Форми та види заповітів у цивільному праві України

Відповідно до Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених (далі - Порядок) [50], посвідчувати заповіти і довіреності, що прирівнюються до нотаріально посвідчених (далі - заповіти і довіреності) мають право начальники госпіталів, санаторіїв, інших військово-лікувальних закладів, їх заступники з медичної частини, старші або чергові лікарі - довіреності військовослужбовців або інших осіб, що перебувають на лікуванні в таких закладах.

Посадові, службові особи:

1) роз'яснюють фізичним особам, від імені яких посвідчуються заповіти, їх права і обов'язки, попереджають про наслідки їх посвідчення для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

2) перевіряють відповідність посвідчуваних заповітів вимогам закону;

3) встановлюють дійсні наміри особи (правильне розуміння нею значення, умов правочину та його правових наслідків), що звернулася за посвідченням заповіту, до їх посвідчення, а також відсутність у неї будь-яких заперечень щодо кожної з умов правочину;

4) попереджають про правові наслідки посвідчення заповітів;

5) роз'яснюють порядок скасування та складення нового заповіту;

6) складають у разі потреби проекти заповітів на усне прохання фізичних осіб;

7) посвідчують заповіти на усне прохання фізичних осіб.

Посадові, службові особи з'ясовують обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які звернулися за посвідченням заповітів, виходячи з того, що цивільною дієздатністю фізичної особи визнається її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

На підтвердження набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності посадовій, службовій особі подаються відповідні документи (трудовий договір, виписка з наказу про призначення на посаду, свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини тощо).

Заповіти підписуються заповідачем у присутності посадової, службової особи.

Фізична особа, на користь якої заповідається майно, не може бути присутньою під час підписання заповіту, а також підписувати його за заповідача.

Не заповнені до кінця рядки та інші вільні місця прокреслюються. Виправлення вносяться у присутності заповідача та застерігаються посадовою, службовою особою перед підписами заповідача, повторюються в кінці посвідчувального напису та скріплюються підписом посадової, службової особи і печаткою установи, закладу, судновою печаткою, печаткою установи виконання покарань, слідчого ізолятора, печаткою служби експедиції, яка застосовується для посвідчення офіційних документів.

На заповітах заборонено проставляти печатку для рецептів, листків непрацездатності, довідок тощо.

Виправлення вносяться за згодою заповідача до всіх примірників заповіту так, щоб усе помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати. Якщо в тексті заповіту слова «житловий будинок» виправлено на слова «одна друга частина житлового будинку», то виправлене слід застерегти так:

«Закреслені слова «житловий будинок» не читати, написаному «одна друга частина житлового будинку» вірити».

Якщо заповіт викладено неправильно або неграмотно (чи складено з порушенням вимог законодавства), посадова, службова особа пропонує фізичній особі, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, скласти новий заповіт.

Для посвідчення заповіту посадовими, службовими особами на відповідних документах вчиняються посвідчувальні написи за формами, затвердженими Мін'юстом.

Заповіт складається і посвідчується в двох примірниках. Один примірник заповіту видається заповідачу. Другий примірник у той самий день передається до державного нотаріального архіву чи до державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача.

Капітан морського або річкового судна, що плаває під прапором України, зобов'язаний передати один примірник посвідченого ним заповіту начальнику порту України або консулу України в іноземному порту для передачі його до державного нотаріального архіву чи до державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача.

Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або місце його проживання не відоме, заповіт передається до державного нотаріального архіву м. Києва.

Відомості про посвідчені заповіти підлягають внесенню до Спадкового реєстру [50].

Слід вказати на те, що перелік осіб наділених правом посвідчувати заповіти, є вичерпним. Утім на практиці виникають непоодинокі випадки посвідчення заповітів іншими, ніж встановлено в законі, посадовими та службовими особами, що тягне за собою визнання судами таких заповітів недійсними.

Так, Богуславським районним судом Київської області було визнано не дійсним заповіт, посвідчений завідуючим відділення АРІТ Богуславської районної лікарні. Суд дійшов висновку, що заповіт було посвідчено із порушенням ч. 1 та 7 ст. 1252 ЦК України, оскільки заповіт хворого, що перебуває на лікуванні, має посвідчуватися головним лікарем лікарні або черговим лікарем лікарні обов'язково при свідках, чого не було дотримано при складенні заповіту, і це є порушенням вимог закону, що ставляться до форми заповіту. Тобто посвідчення заповіту було проведене не тією посадовою особою, що передбачає закон, і без залучення свідків, присутність яких була обов'язковою, а тому вказаний правочин визнаний не дійсним [56].

Посвідчення заповіту консулом. За межами території України повноваження щодо посвідчення заповітів покладено на консульських посадових осіб (далі - консул), які працюють в дипломатичних представництвах та консульських установах України. Порядок посвідчення заповіту консулом регулюється Положенням про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах [48].

Консул посвідчує заповіт у приміщенні дипломатичного представництва та консульської установи. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості вчинюваних нотаріальних дій, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах території діяльності дипломатичного представництва або консульської установи, у межах консульського округу.

