Художньо-психологічна інтерпретація образу митця (за романом В. Яворівського "Автопортрет з уяви")

Отже, сьогодні в нашій схвильованій пам'яті живе історія життя і творчості Катерини Білокур ? найчистіша пісня серед тих пісень, які витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна ? в творчості, думках, покликанні, стверджуванні й світовій шанобливості до її таланту. Саме тому образ її увіковічив у пам'яті нащадків відомий український письменник В. Яворівський, багатогранною діяльністю якого цікавиться широкий загал літературознавців, науковців та політиків.

РОЗДІЛ 2 ХУДОЖНЄ МОДЕЛЮВАННЯ ОБРАЗУ К. БІЛОКУР У РОМАНІ «АВТОПОРТРЕТ З УЯВИ» В. ЯВОРІВСЬКОГО

2.1 Зовнішність Катерини Білокур як відображення внутрішнього світу художниці

Роман «Автопортрет з уяви» В. Яворівський присвятив геніальній мисткині декоративного живопису К. Білокур. Змальовуючи образ художниці, він зумів відобразити не лише процес творення народною майстринею свого фольклорно-етнографічного дивосвіту, але й процес творення цим дивосвітом самої художниці - як особистості, як митця, як українки.

Автор на перших сторінках подає портрет художниці, підкреслюючи національні риси в її зовнішності, одязі (Катерина Василівна Білокур ? українка за походженням, селянка): «Як і кожна дуже щаслива або дуже нещасна жінка, вона вірила в магічну силу прикмет, снів і віщих передчувань. Про це можна було б і не згадувати, якби Катерина не була надто щасливою і надто нещасною як на одну сільську жінку, котра з-під білої батистової хустинки дивилася у світ то такими несамовитими, то такими вселюблячими і всепрощенськими очима, що від зустрічі з нею дорослішали навіть діти, прокидалися серед ночі й довго пасли своїм поглядом далеку зорю у вікні. Навіть богданівці, які живуть не на Загреблі, а на Гайдаївці, Тонконогівці чи Аршаві, іноді впізнавали Катерину зі статури, рясних разків намиста, впізнавали по довгих тонких пальцях рук, по голосу чи по гаптованій блузі з широким білим, як лебедине крило на світанні, рукавом, бо обличчя її, міняється залежно від виразу її очей. Тоді гайдаївчанка чи аршавка не раз крадькома озиралася їй, услід і думала: «Чи то, бува, не Катря Білокуриха?» [54, 225].

Письменник звернув увагу на очі художниці, які свідчать про духовне багатство людини, виражають сутність особистості. Очі висвічували весь життєвий шлях жінки, всі ті скарби, що виплекала в своєму серці і несла людям: «дивилася у світ то такими несамовитими, то такими все люблячими і все прощальними очима, що від зустрічі з нею дорослішали навіть діти», «обличчя її міняється залежно від виразу її очей» [54, 235].

Коли ж задумала Катерина намалювати автопортрет з уяви, то найбільшу складність у зображенні викликали очі, які повинні б розповісти про те, як людина дивиться на світ, що почерпнула з нього, чим збагатилася. Недаремно кажуть у народі: «Очі ? це вікно у Всесвіт».

У романі письменник неодноразово звертається до змалювання зовнішності ? епізодично, ніби мимохідь, часто спорадично, ніби штрихово. Окремі художні деталі доповнюють автопортрет К. Білокур, підводять до сприйняття його, бачення своєї зовнішності самою художницею.

Якщо розташувати автопортрети за хронологією, вони будуть сприйматись як своєрідний поетапний пошук певного рішення образу. Вже в першому з них авторка у загальних рисах відшукує композицію: напівфігурне зображення; смислові акценти правиця - рука, що творить мистецтво, та звернене до глядача обличчя. Ватянка та накинута на волосся хустка створюють монолітний силует, приховуючи побудову фігури. Художниця не задовольняється подібним рішенням, вона намагається якомога щільніше «замкнути» композицію.

В автопортреті 1959 р. руку піднесено до обличчя. Таким чином, головні «герої» твору - рука - художниця та звернені до глядача очі - опиняються у фокусі композиції. Інший вираз обличчя. Коли в попередньому автопортреті наявний елемент позування, то в цьому постає справжній психологічний портрет. За своїм рішенням він наближається до «Жіночого портрету» (1940-х рр.) з Яготина.

Останньому автопортрету в романі передував портрет, який неодноразово уточнювався, деталізувався. Мозаїчний портрет К. Білокур, окремі деталі якого проступають на різних сторінках роману, покликаний поступово, залежно від обставин, висвітити ту чи іншу якість особистості великої національної художниці.

Мисткиня вирішує намалювати автопортрет, не дивлячись у дзеркало, з уяви. Він, на її думку, повинен бути реалістичним і відображати ? через очі ? усе її життя: з радощами і муками, любов'ю і зрадою. Особливо сильним за впливом на глядача є глибоко психологічний автопортрет 1957 року, який художниця в одному з листів назвала «Автопортрет у зимовий день». Силует абсолютно «герметичний», рішуче замкнений рукою, яка охопила хустку біля підборіддя. Низько насунута хустка і цупка «кора» ватянки ніби скували фігуру, залишаючи вільними лише обличчя та руку. Ми одразу зустрічаємось із допитливим, сумним поглядом художниці. На своїх полотнах К. Білокур завжди воліла оточувати людей квітами. Себе не захотіла. На другому плані - покручене голе віття над головою. Ніби думки свої матеріалізувала цим химерним сплетінням. Спокійна впевнена лінія, тіні тушування, площини ясних плям видають руку художниці, яка впевнено долає труднощі графічного мистецтва. В автопортретах К. Білокур постає зрілим майстром високого класу. В. Яворівський докладно описує, як художниця готувалася до цього малювання. Розповідь про малювання автопортрету письменник поєднує із ретроспективною лінією життя.

Найперше В. Яворівський прагне з'ясувати, чому Катерина Василівна вдалася до цього задуму й запрагла зреалізувати його. Мисткиня пояснює, що автопортрет ? це буде її, напевне, остання робота, тому і присвячує вона її людині, яку поважала найбільше в житті - Т. Шевченкові. Два попередні автопортрети вона намалювала саме для нього. Художниця малювала себе такою, якою уявляла жіночий ідеал письменника, можливо, наперекір Рєпніній та Закревській, які не знали «з якого кінця береться сапа, як махати важким ціпом, як тіпати коноплі в крижаній воді».

