Історія розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності

Соціально-історичні умови зародження англійської драми. Язичницькі релігійні ритуали та мистецтво давньогрецьких мімів. Міракль – один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми. Риси англійської драми епохи Відродження та Вікторіанської епохи.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 14.06.2013
Размер файла 41,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Драматургія (від др.-гр. ДсбмбфпхсгЯб - твір або постановка драматичних творів) - теорія та мистецтво побудови драматичного твору, а також сюжетно - образна концепція такого твору.

Розуміння основних елементів драматичного твору і принципів драматургії історично мінливі. Драма трактувалася як дія, що відбувається (a не вже вчинилося) при взаємодії характеру і зовнішнього становища дійових осіб.

Темою дослідження є саме англійська драматургія, яка з моменту її зародження і по сьогоднішній день викликає неабиякий інтерес в наукових, літературних та мистецтвознавчих колах, що потребує її глибинного науково-теоретичного аналізу.

Об'єктом даного дослідження є новаторські внески драматургів від зародження драми і до сьогодні.

Головна мета цієї курсової роботи - простежити історію розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності, та її специфічні особливості.

Неабияка популярність театру сьогодні зумовила актуальність даної роботи. Результати дослідження можна використовувати на лекціях із зарубіжної літератури, при вивченні англійської драматургії.

Поставлена мета обумовила вирішення цілого ряду задач, а саме:

· дослідити соціально-історичні умови зародження англійської драми;

· дослідити і проаналізувати форми англійської драми середніх віків, а саме: пантоміму, міракль, мораліте;

· дослідити розвиток і особливості англійської драми епохи Відродження та творчість таких її представників: Дж. Вебстера, Б.Джонсона, В. Шекспіра;

· дослідити розвиток і особливості англійської драми вікторіанської епохи та творчість таких її представників Т. Робертсона, О. Уайльда, Б. Шоу;

· дослідити розвиток і особливості сучасної англійської драми взагалі та музичний театр Е. Л. Вебера.

Поставлені задачі зумовили наступну структуру курсової роботи, яка складається зі: вступу, основної частини, що в свою чергу складається з чотирьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Розділ І. Форми англійської драми середніх віків

1.1 Соціально-історичні умови зародження англійської драми

Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і була спочатку символічною пантомімою, що ілюструє літургію й прикрашає пасхальну і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися латинським текстом. Літургійна драма, яка гралася служниками церкви, до 10 ст. розпалася на ряд вистав, які відтворювали головні події християнського календаря. Поступово драма полишила церковні приміщення, вийшла на міські площі, в виставах стали брати участь актори, а місцева мова поступово витіснила латину. Тип драми, що розігрувалася мирянами, отримав назву міракль (драматичні сценки, що зображають дива, вчинені святими). Дещо пізніше виник ще один тип драми - мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими гріхом і чесністю, які борються за людську душу [ Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 7 - 8.].

1.2 Пантоміма

Пантоміма (від грец. Рбнфьм?мпт - мімічний актор) - вид сценічного мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою міміки, жестів, пластики тіла тощо.

Витоки пантоміми сходять до язичницьких релігійних ритуалів, до мистецтва давньогрецьких мімів. Як вид театру з'явилася в Римській імперії в епоху Августа. У середньовіччя в Англії пантоміма була заборонена церквою, але продовжувала жити в мистецтві мандрівних мімів, гистріонів, жонглерів, блазнів і менестрелів. Розцвіла в 16 - 18 ст. в імпровізаційній комедії дель арте, театрі бродячих італійських акторів, які включали у вистави безсловесну інтермедію. Першою пантомімою стала побутова (любовна) мелодрама, арлекінада. В 18 - 19 ст. арлекінада перетворилася в улюблений жанр французького балаганного театру.

У театрі нового часу пантоміма вперше з'явилася у вигляді театралізованого балету (пантоміма Д.Вівера в театрі «Друрі-Лейн» у Лондоні, 1702). Протягом 18 ст. існувала в театрах як інтермедії в антрактах трагедій і комедій, ставши фундаментом водевілю. В 1750 пантоміма стала складовою частиною драматичного балету Ж. Ж. Новера.

Етапним у розвитку пантоміми стала творчість Ж. Г. Б. Дебюро в паризькому театрі «Фонамбюль» (1819), коли він вивів на підмостки П'єро, який став класичним персонажем пантоміми, а Дебюро поклав початок ліричній поетичній пантомімі.

Наприкінці 19 ст. пантоміма розвивається в європейських мюзик-холах і театрах мініатюр як окремі естрадні номери. В 20 ст. зародилася марсельська школа пантоміми на чолі з Л.Руффом. В Англії в трупі Ф. Карно вперше виступив Ч. Чаплін. У Німеччині пантомімою займався М. Рейнхардт [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 434 - 446]

Зліт пантоміми в другій половині 1950-х пов'язаний з появою безпредметної пантоміми на основі спадщини Дебюро. В 1933 Ж-Л.Барро став використати пластику як самодостатню мову. М. Марсо винайшов маску клоуна Біпа. Сучасний мім досконало володіє тілом і знає мову балету, він акробат, жонглер, драматичний артист.

Різновиди пантомім в Англії:

Пантоміма може розігруватися як одним актором, так і колективом акторів із декораціями і сценарієм. Крім того розрізняють такі різновиди:

танцювальна - відбулася з культури первісного суспільства, збереглася в танцях багатьох народів;

класична - з видовищ древньої Греції й Рима, з'єднує дію, музику, вірші;

акробатична - прийшла зі східного театру, сполучається зі стрибками, жонглюванням;

ексцентрична - будується на комічній ситуації з використанням гротескового реквізиту.

Два останніх види пантоміми активно використаються в цирку, існують також такі види циркових пантомім як батальна, зоопантоміма, пригодницька й водяна феєрія зі сценічними ефектами й масовими сценами [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 31 - 33.].

1.3 Міракль

Міракль (фр. miracle, від лат. miracylum - чудо) - один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.

Сюжети запозичувалися з житій, апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо.

