Проблематика та поетика новелістики О. Генрі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

Кафедра зарубіжної літератури та компаративістики

КУРСОВА РОБАТА З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ТЕМУ:

Проблематика та поетика новелістики О.Генрі

Студентки

34 (307) групи

Факультету іноземних мов

Козлової Юлії Андріївни

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук

Рибальченко Валентина Костянтинівна

Кіровоград - 2009

Вступ

О. Генрі (Уільям Сідні Портер) - видатний сатирик кінця ХІХ - початку ХХ століття. Його ім'я стоїть в одному ряду з талановитими майстрами новели - Е.По, В. Ірвінг, А. Чеховим. Але О. Генрі - це особлива сторінка в історії американської та світової літератури. Письменник вперше наблизив повсякденне життя до читачів, показавши, що в ньому поєднуються і трагедія, і комедія, що люди, як актори в театрі, залежать від великого режисера - долі, і що, коли вони нарешті знімають свої маски, їм відкриваються високі духовні цінності та справжній смисл буття.

Відомий американський літературознавець Г. Бейте казав: “О.Генрі мав чимало тих якостей, якими має бути наділений справжній великий письменник ... Він ніколи не втомлювався цікавитися людьми і йому завжди вдавалося зробити людей нестомлююче цікавими”.

“Лавровый венок, который должен был бы увенчать его чело при жизни, превратился в герлянду на его могиле, - писав у 1916 році Лілок. - Будем надеяться, что приближается время, когда весь мир английского языка признает О. Генри одним из великих мастеров современной литературы”.

Актуальність роботи досить значна, адже О. Генрі - один із найпопулярніших американських новелістів початку XX ст. Письменник-гуморист і митець поетичного світовідчуття, чутливий та іронічний, він був надзвичайно уважним до прикмет реального буття Америки своєї доби і створив власний романтичний міф про “маленького американця”. О. Генрі - добрий талант, який у своїх коротких динамічних новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі.

Мета дослідження: проаналізувати поетику оповідань О.Генрі. Для реалізації поставленої мети необхідно виконати ряд завдань:

– визначити місце та роль письменника в американській літературі;

– дослідити ідейно-художню своєрідність новелістики О. Генрі.

Об'єктом дослідження є ідейно-художня своєрідність оповідань О.Генрі.

Предметом дослідження є творчість письменника-новеліста О. Генрі.

Практична цінність: доцільно використовувати як додатковий матеріал при вивченні творчості О. Генрі.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Місце О. Генрі в американській літературі

РОЗДІЛ 2. Ідейно-художня своєрідність новелістики О. Генрі

2.1. Біблійні мотиви за новелою О. Генрі “Дари Волхвів”

2.2. Парадоксальність новели “Останній листок”

2.3. Механізм смішного у новелі “Вождь червоношкірих”

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ О. ГЕНРІ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

“Одна з найвидатніших книг у світі

– повсякдене життя, що нас оточує”

(О. Генрі)

Новела в літературі Америки кінця ХІХ - початку ХХ століття є провідним жанром. Новела - (від італ. novella - новизна) - різновид оповідання, невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваною розв'язкою. Це давній жанр світової літератури, який з'явився в епоху Відродження як невелике оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини дня”, набуло в Америці другої половини ХІХ століття особливо сприятливих умов для свого розвитку. Особливості малої форми - її рухливість, гнучкість, здатність відгукуватися на важливі події часу - також допомагали утвердженню новели в літературі США. В новелі раніше і повніше, ніж в інших формах, виявилися національна своєрідність американської прози, особливості національного характеру, місцевого колориту. В ній знайшли розвиток традиції народного оповідання, фолькльорного гумору і сатири. За словами Гете, новела, що видно з самої її назви, - “це не що інше, як нечувана подія. Поетизуючи випадок, новела зводить життєвий матеріал у фокус однієї події...” [8;с23]

О.Генрі -- один з найпопулярніших американських новелістів початку XX століття, добрий талант, який у своїх коротких динамічних оповіданнях та новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі. Він блискучий майстер-новеліст. Як вдало відзначила І. Левідова, новели американського письменника - “...не поверхова імітація літературних прийомів - це завжди комічний бурлеск, маленька петарда, яка розриває соціально-побутові, психологічні штампи” [1;с19].

О.Генрі полонив своїх читачів не тільки гострою соціальною тематикою. Він здобув широке визнання як неперевершений оповідач.

Приємно вражені винахідливістю новеліста, його рідкісним даром помічати смішне у найбуденніших речах, ми залишаємося вдячними йому і за хвилини світлої радості, і за ту особливу ауру теплої сердечності й доброти, що випромінює його незбагнений талант.