Сутність же автопортрету становитимуть очі. Катерина зумисне завішує родове дзеркало, щоб ненароком не підгледіти. Її задум ? малювати по пам'яті: «Знала, що малюватиме себе не з відображення у потьмянілому чотирикутнику свічада, яке або ж запобігливо заграватиме, або ж іронічно підсміюватиметься чи протокольно засвідчуватиме її зовнішність, малюватиме з уяви про світ і про саму себе, малюватиме себе такою, як знає. Такою себе й намалює. Щоб її автопортрет можна було не лише дивитися, а й читати» [54, 260 ].

Отже, центром портрету мають бути очі, бо людина ? це очі, а потім уже все те, що довкола очей. Жінка знала, що найважче їй буде намалювати свої очі, але почала портрет саме з очей, решту вони підказали самі.

Життя художниці ? частка століття, яке пройшло перед її очима, крізь неї саму. Їй важко було уявити, що могла б жити в якийсь інший час, серед інших людей чи навіть в іншому селі. Іноді в своїй уяві Катерина Василівна намагалася побути Марусею Чурай, Тарасовою нареченою, хотіла прожити життя своєї бабусі ? ті спроби аж надто вимучували її, і мисткиня злякано поверталася у свій час, «Більше за очі знає лише серце, але його ? не намалюєш...», тому, «... щоб намалювати свої очі, Катерина пустила свою пам'ять на всі чотири сторони свого життя. Бо хтозна, чи вистачить їй сили, щоб зробити це ще раз? Та й чи буде в цьому потреба?» [54, 262-263].

Саме в очах повинна бути відображена доля і весь пройдений шлях художниці. Письменник зображує, як нелегко К. Білокур малювати свої очі. Адже, згадуючи життя, навертається біль на серце. Художниця малювала і печаль у своїх очах, проте часом їй не вдавалося працювати над автопортретом з тієї причини, що не знала, якими повинні бути її очі.

Письменник часто подає оповідь про художницю ніби через її внутрішній монолог, який переривається авторською мовою: «Спершу вона думала, що просто дурить себе, відволікає себе спогадами від роботи над портретом, а тепер дедалі більше упевнюється, що мусить знову перейти уявою своє життя, бо інакше кого ж вона намалює на папері тонко заструганим олівчиком? Кого? Чураївну? Добродійку? Сашчиху? Тетяну? Харитю? Петрову Одарку? Варвару, яка вчаділа, зачавши з Яковом дитинку? Маму Якилину, яка розмовляє із своєю смертю, як із приятелькою, перед якою завинила, а в чому і сама не знає? Кого вона намалює? Кого, якщо не зрозуміє в собі самій чогось найосновнішого, без чого б це була вже не вона, а мама Якилина, Добродійка, Сашчиха, Харитя, Варвара, Чураївна» [54, 363].

Робота над автопортретом виявилася найтяжчою. У діалозі з самою собою Катерина зізнаваласяся, що було б легше й радісніше намалювати квіти, виспівати в них себе саму до краплини, але щось невідступне, як передчуття кінця, кричало у її свідомість, щоб малювала себе.

І Катерина намалювала, хоч так і залишилася до кінця незбагненною: «...вибачайте, що не в шовках і кармазинах залишаю свій образ, а в грубій селянській хустині та незугарній куфайці. Я нічого не хотіла прикрашувати, головне, щоб Ви повірили: під тією куфайчиною є серце. Ще є. Хоч зараз воно зупиниться. Ой, як же ж болить мені все! Ой, як болить нестерпно!» [54, 429].

Автопортрет ? це підсумок її життя; звіт перед самою собою і перед людьми за нелегкий, але чесно пройдений життєвий і творчий шлях.

2.2 Покликання Катерини Білокур

Ім'я Катерини Василівни Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, її неосяжні степові далі, лани, щедрі дарунки родючої землі й розмаїті квіти назавжди вписалося в історію українського мистецтва. Твори художниці близькі й зрозумілі всім, полонять і чарують казковістю веселкових барв.

Життєвий і творчий шлях К. Білокур був нелегкий. Народилася вона в селянській родині. Ще коли була малою, хтось подарував їй букваря, і невдовзі здібна дівчинка навчилася читати й писати. Коли прийшов час віддати її до школи, батьки між собою порадились і вирішили, що посилати до школи не треба, вона і сама може вчитися. Батьки купили їй ще один буквар, і самотужки продовжувала навчання.

На жаль, невідомо, що спонукало до малювання дівчину із маленького села Богданівка, від якого, за її словами, до Яготина - як до Марсу. Малювати розпочала ще в дитинстві. Перший свій справжній олівець вона випросила у брата, який уже ходив до школи. І таємно, щоб не побачили батьки, розмальовувала його шкільний зошит.

Але одного разу її захоплення малюванням все-таки помітили. Молодшому братові у школі дали завдання намалювати коня. «А чи вийде у мене», - задумалась Катруся. Вона взяла зошит брата і весь помалювала - її коні паслися, неслись галопом, були запряжені. Дівчина сміялась і плакала: «Господи, як гарно мені вдається!» [24, 3]. Таку красу потрібно показати всім, вирішила Катря і, нажувавши хлібного м'якишу, розвісила по хаті свої картини. Батько, коли побачив, дуже сварився і строго заборонив брати зошит брата. І справа навіть не в тому, що зошити для селянина дорого коштували, а батьки стали помічати, якою предивною, на їхній погляд, стала дочка.

У дитинстві Катерина не чула про малювання і поняття не мала про художників. А вже дівчиною, читаючи багато літератури, спілкуючись з місцевою інтелігенцією і, зокрема, з учителем І. Калитою, який дозволив їй користуватися бібліотекою, дівчина вперше почула слово «художник». Незвичайна пристрасть до знань, книги відіграла важливу роль у її самоосвіті.

День за днем, рік за роком тривала самовіддана праця за розкриття таємниць живопису, за осягнення художніх істин. За науку й вчителя стає природа. Вона студіює її, спостерігає зміни, що відбуваються в різні пори року, досліджує будову кожної квіточки, кожної пелюсточки від бутона й до буйного цвітіння, старанно аналізує різницю в кольорах кожної рослини, зміни в залежності від пори дня, сонячного освітлення. Художниця збагачується враженнями від побаченого. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки живопису, композиції, малюнка. Так поступово формується талант селянської жінки, все більше й більше збуджується й росте творча наснага.