Міраклі складалися з гімнів на честь святих і з читання їх житія в церкві. Латинські міраклі здебільшого складалися (у рифмованих віршах) і розігрувалися студентами та молодими кліриками напередодні свята святому. Є ряд таких міраклей, де головною дійовою особою є Святий Микола Чудотворець, і чотири з них приписуються Гіларі, учневі Абеляра (XII століття); в деяких зустрічаються приспіви французькою мовою. [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 26-29.].

Елементи поетики міракля спостерігаються в драматургії символізму, що було типовим проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.

В Англію міраклі перейшли разом з нормандським завоюванням. Відомо документально (від Матвія Паризького), що на початку XII в. в Донстепле, в Бедфордширі, ставився міракль присвячений Святій Катерині, написаний вченим нормандцем Гофреєм (або Жофруа), який пізніше став абатом в монастирі Св. Альбана. В кінці XII в. Фіц-Стефен, біограф Фоми Бекета, говорить про представлення міраклей, з яких він, мабуть, виділяє драматичне зображення цілих життів мучеників. Саме в Англії, де середньовічна драма раніше всього зблизилася з життям, міраклі були в такому ходу, що Miracle-Plays зробилося загальною назвою для духовної драми. Скарги Вільяма Вадінгтона (Wilham de Wadington), в його «Керівництві про гріхи», на те, що в цих уявленнях більше скандалу, ніж повчання, вказують на силу реального елемента в міраклях кінця XIII в., що навіть розігруються кліриками [Дживелегов А., Бояджиев Г. История западно-европейского театра. М., 1991. - с. 72 - 76.].

1.4 Мораліте

Мораліте (лат. moralis -- моральний) -- повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст [Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. -- К.: ВЦ «Академія», 2007. - с. 114.].

В Англії цей жанр розпочинає свій розвиток під час правління Генріха VIII Тюдора. Мораліте з'являється на основі містерій, які носять релігійний характер. Реформація церкви, здійснена Генріхом VIII, мала великий вплив на цей драматичний жанр, тому поряд із містеріями виникає ще один драматичний жанр - мораліте. Цей жанр ще називають п'єси-алегорії, або повчальні алегорії. Завдяки цьому, мораліте легше пристосовується до нових умов та є більш сценічним і зрозумілим для глядачів. Моральні повчання їм подаються у формі театральної гри. Аудиторія захоплюється новими сюжетами та новаторською подачею матеріалу. Поступово в Англії мораліте стає більш популярнішим за містерії [Дживелегов А. К. Моралите под влиянием гуманизма и реформации / А.К. Дживелегов // История английской литературы [под ред. проф. М. П. Алексеева, проф. И. И. Анисимова, проф. А. К. Дживелегова, А. А. Елистратовой]- М.-Л.: Академия наук СССР, 1943. - Т.1. - C.316-319.].

Мораліте увібрало в себе багато елементів містерій. Цей жанр має тісний зв'язок і навіть залежність від кодексу християнської моральності. Основними темами мораліте є: конфлікт між добром і злом, кожне з котрих намагається схилити людину на свій бік; так званий судний день, коли приходить день розплати за гріхи, та полеміка між Милосердям та Справедливістю. Поширеним мотивом у мораліте є прощення грішної душі, тому що всі заслуговують на небесне блаженство і навіть самі грішні мають шанс отримати його, якщо визнають свої помилки. У мораліте значна увага приділяється зображенню почуттів та рис характеру. У мораліте не просто на перший план виходить їхнє зображення, а саме ці якості людини і виступають дійовими особами. Поряд з Багатством, Бідністю, Смертю та іншими персонажами середньовічних повчань і середньовічної символіки з'являються Благочестя, Великодушність, Щедрість, Скупість, пристрасті, пороки [Андреев Н.Л. Средневековая европейская драма: происхождение и становление (Х-ХІІІвв.). - М.: Искусство, 1989. -с. 119 - 122.]

Розділ ІІ. Англійська драма епохи Відродження

Англійська драма Відродження виникла зі щасливого союзу двох початків - алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиліття 16 століття. Вже до 1588 року Єлизаветинська драма досягла повного розквіту. Зародок Єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях - драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру.

Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром - історичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну загрозу іспанського вторгнення. Страшні наслідки суспільних потрясінь відтворила друга, більш значна тетралогія Шекспіра з часів правління Річарда II, Генріха IV і його героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми єлизаветинської трагедії прийшли в неї з хронік. Але якщо автори хронік спиралися на політичні наслідки пихи і злодіянь державних чоловіків, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти паплюження чесноти [Бояджиев Г.Н. История зарубежного театра, М.: Просвещение, 1971. - с. 65 - 66.].

У більшості єлизаветинських комедій на рівних присутні високий комізм і низьке комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм.

Початок золотої ери єлизаветинської драми позначила «Іспанська трагедія» Томаса Кіда (The Spanish Tragedy, бл. 1588). Ця яскрава мелодрама ввела в англійський побут «трагедію помсти». Особливий внесок Марлоу в англійську драму - його «потужний рядок», вміле, гнучке використання білого вірша. Вперше у Англії з'явився драматург, який створив власну сценічну мову. [Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. - М.: Высшая школа, 1988. - с. 46 - 47.].

На рубежі століть Англію роздирали політичні, релігійні і класові протиріччя, і драматургія відобразила ці потрясіння. Театри при Єлизаветі брали різнорідну публіку, a тепер грали для обраної аудиторії. В залежності від того, писав драматург для публічних театрів або для приватних, які відвідувало панство, він змінював тематику і стиль своїх п'єс. Відповідно змінилася художня установка. Намітилася в серйозній драмі тенденція до аналізу та до роз'їдаючої рефлексії, яка перетворила історичну п'єсу з яскравої військової хроніки у біографічне дослідження або повчальну історію.[Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. - с. 93 - 94].

В цей сумний і жорстокий час розвинувся жанр трагікомедії розрахований в основному на аристократичну аудиторію, в цьому жанрі писали постійні співавтори Ф. Бомонт і Д. Флетчер.

