Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Дружина не може без згоди чоловіка брати на себе ніякого зобов'язання, яким би обмежувалася воля її особистості (§ 196).

Подібного ж характеру правила знаходимо й у Саксонському Уложенні, що постановляє: заміжня жінка має потребу в згоді чоловіка на укладання всіх угод, що не тягнуть за собою придбання (вигоди) (§ 1638). Але якщо чоловік у такій згоді відмовляє без достатньої причини, то дозвіл на укладання угоди може дати суд (§ 1644).

Австрійське Уложення зовсім не знає постанов, що обмежують заміжніх жінок у цьому відношенні.

Західноєвропейські торгові кодекси вимагають також неодмінно наявності згоди чоловіка (прямо вираженого або тільки такого, що мається на увазі) на ведення дружиною торгівлі, на те, щоб вона стала купчихою. Причому авторитет чоловіка визнається настільки порушним, що дана їм згода може бути узята назад у всяку пору. Утім, не одними тільки розуміннями чоловічого верховенства викликається потреба у такій згоді, а також і тим, що за існуючої у багатьох західноєвропейських законодавствах спільності майнових відносин між подружжям, чоловік зацікавлений не тільки морально, але і майново відкриттям торгівлі його дружиною, тому що дружина відповідає не тільки своїм майном за зроблені нею борги, але відповідальність її може поширюватися і на загальне майно (Франц. ст. 7, Итал. ст. 14, Общ. герм. ст. 8).

Що стосується руського права, то ми бачили і ще побачимо, що й у нас у законодавстві були приклади визнання юридичної несамостійності дружини в питаннях розпорядження своїм майном, усвідомлення необхідності доповнювати волю дружини волею чоловіка. Пізніше руське законодавство цілком звільнилося від цього погляду. «Подружжю дозволяється... розпоряджатися власним своїм маєтком прямо від свого імені, незалежно один від одного і не просячи на те взаємно ні дозвільних, ні вірчих листів» (т. Х ч. 1. ст. 114). Звичайно, це узагальнення мови «про подружжя» і «про взаємні дозвільні листи» є, так би мовити, лиш facon de parter російського закону, тому що ні історія, ні звичай, ні навіть приклад західноєвропейських законодавств (якщо припустити можливість їх впливу у даному випадку) зовсім не вказують на взаємодію подружжя у таких випадках. Навпаки, і історія, і звичай, і іноземні законодавства знають лише вплив чоловіка на волю дружини і необхідність дозволу першого на юридичні акти другої‚ так що і зміст вищевказаної статті власне той, що дружина має право розпоряджатися своїм майном, не просячи на це дозволу чоловіка.

Виключень з цих правил небагато:

1. Не можуть найматися дружини без дозволу чоловіків (т. Х ч. 1 ст. 2202), причому це обмеження російського закону, що не знає чоловічої авторизації взагалі по юридичних актах, чинених дружиною, повинно бути застосовуване лише настільки, наскільки договір особистого найму, укладений дружиною, приходить у зіткнення з особистою владою чоловіка над нею, з її обов'язком розділяти місце проживання чоловіка. Отже, там, де договір найму послуг такого зіткнення не припускає, там цей договір повинен мати силу, незалежно від згоди чи незгоди на нього чоловіка.

2. «Заміжні жінки... не можуть давати на себе векселів і передавати їх з поверненням на себе... без дозволу їхніх чоловіків» (Уст. о веке. ст. 6). Це обмеження стосується простих векселів. Воно стало відоме російському законодавству лише з 1862 р. До цього часу російський Вексельний Статут не обмежував вексельної дієздатності заміжньої жінки. Постанова ця, мабуть, наносна, навіяна прикладом Заходу, що прагнув звільняти заміжніх жінок від наслідків вексельної суворості стягнень. У західноєвропейському праві воно знаходиться в гармонії з існуючою там загальною залежністю дружини від чоловіка, при здійсненні юридичних актів -- залежністю, як вище було зазначено, у нас не існуючою.

Майнові відносини між подружжям за російським законодавством кінця ХІХ століття, як уже було згадано, побудовані на засадах роздільності: укладення шлюбу не тягне за собою встановлення спільності подружнього майна. Навпаки, що належало подружжю, при одруженні, майно і згодом придбане складає окрему власність кожного (ст. 109 зак. гражд.). При цьому закон особливо згадує про придане, що і воно не складає виключення з цього загального правила (ст. 110), як би бажаючи цим показати, що й у цьому випадку, стосовно майна, за своєю ідею призначеного на покриття витрат шлюбного життя, воно не слідує колишнім правилам.

Як наслідок майнової роздільності є: 1) право кожного чоловіка самостійно, без згоди іншого, розпоряджатися своєю власністю (ст. 114) і необхідність мати акт уповноваження при розпорядженні за рахунок іншого (ст. 115); і 2) право взаємного перезміцнення свого майна один одному всякими законними способами, не виключаючи і дарувань (ст. 116).

Як особи, що мають зовсім незалежне одне від одного майно, подружжя можуть зовсім вільно кредитуватися один в іншого і узагалі вступати у всякого роду зобов'язання (ст. 117).

Заслуговує на увагу, та що закон говорить щодо усіх вищенаведених питань про повну рівноправність чоловіка і дружини, бажаючи цим немов би відтінити, що він зовсім не діє за колишнім законом, що ставив дружину в деяких випадках у підлегле майнове становище стосовно чоловіка.

Деякі (І.Г.Оршанський) думають, що узаконена Зводом Законів майнова роздільність подружжя порушується у постановах про знищення деяких угод щодо майна одного з подружжя, у випадку відкриття конкурсу над іншим. Постанови ці такі: дарунок, зроблений одним з подружжя на користь іншого в останні 10 років перед оголошенням неспроможності першого, визнається недійсним у випадку, коли все інше майно неспроможного виявиться недостатнім на сплату його боргів (Уст. суд. торг., ст. 554, п. 1). Утім, коли подарований маєток відчужений одарованим з подружжя іншій особі, то акт відчуження залишається в силі і тільки отримана за маєток сума повинна бути внесена в конкурс (ст. 555, прим.).

Відплатно придбаний маєток у зазначений вище термін від одного з подружжя, що впав у неспроможність лише тоді надходить на конкурс, коли другий з подружжя -- покупець не доведе, що він придбав маєток на кошти не від першого з подружжя, що виявився неспроможним (там же, ст. 554, ср. ст. 556).