К. Білокур зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її уподобання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. За браком коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

Катерина Василівна сама відкрила в собі дар малювання, осягнула дарований їй Богом хист. Перед нею постало рішення: бути чи не бути, нести чи відмовитися від того, що призначено долею? Дівчина була молодою і квітучою, а життя здавалося їй безкраєю цілиною, якої вистачить на тисячоліття любові та каторжної роботи, на смутки і радощі, на сміх і сльози - вистачить на все, що люди називають, називали і до кінця світу називатимуть життям. Все було таким оманливим, доступним і підвладним у сімнадцять літ, що молодою їй здавалися земля і сонце, навіть уся світобудова загонисто дихала молодістю, снагою та передчуттям дива, яке неодмінно станеться, вмій лише бути терплячою. Хміль молодості бродив у ній із усієї сили, бо достигала її душа, бо вибуювало її єство, лякливо народжувалася в ній жінка, ладна ось-ось запалитися першим спалахом любові, який потім випалить душу, як опішнянський глек, щоб у ній настоювалося вариво любові до дітей, до онуків, до світу. Все їй здавалося добрим і мудрим, випробуваним для життя: криниця, викопана ще прадідом, існувала для того, щоб гнати воду, дерева, щоб цвісти і плодоносити, небо для птахів, земля для людей та звірів, дороги, щоб по них іти, хлопці для того, щоб з-поміж них вибрати собі одного-єдиного, вона сама існує для того, щоб її полюбили назавжди, щоб цілували і пестили... Все це радісно і святково вкладалося в її свідомість, не обтяжувало, не змушувало напружувати розум, бо постійно ситило, до млості заполонювало її почуття.

І раптом: «Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла?» Матері народжують нас із любові й для любові. «Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм...» Господи! Це й ВІН не дознався, той, який знає стільки людських душ: і Варнака, і Катерини, і Оксани, і Яреми, і Марини, і всіх живих, і ненарожденних (себто її, Катеринину, душу знає!). Отак мовить: «Не дознавшись, умираєм...», то що вже казати про неї, сільську дівчину на виданні? Що вже казати про неї, яка навчилася читати лише тому, що вчитель Калита подарував їй букварика та «Кобзаря»... «Нащо живу? Чого бажаю?» [54, 368]. Мисткині було все зрозуміло, принаймні те, що належало зрозуміти жінці, яка відреклася від усього іншого, аби тільки не зрадити своїм див-птахам, намальованим на домотканому рушникові. Вона знала ціну смуткам і радощам - знала, бо складала її сама, вистраждала за свій вік, знала, задля чого жила й чого бажала всі ці літа. Смутило її, що більшу частину свого життя вона робила не те, що варто було б робити їй, і нікому було дорікати за це: ні часові, ні батькові-матері, ні долі, ні навіть собі самій. Усі блага світу не могли замінити малювання - солодких мук для Катерини. Вона не розуміла, чим же так завинила перед світом, що він весь час випробовує її? Він багато дарує їй, але вимагає каторжно важкої плати за свої дари і спокуси.

К. Білокур утвердилась у високім покликанні - дати вічне життя квітам, виразити через свої вертогради (райські сади) і соціальне, і психологічне, і фантастичне. Її - авторку земних і воднораз незвичайно трепетних, різнобарвних квітів-овочів - звичайно змушували виконувати соціальне замовлення. Але мисткиня успішно виходила з цих ситуацій, була казково-мудрою дівчиною. Поряд із обов'язковими прапорами знову оживали випещені маляркою, незабудки-квіти. Замовили їй «Колгоспне поле» - і знову Катерина в усій своїй іпостасі - хустка, кинута на тин, квіткове обрамлення, відтак у білокурівському центрі композиції, своєрідній «криничці», що чимось нагадує стиль Клода Моне - далеке поле на тлі блакиті. В. Яворівський у своєму романі пише, що картину просила намалювати й подруга художниці Марійка Добродійка: «малюй на Івановій сорочці поле, бо любив він його більше, ніж мене. А ще, як зможеш, десь у куточку - його тракторця…ти малюй свої квіти, а все ж і тракторця не забудь…маленького, як бджілку, десь його у квітах заховай. Ото й мені буде пам'ять про обох Іванів»[54, 311]. А «Цар-колос»! То не лише гімн земній красі, достатку, а й гіркі спогади про вимушені голодівки, про збирання фатальних колосків дітьми й дорослими під час «тріумфального» будівництва комунізму...

Зразком для втілення свого рішення бути художницею став Т. Шевченко. Саме він допоміг К. Білокур не зрадити своєму талантові, навчив її жити за законами загальнолюдської моралі і краси.

Творчість ? святі хвилини життя для К. Білокур, бо все приходило до неї лише під час малювання, «тонкий саморобний пензлик, стиснутий трьома пальцями правиці, додавав їй стільки буйної відваги, на яку спроможен тільки лицар, який вихопив із піхов свою заворожену шаблю» [54, 338]. Катерина мислила не словами, а кольорами й відтінками, її уява начеб-то запалювалася сама від себе, від виключної веремії тонів і напівтонів.

Її світ - світ квітів, чудернацьких, дещо фантастичних, а водночас добре знайомих мальв, кручених паничів, жоржин, півників, в'юнків, настурцій, братків, чорнобривців, мальв, півоній... Квіти полонять зір дивовижною різнобарвною палітрою, буянням життя. Вони - як вибух квітучості - акумулюють в собі одвічне прагнення до гармонії. У кожній роботі - пошук абсолюту: абсолютної довершеності кольору, абсолюту в композиційному вирішенні, і нарешті - абсолюту краси світу. Однак передусім це був її світ. Вона віднаходила омріяний «абсолют» на дорогоцінному клаптику рідної землі, де гостроту ранніх дитячих вражень пронесла крізь усе життя.

Здавалося, вона вела війну з власною долею, наперед чітко визначеною долею сільської жінки. З раннього ранку до смерку, в спеку і холод гнула спину на колгоспному полі, а ще попри нелюдську втому мала подумати й про домашні селянські клопоти... І так з дня у день. З року в рік. Доля вела лік не дням, а колгоспним трудодням... Кожен прожитий день - галочка у колгоспній звітності. Дивно, як їй вдавалося у тім безпросвітку, в тім рабськім своїм існуванні викраювати час на таку дивовижну забаганку душі, як малярство! Криючись від людських очей, духовно знемагаючи від нерозуміння та настанов спекатися «того наслання», «бути такою, як всі», вона чаклувала над своїм нехитрим саморобним мольбертом частіше всього вночі, після тяжкої праці, або в неділю - єдиний день, коли не було роботи. Її єство, розум, велика любов до малювання не давали К. Білокур спокою ні вдень, ні вночі.