Останні роки Відродження відзначені занепадом драматургії. Театр все більше ставав схожим на придворну розвагу. Драматурги змушені були запозичувати сюжети у своїх попередників або просто переписувати старі п'єси, даючи їм нове життя. [Луначевский А.В. О театре и драматургии. Избр. статьи. В 2-х т. - М.: Искусство, 1958. - с. 116 -- 118.].

Хоча комедія Реставрації значно перевершувала за художніми якостями трагедію того часу, пальму першості сучасники віддавали трагедії, в ієрархії культурних цінностей поступалася лише епічній поемі. Принципи героїчної трагедії сформулював Д.Драйден в численних передмовах, епілогах і «Досвіді про драматичної поезії» (1668) і творчо втілив їх у трагедії «Всі за кохання» (1677) за мотивами шекспірівського Антонія і Клеопатри. На відміну від Шекспіра, який зосередився на любовній пристрасті і спробах героїв реалізувати себе в ній, Драйден надавав перевагу дії пристрасті на характер і долю головного героя.

До 1700, у зв'язку з поверненням в театр глядача із середнього класу, який вимагав на сцені урочистості традиційних чеснот, посилилася критика аморальності і непристойності у виставах. Переважаючими жанрами стали сентиментальна комедія і міщанська драма.

В кінці 18 ст. як і раніше користувалася попитом сентиментальна, чутлива драма. Однак у 1770 з'явилися два драматурга, які на час зуміли повернути англійську комедію в життєдайне русло, прокладене в епоху Реставрації: Олівер Голдсміт і Р. Б. Шерідан, обидва ірландці за походженням, створили ряд комедій положень. Зберігши придбання нового часy- великодушного, доброчесного героя - і уникнувши цинізму і непристойностей комедії Реставрації, вони викликали добрий сміх веселою чехардою обставин. [Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 48 - 61.].

2.1 Пасторальні комедії та «трагедії крові» Джона Вебстера

Джон Уебстер, (1578 - 1634) - англійський драматург, сучасник Шекспіра і Бен Джонсона, майстер т. зв. «Кривавої трагедії».

Творчість Вебстера охоплює 1602 - 1624 роки.

До 1612 року в співпраці з драматургами Деккером, Марстоном, Хейвудом та іншими Уебстер пише ряд пасторальних, побутових комедій і міщанських фарсів. Всі вони, на думку деяких дослідників, відрізняються ще художньої незрілістю: гумор не був стихією «похмурого Вебстера».

Слава драматурга покоїться на двох шедеврах:

«The White Devil», 1612, переведений на російську мову Аксьоновим під заголовком «Білий диявол».

Сюжетом послужили історичні події Італії епохи Медічі, в центрі яких фігурує знаменита куртизанка Вітторія Коромбона.

У показі розбещеності двору, аристократичної олігархії і всесильного католицького духовенства, Уебстер цілком стоїть на позиціях гуманізму [Вебстер, Джон. Белый дьявол / Пер. И. Аксёнова // Аксёнов И. А. Елисаветинцы. Вып. I. М.: Центрифуга, 1916.].

«The Duchess of Malfi» («Герцогиня Мальфі», 1614).

Фабула «Герцогині» запозичена з новели Банделло, перекладеної Пейнтер у збірнику «Палац насолоди».

У жанровому відношенні трагедії Вебстера належать до «трагедій крові», що йдуть до «Іспанської трагедії» Кіда. У них ми знаходимо весь реквізит цього жанру: похмуру фантастику (сцена на кладовищі, змагальний голос герцогині), ефекти жаху (танець божевільних і сцена з могильником), нагромадження злочинів (умертвіння дітей і чоловіка), гіперболізацію людських пристрастей і сублімовану патетику. Особливою яскравістю відрізняється образ Вітторії Коромбони, просякнутий жорстокістю і лицемірством.

Композиція Вебстера грішить відсутністю логічного зв'язку між окремими сценами і недостатньою чіткістю сюжетної побудови (напр. окремі акти «Білого диявола» і блідий V акт в «Герцогині»), але стислість і художня виразність мови (що представляє собою чергування прози і віршів), лірична насиченість, похмурий пафос його метафор забезпечують Уебстеру місце не тільки геніального драматурга, а й видатного поета [ Толова В. Трагедия Джона Вебстера «Герцогиня Мальфи»: К проблеме творческого метода // Шекспировские Чтения, 1977. М.: Наука, 1980. С.232--247.]

Перу Вебстера належить також трагікомедія «The Devil's Law Case» («Процес диявола», 1620).

Йому також приписувалася трагедія «Аппій і Віргінія», але Р. Брук довів, що вона написана Хейвудом [ Webster, John. Complete works: 3 vls. / Ed. by F. L. Lucas. L., 1927 (лучшее изд. соч. Вебстера, обширная литература в т. I)].

2.2 Провідні жанри у драмі Бена Джонсона

Бенджамін Джонсон або Бен Джонсон (1572 - 1637 ) - англійський поет, драматург, актор, теоретик драми.

Серед англійських драматургів кінця XVI - початку XVII століття Бен Джонсон є найбільш великою і безумовно самою своєрідною фігурою. У його творчості яскраво проявилася сувора критика феодально-аристократичних понять і установ, яка була характерна для діячів англійської буржуазної революції середини XVII століття. Його власні політичні позиції були досить туманні. Але він був пристрасним прихильником здорового глузду. Він боровся за елементарну людську справедливість. Тому передове людство з особливою увагою і співчутливим інтересом ставиться до його спадщини.

Джонсон процвітав як драматург під час першого десятиліття правління Якова. До 1616 він написав всі п'єси, від яких залежала його репутація як драматурга. Охоплює трагедію Catiline, яка досягла лише не великого успіху, і комедії Volpone, Epicoene, or the Silent Woman (1609), The Alchemist (1610), Bartholomew Fair (1614) і The Devil is an Ass (1616). The Alchemist і Volpone відразу ж стали успішними [Аксёнов И. А. Бен Джонсон: Жизнь и Творчство // Джонсон, Бен. Драматические произведения: в 2 т. М.: Academia, 1931. Т.1. С. 21-23.].

