Формування світогляду Льва Толстого та втілення його ідеалів в образах головних героїв романів "Війна і мир" та "Анна Кареніна"

У вмираючому князі небо і земля, смерть і життя з поперемінним переважанням борються один з одним. Ця боротьба проявляється у двох формах любові: Одна - земна, трепетна і тепла, любов до Наташі, до однієї Наташі. І як тільки така любов прокидається в ньому, спалахує ненависть до суперника Анатолю. Інша - ідеальна любов до всіх людей, холоднувата і позаземна. Як тільки ця любов проникає в нього, князь відчуває відчуженість від життя, звільнення та видалення від неї. Любити всіх для характера князя Андрія - це значить не жити земним життям. І от боротьба завершується перемогою ідеального кохання.

Земля, до якої пристрасно потягнувся князь Андрій у фатальну хвилину, так і не далася йому в руки, спливла, залишивши в його душі почуття тривожного здивування, нерозгаданою таємниці. Тріумфувало, відчужене від мирських хвилювань небо, а услід за ним настала смерть, відхід з життя земного. Князь Андрій помер не тільки від рани. Його смерть пов'язана з особливостями характеру і положення в світі людей. Його поманили, покликали до себе, але вислизнули, залишившись недосяжними, ті духовні цінності, які розбудив 1812.

Інша роль в романі відведена П'єру. Він не тільки розуміє законність народного світовідчуття, але і приймає його в себе, споріднюється душею з простими солдатами. Після батареї Раєвського, де солдати взяли П'єра в свою сім'ю, після жахів смерті і руйнування П'єр впадає в стан повної душевної порожнечі. Він не може вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цей день. П'єр падає на землю і втрачає відчуття часу. Тим часом солдати, притягнувши сучки, поміщаються біля нього і розводять багаття. Життя не знищене, воно триває; мирними хранителями її вічних і нерозкладних основ виявляються не пани, а люди з народу.

П'єр підсів до вогню і став їсти кавардачок, то страва, яке було в казанку і яке йому здавалося найсмачнішим з усіх страв, які він коли-небудь їв ".

Цей епізод перегукується з невдалою спробою князя Андрія викупатися з солдатами в брудному ставку. Той рубіж у зближенні з народом, на якому зупинився князь, абсолютно спокійно переступив П'єр. Саме П'єру відкрився рятівний шлях у глибину життя народу. Вони, в понятті П'єра, були солдати - ті, які були на батареї, і ті, які годували його, і ті, які молилися на ікону. Вони - ці дивні, невідомі йому досі вони, ясно і різко відділялися у його думках від всіх інших людей.

«Солдатом бути, просто солдатом!» - Думав П'єр, засинаючи.- Увійти в цей загальний настрій, перейнятися тим, що робить їх такими.

Довершують духовне переродження П'єра полон і зустріч з Платоном Каратаєви. П'єр потрапляє в полон після чергового випробування: він бачить розстріл французами ні в чому не винних людей. Все руйнується в його душі і перетворюється на купу безглуздого сміття, знищується «віра і у благоустрій світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога». Щось приємне і заспокійливе відчуває П'єр в його розмірених "круглих" рухах Каратаєва, в його селянській домовитості, в його умінні звити собі гніздо за будь-яких обставинах життя. Але головне, що підкорює П'єра в Каратаєві, - це любовне ставлення до світу. Зцілюючий вплив Каратаєва на поранену душу П'єра приховано в особливому дарі любові. Це любов без домішки егоїстичного почуття, любов благоговійна: «Е, соколе, не сумуй, - сказав, він з тієї ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі російські баби .- Не сумуй, друже: година терпіти, а вік жити!»

Спілкування з Платоном Каратаєвим призводить П'єра до глибшого розуміння сенсу життя. Колись зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непорушних засадах, споруджувався в його душі. П'єру відкривається в полоні таємниця народної релігійності, заснованої не на зречення від світу, а на діяльній любові до нього. «Життя є все. Життя є Бог ... І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити Бога».

