Творча діяльність Панаса Мирного

10

Зміст

Вступ

1. Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»

1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування

1.2 «Голодна воля»

1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» - брошура Волховського, «воля» 1961 року - це нове ярмо для трудящої людини

1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»

1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»

1.6 Іван Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р., дав оцінку першим двом образкам, «День на пастівнику» і «Батьки»

1.7 Оповідання «Татарин, братик, татарин!»

2. Жанрово-стильові особливості повісті П. Мирного «Лихо давне й сьогочасне»

Висновок

Література

Вступ

Відомо, що письменники революційно-демократичного напряму в дореформений період виступали ідеологами і виразниками інтересів усього покріпаченого селянства, яке становило переважну частину трудящого населення. Після реформи 1861 року докорінно змінилася соціальна структура українського села. Посилено йшов процес класового розшарування. Царська Росія перетворювалася на буржуазну монархію. Зрозуміла річ, розкололася на ворожі один одному табори і колишня селянська громада, яку так ідеалізували письменники ліберального спрямування, покладаючи на неї всі надії в справі поліпшення життя села.

Заможніша частина села і раніше близько стояла до поміщика, вислужувалась перед ним, одержувала певні привілеї і могла придбати землю, увійшовши в спілку з представниками експлуататорських класів. Представники сільської верхівки швидко почали багатіти, разом з поміщиком експлуатуючи бідноту. Розвиток капіталізму в сільському господарстві призводив до ще більшого класового розмежування, до загострення соціальної боротьби, до все більшого збагачення незначної купки представників пануючих класів і до страхітливого зубожіння сільської бідноти. Тепер уже село, крім поміщика-земле-власника, мало й куркульню, лихварів-орендаторів і гендлярів, сільських чиновників-п'явок, збирачів податків, старост, - і всі вони живилися працею народу. Так Панас Мирний викриває і «давнє лихо» - кріпосництво, - і «сьогочасне лихо» - капіталізм - в українському» селі, які однаково прирікають трудяще селянство на безправність і злидні. В цьому велика сила художнього узагальнення, типізація явищ живої дійсності, пафос викриття антинародності будь-якої експлуататорської системи.

1. Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»

1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування

Прапор революційної боротьби проти кріпосництва ще в 40_х роках високо підніс Шевченко і несхибно його тримав до самої смерті. Антикріпосницькі традиції його творчості продовжували і розвивали Марко Вовчок, Не-чуй-Левицький, Панас Мирний, Глібов. Українська література в пореформений період вела непримиренну боротьбу проти залишків кріпосницького права. І це природно. Адже залишки кріпосництва в цей час були настільки сильними і відчутними, що серйозно гальмували економічний і духовний розвиток усього суспільства. У 1869 році Салтиков-Щедрін писав у творі «Ознаки часу», що, хоч кріпосне право офіційно ніби й не існує з 19 лютого 1861 року, проте воно живе в думках людей, у звичаях, у вчинках; з нього випливають різні моральні й розумові потворності, які розтлінно впливають на людські серця, породжують неймовірні злидні серед селянства. «В жодній країні у світі селянство не переживало і після «визволення» такого розорення, таких злиднів, таких принижень і такої наруги, як у Росії», - писав В.І. Ленін.

Письменники - революційні демократи сміливо викривали і засуджували кріпосницькі реформи, закликаючи селянство до збройної боротьби. Чернишевський, що стояв у 60_х роках на чолі революційної демократії, ясно бачив усю вузькість, усе убозтво горезвісної «селянської реформи», її суто кріпосницький характер. Ось чому він у своєму романі «Пролог полога» (1877), як зазначав В. І. Ленін, «протестував, проклинав реформу, бажаючи їй неуспіху, бажаючи, щоб уряд заплутався в своїй еквілібристиці між лібералами і поміщиками і вийшов крах, який вивів би Росію на шлях відкритої боротьби класів» '. Разом з тим Чернишевський викривав ліберальних базік, які в спілці з кріпосниками-поміщиками запроваджували реформу з таким розрахунком, щоб ніяк не зменшити права експлуататорів.

Сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права у пореформену добу. Проблема «лиха давнього й сьогочасного хвилювала Мирного протягом усієї другої половини XIX сторіччя. Письменник сміливо підносив важливі питання суспільного розвитку і засуджував поміщицько-кріпосницькі порядки, які породжували незчисленні страждання народу. У повістях «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», в деяких оповіданнях циклу «Як ведеться, так і живеться» підноситься тема «голодної волі», показується злочинність того соціального ладу, який великою мірою тримався на кріпосницьких засадах. Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.

Десь у першій половині 70_х років, працюючи над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Мирний розпочав писати і великий твір «Голодна воля». Іван Білик знав про цей задум брата і радив йому новий твір вести в тому ж саме соціальному тоні, на рівні того ж пафосу критицизму, що й роман «Хіба ревуть воли…». В архіві письменника збереглося лише кілька уривків цього твору. Невідомо, чи він був закінчений, чи ні. А між тим, уривки дають певне уявлення про задум, про ідейну спрямованість і художню своєрідність нового роману.

Письменник мав намір широко показати історію закріпачення українського народу царизмом. У зв'язку з цим розповідається тут про життя діда й батька оповідача, які ще були козаками, а потім жили при вільній гетьманщині. «І так воно було аж до Катерини - цариці. А ця вже прибрала до своїх рук; що свої - то свої старшини, то піддячі, а то ще й цариця». Розповіддю про кріпацькі часи І закінчується даний уривок. Основна тема нового роману - «Голодні годи», тобто пореформені часи, залишилась нерозкритою. Чому письменник припинив творчу працю над романом «Голодні годи»?

