Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Первинною формою статевого співжиття, на думку більшості соціологів, було безладне, позашлюбне спілкування, назване грецьким словом «гетеризм», а також невдалим висловлюванням: «комунальний шлюб»¹⁵⁷. Статеві стосунки серед відомої групи людей, які жили разом, були можливі для будь-якого чоловіка з будь-якою жінкою і нічим не утискувалися, а тому зав'язувалися і припинялися за бажанням, за примхою. Наскільки така група відособлювалася від інших подібних же їй об'єднань, за звичай вороже до неї налаштованих‚ і які вели з нею постійну війну, настільки лише вона була замкнута у відношенні до статевих зв'язків між її членами і членами іншої групи. Такий стан статевих відносин був чисто фактичним, а не правовим; не можна було сказати, що чоловік даної групи мав право на статеві стосунки з будь-якою жінкою цієї групи чи що цей чоловік поряд з іншими був у комунальному шлюбі з усіма жінками племені. Г. Спенсер¹⁵⁸ правильно помітив, що початкове суспільне становище повино було представляти такий стан речей‚ за якого не існувало ще ніяких суспільних законів; унаслідок цього з самого початку не могло існувати такого закону, як закон про комунальний шлюб‚ у силу якого кожен чоловік і кожна жінка відомого маленького племені вважалися в однією мірою приналежними один одному, як чоловік і дружина; на самому початку не могло існувати ні найменшого уявлення про права, що випливають з комунального шлюбу. У таких статевих зносинах не було ознаки відносин шлюбних; ідея шлюбу, як побачимо далі, з'явилася пізніше, коли первинний ступінь статевих відносин було пройдено.

Гетеризм тісно пов'язаний з пануванням спорідненості по матері -- материнством, за відсутності спорідненості по батькові -- батьківщини. Таємничість моменту зачаття‚ що привела навіть висококультурних римлян до створення лише презумпції (раteеr еst guem nuрtiaе demonstrant) про ймовірне зачаття жінкою від певного чоловіка, була безсумнівно першою причиною відсутності в первісних народів родинних зв'язків дітей з батьком. Якщо навіть при сучасному розвитку знання, у випадку неміцності статевих відносин, не можна простежити кровного зв'язку батька з його дитиною, то тим більше це було неможливо для первісного людства, нездатного ще до абстрактного мислення і яке знало тільки такі факти, які видаються по своїй наочності. Дитя народжується матір'ю -- ось ясний і достовірний факт, якого не можна не знати, не можна не визнавати; зв'язок же цієї дитини з її батьком є обставина‚ схована від очей людських‚ і тому недоступна для не розвинутого розуміння первісної людини. Не можна, звичайно, думати, що для первісної людини було недоступне поняття про участь чоловіка в дітонароджуванні¹⁵⁹‚ -- необхідність статевих відносин між чоловіком і жінкою повинна була навести на думку, що не одна жінка, а в поєднанні з чоловіком робить дітей. Але при повній безладності статевих зносин жінка не могла знати з вірогідністю, від якого з чоловіків вона зачала, а тому в неї не могло з'явитися й уявлення про зачаття саме від визначеного чоловіка. Унаслідок цих обставин у первісної людини могло виникнути уявлення тільки про споріднення єдиноутробне, тобто споріднення по матері. Для визнання споріднення по батькові, вочевидь, досить було появи поняття про зачаття від визначеного чоловіка, і поява батьківства таким чином повинна була б стояти в тісному зв'язку з появою постійного чи принаймні тривалого співжиття визначених осіб різної статі; але, як буде показано нижче, батьківство, внаслідок особливих обставин, з'явилося спочатку не у своєму власному понятті, як кровний зв'язок між батьком і сином, а у вигляді підпорядкування дитини чоловіку і пану його матері, який‚ за звичай‚ був його батьком, але міг ним і не бути, якщо його мати зачала від іншого чоловіка. Приналежність дитини батькові визначалася не зачаттям його від батька, а народженням від матері, підвладної його батькові. Якщо ж народжувала жінка непідвласна, то, хоча зв'язок її з чоловіком був індивідуальним і хоча в такий спосіб батько дитини був відомий, дитина йшла за матір'ю і між батьком і народженим не створювалося зв'язку по батькові. Цей останній вид материнства є явище наступного часу, і його не можна змішувати з материнством первісним, коли про індивідуальний зв'язок між чоловіком і жінкою і про батьківство не було навіть і поняття. Це материнсво є залишок первісного порядку речей, пристосований до ладу патріархального життя і діючий так би мовити субсідіарно у тих випадках, коли не дотримані всі умови, необхідні для встановлення батьківства.

Таким чином слід сказати, що батьківська чи агнатична сім'я з'явилася не внаслідок визнання спорідненості між батьком і народженим, а внаслідок підпорядкування жінки її чоловіку і пану¹⁶⁰ чи, як висловлюється Dargun¹⁶¹‚ унаслідок права власності чоловіка над жінкою і дітьми. Кровний зв'язок між батьком і дитиною і для агнатичної сім'ї є явище більш пізнє, ніж вона сама. Можна навіть сказати, що тільки сучасній науці вдалося встановити фізіологічний зв'язок дитини з його батьком. Зрозуміло, що визнання первісного споріднення тільки по матері є більш чи менш достовірна гіпотеза, заснована на логічних посиланнях, узятих із сучасних нам понять; але, як побачимо далі, є і фактичні дані, що підтверджують її вірогідність. Нарешті ще одне зауваження. Бахофен, який висунув питання про материнство в науці, впав однак в оману, стверджуючи, що панування спорідненості винятково по матері обумовлювало панівне положення для жінки в громаді, тоді як чоловіки займали положення залежне. Ця гіпотеза гінекократії знайшла собі слабку підтримку серед фахівців, а в даний час залишена¹⁶². Спостереження за звичаями сучасних дикунів, що знають ще гетеризм, показало, що і при такому стані статевих відносин головну роль у громаді відіграє чоловік, не дивлячись на те, що спорідненість вважається по матері. Саме дядько з боку матері є главою родової групи. Залишки цього порядку можна бачити в звичаях древніх германців, переданих нам Тацитом (Germania, сар. 20), який говорить, що батькові і дядькові по матері (аvunculus) пошана в сім'ї однакова і що деякі навіть віддають перевагу спорідненості з дядьком, як більш священній і більш тісній¹⁶³.