Під руками був шмат сірого домашнього полотна, часто потайки відрізаного з родинної скрині (за що незрідка перепадало від матері) та вуглина з печі, а дівчина вже бачила свої чудні квіти у найфантастичніших барвах, прозорих, легких, летючих. Вони проростали в її творчому екстазі, своїми неприродно довжелезними стеблами переплітаючись у дивовижні рослинні в'язі, немов створіння, наділені розумом, снувалися вслід живою вервечкою, розділяючи з нею її самотність. До мисткині говорив кожен листочок, кожна жилочка його і прожилка. І вона говорила до них - знала їхню мову, як ніхто інший у цілому світі. Бо була до землі так близько, мов та дитина, яка через свій малий зріст бачить те, чого вже давно не помічають під своїми ногами дорослі... І, звісно, не тільки бачить, а й гостро, кожною клітинкою, кожним нервом своїм відчуває, жадібно вбираючи-всотуючи в себе найперші враження світу.

Самостійно, через спостереження, вивчала той мудрий світ, фіксуючи в пам'яті до найдрібніших деталей форму листка, пелюстки, бутона, спрагле буяння барв і найтонші відтінки згасання, щоразу дивуючись тому мудрому облаштуванню, тій одвічній ієрархії живої природи.

Вона самотужки відкривала для себе закони живопису - і все це приносило їй у сто разів більшу творчу насолоду, аніж би ці самі знання отримала в навчальних студіях та пленерах.

Письменник звернув увагу і на стан натхнення, який опановував єством Катерини. Він трепетно відтворив ті душевні порухи, які відчувала художниця, збираючись малювати. В. Яворівський зумів через рядки передати душевне хвилювання, яке охоплювало її. Так він доводив світові, що важило в житті Катерини ? малювати, як переконує, ? це було духовною потребою.

Про те, як наполегливо працювала К. Білокур, свідчить і автобіографічне зізнання: «Куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати, слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала» [54, 340]. В. Яворівський вдається до розкриття внутрішньої сутності героїні, через діалог із самою собою. У ході такого діалогу К. Білокур дає сама собі відповідь: хто ж вона? Звідки взялася? У чому її тайна?

Отже, письменник уміло показав, що мати талант до чогось ? то великий дар Божий і велика відповідальність перед світом. Зрозуміти своє покликання і реалізувати ? це найвище досягнення людини, за що їй буде подарована вічність.

2.3 Природа у житті і творчості мисткині

Тема цвіту, квітки, мабуть, одна з визначальніших для українських художників. Правомірне в цім ряду ймення народної художниці України Катерини Білокур, адже її «цвітотворчість» така близька до музики, слова, до творчості майстрів літератури. Таж цвіт королевий - перший її улюбленець. Художниця вирізняється з-поміж представників українського народного малярства, бо творчість її можна назвати гімном природі, рідній землі. В. Яворівський зауважує, що К. Білокур з раннього дитинства була закохана в красу квітів, у багатство їх барв і тонів: «Катруся довго лежала біля любки, вдихаючи солодкаво-чаклунський, п'янкий запах, стежила, як білі квіточки своїми чистими ротиками пили сонце, як перешіптувалися між собою…потім відкочувалася по траві й дивилася на любку зоддалеки й стежила, як ник молодий джміль у розкошах степової орхідеї» [54, 290 - 291]. Її твори сповнені романтичної поетичності і заразом речової конкретності.

Життя і творчість К. Білокур є складовою частиною мистецтва України. Художня спадщина відомої народної майстрині вирізняється самобутністю і неповторністю. Вона вражає своєю органічністю поєднання професійного і народного. Її твори заворожують глядача щедрістю барв, манять радісним сприйняттям світу. Квіти устеляли художниці тернисту, але зрештою щасливу дорогу улюбленої в народі мисткині, вірної його доньки. Унікальне за своїми художніми якостями відтворення форм живої природи становить гордість національної культури України і прикрашає зали багатьох музеїв світу.

Роки життя художниці припадають на ХХ століття, що увібрало в себе революції, братовбивчі й світові війни, голодомор і голокост, знеособлення людської індивідуальності і, водночас, лицемірно гучні військові, фізкультурні свята, декади, всесоюзні народні виставки. Були у минулому столітті спалахи визначних світових талантів, знакових подій в житті людства і серед них - народження 1900 року в селянській родині К. Білокур, життєвий і творчий подвиг якої не має аналогів у світовому мистецькому обширі.

Ім'я К. Білокур, самобутньої художниці, яка зберегла в своїх картинах небачену красу української природи, щедру плодючість її землі, вписано в історію українського народного мистецтва. Відомо, що великі шедеври мистецтва виростають із невтомної праці їх авторів. Художниця відзначалася феноменальною працьовитістю, високим рівнем чутливості, тобто відкритості сприйняття навколишнього світу. Ця властивість тісно пов'язана з емоційністю, особливостями переживання.

Життєвий і творчий шлях художниці був складним, дитинство пройшло у злиднях, але пристрасть до малювання не лишала її, вона уважно вивчала живу природу, придивлялася до кожної квітки, кожного стебельця. Так поступово збагачувалася враженнями, проникала в складні художні принципи, відкриваючи для себе таємниці техніки живопису. На шматку саморобного полотна вуглиною або імпровізованим пензликом, тонким, як голочка (декілька тхорячих волосин, прикручених до гілочки), спочатку рослинними, а потім олійними фарбами К. Білокур, обравши за моделі квіти, вперто сама себе вчила живопису.

Любов до природи невіддільно пов'язана у свідомості художниці з любов'ю до рідної землі, її історії та минулого, що було для мисткині, як і для її народу, майбутнім. Вона відрізнялась від свого сільського оточення, була самотньою мрійницею, ніколи не мала своєї сім'ї, дітей. К. Білокур прожила «чужою» усім звичним для людської долі радощам та негодам, бо мала свої, заховані від сторонніх очей.

