Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Разом з тим, усі тільки що наведені постанови законів Ману побічно промовляють на користь існування вільного шлюбу. Зміст цих постанов знаходиться у повному протиріччі з поглинанням особистості дружини особистістю чоловіка, що є істотним для становища заміжньої жінки в невільному шлюбі. У зв'язку з цим необхідно зробити одне зауваження загального характеру. Англійський дослідник Мен не розрізняє існування у стародавньому індуському праві вільного і невільного шлюбу, як двох зовсім самостійних і яскраво виражених правових інститутів. Цим пояснюється, чому він в одній зі своїх робіт пише так: «якщо в якому-небудь ранньому періоді заміжня жінка в індусів володіла майном, зовсім вільним від усякого контролю з боку її чоловіка, то нам буде дуже важко усвідомити собі, чому ті узи, що накладалися сімейним деспотизмом, втрачали свою силу в цьому винятковому випадку. Зосереджуючи свою увагу на індуському праві, ми не знаходимо ключа до цієї таємниці»⁷⁸⁸. Мен намагається пояснити цю таємницю, виходячи з ідеї придбання дружини купівлею. Частина «ціни нареченої» діставалася батькові нареченої у вигляді винагороди за патріархальну чи сімейну владу, якою поступались чоловікові; інша ж частина переходила до самої нареченої для її окремого користування і не змішувалася з майном чоловіка. Таким чином, на думку Мена, доісторичне походження окремої власності заміжньої жінки коріниться в ціні за наречену⁷⁸⁹. Таке пояснення, можливо правильне саме по собі, мабуть, не входить у сутність питання: воно говорить, як спочатку утворилося окреме майно дружини, але воно не відповідає на саме питання, чому заміжня жінка, будучи безправною в особистому відношенні, придбала право на окрему власність. На нашу думку, Мен не тільки не відповів на задане ним собі питання, але не зовсім правильно поставив і саме питання. З одного боку, він узяв з невільного шлюбу дійсно безправне особисте становище заміжньої жінки‚ з іншого боку, він узяв з вільного шлюбу інститут майнової самостійності заміжньої жінки. Цим шляхом і створилася „таємниця”, до вирішення якої Мен не знаходить ключа. Разом з тим, таємниці ніякої немає.

У вільному шлюбі не тільки жінка була незалежна від чоловіка в майновому відношенні, але вона була і більш повноправна в особистому відношенні, тому що мала захист своєї особистості з боку колишньої сім'ї⁷⁹⁰.

Таким чином у Китаї виробилася, хоча це тільки патріархальна держава, але все-таки держава, що має своїм осередком імператора, як носія небесного і земного знання і волі і який таким чином містить у собі необхідний істотний момент усякого державного життя, єдність і загальність. Але ця єдність ще не роздрібнилася в розходження й особливості, за вічним законом протилежностей, для того, щоб ці розходження й особливості відродилися самі потім у ще вищу єдність. Тому найближча мета державного життя повинна була складатися в побудові розходжень, у дифференціюванні єдності в множину і ця мета здійснилася саме в Індії. Поряд з тим, як ми в Китаї зустрічаємося з простою єдністю і загальністю, які ще не допускають виникнення станів, в Індії ми бачимо вже розходження й особливості, які, однак, костеніють при самому зародженні в касти‚ ці касти нерухомі й окуті законом народження, заважають переходу з однієї в іншу і тому перешкоджають відновленню вищої єдності. Державний момент, життєвий принцип якого є єдність, тут цілком позбавлений останнього, і от звідки походить те, що між тим, як Китай є цілком держава, Індія є тільки народ, і що в Індії існує тільки спільне проживання, а не справжнє управління єдності.

Незначний проблиск політичного життя, що на підставі сказаного ще можливий в Індії, цілком заснований на сім'ї. Як поділ на касти слід розлядати, як базис держави, так само цей поділ цілком ґрунтується ‚ у свою чергу‚ на законодавстві, яке стосується сім'ї⁷⁹¹. Що ж стосується цього законодавства, то так само, як ми вище помітили про Китай, тільки новітнє більш точне знайомство з індійськими законами і поезією, вказало нам, яким чином, навіть у цій країні найвищою мірою розвинутої фантазії, переважає моногамічний елемент шлюбу. Найближчим приводом до невірних понять шлюбних відносин індійців, що існували дотепер, головним чином послужило для нас переважно індійське богослужіння, яке, носячи на собі чисто чуттєвий відбиток і блиск, передбачає, однак, запровадження баядерок, танцівниць, які повинні віддаватися всякому бажаючому, і які навчають брамінів, їх земних богів, усяких поз, які роздразнюють чуттєвість, і рухів тіла. Але ця чуттєвість становить одну тільки сторону індійського культу, який з іншого його боку прямо, навпаки, полягає в безмежному презирстві до усього чуттєвого. Заперечення всякого існування, презирство до життя, простота і суворість нравів і обуздання всяких чуттєвих пристрастей, суть ті умови, що ми знаходимо і в індійському шлюбі. Між тим, як з одного боку баядерка, яка винятково служить для богослужіння, повинна віддаватися всякому чоловікові для того, щоб виконати своє призначення, шлюбна дружина, навпаки, яка вступає в інтимні зносини зі стороннім, за законами Ману, позбавляється всякого блаженства і щастя.

В індійців шлюб вважається чимось божественним і святим, не присвоюючи, однак, цю святість йому одному і не даючи йому особливого значення. Бо індійський дух, який знаходиться ще на стадії мріяння‚ звертає, за відсутністю всякого спокійного визначеного розуму, кінцеве в нескінченне і робить Індію країною дикої, безладної і вигадливої фантазії. «Святе і божественне всюдисуще не існує ніде і, навпаки, не існує нічого, що б не було божественним»⁷⁹². Оскільки це божественне в Індії є множиною, то ця множина виявляється також у восьмивидовій формі укладення шлюбу, безглуздій, безпідставній й існуючій тільки завдяки безмежній грі індійського духу, що марить‚ ця форма заснована не на істотному розходженні понять, тому що розходження ці стосуються лише незначної різниці речовинних застосувань. Однакова випадковість і необґрунтованість проглядують також у визначеннях про ті обставини, коли шлюб недозволений з відомими жінками, як це особливо встановлює закон Ману, що доходить до дріб'язкової дбайливості⁷⁹³.

