Лицарська література

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лицарська література

Куртуазна література (фр. courtois -- ввічливий, чемний) -- світська, лицарська література європейського середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод рицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності. Одним із відомих представників К.л. вважається французький епік К. де Труа (друга половина XII ст.) -- засновник "артурівського роману", автор роману про Трістана (втрачений), а також "Ерек та Еніда", "Кліжес", "Ланселот, або Рицар Воза", "Івен, або Рицар Лева", "Персеваль, або Повість про Грааль". їх успіху серед тогочасних читачів сприяв багатий та гнучкий словник, мистецтво діалогу, віртуозне віршування. Великої популярності набув і приналежний до бретонських сказань "Роман про Трістана й Ізольду" (перекладений українською мовою М.Рильським) в обробці французького жонглера Беруля та ін., особливо німецького поета Готфріда Страсбурзького. Мотив великого кохання, розкритий у цьому творі, привертав увагу й українських поетів ("Ізольда Білорука" Лесі Українки, цикл "Прованс" Юрія Клена).

Лицарська література

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів -- кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура.

В 12 столітті був складений збірник біографій знаменитих трубадурів анонімного автора. Джаофре Рюдель - трубадур, лягає в основу образу "Принцеси мрії". Був дуже родовитий, полюбив графиню Триааполітанську (?) за оповіданнями прочан. Пішов у хрестовий похід, на кораблі занедужав, графиня прийшла до нього, той опритомнів тільки щоб побачити її й умер. Вона постриглася в черниці.

До XI - XII ст. панівний клас західноєвропейського феодального суспільства вже остаточно склався і отримав станове оформлення. Лицарство перетворюється на своєрідну станову організацію військово-феодальної знаті зі своїм неписаним статутом, зі своїми звичаями і правилами поведінки, своїми ідеалами станової честі і доблесті. Лицар повинен бути мужнім, справедливим, правдивим, щедрим, він повинен захищати церкву, боротися з "невірними", зберігати вірність сюзерену, служити опорою слабких і беззахисних. Ці вимоги до ідеального лицарю повинні булиідеологічно обгрунтувати станово-ієрархічний принцип феодального суспільства і "освятити" право лицаря на панівне становище в цьому суспільстві. Істотна роль у створенні цього піднесеного над життям ідеалу належала лицарської поезії XII-XIII ст. Найчастіше, однак, ідеальні лицарські риси перебували в самому різкому протиріччі з дійсною соціальною практикою середньовічного феодала. У найбільш зрілою і закінченій формі лицарська література розвинулася у Франції, в багатьох випадках послуживши потім зразком для літератури в інших європейських країнах. Це був час початкового підйому міст, і лицарство, стикаючись з верхівкою міського товариства, частково долучається і до розумових течій, які розвиваються в містах. В обстановці і під впливом всіх розумових придбань лицарство культурно зростає і розбудовується. Воно зберігає свою класову природу з усіма її типовими рисами; феодальні війни і грабежі, як і раніше залишаються основним його заняттям, його побут і звичаї зберігають свою первісну грубість і жорстокість. Але поряд з цим в передових колах лицарства формується якийсь морально-естетичний ідеал, і намічаються паростки світської культури. Виникають пишні двори, де прийняті хороші манери, красиві наряди, заняття музикою і поезією. Поряд з любов'ю до розкоші і прагненням всіляко прикрасити життя культивується щедрість, яка вважається обов'язковою ознакою лицарського "благородства" і виливається нерідко у форми нестримного марнотратства. З'являється нове поняття - куртуазен. Лицар повинен бути не тільки сміливим, вірним і щедрим, - він повинен бути також чемним, витонченим, привабливим в суспільстві, вміти тонко і ніжно відчувати. У програму виховання молодого лицаря входить навчання не тільки військової справи та полювання, але і різним світським ігор, мистецтву грати на музичних інструментах, танцювати, співати, складати вірші, доглядати за дамами. До героїчного ідеалу приєднується інший ідеал - естетичний. У зв'язку з цією новою орієнтацією на світські розваги і естетизацію життя прокидається інтерес до інтимних питань особистості, до проблем почуття. Виробляється свого роду метафізика любові, виникає поклоніння жінці, ідеалізація піднесеного любовного почуття. Різко змінюються громадська функція літератури, спосіб виконання творів, складїї авторів і носіїв. Лицарська лірична поезія в силу її походження з народної пісніще пов'язана з музикою, але розповідні жанри вже не розспівуються, а читаються. Повчальне значення літератури аж ніяк не втрачаються, але одночасно виникає й інша її функція - світсько-розважальна. Автор - вже не бродячий жонглер, не спокушений в писемності, а поет, що володіє деякою шкільної освіченістю і складається на службі при феодальному дворі, іноді навіть сам лицар. Цей автор прагне закріпити своє ім'я. Мова лицарської поезії прагне бути чистим і витонченим. Всі грубе, буденне з нього виходить інакше.