Незважаючи на те, що Джонсон розходився з Шекспіром у поглядах на завдання та способи створення драматичних творів, критикував його за недбалість стилю і брак ученості, він ставився до Шекспіра з почуттям щонайглибшої поваги. Про це свідчать такі слова Джонсона: «Я люблю цю людину і як ніхто інший шаную її пам'ять, оскільки воістину це була чесна, відверта і незалежна натура». Після смерті Шекспіра Джонсон взяв участь у посмертному виданні шекспірівських п'єс і написав до цього видання вірші, де окреслив значення Шекспіра для його епохи і назвав його «людиною для всіх часів». англійський драма відродження вікторіанський

Погляди на драматургію Джонсона висловив у передмовах і епілогах до п'єс, а також у збірці критичних нарисів «Ліси, або Відкриття про людей і предмети» («Timber, or Discoveries upon Men and Matter»), опублікованій посмертно в 1640 p. У них Джонсон розмірковує про відмінності у способах пізнання наукою та літературою, підкреслюючи, що письменник, на відміну від ученого, спирається на інтуїцію [Парфёнов А. Т. Драматургия Бена Джонсона и её место в английской литературе позднего Возрождения [: диссерт. … д-ра филолог. наук: ил РГБ ОД 71:85-10/9; специальность:10.01.05 ]. М., 1983. -- с. 289 - 293.].

Останні п'єси Джонсона: «Склад новин» («The Staple of News», 1626), «Новий заїзд» («The New Inn», 1623), «Магнетична леді»(«The Magnetic Lady», 1631) -- молодий критик Драйден назвав старечими і немічними [ Джонсон Б.. Вольпона [ / пер. И.Аксёнова ]; Каждый по-своему [ / пер. П. Соколовой]; Склад новостей [ / пер. Т. Левита ] // Джонсон, Бен. Драматические произведения: в 2 т. / Редакция, вступит. статья и примечания И. А. Аксёнова. М.; Л.: Academia, 1933. Т. 2. -- с. 412 - 417.].

2.3 Особливості драматургічного доробку В. Шекспіра

Вільям Шекспір (1564 - 1616) - великий англійський драматург і поет, один з найзнаменитіших драматургів світу, автор (згідно Шекспірівського канону) принаймні 12 трагедій, 16 комедій, 6 історичних хронік - які складаються з декількох частин, 4 поем і циклу з 154 сонетів [ Мюллер В.К. Драма и театр эпохи Шекспира. Л., 1925. - с. 7 - 8.].

Драматургія Вільяма Шекспіра пройшла у своєму розвитку декілька етапів.

Дослідники творчості Шекспіра (датська літературознавець Г. Брандес, видавець російського повного зібрання творів Шекспіра С. А. Венгеров) наприкінці 19 - початку 20 ст., спираючись на хронологію творів, представили його духовну еволюцію від «бадьорого настрою», віри в торжество справедливості, гуманістичні ідеали на початку шляху до розчарування і знищення будь-яких ілюзій в кінці. Однак в останні роки з'явилася думка, що висновок про особистість автора за його творами є помилковим [Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир / Предисл., пер. и коммент. В. Харитонова. М.: Радуга, 1986. - с. 29.].

У 1930 році шекспірознавець Е. К. Чемберс запропонував хронологію творчості Шекспіра за жанровими ознаками, пізніше вона була відкоригована Дж. Макмануеєм. Виділялися чотири періоди: перший (1590-1594 рр..) - ранні: хроніки, ренесансні комедії, «трагедія жаху» («Тит Андронік»), дві поеми, другий (1594-1600 рр..) - ренесансні комедії, перша зріла трагедія ( «Ромео і Джульєтта»), хроніки з елементами трагедії, антична трагедія («Юлій Цезар»), сонети; третій (1601-1608 рр..) - великі трагедії, античні трагедії, «похмурі комедії»; четвертий (1609-1613 рр.. ) - драми-казки з трагічним початком і щасливим фіналом. Деякі з шекспірознавців, в тому числі і А. А. Смірнов, об'єднували перший і другий періоди в один ранній.

Перший період (1590-1594)

За літературними прийомам його можна назвати періодом наслідувальності: Шекспір ??ще весь у владі своїх попередників. За настроєм цей період прихильники біографічного підходу до дослідження творчості Шекспіра визначали як період ідеалістичної віри в кращі сторони життя.

У наступних п'єсах Шекспір ??відходить від зовнішніх комедійних прийомів. «Безплідні зусилля кохання» - комедія, створена під впливом п'єс Лілі, які той писав для постановки в театрі масок при королівському дворі і в аристократичних будинках. При досить простій фабулі п'єса являє собою безперервний турнір, змагання персонажів в дотепних діалогах, складної словесної гри, творі віршів і сонетів (до цього часу Шекспір ??уже володів непростий віршованій формою). Мова «Марні зусилля кохання» - химерний, барвистий, так званий евфуізм, - це мова англійської аристократичної верхівки того часу, що став популярним після виходу в світ роману Лілі «Евфуес, або Анатомія дотепності» [ Аникст А. Шекспир: Ремесло драматурга. М.: Сов.писатель, 1974. - с. 42 - 44.].

Другий період (1594-1600)

Близько 1595 Шекспір ??створює одну з найвідоміших своїх трагедій - «Ромео і Джульєтту», - історію розвитку людської особистості в боротьбі з зовнішніми обставинами за право на любов. Для своєї версії «Ромео і Джульєтти» Шекспір, можливо, використовував переробку старого тексту, залишену «академіками» (колом драматургів, що мали університетські дипломи).

Приблизно 1596 роком датується ще один з славнозвісних творів Шекспіра - «Венеціанський купець» [ Левидова И. М. Шекспир: Библиогр. рус. пер. и Крит. лит. на рус. яз., 1748 - 1962 / Отв. ред. М. П. Алексеев.-- М.: М.: Книга, 1964. - с. 135 - 139.].

