Модель особистості в прозі Григорія Косинки

Ніхто з ворогуючих сторін не здатен змінити світ на краще, ніхто не володіє остаточною істиною. Косинки пробує шукати її в якихось інших вимірах, над протиборством. Авторська ціннісна позиція здебільшого не є позицією, близькою до точки зору якоїсь з ворогуючих сторін. (Втім, незалежно від характеру політичного протистояння, можна зауважити, що авторське співчуття, коли воно якось виражене, все ж завжди на боці жертви.) Правда кожного табору показана як по-своєму ілюзорна. І авторське бачення - це не схвалення чи осуд, а якраз розкриття цієї ілюзорності.

У цьому зв'язку цікаво розглянути структуру одного з найвідоміших Косинчиних творів - “Політики”. Тут кожен з ворогуючих персонажів засліплений ілюзорними ідеями, власною непомильністю і взаємною ненавистю.

В композиційному плані це один з найдосконаліших творів Косинки. Вся новела напоєна передчуттям неминучої трагедії. Мирна картина різдвяного родинного застілля обростає насторожуючими деталями. Напруга наростає, з кожним епізодом, несміливі спроби якось її розрядити не вдаються. І дія, як стиснена пружина, вибухає трагічним фіналом. Вже у вступному абзаці розкривається точка зору головного героя з його короткого монологи: Мусій Швачка з родом “на ножах”, йде він у гості “на злість” багатим своякам.

Комнезамівського ватажка автор представляє з доброзичливою іронією - в оцінці його дружини: “Слово “політика” вразило Мар'яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід”.

Мусій не спиняється ні перед чим. Він відрізав землю навіть у Мар'яниного батька, “ворогів нажив півсела”. Тепер, збуджений постійною небезпекою і запалом боротьби, найбільш покладається на те, що йому “за стрільбу сам цар Микола медалю видав”. У відповідь на чоловікові хвацькі погрози куркулям дружина тільки вибачливо подумала, “зітхнувши важко”: “Ой гарячий, ти, Мусію, та клепки не хватає!”.

Тривожні передчуття щодо цього святкування з браунінгом у кишені мучать малу Степанидку. На доччині застереження, звісно, не зважають, але драматизм дії після цього ще зростає. Не заспокоює навіть “зоряна дорога” до батьківської хати, коли “кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок”. Мар'яна якийсь час почувається щасливою, навіть гордиться чоловіком, але її все ж не покидає “невідомий їй острах”.

Неспокійно і в Мусієвій душі. Найменша пригода - кінь „злякано захріп” - приводить до того, що “Мар'яна цокала з переляку зубами. Мусій обережно, тихо якось витягнув з кишені револьвера”. Зоряна тиша прекрасної зимової ночі, яка навіює високі помисли, щасливі мрії, - різко контрастує з поведінкою зляканих, озлоблених, змучених небезпекою людей, з їхніми скупими на радість буднями. Це - протиставлення високого призначення людини, якій дано жити у гармонійному, сповненому красою світі, - і її невміння щедрим даром розпорядитися невміння жити за природними законами добра і краси.

Небезпекою, що зупинила героїв, був всього лише напівзамерзлий посеред дороги кіт. Знервовану жінку не в жарт злякала лиха прикмета. В композиції новели це ще один ступінь наростання внутрішнього драматизму, ще одне нагадування про ймовірність трагічної розв'язки різдвяної історії. Мар'яна заходить до материнської хати зі сльозами й острахом. Непривітно зустріли її чоловіка заможні родичі.

Конфлікт, таким чином, переходить у пряме зіткнення. Мусій і тут відстоював свою “правильну” більшовицьку політику, гості докоряли за відрізані десятини, за позичені Мар'яні буряки. А стара Кушніриха “з гордістю” просила заспівати “тієї України, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила”. Її материнське горе так само невтішне, як і Мар'янин вдовиний розпач. Ніхто не хотів поступатися у своїй нелюдській затятості, ні про яке зближення позицій не могло бути й мови.

Починається застільна словесна дуель, де кожен по-своєму оцінює дійсність, найглибинніші її основи. І ці оцінки - полярні. Не чули материнських прохань, несміливих спроб примирити непримиренне. “Сварка от-от мала закипіти”. Вже тяглися Мусієві тремтячі пальці до зброї, вже постукував загрозливо ніж у руках розкуркуленого ним Кушніра. І божевільний жіночий крик “заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь у сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання. Натуралістичні деталі (слуховий образ у процитованому реченні доповнюється далі зоровим: “Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима”) підкреслюють звірячу жорстокість, нелюдську сліпу озлобленість рідних по крові людей.

Вбивця знаходить найвірогідніше пояснення для сусідів - “п'яна, сумєстна драка”, в якій люди втрачають контроль над своїми вчинками.

Але чим же так страшно напоєні Косинчині герої? Роками плекана ненависть, неодмінний поділ світу на своїх і чужих засліплює їх, змушує забути і родинну приязнь, і християнську любов до ближнього, і таїнство святвечора. Після напруженої сварки, яка от-от мала вибухнути чимсь страшним, за столом “все, здавалося, знову було по-старому”. Фальшивість у ставленні не лише один до одного, але навіть і до одвічних святинь, автор підкреслює виразною іронічною реплікою: “Жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа - дитя малеє - славили, і хата гула радощами за теє дитя”.

