Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Релігійне освячення шлюбу, хоча і викликало іноді появу особливих приводів для розлучення, що полягали в релігійних поглядах і віруваннях, але по суті стало й обставиною, яка утруднила розірвання шлюбу. Дружину, введену в будинок з релігійними церемоніями, не так вже легко було вислати з дому. Боги, заступники шлюбу, були самі месниками за безпідставне розірвання того, що вони освятили. Особливо сильно позначився вплив релігійного освячення на шлюб з появою чисто релігійної форми його здійснення - соnfarreatio. В урочистих обрядах, чинених при цій формі шлюбу жрецями, дружина виступає перед богами, як істота‚ рівноправна з чоловіком, що входить з ним у повне спілкування не тільки в справах людських, але також і в служінні богам. Унаслідок цього, якщо взагалі боги дивилися неприхильно на безпідставне розлучення і таке розлучення визнавалося гріхом проти них, то при соnfarreatio він був гріхом сугубим. Ця оцінка розлучення при соnfarreatio робила його таким діянням, від якого усякий віруючий римлянин, а такими були тоді якщо не всі, то переважна більшість, усіма силами намагався утриматися і прибігав до нього тільки в крайності. Винна дружина могла бути, звичайно, і тут відкинута також, як і при інших формах шлюбу‚ але треба думати, що у виді особливого освячення цього шлюбу, розірвання його викликалося тільки найбільш тяжкими провинами дружини. З іншого боку, слід зауважити, що такі тяжкі провини жінки, як, наприклад, перелюбство, пияцтво, тягли за собою, звичайно, страту за вироком домашнього судилища⁶²⁴. Таким чином, можливість розлучення при шлюбі реr соnfarreationem зводилася до мінімуму.

Можна припускати, що стародавні римляни і, імовірно, всі арійські народності, що близько стояли до народу римського, почали у відношенні до розлучення не сваволею чи найповнішою свободою, а, навпаки, різкою регламентацією. Тому невірною уявляється нам думка, що розлучення у Римі було спочатку de jurе цілком вільне для чоловіка, але тільки не практикувалося тому, що цьому протистояли суворі нрави. За тих часів, часи панування звичаєвого права, не було і не могло бути протиріччя між правовим становищем і практичним життям. Ніякого дозвільного закону щодо свободи розлучення в Стардавньому Римі не було, і жоден з авторів, що писали про ті часи, не згадує про такий закон. Навпаки, всі автори свідчать нам про особливо сильний вплив суспільних нравів того часу, і саме цьому впливові треба приписати обмеження чоловіка стосовно відторгнення дружини. У зв'язку з цим, невірним слід визнати твердження, що у давнину у римлян правові положення про розлучення і практичне життя розходилися, що розлучення, вільне de jurе, de facto не практикувався чи, іншими словами, спільно існували повна свобода розлучення в силу закону і сувора обмеженість з боку тиранічних нравів. Так само невірною є протилежна думка, про те‚ що розлучення у Стародавньому Римі зовсім не допускалося і з'явилося через довгий час згодом.

На закінчення слід сказати, що шлюб може бути розглянутий із двох боків: як союз релігійно-моральний і як союз юридичний. Тому і двоякого роду норми визначають шлюбні відносини‚ з одного боку вони підлеглі закону релігійно-моральному, і з іншого -- юридичному. Питання про розірвання шлюбу також повинне бути розглядуване з цих двох точок зору. З погляду моральної воно, зрозуміло, є небажане, суперечне ідеї шлюбу у тому визначенні, яке дав йому Модестин і яке було визнане гідним християнського світогляду і прийняте імператором Юстиніаном у Дигестах (23.2. 1) і в Інституціях (1.9. 1). Але закон юридичний переслідує нерідко завдання менш піднесені, ніж моральний, і під впливом потреб співжиття може встановити інші норми, ніж останній. Із цього погляду розлучення не може бути визнане суперечним згаданому поняттю про шлюб, як стверджують деякі дослідники, які не бачать можливості встановити зв'язок між визначенням Модестина і законом римським про свободу розлучення. Шлюб, як союз моральний, переважно відбувається завжди з наміром продовжувати його протягом усього життя, але наступні обставини можуть розірвати моральну єдність подружжя, і примусити їх за таких умов до продовження шлюбу в силу закону юридичного може бути визнано незгодним з цілями державної політики. Відношення між зазначеними законами не однакове в різних народів і в різні часи. Одні намагаються звести моральний закон про нерозривне єднання подружжя у закон юридичний і ототожнюють їх, забороняючи розірвання шлюбу‚ інші навпаки, надаючи шлюбним відносинам визначення закону морального, не зводять їх у необхідність і допускають вільне розлучення. Отже, питання про відношення цих законів є справа часу і місця, і встановити тут тверді і вічні правила ще не вдалося жодному законодавцю. Одне тільки можна сказати‚ спираючись на історичний досвід, що ототожнення цих законів, що спостерігалося зрідка в історії, існувало недовго і в кінці оголошувалося шкідливим для суспільних цілей. Законами юридичними не можна створити моральності, не можна навіть підтримати її на належному рівні‚ усе, що може зробити закон юридичний, це усунути крайні прояви аморальності. Примус, властивий цьому закону, скоріше порушить, ніж зміцнить сутність моральних положень.

Усі цивілізовані народи стародавнього світу розрізняли стосовно шлюбу ці два закони: моральний і юридичний. Про розрізнення їх у китайців, індусів, греків і особливо у євреїв можна знайти цікаві подробиці у творі проф. Осипова, «Брачное право древнего востока», (ст. 14, 52, 87, 116 і 117). У євреїв різниця між цими законами виражена була з особливою ясністю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, проголошує: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою‚ та й пристане до жінки своєї‚ -- і стануть вони одним тілом (Буття, II, 24), тому що немає вже двох‚ але одне тіло. Тож‚ що Бог спарував‚ -- людина нехай не розлучує!» (Матв., 19, 5‚ 6); з іншого боку‚ Мойсей у написаному ним законі для народу єврейського дозволив давати дружині розлучний лист, якщо «вона не знайде ласки в очах його‚ бо знайшов у ній яку ганебну річ» (Повторення Закону‚ 24‚ 1)⁶²⁵. Це закон юридичний. Римляни також розрізняють і розділяють ці два закони. Правда, закон моральний у них не був сформульований, але він мав глибокий вплив на життя в першу половину республіканського періоду й у наступний час, час падіння, не стих остаточно.