У законах Ману ми знаходимо ті ж самі основні положення про шлюб, як і в Китаї, положення, що майже завжди зустрічаються у всіх історичних народів Сходу: полігамічна і моногамічна форма шлюбу‚ сувора залежність дружини від чоловіка, положення‚ що тільки жінка порушує шлюб, прагнення до можливо більшого числа синів та істотні переваги первістка. В Індії, як у Китаї, діти всіх дружин вважаються повноправними і законними, тому що Схід, взагалі, не знає властивого Заходу своєрідного інституту незаконнонароджених, інституту, що звалює всі негоди на третього невинного (тобто незаконнонародженого). Але між тим, як у Китаї при байдужності державної єдності син може досягти вищих почесних посад тільки своїм знанням і своїми власними заслугами, в Індії син уже народженням своїм пов'язаний з кастовою відособленістю. Отже в Індії важелем усього політичного життя служить народження‚ тільки на ньому тримається розходження каст.

Але це не слід розуміти так‚ як розуміли його стародавні, особливо греки, саме, що шлюб дозволений тільки між особами однієї касти, а навпаки збереження чистоти каст засноване на тому, що до касти належать тільки діти, які народилися від матерів, що належать до однієї касти з батьком, а не від різних з ним каст. Таким чином незабаром повинні були виникнути змішані касти, відносини яких до інших регулює вже Ману (у всій Х главі), і які зі своїм постійним розмноженням збільшували ще більш рідкі розходження, що роздрібнили громадське життя в Індії, унеможливили загальне правління й таким чином сильно полегшили англійцям завоювання країни⁷⁹⁴. Але ці змішані шлюби, дозволені законами Ману, допускаються тільки між трьома вищими кастами «двічі народженими»⁷⁹⁵. Каста ж шудра повинна задовольнятися жінками своєї касти. Двояконародженому тоді тільки дозволено взяти собі дружину з найближчої нижчої касти, якщо він уже має одну дружину зі своєї касти‚ у протилежному ж випадку він разом із сімейством переходить у касту шудр (Ману, 111, 13; IX, 149).

Ця постанова Ману, у зв'язку з іншими указаними, не залишає ні найменшого сумніву, що в Індії полігамія законом була дозволена і що вона узвичаїлася. Та ж індійська історія учить нас, що їхні королі і сановники, як взагалі інші володарі Сходу, жили в гаремах і навіть у їхніх драматичних і епічних творах ми часто знаходили багато слідів цієї полігамії. Так, наприклад, у Рамаяні Душруеа має трьох дружин⁷⁹⁶, а Душманто в Сакунталі має гарем зі 100 дружин.

А тим часом у світі поезії й у дійсному житті Індії зустрічається так багато, що вказує на моногамію, що є схильність визнавати її якщо не загальним, то принаймні переважаючим тут звичаєм⁷⁹⁷. Уже сам Ману у своїх законах додає моногамічному шлюбу таких переваг, які безперечно роблять його єдино можливою формою шлюбу для благочестивих. «Тоді тільки людина досконала, коли вона складається з трьох осіб: із дружини, себе самого і сина,» проповідує Ману (глава IX, стор. 45) і для сімейного щастя він дає наступне повчання: «щастя буде вічним у тому сімействі, де чоловік задовольняється своєю дружиною і дружина - чоловіком» (глава II, 60). Між тим, як ці закони прямо показують перевагу моногамічної форми, інші наказують для сімейних відносин таке ж поводження, що може бути зрозуміле тільки при з'єднанні одного чоловіка й однієї дружини. Вони визнають необхідною умовою благоденства ввічливе поводження з дружиною, дбайливість про її щастя і веселість, доставляння прикрас з жемчугів на радість їй і таким чином засновують відносини, подібні до відносин Наля до своєї вірної Дамаянти і щирість подібна тій, з якою автор Мегадута оспівує свою дружину. З іншого боку, і від дружини потрібна також прихильність і самовідданість стосовно чоловіка‚ до цього ще приєднується становище залежності, яка в силу східного принципу, що тільки один може бути вільний, знаходиться у всіх державах Азії. Таким чином, в Індії, як і в Китаї, існує правило, що жінка ні за якої умови не може бути незалежна і що вона нічим не може вільно розпоряджатися. Вона повинна любити свого чоловіка навіть тоді, коли він анітрохи не задовольняє вимогам, які любляча дружина вправі пред'явити своєму чоловікові і повинна бачити в ньому предмет обожнювання, якщо тільки вона бажає мати царство небесне.

Але у відомих випадках закон надає їй право залишати чоловіка й обвінчатися з іншим -- право, яке, зрозуміло, надається і чоловіку, що‚ у свою чергу, з небезпекою позбавитися свого майна, пов'язаний законними підставами розлучення, з яких найважливішим є бездітність чи народження одних тільки дочок. Оскільки і в Індії найбільшим блаженством для батька вважається багаточисленність синів, а відсутність їх -- нещастям, то для подолання цього вдаються до усиновлення‚ оскільки саме нащадки повинні приносити на могилу жертви тіням предків, яким у протилежному випадку закритий вхід у сурги, тобто у вищий світ⁷⁹⁸.

Видалення дружини внаслідок бездітності пов'язане з відомою кількістю років. Негайно ж залишити свою дружину чоловік має право тільки у випадку нечемного її з ним поводження. Цей останній, так часто законом згадуваний дозвіл розлучення, внаслідок нечемних з боку дружини промов, своєю невизначеністю самим наочним чином доводить залежність і абсолютну підпорядкованість індійської жінки, що повинна поважати свого чоловіка, як вищу істоту. За його відсутності настає для неї смуток і невтішність, за його відсутності вона не може ні добре вдягатися, ні відвідувати дім чужого, ні стояти біля вікна, а з його смертю для неї починається життя постійних каять і самокатування, під час якого простий навіть помисел про іншого чоловіка суворо заборонений. Про спалювання дружин на могилах чоловіків між самими індійськими мудрецями панують різні погляди. Що цим вони роблять богоугодну справу, усі визнають‚ у цьому також виявляється напрямок індійського культу, який полягає в запереченні існування і взагалі в презирстві до життя‚ але обов'язок цей ніде не пропонується. Благочестиве, повне каяття життя вдови зовсім достатнє, щоб удостоїтися з'єднатися з померлим чоловіком, з яким вона в замогильному житті також тісно з'єднається, як це було за життя.

За таких умов шлюбу в Індії, тут, як у Китаї, утворилася така чистота і щирість, які можуть тільки мати місце при моногамічній формі шлюбу. Великі протиріччя, що існують між Сходом і Заходом, тут є вже істотно згладженими. Тільки в ісламізмі духу Сходу, зверненому головним чином на чуттєве і природне, призначено було проявитися з усієї силою й енергією, щоб установити протиріччя між Сходом і Заходом виразно і назавжди.