Існування у стародавності гетеризму підтверджується нижченаведеними свідченнями грецьких і римських істориків. На першому місці знаходяться свідчення Геродота, що найбільш рельєфно подає нам первинне положення речей. У своїй «Історії»¹⁶⁴‚ у параграфі 203 книги першої він говорить про кавказьких горців таке: «статеві зносини в цих народів відбуваються відкрито, як у чередах тварин»; потім у книзі 3-й, § 101: «статеві відправлення у всіх перерахованих нами індійців відбуваються відкрито, як у тварин»; 4-а, § 176: «жінки гінданів носять навколо щиколоток безліч шкіряних кілець, які розповідають, про те що після кожного спілкування з чоловіком жінка нав'язує собі шкіряне кільце і та, яка має найбільше таких кілець, вважається найкращою, тому що мала любовний зв'язок з найбільшим числом чоловіків»; 4-а, § 180: «спілкування з жінками в Авсіїв змішане, шлюбів вони не знають і спілкуються як тварини. Кожен місяць чоловіки їх збираються в одне місце, і якщо дитина якої-небудь жінки увійшла на той час у вік, то вона вважається сином того з чоловіків, на якого схожа;» кн. 4-а, § 104: «жінками агафірси користуються спільно з тією метою, щоб усім бути братами між собою і не збуджувати один у одному ні заздрощів, ні ворожнечі».

Свідчення, що прямо говорять про існування гетеризму. Перші два з них представляють нам людей, які стоять на одному ступені з тваринами; ці люди «живляться дикими лісовими деревами» і сполучаються, як тварини в череді. Більш низького положення для людини не можна собі й уявити; тут немає ще ніяких правил, одне -- прояв тваринних інстинктів. Три інших свідчення говорять про людей, що вже трохи піднялися по сходинках культури. Тут відзначено існування понять, для вироблення яких був потрібен тривалий час, наприклад‚ поняття про зв'язок між сином і батьком; але тим не менш і тут ясно відзначено відсутність шлюбу й існування безладного статевого співжиття. Народи, які ведуть такий спосіб життя, подаються нам Геродотом як нічого не знаючі про що-небудь краще чи вище; агафірси навіть прославляють свої звичаї (можливо, проводячи паралелі зі звичаями інших), як самі досконалі.

Далі йде ряд свідчень того ж Геродота, але вже які побічно підтверджують відсутність шлюбу і панування гетеризму; у них гетеризм уявляється вже не у вигляді взагалі діючого звичаю, не у вигляді загального правила, а як явище додаткове, що має вже другорядне значення і поступово вимираюче. Книга 1-а, § 93: «взагалі в середовищі лідійського народу усі дочки займаються проституцією, збираючи собі у такий спосіб придане; вони роблять це до заміжжя і видають себе заміж самі»; Кн. 5-а, § 6: «у інших фракіях існує звичай продавати своїх дітей на чужину. За дівицями вони не спостерігають, дозволяючи їм вступати у зв'язок з чоловіками за власним вибором; навпаки заміжні жінки в них суворо охороняються; дружини купуються у батьків за великі гроші». Кн. 1-а, § 216: «звичаї массагетів такі: хоча кожен з них одружується на одній жінці, але дружинами вони користуються спільно. За словами еллінів, такий звичай і у скіфів; насправді так поступають не скіфи, а массагети. Якщо який-нибудь массагет побажає мати спілкування з жінкою, він вішає сагайдак свій перед її візком і спілкується спокійно». Кн. 4-а, § 172: «За звичаєм кожний із насамонів має багато дружин, але жінками вони користуються спільно, поступаючи при цьому так само, як і массагети. В силу іншого звичаю, наречена насамона обходить усіх гостей і спілкується з ними, причому кожен сполучений пропонує їй подарунок»; і нарешті кн. 1-а,

§ 199: «у вавілонян .... кожна тубілка жінка зобов'язана раз в житті мати спілкування з іноземцем у храмі Афродіти.... Після спілкування і, отже, виконання священного обов'язку щодо богині (Афродіти) жінка повертається додому і з цього часу не можна її мати ні за які гроші. Подібний звичай існує й у деяких місцях на Кіпрі».

У цих свідченнях первісний гетеризм є у виглді переживань, але ці переживання не уявляються тільки спогадами про минуле, а ще живими залишками. Колишні звичаї живуть і діють, хоча поруч з ними з'явилися вже нові і навіть отримали перевагу. Особливо ясно відзначають перехідний час звістки про массагетів і насамонів (кн. 1-а, § 216 і кн. 4-а, § 172): тут можна спостерігати спільне існування двох протилежних начал -- гетеризму і шлюбу (індивідуального) -- без видимої переваги того чи іншого; інші ж свідчення говорять про гетеризм, як звичай, що відживає, який однак ще виконується, як заповіт старовини, нерідко священний і бажаний богам; але поруч з ним виріс звичай йому протилежний, у силу якого жінка стає надбанням свого чоловіка і для сторонніх чоловіків уже недоступна.

Такі відомості одного з незвичайних істориків древності. Не можна не визнати, що його свідчення досить ясно і виразно підтверджують гіпотезу про первісний гетеризм в деяких, якщо не в усіх, народностей тодішнього часу, що стояли на низькому ступені культури; вони настільки реальні і рельєфні, що справляють таке враження, начебто це знімки з натури; чи спостерігав Геродот сам особисто описувані ним звичаї, чи він відтворив їх за повідомленнями інших, у всякому разі його описи носять на собі відбиток життя дійсного, а не вимислу. Сумніви, що існували щодо вірогідності переказувань Геродота усуваються, всупереч цій їх життєвій правдивості, що б'є в очі, ще і тим, що спостереження за життям сучасних нам диких народів знайомлять нас зі звичаями, подібними описаним Геродотом; те, що колись у записах Геродота здавалось курйозним чи жахливим, тепер одержує значення незаперечного факту, внаслідок співставлення з безсумнівними явищами сучасного нам життя.