Відомо, що останні часи римської республіки і початок імперії були ознаменовані аморальністю в самих колосальних розмірах. Римляни як би хотіли моральною розгнузданістю винагородити себе за попередні праці щодо утворення всесвітньої держави. Останні перемоги були, так би мовити, припливами розпусти: згадаємо Суллу з його солдатами, що привчилися до розгнузданості в походах і принесли її із собою у вічне місто, згадаємо навіть Юлія Цезаря, про війська якого передають сучасники не менш жахливі свідчення. При урочистому в'їзді в Рим вони кричали, звертаючись до громадян: «Urbani, servate uхоrеs, mоесhum сulvum аdduсimus». Самому Цезарю деякі із сенаторів пропонували зробити характерну для того часу пошану: вільний доступ до усіх їхніх жінок.

Проводирі військ, а потім і імператори, були прикладом аморальності і для солдатів, і для громадян. Цезар, знаменитий в інших відношеннях, у сімейному житті не відрізнявся бездоганністю, хоча він і іменував себе відновлювачем добрих нравів і привласнив собі звання довічного цензора: він розлучився зі своєю дружиною через одну лише підозру в невірності, під пригожим приводом, що дружини Цезаря не повинна стосуватися навіть підозра⁶²⁶. Антоній жив відкрито з Клеопатрою і дарував їй римські провінції, а дружину свою (Октавію), цілком бездоганну, прогнав. Август, відомий своїми законами, спрямованими до підняття римської сім'ї, як сам, так і сім'я його, були зразком аморальності⁶²⁷. Він, не задовольняючись тим, що відняв дружину (Лівію) у Тіберія Нерона (на шостому місяці вагітності), простирав свою розпусту до того, що посилав у дома найзнатніших громадян носилки, на яких чоловіки повинні були доставляти в його спальню своїх дружин. Дочка ж його вела таке розпусне життя, що він повинен був вислати її з Риму на один острів. За першим цезарем йде цілий ряд йому подібних по розгнузданості нравів, а саме: Тіберій, який розбещував юнацтво, живучи на своєму острові; Калігула, дурість якого дорівнювала розбещеності: прогнавши свою дружину, він одружився на іншій, віднятій ним у нареченого в день весілля, а два місяці потому вигнав і її з міста, щоб, одружившись на третій, прогнати і цю за безплідність. Не задовольняючись цим, він віднімав наречених у наречених і дружин у чоловіків. Мало того, він посилав розлучні листи дружинам чоловіків, що були відсутніми, від імені останніх і вносив розлучених у публічні списки⁶²⁸. Клавдій відпустив чотири дружини послідовно одну за другою, а п'ята уникла цієї долі тільки тому, що веліла його умертвити. Нерон -- вбивця матері і брата‚ обезчещував чужих дружин і розлучився зі своєю. Так само діяв і Доміціан, що карав у той же час смертю дружин, які вчинили перелюбство, не виключаючи, утім, і тих, винуватцем падіння яких був він сам. Єлагабал розлучався п'ять разів і між іншим з однією дружиною тому, що на тілі її був родимий знак.

Не треба, утім, думати, що розпуста і свавілля у розлученнях складали привілей одних лише цезарів. Звичайно, вони користувалися і тим, і іншим‚ а disсrеtion, як у силу переваги всіх цезарів -- рrinсерs est 1еgibus solutus, так і в силу того, що вони володіли великими коштами, ніж прості громадяни. Але і ці останні з успіхом наслідували своїм «ожественним» монархам. Якщо ми менше маємо свідчень про розпусту не коронованих осіб, то не тому, що їй ці останні не віддавалися, а тому, що історія вважає більш повчальним для потомства порочне життя правителів, ніж тих, ким управляють. Утім, є досить зведень і про аморальність простих смертних. Сенека говорить про guotidianis rерudiis в Августовий час. Виявляється, що навіть кращі люди не гидували розлученнями. Так‚ Ціцерон розлучився з Теренцією, не дивлячись на її чесноти, і одружився на іншій -- багатій, щоб сплатити свої борги. Якщо вірити історії, то і великий мораліст Сенека не відчужений був від загальної слабкості століття. Картина свавілля в розлученнях наочно малюється в наступній розповіді про Павла Еміліє, який на питання, чому він розлучається з розумною і прекрасною Папірією, відповів: «мої башмаки нові, добре зроблені, а однак же я повинен їх перемінити. Ніхто не знає, де вони мене муляють». Розлучалися під усілякими приводами: ворожнечі з рідними дружини, старості останньої, хвороби, краси, що зів'янула й ін. До чого доходила розбещеність, можна судити ще з наступного факту: за часів Ціцерона Клодій, що позивався за перелюбство, пропонував суддям у вигляді хабара доставити їм заміжніх жінок, які сподобалися, для здійснення того ж, за що він сам був притягнутий до суду. Жіноча стать не відставала в аморальності від чоловічої. Відома своєю жахливою розбещеністю Мессаліна, дружина недоумкуватого Клавдія, що віддавалася не тільки сама розпусті, але й влаштовувала у своєму палаці брудні сцени. Прості римлянки, якщо і не здатні були упасти так низько, як їхня імператриця, відрізнялися тим не менше страшною розбещеністю. Ціцерон свідчить в одній зі своїх промов (рrо С1uеntiо.V), що мати спонукала свого зятя розлучитися з дочкою, щоб самій замінити дочку. «Яка дружина, -- говорить Сенека, -- стане червоніти через розлучення після того, як знамениті жінки не рахують уже своїх літ за числом консулів, а за числом чоловіків. Вони розлучаються, щоб вийти заміж, виходять заміж, щоб розлучитися. Цього безчестя боялися, поки воно було не таким звичайним‚ але тепер, коли публічні реєстри покриті актами про розлучення, слухаючи, як про нього говорять, навчилися його робити»⁶²⁹.

Після сказаного зрозуміло, наскільки тодішнє суспільство готове було сприйняти проповідь Христа про нерозривність шлюбу. Безпричинні розлучення і розлучення з однієї лише обопільної угоди подружжя були першим каменем спотикання для здійснення Його вчення. От чому ми зауважуємо, що на цю слабку сторону насамперед спрямовується енергія соборів і вчителів церкви: треба було спочатку ввести хоча б деяку правильність у самих розлученнях, а потім уже подбати про обмеження приводів до них. Сліди цієї діяльності залишилися, як у найдавніших соборних постановах, так і в правилах учителів церкви перших століть християнства. Так у 5-му апостольському правилі ми читаємо: «священнослужителі та не виганяють дружин своїх під виглядом благочестя»⁶³⁰ -- очевидний доказ, що навіть служителі вівтаря були заражені загальним пороком -- самовільно відкидали дружин під виглядом благочестя. А 14-е правило Гангрського собору (IV ст.) показує, що цим же засобом користувалися дружини по відношенню до чоловіків: «чаще которая жена оставить мужа и отъити восхощетъ, гнушаясь бракомъ, да будетъ подъ клятвою»⁶³¹.

