Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Східна церква засвоїла собі точку зору римського права на заручення і тим охоче, що сама ця церква освячувала здавна заручення своїми молитвами і благословенням⁶⁹¹. Мало того, міцність такого заручення прирівнювалася до міцності шлюбного союзу. Категорично це висловлено в 98-му правилі Трулльського собору: «жену, иному мужу обрученную, берущий в брачное сожитие, при жизни еще обрученника, да подлежитъ вине прелюбодеяния»⁶⁹². «И в таком случае, -- говорить преосвященний Іван з приводу цього правила, -- прежде обручившийся съ нею имеетъ по законамъ полное право отвергнуть ее, и ей, по смыслу соборного правила, бракъ съ другимъ не можетъ быть дозволенъ, какъ виноватой въ прелюбодеянии»⁶⁹³. У XI ст. ця сила церковного заручення визнана була і світським законодавством⁶⁹⁴.

Звідси вже дуже легко і послідовно було дійти до думки, що порушення вірності з боку зарученої в період заручення повинно скласти достатній привід до розірвання згодом укладеного шлюбу: тому що, як справедливо говорить Чижман, при рівності в багатьох відносинах такої зарученої з дружиною, образа, нанесена нареченому зв'язком нареченої зі стороннім, розглядається, як рівне порушенню подружньої вірності.

Але втрата нареченою до шлюбу безвинності визнається за нашим древнім правом приводом до розлучення ще і за іншою підставою, і саме от за якою. З часу прийняття нами Сербської кормчої до складу наших номоканонів увійшли також і деякі витяги з Мойсеєвого закону, а в їх числі і наступне правило Второзаконня: «якщо хто небудь брехливо обвинуватить дружину у втраті безвинності до шлюбу, той зобов'язаний заплатити пеню (100 сиклів срібла) і позбавляється назавжди права розлучитися з несправедливо обвинувачуваною. Якщо ж навпаки‚ сказане ним буде істиною і не знайдеться дівоцтва в отроковиці, то нехай приведуть її до дверей дому батька і жителі міста поб'ють її каміням»‚ тобто позбавленій дівоцтва нареченій призначається таке ж покарання, як і дружині, що перелюбствувала⁶⁹⁵.

Такий був закон. Наскільки він застосовувався до життя -- це інша справа. В одному навряд чи може бути сумнів, а саме в тому, що заручення було на перешкоді до шлюбу, або принаймні, що такої ролі намагалися йому надати руські ієрархи. Так‚ в « Питаннях і відповідях про різні випадки пастирської практики»‚ які дуже багато нагадують відомі питання Кіріка, є таке питання: «Если кто, обручившись с одной, возьмет за себя другую, то венчать ли его»? Відповідь була така: «не венчати, понеже яко прелюбодей есть».

Але таким був, тільки, так би мовити, офіційний церковний погляд на значення дівоцтва в шлюбі. Але навряд чи таким був на початку нашого історичного життя і погляд народний. Згадаємо, що язичеська релігія наших предків значною мірою містила в собі чуттєвий елемент. «У всіх майже язичеських релігіях, споріднених слов'янській за світопоклонінням, -- говорить М. Костомаров, -- видно не тільки вільне поводження статей, але священне блудодіяння»⁶⁹⁶. Давньоруські історичні пам'ятники, уже пізнішого часу, свідчать, що навіть через кілька століть після прийняття християнства, предки наші залишалися вірними старому культові, дотримуючись свята на честь бога Ладо, заступника шлюбів і на святах цих віддаючись статевому спілкуванню⁶⁹⁷. Очевидно, що, при подібному погляді на статевий зв'язок, дошлюбна втрата невинності не може бути не тільки приводом до розлучення, але навіть і предметом докору для дівчини. Можливо‚ до цієї релігійної причини приєднувалася, принаймні, що стосується древнього часу, і загальнокультурна: свіжість переказу про комунальний шлюб, загальнопоширеність наложництва і часта зміна дружин. Цікаво, що й у тодішній Росії були місцевості і племена, серед яких невинність дівчини зовсім не цінувалася.

У Мезенському повіті втраті дівчиною невинності до шлюбу не придається значення, навпаки, дівчина, яка народила, скоріше виходить заміж, ніж та, що зберегла невинність. У Пінежському повіті Архангельської губернії і в Уссурійських козачих станицях на вечірках має місце повна свобода статевих зносин. У камчадалів невинність не має значення: зять дорікає тещі, коли одержує наречену незайманою. У вотяків поблажливо дивляться на зближення молодих людей. Там існує навіть приказка: «чоловік не любить, Бог не любить». У Пермській губернії (у перм'яків) дівчата часто не зберігають невинності до шлюбу і виходять заміж з дітьми⁶⁹⁸. Це свідчення щодо перм'яків підтверджує і Добротворський: «На перм'яцькій мові немає навіть особливої назви для позначення дівчини і заміжньої жінки». Слово «нылъ», уживається однаково для позначення і тієї, й іншої. «Свобода відносин статей доведена у перм'яків до nес рjus ultrа»... «Мати дитину не вважається тут ганьбою для дівчини»⁶⁹⁹.

Але такий погляд на цнотливість нареченої зберігався далеко не у весь період древньої Русі. До часів XVI і XVII ст.ст., тобто до часу зміцнення християнської релігії в Росії, виробляється інший погляд на невинність нареченої. Наречена, яка не зберегла цнотливості, накликала, за свідченням Котошихіна, ганьбу не тільки на себе, але і на своїх батьків: наречений «нарікав за те» батькам нареченої, а сама наречена не могла показатися на очі царю - пошана, що діставався на долю тієї, що зберігла невинність⁷⁰⁰.

Народ придумав навіть цинічний наочний спосіб знущання над батьками такої молодої. «Батько чоловіка подавав їм кубок, просвердлений знизу,заткнувши отвір пальцем; коли сват брав кубок, батько нареченого віднімав палець і вино проливалося на одяг, при загальній нарузі і насмішках і тоді найсумніша доля очікувала їхню дочку в чужій сім'ї»⁷⁰¹.

Наскільки наші предки дорожили непорочністю нареченої, видно з того, що «в застереження безневинного осудження нареченої, віддавали батькам на їхнє збереження шлюбну сорочку нареченої. Такий звичай довгий час панував у всій Європі».

«Із історії нашої видно, що цар Федір Олексійович, полюбивши Агафію Семенівну Грушецьку, оголосив рішуче бажання на ній одружинитися. Мати і дядько хотіли його одружинити на іншій, а тому намовляли на неї‚ але цар, призвавши після шлюбу старих бояр і наклепників, показав їм свою молоду в сорочці. Петро I суворо заборонив цей звичай»⁷⁰².