6.2 Особисте і майнове становище заміжньої жінки по стародавньоєврейському праву

Вивчення інституту кетуби добре з'ясовує той шлях, яким учинилося придбання заміжньою еврейкою майнової самостійності. Кетуба була первісною клітиною незалежності заміжньої жінки, права її самостійно володіти майном. З часом, з розвитком майнової правоздатності жінки в сім'ї її батька⁷⁹⁹, майнова самостійність заміжньої жінки значно збільшилася. Заміжня жінка приносила із собою в сім'ю чоловіка з сім'ї свого батька майно, яке варто назвати майном внесеним, або приданим. За Талмудом, це придане входить до розряду майна, яке входить і виходить разом з дружиною (тобто мелог)⁸⁰⁰. Придане давалося або батьком нареченої⁸⁰¹ або навіть і нею самою⁸⁰². Якщо в шлюбному запису нічого не було сказано про придане, то воно визначалося у розмірі 50 зузь⁸⁰³. Однак, батько міг виговорити, щоб наречений узяв наречену “голою”, тобто без приданого⁸⁰⁴. Дружина розпоряджається приданим‚ наприклад, вона могла його продати⁸⁰⁵. Однак право дружини на продаж свого приданого і, взагалі, всього іншого свого майна, крім кетуби, було можливим в тому лише випадку, коли право це вимовлене було у шлюбному записі, тобто, якщо чоловік відмовився від свого права користуватися цим майном⁸⁰⁶. Право чоловіка користуватися майном дружини було для чоловіка винагородою за утримання ним дружини⁸⁰⁷. Призначення приданого мало, своїм наслідком призначення ж з боку нареченого особливого майна дружині, понад кетубу. Це майно, яке можна назвати записаним, покладеним, давалося відповідно до величини приданого⁸⁰⁸. Чоловік забезпечував його дружині так само, як і кетубу, за себе і своїх спадкоємців усім своїм майном: сьогоднішнім і майбутнім⁸⁰⁹. Таким чином, інститути приданого (внесеного майна) і записаного майна сприяли подальшому розвитку майнової самостійності заміжньої жінки⁸¹⁰.

Кінцевий підсумок цього розвитку майнової самостійності жінки ми можемо найкраще характеризувати наступними рядками Талмуду: «жінці дісталося майно [шляхом успадкування, дарування, знахідки чи винагороди] до ерусинь [до заручення]: школи Шаммая і Гіллеля згодні, що вона може продавати і дарувати, і угоди ці дійсні. Якщо ж майно дісталося їй після ерусинь [між зарученням і одруженням], то, згідно зі школою Шаммая, вона продавати може, а згідно зі школою Гіллеля, не може‚ але ті й інші згодні, що якщо вона продала і подарувала, то угоди дійсні [чоловік не може відібрати це майно від нових власників]. Р. Іуда сказав: перед раббан Гамаліїлом говорили : якщо чоловік одержує право на дружину, то як же він не дістане права на її майно? Він їм відповів: ми соромимося через нове (майно), а ви звалюєте на нас старе [нам соромно, що чоловік може повернути відчужене дружиною майно, яке придбане нею знову, тобто після ніссуінь, а ви хочете нав'язати нам те саме правило стосовно майна старинних, тобто придбаних нею після ерусинь]. Їй дісталося майно після ніссуінь: ті й інші згодні, що якщо вона продала чи подарувала, то чоловік вправі відняти з рук покупців. Майно дісталося їй до ніссуінь, і вона справила ніссуінь: раббан Гамаліїл говорить: якщо вона продала чи подарувала (після ніссуінь), то угода дійсна. Р. Ханіна, син Акавії, сказав: перед раббан Гамаліїлом говорили: якщо він одержав право на дружину, то як же він не дістав права над майном? Він їм відповів: через нове (майно) ми соромимося, а ви звалюєте на нас і старе»⁸¹¹ .

Цей текст розрізняє, таким чином, три категорії майна жінки:

1. Майно, що дісталося жінці до заручення.

2. Майно, що дісталося у проміжку між зарученням і одруженням, тобто майно зарученої жінки.

3. Майно, що дісталося після одруження, тобто майно заміжньої жінки.

Юристи-талмудисти одноголосно заперечують дійсність угод дружини стосовно майна, отриманого нею під час шлюбу (див. категорію 3)‚ але вони одноголосно визнають дійсність угод по відчуженню майна першої категорії‚ угоди ж щодо другої категорії вони хоча і вважають дійсними, але -- не без коливання.

При цьому, мабуть, талмудисти і самі не зовсім розуміли протиріччя, яких їм ставило життя. Це видно з того, що вони не знали, чим пояснити невідповідність між переходом дружини під владу чоловіка і її майновою самостійністю. Зазначене протиріччя вони, так би мовити, більше відчували, ніж розуміли. Тому вони і виражали своє рішення даного протиріччя словами: «ми соромимося», тобто соромимося, що дружина не може вільно розпоряджатись майном, придбаними нею під час шлюбу. Цікаво при цьому відмітити, що вихід із протиріччя, що склалося, між двома установами, зрозумілими для нас, вільного і невільного шлюбу був знайдений знову-таки у шлюбному договорі. У ньому могло бути сказано, що чоловік відмовляється від усяких домагань як на майно дружини, так і на плоди цього майна, і від успадкування дружині в цьому майні⁸¹². У цьому випадку дружина здобувала право вільного розпорядження своїм майном, отриманим нею в шлюбі. Те, що не могли, таким чином, вирішити єврейські мудреці, те вирішило життя шляхом угоди самих зацікавлених у тому осіб. Наскільки простим є рішення самого життя, настільки ж штучним є частковий вихід з тупика, що утворився, запропонований, напр., Р. Симоном: «майно, про яке чоловік знає, вона продавати не повинна, а якщо продала чи подарувала, то угода недійсна; майно, про яке чоловік не знає, вона продавати не повинна, а якщо продала чи подарувала, то угода дійсна»⁸¹³.

Що стосується, нарешті, майнової самостійності вдови, то талмудисти згодні, що вдова може продавати і дарувати‚ такі угоди вдови дійсні⁸¹⁴.