Консулами вчиняються такі види нотаріальних дій:

1) посвідчуються правочини (договори, заповіти, довіреності та ін.), крім іпотечних договорів, договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні;

2) вживаються заходи до охорони спадкового майна;

3) видаються свідоцтва про право на спадщину;

4) видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

5) засвідчується вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

6) засвідчується вірність підпису на документах;

7) засвідчується справжність електронного цифрового підпису на електронних документах (за наявності технічної можливості роботи з електронними документами);

8) засвідчується вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

9) посвідчується факт, що фізична особа є живою;

10) посвідчується факт перебування фізичної особи в певному місці;

11) посвідчується тотожність фізичної особи з особою, зображеною на фотокартці;

12) посвідчується час пред'явлення документів;

13) приймаються у депозит грошові суми та цінні папери;

14) учиняються виконавчі написи;

15) учиняються морські протести;

16) приймаються на зберігання документи.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що
вчиняються консулами.

Консули відповідно до статті 7 Закону України «Про нотаріат» [23] у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами міністерства закордонних справ України та іншими нормативно-правовими актами.

При вчиненні нотаріальних дій консули в установленому порядку та в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають з норм міжнародного права, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Консули зобов'язані додержувати таємниць нотаріальних дій та відомостей, одержаних ними у зв'язку з їх учиненням.

Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких учинялися нотаріальні дії.

На письмову вимогу суду, господарського суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні.

Письмова вимога, з якою звертаються суд та інші зазначені вище органи, має бути належним чином оформлена (зокрема, мати посилання на номер справи, щодо якої виникла потреба в отриманні інформації).

Довідки про заповіти (про наявність заповіту, його зміст та ін.) видаються особам, щодо яких було складено заповіт, а також органам, переліченим в абзаці третьому цього підпункту, та спадкоємцям за законом тільки після смерті заповідача за умови подання свідоцтва (нотаріально засвідченої копії) про його смерть.

Обов'язок додержання таємниці здійснюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.

Консули зобов'язані здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до Консульського статуту України, Закону України «Про нотаріат» [23], сприяти фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права й обов'язки, попереджати про наслідки нотаріальних дій, що вчиняються, для того, щоб юридична необізнаність не могла їм зашкодити, зберігати в таємниці відомості, одержані ними у зв'язку з учиненням нотаріальних дій, відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її не відповідності законодавству України або чинним між народним договорам, згадана обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

На прохання фізичних чи юридичних осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій, консули мають право витребувати від установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення цих нотаріальних дій, складати проекти правочинів і заяв, виготовляти копії (фотокопії) документів та витягів з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій.

Чинним законодавством консулу можуть бути надані й інші права.

Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням дипломатичного представництва чи консульської установи України, у посвідчу вальному написі та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії та причин, з яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.

Нотаріальні дії вчиняються в день пред'явлення всіх необхідних для цього документів, сплати консульського збору і відшкодування фактичних витрат.

Вчинення нотаріальної дії може бути відкладене в разі необхідності витребування додаткових відомостей або документів від фізичних та юридичних осіб або направлення документів на експертизу, а також якщо відповідно до закону консул повинен упевнитись у відсутності в зацікавлених осіб заперечень проти вчинення цієї дії.

Строк, на який відкладається вчинення нотаріальної дії у цих випадках, не може перевищувати одного місяця.

Консул може на прохання заповідача записати заповіт з його слів власноручно або за допомогою загальноприйнятий технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем, про що останній зазначає перед своїм підписом.

Усі нотаріальні дії, учинені консулами, реєструються в реєстрах для реєстрації нотаріальних дій. Причому нотаріальна дія вважається вчиненою з моменту реєстрації в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Посвідчені консулом заповіти зберігаються у справах консула до їх передачі через Міністерство закордонних справ України до Київського міського державного нотаріального архіву у встановленому порядку.

Дублікат заповіту може бути виданий вказаним у заповіті спадкоємцям, виконавцю заповіту після подачі ними свідоцтва про смерть заповідача. У разі смерті спадкоємців, які були вказані в заповіті, дублікат може бути виданий їх спадкоємцям після подачі ними свідоцтва про смерть заповідача і померлого спадкоємця

Консул при посвідченні заповіту зобов'язаний роз'яснити заповідачу зміст статті 1241 ЦК про право на обов'язкову частку в спадщині та зміст статті 1307 ЦК щодо нікчемності заповіту на майно, яке є предметом спадкового договору.

Консули посвідчують секретні заповіти, не ознайомлюючись з їх змістом.

Секретний заповіт подається консулу особою, що його склала, у заклеєному конверті. Конверт, у якому міститься секретний заповіт, має бути підписаний власноручно заповідачем у присутності консула. Якщо підпис на конверті проставлений заповідачем не в присутності консула, заповідач повинен особисто підтвердити, що підпис на конверті зроблений ним, та в присутності консула проставити на окремому аркуші свій підпис, з тим щоб консул міг перевірити тотожність цього підпису.

Консул учиняє на конверті, у якому міститься секретний заповіт, посвідчувальний напис про засвідчення справжності підпису заповідача, скріплює його печаткою, реєструє цю нотаріальну дію в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і в присутності заповідача вміщує його в інший конверт, який також опечатує і зазначає на ньому прізвище, ім'я, по батькові, дату народження заповідача і дату прийняття на зберігання цього заповіту.

Секретний заповіт приймається консулом на зберігання без складання опису.

У разі одержання повідомлення про відкриття спадщини і свідоцтва про смерть заповідача консул, у якого зберігається секретний заповіт, призначає день оголошення змісту цього заповіту.

Про день та час оголошення змісту заповіту консул повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

Консул у присутності заінтересованих осіб та двох свідків розпечатує конверт, у якому зберігався секретний заповіт, конверт із секретним заповітом та оголошує його зміст.

Про оголошення секретного заповіту складається протокол, який підписують консул та свідки [48].

