі дії нотаріуса:

- завести спадкову справу;

- перевірити за спадковим реєстром чинність заповіту подружжя;

- перевірити наявність майна, стосовно якого складено цей заповіт;

- якщо це нерухомість, витребувати: --

а) правовстановлюючий документ, б) довідку характеристику БТІ.

Відповідно, нотаріус може видати дружині на її ? частку майна свідоцтво про право власності, а на ? частку майна у праві спільної сумісної власності, що належала чоловікові, видати свідоцтво приблизно такої самої форми.

Міністерство юстиції має розробити й терміново затвердити форму свідоцтва про такий перехід, і лише при видачі цього свідоцтва нотаріус накладає заборону відчуження майна. Міністерство юстиції має внести відповідні зміни до п. 251 Інструкції [25], конкретизувати на якому саме документі нотаріус накладає заборону, отримавши повідомлення про смерть особи, якою складено спільний заповіт [30].

Досліджуючи особливості реалізації спадкових прав за заповітом подружжя, перш за все, слід відзначити, що особистий характер заповіту логічно випливає із суті його понятійного визначення, адже кожна особа має право розпоряджатися тільки тим, що належить їй за життя.

3.3 ОСОБЛИВОСТІ СПАДКУВАННЯ ПРАВА НА ВКЛАД У БАНКУ

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Чинний ЦК України містить спеціальні правила щодо спадкування права на вклад у банку. Відповідно до ст. 1228 ЦК вкладник має право розпорядитися своїм майном на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Перш за все варто відзначити, що спадкування права на вклад у банку може мати місце: 1) шляхом складання заповіту; 2) шляхом складання спеціального розпорядження банку; 3) на підставі загальних норм спадкування за законом.

Встановлення в законі можливості спадкування права на вклад на підставі відповідного розпорядження банку спрямоване на створення умов для спрощення спадкування зазначеного об'єкта. У випадку спадкування права на вклад у банку за заповітом або за законом застосовуються відповідні положення книги шостої ЦК України. При складанні вкладником розпорядження банку підлягає застосуванню спеціальна норма - ст. 1228 ЦК України. Спосіб розпорядження правом на вклад цілком залежить від волі вкладника.

Окремі питання спадкування права на вклад у банку є предметом дискусії в цивілістиці. Невирішеною, зокрема, залишається проблема юридичної природи розпорядження юридичної природи правом на вклад, зроблено у банківській установі. Так, В.К. Дроников вважав, що з моменту смерті вкладника вклад належить третій особі. Ця особа не є спадкоємцем, а лише вигодонабувачем, і тому не відповідає за боргами спадкодавця. Прийняття вкладу ощадкасою або банком з умовою видачі після смерті з умовою видачі після смерті третій особі є договором, де кредитором виступає вкладник, а боржником - ощадкаса або банк. Момент укладення договору - це момент прийняття ощадкасою або банком вкладу [16].

Близько до цього висловлювалися Б.С. Антімонов, К.А. Граве, кваліфікуючи такі відносини як договір на користь третьої особи. При цьому дослідники зазначали, що це особливий випадок договору на користь третьої особи, який укладається на випадок смерті. А тому право третьої особи на вклад не виникає до смерті вкладника; відтак заява третьої особи про бажання скористатися вкладом за життя вкладника позбавлена юридичного значення [1, с. 90-91].

М.В. Гордон, напроти, стверджував, що розпорядження на вклад у банку слід розглядати як спеціальний вид заповіту. Таке розпорядження не можна віднести до заповітів, прирівняних до нотаріально посвідчених, оскільки воно стосується лише вкладу. Однак по відношенню до вкладів ці розпорядження мають таке ж правове значення, що і нотаріально посвідчені заповіти [7, с. 44-47].

Коментуючи ст. 1228 ЦК України, С.Я. Фурса зазначає, що законодавець фактично прирівнює заповіт і відповідне розпорядження вкладника банку (фінансової установи), з чим однозначно можна погодитися. Як різновид заповіту розглядає розпорядження правом на вклад і З.В. Ромовська. Oсобливостi спадкування права на вклад у банку як особливого об'єкту правонаступництва, а також визначення юридичної природи розпорядження на вклад, зробленого на випадок смерті у банківській установі.