З приводу цнотливості нареченої в древній Росії можна прийти до такого висновку. Поки в Росії живі були перекази язичеської старовини, доти втрата нареченою невинності до шлюбу не була для неї пороком; причому родовий інтерес (честь роду) поступався, так би мовити, на користь інтересу релігійного. З придушенням же язичества, інтереси роду уже виступили на перший план, і втрата цнотливості стала ганьбою не тільки для нареченої, але і для її роду. Але подальших наслідків утрата невинності, очевидно, не мала: шлюб залишався, треба думати, у силі. Принаймні свідчень у протилежному розумінні ми не маємо. Звичайно, можливо, що ця порочність нареченої ставилася потім чоловіками в рахунок дружинам за різних видів чоловічого „учення”, яке могло, зрештою, привести і до розвлучення, але лише як посередній привід, а не прямий і безпосередній.

У східній церкві дошлюбна вагітність від іншої особи, а не від нареченого, складала теж привід до розлучення, тому що ця вагітність припускала на стороні чоловіка відсутність згоди на шлюб (якби йому була відомовою порочність нареченої), а на стороні дружини -- відкритий обман і зазіхання на чистоту подружнього життя. Утім, привід цей утрачав силу за наявності однієї з наступних умов: 1) якщо шлюб був укладений із вдовою чи розведеною раніш року від припинення першого шлюбу; 2) якщо чоловік до шлюбу довідався від дружини чи іншим способом про її вагітність; 3) якщо він у передбачуваний період зачаття (за 6 - 10 місяців до шлюбу) мав зв'язок зі своєю майбутньою дружиною; і 4) якщо він, довідавшись про її вагітність, продовжував співжиття. Але якщо позов про розлучення, на підставі цього приводу, і буде належно доведений, то він усе ж не тягне за собою для дружини тих наслідків, які настають при розлученні з вини, тому що провина дружини мала місце ще до шлюбу⁷⁰³.

Що стосується давньоруського церковного права, то в ньому ми не знаходимо вказівок на викладене вище значення дошлюбної вагітності. Але, беручи до уваги, по-перше, що така вагітність є ео iрsо і втрата нареченою невинності до шлюбу, але ще з обтяжуючими провину обставинами, а втрата невинності, при викладених вище умов, могла скласти привід до розлучення; по-друге, що заручення у нас у стародавні часи не тільки прирівнювалося до вінчання, але навіть у перші три століття християнства дуже нерідко заміняло останнє⁷⁰⁴, і‚ по-третє, таким чином могла встановитися аналогія між дошлюбною вагітністю і перелюбством у шлюбі можна, здається, припустити, що і руській правосвідомості, можливо, утім, тільки офіційній, не чужа була думка про руйнівний вплив на шлюб дошлюбної вагітності дружини. Принаймні, навряд чи може бути сумнів у такому знавших у священному сані. Сказане вище про народний погляд на втрату до шлюбу нареченою невинності повинно бути а fоrtiori віднесено і до дошлюбної вагітності.

Крім перелюбства в період шлюбного життя і, з деякими обмеженнями, у період заручення, Російському древньому церковному праву, слідом за правом східної церкви (яке, у свою чергу, йшло слідами світського римського права імператорського періоду) відомий був цілий ряд приводів до розлучення за обставин, більш-менш аналогічних з перелюбством, тобто внаслідок виявлення в поводженні чоловіка чи дружини фактів, що давали можливість, з відомою імовірністю, припустити порушення подружньої вірності. Такими фактами, що кидають невигідну тінь на поводження дружини, визнавалося відвідування нею відомих осіб чи місць, де вона легко могла піддатися спокусі, а саме:

1) Якщо дружина проти волі чоловіка бенкетувала зі сторонніми чоловіками чи милася з ними в лазні⁷⁰⁵.

2) Якщо дружина без відома чи без згоди чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр. Причина, чому відвідування цих видовищ вважалося настільки негожим, полягає в тому, що в цих розважальних місцях дружинам загрожувала особлива небезпека бути спокушеними. Згодом сюди приєдналася ще мораль християнського духівництва, яке вбачало в театрі щось богопротивне⁷⁰⁶.

3) Якщо дружина, проти волі чоловіка, провела ніч поза домом, навіть у своїх батьків. Але якщо чоловік сам прожене дружину з дому (неспонукуваний до того жодною з викладених вище причин) і вона, не маючи батьків, у яких вона могла б переночувати, проведе ніч поза домом, то чоловік не владний на цій підставі розлучитися з нею, тому що він сам винен у цьому вчинку дружини⁷⁰⁷. Не треба, утім, думати, що викладена постанова й у джерелі, тобто у візантійському праві, мала таке ж тісне розуміння, яке випливає з букви тексту.

У першоджерелі, тобто у Феодосієвому кодексі, сказано, що проведення ночі поза подружньою квартирою «без ґрунтовної і схвальної причини» може слугувати приводом до розлучення⁷⁰⁸.

Звертаючись до питання про дійсну застосовуваність в у древній Русі викладених вище трьох приводів до розлучення, можна, не ризикуючи зробити помилку, відповісти на нього негативно. Усі ці приводи складають продукт чисто національної правосвідомості й особливих умов римської громадськості. Що це так, видно, між іншим, з того, що жоден з них ні прямо, ні побічно не вплинув на розвиток західноєвропейського шлюборозлучного права. Чого не можна сказати про інші приводи, наприклад про перелюбство, кваліфікація якого прямо скопійована кодексами романських народів з римського права. Ми розуміємо постанову, за якою перелюбством на стороні чоловіка визнається тільки утримання наложниці у спільній подружній квартирі.

Зокрема, у російському житті зовсім не було задатків для сприйняття зазначених приводів. У найдавніший часи (до розвитку терема) руська жінка користалася порівняльною свободою і пирування в суспільстві чоловіків зовсім не було пороком такої важливості, щоб стати приводом до розлучення. У той час жінки, особливо з простого класу, часто були присутні на бенкетах. Мало того -- в самих монастирях давалися бенкети, на яких були присутні жінки⁷⁰⁹.

Правда, що древні ієрархи повстають проти цих нравів і іноді висловлюються з цього питання з візантійської точки зору‚ але, однак, ніде немає натяку на те, що подібні обставини могли впливати на міцність шлюбного союзу. Що до відвідування лазень разом з чоловіками, то воно, як ми указували вище, у самій Візантії мало характер провини не саме по собі, а лише libidinis саusa. Ще менше воно могло мати подібний характер (тобто провини) у нас, де було у звичаї митися в одній мильні не тільки чоловікам і жінкам мирянам, але навіть ченці і черниці милися і парилися разом⁷¹⁰.