Що самовільні розлучення були явищем загальнопоширеним -- це видно з того, що соборам і на заході приходилося вести з такими розлученнями війну. Так‚ на Ельвірському соборі (в Іспанії в 305 чи 306 році) було ухвалено не удостоювати причащання і при кінці життя дружин, що залишили чоловіків своїх без усякої причини і вийшли за інших⁶³². Те ж саме повторюється в XIX каноні Ірландських соборів (450 - 456 рр.); «християнка, що залишила свого чоловіка і вийшла заміж за іншого, повинна бути відлучена від причащан-ня»⁶³³. А рівно і на Агафенському соборі (Аgаthа, Аgdе в Південній Галлії в 506 р.), у XXV каноні якого ухвалено: «миряни, що розлучилися зі своїми злочинними дружинами, щоб протизаконно вступити в інші зв'язки, не дочекавшись рішення єпископів суміжних провінцій, відлучаються від церковного спілкування і від спілкування з правовірними»⁶³⁴.

З не меншою наполегливістю ратували вчителі церкви проти свавілля при розірванні шлюбів. Так‚ Григорій Назіанський у своєму посланні до Олімпія рішуче висловлюється проти розлучень за обопільною згодою подружжя, говорячи, що такі розлучення цілком суперечать «нашим (тобто євангельським) законам», хоча б закони римські судили й інакше. Іван Златоуст у бесіді 1-й на 1-е послання до Коринфян (VII, 39, 40) говорить: «рабам дозволено переміняти живих панів, а дружині недозволено переміняти чоловіків за життя чоловіка, тому що це -- перелюбство. Не вказуй мені на закони, ухвалені зовнішніми, що дозволяють давати запис відпущення і розлучатися. Не за цими законами буде судити тебе Бог у той день, а по тим, що Він Сам ухвалив. І закони зовнішніх дозволяють це не просто і не без обмеження: і вони карають за цю справу, так що і звідси видно, що вони неприязно дивляться на цей гріх. Тому що винуватницю розлучення вони позбавляють майна і відускають без усього, і того, хто подає привід до розлучення, карають грошовим збитком, а вони, звичайно, не поступали б так, якби схвалювали цю справу»⁶³⁵. В іншому місці тієї ж бесіди Златоуст говорить: тому перестерігаю, прошу і благаю чоловіків не відкидати дружин і дружині -- не залишати чоловіків»⁶³⁶. Астерій, єпископ Амасійський, говорить «послухайте тепер ви, торгаші, що легко змінюють дружин на одяг... ви, які одружуєтеся на багатстві і які обманюєте, ви, що після невеликого спалаху, зараз же пишете розлучний лист, ви, що залишають за життя багатьох вдів, -- знайте, що шлюб розривається тільки смертю і перелюбством»⁶³⁷.

Треба додати до сказаного, що церкві з цими свавільними розлученнями не мало стояло утруднень не тільки тому, що державне законодавство в особі римського права іноді підтримувало їх, але також і тому, що деякі християни занадто захопившись євангельськими істинами про значення дівоцтва, засуджували шлюб і вважали його установою нечистою. Звідси прагнення до розлучень, прагнення, у якому нерідко важко було відрізнити, де кінчається благочестя і ревнощі за Господом і починається свавілля. Тому церковним соборам приходилося, ратуючи за нерозривність шлюбу, ратувати також і за богоустановленість його. Проти цього зловживання повстає особливо Трулльський собор у своїх 13-у і 30-у правилах⁶³⁸.

Наскільки в перші століття християнства розлучення своєвільні були явищем пересічним і наскільки важкою була боротьба з ними церкви, показує світське законодавство, що повинно було спожити чотири з половиною століття зусиль і поступок духу часу, перш ніж виявилося можливим категорично заборонити це свавілля. Ось у декількох словах історія цієї законодавчої діяльності. Перший і рішучий крок у цьому напрямку зроблений був Костянтином Великим, який, безсумнівно, під впливом церкви, установив у 331 році визначені приводи до розлучення і то в невеликому числі⁶³⁹, а інші розлучення визнав карними⁶⁴⁰. Як мало життєвих коренів мало це законодавство, показує те, що вже Юліан скасував його і відновив старі закони⁶⁴¹, що допускали розлучення на самих широких підставах. Вони залишалися в силі без зміни 60 років. Але в 421 р. постановою Гонорія і Констанція зроблено знову поворот до нового порядку і введені нові штрафи, як для розлучень без причини, так і для винної сторони в розлученні за законною причиною⁶⁴². Феодосій II, який спочатку вніс це веління у свій кодекс, потім скасував його, щоб видати нову постанову, спрямовану до обмеження розлучення. Постанова ця, установивши визначені, дуже численні, приводи до розлучення (так‚ дружина могла розлучитися зі своїм чоловіком, довівши, що він винен в одному з наступних злочинів: 1) у перелюбстві; 2) убивстві; 3) отруєнні; 4) державній зраді; 5) здійсненні підробок; 6) розкопуванні могил; 7) святотатстві; 8) розбої; 9) приховуванні розбійників; 10) викраденні худоби; 11) перетворені на рабство вільного чи в присвоєнні чужого раба; 12) призначенні побачення у своєму домі на очах дружини з жінками зганьбленими; 13) замаху на отруєння, -- убивство дружини чи в замаху іншого роду на її життя і 14) якщо він піддавав її тілесним покаранням, не властивим вільнонарожденим. Чоловік міг розлучитися з дружиною, якщо вона виявлялася винною в одному зі злочинів, зазначених у п.п. 1, 2, 3, 6, 7, 9, 11, 13, а також: 1) якщо вона проти волі і бажання чоловіка бенкетувала в суспільстві чужих чоловіків; 2) якщо вона проти бажання його провела ніч поза домом без справедливої і ґрунтовної причини; 3) якщо вона всупереч забороні чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр; 4) якщо вона знала про змову проти держави; 5) якщо вона була співучасницею в підробці; 6) якщо вона насмілилася підняти руку на чоловіка (1.8. §§ 2 і 3 - С. V. 17.), карало стягненням штрафу розлучення без законної причини⁶⁴³.

Законоположення Феодосієвого кодексу лягли в підставу і законодавства Юстиніана про розлучення. Вони були тільки доповнені цим останнім імператором у його кодексі і новелах (22 і 117), у тому числі і новими штрафами за безпричинні розлучення⁶⁴⁴.