Панас Мирний задумав широко відтворити соціальні зрушення, що сталися внаслідок аграрної реформи, ті гострі соціальні протиріччя, конфлікти, які роздирали українське пореформене село. Свій грандіозний задум письменник вирішив реалізувати у формі розповіді. Розповідь ведеться тут від першої особи - селянина, внука вільного козака, людини волелюбної, правдивої і бунтівливої. Ясна річ, що оповідна форма була надто тісною для відображення широких картин народного життя, суперечила жанровій особливості багатопланового соціального роману. Таким чином, важливість ідейного задуму твору зайшла в суперечність з формою наївної оповіді. Ось чому письменник, розпочавши роман, скоро припинив над ним роботу, а пізніше почав писати соціальну повість «Голодна воля», яка відповідає ідейному задуму роману «Голодні годи».

1.2 «Голодна воля»

Повість «Голодна воля» - незакінчена. Мабуть, саме тому автор і не прагнув її друкувати. Писалась вона наприкінці 70_х - на початку 80_х років. Не маємо ніяких відомостей про неї і в листуванні та інших матеріалах архіву письменника. Можливо також, що причиною цього було посилення цензурних утисків, розгул реакції після спаду революційної ситуації на початку 80_х років.

У повісті змальовано образ кріпосника Гамзи, який є типовим породженням системи багатовікового гноблення і насильств. У цьому творі, як і в повістях «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне» та ін., про які йтиметься далі, події і вчинки персонажів розгортаються в плані паралелізму. Перед нами - дві картини: кріпацькі і пореформені часи. Причому обидві картини у названих творах - не контрастні; вони одна одну доповнюють, підсилюють, створюючи одну широку узагальнюючу картину такого соціального ладу, за умов якого життя простої трудящої людини стає нестерпним, злиденним і безправним, нівечаться поривання, надії, людські характери, а торжествуюча пошлість і підлість справляє свою перемогу, розтліває нестійкі душі.

Образ Гамзи змальовано в сатиричному плані. Основний художній засіб, за допомогою якого письменник розкриває внутрішню сутність та діяльність цього типа, - іронія. Так, наприклад, деякі дійові особи іронічно називають Гамзу «добрим паном», або «добрим барином». В чому ж полягає «добрість» Гамзи?

«Гамза вірно служить своєму дворянству», він його сумлінний предводитель. Мов хижий орел, оберігає він інтереси свого класу і нищить усякого, хто посміє посягнути на права і маєткову недоторканість кріпосницького дворянства. Так, коли в маєтку одного великого пана стався бунт, Гамза жорстоко розправився з бунтівниками, «продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати». Якщо по інших повітах непокірні селяни бунтували і, «не витерпівши гіркої наруги», убивали управителів і самих панів, то у володіннях Гамзи все спокійно.

Розкриваючи образ кріпосника Гамзи, письменник майстерно користується персоніфікованими метафорами. Ось зразок майстерного застосування персоніфікації: Зелену Горку з усіх боків оточили двори селян, а на самій горі стоїть величний панський будинок і надзирає за «кріпацькими хатами», наче мати за дітьми. Порівняння кріпосницького гніту з материнським наглядом має виразне іронічне звучання. Іронічно звучать і діалоги Гамзи. Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? - цинічно зауважує на це поміщик.

«Добрість» Гамзи виявилась і в збудуванні церкви, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».

Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті.

Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Вона ввижалася йому якимось страховищем з вишкіреними зубами, що наміряється «пожерти все, що було перед його очима, - і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини». Він боїться втратити своє господарство і; Землю, бо може трапитися так, що пан все забере і тоді залишишся голим. Разом з цим Йосипенко боявся «звільнення» і тому, що йому, - прикажчику, який знущався з Народу, був правою рукою пана, все йому доносив, - першому дістанеться від селян, які його називали «вірною собакою біля хазяйського воза». Це одна сторона даного характеру. Але як виходець з селян, Йосипенко і радів від думки про «волю» («сам по собі усміхався у вуси»). Тоді «воля» перед ним поставала в образі «доброї сестри», «підходила до його і тихо шепотіла: «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». Такі дві суперечливі думки, два почуття весь час борються в душі Йосипенка. І Панас Мирний досить тонко, і переконливо відтворює цю душевну роздвоєність персонажа, обумовлену його специфічним становищем.

Зрештою Йосипенко приходить до висновків: нехай буде «воля», але щоб у нього залишився город, колись подарований за вірну службу Гамзою, і все майно. З «волею» він пов'язував ширші можливості збагачення. Перед ним, сільським багатієм, постала приваблива перспектива - завести шинок, побудувати постоялий двір і з цього мати великий зиск. Плекаючи надію про це, він, скориставшись з наглої смерті старого Гамзи, викрадає велику суму грошей і, щоб замести сліди, викликає солдатів для розправи з селянами, які нібито підняли бунт і пограбували пана.

Зустріти «волю» багатим, сильним і цим самим поставити себе над масою трудящого селянства, поруч з панами, - така його мрія, яка й здійснилася: він став сільським старостою. Отже, й після реформи Йосипенко залишився господарем села. Селяни ж його призначення старостою розцінювали, як повернення панщини.

1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»

Згодом у романі «Повія» письменник створив образ сільського глитая 70_х років - Супруненка, Супруненко, так само, як і Йосипенко, був управителем і такими ж засобами розбагатів. Проте то сформований тип сільського дуки. Йосипенко ж - породження свого часу, тобто початку 60_х років. На цьому образі письменник показує зародження сільської буржуазії.

Цікаво відзначити, що проблема зародження і розквіту сільської буржуазії постійно хвилювала творчу уяву письменника.

Проте основною темою повісті «Голодна воля», яка розкривається паралельно до зображення страхіть кріпосництва, - є тема викриття справжнього змісту царської реформи (про це образно говорить її назва).

В.І. Ленін у статті «З приводу ювілею» писав, що обезземелення селян перетворило колишнього кріпака у напівкріпака, в кабального орендаря тієї ж поміщицької землі, на якій він гнув спину і раніше протягом століть. Д ті наділи, якими «обдаровували» пани а ході реалізації кріпосницької реформи, «означали в більшості випадків створення не вільного самостійного землероба, а прикріплення до землі кабального орендаря, фактично змушеного відбувати ту саму панщину у формі обробітку своїм реманентом поміщицької землі за випас, за вигін, за луки, за необхідну орну землю і т.п.». В такому становищі опинилося селянство усієї Росії. Це й зумовило гостроту соціальних конфліктів у пореформеному селі, Так правдиво відтворених у повістях Мирного.