Третій період (1600-1609)

Прихильники суб'єктивістського біографічного підходу до творчості Шекспіра називають періодом «глибокого душевного мороку», вважаючи ознакою зміненого світовідчуття поява персонажа-меланхоліка Жака в комедії «Як вам це сподобається» і називаючи його мало не попередником Гамлета. Однак деякі дослідники вважають, що Шекспір ??в образі Жака всього лише висміював меланхолію, а період нібито життєвих розчарувань (за версією прихильників біографічного методу) насправді не підтверджується фактами біографії Шекспіра. Час створення драматургом найбільших трагедій збігається з розквітом його творчих сил, рішенням матеріальних труднощів і досягненням високого становища в суспільстві.

Близько 1600 Шекспір ??створює «Гамлета», на думку багатьох критиків, - найглибший свій твір. Шекспір ??зберіг сюжет відомої трагедії помсти, але всю увагу переніс на духовний розлад, внутрішню драму головного героя. У традиційну драму помсти був введений герой нового типу. Шекспір ??випередив свій час - Гамлет не звичний трагічний герой, який здійснює помсту заради Божественної справедливості. Приходячи до висновку, що одним ударом неможливо відновити гармонію, він переживає трагедію відчуження від світу і прирікає себе на самотність. За визначенням Л. Є. Пінського, Гамлет - перший «рефлектуючий» герой світової літератури [В. Г. Белинский Гамлет, драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета // Собрание сочинений в трёх томах. - М., 1948. - Т. 1. - С. 302--303.].

Четвертий період (1609-1612)

Четвертий період, якщо не вважати п'єсу «Генріх VIII» (деякі дослідники вважають, що вона написана у співавторстві з Джоном Флетчером), включає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси - так звані «романтичні драми» або трагікомедії. У п'єсах останнього періоду важкі випробування підкреслюють радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, люблячі з'єднуються в щасливому шлюбі. Оптимізм цих творів критиками сприймається як знак примирення їх автора [Шекспировские чтения 2006. Науч. совет РАН «История мировой культуры» / гл. ред. А. В. Бартошевич, отв. ред., сост. И. С. Приходько. - М.: Издательство «Наука», 2011. - с. 39 - 41].

Отже, Шекспір - геніальний письменник епохи Відродження. Він один із тих титанів, які були народжені цією епохою, але за своїм значенням далеко виходять за її межі. Його твори не стають надбанням минулого, не покриваються пилом сторіч: вони не втратили живої краси та сили впливу і в наші дні.

Розгадка полягає в тому, що, осягаючи реалії життя, Шекспір ставив у своїх творах такі життєво важливі питання, які переростали його час і переходили до наступних поколінь. Пізнаючи теперішнє, Шекспір сюжетами своїх творів та контекстом діянь їх персонажів був спрямований у майбутнє.

Шекспір не втрачав віри в невичерпні можливості людини, віри в майбутнє. Він прославляв високі почуття і справжні людські якості: любов і дружбу, розум і прагнення до знань, вірність і мужність. Його передові погляди гуманіста відображали мрії народів про справедливість, яка повинна перемогти зло, брехню, несправедливість. Тому він досяг таких вершин реалістичного мистецтва і створив твори такої величезної художньої сили, які стали безсмертними [Э. Бёрджес. Уильям Шекспир. Гений и его эпоха. - М.: Центрполиграф, 2001, с. 229-233.].

Розділ ІІІ. Англійська драма Вікторіанської епохи

На рубежі 18-19 століть з'явилася велика кількість п'єс, написаних в наслідування Шекспіру, але з них лише мала частина являла інтерес. Романтично підняті постановки п'єс Шекспіра і віршованих драм Дж. Ш. Ноулза і Едвард Булвер-Літтона не відповідали духові часу і гальмували розвиток реалістичної драми в прозі. Французька мелодрама, що досягла до 1802 лондонських підмостків, і її вишукане дітище «добре зроблена п'єса», родоначальником якої вважається Ежен Скріб, вдихнули нове життя в прозаїчну драму. Однак місцевий колорит проник в англійську мелодраму тільки з п'єсами Дайєна Бусіко, який в середині століття зробив цей жанр популярним в Америці і Великобританії, і Г. А. Джонса, через двадцять років привніс в мелодраму соціальне звучання. Ще повільніше прищеплювалася «добре зроблена п'єса».

У 1891 відбулася подія, яке допомогла англійському театру послабити засилля комерційної драматургії: за зразком паризького «Вільного театру» Андре Антуана (1887) і берлінської «Вільної сцени» (1889) Дж. Т. Грейн заснував «Незалежний театр». Метою Грейн було познайомити англійців з п'єсами Генріха Ібсена та інших новаторів театру. Після значного комерційного успіху «Віяла леді Уїндермір» (1892) Уайльда і особливо «Другої місіс танкерей» (1893) Пінера, де було багато від новомодного натуралізму, стало ясно, що англійська драма виходить на якісно новий художній рівень [Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 72 - 75.].

3.1 «Школа Робертсона» і його драматургічна діяльність

Першим англійським драматургом, наполнившим прозаїчну драму персонажами і сценами з реальної життя, був Т. У. Робертсон, чиї соціальні комедії Суспільство (Society, 1865) і Каста (Caste, 1867) відкрили дорогу п'єсам А.У. Пiнеро, Г.А. Джонса і Д. Бусико в Англії й Б. Хоуарда, К. Фiтча і О.Томаса США. Пропонуючи кумедне видовище, «добре зроблена п'єса» у разі зберігала лише видимість правдоподібності, та її художні достоїнства часом не піднімалися вище хорошого фаховий рівень. Деякі автори оголошували свої п'єси «проблемними», проте питання вони піднімали дрібні й сценічне втілення було непереконливо [ Cohen Robert. Theatre/ R. Cohen. - 5 ed. - London, Toronto: Mayfield, 2000.].