Беручи до уваги, що право на банківській вклад входить до складу спадщини, на нього поширюються загальні правила щодо порядку прийняття спадщини, відмови спадкоємця від спадщини (в тому числі і щодо права на вклад у банку), обов'язкової частки у спадщини тощо. Відповідно особи, зазначені у розпорядженні вкладника, є його спадкоємцями. Крім того, право на вклад може перейти за рішенням суду у власність територіальної громади на підставі ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, а також відмови від прийняття спадщини.

На практиці мають місце непоодинокі випадки, коли заповідач, складаючи заповіт, а також розпорядження банку, по-різному визначає правову долю належного йому вкладу. З метою запобігання конкуренції між двома способами розпорядження правом на вклад, законом встановлено правило пріоритетності, суть якого зводиться до наступного. Заповіт, складений після того, як було зроблено розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця (ч. 3 ст. 1228 ЦК України).

Слід зазначити, що законодавство радянської доби по іншому регулювало спадкування вкладів. Так, згідно із ст. 564 ЦК УРСР 1963 р. порядок розпорядження вкладами на випадок смерті за спеціальною вказівкою вкладників визначався статутами цих кредитних установ та правилами, виданими у встановленому порядку. Якщо вкладник не зробив розпорядження державній трудовій ощадній касі або Державному банку СРСР, то у разі смерті вклад переходив до спадкоємців на загальних підставах.

Таким чином, за наявності спеціального розпорядження вкладника, вклад не входив до складу спадщини. Вказане положення закону обумовлювалося тим, що держава була заінтересована у залученні заощаджень громадян до Ощадбанку, який спочатку був єдиною, а потім - основною кредитною установою у країні.

Утім, такий підхід не можна назвати досконалим, оскільки шляхом складання відповідного розпорядження вкладником банку, грошові кошти, що знаходилися на рахунку, фактично виводилися з податкового тиску, на них не могли пред'явити свої вимоги кредитори спадкодавця. Крім того, вклад у банківській установі не враховувався при обчисленні обов'язкової частки у спадщині. За таких обставин, включення права на вклад до складу спадщини уявляється цілком логічним і обґрунтованим.

Необхідно підкреслити, що об'єктом спадкового правонаступництва у досліджуваних правовідносинах виступає право на вклад у банку, а не сам вклад, як було встановлено у ЦК УРСР 1963 р. Таким чином, до спадкоємців переходять не грошові кошти, а право вимоги, тобто право вимагати від банку видачі вкладу. В даному випадку мова йде про спадкування права, а не речі. Гроші з моменту передачі банківській установі стають її власністю. Викладене цілком відповідає конструкції договору банківського вкладу, предметом якого виступають дії банку з видачі грошових коштів і сплати відсотків на суму вкладу за вимогою вкладника [38, с. 42]. Невипадково ст. 1218 ЦК України визначає склад спадщини як сукупність прав та обов'язків, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Варто відзначити, що не всі права на гроші, що знаходяться в банку, можуть виступати предметом відповідного розпорядження вкладника. До них не відносяться гроші, які перебувають у банку на підставі договорів про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком (ст. 970 ЦК України) та індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (ст. 971 ЦК України). Така суттєва відмінність пов'язується тим, що на підставі вказаних договорів виникають правовідносини зі зберігання. За таких умов спадкодавець може розпорядитися грошима, які знаходяться в індивідуальному сейфі тільки у звичайному порядку, тобто за допомогою складання заповіту у встановлених порядку і формі [76, с. 132].

Визначаючи юридичну природу розпорядження правом на вклад, зробленим у банківській установі на випадок смерті, слід вказати наступне. Зазначене розпорядження вкладника не можна розглядати як вид заповіту. За правилами ст. 1247 ЦК України заповіт посвідчується нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України. Серед посадових і службових осіб, які мають право посвідчувати заповіти, не визначено посадових осіб банківських установ щодо посвідчення розпоряджень вкладників.

Крім того, закон регламентує можливість складання спільного заповіту подружжя, секретного заповіту, заповіту з умовою, містить спеціальні правила щодо тлумачення заповіту, в той час як нормативне регулювання розпорядження правом на вклад у банку обмежується лише вказівкою на можливість його складання.

Відтак, навіть з цих формальних ознак розглядати розпорядження правом на вклад в якості виду або форми заповіту уявляється досить спірним.