Для глибокого розуміння письменником корінних соціальних процесів пореформеної доби немале значення мала публіцистична література, яку так широко розповсюджували революційні народники на Україні, особливо в 70_х роках. Найбільш відомою на той час була брошуpa Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», видана 1876 року у Відні.

Через усю брошуру проходить думка, що «воля» 1961 року - це нове ярмо для трудящої людини. Пани всю землю, що з «діда з прадіда потом та кров'ю нашою орана і сльозами порошина, собі забрали, а нам деякі шматочки дали, та ще й викуп плати», - говорить оповідач. Потім викладається історія закріпачення українського народу, загарбання панами вільних земель. Книжечка перейнята невгасимою ненавистю до панів і царизму. Наводяться характерні приклади паразитизму поміщиків і царської сім'ї. Так, наприклад, на влаштування весілля своєї дочки цар витратив з державної казни двадцять мільйонів карбованців, в той час, коли на Чернігівщині від голоду мерли люди. Під кінець автор брошури закликає до повалення царизму. Говориться тут про підвалини майбутнього суспільного устрою: кожне село й місто повинно управлятись громадою, не повинно бути ні багатих, ні бідних, життя буде впорядковане згідно з соціалістичними принципами.

Розповідна манера, образність порівнянь та переконливість аргументації сприяли популярності книжки серед широких кіл простого народу.

Оцінка деяких важливих питань сучасності, дана у й повістях «Голодна воля» і «Лихо давнє і сьогочасне», ділком збігається з оцінкою, зробленою у брошурі «Правдиве слово хлібороба…».

Типам гнобителів (Гамзи, його сина і Йосипенка) Панас Мирний протиставляє образи представників покріпаченого селянства. Нестримні прагнення народу до звільнення і ненависть до панів. Настроями палкого протесту проти поміщицького деспотизму, свавілля і любов'ю до Волі охоплені всі селяни. Воля їм потрібна, як повітря і хліб: без неї людина не може існувати. «Та чому воно так? Усі кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські», - обурюється кріпачка Мотря. Адже так далі не можна жити! А що ж людям робити? На її запитання наймит Василь Кучерявий відповідає: «Що робити? Бити, давити пакісників, он що робити. Тих, хто збиткується над людьми, - треба вішати».

Вся повість, особливо сцени масових протестів, перейнята запитальними й окличними інтонаціями, що свідчать про глибокі перебивання і обурення персонажів. «Що робити?»; «Чого ж їх не б'ють? Не давлять?»; «Де він волю дів?»; «Що ж це горіщанам дали волю, а нам ні?»; «Хай дає волю!»; «Тепер нема панів. Тепер воля!»; «Дурять нас!»; «До слушного часу, брате, до слушного часу!»; «Чи довго ще мені мучитись?»; «Хоч воля, хоч смерть!» - такі фрази характерні для мови персонажів - кріпаків і наймитів.

З найбільшою силою ненависть до кріпацтва, як і до будь-якого гноблення, втілено в образі протестанта і бунтаря Василя Кучерявого. Характерна і його біографія. Василь-круглий сирота, був панським козачком, згодом пас панську череду, став кучером, а після «волі» знову наймитував у пана. «Каторжне життя!» - так він називає своє поневіряння в панських маєтках. Часами на нього находить розпач; життя здається йому надзвичайно «гірким та пакосним».

Образ бунтаря Василя змальовано всебічно, в різних найскладніших життєвих ситуаціях. Він палко кохає Мотрю, яку силою забрали від батька-матері до розпусника пана Гамзи. І коли Йосипенко вирішив покарати Мотрю за «образу» панської персони, Василь рішуче виступив проти посіпаки і прилюдно, перед двірнею, сильно його побив. Це був перший активний вияв гніву і бунтарства Василя. Бажання за всяку ціну вирватись на волю з-під поміщицького ярма стає метою життя Василя; з часу активного виступу на боротьбу він вірить у краще майбутнє, коли «прокляте лихо» не буде зачіпати людей, коли прийде воля.

Цими особливостями бунтарського характеру Василь дуже нагадує панського кучера Юхима з незакінченого великого твору «Халамидник», рукопис якого зберігається в архіві письменника. Не витерпівши знущання пана-деспота Супруна, Юхим сильно побив його і кинув у рівчак, а сам утік на вільні степи.

Але Василь у повісті виступає вже не одинаком-бунтарем, його підтримує ціла селянська громада; очолені ним кріпаки йдуть до поміщика не прохати, а рішуче вимагати грамоту про справжню «волю».

В епізодах бунту письменник відбив сильні й слабкі сторони селянського проти поміщицького протесту. Дізнавшись, що в навколишніх селах уже читали царський указ, громадою йдуть до пана з наміром силою домогтися в пана «волі». Вислухавши в церкві вирваний з рук Гамзи маніфест, селяни не повірили в його правдивість. Не такої волі вони жадали. «Це не справжня Коля… Це, видно, пан сам написав. Дурять нас!» Озброївшись кілками, люди йдуть до пана. І, сповнені рішучості громити все панське, силою вирвати з рук Гамзи справжню волю, вони при зустрічі з сином пана розгубились, притихли. Молодий Гамзенко один розправився з бунтівниками.

Панас Мирний правдиво відобразив наївну віру кріпаків у вимріяну «золоту грамоту» царя про волю, яку нібито від народу заховали. Селяни не хотіли брати на викуп наділи. Засобом внутрішніх діалогів письменник відтворив обурення народної душі страшним панським ошуканством. «Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі? То де довіку з неволі не вилізеш?». Молодий ліберальствуючий Гамза, упевнений в міцності поміщицької влади, самовпевнено заявляє: «Хоч на оброк, хоч на викуп іди…» Те ж саме, але з погрозою повторив і справник: «Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру».

Про методи введення реформи 1861 року В.І. Ленін писав: «І велика-реформа не могла бути здійснена без допомоги військових екзекуцій та розстрілювання селян, які відмовлялися приймати уставні грамоти».