Викладаючи особисте становище заміжньої жінки за давньоєврейським правом, ми не можемо не відзначити перш за все багатства постанов Талмуду стосовно цього предмета. Постанови ці визначають особисте становище заміжньої жінки прямо-таки з усіх боків. Походження цих постанов, як ми побачимо нижче, шляхом угоди також безсумнівне. Зарученій жінці, як дорослій, так і малолітній, надано було право відмовлення від укладення шлюбу⁸¹⁵‚ право розлучення надане було і дружині під загрозою, однак, втрати кету-би⁸¹⁶. Чоловік відповідає за приниження ним честі дружини: «якщо хто розпустив (про дружину свою) «недобру славу», і його свідки виявляються злісними, то він піддається тілесному покаранню і платить чотириста зузь, а злісних свідків відводять на місце побиття каменями”⁸¹⁷. Відповідає він так само і за приниження особистого достоїнства дружини: «Якщо він (чоловік) дав обітницю, щоб вона не давала (сусідкам) у борг решета, сита, млина чи печі, то він повинен розлучитися з нею, видавши кетубу, тому що він доставляє їй дурне ім'я перед її сусідками»⁸¹⁸. Чоловік зобов'язаний доставляти дружині їжу, викуп (з полону) і поховання⁸¹⁹‚ встановлюється і точний розмір утри-мання⁸²⁰, що відпускається дружині. Дружина може виговорити також утримання і для своєї дочки⁸²¹. Подається в Талмуді, далі, перелік тих робіт, які дружина виконує для свого чоловіка: «вона меле зерно, пече, пере білизну, варить, годує грудьми свою дитину, стелить постіль і обробляє вовну. Якщо вона принесла йому (у придане) одну рабиню, то вона не меле, не пече і не стирає» тощо. Той, хто шляхом обітниці заборонив дружині своїй працювати, повинен розлучитися з нею, видавши кетубу, тому що ледарство веде до бо-жевілля”⁸²². Якщо чоловік відмовляє дружині в зляганні з нею, то до її кетуби додається три динара за кожний тиждень, а якщо дружина відмовляє в зляганні чоловіку, то з її кетуби вираховують сім динарів за кожний тиждень⁸²³. Нарешті, у Талмуді точно перелічуються випадки, коли дружина може бути відпущена без кетуби. Так, якщо вона виходить з розпущеним волоссям, чи пряде на вулиці, чи розмовляє з будь-якою людиною. «Абба Саул говорить: також якщо вона лає його батьків при ньому. Р. Тарфон говорить: також якщо вона голосиста. Яка жінка називається голосистою? -- якщо вона говорить у своєму домі, а сусіди чують голос її»⁸²⁴. Якщо вона ходить з відкритою головою, з розпоротим на боках платтям, не соромиться перед своїми рабами чи перед своїми сусідами, купається в лазні разом із будь-якою людиною⁸²⁵.

З іншого боку, у відомих випадках чоловік зобов'язаний розлучитися з дружиною проти свого бажання. Так, наприклад, якщо він прокажений, страждає запахом з рота⁸²⁶. Не можна, нарешті, не відзначити, що дружина не завжди була зобов'язана слідувати за чоловіком при зміні ним місця проживання: навпаки, іноді навіть чоловік зобов'язаний був слідувати за дружиною‚ наприклад, якщо вона побажає переселитися на землю Ізраїлю⁸²⁷.

Більшість перерахованих вище постанов Талмуду виникло, імовірно, на ґрунті приватної угоди зацікавлених у тому осіб. Але і окрім цього припущення в Талмуді міститься ряд прямих указівок на шлюбний контракт, як підстави шлюбного права заміжньої жінки. Так, шляхом шлюбного договору встановлено було багато правил, що з часом одержали значення звичаїв, і тому вважалися домовленими, хоча б сторони про їх і не згадали в шлюбному договорі. Так, наприклад, правило про викуп дружини з полону⁸²⁸. Лікування дружини не відноситься, однак, до звичайних умов⁸²⁹. Чоловік може взяти дружину за умови не годувати її чи за умови, щоб вона його годувала⁸³⁰. Так само можлива умова про те, щоб сини успадковували кетубу, щоб дочки і сама дружина жили в домі після смерті батька і чоловіка, а рівно харчувалися з його майна до свого виходу заміж. Утім, ця остання умова вже була звичаєм⁸³¹.

Нам необхідно тепер сказати декілька слів про становище вдови в давньоєврейському праві. Тут ми знову знаходимо підтвердження думки про договір, як основу сімейного права заміжньої жінки. Згідно з Руською Правдою і законми Хаммурапі вдова не може бути змушена, проти свого бажання, залишити дім свого чоловіка. Те ж саме правило ми знаходимо й у Талмуді. При цьому, у Талмуді виразно вказується на договірне походження цього правила. «Якщо вдова говорить: «я не хочу вирушати з дому мого чоловіка», то спадкоємці не можуть сказати їй: «йди в дім батька твого, а ми будемо годувати тебе», але вони повинні годувати її в домі її чоловіка, надавши їй приміщення відповідно до її гідності. Якщо вона говорить: «я не хочу вирушити з дому мого батька», то спадкоємці можуть сказати: якщо ти будеш у нас, то будеш одержувати їжу, а якщо ти не будеш у нас, то їжі одержувати не будеш»⁸³². «Жінка, у якої помер чоловік, живе в тих домах, у яких вона жила за життя чоловіка, і користується тими рабами і рабинями, тими золотими і срібними речами, якими вона користувалася за життя чоловіка, тому що так він (чоловік) пише їй (у кетубі): «ти будеш проживати в домі моєму і харчуватися від мого майна усі дні удівства твого в моєму домі»⁸³³. З часом, право вдови жити в домі чоловіка і харчуватися від його майна в усі дні її вдівства стає звичаєм і не потребує, тому, в особливому застереженні у шлюбному записі⁸³⁴. Однак, це право вдови було вироблене лише жителями Єрусалима і Га-лілеї. «Жителі ж Іудеї писали: «доки спадкоємці не захочуть видати тобі твою кетубу»; тому, якщо спадкоємці хотіли, вони видавали їй її кетубу і відпускали її”⁸³⁵. Удова є, далі, опікункою своїх дітей чи ще за життя свого чоловіка і за його призначенням⁸³⁶ чи за своєю волею, після смерті чоловіка⁸³⁷. При цьому, як за Руською Правдою і законами Хаммурапі, так і згідно з Талмудом вона відповідальна перед спадкоємцями за свою опіку⁸³⁸.

На закінчення наведемо форму кетуби (шлюбного запису), вживаної у євреїв на початку ХХ століття.