О.Генрі нерідко називають “романтиком XX століття”, дорікаючи йому за майже казкову штучність фіналів, за відсутність чіткої соціальної перспективи у поглядах на суспільство, за прагнення прикрасити дійсність присутністю дива. Ще за життя письменника у середовищі літературних критиків за ним міцно закріпилася репутація “великого розрадника”.

Загальна тональність новел О.Генрі й справді була досить далекою від тієї соціальної загостреності та викривального пафосу, що стрімко зміцнювали свої позиції в американській літературі початку XX ст. Якщо так звані “розгрібачі бруду” (Е.Вортон, Е.Синклер, Ф.Норріс, Дж.Лондон та ін.) змальовували США як країну зруйнованих мрій та вражаючих контрастів, то О.Генрі пропонував читачеві дещо відмінну візію реалій тогочасного суспільного життя. Далекий від будь-якої політичної заангажованості, він зображав страждання й радості, будні і свята “маленької людини”, такого собі пересічного американця, що живе у складному й жорстокому світі, щоденно виборюючи право залишатися людиною. Саме йому й були адресовані новели О.Генрі, які несли в собі розраду і втіху, даруючи промінчик надії. Тож не дивно, що твори О.Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч.Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, гідний кращої долі, обов'язково знаходить своє щастя.

У рецензії на збірку О.Генрі “Запалений світильник” (1907) літературний критик Генрі Джеймс Сміт писав: “У його історіях є щось таке, перед чим неможливо встояти, навіть попри усі їхні недоліки; вони такі життєрадісні й безтурботні, такі геніальні в своїх коментарях і так приємно забарвлені сентиментальністю, яка своєю оманливістю нагадує Бродвей, але водночас є навдивовижу спонтанною й щирою”[3;с35]. Саме щирість була домінуючою у ставленні О.Генрі до своїх героїв. Створений ним американський міф, в якому завжди знаходиться місце для щасливого випадку, посмішки Фортуни чи дотепного жарту, мав у його сучасників чималий успіх. Протягом 1910 - з 1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п'яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу.

Велика популярність новелістики О.Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів. Його творчу манеру намагалися наслідувати десятки американських літераторів, за рецептами його оповідань “штампувалися” сотні підробок-імітацій, якими рясніли тогочасні газети й журнали. Втім, жодному з цих наслідувачів так і не вдалося піднятися до рівня художньої майстерності О.Генрі.

Епігонство, яке було цілком природним наслідком популярності творів О.Генрі, стало однією з причин того, що в літературній критиці 1920--1930 років усе частіше почали з'являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Його звинувачували у свідомому ігноруванні суворої правди життя та байдужості до гострих класових конфліктів, у штучності сюжетів та неправдоподібності діалогів. Теодор Драйзер, зокрема, називав його “поверховим літератором, суто розважальним автором”, а Максим Горький -- “письменником управним, але не дуже талановитим”, “банальним миротворцем”, який “вважає людей жебраками, подає їм милостиню фальшивою монетою”.

Сам О.Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. У новелі “Сила звички” він, приміром, констатував: “Нападок критики зазнавали усі джерела натхнення, крім одного... Коли ми зверталися до класиків, вони з радістю викривали нас за плагіат. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони докоряли нам за наслідування Генрі Джорджа, Джорджа Вашингтона, Вашингтона Ірвінга, Ірвінга Бачеллера. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом та Генрі Джеймсом. Ми писали кров'ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку” [3;с157].

Гострих випадів з боку критики було чимало ще за життя письменника: ліві звинувачували його в тому, що він занадто оптимістичний і постійно перебуває в полоні міщанських ілюзій щодо життя та людей; з боку професійних літературознавців незрідка лунали закиди щодо беззмістовності й відсутності психологізму, а також докори стосовно того, що його новела є шаблонною формою, в якій зводиться нанівець увесь художній досвід майстрів новелістичного жанру. Так, зокрема, відома в ті часи новелістка і літературний критик Катарина Фулертон Джерольд писала, що новели О.Генрі -- це, по суті, розгорнуті анекдоти, які не мають нічого спільного ані з життям, ані зі справжньою літературою.

Однак, навіть тоді, коли посилились критичні закиди у бік О.Генрі, досить впевнено і переконливо продовжували звучати й голоси тих, хто ставав на захист літературної репутації цього американського новеліста. Його називали художником майже шекспірівського масштабу, соціальна і психологічна значущість творів якого не викликає жодних заперечень і сумнівів. О.Генрі ставили в один ряд з такими визначними майстрами прози, як Едгар По, Брет Гарт і Марк Твен, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, і Лоренс Стерн. І зрештою літературознавча наука визнала О.Генрі “малим класиком американської літератури”.