В одному з дописів із Гадяцького повіту, надісланому в журнал «Основа» (1862, жовтень), повідомлялося, наприклад, як тяжко вводити уставні грамоти, яких селяни не хочуть приймати, ждучи «слушного часу»., Автор іншої статті - «Із епохи селянської реформи на півдні Росії», - що заховався під криптонімом «П.Є.», причиною заколотів селян і небажання їх підписувати грамоту вважає некультурність народу і нерозуміння ними мови маніфесту. В статті наведено цікаві факти чинення опору панській «волі». Так, селяни сіл Печище і Товсте Харківської губернії відмовились підкоритись волі поміщика і відкинули уставні грамоти. В селах Нова Борова, Варварівка, Бєлявка, Кудряшовка Старобільського повіту розповсюдились чутки, що треба чекати розпорядження про знищений всіх панів, після чого всі землі дістануться селянам. За розповсюдження цих чуток багатьох селян судив військовий суд.

Цю важливу особливість тодішньої дійсності і відтворив Панас Мирний у своїй повісті.

Для введення «волі» в Одраду прийшла рота солдатів. Цей епізод автор змалював з глибоким сарказмом. Ряди війська, що вступило в село, порівнює він з потоком каламутної води.

В селянських хатах людські серця оповились смутком, передчуттям чогось невідомого, але тривожного і страшного. Цьому відповідає і стан природи: хати кріпаків зразу «темнотою вкрилися», а «сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ними».

Солдати оточили село, закрили всі виходи і входи до нього. Письменник іронічно зауважує: «Гей, всі горіщани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.».

Розвіялись селянські надії, остаточно втратили віру люди в царську ласку. Влітку 1861 року цар Олександр ІІ, їдучи в Крим на відпочинок, прийняв старшин, виділених від громад, і на питання про те, чи буде якесь роз'яснення з приводу справжнього змісту маніфесту, відповів, що ніякої іншої волі не буде, крім тієї, яка дана, і тому селяни повинні негайно виконувати все згідно з положенням від 19 лютого. Цей конкретний факт відбитий і в повісті «Голодна воля». «Проїхав цар. Пройшли його слова: «Не буде вам другої волі», - з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу з кріпацьких очей». З цього часу життя горіщан не тільки не поліпшилось, а, навпаки, зробилося зовсім нестерпним.

Цим висновком і закінчується перший етап у розвитку основної теми твору. Далі життя основних персонажів - Василя, Мотрі і Йосипенка піде по новому руслу.

Василь найнявся кучером у місті на поштовій станції, Мотря доглядає дітей, Йосипенко став старостою в селі. Заробивши грошей, Василь найняв п'ятнадцять десятин землі і почав мріяти про власне господарство. Горіщани, «укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали» слушного часу, сподівались справжньої народної волі. Незадоволений староством Йосипенка, Василь обурювався з покірливості громади, лаяв нові порядки, а старшина похвалявся відомстити йому за це.

На цьому й уривається рукопис повісті «Голодна воля».

Вперше надрукована у 1940 році в журналі «Радянська література» (№2), повість «Голодна воля» є цінним надбанням української літератури, вона поширює наше уявлення про творчість Мирного і має значну естетичну і пізнавальну цінність для радянського читача.

1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»

І в основі другої повісті - «За водою», яку написав Мирний в кінці 70_х - на початку 80_х років разом з братом Іваном Біликом, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного», ідея селянського анти поміщицького протесту. В зображенні села Красноярки за кріпацьких часів автори звертаються до засобу художнього контрасту, і за допомогою якого досягають особливої виразності у відтворенні становища покріпаченого народу.

У пана незлічені землі - «ниви, луки, луги», розкішні зелені сади, повноводні ріки й озера з великими запарами риби. Нічого не мають кріпаки, крім своїх мозолястих рук та невилазних злиднів. Попід тинами в селян, замість садків, «чорнобиль червоніє»; на «панському току здоровенні скирти» хліба, стоги сіна й соломи, а на токах селян «голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої кістриці порозкидані…».

Для того, щоб дати відчути панську силу і всевладність, автори майстерно застосовують художній засіб - персоніфікації, У порівнянні з повістю «Голодна воля», де цей засіб також застосовується, - тут подається значно виразніша картина панської сваволі, яскравіше змальовано образ кріпосника.

Панський будинок із зеленим бляшаним дахом стоїть на високій горі, гордо поглядаючи через яр на село з «низенькими людськими мазанками», які порівнюються з гніздами ластівок під стріхою. «Згорда позира витрішкуватими вікнами» панський будинок на ці «гнізда» і, пишаючись, суворо ніби запитує: «А що, мовляв, там у вас затівається?!» Людські мазанки боязко поглядають на нього своїми малесенькими віконцями, «наче запобігають ласки». Та й як панському будинку не гордувати, не коверзувати, «коли добра в нього - не тільки в дворі, а й за двором», все його, скільки оком не скинь!.».

Не стало кращим життя красноярців і після введення «уставних грамот». Селяни залишились безправними і злиденними, як і раніше. Становище їх яскраво розкрито в таких словах «Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми… ще й воду купи!.» Пан «подарував сирітські наділи» кріпакам та ще й примусив за них два роки робити. Таку волю селяни прозвали «голодною волею».

Пан у спілці з шинкарем верховодить селом, як і раніше, прибравши до своїх рук усі багатства, жорстоко визискуючи бідноту. Отже, крім пана, починає живитись людською кривавицею новий експлуататор-хижак, хитрий і спритний шинкар, який заорендовує в пана озера, ставки і річку Красноярку, на якій ставить млин.

Цим гнобителям письменник протиставляє образи Грицька Коваля і Федора Нужди, які уособлюють Життя пореформеного селянства, його мри І сподівання, палку ненависть до панів і протест проти їх сваволі. Ці два образи розкриваються паралельно, але вони, як окремі людські індивідуальності, - не схожі. Спільне у них обох лише соціальне становище та умови злиденного життя.