Слід вказати на певну термінологічну неточність, допущену відносно розпорядження вкладника на випадок смерті. ЦК України у ст. 1228 вживає термін «розпорядження», в той час як ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [21] та п. 220 Інструкції [25] містять вже термін «заповідальне розпорядження».

Зміст заповіту складає сукупність розпоряджень, що в ньому містяться. А тому термін «заповідальне розпорядження» доцільно вживати саме щодо змісту заповіту, оскільки цей термін визначає форму закріплення такого розпорядження. Вище вже зазначалось, що розпорядження вкладника своїм правом на вклад не є видом або формою заповіту. Через те вживання терміну «заповідальне розпорядження» уявляється термінологічно неточним.

Цивільне законодавство Російської Федерації визначає розпорядження банку як «заповідальне розпорядження» і містить застереження про те, що відносно коштів на рахунку таке заповідальне розпорядження має силу нотаріально посвідченого заповіту (ч. 1 ст. 1128 ЦК РФ). Аналогічна за змістом норма міститься і у ЦК Республіки Бєларусь (ч. 1 ст. 1048).

Порядок оформлення вкладниками розпоряджень банку встановлюється Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. Постановою Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492. Згідно із п. 7.3. зазначеної Інструкції, фізична особа може зробити відповідне розпорядження банку щодо коштів, що їй належать, на випадок своєї смерті (розпорядження). Якщо розпорядження клієнта складається у формі окремого документа, то на ньому має бути зазначена дата його складання. Цей документ засвідчується підписом уповноваженого працівника банку і зберігається в справі з юридичного оформлення рахунку [24].

Незалежно від того, чи здійснюється успадкування вкладу згідно із законом, заповітом або розпорядженням, банк здійснює виплату вкладу (частини вкладу) спадкоємцю власника рахунку на підставі відповідного свідоцтва про право на спадщину або дозволу нотаріуса на одержання спадкоємцем частини вкладу спадкодавця, або за рішенням суду.

Розпорядження, зроблене банку, може міститися як у тексті договору банківського вкладу, так і в окремому документі, що, безперечно, впливає на його правову природу. Зауважимо, що на практиці такі розпорядження оформлюються переважно у формі окремої заяви, що подається вкладником банківській установі.

В тому випадку, коли розпорядження банку зроблено у вигляді окремої заяви, за своєю правовою природою це є одностороннім правочином. Так, вкладник своєю дією породжує певні наслідки у вигляді виникнення прав та обов'язків у спадкоємців після відкриття спадщини, причому на момент вчинення цього правочину ніяка зустрічна дія з боку останніх (або будь-яких інших осіб) не вимагається.

Утім, коли розпорядження вкладника на випадок смерті міститься у тексті договору банківського вкладу, таке розпорядження є умовою договору. Причому наявність такої умови певним чином наближає договір банківського вкладу до конструкції договору, укладеному на користь третьої особи. Цивільне законодавство містить спеціальну норму, що регулює договір банківського вкладу на користь третьої особи. Так, згідно із ст. 1063 ЦК України фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами.

Цивільно-правові відносини, що виникають при спадкуванні права на вклад, мають змішаний характер, оскільки спадкові відносини повною мірою впливають на договірні. Так, спадкоємець отримує право на вклад після спливу шестимісячного строку, встановленого ст. 1270 ЦК України. Єдиним виключенням з цього є правило, розміщене у ч. 3 ст. 1298 ЦК України, відповідно до якого до закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення. Відповідно до п. 199 Інструкції такими обставинами можуть бути визнані покриття витрат з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його поховання; на утримання осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; витрат, пов'язаних із повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини; інших витрат.

Спадкоємець отримує право на вклад у банку за умови прийняття спадщини, з якою закон пов'язує: подання заяви про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України); постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України); відсутність відмови від прийняття спадщини з боку малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена (ч. 4 ст. 1268 ЦК України). У разі, якщо особа, зазначена у розпорядженні вкладника, не прийняла спадщину в порядку, встановленому законом, вона позбавляється права на спадщину, в тому числі і щодо права на банківський вклад.

Підставою для видачі банківського вкладу є: свідоцтво про право на спадщину; дозвіл нотаріуса на одержання спадкоємцем частини вкладу, рішення суду.