О.Генрі ввійшов у літературу як майстер цікавих оповідань. Він зумів посісти своє місце серед найкращих оповідачів в американській літературі завдяки оригінальності свого таланту. У публіцистичному монолозі “Репортер Пошти” О. Генрі висловив своє ставлення до навколишньої дійсності: “Життя не трагедія і не комедія. В ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно… Руки долі міцно тримають нас за мотузки… і смикають то в один, в той в інший бік. Незрячі ляльки, ми все говоримо і говоримо на краю непізнаної вічності” [2;47]. Письменник вважав, що суспільне життя нагадує величезний театр, де люди - маріонетки, котрі виконують чиюсь злу волю. Можливо, цим мотивується традиційний для О. Генрі прийом гри, до якої залучаються не тільки герої, але й читачі. За допомогою літературної гри письменник закликає читачів до осмисленого сприйняття дійсності, до розуміння справжнього і фальшивого, до боротьби з приреченістю маріонетки. До останньої хвилини життя автор вірив, що коли людина знайде своє реальне обличчя і духовні цінності, стіни соціального театру впадуть, і ніхто не зможе більше керувати людиною, окрім неї самої.

Письменник довів до досконалості провідний жанр американської новели. Його новели вирізняються захопливою фабулою, добрим гумором. Їм притаманний принцип “подвійної сюжетної пружини”, що спрацьовує у фіналі. Типова риса літературної манери письменника - несподівана розв'язка. Справжня розгадка старанно і непомітно готується від самого початку, але приховується підстановкою оманливою розв'язкою. Жанр новелістичних творів вимагав від письменника особливих виразних засобів. Саме тому новели О.Генрі насичені каламбурами, смішними словами. А ще письменник часто використовував образи та аналогії з літератури, Біблії, міфології, історії. Цікаві порівняння, влучні метафори для характеристики персонажів, їх портретів ми можемо знайти майже у кожній його новелі.

О. Генрі - це приклад блискучого опанування жанру новели. Американський письменник - неперевершений у використанні точної і виразної деталі, а особливо у вигадуванні незвичайного фіналу. За допомогою кількох деталей О. Генрі вдавалося змалювати яскравий характер персонажів, їхнє життя.

Оповідання О.Генрі неможливо переплутати з іншими новелами. У житті письменника було не так багато веселого, але його твори завжди сповнені яскравого гумору, який допомагає героям перемагати незгоди. Письменник сміється над обставинами, у які потрапляють люди, над обмеженістю міщан, які не розуміють прекрасного, над представниками влади, які знущаються з народу.

В оповіданнях О.Генрі дуже мало соціальної критики, майже немає викривального сарказму (нищівного сміху, сповненого ненависті і презирства), а є лише тонкий гумор (добродушний сміх над людськими недоліками) та іронія (глузлива, їдка насмішка над вадами людей і суспільства). Але позиція автора цілком зрозуміла: він на боці простих людей. Героями новел О.Генрі стали вихідці із найбідніших верств населення, проте вони мають такі духовні якості, таку веселу вдачу, таку шляхетність, якої немає у вищих колах. Всупереч обставинам герої письменника борються за життя, за місце під сонцем. Дуже часто ця боротьба завершується трагічно, але автор прославляє тих, хто не хоче миритися з прикростями долі.

Сміх у новелах О. Генрі створюють різноманітні засоби комічного. Серед них автор надає перевагу гумору та іронії. Однак є ще один засіб комічного, характерний для О. Генрі - парадокс.

Парадокс (із грецької -- несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) -- основний композиційний принцип побудови новел О.Генрі, що має функцію відбивати загальну абсурдність життя. Новели О.Генрі мають своєрідну композицію, яка стала художнім відкриттям письменника. Оповідання починаються із начебто звичайного випадку буденного життя, але в процесі розвитку сюжету цей епізод перетворюється на несподіваний для читача парадокс, який треба розгадати. За допомогою парадоксу письменник показує порушення моральних і суспільних законів, які слід відновити. Розгадка парадоксу в новелах цього письменника завжди міститься наприкінці твору, коли з'ясовуються справжні цінності. Кінцівку оповідань письменника можна порівняти зі спалахом блискавки, що висвітлює обличчя й обставини, які вони є насправді.