Але сваволя панувала в розлученнях не тільки в силу того, що один чоловік привласнював собі право своєю волею розірвати шлюб, але ще і тому, що розлучення за обопільною згодою вважалися цілком закономірними. Так, ми зустрічаємо у юриста Павла таке положення: «нечесним вважається зв'язувати штрафом шлюби як майбутні, так і ті, що вже укладені». Те ж повторює й імператор Олександр Север: «здавна прийнято, що шлюби повинні бути вільними, тому не мають сили угоди, що забороняють розлучатися». Ці положення залишилися надовго правилом для законодавчої практики. Правда, що ще Костянтин Великий прагнув обмежити право розлучення тільки зазначеними ним приводами, але судячи з того, що Феодосію II і Валентиніану III довелося знову заборонити розлучення за обопільною згодою, видно, що ця постанова не мала життєвої сили. Анастасій її скасував (у 497 р.), дозволивши дружині другий шлюб, рік по тому, після розірвання першого.

Спочатку, а саме в 22 Nov. (536 р.) і Юстиніан допускав такі розлучен-ня⁶⁴⁵, але в пізнішому своєму шлюборозлучному законодавстві відступив від цього погляду і розлучення за обопільною згодою заборонили, хіба що подружжя зважувалося б розлучитися для того, щоб піти в монастир чи дати обітницю цнотливості. Порушників закону заточували в монастир із забороною другого шлюбу⁶⁴⁶. Ця розумна міра виявилася однак несвоєчасною, і вже спадкоємець Юстиніана -- Юстин II, унаслідок розбратів між подружжям і навіть замахами одного на життя іншого, після марних умовлянь і навіть погроз, змушений був відновити свободу розлучень ех соnsеnsu (566 р.)⁶⁴⁷.

Через 137 років після цього закону, Лев III Ісаврянин і його син Костянтин, в Еклозі своїй (740 р.), проголосивши принцип нерозривності шлюбу, на підставі правил святого писання Вітхого і Нового завітів, визнали можливим зробити виключення з цього принципу, єдино немочі ради людської, у силу деяких, законом зазначених причин.

Але це строге законодавство імператорів іконоборців не відповідало тодішнім нравам. Спадкоємцям їх доводилося ще не раз лавірувати, то загрожуючи покараннями за розлучення за однією обопільною угодою, то дозволяючи їх у вигляді поступки духу часу. Тільки до кінця IX століття була покладена остаточна заборона на розлучення цього роду⁶⁴⁸.

Викладена історія боротьби римських законодавців із схильністю римського суспільства до розлучень нелегальних, боротьби, у результаті якої незаконні розлучення забороняються більше під погрозою штрафу, ніж недійсності їх, показує, безсильність законодавства у припиненні зла в корені і разом з тим який несприятливий був на той час грунт для створення шлюборозлучних законів.

Ці зусилля законодавства регулювати хоч скільки-небудь розлучення і ця боротьба його зі старими звичками вільного розірвання шлюбу показують, як мало могло задовольнятися тодішнє життя постановами, побудованими винятково на тексті Євангелія (зрозумілого у вказаному вище розумінні). І вона дійсно ними не задовольнялася. Каноністи східної церкви згодні між собою щодо погляду, що деякі канони соборів і правила батьків церкви визнають і, отже, допускають і інші приводи до розлучення, крім перелюбства. Саме ці приводи двох родів: або такі, що, за своїм впливом на шлюб, дорівнюють смерті, або такі, що аналогічні з перелюбством. На доказ цього погляду можуть бути наведені наступні підстави. По-перше, текст самого канону. Так:

а) 48 Апостольське правило говорить: «аще который мирянин, изгнав свою жену, поимеет иную или иным отринутую, да будет отвержен». Тут під словом «отринутая» розуміється та, що, як тлумачить Вальсамон, відділена від свого чоловіка не за законом. Не можна не помітити, що і тут під вигнанням розуміється незаконне, самовільне розлучення. А це, у свою чергу, вказує на існування розлучень законних. Так тлумачать це правило відомі каноністи Арістін⁶⁴⁹ і Вальсамон, (цей каноніст, при тлумаченні 9-го правила Василя Ве-ликого, говорить: «Святой, будучи спрошен, что должно делать с супругами, если который-либо из них вступит в другой брак или впадет в блуд, составил свой ответ на основании различных мест писания и господствовавшего в то время обычая. А потому почти все, что содержится в этом правиле, изменила 117-я Юстинианова Новелла.... то прочти ее, точно также и 111-ю Новеллу.., и узнаешь отсюда все, относящееся к настоящему предмету». - Те ж саме говорить й Арістін із приводу того ж правила: „А ныне (тобто в його час) ни муж, ни жена не могут расторгать супружества, разве есть только какая-нибудь благословная причина, из числа тех, которые прямо указывает Юстинианова Новелла”. Чтения Общества любителей духовного просвещения. 1882 г., апрель. Приложение‚ с. 198.), тлумачення яких прийняті були на всьому Сході і частково в перекладах перейшли до нас. Такий же зміст додає зазначеному правилу і наш вітчизняний каноніст архімандрит Іван: «Хоча Апостольське правило, -- говорить він, -- виражено в словах загальних і не визначальних причин до розводу, однак же воно дає бачити, що розвод самовільний, без особливих причин, що самі собою поривають союз подружній (напр., порушенням його вірності), у християнстві не дозволений», т. 1, с. 195;

б) Василь Великий у правилі 35-у, висловлюється, здається, хоча і побічно, за допущення розлучення внаслідок зловмисного залишення одним з по-дружжя іншого: «аще мужъ оставленъ женою, те подобаетъ смотреть вину оставления, и аще явится она оставившею его безъ причины, то онъ достоинъ снисхождения, а она эпитимии». Принаймні, у такому розумінні тлумачилося це правило і застосовувалося на практиці в східній церкві⁶⁵⁰. Таке ж значення надається цьому правилу і нашою кормчою, судячи із супровідного його тлу-мачення Арістіна: «мужъ же оставлений отъ нея, прощения достоинъ есть: и сего ради аще иную жену поиметь безъ запрещения есть» (1 л. 165 на об.)⁶⁵¹;

в) 102 правило Карфагенського помісного собору: «да не сочетаваются съ другимъ лицомъ ни оставленный женою, ни отпущенная мужемъ по евангельскому и апостольскому учению, но или да пребываютъ тако или да примирятся между собою. Аще пренебрегутъ сие, да будутъ понуждены къ покаянию. Потребно есть просить, да будетъ изданъ о семь деле царский указъ».