3.2 Новаторський внесок Оскара Уайльда в англійську драматургію

Оскар Уайльд - глибока і, багато в чому, суперечлива особистість, чия літературна діяльність була надзвичайно різноманітна.

Він проявив своє обдарування в таких жанрах, як роман, новела, казка, трагедія, комедія, - і все, що він писав, було у своєму роді блискуче. Справжній майстер слова, тонкий стиліст, Уайльд, створив чималу кількість дотепних п'єс, які по праву входять до золотого фонду англійської літератури. У цій роботі ми спробуємо відповісти на питання, що вніс Оскар Уайльд в драматургію.

У листі до лорда Альфреда Дугласа від 2 червня 1897 Оскар Уайльд міркує про своє місце в драматургії. Він пише: своєрідність моє полягає в тому, що я перетворив саму об'єктивну форму в мистецтві, якою є драматургія, в щось настільки ж приватне, як лірика або сонет.

У цьому ж листі він міркує: “я збагатив театр новими характерами і розширив ? ... ? його художній горизонт”

Живий діалог, гострі епіграми, вимовлені персонажами, глузування над забобонами міщан гаряче сприймалися читачами і публікою. Саме тому автор вважає, що його герої унікальні, хоча, на перший погляд, вони прості і немудрі, і втілюють повсякденні реалії нашого життя.

3.3 Новаторство Бернарда Шоу в царині «Tеатру ідей»

Джордж Бернард Шоу - видатний англійський драматург, критик, романіст і громадянський діяч, був ще одним представником «нової драми» наприкінці XIX - першої половини XX століття. Натхнений новаторством Г. Ібсена, він створив власну, цілком оригінальну театральну естетику - інтелектуальний проблемний реалістичний театр. Одним з улюблених засобів впливу Шоу на свідомість своїх читачів та глядачів був парадокс. Письменник мав на меті змусити людину по-новому неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Саме з цих причин Шоу віддавав перевагу «відкритим», незавершеним закінченням, які не усували проблем, що розглядались у п'єсах, а навпаки, ставили нові.

Бернард Шоу увійшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами були газетні статті, критичні праці з питань музики,. На ниві красного письменства він дебютував п'ятьма романами, які, однак, не принесли йому успіху. Значною подією в історії театрального мистецтва Англії і всіє Європи було видання критичного нарису «Квінтесенція і псенізму».

Як випливає із назви нарису, його центральна тема - суть театральної революції Г. Ібсена. вибір такої теми не був випадковим. Шоу свідомо намагався привернути увагу до постаті норвезького митця, аби сприяти радикальному оновленню англійського театру, де переважали водевілі, дешеві мелодрами чи розважальні «добре зроблені» п'єси В. Сарду або Е. Скріба. Спробуємо узагальнити, в чому полягає його новаторство у царині театру.

Театр для Шоу - засіб виховання свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлумачення готових істин, а постановкою проблем. П'єса повинна мати «відкриту» кінцівку, спонукати читача до відповіді на поставленні запитання. Сучасна драма, продовжує Шоу, обов'язково повинна бути з дискусією, а не будуватись на емоційній ситуації. Під «дискусією» він розумів насамперед ідейний конфлікт, наявність у п'єсі носіїв протилежних, але однаково добре обґрунтованих поглядів.

П'єса мусить бути «фабрикою думки», «пробудженням сумління», сутичкою ідей, а не сценами життя чи картинами переживань. Тому Шоу надавав перевагу створенню не типів,а образів, підпорядкованих сутичці ідей. Саме в цьому конфлікті протилежних думок і слід шукати джерело драматичного. Шоу фактично відмовився від традиційної структури п'єси: зав'язка - розвиток дії - розв'язка. Натомість він запропонував інший варіант: зав'язка - розвиток дії - дискусія, тобто весь перебіг подій повинен готувати фінальну розмову-суперечку, упродовж якої головна проблема п'єси не розв'язується, а, навпаки, ще більше загострюється. Конфлікт ідеї формує сюжет не тільки п'єси-дискусії, а й п'єси-притчі і трагікомедії.

Ще один засіб загострення проблеми , який Шоу теж проголосив відкриттям Ібсена, - повне змішування комедії і трагедії. Сучасна п'єса може бути тільки трагікомедією, причому, як комедія, так і трагедія виконують зовсім інші завдання, ніж це було раніше. Трагедія «більш не залякує», не намагається підкорити емоції глядача жахливими чи катастрофічними подіями заради досягнення очищення. Комедія більше не повчає, розважаючи, не виправляє звичаї, сміючись, а обидві вони мають іншу мету - поставити глядача перед проблемою.

Шоу-новатор усунув бар'єри між театром і політикою, між театром і публіцистикою. Його сатиричні п'єси - грізна зброя в його боротьбі за власні ідеали. Вони також є дуже оригінальними, звичайно ж, парадоксальним засобом пропаганди і агітації [Образцова А.Г. Бернард Шоу и европейская театральная культура на рубеже ХІХ-ХХ веков. - М.: Наука, 1974. - с. 65 - 82.].

Розділ IV. Сучасна англійська драма

З початком 20 ст. у Англії став відчуватися вплив Ібсена і «вільних» театрів, що відкрилися на континенті. За влучним зауваженням Бернарда Шоу, англійський театр завжди відставав років на сорок від свого часу.

У напрямку, що отримав назву «Нова драма», охоплення дійсності було незрівнянно більш широким. Так, Д.Голсуорсі в п'єсі «Срібна коробка» (1906) представив гострий соціальний конфлікт між багатими і бідними, оголив судові зловживання, а в п'єсі «Справедливість» (1910) вивів на сцені в'язницю. У перше десятиліття XX століття Шоу був уже широко відомий, але касовий успіх прийшов до нього лише з постановкою «Першої п'єси Фанні» (1911), а повсюдне визнання -- після «Святої Іоанни» (1924). Пізніше його п'єси все більше нагадували п'єси-дискусії, практично позбавлені сюжету [Хорол В.О. Зарубіжний прогресивний театр сьогодні. - К.: 1963. - с. 35 - 37.].