Що ж стосується відвідування цирків і театрів і таке інше, то ці злочини до давньоруської жінки були не застосовні вже тому, що подібних видовищ у нас не було. Правда, що й у нас існували свої національні ігри, починаючи зі знаменитих ігор «межиселъ» і продовжуючи різними іншими‚ але чи міг чоловік заперечувати будь-що проти відвідування його дружиною подібних ігор, коли вони складали заповітну руську старовину, викорінити яку довго не вдавалося нашим візантійствуючим ієрархам. Теж саме треба сказати і «про ніч, проведену поза домом»‚ такий привід додавати до простого класу було б просто незгідністю.

У свою чергу дружина мала право розлучитися з чоловіком за наявності на його стороні наступних учинків:

1) Якщо чоловік, нехтуючи свою дружину, заведе в спільній подружній квартирі недозволений зв'язок з іншою жінкою⁷¹¹, або ж буде його викрито в такому ж зв'язку зі сторонньою жінкою, що живе в іншому домі, але в тому ж місті, де і дружина, і якщо він, будучи викритий⁷¹² у цьому один раз і в інший раз, своїми батьками чи батьками дружини або іншими достовірними особами, не відстане від цієї розпусти⁷¹³.

Що ж стосується життєвого значення цієї постанови, то привілейоване становище чоловіка в шлюбі і поблажливий погляд на аморальність чоловічої статі, властивий усім часам, а тодішньому особливо, збуджують сумнів у застосовуваності розглядуваного узаконення. І дійсно, стан нравів руських людей тієї епохи виправдовує це припущення. Багаті люди, не задовольняючись дружинами, утримували на стороні коханок, нерідко по декілька разом -- заводили навіть гареми. Так‚ один фаворит Олексія Михайловича обзавівся гаремом, і оскільки дружина його була цим незадоволена, то він отруїв її. Поміщики повсюди тримали у себе по декілька коханок, насилували своїх селянок, розтлівали малолітніх дівчат, користувалися правами першої ночі. У місцевостях з інородницьким населенням, наприклад у Казанському краї і Сибіру, руські чинили всілякі насильства, подібно своїм предкам, що «умыкали красных девок половецких», як виражається «Слово о полку Ігоревім». Скоряючи немирних інородців чи утихомирюючи бунтівників, руські за звичай брали в полон їхіх жінок і розділяли з ними своє ложе чи продавали для цього іншим⁷¹⁴. За подібних нравів прохання дружини про розлучення на тій підставі, що чоловік завів наложницю, навряд чи могло мати успіх;

2) Якщо чоловік зробить умисел проти цнотливості дружини і покуситься передати її на перелюбство іншим⁷¹⁵;

3) Якщо чоловік брехливо звинувачував дружину у порушенні подружньої вірності⁷¹⁶;

Щоб судити про те, наскільки ці приводи до розлучення могли бути засвоєні руським життям, треба неодмінно рахуватися з характером і обсягом чоловічої влади у розглядуваний період. Не вдаючись у детальне дослідження цього питання, зазначимо, що влада ця була такою великою, що у прояві своєму вона могла виражатися в різних і істотних функціях. Досить сказати, що навіть відповідальність чоловіка за позбавлення життя дружини ставилася в нашому праві у зв'язок з цією владою‚ при цьому, що стосується найдавнішого періоду, то навіть такий обережний дослідник, як К. Неволін, припускає можливість повної безкарності за дружиновбивство⁷¹⁷.

За народною правосвідомістю чоловіку надавалося право розпоряджатися свободою і цнотливістю дружини на свій розсуд. Ось факт, наведений у грамоті патріарха Філарета Сибірському і Тобольскому архієпископу Купрія-нові: багато служивих людей, яких воєводи і наказові люди посилають у Москву й інші міста у службових справах, закладають на терміни дружин своїх у грошах у своєї ж братії в служивих людей і у всяких людей, причому в заставу віддають самі ж чоловіки, і кредитори, до викупу дружин чоловіками, «блуд творят беззазорно», а якщо викуп не буд зроблений у термін, тоді дружини продаються іншим, котрі користаються заставою, як і перші кредитори. Словом‚ заставна угода проходить усі стадії.

Нарешті, останній привід з розглядуваної категорії -- спільний для чоловіка і дружини наступний: якщо один з подружжя злоумислював чи ж зазіхнув на життя іншого або ж, знаючи про таке злоумислювання з боку інших, не повідомив про це іншому з подружжя, а чоловік ще, і не помстився за це згідно з законами⁷¹⁸.

Визнання зазіхання на життя подружжя приводом до розлучення виправдовується наступним мотивом: при зазіханні на життя чоловіка з боку дружини чи навпаки, подружня вірність страждає більше, ніж при перелюбстві, тому що в останньому випадку розривається тільки зв'язок подружній, а в першому ще і загальнолюдський.

Не підлягає сумніву, що різниця релігій, що які сповідуються подружжям складала, за відомих умов, і в нас, як і в східній церкві, привід до розлучення. Підставою для цього служило, по-перше, вчення апостола Павла, що дозволяло одному з подружжя -- християнину -- розлучитися з іншим, що не змінив віри, якщо останній не бажав продовжувати з першим шлюбного союзу; по-друге, 72-е правило Трулльського собору, що повторює слова апостола⁷¹⁹;

4) Державна зрада вважалася в східній церкві одним з найважливіших приводів до розлучення. У кормчій вона визначається наступним чином: „чоловік має право розлучитися з дружиною, якщо вона, знаючи про намір з боку кого-небудь проти держави, не сповістить про це чоловіку. Якщо ж чоловік, довідавшись про це від дружини, промовчить, то вона повинна донести про це царю, щоб, таким чином, позбавити чоловіка приводу до розлучення”. Дружина має право на розлучення з чоловіком: «якщо він злоумислює проти держави, чи знаючи про злоумислення інших, не донесе про це царю сам чи за посередництва іншої особи»⁷²⁰.

Чи складала державна зрада привід до розлучення і на Русі? Відповідь на це питання повинна бути негативною. За часів царських немилостей чоловік за звичай піддавався вигнанню разом з дружиною. Ще раніше, у 1129 р., Мстислав робить висланцями полоцьких князів із дружинами і дітьми⁷²¹. Новгородське віче і князь на чолі його поширювали переслідування на дружин і дітей злочинців. Так‚ у 1215 р. князь Ярослав, створивши віче, велів схопити Якуна тисяцького з дружиною його⁷²². У 1673 р. були заслані в Туринськ росіяни: колишній гетьман Демко Ігнатов з дружиною, ніжинський полковник Матюшка Гвинтівка з дружиною й інші викриті у зраді⁷²³. Але не тільки в державних злочинах, але й в інших, якщо вони тягли за собою покарання сполучене з вигнанням чи висланням, шлюб не розривався, а дружина слідувала за чоловіком-злочинцем. На це є декілька вказівок у Повному Зібранні Зако-нів⁷²⁴. Не треба думати, однак, що це «спільне вислання за злочини випливало з припущення солідарної злочинності чоловіка і дружини‚ нітрохи не бувало -- особиста кримінальна відповідальність кожного чоловіка за злочин, ним учинений, була загальним правилом не тільки руського, але й інших слов'янських прав⁷²⁵. Це мимовільне поширення караності чоловіка на дружину корінилося єдино в бажанні зберегти шлюб нерозривним. Через цю причину велено було за боргові позови віддавати заживо голови «мужеского полу с женами, а женского -- с мужьями»⁷²⁶.