Зовсім справедливо зауважує Чижман, що ця постанова собору про витребування царського декрету вказує на існування багатьох доводів щодо розлучення. Якби мова йшла лише про той привід, що визнається Євангелієм, тоді не виникла б потреба в подібному декреті, тому що цей привід досить визначений, як Євангелієм, так і світським законодавством, що вже існувало⁶⁵². Таке ж розуміння цій соборній постанові додає й архімандрит Іван. «Собор Карфагенський, -- говорить він, -- підтверджує дотримання цих (тобто зображених у Євангелії: Матв. V, 32, XIX, 9 і в апостола Павла: Коринт. VII, 10, XI, 27) божественних постанов у християнському суспільстві, але не визначає дозволених випадків розлучення чи ступеня винності чоловіка і дружини, при залишенні один одного, бажаючи тільки, щоб про цей предмет були видані позитивні узаконення цивільні на підставі вчення Христового й Апостольського, тому що справи цього роду стосуються порядку життя суспільного»⁶⁵³.

По-друге, батьки церкви перших століть християнства теж висловлюються, правда більше побічно, ніж прямо, на користь існування інших приводів до розлучення, крім перелюбства. У цьому розумінні, хоча і з більшою обережністю і навіть з недомовками веде мову Ориген у своєму коментарі на 32 ст. гл. V Євангелія від Матвія.

«Спаситель говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу». Але можна запитати, чи забороняє він цим відпускати дружину, не викриту в перелюбстві, а винну, наприклад, у готуванні отрути чи умертвінні (під час відсутності чоловіка) їхньої спільної дитини, або в якому-небудь іншому вбивстві. А також якби виявилося, що дружина, яка хоч і не перелюбствує, розкрадає і розграблює майно чоловіка, то може хто-небудь запитати, чи має чоловік підстави відкинути таку дружину, у вигляді того, що Спаситель забороняє відпускати дружину, крім провини перелюбства, бо в обох випадках виявляється щось нерозумне; але чи дійсно нерозумне я не знаю, тому що терпіти такі провини, які можна визнати гіршими, ніж перелюбство і блудодіяння, покажеться нерозсудливим; але знову всякий погодиться, що поступати всупереч вченню Спасителя нечестиво. І от я міркую: чому Він не сказав: ніхто та не відпускає дружини своєї, крім провини за перелюбство, а говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу»; оскільки безсумнівно, що той, хто відпускає дружину, яка не зробила перелюбства, змушує її, наскільки це залежить від нього, зробити перелюбство, тому що «поки живе чоловік‚ вона буде вважатися перелюбницею‚ якщо стане дружиною іншому чоловікові» (Рим. VII, 3), а оскільки відпустивший її дає їй привід вступити в другий шлюб, то, звичайно, він змушує її зробити перелюбство‚ а чи можна виправдати відпускаючого дружину, викриту в приготуванні отрут чи здійснившу вбивство, ти можеш сам розсудити. Бо чоловік може змусити свою дружину впасти в гріх перелюбства і з інших причин, крім відкидання, як, наприклад, надаючи їй більше свободи, ніж слід, і дозволяючи їй водити дружбу з чоловіками, з якими їй захочеться, оскільки часто по простоті чоловіків дружини впадають у такі помилки; але чи припустимо для таких чоловіків у подібних випадках вибачення чи ні, -- це ти, дослідивши гарненько сказане, усвідомиш собі. І утримуючись від дружини, чоловік часто змушує її перелюбствовати, не задовольняючи її пристрасті, навіть якби він робив це під виглядом великої святості і цнотливості. І, мабуть, той більше заслуговує осудження, котрий, наскільки це залежить від нього, змушує її перелюбствувати, не задовольняючи її пристрасті, ніж той, хто відпустить її, правда окрім перелюбства, але за приготування отрут чи за убивство, чи за яке-небудь із самих тяжких злодіянь»⁶⁵⁴. Чудово, що Ориген у вищевикладених судженнях і сумнівах своїх знаходиться під видимим впливом світського римського права.

Та ж думка про існування багатьох приводів до розлучення висловлюється побічно й Єпіфанієм, коли він, захищаючи другий шлюб, зауважує, що чоловік або дружина, шлюб яких унаслідок розпусти, перелюбства чи іншої якої або негожої причини, буде припинений розлученням, можуть без всякого осудження з боку церкви вступити в новий після смерті іншого чоловіка⁶⁵⁵.

Гідно уваги, що і найдавніша шлюборозлучна практика визнавала теж можливість розлучення і з інших причин, крім перелюбства, що видно зі свідчення св. Іустина про одну жінку, що послала rерudium чоловіку, який «проти закону природи і справедливості всіляко вишукував засоби до задоволення похоті». (Одна жінка мала в себе розпусного чоловіка і сама була колись розпусною. Коли ж вона пізнала вчення Христове, то і сама повернулася до доброго життя і намагалася переконати в цьому ж чоловіка свого, викладаючи йому вчення і вселяючи, що для тих, хто живуть не цнотливо і не згідно зі здоровим розумом, буде мучення у вічному вогні. Але чоловік продовжував ті ж розпусти і відлучив від себе дружину. І вона вважаючи нечестям далі розділяти ложе з таким чоловіком, що проти природи і справедливості всіляко знаходив засоби до задоволення похоті, захотіла розлучитися з ним‚ але, уваживши пораді своїх, які переконували її потерпіти ще, у надії, що чоловік коли-небудь переміниться, примусила себе залишитися. Коли ж чоловік її відправився в Олександрію і стало відомо, що він там вдався до справ ще гірших, тоді вона, щоб, залишаючись у шлюбі і розділяючи з ним стіл і ложе, не зробитися учасницею його непотребств і нечестя, дала йому так зване розлучення і віддалилася від нього)⁶⁵⁶.

По-третє, якби церква не знала і не визнавала інших приводів до розлучення, крім тих, що вказуються в Євангелії, тоді були б незрозумілі, як багаторазові звертання управителів окремих церков до митрополитів і соборів за вирішенням своїх сумнівів про припустимість чи неприпустимість розлучення у відомих випадках, так і швидке видання численних цивільних шлюборозлучних законів. Навряд чи мислимо було, щоб, за вказаної умови християнські государі зважувалися цими законами стати в повне протиріччя з церквою, яка, крім морального значення, мала і політичне. Навряд чи і церква залишилася б байдужою глядачкою цього попрання своїх правил, якби вона не почувала себе солідарною зі світським законодавством. Що така солідарність була, найкраще доводить прихильне відношення вищих церковних ієрархів до тих держав, які були реформаторами шлюбного права. Так ні східний патріарх, ні папа не заявили ніякого протесту проти виданої в 541 р. Юстиніаном знаменитої 117 Nov., що установила дев'ять приводів до розлучення. Навпаки, цей же Юстиніан на соборі був названий «благочестивим Государем». Так само ні папа, ні східні патріархи не висловлювали ніякого осудження імператорам Василю Македонянину, Леву Філософу і Костянтинові Порфірородному, який вніс ці приводи в Базіліку і Прохірон.