Але статті ці зовсім не мають на увазі залучити майно одного з подружжя до відповідальності за борги іншого й у такий спосіб як би установити деяку спільність відповідальності (і, отже, відхилитися від початку роздільності), а він тільки вказує, які угоди між подружжям повинні бути запідозрені в дійсності їхній, -- у вигляді близькості подружжя і дуже ймовірного бажання шляхом удаваного перезміцнення обдурити кредиторів і утримати частину майна неспроможного за собою.

Що це міркування, а не визнання майнової солідарності подружжя керувало законодавцем при установленні вищенаведених постанов, видно з того, що подібні ж правила встановлені і стосовно актів про перехід відплатного чи безоплатного, в останні 10 років перед відкриттям конкурсу, нерухомого майна неспроможного його дітям чи родичам. І такі акти запідозрюються в їх дійсності, вважаються безгрошовими і підлягають знищенню за визначенням суду (ст. 554--555).

Родинна близькість -- причина такої підозри і спростування актів.

Подібні постанови про підозрілість угод, зроблених неспроможними на ім'я родичів і подружжя, існують і в інших законодавствах.

Цей же початок роздільної відповідальності узаконюється й в іншій постанові про стягнення з кого-небудь з подружжя, саме за ст. 976 Уст. гр. суд. у такому випадку піддається опису і продажу вся рухомість, що знаходиться в їхньому спільному помешканні, за винятком одягу і білизни іншого з подружжя і речей, про приналежність яких цьому з подружжя подані достовірні докази. Описується все, бо невідомо, що кому належить‚ але як тільки невідомість роз'ясниться, -- один з подружжя неборжник вкаже і доведе, що його, -- негайно початок роздільності входить у свою силу: боржникове йде на покриття його боргів, неборжникове залишається недоторканним надбанням власника з подружжя ст. 976, Уст. гр. суд. замінила собою ст. 1486 Зак. суд. гражд. и ст. 558 Уст. суд. торг., по яких за борги одного з подружжя піддавалися опису: 1) половина меблів, що знаходиться в домі спільного проживання дружини і чоловіка; 2) половина всього посуду, що служить у господарстві; 3) половина столового срібла і 4) половина екіпажів, коней і упряжі. Укладачі Судових Статутів знаходили, що правило це не відповідає нашим цивільним законам, що не допускають установлення спільності володіння, унаслідок того тільки, що дві особи вступили в подружній союз (мотиви до ст. 976), і тому замість цієї постанови було прийняте інше вищенаведене. Міркування ґрунтовне в тому відношенні, що дійсно розподіл рухомості пополам при стягненні як би припускає спільність майна подружжя. Ст. же 976 знаходиться у повній згоді з початком роздільності, як знаходяться в такій згоді й інші статті Уст. гр. суд., що відносяться до стягнень з одного з подружжя за борги іншого; розуміємо постанову, за якою на задоволення казенного стягнення, що відкрилося на померлому чиновнику, у якого не залишилося майна‚ утримується третя частина з пенсії, одержуваної вдовою (ст. 1088). Пенсія дається вдові за службу чоловіка, і отже обертання стягнення на овдовілу пенсію є по суті обертання стягнення на його заробіток.

Так само не відхиленням від початку майнової роздільності, а бажанням попередити обхід закону викликані наступні постанови: забороняється чиновникам входити в підряди і постачання як своїм ім'ям, так і ім'ям дружин своїх у тих місцях, де вони служать, так само брати участь в них через підставних осіб (т. Ш, Уст. о службе по определению от прав. ст. 529, п. 2). Це останнє збільшення підтверджує нашу думку: дружина є сама зручна підставна особа для чоловіка в подібних угодах. Тому вона і не допускається до участі в подібних підприємствах. Цими ж міркуваннями порозумівається й інша подібна постанова: золота копальня й участь у ній забороняється службовцям у міністерстві землеробства і державного майна, по гірничому управлінню - повсюдно, дружинам і не відділеним дітям їх (там же, п. 10, теж Уст. Горн., ст. 1, прим. 3, прил. ст. II). Хоча, звичайно, і не будь дружина підставною особою чоловіка, а дій цілком самостійно, проте чоловік її (раз він живе з дружиною в злагоді) не може відноситися цілком байдуже до її господарських підприємств, що повинно викликати в ньому боротьбу між бажанням виконати службовий борг і прагненням допомогти дружині здійснити більш вигідне підприємство. І от, щоб усунути таку боротьбу, небезпечну для службового боргу, установлене вищевказане обмеження для дружин чиновників. Рахуючись із цим спонуканням установлений закон, за яким піддана тієї держави, у якій перебуває на службі руський дипломатичний чиновник, виходячи за нього заміж, зобов'язана продати своє нерухоме майно, що знаходиться на її батьківщині (Зак. гражд. ст. 66).

Поміщені в законах цивільні постанови про майнові відносини в Чернігівській і Полтавській губерніях запозичені з Литовського статуту. «Спочатку на землях Великого князівства Литовського, до з'єднання його з Польшею панували загальноруські постанови про роздільність майна подружжя, але з часу цього приєднання в життя західноруське, і в тому числі й у сферу сімейних відносин, починають проникати польські нрави і правничі інститути. Замість руської системи роздільності майна подружжя і приданого, починає прищеплюватися польська система приданого (рosаg) з веном (даром чоловіка дружині, що полягав у відомій сумі грошей, яка записувалася дружині, дарувалася їй на випадок смерті чоловіка замість приданого), оправою, тобто іпотекою на відому частину майна чоловіка, якою забезпечувалося як придане, так і вено; вінцем дівочого майна, що діставалось дружині від спадкоємців чоловіка, у тому випадку, якщо вона не принесла приданого і не одержала вена. Але паралельно з цим західноруські жінки зберігали право, якого не мали в Короні (Польщі), успадковувати у відомій частині в майні своїх чоловіків. Зрештою майнові відносини подружжя у законодавстві литовському одержали такий вигляд: «у засадах цих відносин лежить початок здійсненої роздільності подружнього майна. Дружина приносить для шлюбу так зване «внесення» (wniosek) сукупність рухомостей, внесених нареченою в дім чоловіка. Воно підрозділялося: 1) на придане, що складається з готівки, золотих і срібних речей, жемчугу і дорогоцінних каменів і 2) на виправу, до складу якої входили всі інші предмети: плаття, одяг, хустки, коні, екіпажі і т. ін. Внесення давали за наречену батьки, рідні брати, взагалі родичі, нарешті і сама наречена. Кількість приданого залежала від волі батьків. Внесення забезпечувалося оправою. Перед укладенням шлюбу наречений, при свідках - людях добрих, видавав нареченій, її рідним і рідним, які дають за неї внесення, веновий лист чи запис, у якому забезпечував внесення певної суми грошей однієї третини свого нерухомого майна. До складу цієї суми входили: 1) Подвійна вартість приданого (придане з привенком) і 2) Проста вартість виправи. Внесення дружини губилося в майні чоловіка, робилося його власністю, якою він розпоряджався на свій розсуд. Оправні маєтки знаходилися у користуванні чоловіка, але він не міг відчужувати, ні закладати їх без згоди дружини, висловленої нею особисто перед судом. Дружина мала іпотеку на цих маєтках⁸⁷⁸.