Посвідчення заповіту при свідках. Відповідно до ст. 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчено при свідках. Участь свідків у процесі посвідчення заповіту є обов'язковою:

- якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт;

- посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою в порядку ст. 1252 ЦК України.

Отже, посвідчення заповіту при свідках може відбуватися як за бажанням заповідача, так і в обов'язковому порядку. Причому в останньому випадку недотримання цієї вимоги тягне за собою нікчемність заповіту.

Залучені до процесу посвідчення заповіту свідки мають свідчити: 1) заповідач на момент складання та посвідчення заповіту розумів значення своїх дій та міг керувати ними (такий факт може бути встановлений свідками лише візуально); б) заповідач висловив свою істинну волю, до нього не застосовувався психічний або фізичний вплив; в) заповідач особисто підписав заповіт або на його прохання заповіт підписала в його присутності інша особа.

Залучення свідків до процесу посвідчення заповіту надалі ускладнить визнання заповіту недійсним.

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками:

1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Так, Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави визнаний недійсним заповіт, посвідчений державним нотаріусом Першої Полтавської державної нотаріальної контори. Оспорюваний заповіт було посвідчено при свідках у зв'язку з тим, що заповідач була не письменною. Проте один зі свідків його посвідчення - П. - був рідним онуком спадкодавця - рідним сином її доньки та позивачки по справі.

За таких обставин суд дійшов висновку, що заповіт складено з порушенням вимог до законодавства, а саме, п. 3 ч. 4 ст. 1253 ЦК України у частині його посвідчення, тому що посвідчено особою, яка є близьким родичем спадкодавця - її рідним онуком, у зв'язку з чим такий заповіт є нікчемним.

У мотивувальній частині судового рішення зазначене наступне: «нормою ч. 1 ст. 1257 ЦК України встановлено, що заповіт, складений з порушенням вимог закону щодо його посвідчення, є нікчемним, тобто таким, що не потребує додаткового визнання його недійсним. Разом з тим, нормою ч. 2 ст. 215 ЦК України позивачеві надано право на звернення до суду для визнання недійсним нікчемного правочину, яким вона і скористалася, позиваючись про визнання не дійсним заповіту від 20.10.2004 р., складеного державним нотаріусом Першої Полтавської державної нотаріальної контори».

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. Відповідно до п. 158 Інструкції [25], текст заповіту має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім'я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка.

Свідки можуть залучатися при посвідченні будь-якого з видів заповіту, зокрема, заповіт подружжя, заповіт з умовою.

Зміст статті дозволяє виділити три підстави для залучення свідків при посвідченні заповіту: 1) бажання заповідача; 2) неможливість заповідача через фізичні вади самостійно прочитати заповіт (абзац третій ч. 2 ст. 1248 ЦК); 3) посвідчення заповіту здійснюється посадовими, службовими особами, перерахованими у частинах 1 - 6 ст. 1252 ЦК.

Таким чином, закон вимагає підписання заповіту свідками лише якщо заповіт підпадає під регулювання норм абзацу третього ч. 2 ст. 1248 та частин 1 - 6 ст. 1252 ЦК. В усіх інших випадках залучення свідків не є обов'язковим, і здійснюється лише на вимогу заповідача. Саме з урахуванням даного висновку слід тлумачити норму абзацу другого пункту 158 Інструкції, яка встановлює, що "присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою".

Якщо заповіт посвідчується за участю свідків, кількість останніх має становити не менше двох осіб. Гранична кількість свідків законом не встановлена, проте аналіз зарубіжного законодавства засвідчує, що на практиці кількість свідків не перевищує п'яти - семи осіб.

Свідками можуть виступати лише особи з повною цивільною дієздатністю, урахуванням обмежень, визначених ч. 4 даної статті. Недосягнення повністю дієздатною особою (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) повноліття не є умовою для позбавлення її права брати участь у посвідченні заповіту в якості свідка.

Текст заповіту має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім'я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка (абзац четвертий пункту 158 Інструкції).

При тлумаченні ч. 4 ст. 1253 ЦК може виникнути проблема з встановленням кола осіб, які належать до "членів сім'ї та близьких родичів спадкоємців за заповітом". При з'ясування цього положення необхідно в першу чергу керуватися нормою ст. 3 СК [62]. Згідно ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Разом з тим, як випливає з абзаців другого та третього ст. 3 СК [62], спільне проживання як необхідна умова віднесення осіб до членів сім'ї не стосується дітей спадкодавця, а також другого з подружжя, який з поважних причин не проживав спільно з ним. Зміст ст. 2 СК України [62] дає можливість поділити членів сім'ї на дві групи. До першої групи входять дружина (чоловік) спадкодавця, його батьки (усиновлювачі) та діти (усиновлені), а до другої - баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, падчірка та пасинок спадкодавця (ч. 2 цієї статті). При цьому до членів сім'ї можуть бути віднесені й інші особи (ч. 2 ст. 3 СК України).

Процесуальне значення участі свідків у посвідченні заповіту полягає у тому, що при них відбуваються дії щодо посвідчення заповіту; кожен з них має зачитати заповіт вголос та поставити на ньому свій підпис.