Грицько змалку залишився сиротою. Доки його пан навчив ковальської справи, він переніс незліченні муки. А після оголошення «царської волі» пан заправив великий викуп за його ж власну батьківську хату і кузню. Не знайшов Грицько правди і в суді; довелося одробляти йому за свою хату і кузню.

Для побудови водяного млина шинкар загатив річку Красноярку, а весною, в час повені, вода широко розлилася, затопивши частину села. Деякі селяни залишились без оселі; пішла за водою і хата та кузня Грицькова. І на цей раз Грицько не знайшов правди в суді. Скільки Грицько не обурювався, не протестував проти знущання панів, як не піднімав громаду до бунту, нічого з цього не вийшло. І бунтарський дух Грицька дав себе знати в погромі.

Інакше склалося життя Федора Нужди. Він теж круглий сирота, виростав на панській конюшні, а після реформи працював на панських економіях: «Нужда та недостача одно ганяє його по наймах!». Життя та доля Федора і його сім'ї - це зворушливий обвинувальний вирок «сьогочасному лихові», поміщицько-кріпосницьким порядкам пореформеного часу. В той час, коли панський кучер Федір Нужда возив пана до міста на «мировий з'їзд», тяжко занедужав його єдиний син Івась. А повернувшись в глуху дощову ніч з міста, за порадою баби-шептухи Федір іде ловити рака, щоб дістати жовнята для спасіння хворої дитини, і тоне в річці.

Майстерно змальовано епізод, як Федір крадеться в грозову ніч до ставу, щоб упіймати рака. Неймовірна гроза і злива ніби провіщають хід подій. Федір знає, що ні пан, ні Лейба не дозволять йому зловити рака в їх ставку, а тому він змушений іти красти. Трагічність загибелі Федора ще підсилюється смертю сина, заради якого загибає батько, і психологічним станом дружини Уляни та односельчан: «У людей піднялося волосся… Всі, як намовились, разом зітхнули і перехрестились…» Доля Федора - це була їхня доля. А Грицько Коваль сказав: «Не сумуйте, - радійте!. Вже гірше не буде, як на цім світі!.» В руці потонувшого Федора побачили розчавленого рака, за яким він пішов, щоб врятувати сина. Ця деталь яскраво свідчить про трагізм становища наймита - безправного, забитого різними забобонами, але щирого, люблячого батька.

В записній книжці брата Юрія Рудченка міститься вірш «Рибалка-злодій» ', сюжет якого дуже схожий на епізод загибелі Федора. В тиху літню ніч на прохання голодних дітей один кріпак, взявши панського човна, поплив по річці, щоб наловити раків. Необережно нахилившись, він падає у воду і гине. Вірш кінчається мораллю: «Ото Господь кара за кражу! - казали кріпакам пани». Можливо, саме зміст цього вірша підказав Мирному сюжет тієї частини повісті, де йдеться про долю наймита Федора. В усякому разі, і зміст вірша, і зміст повісті в цьому епізоді - глибоко життєві і правдиві.

У повісті широко показано ганебну роль церкви, яка в умовах пореформецого часу сприяла придушенню бунтарського духу селянства, проповідувала кокору і мир між панами і селянами в ім'я християнської справедливості. Над тілом Федора біля ставу піп застерігає бідноту від посягань на панське і шинкареве добро, бо «праведна десниця» богова нічого не помилує, скарає так, як і «злодія».

Всі ці події відтворено у перших п'яти розділах повісті. В основу їх покладено незакінчений твір Мирного під назвою «За водою» та оповідання «Злодій».

В кінці 70_х років Панас Мирний написав оповідання «Злодій» (перша назва «Раки»). Цей твір має більш-менш завершений вигляд і може бути самостійним оповіданням. Основні образи тут цілком розкриті. Але епізодичний тут образ бунтаря Грицька Коваля залишився незавершеним. Можливо, це й було поштовхом для написання повісті «За водою», де головним персонажем виступає уже Грицько Коваль. Згодом Панас Мирний почав писати повість, але з невідомих причин її не закінчив. В архіві письменника під номером 16 зберігається ще й третій чорновий незакінчений рукопис, який має безпосереднє відношення до повісті «За водою».

Цей рукопис починається реченням: «Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка». Зміст цього уривка такий: красноярський пан запросив німця-майстра побудувати на річці млин, сукновальню і олійню. Загачена річка весною вийшла з берегів і затопила кріпацькі хати, а найбільш дісталось Грицькові Ковалеві; затонула в нього хата й кузня, все добро пішло за водою, помер і малий хлопчик, який застудився в цей час. Похорони Грицькової дитини, що була першою жертвою панських нововведень, вилилися в своєрідну демонстрацію селянського протесту. Після цього стався бунт: підпилі селяни на чолі з Грицьком зруйнували греблю. Переляканий пан викликав для придушення бунту солдатів, справника, станового, слідчих. Всю цю зграю карателів письменник називає «татарвою», яка набігла на село, щоб «все бити, руйнувати, у ясир брати». До яких засобів не вдавалися війська, красноярці не видавали зачинщиків, аж поки сам Грицько й інші не признались; тоді їх забрал» в тюрму. Вщент розорений ланом і доведений до відчаю, Грицько у вічі своїм хатам кидає гіркий докір: «Хату мою вода знесла, сина мого втопили, жінку мою на той світ звели. Зостався я - нема нічого ні біля мене, ні за мною; одна в мене душа ще зосталась. Беріть душу, беріть її! Беріть тіло моє і їжте, ріжте!.».

Але розправа війська все ж не зломила до кінця бунтарського духу селян, хоч, правда, і посіяла між ними Певну зневіру в силу громади. Ненависть до пана в серцях красноярців не вгасала. Коли Грицько Коваль й інші селяни повернулися з тюрми, народ знову почав чинити опір панським заходам. Хтось підпалив панського млина; поміщик просить погасити пожежу. «Туши сам, коли ті вавилони на нашу голову настроїв», - відповідають йому красноярці. Знову пан розпочав будувати млин, привіз для цього дерево, але вночі хтось його розкидав і пустив за водою. Потім пан збудував через ставок гребаю від свого маєтку до села, і знову й цю греблю вночі чуло зруйновано. Кожен із селян, з ненавистю дивлячись на панський маєток і греблю, «часом сварився кулаком: добре, мов, у печінках ви мені засіли!.», та проклинав увесь панський рід. Стосунки між паном і селянами особливо загострились.