Розповідь у «Війні і мирі» йде так, що опис останніх днів життя і смерті князя Андрія перегукується з духовним переломом у П'єрі, з життєлюбною сутністю Платона Каратаєва. Почуття зв'язку з усіма, всепрощаючу християнську любов Андрій відчуває лише тоді, коли він відмовляється від життя. Відмовляючись від особистого, Андрій перестає жити. І навпаки, тільки-но в ньому пробуджується почуття особистої любові до Наташі, втягує його в земне життя, як миттєво зникає у Андрія почуття зв'язку з усіма. Бути часткою цілого князь Андрій не може.

Зовсім інше відбувається з душею Каратаєва та П'єра. Відсутність особистого, індивідуального в Каратаеве направлено у бік землі, а не неба, у бік життя, а не смерті. Каратаєв живе в повній згоді з усім конкретним, індивідуальним, земним. Він не заперечує його, а повністю з ним зливається, він крапля океану життя, а не смерті. Індивідуальність зникає в ньому тому, що вона входить у цей світ і тоне в ньому. Це повна згода з життям і вносить заспокоєння в душу П'єра.

Так вже в «Війні і мирі» намічається критичне ставлення Толстого до історичного християнству з його аскетизмом і відчуженістю від земного життя, від плоті і крові повсякденного людського буття. У Пє'ре зароджується новий і близький до народного світогляд, покликаний не заперечувати земне життя, а висвітлити і одухотворити його. Християнські почуття, пережиті Андрієм у хвилини смерті, представляються Толстому занадто зарозумілими і аристократичними по відношенню до всього мирського, інтимного і потаємного, чим живе людина. Християнство Каратаєва і П'єра сходить в світ, висвітлює радісні усмішки життя, квіти земної любові, поезію сімейних почуттів. Подібно Достоєвському Толстой закликає читача полюбити життя в живій безпосередності, перш розуміння сенсу її. Згадаймо афоризм Альоші Карамазова: «Ти вже наполовину врятований, якщо це життя любиш». Толстой вважає земний світ одним з вічних і кращих світів і закликає нас бачити у рідній землі не тимчасове пристанище, а вічну мати-годувальницю - обжитий, затишний, зігрітий теплом любові і сімейності російський будинок. Пройшовши через позбавлення полону, прийнявши в себе каратаевский погляд на світ, П'єр приходить до переконання, що всі нещастя відбувається не від нестачі, а від надлишку.

У «надлишок» зараховується тепер не тільки матеріальний надлишок, а й обтяженість людини з «верхів» духовними надмірностями сучасної цивілізації. Поневолена нею людина починає жити відбитим інтелектуальним існуванням і катастрофічно втрачає і посередні відчуття радості цього земного життя. Вона стає людиною сторонньою, не стільки живе, скільки спостерігає і аналізуює життя, а тим часом у ньому неминуче іссихают глибинні джерела душі.

2.2 Жіночий Ідеал Льва Толстого

Наташа Ростова і княжна Мар'я не схожі один на одного, мабуть бути, ще більше, ніж П'єр і князь Андрій. Наташа - зачаровуюча, граціозна, невимушена, музично обдарована, пластична; княжна Марія - некрасива, з важкою ходою, скута, втрачається поза колом близьких і коханих нею людей. Здавалося, їх можна тільки протиставляти один одному. Насправді це не так: обидві героїні є втіленням позитивного початку, алерізних його сторін і граней.

Наташа далека від інтелектуального життя і суспільних інтересів, що є основою буття князя Андрія і П'єра. Але вона дивним чином здійснює потужний вплив на розумове життя цих людей. Вона не вирішує питання про сенс життя, тому що цей сенс у самому її існуванні.

Наташа - втілення природності і живого життя. Вона абсолютно чужа штучності світського кола і миттєво виділяється в ньому, чи то її перший бал або відвідування театру. Природність і б'є ключем життя змушують Наташу постійно руйнувати умовності: у дитинстві кричати через весь святковий стіл, яке будуть подавати морозиво; в юності - однаково цілувати, не пам'ятаючи себе від радості, що повернувся після поранення брата Николеньку і абсолютно не знайомого їй Ваську Денисова або приймати Бориса Друбецкого, знаючи, що той не може з нею одружитися; в зрілі роки - багато годин проводити в дитячій, показувати всім плями на пелюшках і т. п. Але порушення умовностей щоразу відкривають їх штучність, надуманість.