В новелах О.Генрі немає нічого зайвого, вони завжди лаконічні, позбавлені поширених описів. Улюбленим прийомом розкриття характерів у письменника є діалог. Яскрава, виразна мова персонажів відтворює атмосферу народного життя.

Оповідач у новелах -- не другорядна постать. Це людина, котра належить до того ж самого середовища, що і його герої, проте він відрізняється від них своїм філософським поглядом на життя, умінням розгледіти глибинний смисл обставин, а головне -- посміятися і над собою, і над тим, що заважає людині жити вільно й щаслива.

Світ новел нагадує життя письменника своєю калейдоскропічністю, неймовірністю і водночас буденністю того, що відбувається. Це енциклопедія довоєнної Америки, де з однаковою легкістю оповідається про ковбоїв Дикого Заходу, провінційних фермерів та продавщиць Нью-Йорка. Герой О.Генрі зазвичай пресічна людина, котра вміє знаходити пригоди у повсякденності. Автор називав своїх персонажів типами: його цікавили ситуації, в які вони потрапляють. Мова новел характеризується вживанням просторічної лексики та сленгу, широким використанням прихованих цитат із творів світової літератури.

О.Генрі можна було б назвати своєрідним запізнілим романтиком, американським казкарем XX століття, але природа його унікальної новелістичної творчості ширша за ці визначення. Гуманізм, незалежна демократичність, пильність художника до соціальних умов свого часу, його гумор і комедія переважають над сатирою, а “втішливий” оптимізм -- над гіркотою й обуренням. Образ, що виникає ніби на очах, відверто умовний, набуває скороминущої ілюзорної вірогідності -- і назавжди залишається в пам'яті. Звільняючи своїх героїв від “глобальних” роздумів і рішень, О.Генрі ніколи не відвертає їх від моральних орієнтирів: у його маленькому світі діють тверді закони етики, людяності -- навіть у тих персонажів, чиї дії не завжди погоджуються із законами. Надзвичайно багатою, асоціативною і вигадливою є мова його новел, насичена пародійними пасажами, ілюзіями, прихованими цитатами й усілякими каламбурами, які ставлять надзвичайно складні завдання перед перекладачами -- адже саме в мові О.Генрі закладений “формотворчий фермент” його стилю. За всієї своєї оригінальності новела О.Генрі -- явище суто американське, що виросло на національних літературних традиціях (від Е. По до Б. Гарта й М. Твена).

Критики нерідко називають О.Генрі “великим утішником” і письменником, який розважає. Така оцінка великою мірою відповідає дійсності, бо є щось райдужне і казкове в його оповіданнях. Звичайно, його герої -- типові маленькі люди -- поза межами літератури надто часто зазнають краху своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності. Нерідко їм на допомогу О.Генрі закликає його величність Щасливий Випадок, який забезпечує щасливий фінал подій, і ідеали вірності, дружби, любові перемагають. Безумовно, ці особливості стилю письменника можна пояснити прагненням задовольнити смак своїх читачів, здебільшого представників середніх класів. Але таке пояснення було б надто спрощеним. Річ у тім, що О.Генрі не знав хвороб свого часу, навпаки, він бачив їх досить гостро. Автор завжди щиро вірив у можливість щасливого життя тих звичайних американців, яких із такою любов'ю зображав на сторінках своїх книг.

Глибоке розуміння психології потенційного читача, дивовижний дар помічати смішне і забавне у банальній повсякденності, тонке розуміння природи й потенційних можливостей новелістичного жанру, дозволили О.Генрі створити оригінальний художній феномен -- своєрідну і неповторну модель новели. Органічно засвоївши досвід своїх визначних попередників -- американських новелістів XIX ст. Вашингтона Ірвінга, Натаніеля Готторна, Едгара По, Брета Гарта, - він переосмислив деякі канони жанру, започаткувавши одну із двох найпродуктивніших ліній подальшого розвитку національної новелістичної традиції. Ця лінія характеризується привнесенням до художнього простору “короткої історії” потужної гумористичної стихії, елементів літературної пародії та іронії.

Отже, О.Генрі мав унікальний дар -- перетворювати самородки смішного, знайдені ним при просіюванні сірої повсякденності у коштовні діаманти комічного. Незбагненна магія його новелістики й сьогодні спроможна зачаровувати незбагненним розмаїттям цікавих сюжетних ходів і несподіваних фабульних рішень, віртуозною мовною грою і тонкою іронією. Сповнені зворушливої сентиментальності, насичені пародійними ефектами і яскравою комічністю, маленькі шедеври великого майстра продовжують дарувати насолоду широкому колу читачів, слугуючи потужним джерелом добра, людяності та життєстверджуючого оптимізму.