1. Миннезанг Термін "Minesang" був введений німецькими філологами у XVIII ст. і походить від середньонижньонімецької minne - любов і sang - пісня. Німецька ліриказазнала впливу провансальської куртуазної поезії. На півдні Франції в Провансі в XII ст. виникає куртуазна поезія, що прославляла піднесену платонічну любов до Прекрасної Дами. Куртуазних поетів іменували трубадурами (від фр. Шукати, знаходити). Трубадури стали широко користуватися римою, винаходячи складні з побудови строфи. Ними була розроблена система ліричних жанрів. Так з'явилася танечна пісня, іменована баладою, якої в міннезанга відповідала танцювальнапісня (Tanzlied). Провансальська Альба - ранкова пісня, у мінезингерів - Tagelied. Але в міннезанга існували і власні жанрові форми: хрестова пісня (Kreuzlied), що кличе в хрестовий похід; дидактична й сатирична поезія використовувала шпрух (Spruch) - вислів; Лейх (Leich) був близький латинським гімнам. У міннезанга зазвичай виділяють два напрямки - народне і придворне. Перше склалося під сильним впливом фольклору, друге багато в чому спиралося на поетичний досвід поетів Провансу. Народна гілку в німецькій лицарської ліриці представлена ??іменами Кюренберга, Дітмара фон Айсте та ін Пісні зазвичай є однострофнимі віршами найпростішоїметричної конструкції, об'єднаними парними римами, часто неточними, будова вірша визначається кількістю наголосів, тоді як число неударних складів між наголосами може бути різним. Як у народній ліриці, у віршах цього роду завжди є в наявності об'єктивний елемент оповіді, ліричний сюжет або чітка драматична ситуація. Наприклад, у Дітмара: "Стояла жінка одна й дивилася через поле і чекала свого милого. Ось вона побачила пролітає сокола: "Щасливий ти, сокіл! Ти можеш летіти, куди захочеш. Ти вибираєш в лісі дерево, яке тобі подобається. Так вчинила і я. Я обрала собі чоловіка ... А тепер мені заздрять прекрасні жінки ". Дуже часто у поетів цього стилю зустрічаються "жіночі пісні"; зазвичай це скарга покинутої або самотньої жінки. Численні вірші відкриваються "природним зачином" - описом приходу весни або осені, якому відповідає душевне поета, пробудження любові або любовна туга. Пісня нерідко звернена до дівчини, а не до заміжньої жінки. Любов не обмежується піднесеним томлінням, а прагне до чуттєвого задоволення. У піснях б'ється живе людське серце. Лицар і його кохана тут не грають у любов, а дійсно люблять один одного. Придворний миннезанг значно більш умовний. Любов втрачає свою природнубезпосередність. Вона трансформується в служіння дамі, яка часто грає роль недоступною красуні, яка диктує кавалеру свою волю. Поет куртуазного напрямки повний почуття побожного поваги до своєї обраниці, він дякує їй навіть за недоступність. Краса пані протиставляється її жорстокосердя: поет звинувачує свої очі, які винні в його нещастя. Але в муках любові він відчуває радість і ні за що не відмовиться від них, бо радості без страждання не буває. Таку форму лицарська поезія у віршах Рейнмара фон Хагенау, Генріха фон Морунген та ін Основоположником міннезанга прийнято вважати Фрідріха фон Хаузена (Friedrich von Hausen) (ок.1150-1190). Хоробрий лицар був дуже чутливим поетом, він присвятив ряд віршів гордої непохитною красуні, ім'я якої залишилося невідомим. Ліричний герой страждає від нерозділеного кохання, і від того вірші здебільшого меланхолійні. Вищі досягнення міннезанга пов'язані з творчістю Вальтера фон дер Фогельвейде (Walter von der Vogelweide) (ок.1170-1200). У його творчості гармонійно злилися обидві лінії міннезанга - народна і придворна. Будучи