У 1950-1960-і роки цілющий струмінь в англійську прозаїчну драму вніс Джон Осборн, голова напряму, що отримав назву «розсерджені молоді люди». Найвідоміша п'єса Осборна «Oзирнися у гніві» (1956) викликала бурхливу реакцію глядачів, які звикли до салонних комедій і відновленої класики. Осборн кинув виклик англійській театральній традиції, зробивши головного героя «Озирнись у гніві» вихідцем з робочого середовища; його приклад наслідували Шила Ділені і А.Уескер.

У 1960-1970-ті роки найбільш впливовим драматургом англійського театру був Гарольд Пінтер. У його п'єсах однаково важливо те, що говорять і роблять персонажі, і те, про що вони замовчують і чого воліють не вчиняти. Створюючи двозначні і непередбачувані ситуації, Пінтер заклав сценічну традицію, в якій життя розглядається як загадковий хепенінг, а не дохідлива, ясна історія [ Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 87 - 89.].

Цю традицію довів до формальної досконалості Ейкборн, найплідніший англійський драматург. Він зруйнував традиційну лінійну дію: так, в кожній п'єсі трилогії Норманські завоювання (1973) дія відбувається в той же час і з тими ж персонажами, що і в двох інших п'єсах, але місцем дії стають різні кімнати заміського будинку; в результаті один і той ж день показаний під різними кутами зору, що виключає однозначне трактування подій [Аникст А.А. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956-1975. - с. 124 - 126.].

4.1 Музичний театр Ендрю Ллойда Вебера

Ендрю Ллойд Веббер, барон Ллойд-Веббер (1948) - англійський композитор, старший син органіста Вільяма Ллойда Уеббера і брат віолончеліста Джуліана Ллойда Веббера. Ллойд Веббер почав творчість у віці шести років, свій перший твір опублікував у дев'ять років.

Лорд Ллойд Веббер досяг великих успіхів на ниві музичного театру.

Перший успіх прийшов до нього у віці 19 років, коли він і Тім Райс написали оперу «Йосип і його дивовижний різнобарвний плащ снів» для шкільної постановки. Веббер і Тім Райс, продовжуючи працювати разом, написали опери «Ісус Христос - суперзірка» (1970) і «Евіта» (1976). Творчі шляхи Райса і Уеббера незабаром розійшлися.

За мотивами мюзиклів Уеббера було знято кілька фільмів, причому головну роль в екранізації «Евіти» зіграла Мадонна.

Отже, дійсно Ендрю Ллойд Вебер - велика особистість, що підтверджується масовим визнанням його творчості не тільки в Англії, а й в усьому світі.

Висновки

Розкривши зміст теми цієї курсової роботи, ми можемо дійти висновку про те, що англійська драма - драматичні твори або театр, де вони поставляються, написані англійською мовою або англійськими драматургами.

Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури і пройшла еволюцію від пантоміми до мораліте, через міракль.

Після середньовіччя наступною є англійська драма Епохи Відродження, де значне місце займають пасторальні комедії та «трагедії крові» Джона Вебстера, драми Бена Джонсона та драматургічні доробки В. Шекспіра.

За два останніх десятиліття 16 ст. Англійська драма досягла виняткових висот завдяки тому, що в цей час зійшлися чотири необхідних умови для успішного розвитку драматургії:

· зріс професіоналізм акторів;

· завершилося будівництво першого постійно діючого театру (1576);

· склалось досить широке коло публіки з різних прошарків суспільства, з найрізноманітнішими уподобаннями, готові платити за розваги;

· і нарешті, талановита молодь, яка вважала привабливою професію драматурга.

Далі після епохи відродження була англійська драма Вікторіанської епохи де значне місце займали драматургічна діяльність і «школа Робертсона», новаторська драматургія Оскара Уайльда, де він збагатив театр новимихарактерами, і розширив його художній горизонт, та драматургія Бернарда Шоу, що створив власну оригінальну естетику -- інтелектуальний прблемний реалістичний театр. Саме у цей період був створений «Незалежний театр» Дж.Т.Грейном.

З початком 20 ст. У Англії став відчуватися вплив Ібсена і «вільних театрів», що відкрилися у Європі.

На сьогодні англійська драма продовжує свій розвиток і найяскравішим її представником є Ендрю Ллойд Вебер, особистість, яка своїм талантом відома далеко за межами Англії. Саме він та його творчість у формі «музичного театру» є найкращим проявом сучасної драматургії. За мотивами його мюзиклів було знято кілька фільмів.

Отже, безумовно, історія англійської драматургії є доволі тривала і суперечлива, проте все одно, ми бачимо, що саме Англія дала світові найяскравіших представників цього жанру і мабуть ця тенденція матиме місце й надалі. В майбутньому ми ще почуємо багато імен, які поповнять жанр англійської драматургії.

Список використаної літератури

Аксёнов И. А. Бен Джонсон: Жизнь и Творчство // Джонсон, Бен. Драматические произведения: в 2 т. М.: Academia, 1931. Т.1. С. 21-23.

Андреев Н.Л. Средневековая европейская драма: происхождение и становление (Х-ХІІІвв.). - М.: Искусство, 1989. - 212с.

Аникст А.А. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956-1975. - 5000с.

Аникст А.А. Театр эпохи Шекспира. - М.: Искусство, 1965. - 328с.

Аникст А. Шекспир: Ремесло драматурга. М.: Сов.писатель, 1974. - с. 42 - 44.

Английская и ирландская драматургия. - Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1988. - 151с.

Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. - М.: Высшая школа, 1988. - 144с.

Бояджиев Г.Н. Вечно прекрасный театр эпохи Возрождения. - Л.: Искусство, 1973. - 471с.

Бояджиев Г.Н. История зарубежного театра, М.: Просвещение, 1971. - 360с.

Бояджиев Г.Н. От Софокла до Брехта за 40 театральных вечеров. - М.: Просвещение, 1981. - 336с.

Булгаков А.С. Театр и театральная общественность Лондона. - Л.: Academia, 1929. - 260с.