По-четверте, існування в східній церкві не одного, а багатьох приводів до розлучення підтверджується ще і відношенням до неї церкви західної. Шлюборозлучне право першої відвічно tасitе mоdo визнавалося останньою не супротивним всесвітньому вченню. Коли робилася спроба возз'єднання церков (напр., у 1439 р. у Флоренції), тоді західна церква, рахуючись із зазначеною особливістю церкви східної, намагалася згладити і в цьому відношенні розходження між церквами, але не наполягала на цьому, бачачи, що церква східна зжилася з цією особливістю. Навіть постанова Тридентського собору щодо розлучення (кан. 7-й, 24-го засід.) була редагована, як свідчить Паллавічіні, навмисне у такому вигляді, щоб воно не стосувалося прямо вчення східної церкви⁶⁵⁷.

Усе це доводить, що східна церква у питанні про розірвання шлюбу не зупинилася на букві євангельського вчення. Вона рушила далі цієї букви і поступово, у тісному союзі з державою виробила цілу систему шлюборозлучного права. Учені каноністи і церковна практика пішли дружно рука за руку зі світським законодавством. Де канон не договорював чи зовсім мовчав, там кликали на допомогу аналогію світського закону і права, і виробляли церковне правило чи руйнували окремий із практики випадок. Ось декілька подібних прикладів. Рішення Трулльського собору говорить: «жена, оставившая мужа, аще пойдетъ за иного есть прелюбодейца». Оскільки правило це залишає без визначення питання -- чи підходить під нього прямо зловмисне залишення дружиною чоловіка, то Вальсамон у своєму коментарі доповнює його світським законодавством (117 Nov. c. 8 §§ 5 і 7) у тому розумінні, що й одна ніч, проведена дружиною проти волі чоловіка поза домом (навіть у своїх батьків)‚ є приводом до розлучення. Прилаштовуючись до тієї ж 117 Nov., архієпископ Дмитро Хоматейський вирішив представлений йому випадок про свавільне видалення дружини, як про законний привід до розлучення. Але ось приклад не тільки доповнення, але і запозичення зі світського законодавства. Так, коли патріарха Тимофія Олександрійського запитали, чи є сказ одного чоловіка приводом до розлучення для іншого, то він утруднився дати відповідь на це питання, тому що про нього не згадувало не тільки церковне, але і світське законодавство. Але коли потім наприкінці IX століття Лев Філософ, у 111 і 112 Nоv. Розв'язав це питання в позитивному розумінні, то сказ був визнаний достатнім приводом до розлучення і східною церквою.

Так, виступаючи в принципі за нерозривність шлюбу, східна церква виробила зазначеним способом повну систему шлюборозлучного права. Ця система, очевидно, що суперечить Євангелію, яка не знає розлучення, насправді була з ним у повній згоді, тому що Христос бажав тільки «подражания» Йому в можливості «вместимости» Його вчення, а не переміщення своїх моральних правил у світське законодавство будь-що-будь, хоча б і без надії на застосування їх.

З цього боку можна прямо стверджувати, що церква східна, створюючи позитивне законодавство, правильніше зрозуміла справжній зміст і значення євангельського вчення, ніж церква західна. Мало того, видиме відстоювання євангельського вчення guand memе привело західну церкву до необхідності створити штучні виходи зі свого ригоризму, допустивши замість розірвання не мало приводів знищення шлюбу чи визнання його недійсним.

Зупиняючись, на закінчення, на оцінці принципу римського права по відношенню до розлучення, ми повинні сказати, що визнаємо його цілком вірним і згодним з моральним характером подружніх відносин. Якщо Рим пережив період страшної і ганебної розпусти в сімейних відносинах і дійшов до падіння‚ то це сталося не тому, що закон юридично не забороняв розлучення, а тому, що моральні підвалини римського суспільства з падінням релігії і зі зміною умов життя у другій половині республіки похитнулися чи зовсім звалилися‚ замінити ж їх чи принаймні підкріпити римляни не зуміли чи не мали сил. Нова, християнська релігія вдихнула нові моральні сили, і ті ж люди, які гинули внаслідок хисткості їх моральних поглядів, переродилися і знайшли в собі досить сил для вироблення нових підвалин життя.

5.4 Розлучення по староруському праву

Першим і найголовнішим приводом до розлучення за кормчою, говорячи про кормчу тут і далі (ми розуміємо друковану кормчу) є перелюбство. Вивчення приводів до розлучення спрямоване насамперед‚ на ті з них, що містяться в цій кормчій. Потім уже ми простежимо й інші приводи до розлучення, про які згадують керманичі іншого прізвища та інші історичні пам'ятники. Таку перевагу друкованої кормчої іншим джерелам ми засновуємо на тому, що вона була до самого недавнього часу офіційним збірником законів, застосовувалася, як кодекс‚ і деякі постанови її увійшли в цивільні закони, а канонічна частина її складала право руської церкви.

Як і за каноном всієї східної церкви, визнається перелюбство як підстава для розлучення, зазначене ще в євангеліста Матвія‚ хоча саме поняття про перелюбство засвоєне було церквою в особливому, своєрідному і безсумнівно‚ незгодному з духом євангельського вчення, вигляді (Матв. V. 28). А саме: всупереч рівноправності чоловіка і дружини в шлюбі, і всупереч рівності їхніх обов'язків, церковна практика, слідом за світським римським законодавством, інакше визначала перелюбство чоловіка, інакше дружини: так‚ чоловік визнавався перелюбником лише тоді, коли мав плотський зв'язок з невільною від шлюбу жінкою, або ж тоді, коли він укладав шлюб бігамічний, тобто новий, при існуванні в повній юридичній чинності колишнього. Дружина ж здійснювала перелюбство, вступаючи в зв'язок із усяким стороннім чоловіком‚ байдуже -- одруженим чи неодруженим⁶⁵⁸. «Цей пункт складає саму характеристичну рису стародавньоримського і візантійського шлюбного права. У тому й іншому, право на подружню вірність (Jus tori) засвоювалось одному тільки чоловіку. Звідси і порушення цього права -- перелюбство визначалося, як плотський зв'язок заміжньої жінки зі стороннім чоловіком. Чоловік юридично не міг бути винний у перелюбстві перед своєю дружиною, а тільки перед третім, тобто перед іншим чоловіком, коли порушував приналежне цьому останньому Jus tori. Зв'язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою був тільки моральною провиною (stuprum), що ставав карним злочином у такому лише випадку, якщо здійснювався з почесною особою жіночої статі або поєднувався з насильством»⁶⁵⁹.