Зріла Косинчина проза дихає певністю в тому, що злом не побороти зло. Це те ж тичининське зрозпачене попередження про “навіки обідніле” людське серце, про необхідність партії, де на людину дивляться, „як на скарб світовий”. Мусій Швачка і його родичі - вороги змушують згадати Косинчину “Темну ніч”. Це, власне, той же комуніст Байденко і його супротивники - повстанці, той же конфлікт, перенесений в інший час. Нічого не змінилося й після громадянської війни. Кожен зостався при своїй правді, і знову мирне застілля дихає смертю. Не стали господарями повстанці, які вмирали, здавалося, за свободу, не встановили на землі обіцяної справедливості й миру Байденки та Швачки. В обох творах авторське співчуття на боці жертви. Але ж жертви ці не безвинні.

Косинка все ж пробує шукати ідеалів, які могли б примирити ворогуючих. Цим ідеалом для письменника стає образ матері, материнської любові й всепрощення. (Зауважу, що де в чому подібну еволюцію у пошуках ідеалу пройшов і неоромантик Хвильовий. Він побачив порятунок від невпинної ескалації зневіри і зла в образі Богоматері, вселюблячої Марії. У Косинки голос земної матері, української жінки часом пробує примирити криваві пристрасті).

Письменник впродовж всієї своєї творчості ніколи не піддавався жодним романтичним ілюзіям. Відтворюючи лише сприйняту реальність, і лише такою, як вона сприйнята, імпресіоністи відмовлялися від будь-яких умоглядних її трактувань, від конструювання якогось вимріяного, позачуттєвого світу.

Чому новели цього циклу сприймаються як драматичні? Не “тільки тому, то в них усі герої-комуністи гинуть. На останнє, до речі, Я. Савченко в згаданій статті теж звертав увагу, трактуючи його знову ж таки спрощено: з усіх сучасних письменників, зазначав він, Г. Косинка “...найкривавіший. Соціальні конфлікти в нього неодмінно кінчаються смертю. І коли перші сторінки оповідання обвіяні ніжним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров'ю”.

Поетизації крові в Г.Косинки, звичайно, не було. На гостроту соціальних конфліктів, які вели до загибелі людей, письменник дивився з висоти життєвої діалектики і народного сприйняття. Він бачив, що комуніст на селі - явище окремішнє, не типово селянське, дядьки ставляться до нього недовірливо й насторожено, і це зумовлює неспокій в українському етнічному соціумі.

Автор не висловлює присудів, він говорить про це з болем, але й з епічною тривогою, як про “щось окреме від себе„ (Арістотель), як про об'єктивну реальність, з котрого не можна не рахуватись і котрій потрібна якась душевніша альтернатива. Комуніст Швачка з новели “Політика”, здасться, міг би бути живим втіленням такої альтернативи: він щиро любить свою дружину (хоча-вона й куркульська дочка), послідовно захищає інтереси незаможників, але головною зброєю своєї “політики” обрав силу, котра, як відомо, здатна породити відповідну реакцію.

Ставши жертвою цієї протисили, озлобленої, мстивої, Швачка так і не зміг прищепити в житті комуністичні ідеали (як лишилося для більшості чужим, чудернацьким і саме його улюблене слово - “політика”). Співчуття в цін ситуації заслуговує тільки народ, якому судилося пережити ще й драму комуністичних ілюзій.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційному добу можна вважати два його твори - “Фауст” (1923) і “Гармонія” (1933). В обох оповіданнях головні герої проведені крізь горнило тюремних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні.

Василь Гандзюк (“Гармонія”) уособлює найменш свідому частину українського селянства (“…Не гаразд розуміє він, що воно визначає нація? Справді, якої він нації?”), в ув'язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу. Прокіп Конюшина (“Фауст”) - особистість, яка увібрала і загальнолюдські, й виразно національні риси.

Цілеспрямовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої волі своєму народові. Напад муравйовських карателів обернувся для нього тюремним ув'язненням і тортурами; останнє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров'ю з розбитих щиколоток: “Укра…”.

Якщо ситуації, в які потрапляє Василь Гандзюк, і рух його світоглядних орієнтацій у бік більшовицької ідеології можна вважати одномірне оптимістичними, то драма Прокопа Конюшини - явище значно складніше. Мотив “світового” Фауста (інші персонажі твору називають Конюшину Фаустом не лише за характерну зовнішність, а й за внутрішню непоступливість, філософське шукання істини буття українського народу) сам по собі усував ідейну одномірність.

Погляд новеліста охоплює не просто проблеми злиднів та горя, експлуатації чи формування політичних орієнтацій, а усю складність стосунків між людьми будь-якого маєстату і будь-яких ідейних переконань. Г.Косинка розмірковує над свободою й рабством, над джерелами добра і зла, над життям ідеологічно детермінованим й життям не заангажованим, над проблемою особистості й народу.

Відтак перед читачем поставав філософський розтин тих болючих конфліктів і жорстокостей у житті конкретної нації та людини загалом, з якими можна або мовчки примиритися, або шукати вихід, долаючи їх.

Це була цілком нова ідейно-художня якість у літературі; справжня новизна її розкривається в контексті як тогочасного мистецтва, так і традицій усього українського письменства, в контексті попередніх літературних епох України.

Г. Косинка, знаючи пропоновані відповіді класики, шукав вихід через катарсис драми. Варто наголосити: драматичне у прозаїка не всуціль похмуре, воно перейняте саме очищаючою надією, поборенням приреченості, манливою вірою в людський поступ, яка органічно випливає із дум і дій багатьох героїв. За них усіх міг би сказати Прокіп Конюшини з “Фауста”: “Пам'ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби”.

Не зважаючи на те, що окремі твори Г. Косинки з жанрового боку тяжіють до більших прозових форм (“Фауст”, “Гармонія”), він до кінця залишався вірним новелістиці, з ньому виявлялися та закономірність, що новелістичним жанром, як правило, започатковується кожний новий стиль мислення в художній прозі.