Натуру цієї жінки розкривають картини та листи, які вона писала до друзів і знайомих. Картини К. Білокур справляють незвичне враження - в них є відчуття польоту. Може тому, що не мала ніякої школи і була вільна в своїх фантазіях та манері втілення їх на полотні. Особливістю, характерною для робіт мисткині є великі композиції без визначеного сюжету. Квіти, за поодинокими випадками, - єдині мешканці її полотен, їх зображення - за межами класичного натюрморту чи пейзажу. Художниця старанно копіює рослини з натури і водночас інтерпретує по-своєму світ, в якому вони мусять існувати. Вона ніби аранжує стани природи: присмерки, світання, спекотний полудень. «Квіти за тином» (1935 р.) - барвиста хвиля з рослин, яку ледь стримує огорожа. Те, як вона укладає, гармонізує квіти на полотні, нагадує музику чи віршування - рослини ніби римуються, складаючись у пасма вогню або існують у замріяному ширянні.

У «Квітах та калині» (1940 р.) фон глибокого синього кольору, рослини наче потопають у вечірньому повітрі, нагадуючи келихи, наповнені присмерками. «Польові квіти» (1940 р.) - левада під ранковим серпанком туману. Ця картина, як і багато інших її полотен, позбавлена перспективи реального пейзажу. Художниця накладає зображення ретельно виписаних рослин на багате відтінками, але неозначене тло - просто блакить, що ніби «дихає». «Буйна» (1944-1947 рр.), «Декоративні квіти» (1945 р.) - це відчуття спеки, на хвилях якої «гойдаються» квіти, сонячного вітру, що ширяє полотном.

Зітхну. І очі одведу

Від осені. Сходжу по воду.

Пора б уже прибрати городи

та й листя позгрібать в саду.

Нехай лише скінчу картину.

В шовковицях зметнувся крук.

О квіти, як вам, сиротинам,

Вестиметься, як я помру?

О квітоньки, моя рідня,

Моя любов, багатство, діти

Моє чаклунськеє дання,

Мої молитви…

К. Квітчаста [51, 28].

К. Білокур не лише розмовляла з живими квітами, перш ніж до неї прийде натхнення, вона, на думку поетеси К. Квітчастої, молилася до них, милувалася дивним цвітінням природи, щедрістю Землі і Космосу, який у живих квітах художниці є, бо - це не тільки Всесвіт, а й вищий порядок, який авторка яскравих полотен вбачала і відображала у красолях (інакше - королевий цвіт), мальвах, жоржинах, півоніях, у квітах домашніх і польових, у горошку мишачому, навіть у буденному, здавалось би, цвіті картоплі. На її полотнах, за словами, мистецтвознавців, «сатурнальний рух квітів», «магічний реалізм».

Малюючи природу, Катерина водночас прославляла рідну землю, свій народ, його славне і тяжке історичне минуле. Так, одне з найулюбленіших місць Катерини, де квітував дикий мак, ? це Гетьманське урочище: «Вона згадала, що дикий мак квітує на пригірку Гетьманського урочища. Там пульсує мілке джерело, яке здавна прозвали Сльозою Чураївни... » [54, 232]. Письменник докладно зображує, як Катерина до дрібниць сприймала світ гострим зором художниці, помічаючи все, що діялося довкола: «Катерина роззирнулася, чи немає кого поблизу (якби був, уже давно відчула б!): хазяйновито походжав бусол по мочарах, як бригадир з цибатою кроківкою, що намірює сінокіс, одначе так розважливо намірює, мов то ділянка його дружини, тещі чи коханки; за лісосмугою вовтузився трактор на буряковому лані, торохкотіла на шляху підвода, у шлейфі куряви іноді проглядалося біле лоша, що бігло за возом; біля кринички Сльоза Чураївни гзилися горобці, як командировані електрики біля чайної увечері; скубла траву зеленоборода коза; і степ лежав на всі чотири сторони світу: зелений і сильний степ, що вигойдав на собі цей голосистий, щедрий народ з буйною, іноді аж химерною, уявою про красу, споглядання якої за багато століть зробили його помірковано-розважливим і сентиментальним»[54, 237].

Одне з найвідоміших полотен К. Білокур - «Цар-колос» 1949 року виконання. В. Яворівський описує, як велично здіймається хвиля квітів на передньому плані, а трохи глибше назустріч їй рухається інша, в глибині зображення їх розміреному ритмові вторують вигини колосся. Композицією проходить ніби відлуння ліній. Усі полотна художниці виключно музикальні, але «Цар-колос» «звучить» особливо. Здається, квітами записано складну партитуру.

Гідне подиву вміння художниці поєднувати майже несумісні речі - скрупульозну проробку деталей та загальне враження цілісності композиції, створене за рахунок організації об'єктів великими узгодженими масами. Монументальність квіткових композицій нашої співвітчизниці викликає асоціації з творами голландських та фламандських майстрів XVII - XVIII століття. З їх роботами Катерина Василівна мала змогу познайомитися в залах Державного музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, який відвідала в 1940 році. В листі до мисткині відомий художник М. Донцов іменує її майстром чудових картин-натюрмортів, таких тонких і високих, як мистецтво голландців. Дійсно, К. Білокур, як і старих голландців, відзначає побожне ставлення до натури.

Катерина Василівна все своє життя прожила в селі. Письменник неодноразово зображує епізоди в яких мисткиня обробляла землю, вирощуючи «об'єкти» для своїх «натюрмортів». Рослини - невід'ємна частка її селянського побуту, тому ставлення до них К. Білокур якесь абсолютно інтимне, любовне. Рослини в її творах більш «одушевлені», якщо можна так висловитися, ніж, наприклад, птахи. Вправно виписані синички, що сидять на гілках яблуні (картина «Богданівські яблука») справляють враження швидше нерухомих опудал, аніж живих птахів. Квітучі ж гілки яблуні, навпаки, - динамічно переплітаються, майже рухаються.

Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком. Зелене листя півоній на картині «Кавун, морква, квіти» виділені тонкою червоною лінією. У рослинних композиціях селянської художниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково і кожний має так би мовити свою «точку зору». Квіти на картинах К. Білокур належать різним порам року. Це знаходить пояснення в особливій манері майстрині писати з натури «вона брала кожну квіточку, кожну рослинку окремо, ставила її в склянку з водою і писала з натури» [28, 4], - свідчить адресат художниці та дослідник її творчості В. Нагай.

У рослинному світі К. Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилки пелюсток, і, враховуючи численність об'єктів - квітів, овочів, фруктів - дивно, що композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картина залишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. Причому, жодна деталь не губиться, а виграє, демонструючи себе.