Згідно з цим, і в наших Чернігівській і Полтавській губерніях придане, залишаючись власністю дружини, надходить у загальне володіння і користування подружжя і, отже, не підлягає розпорядженню за одиночною волею дружини. Однаково і те нерухоме майно чоловіка, яким забезпечене придане, не підлягає розпорядженню чоловіка, без згоди дружини (ст. III, ср. Лит. ст., разд. V, арт. 2, § 5).

При цьому варто помітити, що арт. XVII Литовського статуту 1588 р. вимагає не тільки згоди дружини на відчуження майна чоловіка, що служить забезпеченням приданого, але і свідомості цієї згоди перед судом.⁸⁷⁹

Коротко історичний хід майнових відносин між подружжям може бути поданий у наступному вигляді.

Літопис («заутро приносять по ней» -- за дружиною, «что вдадуче»), Руська Правда («отдадять ю братия за моужъ како си могуть», Карамзин сп. ст. 107), Псковська судна грамота («свекру или деверю отдать платья или крута», ст. 91, тобто повернути невістці по смерті сина) -- показують, що руські заміжні жінки вже в найдавнішу епоху мали свою окрему власність. Але хто розпоряджався нею впродовж шлюбу? Навряд чи один чоловік і са-мовільно⁸⁸⁰.

«Вопрошение Кириково» -- один з найдавніших пам'ятників нашої старовини, -- говорить, що розтрата майна дружини («порты ея грабити начнеть») таке «зло», що може скласти навіть привід до розлучення»⁸⁸¹.

За статутом Володимира Святого, «пошибанье промежу мужемъ и женой о животе», тобто суперечка між подружжям про майно, відноситься до відомства суду духовного. А оскільки суперечка така можлива, то, отже, існував і об'єкт суперечки, тобто окреме в кожного з подружжя майно.

Дарма вважають, що хоча б деяка майнова самостійність дружини немислима була при повному особистому підпорядкуванні. Історія нам показує, що одне з іншим уживається. Так уже той факт, що по смерті чоловіка вдова могла зажадати від родичів його повернення свого майна, показує, що чоловік не був повним паном принесеного нею. За борги чоловіка в найдавніший час дружина не відповідала. Так, за Руською Правдою, батько сімейства, що заборгував, відповідає особисто за свій борг, без залучення до стягнення дружини і дітей. Навпаки, ст. 85 Псковської грамоти, якою, на думку деяких, установлюється спільна відповідальність дружини і дітей за борги чоловіка, насправді говорить саме зворотне: вона говорить -- відповідають, якщо були поміщені в записі, тобто якщо самі були співборжниками, отже, якщо не приймали на себе боргу, не відповідають. У цьому випадку руське право збігається і з греко-римським.

Безперечно, духовна влада, що відала судом з сімейних справ, намагалася внести в руське життя також і початки греко-римського права в розумінні права чоловіка на придане дружини. Але, імовірно, життя, ваблене в одну сторону народним звичаєм, а в іншу -- іноземним правом, йшло, як звичайно буває, по діагоналі паралелограма цих сил. У московський період нашої історії відбувається зміна у погляді на те майно дружини, яке вона приносить при одруженні, -- на придане‚ можливо, тут позначився вплив грекоримського права, що проводило в життя духівництво.

Придане стає на час шлюбу загальносімейною власністю (придане дається чоловіку і дружині) із правом чоловіка на переважне розпорядження цією власністю. Він користувався приданим -- переводив селян із доданої вотчини у свої маєтки, закладав, продавав і узагалі відчужував придане. Але для відчуження вотчин була потрібна згода дружини.

Коли чоловік помирав‚ придане надходило у повне розпорядження вдови‚ так само як і куплені вотчини, що вважалися, як і придане, сімейним майном. Якщо ж помирала дружина і залишала дітей, то придане залишалося в чоловіка, від якого переходило до спільних дітей‚ якщо дітей не було, то воно поверталося особам, що дали його, і тільки придані маєтки справлялися за чоловіком назавжди (Неволин К., т. 3, стор. 116, 118).

З часів Петра Великого, зі зміною погляду на становище заміжньої жінки в шлюбі, змінюється і погляд на придане, як на цілком недоторканне для чоловіка її майно.

З цього часу мало потроху встановлюється початок тієї майнової роздільності подружжя, що збереглося і наприкінці ХІХ ст. Ми говоримо «потроху», тому що є свідчення, які показують, що іноді і після Петра виникали сумніви про право дружини самостійно розпоряджатися своїм майном. Так‚ у 1733 р. прокурор юстиц-колегії представляв конторі правлячого сенату, що в московській фортечній конторі записують фортеці від імені дружин не інакше, як за дозвільним, даним від чоловіків, листам, або за дотриманням того звичаю, що чоловіки підписуються під фортецями як свідки. Але в той же час він доносив, що у фортечній конторі немає точних указів, які б забороняли чи дозволяли записувати фортеці на ім'я дружин без дозволу їх чоловіків, чому він вимагав дозволу, як слід поводитися в майбутньому. Контора правлячого сенату повідомила з цього донесення повідомлення ведення в правлячий сенат і вимагала зі свого боку дозволу. Про те ж в 1744 і 1752 рр. представляла сенату юстиц-колегія. У 1753 р. від сенату дано був дозвіл: сенат повелів фортеці від імені дружин на їхній власний маєток писати безперешкодно, не застерігаючи у фортецях, що продаж чи заставу вони роблять за згодою своїх чоловіків і не вимагаючи від чоловіків їхніх листів» (Неволин К., т. 3, стр. 94).