Новела “Мати”(1925) засвідчила дальше творче зростання Г. Косинки на шляху реалістичного зображення дійсності. Це один з найкращих творів малого жанру про громадянську війну. Тут письменник порушив проблему „мирної” людини в переломний момент історії, наголосив на неможливості ухилитись від боротьби в епоху жорстоких класових битв.

У головного героя вмирає мати. Щоб її врятувати, син Андрій намагається перейти лінію фронту і привезти в село лікаря. Але йому не вдасться здійснити свій намір: білополяки змушують його доставляти підводою боєприпаси на передові позиції. Гнаний горем, він спочатку мало цікавиться смертельним двобоєм „босих більшовицьких частин” і польської армії: “Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, - у мене дома так само б'ється мати!”.

Особисте горе Андрій розуміє як найбільшу трагедію. Але обставини складаються так, що він, виконуючи накази польського офіцера, стороння людина на фронті, стає учасником боїв. Власна трагедія, драматичні ситуації, у яких герой опинився через “панську волю”, пробуджують “гнів і лють” до білополяків - винуватців його драми, і він, зрештою, вступає у бій з ними. І це сприймається як психологічна закономірність.

Образи Андрія, його матері й батька постають перед читачами на фоні їхнього глибокого горя. Скупими, але промовистими деталями подає Г.Косинка на початку новели картини селянського побуту, поведінку героїв, риси їхніх характерів.

У реалістичному циклі творів Г. Косинку не задовольняють окремі штрихи, що кидають світло на внутрішнє життя персонажів. Тут він прагне епічної об'ємності, послідовності та різнобічності мотивувань, поведінки героя, широко - ясна річ, у межах новелістичного жанру - вводячи внутрішню та видиму мову почуттів.

Позитивні герої Г.Косинки ніби визначають певні етапи на шляху становлення характеру людини нового села. Значне місце серед них посідають жіночі образи.

Продовжуючи традиції письменників-класиків, Г. Косинка намалював узагальнений соціально-психологічний портрет жінки-селянки. Він ніби перекинув місток від дореволюційної Маланки до Марти та Мелашки, свідомість яких змінюється разом з тими соціальними змінами, що відбуваються в українському селі в добу революційного перетворення.

Але якщо Маланка жила лише мріями і сподіваннями на кращу долю, то герої Г. Косинки доходять висновку про необхідність навчитися науки виживання в нових, можливо ще більш складних умовах, боротися за своє місце в цьому незрозумілому інколи для них соціальному просторі.

Ось Марта Вовк з новели „За ворітьми”. Це узагальнений тип представниці українського села перших років радянської влади. Вона, як і Маланка, тиха, скромна, чесна, працьовита. Навіть портретні деталі нагадують героїню М. Коцюбинського: „згоріла, як та суха трава, па чужих роботах”. Але вона діє вже за інших часів.

Трудове селянство у перші пореволюційні роки зі змішаними почуттями радості й тривоги повірило в право самим розпоряджатися своєю долею, одержавши власну землю, а з нею - й ілюзію справжньої свободи.

Та бідна вдова ще перебуває в залежності від куркулів: щоб виорати клаптик землі, її діти повинні літо „спотикатися” за куркульською худобою. Г. Косинка правдиво показав, як прозріває прибита вічним горем селянка, як у неї пробуджуються перші симптоми нових, ще незрозумілих їй самій почуттів. Автор з точністю прискіпливого психоаналітика простежує, як обставини нового життя викликають зміни в її психології. Ні, “не діждуть більше вони”, багатії, щоб Марта “шанувала заможних людей”, щоб її діти “поневірялися за чужою скотиною”. І вона твердо вирішує віддати сина до школи, хоч і знає, що сутужно їй буде. І. мабуть, уперше в житті “прийшла до неї за ворота” світла радість, радість від того, що цього дня одкрився перед нею новий світ, якого досі не бачила, не розуміла, але прагнула.

Подібна до Марти і героїня новели “Змовини” Мелашка Козленкова. Вік прожила „у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з'їла”, а тут найбагатший з усіх багачів на селі Петро Рудик, у якого бідна вдова не раз наймитувала, хоче породичатися з нею. Вона починає розуміла, яка то сила змушує глитая на такий крок. Сила ця - колектив, перед яким тремтять куркулі, до якого прагнуть незаможники села, в ногу з якими і йде Мелашка.

Але чи в колективі бачить вона своє майбутнє. І через що гордо (й несподівано для багатія) відмовляє йому стати на весільні змовини, не хоче одружувати сина з куркульською дочкою. Однак цією новелою, а надто „Політикою”, Г.Косинка підкреслив, що куркуль ніколи не був родичем бідному селянинові, що у вирішальній боротьбі за перемогу нової влади на селі між незаможним селянством і куркульством не було та й не могло бути ніяких компромісів.

Навіть у найідилічніших Косинчиних творах звучать і тривожні нотки, нагадування про нетривалість цієї повнокровної краси, схопленої зором художника. Але водночас усвідомлення минущості надає зображуваному ще більшої принадності, вияскравлює барви і форми.

Яскрава, радісна тональність новели “В житах” твориться перш за все з допомогою багатої і вишуканої кольорової гами. Зустріч дезертира Корнія зі своєю юнацькою любов'ю, “загубленою в житах” долею - Уляною відбувається на тлі чудового ранкового пейзажу. “Тут кожній спостереженій барві відповідає певний нюанс настрою, душа героя навдивовижу співзвучна з навколишнім світом. Негадане побачення - як чарівне інтермеццо в нелегкому, “дикому, вовчому дезертирському житті”,- пише М. Наєнко.