новелістика популярність парадоксальність генрі

РОЗДІЛ 2. ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ НОВЕЛІСТИКИ О. ГЕНРІ

2.1 Біблійні мотиви та їх інтерпретація за новелою О. Генрі “Дари волхвів”

Художній світ новелістики О.Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики -- енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому О.Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв'язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення.

Однією з найкращих нью-йоркських новел О.Генрі є “Дари волхвів”,

Дія новели відбувається у переддень Різдва. Різдво -- це особливе свято для всіх людей, котрі, святкуючи народження Ісуса Христа, повинні усвідомити вічні духовні цінності. Стародавній звичай дарувати подарунки на Різдво походить від описаного в Біблії поклоніння волхвів Ісусу. Волхви, східні мудреці, звіздарі, котрі по зорях дізналися про народження Христа, прийшли вклонитися йому і принесли свої дари (золото, ладан і смирну) на знак особливого благоговіння перед новим Царем Іудейським, Богом-Сином, який повинен на землі врятувати людство.

Хоча у назві твору прихований біблійний підтекст, мова йде не про давні, а про сучасні для письменника часи. Але свято Різдва має символічне значення в оповіданні. Це своєрідний духовний критерій дійсності та життя людей. На думку О.Генрі, волхви можуть завітати в кожний будинок. Та коли вони приходять у дім? Якими повинні бути люди, щоб до них прийшли волхви? І чи зберегли вони в своїй душі світло різдвяної зірки? Ці моральні проблеми порушуються у творі.

У новелі неважко помітити майже всі характерні мотиви і настрої письменника. Вона дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смішною або веселою. В ній виразно відчувається присмак гіркоти. Але, з іншого боку, ця кумедна невдача з подарунками -- справжня казкова різдвяна подія, що виявляє найкращі якості пересічних людей: самовідданість їхнього кохання, жертовність, душевна щедрість. Новела випромінює світло надії, як випромінює його Зоря Різдва, за якою рухались волхви два тисячоліття тому.

Традиційно для творчої манери письменника є зосередженість на приватному, буденному житті людей. Новела “Дари волхвів” не є винятком. Увесь сюжет розгортається у межах маленької квартирки сімейного подружжя Юнг. Делла і Джім опинилися в дуже скрутному матеріальному становищі: їм немає чим платити за помешкання, у них давно не було нового одягу й смачної їжі, а бідність увійшла в їх квартиру як повноправна господиня. Численні виразні деталі підкреслюють злиденне існування Юнгів (кнопка дзвінка не працює, табличка на дверях потемніла, дзеркало тріснуло). Найкоштовніші речі, які були в сімействі Юнгів -- це довге волосся Делли та золотий годинник Джіма. Але коли перед Різдвом постала проблема подарунків, Делла продає своє волосся, щоб придбати коштовний ланцюжок для годинника чоловіка, а Джім продає годинник, щоб купити дружині прекрасні гребінці. Останній епізод твору сповнений гіркої іронії. У Делли тепер є чудові гребні, та вже немає довгих кіс. А Джімові став непотрібний золотий ланцюжок. На думку О. Генрі, Джім дуже співвідносив себе з часом. Але тепер з його різдвяною пожертвою годинником, старий плин часу зупинився. Джім говорить Деллі: “Давай залишимо наші різдвяні подарунки.” - це гарна можливість для цих двох здатних на самопожетву “волхвів” зачекати на славне народження нових необмежених можливостей.

Проте О.Генрі стверджує, що в житті є речі, дорогоцінніші за будь-які подарунки -- це співчуття, милосердя, мудрість. Справжня вартість подарунків Делли та Джіма полягає не в їхній коштовності, а в тому, що вони є символом самовідданого кохання. На Різдво люди повинні замислитися над тим, а чи сповнене їхнє серце любов'ю, яку приніс на землю Христос. Хоча автор не вдається до розгорнутих характеристик своїх героїв, читач розуміє, що Делла та Джім по-справжньому кохають, тому в їх домі живе мудрість волхвів. Наприкінці новели автор начебто виходить на сцену і завершує твір афористичним висловом: “Дійсно мудрі ті, хто схожі на них. Скрізь і всюди. Вони і є волхви” [7;38].

Основа контрасту новели - порівняння багатства матеріального і багатства духовного. Тому згадування біблійних волхвів лише одна найбільш традиційна детель Різдва, а ось образи цариці Савської та царя Соломона - невипадкові й важливі. За легендою, цариця Савська принесла Соломонові коштовні подарунки, щоб той навчив її божественної мудрості, але як стверджує Білія, мудрості не можна навчитися, вона лише в тому серці, котре відкрите Богові та людям.