Наташа обдарована разючою тонкістю моральної інтуїції - відчуттям людей, що стає для неї критерієм їх оцінки. Наприклад, Наташа нарікає Миколі за його дружбу з Долоховим: «... він злий і без почуттів. Ось адже я ж люблю твого Денисова ... у нього [Долохова] все призначено, а я цього не люблю ». Своє відчуття Наташа не завжди може виразити словами - тоді їй на допомогу приходять образи. Дуже виразні в цьому сенсі Наталчині подання про Бориса Друбецком і П'єра Безухова. Вона каже матері про Бориса: «Тільки не зовсім в моєму смаку - він вузький такий, як годинник столові ... Вузький, знаєте, сірий, світлий ... Безухов - той синій, темно-синій з червоним, і він чотирикутний ». Моральна інтуїція дозволяє Наташі тонко відчувати стан іншої людини і, якщо потрібно, приходити йому на допомогу.

Безпосередність поєднується у Наташі з відчуттям безперервної цінності кожної миті буття, з почуттям повноти життя. Наташа, як і пушкінська Тетяна - «російська душею», російська до глибинних основ своєї особистості.

На відміну від Андрія і П'єра, Наташа ніколи не замислюється над сенсом життя, але цей сенс розкривається в тому, як вона живе. По відношенню до Наташі виявляються безсилими всякі загальні визначення. У чому джерело відновлюючої сили, Наташі? Чому спілкування з нею і навіть спогад, про неї роблять непотрібними роздуми про сенс життя: вона сама і є цей сенс?

Перш за все, Наташа більше, ніж будь-хто з людей дворянського кола, безпосередня. Вона відчуває життя по-своєму, не аналізуючи її. Вона пізнає світ, обходячи раціональний, логічний шлях, прямо і цілісно, ??як людина мистецтва. У ній втілюються найкращі властивості жіночої істоти: гармонія духовного і тілесного, природного та морального, природного та людського. Вона володіє вищим даром жіночої інтуїції - прямим відчуттям правди.

Вона живе вільно і розкуто, однак всі її вчинки зігріті зсередини прихованою теплотою морального почуття, яке вона з народження ввібрала з російської атмосфери ростовського будинку. Народне в Наташі перетворюється на інстинктивно-підсвідому силу всієї її особистості, і виявляється воно легко, невимушено.

B мирномужитті Наташа Ростова пробуджує моральні цінності, які врятують Росію. «Маленький світ», який формується навколо неї, є прообразом великого «світу» 1812 року. У всіх своїх вчинках і душевних проявах Наташа несвідомо слідує законами простоти, добра і правди.

Проте Толстой показує і внутрішній драматизм тієї людяності, яку несе в собі життєлюбна і безпосередня героїня. П'єр ніяк не може зрозуміти і з'ясувати для себе, чому наречена князя Андрія, так сильно кохана і мила Наташа, проміняла Болконського на "дурня" Анатоля? Проте Толстой вважав цю подію «найважливішим місцем роману», його «вузлом». Зауважимо, що така несподіванка загрожує не лише Наташі. Коли Курагіни приїжджають в Лисі Гори сватати Анатоля до княжни Марії, старий Болконський навіть у думках не допускає, щоб ця порожня людина якось похитнула сімейний порядок. Але він помиляється. Княжна Марія потрапляє під владу безсоромних очей Курагіна. У їх нахабно-вільному погляді є притягальна, спокушаються сила, ворожа суворо регламентованому та впорядкованому гнізду Болконских.