На цьому рукопис обривається. Зміст його свідчить про соціальну загостреність теми, про правдивість відображення селянського протесту, якого не можна задушити ні екзекуціями, ні тюрмами.

Але, на жаль, матеріал цього рукопису майже зовсім не використано при остаточному доопрацюванні повісті «За водою».

Отже, існує три чорнові рукописи творів, які мають одну ідейну спрямованість і спільних героїв. І «За водою», і «Злодій» певним чином пов'язані і композиційне. І ось на початку 80_х років Іван Білик, який тоді працював відповідальним чиновником у канцелярії київського губернатора, на основі цих творів і, звичайно, з погодження брата, вирішив підготувати одну повість. В цей час Мирний активно працював над першими частинами роману «Повія» і не мав можливості вивершити почату повість. Етюд «За водою» і оповідання «Злодій» лягли в основу цієї повісті і склали перші п'ять її розділів. Шостий, заключний, розділ написав сам Білик. Перероблюючи братові начерки і створюючи свою частину, Білик домігся певної композиційної цілісності, сюжетної послідовності і стрункості. Тепер весь матеріал, об'єднаний і організований в одну сюжетну систему, склав повість «За водою». Білик досяг певної уніфікації стилю повісті, відповідно до свого індивідуального почерку, з тим, щоб останній розділ мало відрізнявся від попередніх. Але в багатьох випадках він вніс значні правки мови і стилю, зробив перестановку окремих місць і ввів шостий розділ, надавши повісті відтінку національної нетерпимості по відношенню до євреїв. Змінив Білик і деякі імена персонажів: у Мирного Хведір Дмитренко, а його син Петрусь, у Білика - Хведір Нужда і Івась.

Редакційні правки, зроблені І. Біликом, в принципі не змінюють авторського тексту. Але в трактуванні окремих образів Білик відступає від первісного задуму Панаса Мирного. Йдеться про образ Грицька Коваля. Вже говорилося, як трактується цей образ в незакінчених начерках Мирного. Грицько Коваль - це бунтар, людина непримиренна до панів. Йому ненависний красноярський пан, німець-управитель, шинкар Лейба. Адже всі вони - гнобителі простого народу. Але Білик дав, по суті, іншу концепцію цього образу, відмінну від концепції Мирного, розкриту в трьох розглянутих уривках.

В редакції Білика образ Грицька Коваля - бунтаря і месника - соціальне звужений. Тепер Грицько виявляє лише досить пасивне обурення неправдою, яку чинять пани і на яких не можна знайти управи у Мирного Коваль не звертається до суду в пошуках справедливості, а в остаточній редакції він два рази шукає захисту в судових установах, хоча й не знаходить його. Якщо за задумом Мирного ненависть Грицька до панів виливається в бунтарські дії (руйнування греблі, підпал млина), то в редакції Білика герой лише проклинає панів і їх вірних посіпак. Образ жорстокого і брутального експлуататора-шинкаря тепер поставлено на перше місце. І це зрозуміло. Білик вирішив викрити одне з най ганебніших явищ сучасності, яке було наслідком національної політики російського царизму, - єврейський погром. Відомо, як царизм розпалював національну ворожнечу між народами, нацьковував один народ на інший, використовую - чи при цьому забитість, темноту, консервативність звичаїв, релігійну забобонність відсталих людей.

Треба одразу сказати, що над Біликом, коли він приступав до роботи над повістю «За водою», тяжіли реальні факти і події. Цілком можливо, що саме хвиля єврейських погромів, яка прокотилась по Україні в 1881 році, наштовхнула Білика на відтворення цього явища в художньому творі.

Повість викликає ненависть до того соціального й політичного ладу, за умов якого національний гніт та розпалювання ворожнечі між націями становили основу політики царизму. Можливо, саме тому Панас Мирний лише у 1918 році зважився надрукувати цей твір. Після тридцятилітніх митарств повість «За водою» була надрукована в журналі «Літературно-науковий вісник» і стала відомою радянській літературознавчій науці.

1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»

З повістями на антикріпосницьку тему ідейно споріднений цикл оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться», які в своїй композиційній сукупності утворюють, по суті, одну повість. В літературі є чимало прикладів того, як окремі оповідання самостійного значення, об'єднані композиційне й тематично, складають повість чи навіть і роман. Такими творами є «Герой нашого часу» Лєрмонтова або «Пани Головльови» Салтикова-Щедріна. Перший - це повість, другий - сімейний роман-хроніка. Такою повістю, по суті, є й твір «Як ведеться, так і живеться».

Всі образки Панаса Мирного об'єднані ідейно. Через всі оповідання проходить одна думка письменника, висловлена в листі до М. Старицького від 26 березня 1882 року. «У мене є невеличкі обриски з життя, - писав Мирний видавцеві і упоряднику альманаху «Рада». - Колись малась думка у таких обрисах подати (як Щедрін у «Семействе Головлевих») цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди…».

Подібно до Салтикова-Щедріна, Мирний ставить завдання показати кріпосництво в його найбільш огидних проявах, зокрема вплив кріпосницької розтлінної моралі на людей з народних низів. Вплив мерзенної кріпосницької моралі, етики, побуту був настільки сильний, що цілі покоління простих людей виростали моральними потворами.