Зазначаючи, що цариця Савська позаздрила б Деллі, якби побачила її довге розкішне волосся, автор іронізує над тим, хто не розуміє справжніх цінностей. Волосся Делли, її милування ним та більш уважний погляд на оригінал тексту новели, де її ім'я ” Delilah” - Даліла, підводить нас до інших біблійних образів: героя філістимлянської війни Самсона (довгий час непереможного через чарівну силу його золотого волосся) та його коханої Даліли (яка обрізала незвичайне волосся Самсона і тим самим зрадила його). На противагу біблійній історії, у новелі О. Генрі жінка сама милується волоссям і здатна пожертвувати ним заради коханого.

Саме від перших акцентів на образах Самсона і Даліли, цариці Савської та мудрого царя Соломона О. Генрі переносить нас легко й непомітно до основної лінії - волхвів та їхніх подарунків, що принесли вони немовляті в яслах. Та в авторському супроводі звучить чергове іронічне зауваження. Ні математики, ні мудреці не могли б пояснити контраст між рентою, що сплачували Янги та тими цінними дарами волхвів у пам'ятну ніч. Але серед тих подарунків була і здатність цінувати не так гроші, як знаки турботи й уваги - Джім і Делла зрозуміли цю велику мудрість.

Леймотив новели - дари повинні бути мудрими, а мудрість їх у тому, що дарувати треба найдорожче, дарувати треба люб'ячим серцем, бо любов це -взаємне жертвопринесення, що є підтвердженням віданності й життя.

Оповідання чітко вибудоване: виникла певна ситуація, за якої, читачеві здається, що він знає, якого завершення розповіді йому очікувати, але невдовзі він дізнається, що помилявся, бо розв'язка оповідання виявляється для нього зовсім несподіваною.

Отже, оповідання “Дари волхвів” - це дуже зворушлива історія, забарвлена добродушним гумором, але за завісою гумору приховуються серйозні думки, і тільки від проникливості читача залежить, наскільки важливі уроки винесе він із нього для себе.

2.2 Парадоксальність новели О. Генрі “Останній листок”

Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонаж і твору -- дві бідні дівчини-художниці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. Джонсі тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який плівся по стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: ”Коли впаде останній, я помру”.[4;56] Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім'я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під льодяним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, який зірвав вітер. Образ листка, що не підкоряється холодним вітрам, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Берман захворів на пневмонію і помер.

Атмосфера твору пройнята напруженим чеканням найстрашнішого: Джонсі приречена, вона вже почала рахувати сво останні дні та листки на старезному плющі, який видно з вікна вбогої кімнати.”... Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти - дедалі нижче і нижче - як один з отих нещасних, виснажених листків”[4;67]. Ця драматична ситуація виявляє різні типи ставлення до життя. Джонсі поступилася хворобі та злій недолі, а коли людина перестає боротися, зазначає О.Генрі, її життя в небезпеці. Сью допомагає своїй подрузі добрим, чуйним словом. Вона робить вигляд, що нічого не трапилося, плаче, ховаючись від Джонсі, проте Сью нічого не може змінити в перебігу подій і страждає від безсилля. Лікар уособлює тверезу оцінку ситуації: “Я зроблю все, що може наука. Але коли мій пацієнт починає діяти в інтересах гробаря і починає рахувати карети в похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п'ятдесят відсотків. Якщо вам вдасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів пальто, я зможу поручитися, що в неї буде шанс”. Судячи з розмов героїв, ми розуміємо, що Джонсі хвора не тільки фізично, але й духовно -- від постійних злиднів, приниження, безнадії. Вона навіть забула про свою мрію намалювати Неаполітанську затоку, а коли художник перестає мріяти, йому залишається тільки одне -- померти.

Найбільш психологічно складним образом в новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності (“Борода Мойсея Мікеланджело ... спускалась у нього з голови сатира ... на тіло гнома”), з його постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж, Берман “п'є запоєм”, у нього з характер сварливого старого, який знущається з “будь-якої сентиментальності”. І все ж таки О.Генрі знаходить у реальному житті силу, здатну подолати смерть, -- це християнська любов, людяність, що втілюються в образі старого Бермана. Проте пізніше стає зрозумілим, що це лише зовнішня маска, за якою ховається добре й чутливе серце. Життя Бермана не менш трагічне, ніж життя дівчат. Довгі роки, мріючи намалювати неперевершений шедевр мистецтва, але змушений заробляти на хліб дешевими рекламами, він поступово втратив свій талант і надію стати справжнім художником. Чисте полотно на мольберті так і залишалося чистим протягом 25 років. Однак Берман забув про свої негаразди, коли почув про хворобу Джонсі. “ - Що, хіба є ще такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями?” Душа митця і серце людини не померли разом із його втраченими надіями. Берман відчув, що настав момент намалювати свій головний шедевр у житті -- останній листок плюща на стіні, щоб Джонсі завжди могла бачити його і не померла. Джонсі одужала, але старий Берман застудився й пішов в інший світ, навіть не почувши слів вдячності. Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви -- ціною власного життя підтримує дух Джонсі і рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу і іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, ніби з життя пішла близька для нас людина.