Закон так твердо стояв на цьому правилі, що в тих випадках, коли дружина вчиняла злочин, за яке покладалося вислання, її не висилали заради того, щоб не розривати шлюбу, і з іншого боку, щоб не піддавати чоловіка покаранню, тобто висланню⁷²⁷. Таким чином‚ нашому праву зовсім був невідомий інститут німецький «позбавлення світу», у силу якого дружина злочинця оголошувалася вдовою⁷²⁸;

5) Нездатність до шлюбного співжиття. „Розривається щлюб з причини необхідної і розумної, -- говорить Закон Градський, -- коли хто небудь не в змозі буде мати фізичне спілкування зі своєю дружиною і виконувати те, що зобов'язані чоловіки виконувати за вказівкою самої природи, якщо після закінчення трьох років, із дня укладання шлюбу, чоловік не покажеться справжнім чоловіком, то дружина може або сама, або за участю батьків, розлучитися з ним, хоча б він того і не бажав⁷²⁹.

Безвісна відсутність одного з подружжя складає, відповідно до наших джерел, привід до розлучення для іншого. Є три роди джерел, які говорять про цей предмет і взаємно доповнюють один одного. По-перше, джерела суворо канонічного характеру‚ які дають з цього питання такі визначення: «дружина, чоловік якої відлучився і перебуває в безвісності, раніше посвідчення про смерть його, яка вступила в злягання з іншим, перелюбствує»⁷³⁰. «З залишеним на час своєю дружиною, що одружилася з незнання, потім, через повернення до нього першої дружини, відпущена блудодіяла через такий союз, утім по незнанню. Тому шлюб їй не забороняється не краще аще буде так»⁷³¹. Те ж повторює і 93-е правило Трулльського собору, відповідно до якого безвісна відсутність чоловіка сама по собі не буде приводом до розлучен-ня⁷³². Але для дружин солдатів, що знаходяться в безвісності, якщо вони, не дочекавшись повернення своїх чоловіків, вступають у нові шлюби‚ Василь Великий, (у 36 прав.), а за ним і Трулльський собор у вище зазначеному правилі, виявляють поблажливість. Поблажливість ця полягає в наступному: у дозволі другого шлюбу, не чекаючи смерті першого чоловіка і в скороченні терміну епітемії. Але вважаючи проте корінним правилом, що «не безвісна відсутність сама по собі, а лише ймовірне заключення про смерть чоловіка» дає дружині відсутнього солдата можливість вступити у новий шлюб, правила ці говорять, що як тільки факт ймовірний буде спростований фактом достовірним, тобто «якщо через деякий час повернеться воїн», то укладений його дружиною шлюб тим самими знищується. Причому, якщо цей воїн побажає взяти дружину свою, то вона повинна до нього повернутися, якщо ж ні, то і з новим чоловіком вона продовжувати шлюбне життя не може. Однаково не може, як відкинута чоловіком, будь-коли вступити в інший шлюб⁷³³.

Ці короткі постанови -- чисто церковні, заповнюються зведеннями з другої частини кормчої, що вміщує в собі канонізоване світське право, а саме: правилами глави 44-ї («Нові заповіді Юстиніана»), у якій читаємо: «якщо воїн чи купець, чи проста людина, або інший хто-небудь, що служить при вій-ську⁷³⁴ перебуває у військовому стані, то, скільки б часу не пройшло з дня його відлучки, нехай дружина очікує його, якщо вона не одержувала від нього ні листів, ні звісток‚ якщо ж вона почує, що чоловік помер, те нехай спершу ніж удруге виходити заміж, довідається, сама чи через батьків своїх, чи за допомогою кого-небудь іншого достовірного, у хартулярія чи у трибуна, чи дійсно вмер чоловік її, і якщо вони (названі особи) перед Св. Євангелієм заприсягнуться в тім і запишуть в акті, який візьме дружина, то вона може вступати в шлюб, «не боячись лиха», але не раніше, як зачекавши рік. Якщо ж дружина кого-небудь з названих осіб, не виконавши цих постанов, вийде заміж, то і вона сама, і той, хто одружився на ній‚ підлягають покаранню як перелюбники. А ті, хто показував під клятвою про смерть її першого чоловіка і видали їй у тому посвідчення, якщо збрехали, відставляються від служби і зобов'язуються заплатити 10 фунтів золота тому, кого вони брехливо показали померлим. Він же має право взяти до себе дружину, якщо того побажає»⁷³⁵.

Цим двом, що взаємно доповнюють один одного джерелам суперечить, очевидно, третій -- Закон Градський, в якому говориться: «якщо яка-небудь особа (з подружжя) буде знаходитися в безвісній відсутності, чи чоловік не прийде з війни, тоді треба п'ять років очікувати чоловіку чи дружині і, якщо, після закінчення п'яти років, вийде звістка про смерть відсутнього з подружжя і навіть якщо і не вийде, можна одружитися і виходити заміж без лиха».

Але насправді отут протиріччя немає: у цій постанові вказується рішуче тільки термін очікування -- 5 років, але зовсім не охороняється нерозривність нового шлюбу, укладеного по закінченні цього терміну: сила і такого шлюбу цілком залежала від факту смерті першого з подружжя: шлюб укладався за резолютивною умовою і доля його була пов'язана з настанням чи ненастанням цієї умови⁷³⁶.