Саме специфіка такого, умовно названого “інтермеццовим”, хронотопу, характерного саме для імпресіоністичної прози, дозволяє подати внутрішнє переживання епохи (приватного й не тільки часу) і простір душі персонажа як концепту героя певної доби.

Несподіваність того, що відбувається, загострює сприймання героя-оповідача (а саме його і лише його очима побачене все зображуване в творі), допомагає вирізнити й закарбувати в пам'яті безліч деталей, які в буденній обстановці зосталися б поза увагою. (Можна висловити гадку про безпосередній вплив “Іntermezzo” Коцюбинського на задум цього Косинчиного твору).

“В житах” - це розповінь золотих, синіх, рожевих і червоних барв, „крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок”. Напоєність сонячним сяйвом, яке змішує у мінливій грі відтінки барв, оповиває землю тремким заколисуючим маревом, “тліючим” мерехтінням,- риса, що надає імпресіоністичним пейзажам Косинки та Коцюбинського близького колориту й емоційного звучання.

Корній живе у згоді з ритмом природних змін, і настрій героя суголосний їм. Його дезертирський час - це сутінкова синь. Левади “манять зрадливо вербами”, сонце “вже й цілуватися лізе”, а юнацький чуб “розчісували уже другий рік дощі, сніги”. Загалом, “мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя “японочка”. Степ і дарує Корнієві коротку мить незахмареної радості. Улянина “червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю”.

Все зображуване заломлюється в суб'єктивному сприйманні, всі оцінки - вияв піднесеного душевного стану героя. І це суб'єктивне сприймання відмінне від буденних вражень обох персонажів. Спалах пристрасті змітає всі умовності. Та безхмарне, ідилічне щастя у Косинки може бути лише миттєвим. Дійсність одразу ж нагадує про себе, і в сприйманні героїв тьмяніють барви дня: “Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла”. Це була лише святкова мить, і, сповідується герой, яскравий спогад “горить переді мною ще й досі”.

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КОСИНКИ В ШКОЛІ

косинка новелістика людина концепція

Григорій Косинка був чесним перед собою і своїм народом. Він у своїй художній творчості не став ілюстратором партійних гасел, пафосним оспівувачем довколишньої дійсності, за що й поплатився життям.

Правдиво писав про те, що найбільше йому боліло. умів збагнути складність і суперечливість селянської революції в Україні, непросту пореволюційну дійсність. І все те відтворював у своїх новелах.

У даному розділі пропонуємо методичні рекомендації щодо вивчення новелістики Григорія Косинки в школі.

Ознайомлення з творчістю Григорія Косинки в шкільному курсі історії вітчизняної літератури не зайняло належного місця, і це є одним із очевидних недоліків сучасної програми української літератури.

За програмою для середньої загальноосвітньої школи, підготовленою Інститутом літератури імені Т. Шевченка НАН України за загальною редакцією Р.Мовчан, на вивчення творчості Григорія Косинки в 11-му класі відведено 2 години.

На наш погляд, цього часу недостатньо, щоб ознайомити з життєвим і творчим шляхом видатного новеліста, текстуальне вивчити новели “В житах”, “Мати” та визначити місце Григорія Косинки в літературі 20-х років XX століття.

Тому пропонуємо розглянути більш детально творчість Г.Косинки на факультативних заняттях.

Кожний учитель-словесник має право на творчу реалізацію власного досвіду, тому при бажанні зуміє ознайомити школярів з постаттю та літературною спадщиною неперевершеного новеліста Григорія Косинки.

Матеріали про творчість Г.Косинки можна включити як ілюстративний компонент в оглядові теми або для представлення такої течії в українській літературі, як імпресіонізм з тим, щоб сформувати в учнів системні знання про стильову розмаїтість вітчизняної літератури 20-30-х рр. ХХ-го століття.

Серед таких в 11-му класі оглядове вивчається тема “Ідейно-естетичні шукання в українській літературі 20-х - початку 30-х років XX століття”. Найкраще, якщо тип такого уроку буде лекція з елементами бесіди. Завданням вчителя на такому уроці є показати, як, за яких обставин творилися в той незвичайний час високі мистецькі цінності.

Окремими пунктом плану такої лекції повинна бути розповідь про долю митців українського Відродження - Миколу Хвильового, Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного, Михайла Драй-Хмару, Миколу Зерова, Миколу Куліша, Валер'яна Поліщука, Леся Курбаса, Григорія Епіка, Григорія Косинку та інших.

Шлях на Українську Голгофу більшість цих митців обрали свідомо, оскільки не хотіли поступатися своїми принципами, змінювати своє естетичне кредо.

У школах або профільних (спеціалізованих) класах з поглибленим вивченням дисциплін гуманітарного циклу програмою усе ж таки передбачено вивчення творчості Г. Косинки, хоча у досить стислі терміни. Тому слід зробити усе можливе, щоб раціонально використати час, який відведений на вивчення мистецького доробку цього автора.

Спочатку варто охарактеризувати тематику творчості Григорія Косинки, поділивши його твори за тематикою на такі групи:

* Тяжкі умови життя селянства в переджовтневу добу, усвідомлення причин своїх страждань („На буряки”, „Циркуль”).

* Картини масового виступу колишніх наймитів, скривджених людей проти ворожих армій, події громадянської війни („На золотих богів”, „Перед світом”).

* Різні грані боротьби за утвердження в житті революційних ідеалів („Місячний сміх”, „Темна ніч”).

* Події перед колективізацією на селі („Змовини”, „Політика”),

* Роздвоєність душі селянина між ідеологією та загальнолюдськими цінностями („Серце”).

Таким же безкомпромісним був і Григорія Косинка. Він продовжував розвивати у своїй творчості тему українського села та об'єктивно зображувати усіх учасників драматичних подій, через це його назвали апологетом куркульства, „поетизатором отаманщини і бандитизму„. А це були страшні, як на ті часи, звинувачення! Косинка не ділить своїх героїв на „наших” і „ваших”.