незаможним дворянином, Фогельвейде поневірявся, переходив від одного покровителя-мецената до іншого. Він добре знав німецьку дійсність, страждання і інтереси народу. Він почав свій поетичний шлях як учень Хагенау. Проте успіхи Фогельвейде пов'язані, перш за все, з творчим освоєнням досягнень народної поезії. Його вірші гранично щирі, задушевні. Любов у його піснях - це дійсно земне, високе поетичне переживання. Його героїня - проста дівчина. Фогельвейде жваво відгукнувся також на суспільно-політичні проблеми часу. Він писав не тільки любовні пісні, а й шпрухі. Він був ворогом папської влади, що втручається у внутрішнє життя Німеччини. Після його смерті миннезанг переживає кризу. Ці кризові явища помітні в творах Нейдхарта фон Рейнталя (Her Nithart) (ок.1180-1237), яскравого представника сільського міннезанга. Його героїня - не знатна дама, а проста сільська дівчина. Не вона сама є предметом поклоніння, а, навпаки, вона сама захоплена лицарем і жадає з нм зустрічі. 2. Лицарський роман В останній третині XII ст. в Німеччині розвивається лицарський роман. У ньому ми знаходимо в основному ті ж самі почуття і інтереси, які складають зміст лицарської лірики. Це, перш за все тема любові, що розуміється в більш-менш "високе" сенсі. Іншим настільки ж обов'язковим елементом лицарського роману єфантастика у двоякому розумінні цього слова - як надприродне і як все незвичайне, виняткове, що підводять героя над буденністю життя. Обидві ці форми фантастики, зазвичай пов'язані з любовною темою, покриваються поняттямпригод або авантюр, які трапляються з лицарями, які завжди йдуть назустріч цим авантюр. Свої подвиги лицарі роблять не заради загального, національної справи, як деякі герої епічних поем, і не в ім'я честі або інтересів роду, а заради своєї особистої слави. Ідеальне лицарство мислиться як установа міжнародна та незмінне в усі часи, однаково властиве стародавнього Риму, мусульманського Сходу і сучасної Франції. У зв'язку з цим лицарський роман зображує давні епохи і життя далеких народів у вигляді картини сучасного суспільства, в яку читачі з лицарських кіл дивляться, як у дзеркало, знаходячи в ньому відбиток своїх життєвих ідеалів. За своїм стилем і техніці лицарські романи різко відрізняються від героїчного епосу. У них чільне місце займають монологи, в яких аналізуються душевні переживання, живі діалоги, зображення зовнішності дійових осіб, докладний описобстановки, в якій протікає дія. Раніше всього лицарські романи розвинулися у Франції, і звідси вже захоплення ними поширилося по інших країнах. Першими дослідами лицарського роману з'явилися обробки кількох творів античної літератури. У них середньовічні оповідачі могли знайти в багатьох випадках, як хвилюючі любовні історії, так і нечувані пригоди, почасти перекликалися з лицарськими ідеями. Міфологія в таких обробках ретельно виганялася, але легендарні оповіді про подвиги героїв, що мали видимістьісторичних переказів, відтворювалися повністю. Ще більш вдячним матеріалом для лицарського роману з'явилися кельтські народні оповіді, які, будучи продуктом поезії родового ладу, були насиченіеротикою і фантастикою. Само собою зрозуміло, що та і інша піддалися в лицарської поезії радикального переосмислення. Творцем німецького куртуазного роману вважається Генріх фон Фельдеке (Her Heinrich von Veldeke), який написав роман "Роман про Енея" (Roman d'Eneas) (ок.1160). Античний сюжет розроблений ним в типово куртуазном дусі. Головну увагу Фельдеке приділив любові Дідони до Енею і Енея до Лавінії. У такому ж напрямку розвивається