Навряд чи можна сумніватися, що і в іншій Росії безвісна відсутність складала привід до розлучення. Такий висновок можна обґрунтувати: 1) на широкій, навіть легальній, свободі розлучень; 2) на практичній важливості цього приводу; 3) на можливості частих безвісних відлучень, при поганих засобах зв'язку, незадовільності і навіть відсутності поліцейського нагляду, і при частих набігах половців, татар та ін.; 4) на тому, що привід цей у пізніший час і найближчий до розглядуваного жив і легально, і реально. Особливо часті були випадки втечі дружин чи чоловіків, що супроводжувалися розірванням шлюбу і вступом у новий, серед осіб невільного класу. У соборних статтях 1667 р. травня 28, при перерахуванні патріарших справ говориться: „и о рабахъ, которые рабы или рабыни, бежавъ отъ господей своихъ, женяться, а рабыни за мужъ ходятъ, или живутъ въ бегахъ беззаконно”⁷³⁷;

6) Узяття в полон теж визнавалося в нас приводом до розлучення. Про це кормча свідчить двічі⁷³⁸. Щодо умов, за яких полон міг скласти привід до розлучення, то вони такі. Полон сам по собі не служив достатньою причиною для розірвання шлюбу: поки живий полонений чоловік, шлюб залишався у повній силі. Але, однак, якщо через п'ять років, з часу узяття в полон, не буде звістки про полоненого з подружжя, тоді «все одно -- чи вийде звістка про смерть його, чи ні, дозволяється одружитися чоловіку і виходити заміж дружині». Утім, що дуже чудово, і невиконання зазначеної умови не виключає можливості розлучення. Таке розлучення залишається теж у силі і закон тільки загрожує винному осудженням і майновими карами: втратою для чоловіка передшлюбного дарунку, а для дружини -- приданого⁷³⁹;

7) Проказа складала в нас теж привід до розлучення і притому однаковою мірою для обох з подружжя. Про таке значення прокази говорить Закон Судний царя Костянтина⁷⁴⁰ й Еклога⁷⁴¹. Цей вплив прокази на шлюб цілком гармоніює з поглядом церкви на прокажених: «скотоложникам и прокаженным или опроказившим святий собор (Анкирский) повелевал молитися з обуреваемыми», тобто людьми, що стоять поза храмом під відкритим небом і в холод і в бурю. Таке відношення до прокажених обумовлювалося властивістю прокази - «вместе и зловредной, и гнусной, отвратительной, заражающей и оскверняющей других от соприкосновения с зараженными»⁷⁴². Із світських пам'ятників, засвоєних східною церквою про проказу, як про привід до розлучення згадується тільки в одному із них -- Еклозі Лева III Ісаврянина⁷⁴³. Проказа визнавалася достатнім приводом до розлучення й у церкві західній, як це свідчить Камп'єнський собор⁷⁴⁴;

8) До категорії приводів до розлучення, не поєднаних з покаранням‚ і які кореняться у фізичних причинах, східна церква відносила ще і божевілля чоловіка.

Обидва зараз викладені приводи, тобто проказа (розуміючи заразливу хворобу) і божевілля і взагалі серйозна і невиліковна хвороба когось із подружжя, безсумнівно вважалися у стародавній Русі достатніми причинами для розлучення. Це випливає‚ насамперед‚ із заборони розлучення внаслідок хвороби іншого з подружжя, а заборонялося, звичайно, те, що жило. Так‚ ще в Статуті Ярослава читаємо: «аще будетъ жене лихой недугъ: или слепота, или долгая болезнь, про то ее не пустити; такоже и жене недзя пустити мужа»⁷⁴⁵. Не дивлячись на цю заборону, хвороба того чи іншого з подружжя довго вважалася ґрунтовним приводом до розлучення, про це показують пізніші історичні свідчення. Так‚ великий ревнитель міцності і нерозривності шлюбного союзу Митрополит Данило дорікає своїх сучасників у тому, що вони вважали божевілля чоловіка чи дружини (винуватцями якого нерідко були самі) достатньою причиною для розірвання шлюбу⁷⁴⁶. Митрополит всією силою свого красномовства повстає проти таких оман, спритно користається Біблією не тільки для того, щоб приборкати цю сваволю, але і взагалі, щоб обмежити приводи до розлучення одним випадком перелюбства. Цікаво, що навіть проказа, на думку митрополита, не могла скласти приводу до розлучення⁷⁴⁷. Пізніші свідчення показують, що і після Данила хвороби ще довго визнавалися, звичайно не офіційно, приводами до розлучення. Саме, в указі Синоду Московської духовної консисторії від 1723 р. сказано: «разлучающихся мужа или жену от брачного союза за болезнями отнюдь безъ синодального рассуждения не разводить и не постригать»⁷⁴⁸;

9) Про постриг у чернецтво, як привід до розлучення, і притому рівною мірою, як для чоловіка, так і для дружини, кормча говорить триразово -- у главах: 42, 44 і 48⁷⁴⁹. Постанови ці показують, що одного бажання того чи ін-шого з подружжя постригтися було цілком достатньо для розірвання шлюбу, хоча б і не було в наявності ніякої іншої законної причини для розлучення⁷⁵⁰;

10) Посвята в єпископи служила у нас, як і в східній церкві, приводом до розлучення. Корінною постановою, як у нас, так і на Сході, було щодо цього приводу 48-е правило Трулльського собору: «жена производимого в епископское достоинство, предварительно разлучалась с мужем своим, по общему согласию, по рукоположении его во епископа, да вступит в монастырь, далеко от обитания сего епископа созданный»⁷⁵¹;

11) До числа приводів цього роду відноситься насамперед безплідність дружини. Рельєфний приклад такого приводу засвідчила нам історія в особі В. К. Василя Івановича, який розлучився зі своєю дружиною після двадцяти років шлюбу, унаслідок безплідності її. Щоправда, більше подібних прикладів ми не знаємо, але два іноземних письменники (Олеарій і Коллінс) показують, що безплідність дружини була звичайним приводом до розлучення в руських їх епохи⁷⁵². Інакше і бути не могло, якщо взяти до уваги сказане нами вище про роль фізичного елемента і про значення дітородіння в шлюбах руських людей розглядуваного часу. Цей погляд на значення безплідності в шлюбі поділяється всіма народами з патріархальним устроєм сім'ї⁷⁵³;

12) Приводом до розлучення цієї ж категорії, тобто з числа незгаданих у друкованій кормчій, але зазначених в інших пам'ятниках‚ був відомий ступінь господарської непорядності подружжя. Так, згідно з Переяславським списком Статуту Ярослава, крадіжка, здійснена дружиною у чоловіка, безпосередня чи опосередкована -- через наведення на дім чоловіка злодіїв, складає привід до розлучення для чоловіка. Щоправда‚ в списку Соловецької Кормчої 1493 р. за крадіжку дружиною у чоловіка дозволяється останньому тільки «казнити» дружину, а розлучення прямо забороняється. Але сама заборона показує, що раніше, а можливо і тоді ж, крадіжка визнавалася приводом до розлучення. У Переяславському списку сказано ще, що, якщо дружина обкраде церкву, то це теж достатній привід до розлучення. Ми не беремося пояснити цю постанову. У всякому разі вона стоїть зовсім самотньо, щоб визнати за нею життєву силу. (Названий список див. у Голубинського, т.І ч.1, с. 536--545).