Образ кріпосника Ратієва, як втілення жахливої людиноненависницької кріпосницької моралі, подано в першому оповіданні - «День на пастівнику». Письменник змальовує портрет цього поміщика так, що майже кожна деталь розкриває внутрішній зміст образу, характерні його особливості. Письменник відтворює психологічний стан персонажа за допомогою опису його зовнішніх рис, виразу обличчя, погляду, постаті і ін. Страшні червоні очі, завжди звернений униз погляд свідчать, що це жорстока і зла людина - себелюбець. Свої очі пан підіймав не даремно, відзначає автор. Прямо звертав свій погляд Ратієв тільки тоді, коли шукав винуватця якоїсь, нехай найдрібнішої, власної прикрості, коли хотів когось побити, покарати, вилаяти чи образити.

Моральне обличчя кріпосника розкривається у зображенні його ставлення до людей. Своїх кріпаків Ратієв примушує «ловити живих зайців і напускати в садок» - на них пізніше сам пан полює. Хлопчик Грицько розповідає, що «за старого князя людей живцем у землю ховали». Його ігрища і примхи коштували гірких сліз, крові і навіть життя кріпакам - справжнім невільникам пана. Князь Ратієв продавав і купував людей, міняв їх на собак, катував. Деспот і розпусник, він нівечив кріпачок-дівчат. Якщо, наприклад, Головльов, герой роману М. Є. Салтикова-Щедріна, своїх дітей, нажитих з наймичками, таємно збував до міста, то Ратієв віддавав немовлят своїм собакам.

У іншій редакції образка «День на пастівнику», яка дещо відмінна від друкованого тексту, Мирний словами одного із персонажів так розповідає про жахливі дії Ратієва: «Розказують, що покійний пай з усіма дівчатами жив. Жив, а дитини не було, а як найдеться дитина - зараз її собакам і віддають» '. У друкованому тексті це місце має іншу редакцію: «Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по

Погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати» (IV, 25).

Ратієв - це уособлення найтиповіших рис кріпосництва. Він має багато спільного з образом Гамзи («Голодна воля»), і особливо з Порфирієм Головльовим («Пани Головльови»), що є класичним втіленням у російській літературі сваволі, деспотизму, бездушності, розпусти. Подібний до Ратієва поміщик Супрун із згаданого вже чорнового рукопису твору «Халамидник». Деспот і розтлитель, Супрун зберігає право першої ночі, жорстоко знущається з селян. Навіть до своїх незаконних дітей - козачка Пилипа і дівчинки Горпини-пан ставиться по-звірячому: він ненавидить і катує хлопця, зневажає дочку.

Образ Ратієва має й свого конкретного прототипу: реальну особу миргородського поміщика-ката, який за кріпацьких часів був відомий скрізь своїми екзекуціями над селянами. У виданні образків 1903 року в складі першої книжки Мирний замінив ймення Ратієв на Батієв, хоч у жодному з автографів не зробив цієї правки. Заміна була зроблена в процесі друкування на прохання В. Горленка. Довідавшись про те, що однією з головних осіб оповідання «День на пастівнику» є князь Ратієв, його далекий родич Горленко висловив своє невдоволення і попрохав Мирного замінити прізвище: «У вас є там князь Ратієв, - писав він у листі до Мирного 12 серпня 1883 року. - Один Ратієв жив у Миргороді і був одружений з моєю рідною тіткою. Він умер зараз, але живі його сини. Якщо Вам все рівно замінити це прізвище на якесь інше, то будьте ласкаві це зробить. Для мене, власне кажучи, це байдуже, але його сини будуть у відчаї, оскільки їх однофамілець в оповіданні відіграє дуже несимпатичну (і навіть таку, що викликає мороз по шкірі) роль».

Створення образів на підставі реальних прототипів - характерна особливість реалізму Мирного. Для підтвердження цього можна навести ще один красномовний приклад. У першій половині XIX століття на Полтавщині був досить відомий своєю жорстокістю великий поміщик - князь і вірний сатрап царського престолу Віктор Кочубей. Він і став прототипом для створення образу пана Кочуба в незакінченому розділі великого твору під назвою «Карло Карлович». У багатьох літературознавчих працях цей розділ фігурує як оповідання. Але це не так. «Карло Карлович» має прямий зв'язок з чорновим рукописом «Струс» 2 і становить один із двох розділів задуманого автором роману.

Пан Кочуб час від часу улаштовував над своїми кріпаками такі екзекуції, що на багато років припинялось народження дітей у його маєтках. Селяни прозвали цього самодура «дітомором». У розділі «Карло Карлович» поданий епізод страшної панської екзекуції. Три тижні пан виганяв вільнолюбство у кріпаків Кочубки. «Не зосталося чоловіка не битого, жінки не мученої, дитини не зляканої». В його маєтку «не жив народ - стогнав, пропадав; мов зачумлений, блукав він по рідних вулицях, і не радували його очей ні рідні місця, ні рідні діти, ніщо».

У романі Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» глибоко розкрито згубний вплив кріпосництва на життя людей. Розтлінний вплив головльовщини позначився на долі таких персонажів, як Любінька і Анінька. Задушливі, гнітючі умови кріпосництва стали причиною загибелі дівчат. «Головльово - це сама смерть, злісна, пустоутробна, це смерть, що завжди підстерігає нову жертву… Всі смерті, всі отруєння, всі болячки, все йде звідси», - читаємо у творі великого сатирика. Така ж і ратієвщина; вона вбивала світлі паростки молодого життя, нівечила, безчестила і отруювала жінок. Пройшов час, Ратієв помер, розвалився його мерзенний середньовічний порядок, залишився існувати новий експлуататорський лад і залишилися жити морально зіпсовані, розкладені ним люди, їх життя і становить основну сюжетну канву всіх образків. Найбільш відчутно деморалізуючий вплив ратієвщини позначився на Оришці, Парасці та синові останньої - Василеві.

У своїх оповіданнях Мирному вдалося повністю розкрити образи Оришки, і особливо Параски Ці образи, як і образ князя Ратієва, завершені цілком, інші персонажі по цій же родинній лінії в зв'язку з незакінченістю циклу не вимальовувались вповні.