творчість Гартмана фон Ауе (Her Hartmann von Ouwe) (ок.1170-1215). Гартман був васалом власника замку Ауе, брав участь у хрестових походах; у творчості проповідував ідеї благочестя і смиренності. Гартман фон Ауе переклав на німецьку лицарські романи Кретьєна де Труа "Ерек і Енід" і "Ивейн". Автор поеми "Грегоріус", численних ліричних творів, що характеризуються різноманітністю риторичних і поетичних засобів, що зробило його зразком для пізніших поколінь поетів. Найбільш значний твір - віршованаповість "Бідний Генріх" (Der arme Heinrich) (ок.1195). У повісті Гартман переконує читача в згубності гріха і доброти каяття, а біографія Генріха стає повчальним прикладом, викладеним з повчальною метою. З точки зору автора, вищі моральні цінності - це віра і самовідданість. Романи фон Ауе яскраво розцвічені романтичної фантастикою. Їх герої діють не в реальному, а у вигаданому світі, населеному велетнями, карликами, з чарівними палацами, що вражають своєю розкішшю, вишуканістю оздоблення. Лицаріявляють собою приклад великодушності, вірності своїй дамі. Вони повинні, за задумом автора, викликати почуття захоплення своєю відвагою, своїм благородством і тим самим сприяти зміцненню позицій лицарства всередньовічному суспільстві. Оригінальним шляхом йшло в своєму розвитку творчість Вольфрама фон Ешенбаха (Her Wolfram von Eschenbach) (ок.1170-1220), автора незакінченого роману "Віллехальм", безлічі ліричних творів, монументального роману "Парцифаль" (Parzival). Сюжет "Парцифаля" запозичений з однойменного лицарського роману Кретьєна де Труа "Персеваль, або Повість про Грааль", відноситься до так званих романів артуровского, або бретонського, циклу. У романі створено образ ідеального героя, який втілює у собі всі можливі риси лицарства: шляхетність, глибоку релігійність, безмежну відвагу, людяність, тонкість почуттів, вірність у коханні. Яскравим представником лицарської літератури був також Готфрід Страсбурзький (Meister Gottfried von Strassburg). Його творчість носить суто світський характер, вільно від релігійно-містичних елементів, спрямоване на утвердження духовних цінностей людської особистості. Головне твір Готфріда Страсбурзького - роман "Тристан" (Tristan), що залишився незакінченим. Він написаний за мотивами стародавньої оповіді, неодноразово піддавався епічної переробці. Готфрід посилив його гуманістичну спрямованість. Його роман - це справжній гімн могутньому природного почуття, яка перетинає всі перешкоди. Письменник стоїть на захисті природних прагнень особистості, зневажаються у феодальному суспільстві. Він за вільний шлюб, заснований на законах серця. Висновок У XI - XIII ст. феодальна Німеччина вже склалася як піраміда ієрархічно підпорядкованих один одному маєтків-держав, значною мірою незалежних від центральної імператорської влади і що лежать на широкій базі експлуатованого методами позаекономічного примусу кріпосного селянства. Військові підприємства цього періоду - італійські експедиції німецьких імператорів, боротьба між папством та імперією, хрестові походи - сприяють виникненню і розвитку лицарства. Нова лицарська культура проникає до Німеччини з Франції, передової країни західноєвропейського феодалізму. Лицарський стан породило нову, вузько-станову ідеологію і культуру. Вираженням нової ідеології є лицарська література. До найважливіших жанрами лицарської поезії належать героїчний епос, куртуазний епос і лицарська лірика. Однак епоха лицарства проіснувала недовго. Разом із занепадом духовних сил лицарства загинули і всі його досягнення. лицарський література лірика епічний