Українського селянина в його доробку бачимо в різних соціально-історичних іпостасях: заможним хліборобом, який тремтить за своє добро, і злиденним бідняком, якому нічого втрачати, відчайдушним борцем з нав'язуваними порядками, зацькованим, розгубленим дезертиром, самовпевненим червоноармійцем, новоявленим комнезамом і не менш самовпевненим молодим анархістом. І кожен із них обстоює свою правду.

Г. Косинка - тонкий психолог. Йому зрозумілі найглибші порухи душевного стану кожного героя. Але найближчим є той заблукалий український селянин, який так трепетно сподівався на нові зміни, пов'язані з революцією, так по-дитячому наївно вірив у них, а тепер опинився мовби на роздоріжжі перед вирішальним вибором.

В українській літературі серед попередників Косинки лише В. Стефаник спромігся так глибоко зрозуміти душу українського селянина. У новелах Г. Косинки через крик душі того селянина, ті непрості ситуації, в які він потрапляє і з яких так болісно, а часом трагічно шукає виходу, постає досить широка і складна панорама життя, боротьби українського селянства першої чверті XX ст. Так, власне, окреслюється основне тематичне коло Косинчиних новел.

Надалі слід приділити увагу світобаченню митця. Воно є тим вирішальним, стрижневим чинником, від якого залежать вибір теми, коло життєвих проблем, порушених у творах, і особливості індивідуального стилю. За типом світобачення Григорій Косинка - реаліст. Це означає, що він сприймає довколишню дійсність такою, якою вона є, пізнає цю дійсність, виходячи з реально існуючого.

Він не тішить себе ілюзіями, навіть не прагне зазирнути в далеке „блакитне майбутнє”, як, наприклад, романтик Микола Хвильовий чи Юрій Яновський. Ортодоксальна критика називала це „політичною короткозорістю”, неспроможністю „побачити зародки нового комуністичного світу”.

Він бачить світ недосконалим і часто жорстоким (згадаймо новелу „Серце”), але водночас прекрасним і неповторним кожної миті („Місячний сміх”, „В житах”, „Заквітчаний сон”).

Письменника цікавить насамперед людина в цьому недосконалому, але прекрасному світі. Він любить її такою, якою вона є - не причепурена, складна, часом неприваблива своїми вчинками. Через те переживає разом із своїм героєм-селянином за його віковічну відсталість, духовну обмеженість, бажання погнатися за мінливими, ефемерними цінностями, неспроможність зрозуміти й захистити цінності істинні.

Він і радів разом зі своїм героєм у ті нечасті світлі моменти важкого життя, і ніби прагнув зупинити їх навічно. Цим Григорій Косинка нагадує нам Володимира Винниченка.

За характером Косинка був оптимістом, життєлюбом і гумористом. Тому так боляче сприймав душею недосконалість світобудови і малість у ній, незахищеність простої людини.

Характеризуючи риси індивідуального стилю письменника, вчитель повинен подати невеликий теоретичний коментар щодо специфіки та наповнення цього терміну:

Кожний літературний твір має зміст і форму. Зміст - це все те, що зображено у творі, а форма - як це зображено. Індивідуальний стиль - то не тільки вияв форми твору. Стиль письменника не можна відокремити від тематики його творів, порушених проблем, світоглядної позиції, що визначає коло висловлених (чи втілених) думок, ідей.

Індивідуальний стиль Григорія Косинки можна визначити як неореалістичний, тобто такий, який несе в собі риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної.

Найбільш плідно імпресіонізм проявився у творчості М.Коцюбинського, якщо, звісно, йдеться про українську літературу. Елементи імпресіоністичної поетики можна знайти також у літературі 20 - 30-х рр. - у новелах А. Головка, М. Хвильового. М. Івченка, Ю. Яновського, Г. Михайличенка, М. Сріблянського.

Перед початком роботи над творами на факультативному занятті варто було б дати дітям завдання:

а) самостійно прочитати 2-3 новели вдома з відносно схожим, сюжетом, темою, образами, проблемами;

б) звернути увагу на головних героїв твору;

в) виписати цитати до характеристики образів.

Необхідно враховувати специфіку факультативних занять, які поглиблюють знання учнів з певної теми чи розділу. Тому слід перш за все ґрунтуватися на тих знаннях, які учні отримали про особливості новел Григорія Косинки на уроці, і не дублювати вже їм відоме.

Розпочати роботу на занятті можна було б з маловідомих фактів біографії письменника. Тому варто прочитати спогади його дружини Тамари Мороз-Стрілець, письменників І поетів, що знали Косинку особисто, а також знайти вислови критиків 20-30-х рр. про його творчість.

Наприклад, М. Рильський у статті „Слово Косинки” в книзі „Про Григорія Косинку. Спогади”, зазначав про один із неабияких талантів письменника - читання на сцені напам'ять власних творів. Високу оцінку збірці „В житах” Григорія Косинки дав Марко Черемшина. Окремо учнів слід познайомити із роботою В. Фащенка, що включена до книги „Із студій про новелу”.

Учитель активізує знання учнів з теорії літератури, Звертаючись до досвіду теоретиків літератури.

Щоб з'ясувати, як учні ознайомлені з більшістю теоретичних понять, час від часу (скажімо, наприкінці семестру) вчитель може проводити урок контролю знань, що тематично присвячений теорії літератури.

І лише після того, як вчитель переконається, що в учнів сформоване теоретичне підґрунтя для сприймання творів, можна переходити до власне текстуального аналізу.