Рідна земля «живе» у свідомості художниці, любов'ю до неї переповнене серце: «Босими потрісканими ногами, що враз перестали судомити в колінах, вона відчувала теплу матеріальність своєї літньої землі, яку орала й засівала, жала й обшаровувала важкою щербатою сапою, яку місила босими ногами й неоковирними кирзаками, яку любила, проклинала й знову любила, бо іншого вибору в неї не було ( ніколи й гадки не мала, що він може бути, бо не мала в тому потреби), якій не зраджувала і тому не знала зради навзаєм. З цієї землі вона місила в'язкі заміси на толоках чи не всіх загреблянських хат»[54, 237].

Як стверджує в романі «Автопортрет з уяви» В. Яворівський, любов до природи невіддільно пов'язана у свідомості мисткині з любов'ю до рідної землі, її історії. Вона ревно берегла в своїй пам'яті перекази і легенди про минуле своєї Богданівки, пишалася, що походження назви села пов'язували з Б. Хмельницьким, зі славними козацькими часами. Закоханість в історію рідного краю породжувала безліч фантазій, на які була так багата творча уява художниці: у її мріях поставала і Маруся Чурай, і Тарас Шевченко. «Іноді в своїй уяві намагалася побути Марусею Чурай (навіть кілька пісень склала й наспівувала їх), Тарасовою нареченою…» [54, 261] і козак Мамай «Кінь зупинився біля самої Катерини, зітхнув і потягнувся до молодого березового листя. Вершник шумно гепнув об землю високою шапкою, і вона його впізнала - Мамай!» [54, 341]

Художниця не цуралася односельців. Розуміла і належно сприймала ставлення до себе. Вона з-поміж інших оцінювала своє життя та свою працю як щось велике, святе і водночас щоденне та обов'язкове. Малювати - це був її хрест: так само як для інших займатися худобою, польовими роботами. Вона, поспішаючи виконати своє призначення на землі, все ж не цуралася сільськогосподарської роботи, прагнула бути водночас і сама собою, і такою, як усі. У цьому принадність образу К. Білокур. Письменник підкреслив, що талант і доля цієї жінки плекалися у звичайних і складних умовах нашої дійсності, у нелегкі повоєнні часи, у труднощах і клопотах селянського життя. «Автопортрет з уяви» засвідчив, що В. Яворівський може давати не тільки ліричні ескізи душевних станів героїні, а й тонко відчуває психологію мисткині.

Ще в дитинстві ворожка нібито нагадала, що незвичайна і велика доля судилася Катерині. І мати дуже берегла свою доньку, не пускаючи навіть гуляти з дітьми. Односельці по-різному ставилися до таланту й занять Катерини: одні застерігали своїх дітей, щоб не були такими, інші навпаки, шанували. Наприклад, Марія Добродійка, яка допомагала Катерині по господарству. Художниця малювала для своїх односельців, малювала їх, їхнє життя. Тому її обдарування, її талант були близькі і зрозумілі людям ? як і саме її життя, що було частиною життя їх самих.

Отже, прозаїк виражає думку, що лише любов здатна творити дива; лише завдяки любові зростає і мужніє талант; любов полонить душу і роздум; любов є основою будь-якої творчості, основою буття на землі. Життя К. Білокур ? взірець такої всеосяжної любові.

2.4 Три творчі натури в оповідній стихії роману «Автопортрет з уяви» В. Яворівського

«Автопортрет з уяви» засвідчив, що Володимир Яворівський може давати чудові поетичні ескізи душевних станів, а й розгорнути таке знання про людину, якого цілком вистачило на романне мислення. Заслуга письменника в тому, що він зумів показати глибину драматизму долі художниці, європейки з України К. Білокур, який полягає в тому, ким насправді була українська жінка і ким їй доводилося бути в її середовищі.

У В. Яворівського є потреба виходити за межі «початкового» безпосереднього матеріалу ? в інший масштаб, в інший вимір: щоб співвіднести конкретний план із загальнішим і тим самим надати йому більшої ваги, зробити суто значливою часткою ширшого життя, історії. Звідси в «Автопортреті з уяви» ? теми Марусі Чурай, Шевченка, Пікассо.

Цей твір стоїть трохи осібно серед трагічних історій про долю художника (численних у світовій літературі). Тут немає принципового трагізму генія, немає внутрішньої роздвоєності, як і антагонізму з оточенням, протистояння світові, «шаленства» генія. Натомість панують радість творчості й народна душевність, впроваджується ідея народності генія. У цьому романі своєрідність і драматизм виникає з привхідних і досить випадкових обставин. Характерно, що В. Яворівського цікавить не технологія мистецтва, а його людська реальність, душа, переживання краси. Він і в гадці не має претендувати на власну філософію живопису, але в поетичному тлумаченні психології малярської творчості почувається вільно і впевнено.

У центрі роману бачимо постаті П. Пікассо і Т. Шевченка. К. Білокур так чи інакше пов'язана з ними. У першому випадку автор провів паралелі життєвих і творчих доль двох визначних і неповторних митців, чиє малювання не можна ні з ким переплутати і порівняти, ? освіченого француза і неосвіченої селянки-самородка. Письменник намагався прагматично, чітко і вичерпно-конкретно окреслити життєві та творчі умови життєдіяльності П. Пікассо ? і подати як цілковиту протилежність ? життєві умови, в яких перебувала К. Білокур. Так, П. Пікассо, освічений і відомий в усьому світі митець, забезпечений матеріально, оточений шанувальниками, коханками, служницями, для якого немає нічого неможливого і недосяжного, який купається у славі, достатку і якого охоплює депресія.

Катерина ж ? неосвічена (але пісенна і не затуркана: читала і знала напам'ять «Кобзар» Т. Шевченка, любила співати українських пісень, здійснила власний життєвий вибір), жила не у «високих» умовах, за неї ніхто не виконував домашньої роботи; її ніхто офіційно і пишно не вшановував. Художниця довго не знала теплих променів слави, високого визнання; однак на противагу П. Пікассо повсякчас перебувала у світі природи, з Творцем, тому не знала депресії. Їй не було створено бодай елементарних умов для творчої праці.

Талант К. Білокур повсякчас переслідувався. Рідні несхвально ставилися до малярського хисту, тому малювала, ховаючись. Щоб творити, довелося змагатися з рідними, близькими, з усім світом. Це право українська художниця від Бога відвойовувала роками, була змушена критися з малюванням доти, доки доведена до крайнього відчаю, не зайшла у крижану воду річки... Внаслідок переохолодження К. Білокур тяжко захворіла, але таки виборола собі право малювати - найбільшу потребу і щастя художниці, котра, за словами шанувальників її творчості, малювала рай земний, живучи у пеклі.