2.3 СЕКРЕТНИЙ ЗАПОВІТ

Відповідно до ч. 1 ст. 1249 ЦК України секретним заповітом є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Таким чином, особливістю секретного заповіту закон визначає саме спеціальні вимоги щодо його посвідчення. Слід відзначити, що секретний заповіт за своєю правовою природою також є одностороннім правочином. Проте, незважаючи на притаманність заповіту всіх ознак одностороннього правочину, він має і специфічні ознаки. Так, заповіт не породжує правовідношення, оскільки починає регулювати поведінку сторін тільки після виявлення спадкоємцем згоди на прийняття спадщини, а також те, що воля спадкодавця, яка була направлена на регулювання поведінки учасників, в повному обсязі відтворилась в заповіті, залишаючись надалі без змін. Крім того, заповіт не враховує і не може враховувати тих змін у положенні сторін, які могли б мати місце до того часу, коли виникає створене спадкодавцем правовідношення.

Однак ці дві обставини є певною мірою спірними. По - перше, якщо мати на увазі, що правова мета заповіту полягає у виникненні у вказаній в ньому особі права прийняти спадкове майно, то, очевидно, це право виникає у спадкоємця до цього незалежно від вираження ним волі, спрямованої на прийняття спадщини. Останній являє собою лише акт реалізації спадкоємцем вже належного йому з моменту смерті спадкодавця права. По - друге, оскільки заповідач має право змінити або скасувати свій заповіт в будь-який час, він може враховувати всі зміни, які сталися після складення ним заповіту.

Секретний заповіт складається у випадку, коли особа не хоче, щоб зміст заповіту був відомий не тільки іншим особам, а й нотаріусу.

В той же час, варто відзначити, що можливість посвідчення заповіту без ознайомлення з його змістом відома і зарубіжному законодавству. Так, цивільним законодавством Російської Федерації передбачений закритий заповіт. Ця форма заповіту в російському законодавстві з'явилась вперше в кінці ХІХ століття. В юридичній літературі зверталася увага на те, що в Росії не існує «містичних» або таємних заповітів, які, зокрема, передбачені іноземними кодексами. В останніх заповіт вчиняється у вигляді публічного акту і в той самий час його зміст є таємницею для осіб, які їх посвідчують. З настанням смерті заповідача цей заповіт одразу набирає силу публічного акту. Стаття 976 ЦК Франції (Кодекс Наполеона) [10] встановлює таємний заповіт, який аналогічно посвідчується нотаріусом без ознайомлення із змістом заповіту у присутності двох свідків [10].

Вчинення такого правочину, як секретний заповіт, насамперед, повинно відповідати внутрішній волі особи (заповідача), тобто особа, яка хоче вчинити даний правочин, повинна на це мати власне волевиявлення, в іншому випадку будуть порушені загальні засади щодо визнання чинності даного заповіту. Так, заповіт дуже важко уявити без особистого волевиявлення особи. Саме воля відіграє важливу роль в складанні заповіту. Воля, внутрішнє бажання, впливають на виникнення та зміну цивільних прав та обов'язків особи, яка прагне вчинити даний правочин. Наприклад, заповідач повинен сам вирішити, кого вносити до переліку спадкоємців, кому і яка частка майна повинна перейти у власність після його смерті. Найголовніше, що заповідач повинен враховувати, - це насамперед відповідність форми заповіту та його змісту вимогам, встановленим чинним цивільним законодавством.

Слід погодитись з Ю.О. Заікою, який зауважив, що ст. 1249 ЦК України містить ряд імперативних вимог, що мають процесуальний характер, а саме:

1) заповідач повинен подати текст секретного заповіту в заклеєному конверті;

2) конверт має бути підписаний особисто заповідачем;

3) нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис і скріплює його печаткою;

4) нотаріус у присутності заповідача поміщає конверт із заповітом в інший конверт і опечатує його [19, с. 102].

Уявляється справедливим, що до переліку цих вимог доцільно додати й підпис заповідача під текстом заповіту, адже без цього буде неможливо перевірити справжність підпису на конверті.

Оскільки в ст. 1249 ЦК України обумовлені спеціальні вимоги, відносно вчинення секретного заповіту, до нього застосовуються загальні правила щодо форми та змісту заповіту (ст. ст.1235, 1236, ч. 1 та 2 ст. 1247 ЦК України), тобто з зазначенням місця та часу складання заповіту. Обов'язково повинна бути присутня письмова форма написання тексту від руки самостійно заповідачем.

Відмінність секретного заповіту ЦК України та закритого заповіту ЦК Російської Федерації [9] полягає в тому, що для посвідчення секретного заповіту не потрібні підписи на конверті з боку свідків. Також в українському законодавстві не встановлено строків щодо оголошення секретного заповіту.

Взагалі процедура посвідчення нотаріусом секретного заповіту проходить без свідків. Законодавець вирішив, що буде достатньо факту подання власноручно підписаного заповіту нотаріусу, а присутність свідків при посвідченні - це вже власна справа самого заповідача.

Як зауважує К.Б. Ярошенко, спеціальний порядок вчинення секретних заповітів утворює ситуацію, коли для його складання недостатньо володіти заповідальною дієздатністю, а ще необхідно відповідати іншим вимогам. Наприклад, громадянин неграмотний або нездатний власноручно скласти й підписати заповіт в силу своїх фізичних вад, які призвели до залучення іншої особи, скласти такий заповіт не зможе [35, с.92].

Особливістю посвідчення такого заповіту є цілковита таємниця його складення, яка має своє вираження в тому, що жодна особа, звісно крім самого заповідача, не може ознайомитись із змістом заповіту, на це не має права навіть нотаріус, який посвідчує секретний заповіт.

Вищевикладене можна трактувати як те, що законодавець просто не наділив нотаріуса правом перевірити відповідність змісту секретного заповіту закону і виявити помилки та порушення, котрі носять юридичний характер. При цьому нотаріус повинен роз'яснити заповідачеві зміст ст. 1241 ЦК України щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, а також про текст заповіту, який має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Дуже важливою є форма складання секретного заповіту. Як вже було зазначено вище, заповіт складається власноручно заповідачем у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання.