Так само, очевидно, не без коливань практика останніх століть прийшла до думки про можливість угод між подружжям. Так‚ ще в 1556 р. було ухвалено щодо духовних заповітів: якщо дружина, умираючи напише в духовній чоловіка свого прикажчиком, то йому в прикажчиках не бути, і духовна ця не є духовна, тому що дружина за чоловікової волі, що їй велить написати, те вона і напише⁸⁸². У 1763 р. Сенат у найвищій присутності визнав недійсною купчу, дану чоловіку дружиною, базуючись на тому, що дружина, як така, що знаходиться під владою чоловіка, не може сперечатися проти його волі про видачу йому купчої, а в 1797 р. уряд поглянув на цю справу ще з іншого боку. Саме імператор Павло I, угледівши, що особи, які заборгували, перезміцнювали своє майно дружинам і родичам для запобігання платежу боргів, повелів з таких перезміцнень вважати дійсними тільки ті, які в минулому зроблені до видачі боргових зобов'язань (Неволин К. , стр. 96, 97). Підводячи підсумок вищевикладеному про майнові відносини між подружжям, ми зважуємося стверджувати, що існуюча в Російському законодавстві система роздільності майна подружжя не може бути виправдана ні суттю шлюбу, ні практичними потребами, ні історичним розвитком розглядуваного інституту.

Шлюб є можливо повне спілкування життя подружжя; разом із тим, при системі роздільності, чоловік і дружина -- люди чужі одне одному. Поки справа не стосується грошових рахунків, «чоловік зобов'язаний любити дружину, як власне своє тіло, полегшувати її немочі, захищати її». Ледве справа торкнеться майна, картина змінюється, перед нами пересічний позикодавець, вантажоприймач і т.ін. Отже, почуття спільні, але гроші різні. Життя, що не знає прямолінійності в людських відносинах, не піддається цьому сухому закону. Якщо два товариші -- студенти, живучи спільно, не в змозі вести правильний облік витратам кожного, зробленим на загальні потреби, то це вже рішуче неможливо чоловіку і дружині, що мають щей загальних дітей. Якби навіть хто-небудь з чоловіків і перейнявся ідеєю закону про повну майнову роздільність, то навряд чи б йому було під силу провести цю ідею в життя, хоча б він не випускав з рук олівця і записної книжки. Ця повна роздільність була, є і буде мертвою буквою, в одних випадках -- в більшому, в інших -- у меншому ступені.

Говорять, що подружжя може улаштуватися, як захоче‚ але закон про роздільність корисний тоді, коли в одного з подружжя, звичайно в чоловіка, є бажання розпоряджатися за своєї безпідставності майном іншого. Але життя показує, що, не дивлячись на цей благодійний закон, результат виходить саме зворотний. Всюди чоловік розпоряджається майном дружини, витрачує його, а закон про роздільність майна не тільки не перешкоджає, а ще й сприяє цьому: при системі приданого і навіть спільності майна чоловік несе відповідальність за довірене йому дружиною становище, при системі роздільності він безконтрольний і безвідповідальний.

Взагалі майнова самостійність дружини в шлюбі в більшості випадків є фікція. І фактично, і легально воля чоловіка в шлюбному житті є переважною, і дружині важко відстоювати свою майнову незалежність, коли той же закон, який її поставив так самостійно, як власницю, -- як дружину, підкоряє «необмеженій» владі чоловіка.

Але якщо бажана самостійність дружини у сфері її майнових прав у дійсності не завжди може проявитися, зате бувають і зворотного характеру факти -- прояв самостійності небажаної. Так‚ практика наша знає випадки, коли дружина, ґрунтуючись на тім, що «шлюбом не укладається спільного володіння в майні подружжя», виселяє зі свого дому чоловіка як неприємного для неї квартиранта‚ чи ховає майно його від його кредиторів, вигадано переводячи його надбання на себе.

Можна сказати, що ніде майнова роздільність подружжя не виявляється юридично з такою силою як в угодах по фіктивному перезміцненню подружжям майна одне одному. Більш вдячної постанови для таких перезміцнень в обхід закону про задоволення кредиторів важко й уявити собі, як постанову про роздільність. Де чоловіку чи дружині можна знайти більш податливого і надійного учасника для облудних угод, як в особі іншого з подружжя, раз обоє вони перейняті однаковими моральними поглядами? Адже отут, не виходячи з квартири, можна, зробити самі неймовірні сполучення угод щодо свого майна: продажу, застави, фіктивної оренди, записів про неустійку і всіх можливих видів позики від вигаданої поклажі до векселя. Словом, можна у всяку хвилину, точно за помахом чарівного жезла, стати тому чи іншому із подружжя чи багатим, чи бідняком, позбавленим усяких засобів, дивлячись на те, що потрібно для того, щоб не заплатити належного. Досвідчені ділки-подружжя доходять віртуозності, свого роду художності у користуванні законом про роздільність: бідному кредитору доводиться тільки руками розводити, бачачи як «на законній підставі» його обібрали, тому що воювати йому з такою, даною йому Х томом, зброєю, як знищення договорів, унаслідок протизаконності мети їхньої (підроблене перезміцнення майна щоб уникнути платежу долів, ст. 1529 п. 2), це значить відображати напад ворога, озброєного далекобійною зброєю, кремінною рушницею. Мало надії на успішний результат дає в подібних випадках і відкриття конкурсу над фіктивно неспроможним чоловіком.

Отже, існування закону про майнову роздільність не може бути виправдане ні суттю шлюбу, ні практичними розуміннями. Вона не може бути виведена і з історії як цільний інститут. Не можна вважати систему роздільності майна подружжя прищепленоїюнам усім ходом нашої історії (як ми бачили раніше). Деяка взаємодія подружнього майна завжди існувала, особливо ж із встановленням погляду на придане, як на майно, принесене для покриття витрат шлюбного життя. Відповідно до такої мети, майно це зберігаючи як власність дружини, знаходилося розпорядженні чоловіка. Цей погляд на придане зберігся і до кінця ХІХ ст. у юридичній свідомості нашого суспільства. Але законодавство, наслідок випадкового при кодификації закріплення деяких окремих фактів із судової практики, і придане підкорило долі іншого майна подружжя, тобто визнало його окремою і недоторканною власністю дружини, поставивши його в розряд іншого виділеного майна і називаючи його виділом з нагоди заміжжя (Зак. гр. ст. 1005).

Таким чином привід (видача заміж жінки), а не мета (полегшити витрати шлюбного життя) відрізняють придане за діючим законом від іншого її майна. Цим закон наш не тільки без усякої розумної причини виддалився від колишнього нашого законодавства про придане, але і став у протиріччя з дійсним життям‚ у якому, як сказано вище, зберігається колишній погляд на придане, як майно що дається (ad onera mаtrimonii).