„У такий-то день тижня, такого-то місяця, такого-то року від створення світу по численню, прийнятому тут, у такій-то країні. N, син N, наречений, сказав цій дівиці NN: «будь мені дружиною за законом Мойсея й Ізраїлю, а я буду піклуватися про тебе, почитати, годувати і утримувати тебе за звичаєм Іудеїв, що піклуються про своїх дружин, які почитають, годують і утримують їх сумлінно. Я дам тобі вено дівоцтва твого, двісті зузь сріблом, що належить тобі за законом, також їжу твою, і одяг твій, і утримання твоє, і подружню любов за звичаєм усього світу». Пані NN дівиця виразила згоду стати його дружиною, і от наділок, що вона принесла йому з рідного дому сріблом, золотом, прикрасами, платтями, меблями і постільною білизною... Усе прийняв N наречений на таку-то суму і додав їй від себе рівну суму, так що усього виявляється стільки-то. І так заявив наречений N: «відповідальність за контракт, що містить кетубу, наділок і прибавку, я беру на себе і на моїх спадкоємців після мене, що він буде оплачений кращим і найдорогоціннішим майном, яке я маю під небом чи яке придбаю, рухомим чи нерухомим. Усе моє майно є забезпеченням і порукою, щоб можна було стягнути з мене все, зазначене у договорі: кетубу, наділок і прибавку, вимагаючи навіть плащ, що на плечах моїх, за життя мого і після моєї смерті від цього дня і навіки». Відповідальність за зазначене у договорі: кетубу, наділок і прибавку, узяв на себе наречений N по строгості всіх актів кетуб, звичайних для дочок Ізраїлю і виготовлених за постановою блаженної пам'яті учених наших не для удаваних угод і не в якості простого проекту. Обряд кіньян, необхідний для передачі володіння, був нами здійснений за законом між нареченим N і дівицею NN. Усе твердо і закономірно. NNN, свідок. NNN, свідок»⁸³⁹.

Глибока стародавність наведеної кетуби, яка вживається у євреїв, початку ХХ століття -- поза всяким сумнівом. У цьому переконує, між іншим, порівняння наведеної нами кетуби з найдавнішою кетубою 5422 р. від створення світу, 76 р. до Різдва Xристового. Кетуба початку ХХ століття являє собою у розумінні форми, з дуже незначними змінами, буквальне відтворення найдавнішої кетуби. Наведена нами кетуба відображує, як у дзеркалі, особисте і майнове становище заміжньої жінки у давньоеврейському праві. Навіть така риса, як обряд кіньян, указує нам, очевидно, на укладення шлюбу, який здійснювався колись шляхом купівлі-продажу. За поясненням Н. Переферковича⁸⁴⁰, обряд цей полягав у тому, що нареченому і нареченій підносили хустку‚ ті торкалися до неї і повертали назад‚ це -- символічна дія придбання при купівлі-продажу за Мойсеєво-талмудичним правом.

6.3 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в Стародавньому Єгипті

Оглянувши способи і форми укладення шлюбу в Стародавньому Єгипті, ми легко можемо викласти тепер майнове й особисте становище заміжньої єгиптянки.

1. У шлюбі, що укладається за способом дійсної купівлі чи уявлюваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка не мала ніякої майнової самостійності. Вона не могла ні мати власність ні здобувати її. Усе, що вона мала до шлюбу чи набувала в шлюбі, ставало власністю її чоловіка (невільний шлюб).

2. У шлюбах, що укладаються за способом, так би мовити, символічної купівлі дружини (фіванський шлюб), чи у вигляді позики чоловіком у дружини, забезпеченої всім майном чоловіка (мемфіський шлюб), чи, нарешті, за способом пробного шлюбу, ми маємо системи деякої спільності і роздільності майна подружжя. Система спільності, відома Стародавньому Єгиптові, мало досліджена в сучасній літературі; проте заперечувати її ніяким чином не можна. Безсумнівно, що в Єгипті панувала набогато більшою мірою система роздільності майна подружжя, зовнішнім вираженням якої був обов'язок чоловіка сплачувати дружині чи її батькові щорічне утримання. Роздільність майна була, однак, найвищою мірою незручна у практичному житті. Тому, треба думати, був створений мемфіський шлюбний контракт, за яким майно дружини хоча і переходило по оцінці до чоловіка, але в той же час на чоловікові виникав борг дружині, забезпечений усім майном чоловіка. Зрозуміло, що ця видозмінена система роздільності майна стосувалася тільки того майна (приданого), яке дружина приносила із собою в дім чоловіка. Незалежно від цього, заміжня жінка зберігала, звичайно, повну самостійність мати і набувати знову всяке інше майно. Найкращим доказом існування системи роздільності майна подружжя у шлюбі, що встановлюється мемфіським контрактом, служить те, що «борг чоловіка дружині» переходить у спадщину до її дітей, а за відсутності їх, -- до її батьків і взагалі в рід дружини, а не чоловіка. Нарешті, пробний шлюб припускає, саме собою зрозуміло, систему повної і послідовно проведеної роздільності майна подружжя.

Таким чином, ми маємо в стародавньоєгипетському праві не одну якусь визначену систему майнових відносин подружжя, а кілька систем:

1) систему поглинання майна дружини майном чоловіка; 2) систему роздільності, прикриту в деякій частині майна дружини «боргом чоловіка дружині» (мемфіський контракт); 3) систему повної і явно вираженої роздільності (пробний шлюб) і 4) систему деякої спільності. Звідси, у єгипетському праві так само, як і в руському праві, ми зустрічаємося з розвитком майнових відносин подружжя, а не з якимось одним майновим відношенням, раз та назавжди визначеним і характерним для єгипетського шлюбного права.

Що стосується, нарешті, особистого становища заміжньої єгиптянки, то воно також змінювалося в залежності від різних способів і форм укладання шлюбу.

1. У невільному шлюбі, що укладається по способу дійсної купівлі чи удаваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка знаходилася в безпосередній особистій залежності від свого чоловіка. Правда, при укладанні шлюбу у формі самопродажу, жінка ставила на свою користь умову про моногамію‚ але ту умову, яка зобов'язує чоловіка не брати іншої дружини чи навіть і наложниці, лише непрямим чином поліпшувало особисте становище заміжньої жінки в сім'ї чоловіка.

2. У вільному шлюбі особисте становище заміжньої єгиптянки різко змінюється. У пробному шлюбі заміжня жінка є зовсім незалежною від чоловіка, тому що юридично вона не належить до сім'ї чоловіка. Батько зберігає право витребувати її з сім'ї чоловіка.