Правда, що такий погляд на перелюбство розділялявся далеко не всіма батьками церкви. Навпаки, голоси багатьох з них (Івана Златоуста, Григорія Назіанзена, Августина й Амбросія Медіоланського) енергічно лунали на користь рівноправності чоловіка і дружини у цій справі, («Я не визнаю такого (тобто римського) закону‚ -- говорить Григорій Назіанзен, -- і не хвалю звичаю. Чоловіки були законодавцями, тому і закон суворий по відношенню до жінок»)⁶⁶⁰, але тим не менше переважаючим і пануючим став вищевикладений погляд: йому слідувала церковна практика в шлюборозлучних справах, його ж трималася і більшість каноністів, хоча і бачили в ньому скоріше поступку духу часу, аніж внутрішню потребу⁶⁶¹. «Так прийнято за звичай» -- говорить Св. Василь Великий і іншої підстави для своєї думки він не може і не намагається уявити⁶⁶².

Те ж було прийнято за звичай «і нашою кормчою, як тому, що» у неї увійшли усі викладені і зазначені вище правила св. отців і соборів⁶⁶³, так і тому, що світське римське законодавство, що укладається в ній, підтверджує це ж розходження в становищі чоловіка і дружини щодо перелюбства. Так‚ у главі 44-й говориться: «чоловік має право відпустити дружину, якщо хто небудь буде звинувачувати її в перелюбстві і виявиться, що це правда»⁶⁶⁴. Те ж повторюється й у главі 49-й: «розлучається чоловік з дружиною своєю, якщо вона сотворить блуд»⁶⁶⁵. Але в тій же 49-й главі, щодо чоловіка, читаємо: „перелюбник же від своєї дружини не відлучається, а ще й окорінений є”⁶⁶⁶. Втім у постановах світських помічаються істотні протиріччя з цього питання. Так‚ у главі 48-й надається і дружині право на розлучення у випадку відкритого порушення чоловіком подружньої вірності (про що докладно нижче). Протиріччя це виникло з того, що кормча щодо розглянутого предмету, як і багатьох інших, укладає в собі законодавство різночасне і різнопочаткове. 44-а глава -- це юстиніанівські закони, що пом'якшили стародавньоримську суворість і однобічність (у розумінні привілеїв для чоловіка) шлюборозлучного права, 49-а глава -- Еклога (740 р.). законоположення якої становляють поворот до доюстиніанівського права; глава 48-а є Прохірон, перейнятий принципами гуманного юстиніанівського права.

Розходження в становищі чоловіка і дружини, винних у порушенні поружньої вірності, йде ще далі: чоловік не тільки має право, але навіть зобов'язаний розлучитися з такою дружиною⁶⁶⁷. Це примусове розлучення ймовірно минає з давнього погляду римлян на перелюбство, як на публічний злочин, переслідування і покарання якого підлягало веденню суспільної вла-ди⁶⁶⁸. Утім, це не є особливість тільки римського права. Обов'язкове розлучення для чоловіка внаслідок перелюбства дружини відоме також єврейському і грецькому праву⁶⁶⁹. Треба, однак, відмітити, що чисто церковні постанови, що укладаються в кормчу, не йдуть так далеко і наказують розлучення тільки для священнослужителя, дружина якого впала в гріх перелюбства, і то лише в тому випадку, якщо він захоче продовжувати своє служіння. («Аще жена мирянина некоего, прелюбодействовав, обличена, будет в том явно: то он не может прийти в служение церковное. Аще же по рукоположении мужа впадет в прелюбодейство, то он должен развестись с нею. Аще же сожительствует, не может касаться служения, ему врученного»)⁶⁷⁰. Ця постанова зберігала й у руській церковній практиці повну силу, як показує одне з питань Кі-ріка⁶⁷¹ й одне з питань іншого невідомого запитувача⁶⁷².

Перелюбство, що розуміється у викладеному розумінні, складає привід до розлучення за наявності наступних умов:

По-перше, повинен бути доведений певним способом, як безсумнівний, факт статевого зв'язку одного з подружжя з особою сторонньою. Доказ цього факту не може бути замінено ніякими іншими засобами доказів, як‚ наприклад‚ указівкою на підозріле поводження обвинувачуваного чоловіка з особою, підозрюваною у перелюбстві. Мало того, навіть замах на перелюбство визнавався недостатнім, щоб стати мотивом розлучення через перелюбство⁶⁷³.

По-друге, перелюбство повинно бути учинене свідомо, навмисно, з виявленням злої волі одного з подружжя перелюбника. Перелюбство, здійснене в стані несвідомому -- все рівно: чи позбавлений був чоловік цієї свідомості внаслідок постійної причини -- божевілля, чи випадкової -- сп'яніння, чи внаслідок омани (приймаючи, наприклад, чуже лице уві сні за чоловіка), чи по насильству, як мимовільне, не було приводом до розлучення⁶⁷⁴.

По-третє, перелюбство повинно бути учинене в дійсному чи передбачуваному як такому, шлюбі. Питання про дійсність шлюбу вирішується судом, а до того часу і шлюб недійсний, що стосується сили своєї, розглядається як дійсний⁶⁷⁵.

Але і за зазначених умов, перелюбство перестає бути приводом до розлучення: 1) якщо позивач винен сам у перелюбстві, або ж не без вини в перелюбстві, здійсненому іншим з подружжя: дозволяв йому це, спонукував і т. п., 2) якщо позивач пробачив винній стороні її провину за допомогою категоричної про це чи заяви або ж безмовно -- продовжуючи, не дивлячись на невірність, жити разом; 3) якщо скривджений з подружжя пропустив процесуальні терміни для відкриття справи⁶⁷⁶.

Усі ці умови вироблені світським римським законодавством, і з нього були запозичені і східною церквою. Хоча вони і не увійшли до кормчої, але навряд чи можна сумніватися, щоб вони не були відомі й у нас (принаймні у загальному вигляді), тому що вони належать до істотних вимог перелюбства, як приводу до розлучення. Причому, що стосується впливу перелюбства через насильство на розлучення, то про нього, як ми бачили, є вказівки, як у кормчій, так і в правилах Івана⁶⁷⁷.