Так, дійсно, закон позбавив нотаріуса можливості перевірити відповідність змісту заповіту чинному законодавству. Фактично нотаріус не може перевірити і наявність самого заповіту як такого та реально посвідчує не самий заповіт, а факт прийняття від заповідача заклеєного конверту до моменту відкриття спадщини. Така форма посвідчення заповіту нотаріусом не містить ніяких гарантій визнання його дійсним на момент відкриття спадщини.

Секретний заповіт може не містити відомостей про: час та місце його складання; бути не підписаним особисто заповідачем; містити розпорядження, що суперечать нормам моралі або вимогам законодавства; також може не враховувати права осіб, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, а також зміст, який може бути донесений до відома спадкоємців до моменту відкриття спадщини внаслідок не добросовісного виконання своїх обов'язків нотаріусом, що може викликати суперечки між майбутніми спадкоємцями та завдати негативного впливу з їхнього боку на самого заповідача. Як наслідок цього, секретний заповіт виявиться не дійсним, що безумовно не створить тих правових наслідків, на які очікував заповідач. Не зрозумілим також є те, що законодавець не виділив чіткого або не вичерпного переліку зазначених вище норм моралі, про які нотаріус має попередити заповідача для того щоб його зусилля не виявилось марним, та через які заповіт може стати повністю недійсним [80, с. 2].

Заповідач вправі в будь-який час скасувати або змінити складений ним заповіт шляхом посвідчення нового, або шляхом подання нотаріусу заяви про його скасування. Слід відзначити, що справжність підпису на заяві про скасування або зміну секретного заповіту має бути також посвідчена нотаріусом.

Нотаріус відповідно до своєї компетенції зобов'язаний приділяти належну увагу волевиявленню заповідача таким чином, аби секретний заповіт не містив у собі виразів, які можуть нести в собі протиріччя. Саме тому, складаючи даний документ, спадкодавцю необхідно завжди пам'ятати, що він не повинен містити жодної неточності, бо це, як правило, тягне за собою різночитання, ускладнюючи виконання його положень.

Основну мету секретного заповіту сконцентровано в його назві. Саме тому слово «секретний», вже наштовхує на те, що особа хоче зберегти у таємниці зміст заповіту до моменту своєї смерті, та незважаючи на вимоги ст. 8 Закону України «Про нотаріат» [23] щодо додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій, у деяких випадках зміст заповіту стає відомим майбутнім спадкоємцям, що негативно позначається на стосунках заповідача з потенційними спадкоємцями. Досить значна кількість майна, що перебуває у власності конкретної особи - заповідача, може навіть спонукати спадкоємців до отримання спадщини злочинним шляхом. Водночас, слід враховувати випадки де заповідач може надати родичам інформацію щодо змісту заповіту, яка не буде відповідати дійсності, а спадкоємці в свою чергу будуть оспорювати складений секретний заповіт і як слід цього ставити під сумнів професійність і добросовісність нотаріуса, який посвідчував заповіт.

Та варто пам'ятати, що за розкриттям змісту секретного заповіту, та й будь - якого заповіту, завжди йде низка юридичних фактів, одним і самим головним з яких є смерть особи, яка його склала, адже тільки після смерті заповідача вступає в силу складений ним заповіт. В основі виникнення правовідношення спадкування за заповітом лежить юридичний склад, тобто сукупність визначених фактів, які необхідні для виникнення юридичних наслідків, якими є: складання заповіту, смерть спадкодавця та прийняття спадщини [68, с. 2].

Конверт, в якому знаходиться секретний заповіт, має бути належним чином запечатаний для того, щоб ніхто не зміг безперешкодно ознайомитись з його змістом. Лише потім нотаріус може на даному заповідачем конверті ставити свій посвідчувальний напис, скріплювати печаткою і у присутності заповідача помістити його в інший конверт. Висловлюються думки про те, що разом з конвертом із секретним заповітом нотаріусу може надатися й додатковий конверт, у якому можуть бути зазначені особи, яких заповідач вважає за потрібне запросити на оголошення змісту заповіту після відкриття спадщини. Скасування, зміна, визнання заповіту недійсним здійснюється згідно чинного законодавства.

Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису (п. 163 Інструкції). Посвідчений нотаріусом секретний заповіт, передається на зберігання до державного нотаріального архіву і записується до алфавітної книги обліку заповітів. Секретні заповіти зберігаються в окремому пакеті (папці з клапанами) в залізних шафах чи сейфах. Не допускається підшивання секретних заповітів до їх оголошення в окремі наряди.

Секретний заповіт повинен бути посвідчений нотаріусом. Неможливість посвідчення секретного заповіту посадовою особою, службовою особою органу місцевого самоврядування прямо випливає зі змісту ст. 1251 ЦК України. Але це не стосується консульських установ, які вправі посвідчувати заповіти, і в тому числі секретні заповіти, відповідно до п. 3.8.8 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України [48].

Право на заповіт здійсняється особисто, і, відповідно, вчинення заповіту через представника не допускається. Однак, враховуючи ту обставину, що секретний заповіт передається нотаріусу в заклеєному конверті, він не може перевірити факту власноручного підпису заповідача, що також може потягнути за собою спори між спадкоємцями після відкриття спадщини і, як наслідок, визнання заповіту недійсним в судовому порядку. В цьому випадку п. 162 Інструкції [25] виступає гарантом того, що підпис вчинений саме заповідачем, адже при посвідченні особа ставить власний підпис на конверті в присутності нотаріуса, чим і підтверджує факт того підпису, яким підписаний заповіт.