Незалежність заміжньої жінки в особистому відношенні від чоловіка різко позначається також і в інших формах вільного шлюбу. Типами цього шлюбу, як ми знаємо, були Фіванський шлюб (символічна купівля) і Мемфіський шлюб (шлюбний контракт у вигляді позикового листа). Звичайно, батько нареченої чи більшою частиною вона сама вимовляли на користь нареченої: 1) положення «господарки дому» у сім'ї чоловіка; 2) визнання за її дітьми спадкоємних прав у майні чоловіка, їхнього батька; 3) утримання, яке відпускається щорічно чоловіком дружині, або участь її у майні чоловіка як власника і 4) свободу припинення шлюбу за бажанням дружини. Вникаючи глибше в ці обумовлені договором права заміжньої жінки, ми не можемо не відмітити різких особливостей цього договірного права у сфері особистих відносин подружжя. Так: 1) упадає в око, що щорічне утримання сплачувалося чи батькові дружини, чи їй самій, чи, нарешті, її сину в тому місці, де їй буде завгодно. Сплата щорічного утримання батькові дружини показує, що заміжня жінка, очевидно, могла жити й окремо від чоловіка. Таким чином, місце проживання сім'ї не визначалося місцем проживання чоловіка; 2) Крім того, іноді прямо вказувалося, що чоловік не може перешкодити дружині переміняти її місце проживання; 3) Нарешті, іноді відзначалося, що заміжня жінка мала чоловіка, а чоловік її не мав у ній дружини. До останнього часу передбачалося в літературі, що заміжня жінка у вільному шлюбі мала переважно права стосовно чоловіка. Однак, у деяких папірусах, що стали відомими останнім часом, ми знаходимо вказівки і на обов'язки дружини. Так, дружині не дозволялося ні ночувати поза домом чоловіка, ні проводити цілий день де-небудь без відома чоловіка, ні перебувати у зв'язку з яким-небудь чоловіком, ні заподіювати шкоди загальному господарству, ні ганьбити чоловіка. Невиконання дружиною цих обов'язків тягло за собою, очевидно, відпущення дружини із втратою для неї приданого. Не можна, однак, не звернути уваги на те, що покладанням на дружину вищевказаних обов'язків мався, очевидно, на увазі не стільки вільний шлюб, скільки шлюб у дійсному розумінні цього слова. За цього ж шлюбі правове становище дружини характеризується тим, що вона перестає у сім'ї чоловіка і стає не тільки членом цієї сім'ї, але і товаришем чоловіка. Сказане підтверджується тим, що в деяких вищевказаних контрактах заміжня жінка є, наприклад, співвласником у майні чоловіка.

Огляд особистого і майнового становища заміжньої єгиптянки приводить нас, нарешті, до висновку про першорядну роль договору у виробленні стародавньоєгипетського шлюбного права. Якщо давньоєврейське право дає нам багато даних для визнання договору основою сімейного права заміжньої жінки, то стародавньоєгипетське право являє собою, так би мовити, цілу лабораторію, у якій ми спостерігаємо вироблення особистих і майнових прав заміжньої жінки. При цьому, не тільки колишня сім'я дружини, але і сама дружина були стороною в юридичній шлюбній угоді. Таким чином, сама жінка брала безпосередню участь у виробленні позитивного права, що регулює її особисте і майнове становище в сім'ї чоловіка. Викладом особистого і майнового становища заміжньої жінки в стародавньоєгипетському праві ми закінчуємо історичний нарис. Правда, залишаємо без розгляду грецьке і давньогерманське право.

Пояснюється це тим, що до нас збереглося небагато зведень з найдавнішого життя греків і германців. До того ж, і ці зведення не змінюють загалом тих висновків, яких ми дійшли на підставі вивчення римського і руського права, законів Ману і Хаммурапі, єврейського і єгипетського стародавнього права. Ці висновки, принаймні головні з них, викладені коротко. Отже:

1. Невільний шлюб являє собою первісну, основну форму особистого і майнового становища заміжньої жінки в історичній сім'ї.

2. Зіткнення матеріальних інтересів сімей чоловіка і дружини повело до виникнення в житті вільного шлюбу.

3. Матеріальні й особисті інтереси нової сім'ї, заснованої на вільному шлюбі, повели до створення шлюбу в дійсному розумінні цього слова, як єднання всього життя подружжя.

4. Особисте і майнове становище заміжньої жінки може бути правильно зрозуміле за умови розмежування трьох форм шлюбу: невільного, вільного і шлюбу в дійсному розумінні цього слова. Відтак, розмежування цих трьох форм шлюбу не повинно бути проведене завжди занадто суворо. У деяких випадках ми спостерігаємо проміжні, іноді навіть мало помітні ступені, що ведуть від однієї форми шлюбу до іншої.

5. Договір був тим способом, за допомогою якого відбувалися розвиток форм шлюбу і їхній перехід з однієї форми в іншу. Тому і саме поліпшення особистого і майнового становища заміжньої жінки відбувалося шляхом договору зацікавлених осіб.

6. Цивільне право заміжньої жінки у стародавньому повинно було бути, тому, воно назване договірним правом. Суб'єктом, що створив це право, були не тільки родичі дружини, але і сама дружина.

6.4 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в Київській Русі‚ Московській державі і Російській імперії

Роздільність майнових відносин подружжя спочиває у своїй першооснові на захисті майнових інтересів колишньої сім'ї дружини, на той випадок, якби бездітний шлюб припинився з волі подружжя чи зі смертю одного з них. Але очевидно також, що принцип роздільності майна, зі зміцненням сім'ї і підвищенням у житті ідеї шлюбу, становив для подружжя великі незручності. Із цього часу дружина, будучи самостійною в майновому відношенні, могла стати і ставала, по відношенню до чоловіка його товаришем, морально зобов'язаним так само, як і він, мала піклуватися про краще забезпечення загальної для них сім'ї. У такому випадку природно було для подружжя прагнути до об'єднання свого майна в одну загальну масу, зі збереженням, можливості розділити цю масу на попередні складові її частини чи ж на частини, заздалегідь домовлені. Таке об'єднання принципів спільності і роздільності майна досягалося знову таки за допомогою угоди зацікавлених у тому осіб і, насамперед, -- чоловіка і дружини. Дозволимо собі навести один відомий рядний (договірний) запис початку XVII ст. (1611--1612 рр.) „Се яз Марко Иванов сын Скоровской, крестьянин Прилуцького монастыря, сговорил есми с Епестемиею Окинфиевою дочерью, прозвище Милава, взяти мне Марку за собя Епестемию, а с нею Спасовы земли в Выпрягве полплуга земли с двором и с насеянною рожью, да сухого хлеба ржи и овса и ячменя сорок четвертей, дак платья с нею: сукно на однорядку синее, да шушун студеной, сукно зелено, ношен, да однорядка держана, да шушун теплой, ношен, да ожерелье жемчужное, а у него шесть пуговиц, да две шапки женских камчатых, лазорева да красная, одна с кружевом с жемчужным, да двои серги серебреных с жемчюги, золочены, да у четырех дочерей по двоим сергам, да с нею же сын Василий, да две кобылы, да жеребчик лонской, да семь овец с ягняты, да одиннадцать рублев денег, да купленая пожня Житушка, да пятеро свиней, да корова бура; да у меня у Марка живота пришло в дом к ней: два мерина, одна (sig) (с) седлом, да кобылка лонская, да десять рублев денег, да две овцы, да боранъ, да тридцать четвертей хлеба, ржи и овса и ячмени, да однорядка настрафиль синей, да серги двоиини (sig), да одинцы красное каменье серебряных позолоченых; а дочери выдавати за муж из вопча по изможеному; а буде сын богоданной Василей захочет прочь, ино ему Спасовы земли четверть плуга в Выпрягове и з насияною рожью, да четверть изо всего живота ему; и буде Марку случитца смерть, ино его дитем трема сыновьям половина живота. А не возму яз Марко за собя Епестемии на строк после Велика дня нынешняго 120 году в первое воскресенье, и на мне на Марке взять, по сей запись, Епестемие десять рублев денег. А в мужех у запись сидили: Николской священник Василей Якимов сын, да Дружина Григорьев сынъ, да Овдоким Обросимов сын, да Гри (не дописано) Семенов сын, деревни Баранова Кубенские волости. А запись си писал по противнем Иванко Дмитреев дьяк и мужи одне, лета 7120 году»⁸⁴¹ .