Звертаючись спеціально до нашої вітчизни, ми вбачаємо, що перелюбство складало привід до розлучення не тільки з погляду реципійованого древньою Руссю церковно-візантійського права, але і з погляду тодішньої національної правосвідомості. Про це свідчать як вітчизняні пам'ятники, так і зведення, що повідомляються відомими іноземними мандрівниками по Росії⁶⁷⁸. Цим приводом, як повідомляє Петрей користувалися не тільки тоді, коли виявлено було дійсне порушення дружиною подружньої вірності, але і тоді, коли чоловік узагалі бажав розлучитися з нелюбимою ним дружиною. Такі розлучення влаштовувалися у такий спосіб: «чоловік підкуповує декількох шахраїв, що приходять до нього, видумують великий наклеп, говорять, що дружина його робила те-то й те-то. Чоловік відправляється з ними до ченців у монастир, просить, щоб вони послухали, що говорять шахраї про його дружину, що вона зробила і те, і інше, а тому він і бажає розлучитися з нею, і дає ченцям 20 чи 30 талерів.

Ченці негайно ж відправляються до жіночого монастиря і наказують черницям йти у той будинок, де живе ця дружина. Вони негайно її беруть, обстригають їй волосся, знімають з неї плаття, надягають на неї чернече (плаття) і якнайшвидше ведуть її, проти волі, у монастир, де і повинна вона залишатися черницею до самої смерті. А чоловік до закінчення шести тижнів не може одружитися знову, але потім йому дозволяється взяти іншу дружину»⁶⁷⁹.

Важливо відзначити, що в російській правосвідомості, принаймні на початку, виразно проглядає думка про неоднакове значення для розлучення перелюбство дружини і перелюбство чоловіка, погляд, як ми бачили, властивий і запозичений нами у візантійському законодавстві. Здається, що тільки перелюбство дружини завжди могло скласти привід до розлучення. Перелюбство ж чоловіка навряд чи завжди тягло за собою такі наслідки. Так‚ одна із статей Руської Правди (Карамз. 110), говорить про прижиття чоловіком незаконних дітей від рабині і факту цьому надає характер нормального. Так‚ Кірік запитував єп. Нифонта: хто краще чинить, ті, що утримують наложниць явно, чи таємно? (69) -- очевидно сумніваючись у злочинності цього звичаю. Правда, мова тут йде не про законних дружин, а про наложниць. Далі, що в Статуті Ярослава, хоча і складеному під очевидним впливом грецького номоканона, але з руською переробкою, полягає та особливість порівняно з останнім, що в ньому‚ тобто статуті‚ мова йде про розлучення тільки чоловіка з дружиною, а не навпаки‚ причому щодо наслідків перелюбства сказано: «аже мужъ отъ жены блядеть, епископу въ вине а князь казнить»⁶⁸⁰ і тільки. У зв'язку з цією постановою не цікаві і наступні слова в питаннях Кіріка (Ільїно): «а сего прашахъ: аже моужи от женъ съгрешали, а оуже ся остали, что имъ опитемья? И повеле ми, -- лето»⁶⁸¹. Можливо, що стислість епітемії (блудникам належала набагато значніша епітемія), обумовлювалася не тільки тим, що злочин припинився, але також і тим, що злочин не здавався тяжким. Таким, здається, був і народний погляд. Так, коли Мстиславові (сину Володимира Мономаха) один раз доповіли, що дружина його поводиться непристойно з якимось Прохором Васильовичем, то князь, у відповідь на це, пригадав, що і за ним у молодості водилося не мало подібних гріхів («не скупо чужих женъ посещалъ, и она (княгиня) ведая то‚ ни мало не оскорблялась»)⁶⁸² очевидно не вважаючи таке поводження князя великою провиною. До сказаного додамо, що в Герберштейна і Олеарія ми знаходимо свідчення, що руські вважали перелюбством тільки зв'язок з дружиною іншого, а не з вільною⁶⁸³. Взагалі в той час чоловіку не ставилася розпуста в такий злочин, як жінці⁶⁸⁴.

Подібний же однобічний погляд на значення для розлучення факту перелюбства ми спостерігаємо й в інших слов'ян (поляків, чехів, балтійських слов'ян)⁶⁸⁵. Він властивий був і германцям⁶⁸⁶. Він існує в гірських племен Кавказу⁶⁸⁷. Навряд чи ми погрішимо, сказавши, що цей погляд є просто доля відомої стадії народної культури.

Такий висновок дійсно підтверджується спостереженням за життям некультурних народів різних частин світу, які визнають перелюбство карним вчинком і які дають підставу для розлучення тільки тоді, коли воно зроблено дружиною. Кельтські, скандинавські звичаї стоять на тій же точці зору. Мало того, ця нерівноправність чоловіка і дружини в розглядуваному питанні уціліла, як «переживання, у праві висококультурних народів нашого часу - англійців і французів. «Так, в Англії, до незначних змін при королеві Вікторії, існувало у всій своїй безумовній силі те правило, що легальною підставою до розлучення вважається «просте порушення подружньої вірності з боку дружини, і тільки кваліфіковане перелюбство з боку чоловіка». Самий статут 1857 р., що встановив, у видах реформи діючого законодавства, нову юрисдикцію для шлюборозлучних справ, носить на собі безсумнівні ознаки древньозвичайної нерівності подружжя перед законом, до шкоди інтересів дружини і до вигоди чоловіка. В англійських правилах про позовні прохання по справах про розлучення на дружину покладається тягар доводити, що перелюбство чоловіка її супроводжувалося особливими обставинами: кровозмішенням, двоєженством, бестіальністю чи такою жорстокістю, що сама по собі може бути приводом до припинення співжиття. Тим часом для чоловіка досить вказати і підтвердити доказами простий некваліфікований факт перелюбства дружини після укладення шлюбу»⁶⁸⁸. Аналогічний приклад представляє і французький цивільний кодекс, за яким чоловік може вимагати розлучення внаслідок доведеного одиничного факту невірності дружини; дружина ж має право на розлучення лише тоді, коли нею будет доведено утримання чоловіком конкубіни в загальній подружній квартирі (аrt.- 229, 230). Французькі цивілісти (більшість) тлумачать свій закон буквально і схильні відмовити дружині в розлученні, навіть у тому випадку, коли чоловік містить конкубіну на іншому поверсі того ж будинку, де живе подружжя⁶⁸⁹.

У римському, а потім і в греко-римському праві⁶⁹⁰ втрата нареченою невинності до шлюбу, що виявилася, була приводом до розлучення‚ але тільки тоді, коли ця втрата відбулася в період формального заручення (стипуляції), тобто заручення, з'єднаного з одержанням нареченою обручки і поцілунку від нареченого.