“Останнній листок” -- одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини, це взірець майстерної композиції, яка вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом “подвійної розв'язки”, тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і, шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії дістають остаточну несподівану розв'язку тільки в наприкінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О.Генрі тримає читача в напрузі до самого кінця новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію -- за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви. Найвищим мистецтвом є мистецтво бути людиною. Вчинок Бермана - його мрія, його шедевр.

Таким чином, О.Генрі допомагає читачам зрозуміти, що сенс життя (яким би складним воно не було) -- у самому житті: треба жити всупереч обставинам і негараздам. Разом із Джонсі ми усвідомлюємо: життя дається тільки один раз, тому треба боротися за нього і витрачати його на добрі справи, заради продовження життя інших людей.

2.3 Механізм смішного у новелі О. Генрі “Вождь червоношкірих”

“Усі ми колись бавилися з чортеням, котре вистрибувало зі скриньки”. (Анрі Бергсон)

Основний прийом у цьому оповіданні -- парадокс. Він виявляється у таких моментах:

1) Джонні зовсім не боїться злочинців, навіть знущається з них;

2) Ебенезер Дорсет не сплачує викуп, а сам вимагає гроші з викрадачів за повернення сина;

3)Білл і Сем перетворюються на «полонених» «вождя червоношкірих». Комізм ситуації визначається тим, що жахливий злочин -- викрадення дитини -- зображується як злочин, спрямований проти самих викрадачів.

Читач весело сміється над епізодами, де Джонні виступає своєрідним «пригноблювачем» дорослих шахраїв: він їх б'є (“камінь завбільшки з яйце влучив Біллові якраз позаду лівого вуха”), їздить на них верхи (“...стрибнув Біллові, коли той став навкарачки, на спину й лупцював його п'ятами в боки.”), змушує годинами гратися в небезпечні ігри. Спочатку читач сприймає це як належне. Але зрештою шкода стає вже не Джонні, а Білля й Сема, особливо Білла, котрому довелося більше часу проводити з хлопчиною. Переключення дії з комічного в драматичний аспект відбувається тоді, коли злодії зрозуміли, що Джонні насправді може зняти з них скальпи або підсмажити на вогні.

Головне місце у творі посідає мотив гри. Він підкреслюється самою назвою твору, бо Джонні -- це не дитина, це жорстокий “вождь червоношкірих”, який не думає про те, що комусь може бути боляче або незручно. Джонні в своїх іграх завжди перемагає чоловіків, які не можуть підняти на нього руку. Його розваги над-то жорстокі. Звісно, що діти -- дзеркало суспільства, але якщо такі діти, то яке ж тоді все суспільство? У підтексті твору О.Генрі засуджує людську жорстокість, насильство, умови, що викликають жахливі вчинки. А результат гри з читачем невідомий. Якщо читач просто посміється над кумедними випадками -- значить, він не зрозумів глибинного змісту оповідання. А якщо усвідомить, що світ неначе перевернувся, що діти й люди грають у жорстокі ігри, то людяність кудись зникає -- значить, письменник О.Генрі недаремно вигадав цей сюжет.

Механізм смішного у оповіданні діє бездоганно: “чортеня на пружинці” переслідувало б “викрадачів” ще невідомо скільки, аби старий Дорсет не “придавив” віконце скриньки.

О. Генрі шкода людей, що грають у небезпечні ігри, що діти стають надто жорстокими, що вони не знають межі в своїх розвагах, що світ - не весела гра, а серйозне випробування. Та чи зміниться все на краще? Відповідь на це питання автор дати не може, бо його знає лише саме Життя.