Друге за своэю виразныстю місце займають свідчення географа Страбона¹⁶⁵. У кн. 4-й, гл. 5-й, § 4 він говорить: «жителі Британії - людожери, сполучаються відкрито з усіма жінками, навіть з матерями і сестрами». Кн. 7-а, гл. 3, § 7: «скіфи, за винятком мечів і чаш, всім іншим володіють спільно і насамперед жінками і дітьми». Кн. 7-а, гл. 3, § 9: «скіфи мають усе спільне, навіть дружин і дітей...». Кн. 16-а, гл. 4, § 17: «жінки і діти в троглодитів спільні, за винятком тиранів». -- Ці свідчення прямо вказують на гетеризм, що існував; особливо різко обкреслені звичаї британські. Потім йдуть вказівки того ж автора, але такі, що підтверджують лише побічно гіпотезу про первісне безладне статеве співжиття. Сюди відноситься насамперед свідчення про массагетів, про яких говорив і Геродот. Кн. 11-а, гл. 8-а, § 6: «массагети -- хоча кожний з них має одну дружину, користується і чужими дружинами і зовсім не таємно». Далі, кн. 16, гл. 1, § 20: «для усіх вавілонських жінок існує, у силу прорікання оракула, такий звичай: відправившись у великому натовпі і з великими церемоніями в який-небудь храм Афродіти, вони сполучаються там з іноземцями. Кожна з них має при цьому на голові вінок. Той, хто підходить до неї, кладе їй на коліна стільки грошей, скільки, як йому здається, личить, відводить її далеко від храму і там сполучається з нею, а гроші присвячуються Афродіті». Кн. 8, гл. 6, § 20: «у Коринфі в храмі Афродіти в якості служниць було більше тисячі гетер, яких присвячували богині чоловіки і жінки». Пор. Кн. 12, гл. 13, § 34. Кн. 15, гл. 3, § 20: «магам (у Персів) за древнім звичаєм дозволяється мати сполучення з матір'ю». У словах Страбона про массагетів ясно відбився той перехідний стан, про який говорив Геродот у вищенаведеному місці, -- шлюб і гетеризм існують поруч, чи краще сказати, панує гетеризм, але разом з тим зароджується поняття про шлюб. Інші місця із Страбона говорять про гетеризм, як про явище минуле, спогад про яке зберігається у вигляді звичаю у жінок проституювати себе перед заміжжям, а також у вигляді існування при храмах Афродіти -- богині гетеризму -- окремих служниць (аналогічних індуським баядеркам), що підтримували культ богині виконанням не тільки релігійних церемоній, але також виконанням релігійних обов'язків гетери. Нарешті на колишній гетеризм і притому у самій його первинній формі вказує звістка про злягання з матір'ю у перських магів в силу древнього звичаю.

Далі йдуть звістки Плутарха¹⁶⁶‚ який робить натяки на існування гетеризму. Так‚ у життєписі Лікурга (глава 15-а) він говорить про викрадення жінок усією громадою із сусідніх племен і про користування ними спільно. Хоча шлюб вже існує, але поруч з ним зберігається звичай з часів гетеризму, у силу якого всякий мав право зажадати жінку у її чоловіка для злягання з нею; діти при цьому складали надбання держави, а не окремих осіб¹⁶⁷. Те ж саме, але в менш ясній формі, сказано Плутархом у порівнянні Лікурга з Нумою (гл. 3). Діонісій Галікарнаський також дає досить ясну вказівку на гетеризм у наступному місці своїх «Римських древностей»¹⁶⁸. Первісна, некультурна людина, за прикладом тварин, не знає шлюбу, говорить Діонісій, і знаходиться в безладному статевому спілкуванні з усіма жінками своєї громади; але люди більш культурні виганяють із громади такий ганебний, звірячий спосіб статевих зносин і вводять союз певного чоловіка з певною жінкою; у такий спосіб первісний гетеризм заміняється наступним (індивідуальним) шлюбом.

Непрямі вказівки на існувавший колись гетеризм можна знайти ще у Ва-лерія Максима і Тацита. Валерій Максим у кн. 2 своїх Меmоrаbili¹⁶⁹ (гл. 6, § 15) говорить, що в місті Sicca в Африці був храм Венери, куди збиралися жінки і звідкіля відправлялися промишляти своїм тілом, збираючи собі у такий спосіб придане для вступу в шлюб. У словах В. Максима нам засвідчено звичай, подібний до звичаїв вавілонських і коринфських жінок, про що згадують Геродот і Страбон у вищенаведених місцях; до заміжжя жінка вільна в статевих зносинах, вона може скористатися цим часом і, торгуючи своїм тілом, зібрати придане, але, вийшовши заміж, вона стає під владу свого чоловіка і пана і з тих пір уже не належить сама собі. Тацит (Gеrmania, сар. 20)¹⁷⁰ указує на збережений до нього звичай у германців віддавати таку ж повагу дядькові по матері, як батьку, у чому можна бачити залишок старовини, саме того часу, коли дядько по матері був главою сім'ї, яка групувалася навколо жінки і яка ще не знала спорідненості по батькові, а це складає ознаку гетеризму.

Вказівку на колишній гетеризм у євреїв вбачають¹⁷¹ у тому, що стародавньоєврейське право допускало шлюби між єдинокровними братом і сестрою і не допускало шлюбу між братом і сестрою єдиноутробними; так Авраам і Сара були братом і сестрою по батькові. Натяк на існування гетеризму у древніх греків вбачають¹⁷² у словах Vаrrо, що наводяться бл. Августином у творі «О граде божом» (ХУШ, 9), з яких видно, що афіняни називалися по матері, а не по батькові. Цю звістку варто навести у зв'язку зі звісткою Геродота (книга 1-а, § 103), який говорить, що лікійці називалися і вели свою генеалогію також по матерях своїх, а не по батьках¹⁷³; потім про існування гетеризму в афінян можна здогадуватися на підставі дозволу шлюбів між єдинокровними братами і сестрами, які не знаходяться між собою в (близькому) родинному зв'язку. Нарешті, існування гетеризму в древніх греків підтверджують посиланням на положення гетер у часи історичні: у греків не було і думки вбачати в гетеризмі щось аморальне; найшляхетніші чоловіки, навіть сам Сократ, не соромилися вступати в зносини з гетерами і можна сказати, що в моральних поняттях греків жила ще ідея, начебто вільне, нічим не утискуване статеве спілкування, є явище «природнє» і «правильне», а приналежність жінки одному чоловіку -- «насильство»¹⁷⁴.

Існування гетеризму у слов'ян досить ясно засвідчено деякими джерелами. Таке сказання Козьми Празького про Чехію. У нашому літописі Нестора говорить уже про шлюб індивідуальний в його первинній формі -- викрадання; але й у його сказаннях відчуваються натяки на гетеризм колишній і, можливо, навіть сучасний. Нестор, описуючи покірних полян, говорить, що вони «стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють»; а «деревляни жили по звірячому, жили по скотськи: і убивали один одного... і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води». Ця вказівка на існуючу вже у полян «стидливість» і замовчування про щось подібне у деревлян дає привід думати, що деревляни такої стидливості не знали і вступали в злягання з близькими родичами і свояками; у зв'язку з цим і в словах «умикали дівиць біля води» можна бачити натяк на відсутність індивідуального шлюбного союзу. Існування гетеризму в древні часи у слов'ян руських підтверджується, численними переживаннями, що засвідчені історичними пам'ятниками пізнішого часу і спостерігаються тривалий час у вигляді шлюбних звичаїв і свят на честь старих, язичеських богів. Докладні вказівки на ці переживання зібрані в працях проф. А. Загоровського¹⁷⁵ і М. Владимирського-Буданова¹⁷⁶‚ -- особливо характерні історичні свідчення про вільне спілкування між статями на грищах. Подібні ж переживання збереглися у великій кількості й у житті інородців Росії, особливо у племен, що живуть на окраїнах¹⁷⁷.