Наведений запис цікаий для нас насамперед у тому відношенні, що в ньому ми знаходимо примирення двох ідей, покладених в основу майнових відношень подружжя. З одного боку, майно чоловіка і дружини не змішуються. Ми бачимо, навпаки, з якою старанністю перелічуються в записі всі речі майбутнього подружжя. Робиться це для того, щоб у випадку припинення шлюбу, за бажанням чи смертю одного з подружжя, кожен з них чи їхні родичі могли відшукати своє майно⁸⁴². З іншого боку, думка про трудове сімейне життя спонукує майбутнє подружжя з'єднувати рухоме майно (животи) і, мало того, точно визначати долю спільного рухомого майна, а однаково і майна, що зберігалося за дружиною, нерухомого. Так: 1) син Єпістимії Василь, якщо побажає відокремитися, одержує з усього майна одну чверть; 2) три сини Марка на випадок його смерті одержують половину майна‚ отже, Єпістимія зберігає за собою на випадок вдівства одну чверть усього майна; 3) чотири ж дочки Єпістимії видаються заміж спільними силами по можливості; 4) майно нерухоме зберігається за Єпістимією‚ однак, на випадок виділення Василя, Марко згодний позбавитися користування тільки Спасовими землями в розмірі чверті плуга, тобто половини того, що має в записі Єпістимія у Випрягові. Таким чином значення принципу збереження за кожним з подружжя його майна послабляється на користь спільності їхнього «майна», за умови можливості виділення з «майна» і взагалі його розподілу. Безсумнівно, що такі договірні відносини помалу послабляли значення принципу роздільності майна подружжя, а разом з тим вели до того, що дружина ставала не тільки членом, але і товаришем чоловіка. Ці приватні угоди, що цілком відповідають ідеї шлюбу, як єднанню всього життя подружжя, мало-помалу повинні були створити позитивне право в розумінні деякої спільності майна подружжя. Це і було поправкою до занадто суворого проведення в житті принципу роздільності, що заперечує, суворо кажучи, ідею шлюбу.

Розглянутий нами договірний запис від 1611--1612 рр. передбачає спільність рухомого майна (живота): нерухомість регулюється ще за принципом суворої роздільності. Однак, з часом, повинна була з'явитися і спільність нерухомого придбаного майна. Дійсно, куплені вотчини вважалися загальним майном подружжя до Уложення царя Олексія Михайловича. Тому дружина стає після смерті чоловіка власницею купленої вотчини⁸⁴³. Уложення відступає, від цього принципового і при тому зовсім вірного погляду на дружину, як на власника купленої вотчини⁸⁴⁴, і цим завдає удару спільності нерухомого придбаного майна подружжя. Цей удар був остаточно нанесений законом 1676 р., яким було ухвалено передавати куплену вотчину після смерті бездітної дружини, що вмерла останньою, у рід чоловіка її, а її родичам не давати⁸⁴⁵. Природно, що рід дружини знову почав відстоювати свій майновий інтерес, і спільність купленого майна знову повинна була замінитися їх роздільністю. Безсумнівно також, що помісна система сама по собі послужила головним чином до зміцнення роздільності майна. Нарешті, слід зазначити, що Петро Перший заборонив у 1702 р. здійснення рядних записів і цим самим побічно перешкодив укладенню шлюбних договорів⁸⁴⁶. Таким чином, до початку XVIII ст. розвиток майнових відносин, що почали було складатися за принципом спільності, знову повернуло на попередній шлях роздільності майна, а разом з тим і на шлях визнання за дружиною майнової самостійності. Рішучий поворот в сторону роздільності майна не забарився позначитися. В указі 1716 р. квітня 15 було вже сказано : «а її (дружини) нерухоме і рухоме, з чим вона йшла заміж за нього (чоловіка), чи за спорідненням їй дане, за свідченням письмовим, при ній так буде». Нарешті, указом 1731 р. березня 17 остаточно встановлено: «власним їх (дружин) приданим маєткам, і що вони будучи заміжньою, купівлею собі чи після родичів у спадщину присовокупили, бути при них, не зачитаючи того в ту указну дачу, що слід дати (їм) з мужня» (маєтку, після смерті чоловіка)⁸⁴⁷. Відоме стверджувальне рішення сенату в справі Головніної в 1753 р. про право дружини розпоряджатися своїм майном без згоди чоловіка було лише неминучим наслідком усього попереднього розвитку у сфері майнових відносин подружжя. Відмітимо собі ще, що узаконення в 1627 р. Філарета про одержання дружиною 1/4 «майна» померлого чоловіка, прийняте й в Уложенні, а однаково поширене за царювання імператриці Анни Іоаннівни і на чоловіка в розумінні одержання ним також 1/4 з рухомого майна дружини, -- послужило також, на нашу думку, перешкодою до розвитку спільності майна подружжя у нашому праві і сприяло пануванню принципу роздільності. Ні дружині, ні чоловіку, ні їхнім родичам не було сенсу з'єднувати майно чоловіка і дружини в одне ціле, тому що після смерті одного з подружжя, хто залишався живим, одержував 1/4 рухомості на прожиток, але не був власником усього рухомого майна. Право дружини на одержання 1/4 з рухомого майна чоловіка запозичене, як правильно показав О. Пергамент (1. с.9.), з Еклоги. Таким чином, у даному випадку ми зустрічаємося з впливом візантійського права на руське право.

Отже, вже в XVII столітті були створені указним шляхом суттєві перешкоди для діяльності приватної волі у сфері майнових відносин подружжя. Спільність майна, що розвивалася до цього часу за допомогою договору, яка вимагала до себе самого уважного ставлення з боку законодавця, припинилася, а разом з тим восторжествував остаточно і більш простий принцип роздільності майна. Варто, однак, знову відзначити, що несприятлива для принципу спільності указна практика склалася‚ у свою чергу‚ не без сильного впливу помісної системи XVII ст., коли, з ослабленням державного начала, виявилося зростання речових прав на маєтки, а разом з тим перенесений був початок винятковості володіння родів до сфери приватного володіння взагалі.