Для більш повного уявлення про життя селян перед революцією та самого Григорії Косинки, правдивого виразника селянської ментальності, пропонуємо проаналізувати новелу „На буряки”, бо твір певною мірою автобіографічний.

Новелу читає вчитель або підготовлений учень (вона невелика за обсягом, абсолютно компактна у текстовому обсязі), потім дається кілька хвилин на роздуми, щоб провести бесіду за змістом твору.

* Про що розповідається в новелі „На буряки”?

* Чим прочитане нагадує дитинство самого автора?

* Яким ви уявляєте головного героя новели?

* Про що мріє хлопець? Яким уявляє своє майбутнє?

* Охарактеризуйте образ матері в новелі.

* Які стосунки склалися між нею та сином?

Відповіді діти ілюструють цитатами з тексту. Вчитель ставить питання старшокласникам: які особливості творчої манери Григорія Косинки проявилися в цій новелі? (Правдивість малюнка, свіжість образів, добірна мова, зв'язок з фольклором, емоційність розповіді.)

Вчитель може узагальнити спостереження учнів, особливу увагу звертаючи на специфіку сюжетно-композиційної будови творів письменника.

І тут важливо показати зв'язок творів Косинки з фольклором. Він дуже любив народні пісні, знав їх, збирав, записував, запроваджував до своїх творів.

Але за допомогою яких образних висловів у новелі „На буряки” письменник творить персоніфікований образ пісні?

(Учні добирають цитати-коментарі до відповіді).

Працюючи над художньо-естетичним аналізом новели „Циркуль”, можна використати такі прийоми та методи роботи над твором:

Переказування змісту новели, акцентуація на основних моментах твору. Бесіда за прочитаним:

Яким на початку твору постає перед нами головний герой - вчитель математики Короп?

Якими художніми деталями передає автор вдачу Коропа?

Як відбувається еволюція головного героя?

Як епізод у селянській хаті свідчить про зміну світогляду головного героя?

Що розкрило його людяність і доброчесність?

Що змусило назвати людей, які нагодували його, звірами, а циркуль - єдиний свій скарб і останній атрибут свого фаху - розламати і закинути в ріллю?

Які проблеми порушує автор у творі?

Наступний етап заняття присвячуємо розглядові новел тематики громадянської війни.

Які з новел Григорія Косинки відтворюють події громадянської війни?

Які вам найбільше запам'яталися?

Пропонуємо зупинитися на романтичному етюді „На золотих богів”.

Цей твір написано 1920 р.

Етюд, або ліричний шкіц - так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр., прагнення письменників швидко відгукнутися на революційні події.

Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малюнок, пунктирний штрих - наче ескіз до чогось більшого і ширшого.

За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції. „Читач не розбере - за кого є, власне, автор - з революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина”,-писав критик марксистського спрямування В. Коряк.

Назва „На золотих богів” та й збаналізована вже фраза „Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії „золотих богів”” (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось.

Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом. "На золотих богів" - не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Після такого коментарю звернімося до тексту.

Все село вийшло „назустріч непроханому ворогу - піднесено-романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою („криваво-червоні стежки полум'я”, „червоною крівцею вмитий”, „сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя”, „як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі”) підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача.

Вбито ватажків - Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: „чорна руїна”, „чорна соха”, „чорні повалені хати”, „почорнілий” Сенька.

Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає ліро-епічний настрій: „На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...”, „Цілі улиці покошено огнсм-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...”

Вчителеві слід привернути увагу учнів до того, як лаконічно, але вичерпно передають песимістичні настрої переможців мовностилістичні засоби, які використовує Г. Косинка:

Метонімія „заплакали села” (тобто люди) підкреслює повну відсутність радості від перемоги. Метафора „чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми” означає крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань. Речення „Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають” передає думки хлібороба стосовно всіх довколишніх подій.

У спустошеній селянській душі пробивається несмілий промінець надії: „Вітер кидає пісок з попелом на стару драну свиту, прислухається”. Письменник обіграє деталь - „стара свита”. У старій свиті стала серед двору Сеньчина мати і голосить. Сподівання потьмарені трагедією матері та молодої Сеньчиної дружини, Їм ввижається образ убитого.

Хто їм верне його? Ради чого втрачене це молоде життя? Цей німий підтекст посилюється вставками з народних пісень про жито, про сивого голуба, що виконують сугестивну роль, - навіюють, викликають настрій невиправного горя. У цій суцільній печалі матері, вдови, діда Андрія губляться слова „Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти...” і не налаштовують на обнадійливе майбутнє.

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжне світило, основа життя на землі та підтримка високого духу - зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як І різний настрій.

Ось „летить сонячною курявою Сенька-кулеметник” - осяяний сонцем, він сприймається як герой, лицар, майбутній переможець. Слава йому.

Нерівний бій бідняків з армією,,золотих богів” скінчився:,,Сонце здивовано стало: похитнулись вороги!” - це речення говорить про те, що нелюдських зусиль вимагала перемога, дісталася ціною багатьох жертв.

Але чи варта вона того? Письменник ніби намагається оцінити події з високості вічних духовних вартостей.,,Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем... Дивіться...” - тут тільки блиск надії на недаремність жертв.

Ця картина змінюється Іншою: чорна соха в клуні;,,...коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:,,В ногах лазила...”” - це вже як потіха над чужою бідою багатої селянки, яка втратила нажите добро.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який,,притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...”

Далі вчитель звертає увагу учнів на те, що, описуючи бій на околиці села Медвина, Григорій Косинка вдається до романтично піднесених барв, що нагадують Шевченківські,,Гайдамаки”.

Які найбільш виразні образи виринають з гущавини бою?