Якщо П. Пікассо осмислював свою популярність, жив із нею, то К. Василівна ? ні. Вона почувала себе простою земною людиною з певним призначенням - малювати.

В. Яворівський деталізовано описує процес праці П. Пікассо, який працював із глиною дещо жорстоко - «завзято гатив кулаками глину» без замилування й обожнювання цього природного Божого дару людям, хоча й любив глину: «...Глина ставала дедалі податливішою, пріла, вкривалася дрібною росою, але Пабло молотив і молотив її кулаками, наче силкувався до решти зламати її норов, вигнати дух непокори й зачаєної сваволі природи з цього шматка матерії. Він боявся, що глина не віддасть свого єства його рукам, що вона лише прикидається покірною, а потім викине такого коника, не отямишся. Він любив глину за її постійний спротив, за її чортівську підступність, любив тому, що перемога над глиною - водночас перемога і над самим собою. А може, й тому, що десь у надрах і його людської свідомості жила (не захарастили її тотальні катаклізми норовистого двадцятого століття) біблійська віра у всемогутність глини, випробувана ще Адамом, який не розбився, не розпорошився лише тому, що перейшов крізь випробування вогнем» [54, 286].

Пабло працював вперто й самовіддано: «…піт скатував з кінця його масивного носа» [54, 258]. Зовсім інакше творила К. Білокур. Художниця була повсякчас переповнена любов'ю до природи і до малярства. Натхнення ніколи не полишало її. Думка завжди була пов'язана з мистецтвом, із красою, з любов'ю до Всесвіту. І це не було тягарем, не було виснаженням для Катерини, навпаки, вона прагнула всім єством до цього, жила цим.

Різне у двох митців і ставлення до природи. Коли Пабло згадав маленьке іспанське село, луки, оксамитовий вечір, що сидять на сільських пагорбах, як на верболозі, то сказав собі: «К лихій матері цю поезію! Йому потрібна суть, як докір поверховості людського ока»[54, 235]. Катерина ж ? безмірно закохана у рідне село, луки, взагалі у Всесвіт. І ця любов для неї ? водночас поезія і суть буття на землі.

Богданівка - не Богом дане,

Не чортом прокляте село,

А та земля, де на світанні

Найбільше квітів розцвіло.

І гомонять вони, як люди,

І мова їхня - голосна.

Таких квіток ніде не буде,

Хіба що вицвітуть у снах.

Г. Чубач [51, 28 - 29].

Незважаючи на свій дивовижний і рідкісний талант, створивши неповторні мистецькі полотна, які за життя виставляли у Луврі, була нікому невідомою, довгий час існувала на межі бідності, її, крім односельців та відомих українських митців П. Тичини, М. Бажана, О. Петрусенко, ніхто не знав.

Отже, В. Яворівський, моделюючи сюжетну лінію К. Білокур і П. Пікассо, прагнув показати не лише дві долі. А й два світи. Ці два великі художники ? два таланти і два світогляди, що по-своєму заслуговують на шану і визнання.

Спорадично змальовано у романі Т. Шевченка, який став життєвим ідеалом художниці. Його доля і самовідданість рідному народові настільки вразили художницю, що вона нарекла себе його нареченою. Він став дороговказом для К. Білокур. Водночас Т. Шевченко ? це і її натхнення, й славне та тяжке минуле народу: «Я малюю собі, а ВІН стоїть за спиною й усміхається. Боюся й дихнути голосно, щоб не злякати його, не оглядаюся, хай думає про своє, йому є про що думати: скільки горечка пережив цей народ, якби на іншій, вже й сліду б його не зосталося на землі. Є йому про що думати, бо народ таки живе, оре своє поле, сіє в нього зерно, збережене в голодні воєнні роки, чукикає дітей і садить квіти - значить, є і буде завжди» [54, 316].

Художниця глибоко осмислила творчість народного поета. Для неї він був частиною Всесвіту, частиною тієї природи, що так любила. Катерина відчувала себе хворою і самотньою на цій теплій землі під місяцем. «Відчай поклав свою мертвотно холодну руку на її чоло. Зупинилась на краю зойку, бо усім своїм єством відчула, що за спиною стоїть не соняшник, а Він. Їй не довелося напружувати уяву, щоб почути його голос...» [54, 253]. Великий Шевченко закарбувався в свідомості К. Білокур як патріот рідної землі; він для неї ? взірець любові до рідного краю, народу.

Автор послуговується вдало дібраною слухово-дотиковою метафорою і порівнянням, щоб якнайточніше передати читачеві настроєвість роману: «Голос його стелився тихо, як туман над берегом, слова зіходили з уст неквапливо, наче оце щойно народжувалися, шукали собі найдоречнішого місця, щоби лягти в рядок назавжди, лягти так, щоб уже ніяка сила не могла їх перемішати чи зрушити» [54, 364].

К. Білокур звіряє своє життя за Т. Шевченком; його самовідданість, самозречення ? взірець для неї. Народна художниця глибоко шанувала народного поета. Саме для Тараса Григоровича малювала свій автопортрет мисткиня: «... такою ти хотів мене бачити?

Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая...» [54, 426].

Отже, Т.Шевченко відіграв вирішальну роль у життєвій і творчій долі К. Білокур, у формуванні і розвитку її таланту, у становленні її як особистості.

2.5 Виховне значення художнього образу Катерини Білокур

Моделюючи образ Катерини Білокур, В. Яворівський, безсумнівно, вивчав автобіографічні матеріали, листи художниці, спогади про неї. У результаті письменник досяг максимального наближення художнього образу до реального. Змальовуючи внутрішній світ героїні, її життя, наміри, почуття, переживання, автор роману орієнтувався насамперед на українського читача, якому близькі й відомі факти з історії рідного краю, що і тісно пов'язані як з долею головної героїні роману, так і з обставинами життя кожного громадянина України. У змодельованьму образі художниці К. Білокур сфокусовано усі злети і біди нашого багатостраждального народу: його велич і незаслужені поневіряння, його красу, щедре Боже обдарування.

Художній образ мисткині, представлений письменником емоційно, пропущений через душу і серце, з любов'ю і гордістю за талант нашої щедрої української землі, не може залишити байдужим. Його призначення ? пробудити у наших співвітчизників найтонші порухи внутрішньої чуттєвості, що притаманна українцям первинно. Віднайти цю чуттєвість, потяг до прекрасного у собі, розвинути їх, і не боятися цих відкриттів у собі.