З іншого боку‚ руйнівний спосіб життя чоловіка, заборгованість навіть до шлюбу, розкрадання окремого майна дружини і пропивання його складало привід до розлучення для дружини. І на цей привід ми зустрічаємо вказівку в одному тільки пам'ятнику: у «Питаннях Кіріка»⁷⁵⁴.

У цих же «Питаннях» говориться, що якщо буде дуже так погано‚ що не можна чоловіку утримувати дружину, чи дружині чоловіка, то розлучення виправдовується. Ми вважаємо, що тут мова йде про яку-небудь господарську причину, судячи з того, що подальший текст говорить про ті види господарської непорядності чоловіка, на які ми зараз указували. Можливо‚ тут йдеться про голод. До відома додамо, що вже в дуже пізню пору в Західній Русі голод визнавався досить важливою причиною для розлучення подружжя за обопільною згодою⁷⁵⁵;

13) У Котошихіна ми знаходимо свідчення, що розлучення у нас допускалося навіть офіційною владою (патріархом), унаслідок побоїв і знущань, заподіюваних чоловіком дружині. Звідси деякі з наших юристів схильні виводити, що взагалі жорстоке поводження чоловіка з дружиною складає привід до розлучення. Але прийнявши до уваги сказане вище про владу чоловіка над дружиною і про замах одного з подружжя на життя іншого, як приводі до розлучення, треба поставитися до свідчення Котошихіна з великою обережністю. Не жорстокість поводження сама по собі, а систематичні переслідування і знущення, зупинити які не могли ні покарання чоловіка (заточення у монастир на 3 роки, чи 1 рік), ні участь родичів, приводили в результаті до розлучення;

14) Крім перелічених приводів до розлучення, у стародавній Русі практикувалося ще розлучення внаслідок виниклих незгод між чоловіком і рідними дружини - розлучення, що ймовірно випливало з величезного значення родових зв'язків у старі часи і з погляду на шлюб як на договір між родичами чоловіка і дружини. Прикладів подібних розлучень є декілька. У Татищева під 1117 роком є звістка про те, що Ярослав Святославович, готуючись до розриву і війни з Володимиром Мономахом, мав намір розлучитися зі своєю дружиною, онучкою Мономаха, що дійсно і зробив. У 1196 р. у літописі Нестора, як і в інших літописців, ми зустрічаємо подібну ж звістку: Роман Мстиславович Волинський, маючи намір почати війну з Рюриком Ростиславовичем, думав відпустити від себе дружину свою, дочку Рюрика⁷⁵⁶;

15) Виникає питання, чи складало незгодне життя самого подружжя привід до розлучення? Найдавніші відомі нам пам'ятники відповіді на це питання не дають. Але з історичних свідчень пізнішого часу, узятих з життя Західної Русі, зустрічаємо цілий ряд розлучень унаслідок незгодного життя подружжя;

16) Нарешті останній з відомих нам приводів до розлучення є привід, внаслідок утримання дружини батьком її. Приклад такого приводу, ми зустрічаємо в Історико-юридичних матеріалах Могилівської губернії;

17) Але допетрівська Русь знала і визнавала розлучення і без усяких приводів за однєю лише обопільною угодою подружжя. Цей вид розлучення треба вважати самим споконвічним, що як найбільше відповідає стародавньо-руському поглядові на шлюб, як на договір. Про такі розлучення говорить ще Статут Ярослава, і чудово -- не забороняючи їх, а лише обкладаючи штра-фом: «аже муж с женою по своей воли распутиться, епископу 12 гривен, а буде не венчался, епископу 6 гривен»⁷⁵⁷.

Такі розлучення подружжя засновували єдино на своєму автономному праві розірвати, за бажання, шлюбний союз, формулюючи це право просто і рішуче: «як ми по своїй добрій волі зійшлися, так по своїй добрій волі і розійшлися, за що один до іншого на вічні часи не будемо висувати претензії»⁷⁵⁸.

Таким чином‚ розгляд усіх цих приводів поруч не означає, звичайно, що вони поруч стояли й у житті. Ми намагалися визначити життєву роль кожного з них. Але ми повинні зізнатися, що в нашому розпорядженні немає засобів для повного відновлення їх історичної ролі. Ще з меншою точністю можна говорити про період дії того чи іншого приводу. Можна однак, припустити‚ що приводи, які виникали внаслідок поразки в шлюбі елементу реального статевого і навіть економічного (як-от: перелюбство, нездатність до шлюбного співжиття, хвороба, безплідність, відсутність коштів до життя і господарська непорядність подружжя) заявили себе на практиці раніше ніж приводи, джерело яких лежить у порушенні елементу морального, етичного чи релігійного (як-от: жорстоке поводження чоловіка з дружиною, безпідставне обвинувачення в безчесному вчинку, прийняття чернецтва).

Розмаїтості застосування приводів до розлучення за часом, імовірно, певною мірою, відповідала розмаїтість застосування їх і за місцем. Пригадаємо, що джерела шлюбного права відрізнялися крайнім різновидом, ходили по руках у списках різних видів. Пригадаємо також, що чинення шлюбних справ знаходилося тоді в руках місцевої влади -- єпископів, що користалися на той час більшою самостійністю -- і стане зрозумілою трудність достовірного відтворення історичної долі розглянутих нами приводів до розлучення і правового становища жінки.

Розділ VІ. Особисте і майнове становище заміжньої жінки

6.1 Наслідки укладення шлюбу за законами Ману

Що стосується наслідків укладення шлюбу тим чи іншим способом (див. початок), то в цьому відношенні закони Ману відрізняються також суперечливістю і наводять на цікаві думки. Так, ми вже знаємо, що влада чоловіка над дружиною (svamua) ґрунтувалася на передачі нареченому дівчини її батьком; ця влада в першооснові зводилася, як і «манус» у Римі, до того, щоб бути речовим пануванням. Таким чином, шлюб з підпорядкуванням дружини чоловіку, його влади (svamua), був так само, як і в Римі, невільним шлюбом. Звідси, способи Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, які мали між собою те загальне, що вони супроводжувалися передачею дівчини її батьком нареченому, вели, за законами Ману, до встановлення невільного шлюбу. Так ми повинні вважати не тільки тому, що передача дівчини характеризує собою ці способи укладення шлюбу, але і тому, що ці способи вважалися у знавців кращими. На цій же підставі і спосіб ракшасів (викрадення), як найкращий для кшатріїв, повинен також вести до невільного шлюбу. Сумнівними лишаються способи гандхарвів і пішачів. Однак, перший з цих способів вів, як про те передає пізніший редактор, до невільного шлюбу. Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства⁷⁵⁹.