Аналізуючи головні образи циклу «Як ведеться, так і живеться», слід мати на увазі, що всі персонажі тут розподілені в основному на дві групи, відповідно до приналежності до певної родини. Родовід першої групи бере «вій початок від князя Ратієва і його ключниці-кріпачки Оришки; другої - від заможного козака Ониська Грицая і Явдохи. Це діди того покоління (Василь, Галя, Грицько), зображенню якого найбільшу увагу приділяє письменник у відомих семи образках. Такий розподіл персонажів на дві групи (третя група - родина крамаря Власова - починає фігурувати в кінці останнього образка) визначив і своєрідність сюжетної будови твору. Образи розвиваються в плані яскраво вираженого паралелізму, різкого протиставлення характерів і умов їх формування.

Про життя Оришки письменник подає скупі відомості, але й те, про що довідується читач з другого оповідання «Батьки», її відповідним чином характеризує. «Молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці - як калина» - такою була Оришка замолоду. Куплена за сто карбованців у якогось пана, вона стала ключницею і коханкою князя Ратієва.

Цікаво задуманий образ Остапа. «Вірний та щирий слуга», панський пес Остап все життя годив своєму князеві, а коли став старим і немічним, Ратієв вирішив «віддячити» йому і одружив з красунею Оришкою. Вся ця подія розкривається в гостро сатиричному плані. Кожна фраза звучить тут іронічно.

Онисько Грицай та його дружина Явдоха, які протиставляються образам Остапа і Оришки, все життя працюють, навчають своїх дітей любити працю, бути чесними, богобоязливими, з пошаною ставитись до інших людей, не відриватись від народу. Образ Ониська належить до розповсюджених народних типів. У своїй статті про «Народні оповідання» Марка Вовчка, видані в 1859 році, Д. І. Писарєв відзначав, що в українській літературі відтворено національний характер, як він склався історично, в залежності від обставин життя українського народу. Як на приклад національного характеру, Писарєв посилається на образ батька, широко відтворений в українському фольклорі і в літературі. Це - «сивий козак або селянин, який любить дітей по-своєму, держить їх у суворій покорі, гордий своєю волею, непохитний в своїх переконаннях», але разом з тим добрий, сердечний, швидко вибачає провину сина чи дочки, коли вони своїми діями спокутують її. Саме таким і є Онисько Грицай.

Панас Мирний уміє створити такі життєві, хвилюючі драматичні ситуації, типові обставини, в яких найповніше розкривається певний людський характер. Проникнення художника у психологію героя, відтворення плину Душевних почуттів надають образу правдивості і виразності, єдності і цілісності.

Реальна загроза втратити останню надію - Якова - сповнює серце Ониська глибокими переживаннями. Драматизм становища батька в цей момент розкрито в таких порівняннях: «Онисько чорніше землі, хмурніше темної ночі сидить і слова нікому не скаже».

Багатство людських почуттів, зміна характеру переживань героя виявляються й в інших обставинах, у складніших ситуаціях. Події несподівано розгорнулись у такий спосіб, що замість Якова пішов у солдати Йосип, син, якого Онисько, по суті, зрікся, затаврував презирством. Та коли Якова поставили у станок, щоб голити, несподівано з'явився Йосип і запропонував свою послугу-йти в солдати замість брата. Ця звістка у батька викликала спочатку суперечливі думки і почуття. В душі він був радий, що Яків залишається з дітьми біля його господарства, але разом з тим в душу його закрався сумнів у чесності і добропорядності старшого сина. Вислухавши розповідь невістки Насті про вчинок Йосипа, стриманий і внутрішньо зосереджений, схвильований «Онисько устав, розправився - наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова: «Ти просив його?».

В цих словах відбито душевний стан батька. Він прикро вражений, але разом з тим готовий суворо покарати за нечесний вчинок. Пряма і чесна відповідь Якова враз змінює психологічний стан батька. Несподіваний благородний вчинок Йосипа не менше вразив І Ониська: в нього затрусилася борода, «лице скривилося, з очей дві здоровенних сльози покотилося і, як горох, упали на сніг». В цьому реченні стисло і виразно розкрито величезне душевне напруження героя, його крайню схвильованість. Гордість за сина в цей час заволоділа батьком, розтопила жалістю до своєї дитини його суворе і справедливе серце.

Створення драматичних ситуацій, реалістичне відображення людських почуттів, типовість і соціальна виразність характерів, в яких гармонійно поєднано індивідуальне й загальне, - все це свідчення великої естетичної майстерності Панаса Мирного. Поряд з образами Якова і Йосипа розкрито образ Параски; він проходить майже через всі оповідання циклу «Як ведеться, так і живеться». Це образ жінки, вкрай Зіпсованої кріпосницькими умовами життя, жертви злочинної, анти людяної кріпосницької системи з її згубними аморальними підвалинами.

Образ жінки з кріпацького середовища, зіпсованої умовами двірського життя, привертав увагу Панаса Мирного і раніше. Так, в оповіданні «Злодій» подано епізодичний образ панської ключниці Марфи, яка з'являється до дружини наймита Федора з наказом негайно вийти на панщину саме в той час, коли у тої помирає дитина. Образ ключниці, але під іншим ім'ям, збережено і в повісті «За водою» Але характер цієї жінки там не розкрито.

В архіві письменника є рукопис розпочатого твору під назвою «Перед війною» та кілька чорнових начерків до нього. Час написання невідомий. В ньому Мирний змальовує життя і поведінку колишньої кріпачки Марії.

Ці задуми остаточно реалізовані в циклі «Як ведеться, так і живеться» в образі Параски. Виростала Параска в поміщицькому маєтку до десяти літ, не знаючи ні гиря, ні нестатків, не знаючи, де все для неї береться. Такі умови життя виховали в неї егоїзм, жорстокість у ставленні до трудящого люду. Залишившись з матір'ю після смерті Ратієва без засобів до існування, Параска ухилялась від праці, чекала якогось панича, що ощасливить її - дівчину панського роду, горду і свавільну. Морально спотворена, Параска негативно впливає на інших, зокрема на Йосипа Грицаєнка. Зблизившись з Параскою, Йосип швидко підпав під її вплив і незабаром зовсім розбестився: він обікрав батьків і гроші почав прогулювати з коханою.