Ряд наведених свідчень можна було б і надалі продовжувати, наводячи подібні ж з життя інших культурних чи напівкультурних народностей, але це відвернуло б нас далеко від нашого головного завдання, і тому ми обмежуємося сказаним, вважаючи за можливе на підставі нього приєднатися до поглядів учених, що визнають у розвитку понять про шлюб і сім'ю стадію, яка передує шлюбу індивідуальному і патріархальній сім'ї¹⁷⁸.

З виникненням майнової нерівності, тобто вже на вищому ступені варварства, поряд з рабською працею спорадично з'являється і наймана праця й одночасно як необхідний її супутник професійна проституція вільних жінок поряд із примусом рабинь віддаватися чоловікам. Таким чином, спадщина, яку заповів груповий шлюб цивілізації, двоїста, як двоїсте, дволике, внутрішньо роздвоєне, суперечливе й усе, що породжене цивілізацією: з одного боку -- моногамія, а з іншого -- гетеризм разом з його самою крайньою формою -- проституцією. Гетеризм -- це такий же суспільний інститут, як і всякий інший; він забезпечує подальше існування старої статевої свободи -- на користь чоловіків. На ділі не тільки терпимий, але й такий‚ що широко практикується, особливо ж використовуваний панівними класами, гетеризм на словах зазнає осуду. Але цей осуд у дійсності спрямовується не проти причетних до цього чоловіків, а тільки проти жінок; ними нехтують і викидають із суспільства, щоб таким чином, знову проголосити, як основний суспільний закон, необмежене панування чоловіків над жіночою статтю.

Але разом з цим розвивається друге протиріччя усередині самої моногамії. Поруч з чоловіком, що скрашує своє існування гетеризмом, стоїть покинута дружина. Одна сторона протиріччя так само немислима без іншої, як неможливо мати в руці ціле яблуко після того, як з'їдена його половина. Однак не такою, очевидно, була думка чоловіків, поки дружини не надоумили їх. Разом з одношлюбністю з'являються два незмінних, раніше невідомих характерних суспільних типи: постійний коханець дружини і чоловік-рогоносець. Чоловіки здобули перемогу над жінками, але увінчати переможців великодушно взялися переможені. Поруч з одношлюбністю і гетеризмом непереборним суспільним явищем зробилося і перелюбство, заборонене, суворо каране, але невикорінне. Вірогідність походження дітей від законного батька продовжувала, як і раніше, ґрунтуватися щонайбільше на моральному переконанні, і, щоб розв'язати нерозв'язне протиріччя, Соde Napоleоn увів статтю 312: -- «батьком дитини, зачатого під час шлюбу, є чоловік». Такий кінцевий результат трьохтисячолітнього існування одношлюбності.

Отже, ми маємо три головні форми шлюбу, які у загальному і цілому відповідають трьом головним стадіям розвитку людства. Дикості відповідає груповий шлюб, варварству -- парний шлюб, цивілізації -- моногамія, що доповнюється порушенням подружньої вірності і проституцією. Між парним шлюбом і моногамією на вищому ступені варварства вклинюється панування чоловіків над рабинями і багатоженство.

Як ми встигли помітити, своєрідність прогресу, полягає в тому, що статевої свободи, властивої груповому шлюбу, усе більш і більш позбавляються жінки, але не чоловіки. І, дійсно, груповий шлюб фактично існує для чоловіків і донині. Те, що з боку жінки вважається злочином і тягне за собою важкі правові і суспільні наслідки, для чоловіка вважається чимось почесним чи, у гіршому випадку, незначною моральною плямою, що носять із задоволенням. Але чим більше стародавній гетеризм змінюється в наш час під впливом капіталістичного товарного виробництва і пристосовується до останнього, чим більше він перетворюється в неприховану проституцію, тим сильніше його деморалізуючий вплив. При цьому чоловіків він деморалізує значно більше, ніж жінок. Серед жінок проституція розбещує тільки тих нещасливих, які стають її жертвами, та і їх далеко не тією мірою, як про це за звичай думають. Зате всій чоловічій половині людського роду вона надає негідного характеру. Так, наприклад, довге перебування у положенні нареченого в дев'ятьох випадках з десяти є дійсною підготовчою школою подружньої невірності.

Статева любов істотно відрізняється від простого статевого потягу, від еросу стародавніх. По-перше, вона припускає в улюбленої істоти взаємну любов; у цьому відношенні жінка знаходиться в рівному положенні з чоловіком, тоді як для античного еросу аж ніяк не завжди була потрібна її згода. По-друге, сила і тривалість статевої любові бувають такими, що неможливість володіння і розлука уявляються обом сторонам великим, якщо не найбільшим нещастям; вони йдуть на величезний ризик, навіть ставлять на карту своє життя, щоб тільки належати один одному, що в древності бувало хіба що у випадках порушення подружньої вірності. І, нарешті, з'являється новий моральний критерій для осуду і виправдання статевого зв'язку; запитують не тільки про те, чи був він шлюбний чи позашлюбний, але і про те, чи виник він по взаємній любові чи ні? Зрозуміло, що у феодальній чи буржуазній практиці з цим новим критерієм справи йдуть не краще, ніж із всіма іншими критеріями моралі,--з ним не рахуються. Але відносяться до нього і не гірше, ніж до інших: він так само, як і ті, визнається у теорії, на папері. А більшого і вимагати поки не можна.

Середньовіччя починає з того, на чому зупинився стародавній світ зі своїми зачатками статевої любові, -- з перелюбства. Ми знаємо про лицарську любов, що створила пісні світанку. Від цієї любові, що прагне до руйнування шлюбу, до любові, що повинна стати його основою, лежить ще далекий шлях, що лицарство так і не пройшло до кінця. Навіть переходячи від легковажних романських народів до доброчесних германців, ми знаходимо в «Пісні про Нібелунгів», що Крімхільда, хоча вона потай закохана в Зіґфріда не менше, ніж він у неї, коли Гунтер повідомляє їй, що просватав її за якогось лицаря, і при цьому не називає його імені, відповідає просто: «Вам не потрібно мене просити; як Ви мені накажете, так я завжди і буду діяти; кого Ви, государю, дасте мені в чоловіки, з тим я охоче обручуся»¹⁷⁹.