В порядку п. 220 Інструкції [25] свідоцтво про право на спадщину після смерті вкладника видається нотаріусом спадкоємцям на загальних підставах. Проте, щоб видати свідоцтво про право на спадщину, яке складається з вкладу, нотаріусу необхідно зробити запит до відповідного банку (фінансової установи). Запит надається за підписом нотаріуса, скріплюється його печаткою та повинен мати посилання на передбачені чинним законодавством підстави для отримання цієї інформації, а також прохання у разі наявності відповідного розпорядження банку, повідомити дату складання такого розпорядження та прізвище, ім'я, по батькові спадкоємця. Підставою для такого запиту може бути як відповідна відмітка в ощадній книжці про наявність розпорядження, так і твердження особи, яка звернулась до нотаріуса, що на її ім'я спадкодавець склав відповідне розпорядження. На підставі такого запиту, банк надає нотаріусу довідку по рахунках (вкладах) (ч. 3 ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). [32].

У випадку, коли розпорядження вкладника банку на випадок смерті міститься у договору банківського вкладу, воно не змінює правову мету цього договору. Як зазначалося вище, досліджуване розпорядження є лише умовою договору банківського вкладу, що укладається з метою надання банком послуг з виплати вкладу та процентів по ньому. Напроти, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи, яке складається саме на випадок смерті (ст. 1233 ЦК України). Відтак, при укладенні договору банківського вкладу, що містить розпорядження вкладника на випадок смерті та заповіту, має місце різна спрямованість волі учасників правовідносин.

Викладене дозволяє зробити певні висновки, основні з яких зводяться до наступного. Спадкування права на вклад у банку має певні особливості: об'єктом правонаступництва виступатиме в досліджуваних правовідносинах не сам вклад, а право вимагати від банку його видачі; щодо спадкування такого права закон містить виключення, відповідно до якого нотаріус за певних обставин може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу до закінчення строку на прийняття спадщини. Правова природа розпорядження правом на вклад залежить від форми його закріплення. У тому випадку, коли таке розпорядження міститься в окремій заяві, воно є одностороннім правочином. Якщо ж розпорядження вкладника міститься в договорі банківського вкладу, досліджуване розпорядження є умовою цього договору, що наближає договір банківського вкладу до договору на користь третьої особи [42].

ВИСНОВОК

Спадкування було і залишається актуальним інститутом цивільного права, але з прийняттям нового Цивільного кодексу України спадкові правовідносини зазнали суттєвих змін, які в цілому позитивно відбивають процеси переходу України до ринкових відносин, визнання та закріплення інституту приватної власності громадян. Так, Кодекс передбачає одним із видів заповітів «секретний» заповіт, встановлює можливість складання спільного заповіту подружжям, закріплює право посвідчення заповіту при свідках, надає більшу можливість виконання останньої волі заповідача шляхом розширення порівняно з діючим ЦК України прав виконавця заповіту. Як свідчить проведене узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ про спадкування, кожний третій позов цієї категорії справ стосується саме визнання заповіту недійсним. Позивачі обґрунтовують свої вимоги різними обставинами: заповідач особисто не підписав заповіт або не розумів значення своїх дій на момент написання заповіту, його обманом примусили до складання заповіту або він в силу тяжких обставин, які склалися, змушений був призначити спадкоємцем певну особу. Тому в цьому аспекті новели, що стосуються посвідчення заповіту при свідках, посвідчення «таємного» заповіту, імпонують автору роботи і відбивають реалії сьогодення.

Вся хода розвитку людської цивілізації свідчить, що зростання уваги до правового регулювання спадкування за заповітом є одним із наслідків розвитку особистості. Чим більше суспільство та держава готові сприймати людину як особистість, яка сама визначає свої вчинки та їх наслідки, тим більше уваги спадкуванню за заповітом приділяє чинне в цьому суспільстві право.

Взагалі поняття «спадкування за заповітом» являє собою технічний правовий термін, який означає, що коло осіб, котрі становляться правонаступниками спадкодавця, порядок і умови, на яких це відбувається, визначається не безпосередньо законом, а волею заповідача. Однак остання повинна відповідати закону по формі вираження і не суперечити закону по змісту. В протилежному випадку закон коректує цю волю.