У підписі на конверті і у підписі на самому заповіті, можуть виникнути розбіжності, які в подальшому стануть вагомими підставами для визнання заповіту недійсним у судовому порядку. В цьому випадку рукописний варіант заповіту, виконаний особисто заповідачем, буде додатковим доказом дійсності заповіту. За бажанням заповідача, нотаріус вправі видати йому свідоцтво про прийняття секретного заповіту на зберігання [15, с. 24 - 26].

Як відзначалося вище, посвідчувати секретні заповіти має право не тільки нотаріус, а й консули. Процедура посвідчення є такою ж, тільки замість нотаріуса законодавець наділив консула повноваженнями нотаріуса вчиняти на конверті, у якому міститься секретний заповіт, посвідчувальний напис про засвідчення справжності підпису заповідача. Консул скріплює посвідчувальний напис печаткою, реєструє цю нотаріальну дію в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і в присутності заповідача вміщує переданий ним конверт в інший конверт, який також опечатує і зазначає на ньому прізвище, ім'я, по батькові, дату народження заповідача і дату прийняття на зберігання цього заповіту [36, с. 60 - 66].

Варто підкреслити, що основна проблема, яка постає при посвідченні секретного заповіту - неможливість нотаріуса перевірити відповідність змісту заповідальних розпоряджень чинному законодавству та неможливість встановити, що заповіт, який міститься в заклеєному конверті, особисто складений заповідачем. Практично це може призвести до пред'явлення після відкриття спадщини позовів про визнання заповіту недійсним. В той же час, Закон України «Про нотаріат» [23], який є спеціальним законодавством щодо досліджуваних питань, взагалі не приділяє уваги особливостям посвідчення секретних заповітів.

Після смерті заповідача або оголошення його померлим відкривається спадщина. Повідомивши спадкоємців про час оголошення змісту заповіту, нотаріус вчиняє певні дії:

по - перше, нотаріус перевіряє наявність заповіту. Якщо йде мова про заповіт не секретний, то нотаріус просто сповіщає, що у наявності є заповіт на таке то ім'я. Той хто став спадкоємцем - приймає спадщину. У справі з секретним заповітом, нотаріус спочатку з'ясовує хто є спадкоємцями першої черги і взагалі хто є спадкоємцями за законом. Одночасно нотаріус запрошує двох свідків, які повинні засвідчити цю дію;

по - друге, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Повідомляє членів сім'ї та родичів заповідача про день і час оголошення змісту заповіту, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Нажаль, Інструкція не дає чіткого переліку, в яких саме засобах - районних, обласних чи державних;

по - третє, у присутності заінтересованих осіб і двох свідків, нотаріус відкриває конверт, у якому зберігається секретний заповіт та оголошує його зміст.

Про оголошення секретного заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. В ст. 9 Закону України «Про нотаріат» [23] зазначається, що свідками не можуть бути працівники нотаріальної контори, а також обмежено дієздатні та недієздатні особи. Основним критерієм відбору свідків має бути довіра заповідача даним особам, які набувають статусу свідків. Зокрема, якщо свідками виступатимуть невідомі у сім'ї або родині люди, то такі свідки викликатимуть недовіру у заінтересованих осіб. Тому вважається, що заповідач вправі зробити запрошення своїх рідних як свідків. Дані про свідків обов'язково заносяться до посвідчувальних нотаріусом документів [45, с. 18 - 24].

Згідно зі ст. 1250 ЦК України, в протоколі зазначається зміст заповіту, а саме: дата, час та місце складання протоколу про оголошення секретного заповіту; дата посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту; прізвище, ім'я, по батькові осіб, присутніх при оголошенні, у тому числі свідків; відомості про повідомлення осіб, які не з'явились на оголошення секретного заповіту, або відомості про повідомлення в друкованих засобах масової інформації; стан заповіту (наприклад, наявність закреслених місць, поправок або інших недоліків); стан конверта, у якому знаходився заповіт, а також відтворюється весь текст заповіту. Якщо неможливо визначити справжню волю заповідача, нотаріусом у протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту. У тексті протоколу відображається попередження нотаріусом свідків про відповідальність за шкоду, заподіяну ними внаслідок розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з оголошенням секретного заповіту. У протоколі можуть бути зазначені й інші істотні обставини оголошення змісту заповіту.

Для охорони заповідальної таємниці законом доцільно було б встановити відповідні доповнення до цивільного та кримінального законодавства у вигляді статей щодо осіб, котрі посвідчують заповіти, за розголошення змісту заповіту, щоб у випадку порушення таємниці, заповідач зміг звернутись до суду за захистом своїх прав та виплати компенсації моральної шкоди [79, с. 67 - 68].

Як вже було зазначено вище, про зміст заповіту знає лише одна особа, тобто сам заповідач. Чи достатньо зрозуміло він висловив свою волю, з'ясується вже тоді, коли істину вже з'ясувати буде не можливо. Далі постає питання «Що в такому випадку передбачає закон?».