Їй навіть у голову не приходить, що тут узагалі може бути прийнята до уваги її любов. Гунтер сватається до Брунхільди, а Етцель--до Крімхільди, яких вони жодного разу не бачили; так само в «Гудруні»¹⁸⁰ Зігебант ірландський сватається за норвезьку Уту, Хетель хегелинський -- до Хільди ірландську, нарешті Зігфрід морландський, Хартмут орманський і Хервіг зеландський -- до Гудрун; і тільки тут остання вільно вирішує на користь Хервіга. За загальним правилом, наречену для молодого князя підшукують його батьки, якщо вони ще живі; у протилежному випадку він це робить сам, радячись з великими васалами, думка яких у всіх випадках користується великою вагою. Так інакше і бути не могло. Для лицаря чи барона, як і для самого можновладного князя, одруження -- політичний акт, випадок для збільшення своєї могутності за допомогою нових союзів; вирішальну роль повинні відігравати інтереси дому, але аж ніяк не особисті бажання. Як у таких умовах при укладенні шлюбу останнє слово могло належати любові?

Таким чином, у безлічі випадків укладання шлюбу до самого кінця середніх віків залишалося тим, чим воно було із самого початку, - справою, яка вирішувалася не самими вступаючими в шлюб. Спочатку люди з'являлися на світ уже такими, що знаходяться у шлюбі - у шлюбі з цілою групою осіб іншої статі. У пізніших формах групового шлюбу зберігалося, імовірно, таке ж становище, тільки при все більшому звуженні групи. При парному шлюбі, як правило, матері домовляються щодо шлюбів своїх дітей; і тут також вирішальну роль відіграють розуміння про нові родинні зв'язки, що повинні забезпечити молодій парі більш міцне положення в роді і племені. А коли з торжеством приватної власності над спільною і з появою зацікавленості в передачі майна в спадщину пануюче положення зайняли батьківське право і моногамія, тоді укладення шлюбу стало цілком залежати від міркувань економічного характеру. Форма шлюбу-купівлі зникає, але по суті масштаби здійснення такого шлюбу все зростають, так що не тільки на жінку, але і на чоловіка встановлюється ціна, причому не на їх особисті якості, а на їхнє майно. У практиці панівних класів із самого початку було нечуваною справою, щоб взаємна схильність сторін переважала над всіма іншими міркуваннями. Щось подібне зустрічалося хіба що тільки у світі романтики чи у пригноблених класів, які в рахунок не йшли.

Над жінкою та її правом тяжіла і релігія. Можна і не згадувати про те, що на думку багатьох батьків церкви‚ «жінка -- судина диявола». Але церква офіційно визнає, а іноді і повторює це тим, хто бере шлюб: «дружина так підкориться чоловіку», «чоловік -- глава дружини»; «під владою чоловіка будеш, і він буде панувати над тобою»¹⁸¹. Один із славнозвісних батьків церкви, блаженний Августин, писав якійсь Ериції, яка за відсутності чоловіка подарувала значну частину свого маєтку злидарюючим ченцям: «Ні твоїм платтям, ні твоїм золотом і сріблом, ні твоїми грошима чи нерухомістю ти не повинна розпоряджатися без дозволу чоловіка... Не може заміжня жінка сказати: «Я роблю, що хочу, з моїм майном», тому що вона сама не своя, а належить своєму главі, тобто своєму чоловікові»¹⁸².

Релігійні законники засвоїли ці погляди церкви і, не помічаючи всієї безглуздості свого твердження, зробили з заміжньої жінки несамостійну, дурну, недієздатну істоту, що не може розпоряджатися ні своїм майном, ні, тим більше, собою. Слабкість (дурість) жіночої статі тому, мов би, причина¹⁸³. Один з цих законників, Сhаssaneus, дуже «дотепно» охарактеризував жінку: «Що може бути легше диму? -- Полум'я. Що може бути легше полум'я? -- Вітер. Що може бути легше вітру? -- Жінка. Що може бути легше (легковажніше) жінки? -- Ніщо»¹⁸⁴. І на підставі таких міркувань відібрали права у жінок, але тільки у заміжніх. Дівиці і вдови -- повноправні, а придбання чоловіка, одруження, мабуть, на думку релігійних суб'єктів, відбиває пам'ять, позбавляє розуму чи свідчить про божевілля. Так могли думати збочені релігійні анахорети, які, можливо, ставлячи заміжню жінку в принизливе становище, хотіли у такий спосіб відбити бажання виходити заміж¹⁸⁵.

І вже давно, наприклад, Пої Кокіль запитував: «Якщо молода дівчина до свого заміжжя так само правоздатна, як чоловік, то від чого б заміжжю відбирати в неї цю правоздатність; хіба зв'язки, що з'єднують її з чоловіком, відбирають у неї розум, яким обдарувала її природа?»¹⁸⁶.

Наполеон Бонапарт, який відіграв дуже значну роль при створенні французького цивільного кодексу, що поширив свою силу на пів-Європи, відрізнявся особливою цинічністю у відношенні до жінки. Він визнавав жінку «річчю, власністю чоловіка, призначеною на те, щоб приносити йому дітей». Він заявляв: «є одна річ -- зовсім не французька -- це, щоб жінка могла робити те, що їй завгодно». «Ми, -- говорив він, -- нічого не розуміємо в жінках, ми, народи Заходу: ми їх, на великий жаль, майже зрівняли з нами. Народи Сходу розумніше і вірніше вирішують справу: вони оголосили жінку справжньою власністю чоловіка. І, дійсно, природа зробила їх нашими рабинями. Жінки повинні тріпотіти. Жінка дана чоловіку для того, щоб робити дітей. Але для цієї мети однієї жінки чоловіку замало: вона не може бути його дружиною, коли вона годує, вона не може бути його дружиною, коли вона хвора, вона перестає бути його дружиною, коли вона вже не може народжувати йому дітей. Чоловік, якому природа в цьому відношенні не заважає ні віком, ні хворобою, повинен мати кілька дружин». Він же заявляв, нарешті: «Чоловік вправі сказати своїй дружині: «Мадам¹⁸⁷‚ ви не вийдете на вулицю. Мадам, ви не підете в театр. Мадам, ви не побачитеся з такою-то особою. Одним словом, мадам, ви мені належите душою і тілом!».

Відомий (консервативний) історик французького права Глассон говорив: «Наш кодекс є закон буржуазного суспільства і сімейств, які володіють більш чи менш значним майном».

І от для збереження інституту шлюбу серед цієї порівняно невеликої купки йдуть на такі жертви. Але яка доля шлюбу й у цьому середовищі? Чи є він тут насправді -- довічний любовний союз двох істот? Чи не є він тут прихованою, узаконеною проституцією, де багаті чоловіки купують красивих жінок, а багаті жінки -- знатних чоловіків, не відмовляючи собі й у сторонніх повторюваних розвагах? Чи не правий той автор, який, порівнюючи сучасні шлюби з товариством на вірі, акціонерним товариством і кооперативом, визнає середню форму найбільш поширеною: у товаристві на вірі, якщо мало головного товариша, то інші його заміняють; в акціонерному товаристві чоловік зберігає права засновника і відоме число акцій для дружини, те ж і дружина стосовно чоловіка, фірма залишається, а у всьому іншому свобода обороту; у кооперативі -- одна для всіх і усі для однієї. В одній французькій п'єсі якийсь сенатор бажає зробити «дамою» свою коханку-співачку і запитує її, чи знає вона, що таке дама?, -- «О, так, звичайно, знаю: дама -- це заміжня жінка, що має коханця»¹⁸⁸.