Хто стає уособленням духу, віри й надії людей на перемогу? (Образ Чубатенька).

Якою ціною дісталась перемога селянам?

Як образи природи свідчать про це? (,,Сонце здивовано стало:

похитнулись вороги”. На місці села и,,залишилась чорна дума, полита сльозами, як дощами”.,,Тінь хрестом лягла на гречці”- загинули Чубатенко, відважний Сенька-кулеметник, а його мати божеволіє, бо погоріли в хаті троє її малих дітей. Але є надія на відновлення, що зринає з уст напівбожевільної матері:,,пшеницю будем жать, як золото, снопи класти...”, там де були бої).

Учням цікаво буде довідатися, що пам'ятною для Григорія Косинки була зустріч із Остапом Вишнею, який дуже високо цінував твори Косинки, зокрема,,На золотих богів”.

Є у відомого гумориста дружній літературний шарж, уривки з якого варто було б зачитати на занятті.

Далі, наближаючись до аналізу образів героїв з новел Григорія Косинки, наголосимо, що письменник, порсаючись у психіці людини, шукає відповіді на питання: чому люди ставали зрадниками чи розбійниками? Хто вони? Які причини спонукали Їх так чинити?

У 1924 р. журнал "Нова громада" опублікував новелу Г.Косинки "Постріл" під заголовком "Із циклу "Новели дезертира"".

У ній Григорій Косинка торкнувся болючої теми - трагічного порушення гармонії світу відреченням від законів загальнолюдської моралі в ім'я нового життя.

У 20 - 30-х рр. ця тема тривожила багатьох українських письменників:

П. Тичину (,,Три сини”), М. Хвильового (,,Я (Романтика)”,,,Мати”), Ю. Яновського (,,Історія попільниці”,,,Роман Ма”,,,Подвійне коло”). Кожен, звісно, розгортав її по-своєму.

У ,,Пострілі” розповідається про розстріл комуніста Матвія Киянчука, свідком чого став товариш дитячих літ Корній. Обидва з бідняцьких родин,, разом наймитували в пана, тепер опинилися по різні боки революційної барикади; Корній серед вояків отамана Гострого, а Матвій став комунаром.

Типова ситуація.,,Куди бігти і що далі робити?” - запитує себе Корній після розстрілу товариша. Якраз він с уособленням того заблукалого українського селянства, яке шукало шлях у ті непрості роки.

Поведінка Матвія, той страшний постріл у нього став поворотним у свідомості Корнія, вніс у неї сум'яття і зневіру. Зрозуміло тільки одне: йому ненависне плазування перед кимось. Новела закінчується болючим запитанням Корнія:,,Що жде нас далі? А-ах!..” Тобто, яким же буде те майбутнє, якщо воно здобувається таким жорстоким способом? Де знайти праведний шлях, як відновити порушену гармонію? А душа митця так прагла її побачити, відчути хоч на мить.

Свідченням цього є новела,,В житах”.

Написана раніше від,,Пострілу”, вже 1922 р, друкувалася у львівському часопису,,Нова культура”. Перероблена, 1925 р. з'явилася в журналі,,Життя й революція”, що виходив у Києві.

Учням буде цікаво дізнатися, що то була одна з найулюбленіших новел Григорія Косинки. Він її читав перед слухачами найчастіше. З цього приводу М. Рильський навіть написав епіграму.

Це найбільш життєлюбний, пронизаний світлим, оптимістичним настроєм імпресіоністичний малюнок. Він вирізняється на тлі інших творів митця, в яких переважають картини похмурої, трагічної довколишньої дійсності.

У новелі знову зустрічаємося з Корнієм, якому ось уже другий рік волосся розчісували,,дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя”. І другий рік,,проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука”. В такі миті,,чогось до болю робиться сумно”. Минуле невідступне його переслідує, а майбутнє неясне і тривожне.

Але ми бачимо Корнія в особливий ранок, в імпресіоністично-пантеїстичному сприймання (ці терміни варто прокоментувати) - як невинну дитину праматері-землі, що серед розкішної, ніби незайманої недавніми кривавими подіями природи веде своє нехитре, неспішне існування. Корній прислухається до,,пісні поля”, милується різнобарвністю степу, розмовляє із сонцем, що наче цілує його.

Для нього сонце живе, як брат. Здається, в цьому безмежному світі лагідної природи ніщо не віщує небезпеки. Все настроює на спокійний меланхолійний лад:,,заспаний ранок, заплаканий у росах” і,,одноманітний ритм хлібів”, і бджола, що борсається у медівнику.

Тільки душа в якомусь німому чеканні, жде перемін, чогось несподіваного, але світлого. Картина цілком ідилічна. Бракує якогось різкого штриха.

Корній чекає його, він хоче кудись скинути приспану дезертирським життям енергію: спіймати і зачавити джмеля або вистрелити,,на закурену дорогу”.

Важке, сповнене небезпек і непевності дезертирське існування десь наче далеко, за межами нашої уяви, хоч ми розуміємо, що бачимо Корпія якраз у період спочинку, паузи-їнтермецо. Це дезертирське інтермецо вималюване акварельними штрихами І сприймається як авторський ідеал у пошуках порушеної світової гармонії.

Як апофеоз,,пісні душі” Корнія (і автора теж) -кульмінація цього монотонного нехитрого сюжету (зустріч героя з колишньою коханою, яку називає,,загубленою в житах своєю долею”). Уляна - жінка сільського багатія Дзюби, причетного до розстрілу Матвія. Отож, інша реальність у такий спосіб нагадує про себе.

Але це негучне протиставлення не змінює загального оптимістичного настрою новели, лише підкреслює щемливо-радісне сприймання довколишнього світу, який є та буде вічно, разом із сонцем.