Невільний шлюб характеризується тим, що дружина не може мати свого майна. Її майно переходило до чоловіка, як і сама вона стає частиною сім'ї чоловіка, його майна. Вільний шлюб, як ми вже знаємо, характеризується, навпаки, тим, що в дружини зберігається майнова самостійність. Її майно переходить до її дітей чи, у випадку, якщо вона помре бездітною, повертається в колишню сім'ю. Доля майна дружини після її смерті служить, таким чином, до розпізнання одне від одного невільного і вільного шлюбів. Закони Ману постановляють в одному місці, що якщо заміжня жінка взяла шлюб, який був укладений одним зі способів Брахми, богів, ріші, гандхарвів, праджапаті, і вмирала без потомства, то вважалося, що її майно належало одному чоловіку. Але якщо майно було дано заміжній жінці, що була в шлюбі асурів і інших двох шлюбах (ракшасів і пішачів), то майно це вважалося приналежним матері, батьку, якщо вона вмирала без потомства. Вважається, що майно [жінки, що вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства. Але яке б майно не було дано їй при одруженні за обрядом асура і за іншими, [гідним осудження обрядам], воно вважається [приналежним її] матері і батьку‚ якщо вона помре бездітною⁷⁶⁰.

Постанови ці належать, треба думати, пізнішому редакторові. Це випливає з того, що шлюб купівлі-продажу нареченої редактор виключає зі способів невільного шлюбу, а так само виключає і викрадення, цей найкращий спосіб, на думку знавців, для кшатрія; навпаки, спосіб гандхарвів, що не супроводжувався передачею дівчини і являв собою вільний шлюб, як заснований тільки на любові нареченого і нареченої, редактор визнає невільним шлюбом. Яким чином вільний шлюб гандхарвів ставав шлюбом невільним, -- редактор не пояснює. Цікаво, що майно дружини переходило чоловікові, якщо вона помирала без потомства; у такий спосіб невільний шлюб став уже, власне кажучи, вільним шлюбом.

Прагнення пізнішого редактора до встановлення вищих форм шлюбу і негативне відношення його до купівлі-продажу нареченої знаходять собі підтвердження в тому, що їм встановлюється привілей на користь дочки брахмана, що, яке б майно їй не було дано її батьком, вона є спадкоємицею цього майна сама або її потомство. Ця постанова особливо важлива в тому відношенні, що вона уже визнає вільний шлюб, як основний інститут для брахманських дочок. Усяке майно (vita), дане коли-небудь батьком дружині, може забрати дочка [дружини] брахманки, або нехай воно належить [її] потомству⁷⁶¹.

Таким чином, щоб усвідомити собі на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки в сім'ї чоловіка, необхідно постійно мати на увазі два інститути: невільний і вільний шлюб. Суперечливість постанов законів Ману в сфері цивільно-правового становища заміжньої жінки знаходить собі пояснення в існуванні цих двох інститутів шлюбу.

Майнове становище заміжньої жінки у невільному шлюбі характеризується повним її підпорядкуванням владі чоловіка. Вона нічого не могла здобувати для себе, і усе, що вона здобувала, це належало не їй, а її чоловіку. «Жінка, дитя і раб, (ці) троє, -- говориться в законах Ману, -- визнані нездатними володіти (майном); те, що вони здобувають, це -- майно того, чиї вони (самі)»⁷⁶². Той же самий правовий принцип проведений був, як відомо, і в римському праві⁷⁶³. У законах Ману міститься, далі, як і в інших стародавніх законодавствах, правило про те, що жінки повинні знаходитися день і ніч у владі своїх родичів і чоловіків. «Батько опікує (жінок) у дитинстві, чоловік опікує (їх) у молодості, сини опікують (їх) у старості; жінка нездатна до самостійності»⁷⁶⁴. Ясно, що при невільному шлюбі не могло бути і успадкування чоловіка своїй дружині. Якщо ж ми знаходимо вказівки на успадкування чоловіка⁷⁶⁵: «Якщо дочка-путрика випадково вмирає, не залишивши сина, тоді майно, не коливаючись, може одержати чоловік цієї путрики; якщо навіть неуповноважена [дочка] чи уповноважена [путрика] родить сина, рівного [по варні], дід по матері тим самим здобуває онука; нехай цей онук приносить пинду й одержує майно», то це говорить нам уже про існування в житті вільного шлюбу. На користь існування вільного шлюбу свідчить і ще дуже багато чого. Так: 1) інститут подарованої частини. Чоловіку доводиться терпіти дружину, що ненавидить [його] рік, але за (плином) року, відібравши дарунок, він може припинити злягання з нею⁷⁶⁶; 2) готівка в дружини власного майна. Прикраси, що могли бути носимі жінками за життя своїх чоловіків, спадкоємцям ділити не можна‚ ті, що ділять -- впадають у гріх (раtati)⁷⁶⁷; 3) успадкування дітей після матері. Але по смерті матері всі єдиноутробні брати нехай розділять нарівно все майно матері‚ єдиноутробні реєстри також учасниці поділу⁷⁶⁸; 4) повернення майна бездітно-померлої дружини в її колишню сім'ю. У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості -- чоловіка, по смерті чоловіка -- [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності⁷⁶⁹.

Усі ці ухвалення зовсім далекі від інституту невільного шлюбу. Подвійність майнового становища заміжньої жінки в невільному і вільному шлюбі відбилася і на особистому становищі її в сім'ї чоловіка. Так, у невільному шлюбі дружина не має влади навіть у своєму домі. Жінкою -- у дитячому віці, молодою чи навіть літньою -- ніяка справа не повинна виконуватися за своєю волею, навіть у [власному] домі⁷⁷⁰.

Вона знаходиться під постійною опікою чоловіка. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності (svatantrara). У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості -- чоловіка, по смерті чоловіка -- [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю (svatan-trara)⁷⁷¹.

Цікаві, при цьому, ті самі мотиви несамостійності жінки в законах Ману. Внаслідок прихильності до чоловіків, мінливості і природної безсердечності вони в цьому світі зраджують чоловікам, навіть ті, кого ретельно охороняють. Один безкорисливий чоловік може бути свідком, а також інші [багато чоловіків], не обтяжені пороками, але не жінки, [хоча б і] чесні, навіть якщо їх багато, -- унаслідок мінливості жіночого розуму⁷⁷²; і римських письмен-ників⁷⁷³.

Вона повинна бути постійно веселою, зайнятою роботою по господарству, помірною у витратах. [Їй] треба бути завжди веселою, майстерною в домашніх справах, що має добре вичищений посуд й ощадливою у витратах⁷⁷⁴.