Що шлюб заможних заснований не на любові, а на голій купівлі-продажу, можуть свідчити такі цікаві факти купівлі багатими єврейками титулованих чоловіків. Князь де-Лінь одружився на Ротшильд, князь де-Ваграм -- на іншій Ротшильд, герцог де-Ріволі -- на Фуртадо, князь Мюрат -- на її дочці, князь де-Поліньяк -- на Мірес, герцог де-Рішельє -- на Гейне, герцог д'Ельшенжан -- на іншій Гейне, герцог д'Етамп -- на Рамінген, маркіз де-Плянсі -- на Оппенгейм, маркіз де-Саліньяк-Фенелон -- на Герц, герцог де-Фітц-Джемс -- на Левенгейм, маркіз де-ля-Марлі -- на Жакоб, князь де-ля-Рокка -- на Ембденгейм, маркіз де-Брейтейль -- на Фульд, граф де-ля-Пануз--на Гейлброн, маркіз де-Рошешуар-- на Ерард, маркіз де-Тайї -- на Каган, князь де-Люсенж-Фосіньї-- на іншій Каган, маркіз де-Сен-Жан де-Лянтільяк--на Германн-Оппенгейм, граф де-Келян -- на іншій Германн-Оппенгейм, герцог де-Кастрі -- на Сіна, герцог де-ля-Рошфуко -- на Румбольд, маркіз Віоле де-Перль -- на Клейн, маркіз де-Груші -- на Габер, маркіз де-Ноайль -- на Лакман і т.ін.¹⁸⁹.

Говорять про святість інституту шлюбу‚ в той час, як він перетворився на інститут подружнього онанізму, про що свідчить колосальний розвиток попереджувальних засобів, застосовуваних при подружньому співжитті. У Франції в 22,3% подружніх пар немає дітей зовсім, у 25,7% -- тільки по одній дитині, у 21,9% -- тільки по дві дитини, тобто 70% усіх шлюбів сприяють стаціонарному стану чи зменшенню населення. Це за статистикою 1911 р.¹⁹⁰ А з тих пір становище ще більше погіршилося.

Говорять про святість інституту шлюбу, коли для безпеки статевого життя дружини удаються до операцій, що знепліднюють їх, завчасно зводять у могилу і дуже швидко позбавляють їх всякої жіночості. Ми маємо на увазі знепліднення (видалення яєчників), що дозволяє дружинам віддаватися «розвагам» без побоювання наслідків і прийняло за останній час такі загрозливі розміри. Сучасні жінки таких дурниць уже не роблять, (наука винайшла багато інших методів), але як бачимо починали з цього.

В американських штатах під впливом вульгарної теорії про те, що злочинність передається у спадок, удаються до примусової кастрації злочинців, щоб вони не могли плодити «злочинного» потомства. В одній Індіані (один зі штатів Північної Америки) було кастровано у такий спосіб більше 300 злочинців. Що ж сказати про святість такого інституту, який приводить до добровільного кастрування, знепліднення (оваріотомії) не сотні, а сотні тисяч і навіть мільйони жінок? Ще на початку XX століття Фонсегрів¹⁹¹ відзначив, що в одному Парижі знепліднило себе за 1896--1900 роки від 30.000 до 40.000 жінок і що у Франції нараховується півмільйона жінок, що знепліднили себе. І число їх нескінченно зросло за останні 20 років.

Говорять про святість подружнього союзу і для нього приносять у жертву мільйони життів. Але при цьому не хочуть бачити, що в одному Парижі є одних зареєстрованих повій 78 тисяч і більше 200 тисяч незареєстрованних (не рахуючи обслуговуючих бари, ресторани, будинки побачень). Забувають, що в одному Парижі лише закриті будинки розпусти пропускають щорічно мільйон відвідувачів. На думку доктора Комманжа, 60--75% усіх повій хворі сифілісом¹⁹².

І інститут шлюбу, святість якого продовжують відстоювати, у чималому ступені винен у тому, що ця величезна сифілітична армія несе загибель і розкладання (у буквальному значенні слова) мільйонам життів. До війни, за доктором Лепредом, у Франції щорічно від сифілісу вмирало 40 тисяч чоловік, у Німеччині -- 60 тисяч, і Лепред вважає, що після війни сифіліс убиває не менше 150.000 чоловік в одній Франції. З 36 тисяч мертвонароджених (на 6--9-ому місяці вагітності) -- така щорічна французька цифра складає 50%, чи 18 тисяч -- жертви спадкоємного сифілісу¹⁹³.

Під час заняття Риму французькими військами, що захопили папу, який втікав до Гаети, переодягнувшись слугою, генералу Ламорисьєру довелося звернутися до папи з наступним делікатним проханням¹⁹⁴. Необхідно було відкрити для французьких солдатів кілька установ, «не схвалюваних мораллю, але терпимих законом». Але для цього потрібен був дозвіл папи. І от збентежений генерал відправився до папи і став плутано пояснювати йому, що французький солдат звик задовольняти відомі природні потреби і що в інтересах спокою самих римських дам добре було б дозволити те, чому не можна перешкодити, і заснувати ці куточки... ці куточки, де... Але папа його перервав: «Ах, генерал, ви бажаєте, щоб для ваших солдатів були улаштовані вертепи розпусти, вам потрібні публічні будинки (папа виразився грубіше: б.....і); це зайве: увесь Рим -- один великий публічний будинок (б....к)»¹⁹⁵.

Ми вже бачили, що фактично відбувалось з моногамією, з подружньою вірністю. Наведемо ще раз слова Фіно: «Моногамію проголосили вченням основним, першорядним і рятівним, що відповідає як людським, так і божеським законам. А на ділі вона -- тільки виключення з полігамії торжествуючої, хоча і прикритої»¹⁹⁶.