А степ дзвенить, Корнію теж співати хочеться, бо він ,,п'яний сьогодні в житах”. Мить радості коротка, минуща. 1 я ловлю її, і ви ловіть її - ця вічна ідея світового мистецтва прозвучала,,В житах” цілком по-Косинчиному.

Новелу,,Мати” М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки. Написана 1925 р. Невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді входила майже до всіх збірок письменника.

Важко сказати, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. У 1925 р. Григорій Косинка вже працював по редакціях київських часописів, а його мама Наталка Романівна залишалася вдома разом із своїми селянськими проблемами і злиднями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він виринав у багатьох творах -,,На буряки”,,,За ворітьми”,,,На золотих богів”...

Новела ,,Мати” в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.

По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла.

По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним.

Більшовицька мораль вимагала захищати Інтереси класу, а не родини:

стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожою табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т.ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір.

Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє оповідь від першої особи - Андрія, головного учасника подій. Органічно, непомітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих - його враження від побаченого, почутого, пережитого.

Дія відбувається в короткому часі - вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій.

Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію,-,,надходить велика буря”,,,чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер”, насторожено,,шумлять придорожні верби”, десь дико,,кряче ворон”.

Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення. І ось перша зустріч хлопця з небезпекою - поляками, удар нагайкою, що різонула,,кривавою смугою лице”. Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забрали коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!).

Андрій мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить:,,Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати”. Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її,,розірвана з гарячки на грудях сорочка”,,,великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою”.

Вона немовби вже свята - десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою:,,Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?” Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помотатися - вбити,,хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі”.

Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане,,п'яний якоюсь великою радістю перемоги”.

Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері -,,тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині) а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті”.

А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

А зараз Андрій думає лише про маму:,,На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль, - він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці”.

Це порівняння підкреслює глибокі переживання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі видива -,,хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті”, то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима,,бігають перелякані та суворі очі військових”.

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний голодний мотив - мотив тривоги, що цементує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя.

Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер,,,за життя всіх, бо мати є найпершою опорою”. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно.

Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі - вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Андрієм докоряє йому:,,Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!” Схоже, що Андрій йому не хоче служити, для нього нічого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористатися нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам.

Наступна тематична група новел, до якої звернеться вчитель, це ті, де автор змальовує події перед колективізацією на селі. Аналізуючи твори,,За земельку” та,,Змовини”, треба наголосити на їх тематичній схожості та знайти відмінності.

В новелі-етюді,,За земельку” сім'я Паньчуків сватає дівчину Палажку на,,врем'я”. Неабиякою емоційною деталлю у творі є те, що навіть природа та весільні музики не схвалюють цей вчинок.

А чим відрізняється на загальному тлі творчості Г. Косинки новела ,,Змовини”?

Твір писався на зорі колективізації, коли ще не було її згубних наслідків мільйонів голодних смертей і невинно вбитих. Він цікавий тим, що в одному факті життя Григорій Косинка показав особливості епохи, внутрішні суперечності.

Куркуль Петро Рудик ,,накидає” свою дочку разом із кіньми та возами бідняцькій родині, бо в цьому бачить порятунок. Але Мелашка виявляє, що її не просто хочуть одурити, а й поглумитися. Бо, якби не колективізація, то Рудик і не глянув би в бік її сина Михайла...

Після зіставлення обох новел ставимо одинадцятикласникам запитання:

Як письменник передає передчуття лиха, яке насувається на родину Петра Рудика?

Як ставилися до колективізації бідні люди, зокрема Мелашка?

Чому Мелашка не пішла на змовини з хазяїном, у якого весь вік наймитувала?

Які риси та людські чесноти опоетизовує Григорій Косинка в новелі,,Змовини”?

У чому актуальність цих новел?

Далі пропонуємо учням прочитати в особах уривки з цих творів, звертаємо увагу на мовне багатство та красу творчого стилю письменника, який широко використовує фразеологізми, народні прислів'я і приказки.

З'ясовуємо їх значення та виявляємо, з якою метою Косинка застосовує їх у канві твору.

Новела Г. Косинки ,,Серце” глибоко психологічна. Тут відчувається безпосередній вплив його літературних вчителів - Стефаника та Коцюбинського. Основна особливість - художня деталь, проникнення в психологію людини. На цьому вчитель акцентує основну увагу класу.

Головний герой твору - радянський прикордонник Трохименко. За допомогою яких деталей ми дізнаємося хто він?

Трохименко - селянин і його соціальне походження автор розкриває за допомогою промовистих деталей.

За допомогою системи запитань допомагаємо учням проникнути в образ головного героя.

Які риси характеру притаманні Трохименку?

Як він ставиться до незнайомих йому людей: косаря, польського жовніра?

Що ви знаєте про минуле солдата?

Перечитайте трагічний епізод з дівчинкою Минкою.

Проаналізуйте дії Трохименка.

Чому, на вашу думку, він вчинив саме так?

Учитель наголошує, що в новелі виявляється роздвоєність душі головного героя між ідеологією, обов'язком та загальнолюдськими цінностями, які переважили.

Косинка доводить, що вони й повинні бути головними для людини, що Трохименко вчинити інакше не міг. Його слова - то справді слова великого гуманіста, кривити душею цій людині не властиво від природи.

Кого засуджує автор твору?

Як ви ставитеся до озвірілої польської магнатки, що вбила конем пастушку Минку тільки за те, що на ній була червона хустина.

Яку проблему порушує автор твору?

На завершення подаємо деякі методичні рекомендації, які, на наш погляд, повинен враховувати вчитель на факультативних заняттях в 11-му класі під час вивчення новелістики Григорія Косинки.