Вище були наведені різні системи майнових відносин за найважливішими західноєвропейськими законодавствами, у тому числі за кодексом французьким, найбагатшим усілякими сполученнями цих систем. Але в жодному законодавстві ми не зустрічаємо чого-небудь подібного до нашого права, тобто щоб дружина, якими б великими її засоби не були, не зобов'язана була ні однією копійкою брати участь у витратах шлюбного і сімейного життя. Не знають подібного погляду на обов'язки заміжньої жінки й інші слов'янські народи. Ми бачили, що й у нас справа стояла колись інакше, і те, до чого ми прийшли напркінці ХІХ ст. не є щось споконвіку властиве нашій правосвідомості.

6.5 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в період буржуазної революції у Франції

У цивільному праві з питань про особисті і майнові права заміжньої жінки, французьке законодавство повинно звернути до себе особливу увагу. По-перше, тільки в історії французького законодавства ми зустрічаємося з рішучою спробою перебудувати докорінно сучасне правове становище заміжньої жінки. По-друге, французьке законодавство дуже вплинуло на правове становище заміжньої жінки в інших державах. Оцінюючи історико-культурне значення французького цивільного кодексу, Сорель пише: «після епохи рецепції римського права це єдиний відомий нам приклад настільки значного поширення законів одного народу в інших. Ми маємо право відчувати у свідомості цього деяку гордість і побачити в цьому визнанні освячення того інтелектуального верховенства, яким користалася Франція в XVII і XVIII сто-літтях⁸⁸³. У цій оцінці можливо, і позначилося марнославство французького громадянина, але, однак, значення кодексу в цілому вірно помічено. Кодекс Наполеона, мовить правду, далеко розніс і надовго зміцнив своїм авторитетом принижене становище європейської жінки.

Цивільне законодавство епохи великої революції являє собою виняткове явище. Воно намагалося поставити жінку в зовсім рівне положення з чоловіком. Воно вважало, що природнє право не установило ніякого розходження в цивільних правах людини в залежності від його приналежності до чоловічої чи жіночої статі. Самий шлюб, як підстава правового становища заміжньої жінки, уявлявся для законодавців французької революції у вигляді договірного відношення, що не відрізняється істотно від звичайного договору. «Треба відновити індивідуума в його правах, звільнити його від деспотичної влади батька і короля. Варто побудувати нове законодавство на нових підставах. Ідея договору є наріжний камінь цього дому. Діячі революції зрівняли шлюб зі звичайними договорами. Право повинне сприяти шлюбним з'єднанням, як договорам. Звідси відсутність (у шлюбі) примусу і дуже широка воля»⁸⁸⁴. Залишаючись послідовним, революційне законодавство проголосило свободу розлучення. Розлучення стало можливим не тільки в силу законних до того приводів, але і за взаємною згодою подружжя, а також і з волі одного з подружжя внаслідок простої відмінності характерів⁸⁸⁵. Цікаво при цьому, що під час спорів, які мали місце в установчих зборах, деякі його члени були проти допущення розлучення з волі одного з подружжя через відмінність характерів. Седіл'є, заперечуючи Робену, вважав, що розлучення з волі чоловіка було б інститутом, що суперечить меті, яку мали на увазі укладачі проекту. А саме, меті покращання становища жінок, оскільки жінки, втративши в шлюбі велику частину своєї привабливості, важко знаходили б собі чоловіків⁸⁸⁶. Проте, заперечення це не мало успіху. Декретом 20 вересня 1792 р. було допущено розлучення також з волі одного з подружжя в силу простої відмінності характерів

Не можна не помітити, що законодавці 1792 р. засвоїли в сутності відправну точку зору древнього права на шлюб, як на договір. Але цю точку зору, на противагу стародавньому праву, наприклад, єгипетському і єврейському, вони не змогли витримати. Замість того, щоб надати самим сторонам визначати зміст шлюбу, як юридичного відношення, революційне законодавство надало сторонам лише встановлення і припинення шлюбу. Воно зовсім забуло, що воля договору складається не стільки в його встановленні і припиненні з волі обох сторін, а не однієї сторони, скільки у волі визначення його змісту. Начебто зовсім не розуміючи природи договору, революційне законодавство намагається самим точним і непорушним чином регулювати цей зміст і, зокрема, -- особисте і майнове становище заміжньої жінки. Забувши про свободу угоди сторін і віруючи в непорушне природне право, революційне законодавство саме встановлює особисті і майнові відносини подружжя, а також взаємні відносини батьків і дітей.

Майнові відносини подружжя до революції визначалися різними системами, з яких дві системи були зовсім протилежні одна одній. На півдні Франції, у країні писаного права, де панували римські ідеї, дружина залишалася в майновому відношенні чужою для чоловіка. Беручи шлюб, вона нічого не здобувала, але нічого і не втрачала. Її майно, з якого утворювалося придане, не було відчужуване, і збереження її забезпечувалося іпотекою (дотальна система). На півночі Франції в країні звичаєвого права (за винятком Норман-дії), подружжя в майновому відношенні є товаришами. Якщо навіть вони і зберігають кожний за собою своє майно, то, у всякому разі, подношенню до майна, придбаного і збільшеного їх працею, їх ощадливістю, вони є товаришами (система спільності). Правда, в особистому відношенні як на півдні, так і особливо на півночі Франції, заміжня жінка знаходилася в нижчому становищі. Вона не могла, наприклад, на півночі Франції робити юридичних угод без згоди свого чоловіка.