Однак, після Першої Світової війни лунає чимало вимог ввести, узаконити полігамію (багатоженство), щоправда, тільки для чоловіків. До війни число чоловіків і жінок було приблизно однаковим чи у всякому разі не дуже різко розходилося. А в 1920 р. з 475 мільйонів населення Європи було близько 250 мільйонів жінок. І в 1927 році в Європі на 18--20 мільйонів жінок більше, ніж чоловіків: у радянських республіках на 4 мільйони більше, у Франції -- на 3 мільйони, у Німеччині -- на 2 мільйони, в Англії -- на 2 мільйони, в Італії -- на мільйон, в Австрії -- на півмільйона, у балканських країнах -- на 10% більше; в одному Лісабоні на 200 тисяч більше жінок, ніж чоловіків. І навіть в Америці, де число жінок раніше було менше числа чолові-ків¹⁹⁷‚ у Вашингтоні, наприклад, на 99.864 молодих незаміжніх жінок приходиться всього 70.316 неодружених чоловіків. У великих містах Європи положення ще більш загострюється в сторону, гіршу для жінок. Так, наприклад, за останнім переписом в IX окрузі Парижа чоловічого населення 47.418, а жіночого -- 65.947, тобто на 40% більше¹⁹⁸.

І ще більшою мірою ця нерівність збільшується в сторону жінок, якщо брати не загальне число чоловіків і жінок, а число тих, хто знаходиться у шлюбному віці. Французький сенатор Гюг-ле-Ру заявив: «За результатами останнього перепису ми нараховуємо у Франції по 4 наречених на кожного чоловіка у віці вступу до шлюбу на довоєнних умовах».

Ці мільйони жінок при збереженні строгої моногамії були б приречені на безшлюбність у дійсному значенні цього слова. Разюче падіння народжуваності в деяких країнах, особливо у Франції, змушує звернути увагу на цей гинучий даремно «національний капітал», і в цілому ряді країн говорили і навіть розробляли проекти, спрямовані на офіційне визнання багатоженства. Який успіх має ця думка, можна судити, наприклад, з того, що книга французького публіциста Жоржа Анкетіля («Законна коханка»), яка відстоює цю ідею, менш ніж за 2 роки витримала 451 видання.

Наводяться різні докази необхідності і можливості введення інституту полігамії (для чоловіків).

Лютер, який вважав, що шлюб «зовнішня справа, як всяка інша світська справа», дозволив ландграфу Пилипові Гессенському при живій дружині одружитися на іншій. Він заявляв, що «не можна принципово відкидати двоєженство, тому що воно не суперечить священному письму»; «у священному письмі сказано тільки, що єпископу не можна мати двох дружин, але щоб інший, не єпископ, також не міг мати більше однієї дружини, про це у священному письмі нічого не міститься»¹⁹⁹. Проте він порадив ландграфу тримати в секреті цей дозвіл, щоб «грубі мужики» не захотіли йому наслідувати. Придворний проповідник Цельнер дозволив наприкінці XVIII століття королю пруському Фрідріху-Вільгельмові ІІ одружитися за наявності законної дружини на одній зі своїх коханок, графині Фосс²⁰⁰.

Під час французької революції 1848 р. у палату депутатів була подана петиція про введення полігамії у Франції, і в цій петиції вказувалося: «Навіщо нав'язувати чоловіку єдину жінку, коли він може щорічно робити декількох дітей».

Історичні (правда, поодинокі) приклади, коли після винищувальних воєн закони вводили полігамію. Після Пелопонеських воєн в Афінах офіційно була встановлена полігамія. Далі, хоча за кодексом законів імператора Карла V двоєженство каралось смертю, однак, сто років опісля воно було узаконене в Німеччині після 30-літньої війни, коли населення з 16 -- 17 мільйонів зменшилося до 4 мільйонів. Тоді франкський з'їзд у Нюренберзі 4 лютого 1650 р. прийняв наступне рішення: «Оскільки потреби священної Римської імперії вимагають відновлення чоловічого населення, знищеного мечем, хворобами і голодом, то кожному чоловікові протягом найближчих 10 років дозволяється одружуватися з двома жінками. При цьому, однак, варто нагадати, що всякий поважний громадянин, якому дозволяється взяти двох дружин, зобов'язаний не тільки подбати про їхнє пристойне утримання, але і перешкодити виникненню між ними ворожих почуттів»²⁰¹. Утримувати одну дружину і то обходиться дуже дорого. І сучасне законодавство, яке позбавляє необхідності утримувати позашлюбних дружин, набагато вигідніше для чоловіків-законодавців, які тому віддадуть перевагу фактичній бігамії -- законній. Дотепний французький письменник Вотель говорить з цієї нагоди: «Щоб допомогти знайти вихід з цього становища, сміливі розуми пропонують узаконити полігамію. Але це дорого... Ці мільйони жінок -- теж жертви війни, але ніяка репараційна комісія нічого не може для них зробити»²⁰².

Однак, широке обговорення цього питання знаменне у тому відношенні, що воно знімає зі шлюбу покрив таємничості і розглядає його, як інститут, який зобов'язаний своїм виникненням і розвитком економічним відносинам, зі зміною яких він підлягає зміні і зі зникненням яких він також підлягає зникненню.

Напрямок, що вимагає полігамії для чоловіків, не позбавлений середньовічного і солдатського присмаку. Є інший напрямок, що визнає сучасний формальний шлюб аморальним і який вимагає вільного союзу для обох статей. Цей напрямок нараховує багатьох прихильників, серед яких є найвидатніші письменники усього світу. Проти інституту шлюбу висловлювалися не тільки великі соціалісти-утопісти. Проти нього висловилися і такі письменники, як Оноре де Бальзак, Жорж Санд, Віктор Гюго, Генрік Ібсен, Олександр Дюма, мадам де Сталь, Еллен Кей. Є спеціальні твори (наприклад, Шоги), присвячені темі про аморальність шлюбу. До числа прихильників вільних відносин варто віднести еволюціоністів -- Спенсера, Летурно, Сержі, які пророкують, що розвиток любові зробить зайвим інститут шлюбу. З іншого боку до можливості знищення шлюбу підходить шведський юрист Вестермарк, який говорить: «Існування шлюбу не залежить від законів. Якщо шлюб не штучна вигадка, а інститут, заснований на глибоко закладених почуттях, подружніх і родинних, він збережеться, поки зберігаються останні. А якщо ці почуття коли-небудь, перестануть існувати, то ніякі закони не в силах будуть врятувати шлюб від знищення»²⁰³.

Шлюб, звичайно, не штучна вигадка, але інститут, пов'язаний з існуючими економічними відносинами, які породжують (чи інколи убивають) почуття, які вказуються Вестермарком. І тому можна, звичайно, очикувати знищення шлюбу в його теперішній формі, але тільки в зв'язку не з розвитком почуття любові, а зі зміною економічних відносин, що викликали і підтримують його²⁰⁴.