Закон в свою чергу зазначає, що якщо спадкоємцем за секретним заповітом є одна особа, то зміст документу повинна тлумачити саме вона, або нотаріус за його згодою. В цьому випадку спадкоємець тлумачитиме волю заповідача як він її зрозумів, а не сам заповіт. Адже ч. 1 ст. 1256 ЦК України дійсно закріплює за самими спадкоємцями право на тлумачення заповіту після відкриття спадщини. Вбачається, що в цьому разі заповіт має містити лише деякі неясні граматичні або стилістичні помилки, що призводять до незначних розбіжностей при тлумаченні самого заповіту. Тобто з цього можна зробити висновок, як спадкоємець зрозумів зміст заповіту, то так мають його розуміти і всі інші.

Якщо ж в заповіті зазначено два чи більше спадкоємців, то зміст оголошується нотаріусом, що виступає як особа виконуюча свої обов'язки. Якщо одностайності між спадкоємцями, щодо тлумачення змісту заповіту немає, то такий спір вирішується у судовому порядку. До суду подається позовна заява і зміст заповіту розтлумачується судовим рішенням згідно зі ст.ст. 231, 1256 ЦК України.

Постає справедливе питання: «Хто буде оголошувати заповіт, коли нотаріус, якому давався на зберігання секретний заповіт, припинив свою діяльність і передав свої справи до нотаріального архіву?». Архів, як відомо, таких дій вчиняти не може. Тому пропонується за запитом нотаріуса за місцем відкриття спадщини після смерті заповідача або оголошення його померлим, передавати йому секретний заповіт для оголошення.

Завідувач державним нотаріальним архівом зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, і в разі встановлення невідповідності його законові повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчила заповіт. При надходженні на зберігання секретних заповітів завідуючий державним нотаріальним архівом також перевіряє цілісність конверта, у якому знаходиться заповіт, та наявність печатки нотаріуса. Якщо конверт, у якому зберігається секретний заповіт, пошкоджений або на ньому відсутня печатка нотаріуса, завідувач державним нотаріальним архівом повідомляє про це заповідача і нотаріуса, який посвідчив заповіт.

Згідно з п. 3.13 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5, реєстрація смерті провадиться в органах реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання осіб чи за повідомленням адміністрації лікувального закладу, де сталася смерть. Також в п. 3.13 передбачено, інформація про померлих громадян подається державним податковим інспекціям у встановленому законодавством порядку.

Виходячи з вищевикладеного, уявляється доцільним покласти на органи РАЦСу обов`язок щодо повідомлення нотаріуса про смерть фізичної особи, а також встановити друкований засіб масової інформації, в якому б постійно публікувались такі відомості.

Що ж стосується місця оголошення заповіту, то ним прийнято вважати робоче місце нотаріуса. За погодженням із спадкоємцями можливо встановити відмінне від нього місце, про що обов'язково необхідно повідомити усіх зацікавлених осіб, що мають бути присутні при оголошенні змісту заповіту. Секретний заповіт після оголошення зберігається у справах державної нотаріальної контори або у приватного нотаріуса. За заявою осіб, на користь яких складено заповіт, видається свідоцтво про оголошення секретного заповіту.

Якщо заінтересована особа, належним чином повідомлена про день оголошення секретного заповіту на, оголошення не з'явилась, то нотаріус оголошує зміст заповіту тим особам які з'явились. У разі появи заінтересованої особи після оголошення заповіту, нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робить відповідну відмітку в протоколі, яка підписується цією особою. В протоколі можуть бути зазначені й інші істотні обставини про відкриття та оголошення заповіту.

Після оголошення змісту заповіту нотаріус видає спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину [67, с. 50 - 57].

В порядку ст. 1286 ЦК України, заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту). Необхідною умовою призначення виконавця заповіту є згода особи на призначення її виконавцем заповіту. Відповідно до ст. 1289 ЦК України згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього. Крім того, особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.

Враховуючи особливості посвідчення секретного заповіту, згода особи на призначення виконавцем заповіту подається нотаріусу вже після відкриття спадщини. Крім цього, у разі призначення в секретному заповіті виконавця заповіту, нотаріус повинен вжити заходів щодо повідомлення особи, призначеної виконавцем заповіту, про таке призначення. Відтак, зазначене заповідальне розпорядження фактично вимагає від нотаріуса вчинення додаткових дій. Потребує бути визначеною і та обставина, що без надання особою згоди бути виконавцем заповіту, останній не набуває правового статусу виконавця заповіту і, відповідно, не отримає свідоцтва виконавця заповіту, передбачене Інструкцією [25].

Секретний заповіт набуває чинності після відкриття спадщини. Заповідач може скасувати чи змінити секретний заповіт на загальних підставах відповідно до ст. 1254 ЦК України.

2.4 ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ФОРМИ ЗАПОВІТУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Найбільш об'ємно зміст правового регулювання спадкових правовідносин в Україні на сучасному етапі можна дослідити, провівши його порівняльний аналіз із спадковим правом зарубіжних країн, зокрема країн Західної Європи, оскільки, як показує такий аналіз, чимало новел спадкового права України вже досить тривалий час застосовуються в цих країнах.

В зв'язку з цим, порівняльний аналіз законодавчих положень спадкового права в Україні та західноєвропейських країнах є надзвичайно актуальним, він дозволить дати оцінку запровадженим новелам, зокрема в частині, що стосуються форми заповіту, виявити позитивні та слабкі сторони правового регулювання спадкових правовідносин в Україні ще до формування значного пласту судової практики в цій сфері.