Вона зобов'язана коритися тому, кому вона дана батьком чи братом за згодою батька‚ влада чоловіка покоїться на передачі йому нареченої її батьком. Кому б не віддав її батько, чи з дозволу батька, брата, їй варто коритися йому за життя і не зневажати ним після його смерті⁷⁷⁵.

Доброчесна дружина повинна шанувати навіть і дурного чоловіка, як бога. Чоловік, [навіть] далекий від чеснот, розпусний чи позбавлений добрих якостей, доброчесною дружиною повинен бути шанований як бог⁷⁷⁶.

Для жінки немає потреби в жертвоприносинах, в обітницях‚ для її порятунку досить однієї покори чоловіку. Для дружин не існують окремо жертвоприносини, обітниці, посади‚ якою мірою вона кориться чоловіку, у такій же вона прославляється на небі. Доброчесна дружина, що бажає досягти [після смерті] місцеперебування чоловіка, нехай не робить нічого неприємного для отримавшого її руку, -- як живого, так і померлого.

Чоловік, зі свого боку, зобов'язаний піклуватися про їжу і утримання дружини. Чоловіку, зайнятому справами, варто відлучатися в далекі краї, забезпечивши дружину коштами для існування, тому що навіть доброчесна дружина, що має недостатньо коштів для існування, може согрішити. Якщо двічі народжені беруть дружин зі своєї й інших варн, то старшинство, пошана і житлове приміщення для них повинні відповідати порядку варн. Чоловік одержує дружину, дану богами, а не за своїм бажанням‚ її, віддану, треба завжди утримувати, роблячи [цим] бажане богам⁷⁷⁷.

Він також повинен охороняти і берегти свою дружину. Ніхто не може охороняти жінку силою, але вони можуть бути охоронені вживанням наступних заходів: треба доручити їй збирання і витрату майна, [підтримку] чистоти, [виконання] дхарми, готування їжі, піклування про домашнє начиння⁷⁷⁸.

Жінки, [навіть] заточені, [навіть охоронювані] людьми, гідними довіри, [усе рівно, що] неохоронювані: добре охоронювані ті, які самі себе охо-роняють⁷⁷⁹.

Усунення дружини і заміщення її другою дружиною могло мати місце лише за дотримання встановлених законом умов. Чоловіку слід терпіти дружину, що ненавидить [його] рік, але за [плином] року, відібравши дарунок, він може припинити злягання з нею. Та, яка виявляє неповагу до чоловіка, відданого [якій-небудь дурній] пристрасті, до п'яниці чи хворого, повинна бути вилучена на три місяці [і] позбавлена прикрас і начиння. Але для тої, що ненавидить божевільного, ізгоя, імпотента, безплідного й ураженого жахливою хворобою не належить ні вилучення, ні позбавлення майна. Схильна до пияцтва, до [усього] дурного, суперечлива, хвора, злісна чи марнотратна є дружиною, при якій може бути завжди узята інша. Якщо дружина не народжує дітей, може бути узята інша на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими -- на десятім, якщо народжує тільки дівчаток -- на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно.

Але, якщо хвора [дружина] ласкава і наділена чеснотами, може бути узята інша [тільки] з її згоди‚ вона ніколи не повинна бути зневажувана⁷⁸⁰.

У вільному шлюбі особисте становище заміжньої жінки було, звичайно, більш незалежним.

Поліпшенням свого особистого і майнового становища в сім'ї чоловіка заміжня жінка зобов'язана знову таки перш за все захисту своєї колишньої сім'ї. Спочатку такий захист був викликаний матеріальними інтересами цієї сім'ї. Саме ж поліпшення сімейно-правового становища дружини відбувалося шляхом приватної угоди зацікавлених у тому осіб.

Так, у законах Ману знаходиться цілий ряд постанов про перерву шлюбного співжиття, точніше, про усунення і заміщення дружини. Хоча ці постанови мають у законах Ману вигляд позитивних норм, однак, вони ще носять помітні сліди договірного свого походження. А саме, у цих постановах звертають на себе увагу казуїстичність, точність в обчисленнях і зайві подробиці, -- усі такі ознаки, що вказують на походження цих постанов шляхом договору. Так‚ наприклад, у законах Ману говориться:

1) «Жінку, яка ненавидить (свого) чоловіка, чоловік зобов'язаний терпіти протягом одного року; після закінчення ж одного року, узявши (у дружини) подаровану (їм частину), чоловік може не жити з нею», тобто не мати з нею подружнього спілкування⁷⁸¹.

2) «Яка (дружина) неслухняна (чоловіку) гуляці, п'яниці чи хворому, та повинна бути усунута на три місяці і позбавлена прикрас і постелі»⁷⁸²;

3) «(Але) якщо дружина навіть ненавидить чоловіка божевільного, виключеного з кати, імпотента, позбавленого насіння, що страждає заразною хворобою, то вона не може бути ні усунута ні позбавлена своєї подарованої (чоловіком частини)»⁷⁸³;

4) «(А) яка дружина буде (сама) п'яниця, поганого поводження, непокірлива чи хвора, злісна, марнотратка, та може бути завжди заміщена другою дружиною»⁷⁸⁴;

5) «Безплідна (дружина) може бути заміщена на восьмому році; (дружина), усі діти якої вмирають, -- на десятому році; (а дружина), що народжує тільки дівчаток, -- на одинадцятому році; але та (дружина), що сварлива, може бути заміщена негайно»⁷⁸⁵;

«(А) яка (дружина) буде хвора, а за (своєю) натурою гарна і вдачею добра, та не повинна бути заміщена без її згоди і ні в якому випадку (не повинна знаходитися) у зневазі»⁷⁸⁶.

Утім, у законах Ману збереглася і більш пряма вказівка на можливість перевірки з боку родичів дружини правильності заміщення її другою дружиною. «А яка заміщена дружина залишить у гніві дім (свого чоловіка), та повинна бути негайно або зв'язана або розлучена в присутності (своєї) сім'ї»⁷⁸⁷. Ця постанова говорить, отже, що заміжня жінка шукала собі захист, як і в давньоруському праві, у своєї колишньої сім'ї. Наведену постанову треба, імовірно, так розуміти. Слідом за відходом дружини з дому чоловіка негайно відбувався над нею сімейний суд. Якщо дружина втекла неправильно, то вона зв'язувалася і поверталася чоловікові, а якщо вона виявлялася правою, то в такому випадку шлюб припинявся і винний чоловік ніс матеріальний збиток. Будь там що, для нас у даному випадку важливий той факт, що колишня сім'я дружини є в ролі сторони, що захищає дружину. Отже, ця ж сім'я брала участь і у виробленні тих постанов, порушення яких другою стороною вона вправі перевіряти.