Таким було, в загальних рисах, особисте і майнове становище заміжньої жінки до революції. Революція, в особі її філософськи налаштованих діячів, приносить із собою в сферу шлюбного і батьківського права заміжньої жінки початки однаковості і рівності. Вона відкидає свободу укладення шлюбних договорів з метою визначати так чи інакше майнові відносини подружжя. Відкидаючи дотальну систему⁸⁸⁷, вона визнає лише систему спільності, як єдину систему майна подружжя. При тому, цю систему вона реформує: чоловік не є більшеглавою і представником спільного майна подружжя, а обоє з подружжя управляють разом спільним майном. Установлюючи систему спільного управління спільним майном подружжя, революційне законодавство намагалося, таким чином, відкинути панування чоловіка, його верховенство в сім'ї. Така спроба перетворити особисте і майнове становище заміжньої жінки зустріла, однак, енергійну відсіч у середовищі законодавців революції з боку юристів. Вони доводили, що єдина система майна подружжя суперечить свободі договору, що ця система «сумісного управління спільним майном» не здійсненна; вона приведе тільки до розбратів, безпорядків, падіння морального авторитету чоловіка і недовірі іноземців до французів, що жінка нездатна взагалі до управління, а чоловік має над нею, до того ж, і природну перевагу. Три дні велися гарячі суперечки. Зрештою, думка юристів одержала верх над думкою філософів, які своїм проектом прагнули «відновити жінок у їхніх природніх правах». Реакція проти урівняння заміжньої жінки в правах з чоловіком на цьому не зупинилася. Через три роки (у 1796 р.) рівність чоловіка і дружини для укладачів третього проекту цивільного кодексу вже є утопією. Камбасерес зізнається, що система спільного управління подружжя спільним майном зустріла справедливу критику. Ця система веде до безпорядків і розбратів аж до розлучення через дрібниці⁸⁸⁸. Природний порядок -- це панування чоловіка в господарських інтересах. Ще більш виразно, у дусі римського права, обґрунтовував нерівність чоловіка і дружини знаменитий Порталіс⁸⁸⁹. Організація чоловіка робить його незалежним. Жінка уражена деякою слабістю тілесною і духовною: вона потребує, тому, заступництва. Звідси виникає для неї необхідність коритися чоловікові, на якого покладено її захист. Чоловіче панування знаходить свою підставу не стільки в необхідності гарної організації господарства, скільки в слабості жіночої статі. Ідея Порталіса про нерівність статей є старою ідеєю римського права; проте, кодекс Наполеона, як ми побачимо нижче, дуже охоче засвоїв її і на довгий час забезпечив їй панування в сучасному цивільному праві.

Революційне законодавство Франції намагалося також перетворити правове становище заміжньої жінки, як матері і вдови-опікунки. До революції мати була принижена у своїх батьківських правах. Панування римських ідей у країні писаного права, ордонанси королів, які прагнули підсилити батьківську владу батька, як глави сім'ї, достатньою мірою пояснюють у достатній мірі це явище. За основною ідеєю законодавців революції, домашня тиранія повинна зникнути. Сімейна влада, створена в інтересах дітей, не повинна більше належати тільки батькові, як то мало місце у писаному праві, але, відповідно до природи і стародавніх традицій звичаєвого права, разом батькові і матері⁸⁹⁰. Відповідно до однакового батьківського права батька і матері, революційне законодавство поклало на обох батьків обов'язок виховання і утримання дітей, надавши в той же час право їх виправлення і покарання. Таким чином, революційне законодавство піднімало матір до правового положення батька. Сім'я ґрунтувалася на свободі, любові, а не на владі чоловіка і батька. Представники чи глави сім'ї, чоловік і дружина перевірялися у своїх діях зборами достатньої кількості родичів, які в якості сімейного судилища вирішували долю і звади всіх членів сім'ї. Згодом інститут сприяння і допомоги родичів у вирішенні сімейних справ чоловіка і дружини зазнав критики. Камбасерес намагався, наприклад, опорочити цей інститут на тій підставі, що «занадто часто ненависть і зацікавленість розділяли тих, кого з'єднувала кров». Тому він знаходив більш доцільним, у деяких визначених випадках, допускати втручання суду. Зрештою, і сама ідея рівності прав батьків не утрималася у французькому законодавстві». Ми побачимо нижче, що кодекс Наполеона відновив панування батька і знову звів матір до становища підлеглого члена сім'ї. Що стосується, нарешті, майнового й особистого становища вдови, то в цьому відношенні революційне законодавство, залишаючись вірним своєму погляду про рівність чоловіка і жінки, намагалося створити право подружжя успадковувати одне одного⁸⁹¹, а рівно і право того з подружжя, хто пережив іншого, цілком самостійно опікувати своїх дітей⁸⁹². Кодекс Наполеона також погіршив у деяких відношеннях і правове становище вдови.

Попередній виклад показав, що наприкінці XVIII століття французьке законодавство дійсно намагалося змінити докорінно і, так би мовити, перетворити одним ударом цивільно-правове становище заміжньої жінки, як дружини, матері і вдови. Воно прагнуло звільнити дружину з-під чоловічої влади і дати заміжній жінці цивільну самостійність. Але спроба ця зазнала невдачі. Цивільний кодекс 1804 р. повернувся до старих принципів дореволюційного законодавства. Натхненник цього кодексу -- Наполеон дотримувався тієї думки, що «з тих пір, як існує світ, чесноти жінок завжди були під сумнівом». Це думка про жінку і знайшла собі яскраве вираження в статтях кодексу. Ідея рівності жінки і чоловіка, що надихала законодавців революції‚ була ретельно похована у 1804 р.‚ про що свідчать наступні положення:

1. Революційне законодавство визнало за обома з подружжя однакове право на розлучення, як гарантію їхньої обопільної волі. Кодекс знищує розлучення подружжя з волі одного з них через відмінність характерів, тому що таке розлучення суперечить поняттю договору і не узгоджується, нібито, з гарною організацією господарства⁸⁹³. Визнавши після довгих суперечок можливість розлучення за взаємною згодою подружжя, укладачі кодексу утруднюють у цьому випадку розлучення цілим рядом вимог, необхідних для його здійснення. Мало того, укладачі кодексу зменшують кількість законних приводів розлучення і, на довершення усього, створюють знамениту статтю 230. Стаття ця говорить, що дружина може просити про розлучення через перелюбство свого чоловіка у тому лише випадку, якщо чоловік утримує свою конкубіну в одному домі з нею. В основі цієї статті, що принижує особисте достоїнство дружини, лежить міркування Порталіса про більш важкі наслідки для сім'ї невірності дружини у порівнянні з невірністю чоловіка⁸⁹⁴. Ст. 212 кодексу про взаємну вірність подружжя звучить, тому, іронічно.

2. В ім'я прав людини законодавство революції обійшло, далі, мовчанням основний догмат сім'ї про покору дружини чоловікові. Кодекс Наполеона в ст. 213 урочисто проголосив, що чоловік зобов'язаний робити заступництво дружині, дружина -- покору чоловіку. У зв'язку із обов'язком дружини коритися чоловікові кодекс зобов'язує її слідувати за чоловіком усюди, де б чоловік не обрав собі місце проживання (ст. 214). Наполеон був готовий надати чоловіку право забороняти дружині бачитися з неугодними йому людьми. Згодом, у розвиток права чоловіка бути заступником дружині, отже в дусі кодексу, було прямо ухвален, що чоловік має право стежити за перепискою дружини, а однаково за ним було визнане право позбавляти дружину побачень навіть з її батьками. Правда, судова практика поставила здійснення цих різко виражених прав чоловічої влади під контроль суду‚ проте, у принципі особисте становище заміжньої француженки залишилося приниженим. Французьке законодавство і слідом за ним судова практика не припускають, таким чином, у вигляді загального правила «доброчесності» заміжньої француженки.