Змодельований образ К. Білокур ? це прагнення автора звернути увагу читача на божественне походження світу, людини, на гармонійне співіснування в цьому світі. Природа ? це те, що народжує, ростить, формує людину, живить її протягом усього життя, дає їй снагу і силу. Ставлення К. Білокур до природи ? це приклад того, як треба шанувати, берегти творіння Бога, як слід жити у природі і в єдності з нею, як можна черпати з неї натхнення, живодайну силу, красу ? усе, що необхідне для існування людини у Всесвіті: «Хай цвіте собі в лісі, під Пирятином, ота рідкісна конвалія, на цвітіння якої я ходила дивитися» [54, 429], -говорила головна героїня твору.

У природі К. Білокур знайшла ідеал краси. І це зумів потвердити В. Яворівський у словесно-художній формі. Краса навколишнього світу, втілена в квітах, в основі естетичного виховання нації.

Образ К. Білокур підтверджує постулат сучасного виховного процесу. Адже Бог створив квіти - як довершені зразки прекрасного ? для того, щоб прикрасити духовне і фізичне життя людини. Про це поетичним словом говорить і наша сучасниця І. Жиленко:

Ця жінка мала честь (важку, як німб!)

Родитись в день народження століття,

В одній колисці, у одному світі,

В одній біді і не в одній війні.

Ця жінка мала честь і мала біль

Так довго і терпляче йти до слави.

З зорі в зорю роботоньку робить,

А уночі - свій дивний геній бавить.

Жила собі. Було, й недоїдала.

Благенький ватник. Пічка ледь жива.

Не нарікала. Малювала. Ждала.

І - вдарив грім тих золотих фанфар! [51, 27].

Катерина теж розуміла це і прагнула довести своє розуміння через художні полотна. Художниця переконує в тому, що краса ? це те, що врятує людину і світ; джерелом краси є природа: квіти, дерева, птахи...

К. Білокур - приклад самопожертви. Вона відмовилася від особистого щастя ? адже не мала родини, дітей. Мисткиня ? творча особистість, приклад того, як треба реалізовувати у житті своє обдарування, як треба наполегливо йти до мети, уміти не зраджувати собі, своїй сутності, як невтомно досягати задуманого. Вона відкрила у собі талант художника і не піддалася на спокуси світу ? зрадити своєму талантові, відмовитися від нього на догоду людям, щоб бути, як усі.

Виховний потенціал художньо-літературного образу Катерини майстерно висвітлено В. Яворівським, убачаємо його і в такій провідній рисі характеру героїні, як любов до рідного краю, його історії. Разом з іншими перенесла лихоліття, що випали на долю народу, була тісно пов'язана з його минулим, теперішнім і майбутнім. Катерина жила і творила в ім'я свого народу, в ім'я його слави. Це не може нікого залишити байдужим. А той, хто прославив рідний народ, ? заслужив безсмертя. Тільки любов до ріднокраю, народу живить талант, дає наснагу і сили, піднімає особистість на вищий щабель досконалості і залишає її на вічному п'єдесталі. Це повинні збагнути читачі роману В. Яворівського «Автопортрет з уяви».

Катерина Василівна була наділена титанічною працездатністю, адже талант - це взірець любові до праці, він не сам по собі виявився. Лише завдяки цілоденній праці, пронизаній натхненням, Катерина змогла досягти таких високих успіхів у малярстві. Згадаймо, скільки часу витратила художниця, аби картопля на її полотні була як справжня. А скільки треба було їй зробити по господарству, аби дозволено було малювати!

Невтомна праця, часом і виснажлива, клопітна - як по господарству, так і у малярстві ? сприяла становленню К. Білокур як художниці, як національної мисткині. Її образ ? найкращий взірець для виховання у молоді любові до праці, до розвитку своїх здібностей і задатків на основі праці й завдяки праці.

У цілому образ К. Білокур ? авторське оприявлення думки про те, як піклуватися про формування свого внутрішнього світу на нормах загальнолюдської моралі. Виховний зміст художнього образу мисткині полягає у тому, щоб навчити жити, творити, реалізуватись у житті на благо ріднокраю.

За законами краси, любові, добра, тобто за законами Творця, що щедро наділив нас усіма благами, яких ми часом не помічаємо. Осмислення таланту К. Білокур, крім захоплення, гордості за неї як національну майстриню, спонукає також до відкриття обдарування у собі. Автопортрет був для художниці одним із нелегких випробувань долі, але геніальна мисткиня впоралася з ним, залишивши на спогад нащадкам неоціненні полотна-шедеври.

ВИСНОВКИ

Ключовим образом роману В. Яворівського «Автопортрет з уяви» виступає Катерина Василівна Білокур - найвідоміша і найоригінальніша з-поміж українських митців, геніальна селянка, яка ввійшла в історію світового мистецтва як художниця, що малювала квіти.

Письменник реалістично змальовує життя і долю К. Білокур ? ровесниці страшного і трагічного XX століття. Їй судилося пережити революцію, громадянську війну, колективізацію, голод 1932-1933 років, Другу світову війну, післявоєнне лихоліття. В. Яворівський підкреслює, що вона була людиною напрочуд принциповою і чесною, емоційно та художньо багатою. Слово «святе» ? звичайний епітет щодо її мистецтва, яке не було для неї самоціллю. Малювання ? то її життя і водночас дарований Богом хрест.

Письменник художньо моделює образ К. Білокур, висвітлюючи певні грані її особистості. Зокрема, він підкреслює такі основні риси і якості художниці, як любов до рідної землі, рідного краю, народу, його славної історії. Любов до ріднокраю пов'язується в її світовідчутті з безмежною любов'ю до природи, закоханістю у творіння Вищого Розуму, з обожнюванням усього сущого на цій прекрасній землі...

В. Яворівський прагнув відкрити перед читачем душу героїні, засвідчити ії багатство і красу. Письменник стверджує, що тільки людина щедрої душі може створити великі дива-шедеври. Любов до людей ? те, що рухало думками і мріями Катерини, спонукало її до творчості: це любов до Марії Добродійки, юнацька любов до Петра, любов до матері, батька, родичів, інших односельців, а ще - любов до всього живого, зокрема, до квітів.

Письменник посвідчив, що талант К. Білокур від Бога. В. Яворівський зумів донести ті суперечності, що долала художниця, ідучи до вершин свого покликання. Він підкреслив твердість духу цієї тендітної жінки, яка тяжко працювала по господарству, доглядала хвору матір, і тільки окрушини часу віддавала творчості.