Отже, помісній системі XVII ст., стосовно нерухомостей, і впливу церкви і візантійського права (указ Філарета), у відношенні рухомості, принцип роздільності майна подружжя зобов'язаний своїм пануванням у руському житті, якщо і не цілковито, то головним чином.

У російській науковій літературі питання про майнові відносини подружжя дотепер не знайшло собі більш-менш загальновизнаного рішення. Деякі дослідники, як К. Неволін і К. Побєдоносцев, вважають, що роздільність майна подружжя була «корінним початком»⁸⁴⁸, початком, із чудовою послідовністю проведеним у всій нашій історії⁸⁴⁹. Такі дослідники, як В. Сергеєвич і М. Владимирський-Буданов, дотримуються протилежної точки зору. На їхню думку, майнові відносини подружжя не становили собою протягом всієї історії яку-небудь одну систему і, зокрема, систему роздільності. Можливо, думають ці дослідники, що спочатку панувала у нас система підпорядкування дружини чоловіку не тільки в особистому, але і майновому відношенні⁸⁵⁰. У наступний період (московський), на думку М. Владимирського-Буданова, у нас панувала система спільності майна⁸⁵¹‚ на думку ж В. Сергеєвича, у цей час не було ніякої визначеної системи, але поруч з роздільністю майна, зобов'язаної своїм виникненням ще в минулий період впливу духівництва⁸⁵², „є указівки, говорить В. Сергеєвич, і на існування деякого виду єднання майна, що належать подружжю⁸⁵³. Нарешті, в імператорський період установлюється роздільність майна подружжя‚ причому і В. Сергєєвич і М. Владимирський-Буданов не вказують причин панування у нас цієї системи⁸⁵⁴.

Тієї ж точки зору невизнання за роздільністю майна подружжя значення корінної, споконвічної системи руського права дотримуються й інші дослідники, Д. Мейер і І. Оршанський. Вони намагаються пояснити одне дуже оригінальне явище нашого діючого права, а саме, чому в нас, на противагу сучасному європейському праву, існує повно і послідовно проведена система роздільності. Нарешті, є і захисники спільності майна, як звичайного початку нашої давнини⁸⁵⁵.

Таким чином, у вітчизняній літературі з порушеного питання немає єдинї думки. Однак, більшість дослідників схильні, вочевидь, визнавати більш пізніше походження системи роздільності майна.

Співставляючи наші припущення з думками наведених вище дослідників, ми приходимо до наступних висновків:

1. Варто вважати більш правильною думку більшості дослідників у тій її частині, що в нас не було єдиної, споконвічної системи майнових відносин подружжя, яка проходила б червоною ниткою через усю руську історію до наших днів включно. Пояснюється це тим, що питання про майнові відносини подружжя пов'язане: 1) із захистом майнових інтересів колишньої, рідної сім'ї дружини; 2) з інтересами самої нової сім'ї, що виникала по укладенню шлюбу і 3) рішення цього питання в житті в ту чи іншу сторону перебувало під впливом волі особи і, зокрема, шлюбного договору.

2. Вірніше думати, що споконвічною системою була в нас система підпорядкування майна дружини владі чоловіка. Ця система перебуває в самому органічному зв'язку з придбанням чоловіком жінки і формою невільного шлюбу. Визначити час виникнення і час кінця панування у нас цієї системи, за браком позитивних даних, важко. Можливо, однак, що вона ще панувала у деяких племен у той період життя наших предків, коли в них застосовувалися способи укладання шлюбу в тому вигляді, як вони описані літописцем.

3. Другою системою, що існувала спочатку, імовірно, поряд з першою системою і яка отримала над цією останньою, з часом, перевагу, була роздільність майна. Причинами її виникнення були, з одного боку, зростання майнової правоздатності жінки, зокрема дочки, у рідній її сім'ї; з іншого боку, -- бажання рідної сім'ї зберегти за собою майно, яке забирає жінка з цієї сім'ї в сім'ю чоловіка. Роздільність майна у своїй первісній основі знаходиться, таким чином, в органічному зв'язку з зростанням майнової правоздатності жінки і формою вільного шлюбу.

4. Інтереси нової, що утворилася шляхом шлюбу, сім'ї штовхали її, однак, у бік утворення нової (третьої) системи: спільності майна подружжя. Для вироблення і зміцнення в житті цієї системи було потрібно багато часу. Системи, пов'язані з існуванням у житті невільного шлюбу і вільного шлюбу, дуже прості. Вони не вимагають творчості‚ суворо кажучи, вони заперечують майнові відносини подружжя. Система спільності, навпаки, добре чи погано, але встановлює ці відносини між подружжям. Воля особи і, зокрема, договір у створенні цієї системи мають першорядне значення. Ця система перебуває в органічному зв'язку із зміцненням організації нової сім'ї і формою шлюбу в справжньому розумінні цього слова, як повного спілкування двох рівних істот. Історія руського права не могла не виробити цієї системи на зміну системи роздільності. Коли розпочалася ця робота -- сказати важко. Можливо, уже в статуті Ярослава ми знаходим перші сліди системи спільності, але, у всякому випадку, в московський період проходило, очевидно, посилене вироблення цієї системи, яка закінчилася, як ми вже говорили вище, під впливом різних причин невдало.

Таким чином, розвиток майнових відносин подружжя в історії нашого права повинен бути охарактеризований, як складний процес, що вимагає самого уважного його вивчення. Тому про панування у нас у сфері майнових відносин якогось докорінного початку не доводиться говорити. Складність процесу і неможливість різко розмежувати його стадії змушують нас не погодитись з М. Владимирським-Будановим, який стверджує‚ що в московський період уже панувала система спільності майна. Тим більше, не можна погодитись з О. Пергаментом, який говорить‚ що принцип спільності майна панував у нас з стародавніших часів. Разом з тим ми не можемо цілком приєднатись і до думки В. Сергеєвича проте що для московського періоду є тільки «вказівка на існування деякого виду єднання майна, яке належить подружжю». Ні, в московський період система спільності знаходилась у повній силі свого творення, і, не заважай їй різні несприятливі обставини, ми, можливо, мали б тепер в наших законах постанови про шлюбний договір і повязану з ним систему спільності майна. Але думка В. Сергеєвича про те, що в московський період не було ніякої певної системи, в цілому, звичайно, правильна, як правильна в цілому і думка М. Владимирського-Буданова про три стадії в історії майнових відносин подружжя за руським правом.