3. Революційне законодавство намагалося зрівняти в майновому відношенні дружину з чоловіком. Кодекс Наполеона рішуче відкинув самостійність дружини, тому що дружина сама має потребу в заступництві чоловіка. Вона ніяким чином не бере участь в управлінні спільним майном. Чоловік один управляє цим майном‚ він може продавати його, відчужувати і закладати без сприяння дружини (ст. 1421). Дружина не може ні зобов'язуватися, ні закладати спільного майна навіть з метою звільнити чоловіка з в'язниці чи улаштувати дітей під час відсутності чоловіка, хіба що вона буде на це уповноважена судом (ст. 1427)⁸⁹⁵. Чоловік має обмежене право управління навіть власним майном дружини (ст. 1428). Мало того, дружина без згоди чоловіка не може робити ніяких юридичних угод навіть і по відношенню до власного майна (ст. 217). Вона не може, нарешті, самостійно, без згоди чоловіка, виступати в цивільному суді для захисту власних справ (ст. 215).

Таким чином, у майновому відношенні дружина не є, по системі кодексу, ні товаришем чоловіка, ні власне дієздатним суб'єктом цивільного права. Всяка ініціатива, усяка воля дружини паралізовані кодексом. Правда, ми не маємо в кодексі прямо встановленого інституту невільного шлюбу, з яким ми зустрічалися при вивченні стародавнього права. Проте, становище заміжньої француженки нагадує більше невільний шлюб, аніж шлюб у дійсному розумінні цього слова. При цьому, хоча кодекс і прийняв на свої сторінки «шлюбний договір», але він у той же час обмежив його дію, надавши сторонам лише право вибору однієї системи із суворо визначених систем майнових відносин подружжя. Ці системи були, до того ж, так побудовані, що в цілому все-таки зберігалося за дружиною безправне і підлегле становище в сім'ї чоловіка й у цивільному обороті. Не важко зрозуміти, що французька жінка була принижена кодексом і у своїх правах матері, а зокрема, і в правах опікунки своїх дітей.

Революційне законодавство, відповідно до принципу рівності, що проводився ним, бажало зрівняти права обох батьків по відношенню до їхніх дітей: батьківські права повинні були здійснюватися спільно. Кодекс відкинув установлене діячами революції «сімейне судилище», як орган, покликаний дозволяти домашнім порядком зіткнення рівних батьківських прав чоловіка і дружини. Отже, кодекс визнав, разом з тим, переважний авторитет батька. Мало того, кодекс підкорив удову-опікунку нагляду родичів чоловіка (ст. 381) і, більше того, за бажанням померлого чоловіка, керівництву призначеної ним спеціальної ради. Не вислухавши думки цієї ради, удова не могла почати ніяких щодо опіки дій (ст. 391).

Порівнюючи між собою ідеї й установи революційного законодавства і кодексу, не можна не помітити, що кодекс дійсно зайняв протилежну позицію стосовно законодавства революції. Ціпок, перегнутий революцією в одну сторону, кодекс занадто вже нахилив у протилежну сторону. Результати цього не забарилися, звичайно, позначитися. Під дружнім напором життя, що не мирилася з поглядом на жінку, як на слабку, непостійну і безвладну істоту, Кодекс Наполеона змушений був відступити з лінії, зайнятої ним у 1804 р., і наближатися усе більше і більше до нової лінії, наміченої законодавством революції.

Французьке законодавство й особливо судова практика прийнялися за справу звільнення правової особистості заміжньої жінки. Звичайно, вони не воліли викреслити з кодексу догмат про покору дружини чоловікові, але виведене з кодексу право нагляду чоловіка за перепискою дружини, право позбавлення дружини побачень з її родичами вони поставили під контроль суду. У 1884 р. закон порушився, визнавши, що перелюбство чоловіка саме по собі є достатній привід для дружини вимагати розлучення, і урівняв, таким чином, у цьому відношенні дружину з чоловіком. У 1891 р. закон визнав за обома з подружжя право на спадкоємну частку з майна того з подружжя, хто пережив іншого, тобто повернувся до нездійсненої ідеї революційного законодавства. У 1893 р. закон визнав повної майнової самостійнності за розлученою дружиною. У 1897 було визнано за жінками право бути свідками. Стараннями юриспруденції була вироблена норма про те, що дружина з дозволу суду, всупереч чоловікові, може вести торгівлю. Юриспруденція визнала за дружиною право завідувати і бути представницею домашнього господарства. Юриспруденція дозволила чоловікові давати дружині доручення на управління спільним майном і, таким чином, намагалася зробити дружину товаришем чоловіка.

Було б дуже довго передавати всі ті численні зміни і виправлення, що так чи інакше створені судовою практикою і законодавством з метою поліпшити правове становище заміжньої жінки. Проте, до самого останнього часу, не можна було говорити про загальну майнову самостійність заміжньої француженки. Тільки законом від 13 липня 1907 року вперше, у вигляді загального правила, було визнане за дружиною право розпоряджатися своєю окремою власністю незалежно від згоди чоловіка. За цим законом, заміжня француженка, у якому б шлюбному режимі вона не знаходилася, одержує право розпорядження майном, створюваним нею особистою працею й ощадливістю. Це майно вона може самостійно вживати на придбання рухомостей і недрухомостей; але вона може відчужувати це майно без згоди чоловіка тільки відплатним способом (арт. 1). На окреме майно дружини може бути звернене стягнення її кредиторів (арт. 3). Таким чином, заміжній француженці відкривається можливість мати кредит. Цілком зрозуміло, що закон надав їй, надалі, право самостійно, без згоди чоловіка, вести свої судові справи (арт. 6). Такі, загалом, головні постанови нового закону.

Так, в основу закону покладена не ідея створення цивільно-правової особистості заміжньої француженки, а лише інтереси домашнього господарства. 1. Тому, якщо дружина буде керувати і розпоряджатися «окремим майном» не для задоволення домашніх нестатків, а з яких-небудь сторонніх для сім'ї цілей, то чоловік може, з дозволу суду, позбавити дружину прав, наданих їй законом 1907 р. (арт. 2). 2. «Окреме майно» дружини, у деяких випадках, йде на сплату боргів чоловіка, зроблених ним в інтересах домашнього господарства (арт. 3). 3. Нарешті, закон 1907 р. не має повного свого застосування у шлюбних режимах спільності всього майна чи тільки майна придбаного.