Питання спадкового права зарубіжних країн досліджувались багатьма ученими-правознавцями, серед яких М.Ю. Барщевський, Є.А. Васильєв, Д.М. Генкін, О.В. Гренкова, О.Ю. Заіка, В.В. Залеський, А.С. Комаров, М.І. Кулагін, В.П. Мозолін, Ю.О. Шилохвост, К.К. Яічков та ін. Проте в їхніх роботах, як правило, законодавчі положення в зарубіжних країнах розглядаються безвідносно до національного законодавства. Тому автором в даній статті ставилось завдання не тільки дослідити основні вимоги до форми заповіту в країнах Західної Європи, але і порівняти їх з відповідними нормами ЦК України, та в результаті проведеного дослідження сформувати свої пропозиції щодо вдосконалення українського спадкового законодавства.

Побудовані на загальних за своєю сутністю соціально-економічних засадах, норми спадкового права різних правових систем не співпадають за своїм конкретним правовим та формально-технічним змістом, володіють істотними особливостями. Принципова відмінність спадкового права країн континентальної Європи (Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії тощо) від права Англії (та похідного від англійського права США) полягає в тому, що в континентальній правовій системі спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, в результаті якого права та обов'язки спадкодавця переходять безпосередньо до спадкоємців, в той час як в системі загального права майно спадкодавця переходить спочатку в довірчу власність до спеціально визначеної особи (так званого “особистого представника” спадкодавця), яка здійснює процедуру ліквідації спадщини і передає спадкоємцям ту частину майна, яка залишається після розрахунків із кредиторами спадкодавця [11].

Як і в Україні, в країнах Західної Європи норми спадкового права містяться в цивільних кодексах. У Франції основні норми, що регулюють спадкові відносини, містяться в перших двох титулах книги ІІІ Цивільного кодексу (ФЦК) (“Про різні способи, якими набувається власність”), які носять назви “Про спадкування” і “Про дарування між живими та заповіти”. У Німеччині норми спадкового права містяться в п'ятій книзі Німецького цивільного уложення (НЦУ) “Спадкове право”, яка складається з дев'яти частин. В Швейцарії норми спадкового права включені до третьої книги Швейцарського цивільного кодексу (ШЦК) “Про спадщини”.

В країнах загального права поряд з судовим прецедентом, істотну роль у регулюванні спадкових відносин відігріє закон. В Англії ще в 1837 р. був прийнятий Закон про заповіти. Крім того, спадкове законодавство Англії утворюють Закон про управління спадковим майном 1925 р., Закон про спадкування (забезпечення сім'ї) 1938 р., Закон про спадщину осіб, які не залишили заповіту 1952 р., Закон про спадкування (забезпечення сім'ї та утриманців) 1975 р. тощо.

Як підстави спадкування цивільне законодавство західноєвропейських країн передбачає заповіт та закон, причому спадкування за заповітом відіграє провідну роль, спадкування ж за законом має субсидіарне значення, тобто застосовується, якщо спадкодавець не залишив заповіту.

В законодавстві країн Західної Європи під заповітом, як правило, розуміють втілене у встановлену законом форму волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті. Заповіт тут є не більш як вираженням волі заповідача та може, таким чином, бути відкликаним в будь-який

момент одностороннім волевиявленням заповідача [12, c. 16]. Схоже визначення міститься і в ЦК України, відповідно до ст. 1233 ЦК якого заповіт це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Законодавство західноєвропейських країн, як і законодавство України, велику увагу приділяє формі заповіту, що викликано тим, що він містить у собі волю заповідача, яку той виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. У даному випадку форма заповіту є одним із елементів фактичного складу, з яким закон пов'язує його існування взагалі. Форма правочину являє собою безумовно конститутивний елемент. При такому значенні форми правочину її недотримання і зумовлює, як правило, його недійсність [20, c. 13].

Слід звернути увагу на деякі відмінності у термінології українського та зарубіжного законодавства. Якщо говорити про “форму заповіту”, то законодавством України передбачена лише одна форма заповіту - письмова, з нотаріальним посвідченням (ст. 1247 ЦК). В нормативно-правових актах зарубіжних країн, якими регулюються форми заповітів, під такими формами розуміються інші поняття, що пов'язані з порядком складання та змістом заповіту, зокрема власноручний, таємний, публічний заповіти тощо. Інколи використання терміну “форма заповіту” зустрічається в цьому значенні і у вітчизняній літературі.

Як пише Л.В. Шевчук, “заповіти можуть бути за формою свого зовнішнього вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту. Як перші, так і другі, можуть бути звичайними і спеціальними (особливими). Названі види форм заповітів можуть бути спрощеними чи ускладненими в залежності від можливих відхилень або в бік ускладнення, або спрощення від звичайної процедури їх вчинення. Згідно з чинним українським законодавством основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма. Спеціальні (особливі) заповіти, (заповіти прирівняні до нотаріально посвідчених), виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми заповітів” [30, c. 8]. Для визначення таких понять більш правильним було б використання терміну «види заповіту». Але дотримуючись вже усталеної традиції, розглядаючи види заповітів в Україні та країнах Західної Європи, будемо умовно називати їх формами.

Сучасним законодавством європейських країн встановлені різні форми заповітів, що зумовлено різним поєднанням двох підходів до такої форми: з одного боку якомога більше спростити форму заповіту, зробити складання заповіту доступним заповідачу в будь-якому місці та в будь-який час, з іншого - максимально забезпечити вираження та закріплення дійсної волі заповідача, не допустити передчасного розголошення заповіту. Залежно від того, якому з підходів надавалась перевага, в законодавстві різних країн отримували закріплення власноручні заповіти, публічні заповіти, заповіти, посвідчені свідками, причому для більшості країн характерним є плюралізм форм заповітів, коли заповідачу надається свобода вибору найбільш зручної для нього форми.