ВИСНОВКИ

Ім'я О.Генрі міцно увійшло в історію американської літератури. Живий і дотепний розповідач, чудовий майстер комічних ситуацій і характерів, гостро відчував протиріччя життя, він здобув популярність не лише на батьківщині, але й в інших англомовних країнах. Його творчість різноманітна і в жанровому, і в тематичному відношенні. Літературна спадщина О.Генрі представлена великою кількістю гумористичних оповідань. Письменника називають співцем долі маленької людини. У його творах немає визначних подій, його персонажі не є видатними особистостями або людьми, здатними на подвиг.

Новелістика О.Генрі була якісно новим жанром в літературі Америки. Він зумів вкласти значні проблеми свого часу, критичну оцінку дійсності, реалістичний зміст у рамки класичного, короткого оповідання, зберігши при ньому його легкість, витонченість, цікавість, ефектний фінал. Письменник використав всі аксесуари розважальної літератури свого часу - прийом таємниць, паралельних сюжетних ліній, фальшивих розв'язок, комізм ситуацій і мови. Оригінальність новели О.Генрі - в нетрадиційній організаії матеріалу, в зображенні звичайного і тревіального у несподіваному ракурсі, завдяки чому серйозні проблеми сприймаються легко. Потішна ситуація допомагає виявити нісемітниці дійсності. Розвиваючись в русі сатирико-гумористичної традиції, письменник збагатив її засобами комічного.

Зазвичай, художні твори новеліста - це витоки добра, світла, життєрадісності та людяності. Майже кожна з його новел радує, захоплює читачів, пробуджує в душі надію й оптимізм, а сам письменник співчуває тим своїм героям, котрі найбільше потребують допомоги.

Отже, місце О.Генрі в історії національної літературної традиції є якщо не визначним, то, принаймні, досить помітним. На думку відомого російського формаліста Б.М.Ейхенбаума, “справжній О.Генрі -- в іронії, що пронизує його новели, у гострому відчутті форми і традицій. Американці неодмінно хочуть довести подібність світоглядів Генрі і Шекспіра -- так виражається “народна гордість”; читач у даному випадку не зацікавлений у порівняннях -- він читає Генрі, то му що читати його весело, і цінує в ньому те, чого так не вистачає нашій літературі, -- вдалість конструкцій, забавність сюжетних ситуацій і розв'язок, стислість і швидкість дії”. [15;27].

Як зазначав Альфонсо Смит :“Где еще во всей литературе встретите вы такую невероятную смесь: истории, дьявольски закрученные и заключенные в оболочку бомбы; высмеивание всего и вся - ничего святого; шутовские проповеди и пародийные заповеди; юмор в чистом виде и рядом - варварский фарс, сто ль же вульгарно примитивный, как комическое приложение к газете” [3;140].

О. Генрі наголошував: “Я надеюсь, что эта короткая беседа будет звучать еще долго после того, как меня не станет. Я хочу, чтобы все вы и тогда продолжали читать мои рассказы . Прощайте, друзья!” [3;155].

СПОСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Братко В.О. Від жанру до змісту // Зарубіжна література в школах України. - 2008. - №6. - С. 23-24.

2. Вербовська Л.Т. Шедевр маляра Бермана // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. - 2001. - №6. - С. 25-27.

3. Внуков Н.А. Тот, кто называл себя О.Генри. - Л.,1969. - С. 156.

4. Генри О. Избранные новеллы. - М.: Правда, 1983. - С. 245.

5. Гречка В.А. Зло,що чинить людина // Зарубіжна література в школах України. - 2006. - № 8. - С. 36-38.

6. Гречка В.А. Плющ - символ вірності і вірного життя // Зарубіжна література в школах України. - 2006. - №7. - С. 46-47.

7. Гречка В.А. Різдвяний подарунок від О. Генрі // Зарубіжна література в школах України. - 2008. - №3. - С. 35-38.

8. Гудзик О.А. Витівки Джонні Дорсета // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2004. - № 7. - С. 39-41.

9. Зарубежные писатели. Библиографический словарь. / Под ред. Н.П. Михальской. - М.: Просвещение, 1997. - С. 806.

10. История американской литературы. / Под ред. И.И. Самохвалова - М.: Просвещение, 1971. - С. 234.

11. Левидова И.М. О.Генри и его новелла. - М.: Художественная литература, 1973. - 249 с.

12. Ніколенко О.А. Сміємося разом з О. Генрі // Зарубіжна література в школах України. - 2006. - №4. - С. 23-24.

13. Останній листок: Оповідання. - К., 1983.

14. Рада І.М. Із любові до мистецтва: як аналізувати новели О. Генрі // Зарубіжна література в навчальних закладах. -2001. - №3. - С. 17-18.

15. Савченко Л.М. Великі пристрасті “маленьких” героїв О. Генрі // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. 2008.

Размещено на Allbest.ru