У цих випадках «окрема власність» дружини входить до складу загального сімейного фонду (арт. 5). Ми побачимо нижче, що це обмеження закону 1907 р. повинно повести до визнання за дружиною права на спільне з чоловіком управління загальним сімейним фондом.

Незважаючи на звуження змісту й обмежене застосування закону 1907 р., його значення дуже велике для французької жінки. Не тільки робітниця, але і жінка вільної професії, як наприклад, лікар, адвокат та ін., одержали право на свій заробіток і розпорядження ним у цивільному обороті, право на кредит, право на самостійне здійснення юридичних угод і на самостійний же судовий їх захист. Заміжня француженка вступила тепер принципово в цивільний оборот у якості самостійного його суб'єкта. Значення закону 1907 р. не менш важливе і для сучасного цивільного законодавства. Французьке право було однією з останніх цитаделей безправ'я заміжньої жінки. У цій цитаделі законом від 13 липня 1907 р. пробито тепер пролом, що з часом поведе до повного її руйнування. Вже і тепер не можна не помітити що закон 1907 р. несе із собою важливі зміни в правовому становищі заміжньої жінки і створює нові принципи. Так, наприклад, не можна не бачити, що дружині, у шлюбному режимі спільності всього майна чи тільки придбаного, повинно бути, у згоді зі змістом закону, надане однакове право з чоловіком розпоряджатися спільним майном, як придбаним їхньою загальною працею. Ідея ж спільного управління подружжя спільним майном є старою ідеєю французького революційного законодавства. Нарешті‚ закон 1907 р. створює новий принцип взаємного права подружжя на їхній заробіток. Дружина і чоловік можуть зажадати собі судом частину майна іншого з подружжя для задоволення своїх нестатків (арт. 7), тобто визнається право кожного з подружжя на утримання його іншим з подружжя. Значення і важливість закону 1907 р. у створенні цивільної особистості заміжньої француженки добре зрозумілі у французькій літературі.

На закінчення доречно навести слова професора Пілона: «Судова практика, говорить він, потроху викреслює із законодавства право верховенства чоловіка‚ вона урівнює права обох з подружжя‚ принципу авторитету наслідує принцип рівності». Ці слова були написані Пілоном з нагоди столітнього ювілею цивільного кодексу в 1904 р.⁸⁹⁶. Нині сам закон прийшов на допомогу судовій практиці. З його приходом перестав існувати у французькому законодавстві пережиток права, -- нездатність дружини заробляти і здобувати на заробіток майно особисто для себе, а не для свого чоловіка, як однаково розпоряджатися відплатно цим майном, не просячи згоди чоловіка. Майнова самостійність заміжньої француженки, визнана‚ в принципі‚ законом 1907 р., не сповільнить, треба думати, позначитися і на поліпшенні особистого її становища.

6.6 Особисте і майнове становище жінки в Україні за звичаєвим правом

Розглянемо шлюб‚ як дзеркало правового становища жінки в Україні. Тому ми й починаємо з норм щодо шлюбу та умов його складання (умови до одруження; шлюбна правоздатність і перешкоди до шлюбу; передшлюбна угода; складання шлюбу; закінчення шлюбу; особисті та майнові наслідки одруження) та переходимо до норм щодо відносин поміж батьками та дітьми (родинна спілка, устрій родини, права на утримання).

Шлюбна правоздатність за звичай відрізняється в залежності від статі: для парубка вісімнадцять років, для дівчини шістнадцять років. Що ж до віку, у якому переважно беруться шлюби, то він вищий, а саме -- для парубка дев'ятнадцять, для дівчини сімнадцять років. Звичай не знає найвищого віку, до якого можна одружуватися. Випадки, коли одружувались особи, які мають п'ятдесят і більше років зроду, спостерігається частенько. Народ на це дивиться за різних конкретних умов не однаково: взагалі він осуджує, але коли це необхідно, приміром, коли той, хто одружується, живе сам, тоді люди навіть радять оженитися, бо навіть самі ж люди усі сватають. Велика різниця в літах тих, хто одружується, не править за перешкоду до шлюбу, -- отже молодий хлопець може одружитися з літньою дівчиною, але тоді народ глузує з нього, як з дурня; коли ж літній парубок одружиться з дівчиною молодою, то народ осуджує; цього не буває, коли старий удівець бере вдову, нехай і молоду. Молодший брат або сестра може одружитись раніше за старшого‚ шлюб дійсний, але народ осуджує його. Ось приклади: «Що ж то люди тоді скажуть, коли тебе, моя доню, віддати заміж, а що ж скаже Оксана -- твоя старша сестра?» або молодша сестра «під корито підвернула» старшу. А втім, така реакція тепер слабне. Здається, отут ми бачимо, як відмирає давній звичай, що відмираючи‚ переходить три стадії: звичай, що діє, -- ідеологічно негативно, цінування з погляду давньої звичайно-правної цінності явища раніше протизвичаєвого, тепер дозволеного (такий звичай можна назвати визвольний звичай) -- та нарешті, перехід від негативного цінування такого явища до позитивного у владних колах та в колах прихильників давнього звичаю. Коли тут за цих умов до одруження можна припустити поширення індивідуального принципу, то одночасно треба зазначити роль колективного принципу, втручання в індивідуальні відносини, дарма що ці соціальні дії не переходять до пануючих звичайно-правних дій (бо вже вийшли з неї)⁸⁹⁷.

Брати шлюб звичай дозволяє тільки далеким кровним родичам -- у четвертому поколінні. Окрім цього, звичай знає духовне споріднення‚ отут шлюб неможливий поміж хрещеним батьком та хрещеною матір'ю (кумом та кумою), на думку молоді, яка вважала такий шлюб за дійсний, коли вони хрестили дівчину, і за недійсний, коли -- хлопця; хрещсні батько або мати можуть одружуватись із родичами своїх похресників‚ хрещеники в жодному разі не можуть одружуватися з хресними батьками. Щодо шлюбу поміж рідними дітьми того, хто усиновив, та усиновленими -- сином або дочкою, -- то таких випадків є багато, але народ осуджує батька та матір й узагалі тих, хто такі шлюби дозволяє⁸⁹⁸. Звичай не вважає свояцтво за перешкоду до шлюбу‚ тому він дозволяє вдові вийти заміж за брата померлого її чоловіка, а вдівцеві одружитися із сестрою його попередньої жінки. Що ж до здоров'я, як умови до одруження, то взагалі ще до шлюбу розпитують та перепитують по базарах, ярмарках, знайомих, тощо, чи здоровий (здорова), молодий (молода), проте, одружуються й тоді, коли знають, що він або вона хворі, якщо такий шлюб корисний з матеріального погляду.