В. Г. Белинский Гамлет, драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета // Собрание сочинений в трёх томах. -- М., 1948. -- Т. 1. -- С. 302--303.

Вебстер, Джон. Белый дьявол / Пер. И. Аксёнова // Аксёнов И. А. Елисаветинцы. Вып. I. М.: Центрифуга, 1916.

Дживелегов А., Бояджиев Г. История западно-европейского театра. М., 1991. - с. 72 - 76.

Дживелегов А. К. Моралите под влиянием гуманизма и реформации / А.К. Дживелегов // История английской литературы [под ред. проф. М. П.

Алексеева, проф. И. И. Анисимова, проф. А. К. Дживелегова, А. А. Елистратовой]- М.-Л.: Академия наук СССР, 1943. - Т.1. - C.316-319

Джонсон Б.. Вольпона [ / пер. И.Аксёнова ]; Каждый по-своему [ / пер. П. Соколовой]; Склад новостей [ / пер. Т. Левита ] // Джонсон, Бен.

Драматические произведения: в 2 т. / Редакция, вступит. статья и примечания И. А. Аксёнова. М.; Л.: Academia, 1933. Т. 2. -- с. 412 - 417.

Друзина М.В. Эволюция современной английской драмы. - М.: ЛГИТМИК, 1977. - с.72

Э. Бёрджес. Уильям Шекспир. Гений и его эпоха. -- М.: Центрполиграф, 2001, с. 229--233.

Игнатов С.С. История западноевропейского театра Нового времени, М.-Л.: Искусство, 1940. - 420с.

Левидова И. М. Шекспир: Библиогр. рус. пер. и Крит. лит. на рус. яз., 1748--1962 / Отв. ред. М. П. Алексеев.-- М.: М.: Книга, 1964. -- с. 135 - 139.

Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. -- К.: ВЦ «Академія», 2007. - с. 114.

Луначевский А.В. О театре и драматургии. Избр. статьи. В 2-х т. - М.: Искусство, 1958. - 707с.

Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. - 491с.

Мокульский С.С. Хрестоматия по истории западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1955.

Мюллер В.К. Драма и театр эпохи Шекспира. Л., 1925. - с. 7 - 8.

Образцова А.Г. Бернард Шоу и европейская театральная культура на рубеже ХІХ-ХХ веков. - М.: Наука, 1974. - 392с.

Парфёнов А. Т. Драматургия Бена Джонсона и её место в английской литературе позднего Возрождения. М., 1983. -- с. 289 - 293.

Соловьёва Н.А. Английская драма за четверть века (1950-1975гг.). - М.: Изд-во МГУ, 1982.

Толова В. Трагедия Джона Вебстера «Герцогиня Мальфи»: К проблеме творческого метода // Шекспировские Чтения, 1977. М.: Наука, 1980. С.232--247.

Хорол В.О. Зарубіжний прогресивний театр сьогодні. - К.: 1963. - 46 с.

Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир / Предисл., пер. и коммент. В. Харитонова. М.: Радуга, 1986. - с. 29.

Шекспировские чтения 2006. Науч. совет РАН «История мировой культуры» / гл. ред. А. В. Бартошевич, отв. ред., сост. И. С. Приходько.. -- М.: Издательство «Наука», 2011. -- с. 39 - 41.

Шестаков Д.П. Современная английская драма. - М.: Высшая школа, 1968. - 92с.

Cohen Robert. Theatre/ R. Cohen. - 5 ed. - London, Toronto: Mayfield, 2000. - 557p.

Craig Edward Gordon. On the art of the theatre. - London, 1962. - 296p.

Webster, John. Complete works: 3 vls. / Ed. by F. L. Lucas. L., 1927 (лучшее изд. соч. Вебстера, обширная литература в т. I)

http://en.wikipedia.org/wiki/Andrew_Lloyd_Webber

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Основні риси епохи Відродження. Типові особливості творів барокко. Життя та творчість Педро Кальдерона де ла Барки. Системний аналіз драми "Життя це сон" як синтезу філософських ідей, міфологічних сюжетів, асимільованих у відповідності до ідеології епохи.

    курсовая работа [899,1 K], добавлен 02.07.2014

  • Характеристика жанрових особливостей бароко, причини його зародження. Вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст., розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні, відмінні риси. Аналіз драми "Життя – це сон" Кальдерона.

    курсовая работа [69,6 K], добавлен 26.12.2010

  • Особливості розвитку літературного процесу Німеччини у ХХ ст. Сутність головних засад "епічного театру". Аналіз новаторських ідей Б. Брехта. Естетичні погляди письменника. Філософська складова драми-перестороги. Алегоричний сенс та метафоричність п’єси.

    курсовая работа [44,9 K], добавлен 02.06.2015

  • Особливості історичної драми "Богдан Хмельницький" М. Старицького. Родинні стосунки гетьмана, старшинське оточення. Драма Г. Хоткевича "Богдан Хмельницький" - гетьман, його сім'я та сподвижники. О. Корнійчук та його історична драма "Богдан Хмельницький".

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 30.09.2014

  • Драматургія Старицького в оцінках літературознавців. Особливості використання і функціонування фольклорних джерел у драмі Михайла Старицького "Ой не ходи, Грицю, та й на Вечорниці". Дослідження елементів народної драми у творчості цього письменника.

    курсовая работа [49,3 K], добавлен 13.12.2011

  • Визначення проблематики і поетики п'єси "Матінка Кураж та ті діти". Місце досліджуємої драми у творчості Бертольда Брехта. Характеристика головної героїні маркітантки Анни Фірлінг. Поняття "діти матінки Кураж" і його ідейно-проблематичне навантаження.

    курсовая работа [47,7 K], добавлен 06.10.2012

  • Середні віки як етап у духовному розвитку народів Західної Європи. Особливості розвитку культури. Історія західноєвропейського мистецтва. Епоха Середньовіччя та Відродження. Література раннього Середньовіччя, розквіту феодалізму, епохи Відродження.

    презентация [6,5 M], добавлен 16.05.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.