Шлюб у сучасному українському суспільстві під впливом погіршення економічних умов значною мірою перестав бути інститутом, призначенням якого є народження дітей, збільшення потомства. Він скоріше в цілому ряді випадків -- інститут для більш зручного, менш небезпечного задоволення фізичних потреб, інститут подружнього ононізму, про що свідчить колосальний розвиток протизаплідних засобів. Для збереження такого шлюбу йти на жертви не варто. Він у всякому разі позбавлений того містичного, того піднесеного значення, що фарисейськи бажають йому додати прихильники старого, прихильники «права і порядку».

Складність сімейних відносин визначається кількістю розлучень. Правова проблема розлучень дуже складна, починаючи із стародавності і закінчуючи сучасністю. Так, наприклад, один із кращих знавців сімейного права, професор Вестермарк, уже порівняно давно писав: «Дуже поширена думка про те, що розлучення -- ворог шлюбу, і що якщо зробити розлучення дуже легким, то він може зруйнувати інститут сім'ї. Я не можу поділити цієї точки зору. Я бачу в розлученні необхідні ліки від нещастя і засіб до збереження достоїнства шлюбу, які кладуть кінець союзам, що не заслуговують цього імені»²⁰⁵. Можна прочитати у французькому «соціалістичному» друкованому органі від 11 березня 1925 р.: «Прихильники нерозривності шлюбу праві, коли вони покладають відповідальність за цілий ряд розлучень на сам інститут розлучень. Можливість розлучення навіює спочатку цю думку, а потім бажання подружжю, яке, знаючи, що воно зв'язане на все життя, бодай-як пристосувалося б один до одного». (Зовсім перекручена логіка, що свідчить про реакційніший поворот). Право на розлучення, ще не запрошення розлучитися!

У цьому відношенні соціалісти засвоюють собі найдурніші погляди ре-акціонерів, які виступають проти інституту розлучення, і яких Бебель люто шмагав під час обговорення німецького укладення: «Що б ви сказали про лікаря, -- говорив він тодішнім реакціонерам, -- який хотів би вилікувати хворобу, не витягуючи з організму те, що цю хворобу спричиняє, а заганяючи його усередину організму всілякими штучними засобами, що мало б своїм наслідком лише те, що хвороботворний початок пізніше виступив би в іншому місці в іще більш небезпечній формі? Ви назвали б такого лікаря просто шарлатаном. І я заявляю: законодавці, які роблять щось подібне, також не можуть позбутися того, щоб їх не називали шарлатанами»²⁰⁶.

Цитований вище Спенс для ілюстрації того, як благотворно діє можливість розлуки і як, навпаки, примусова скутість породжує ворожнечу, наводить наступну розповідь: «Хто не чув патетичної розповіді Кілкенні про двох кішок? Ці тварини жили разом у мирі і гармонії домашнього щастя, і так одна до іншої прив'язалися, що кожна з них робилася нещасливою, коли її хоча б на коротку мить розлучали з подругою. І ось, щоб позбавити їх від можливого горя, якийсь «симпатичний» хлопчисько зв'язав їх хвостами і був страшено здивований, побачивши, що вони негайно ж після цього вступили в настільки жорстоку бійку між собою, що коли йому вдалося їх розняти, від них нічого, окрім хвостів, не залишилося»²⁰⁷.

Таким чином «якщо визнати той факт, що сім'я послідовно пройшла через чотири свої форми і знаходиться тепер у п'ятій, то виникає питання, чи може ця форма зберегтися на тривалий термін у майбутньому? Відповідь можлива тільки одна -- вона повинна розвиватися у міру розвитку суспільства і змінюватися в міру зміни суспільства, так само як це було в минулому. Будучи продуктом певної суспільної системи, вона буде відображати стан її розвитку. Оскільки як моногамна сім'я за період з початку цивілізації удосконалювалася, і особливо помітно в сучасну епоху, то можна, щонайменше, припустити, що вона здатна до подальшого удосконалення, поки не буде досягнута рівність статей. Якщо ж моногамна сім'я у віддаленому майбутньому виявиться не здатною задовольняти потреби суспільства, то неможливо заздалегідь передбачити, який характер буде мати її спадкоємиця»²⁰⁸.

Розділ ІІІ. Еволюція способів укладення шлюбу

3.1 Способи укладення шлюбу в стародавньоєврейському праві

Роль договору як основи сімейно-правового положення заміжньої жінки, ми можемо простежити з особливою виразністю в стародавньоєврейському праві. Тут ми на кожному кроці зустрінемося з угодою між нареченим і батьком нареченої або навіть між нареченим і самою нареченою. Шляхом цієї угоди заміжня жінка дійсно зайняла, зрештою, краще становище в сім'ї чоловіка.

Зайво, звичайно, говорити, що первісне становище єврейської заміжньої жінки визначалося фактом придбання її, як речі. Жінка здобувалася чи силою²⁰⁹, зброєю²¹⁰ або купівлею чи просто фактичним оволодінням²¹¹. Немає потреби більш докладно розглядати викладені вище способи укладання шлюбу. Однак, не можна не відзначити, що в Талмуді, у трактаті Кіддушин (освячення, заручення) ми знаходимо пряме підтвердження думки про придбання дружини у формі укладення шлюбу. «Жінка здобувається трьома способами, а вона здобуває сама себе двома (способами). Її здобувають за допомогою грошей, письмового акта і злягання... І вона здобуває сама себе за допомогою гета (розлучного листа) і внаслідок смерті чоловіка»²¹².

З цього тексту ясно, що заміжня жінка в стародавньоєврейському праві знаходилася або у владі батька або у владі чоловіка; при цьому, звільнення з під влади чоловіка (розлученням, смертю чоловіка) не приводило до відновлення влади батька. Дійсно, у Талмуді ми знаходимо вказівки не тільки на права батька і чоловіка, але також і на зіткнення і розмежування цих прав. Так, «Права батька на свою дочку: він розпоряджається освяченням її за допомогою грошей, документа чи співжиття; він має право на її знахідку і на здобутки рук її і на знищення обітниць; він одержує її гет, але не користається плодами (від її майна) за життя її»²¹³. Цих прав на дочку батько позбавляється в момент передачі дочки її нареченому. Вищою мірою цікава постанова Талмуду про визначення моменту втрати батьківської влади. «Дочка увесь час у владі батька, доки не перейде у владу чоловіка шляхом ніссуїн (варіант: доки не увійде в хуппу). Якщо батько передав її посланцям чоловіка, вона -- у владі чоловіка; якщо батько пішов разом з посланцями чоловіка, чи посланці батька пішли з посланцями чоловіка, вона -- у владі батька; якщо посланці батька передали її посланцям чоловіка, вона -- у владі чоловіка»²¹⁴.

Ми бачимо, таким чином, що батько втрачає свою владу над дочкою не в момент складання шлюбного договору (змови, заручення), а в момент його виконання шляхом передачі дівчини її нареченому, точніше, уведення її в дім нареченого чи передачі її посланцям нареченого.