Чи випадково є зближення Наташі саме з Курагіним? Чи немає подібності в стилі життя Наталки та Анатоля? Мабуть, не випадково, і такі спільні точки між Наташею і Анатолем є. Толстой так характеризує Анатоля: «Він не був устані обдумати ні того, як його вчинки можуть відгукнутися на інших, ні того, що може вийти з такого або такого його вчинку». Анатоль безмежно вільний у своєму егоїзмі. Він живе стихійно, легко і впевнено. Але і Наташа кориться відчуттю повної душевної розкутості. Для неї теж не існує болюче питання «навіщо?». Проте є суттєва різниця між «все можна» Анатоля і розкутістю Наташі, у якої є моральний інстинкт. «Все можна» Наташі - це бажання відкритих, прямих відносин між людьми, бажання мирної співдружності, доброго спілкування.Але в моменти повної душевної відкритості осіб,які живуть серцевими інстинктами, не застрахований від помилок і катастроф. Вільний інстинкт Наташі переступає межі морального почуття і змикається на мить з егоїзмом Курагіна. У стихійному почутті правди і добра є краса і чарівність, але є і внутрішня слабкість.

Разом з тим помилка Наташі спровокована Андрієм і Анатолем. Це люди абсолютно протилежні, але відомо, що протилежності сходяться. Князь Андрій - абстрактна духовність, Анатоль - плотська бездуховність. Ідеал - десь посередині. Для того щоб жити повноцінним життям, Наташі треба подолати ці крайнощі: і повністю позбавлену духовності любов Анатоля, і відчужену духовність князя Андрія, що не вміє цінувати безпосередню силу почуттів. Наташа вище кожного з них тому, що вона стихійно шукає рівноваги, єдності чуттєво-земних і духовних начал. З прагнення подолати ці крайнощі виникає дивне на перший погляд бажання Наташі поєднати свої два кохання в одну.

На молитві в домовій церкві Розумовських Наташа інтуїтивно шукає виходу з душевної самотності, шукає зближення з людьми. Коли диякон з амвона урочисто проголошує: «Миром Господу помолимось», Наташа, роз'яснюючи для себе сенс цих слів, мимоволі визначає суть тієї єдності, яке врятує Росію: «миром, - всі разом, незалежно від станів, без ворожнечі, а з'єднані брацькою любов'ю - будемо молитися». Загальнонаціональна біда змушує Наташу забути про себе, про своє нещастя. Органічно живе в ній російський початок виявляється у патріотичному пориві при від'їзді з Москви.

У ці важкі для Росії дні її любов до людей досягає вершини - повного забуття свого «я» для інших. Княжна Марія, яка приїхала до вмираючого брата, зауважує:«На схвильованому обличчі її, коли вона вбігла до кімнати, був тільки один вираз - вираз любові, безмежної любові до нього, до неї, до всього того, що було близько коханій людині, вираз жалю, страждання за інших і пристрасного бажання віддати себе всю, для того, щоб допомогти їм. Видно було, що в цю хвилину жодної думки про себе, про свої стосунки до нього не було в душі Наташі».

Сила любові Наташі полягає в тому, що її самопожертва абсолютно безкорислива. Саме цим відрізняється вона від розважливої ??жертовності Соні, яка «з радістю усвідомлювала, що вона, жертвуючи собою, цим самим піднімає собі ціну в очах себе та інших ...». У такій жертовності немає душевного пориву, бо зсередини вона підточена егоїзмом.

Перехід Наташі в зрілий вік здається на перший погляд чимось несподіваним: "Вона погладшала і поширішала, так що важко було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу ..." У грубуватій різкості портрета відчувається бажання Толстого подражнити певне коло читачів. Епілог роману явно полемічний. Він спрямований проти погано понятих ідей емансипації і у нас в Росії, і за кордоном. Іронічно розповідає Толстой про «розумних людей», які вважають, що жінка повинна дотримуватися дівочого кокетства. Це розбещений погляд людей, «які в шлюбі бачать одне задоволення, одержуване подружжям один від одного, тобто один початок шлюбу, а не всі його значення, що складається в сім'ї». Для людей, які звикли брати від життя тільки чуттєві насолоди, жінка як мати взагалі не існує. У материнстві Толстой бачить вище покликання і призначення жінки. І його Наташа - ідеальне втілення жіночності - у зрілому віці залишається вірною сама собі. Всі природні багатства її натури, вся повнота її життєлюбного істоти йдуть у материнство і родину. Як дружина і мати, Наташа, як і раніше прекрасна. Одухотворена чуттєвість Наташі торжествує в сімейному житті з П'єром. Відносини між ними глибоко людяні і чисті. П'єр не може не цінувати в Наташі її чутливу жіночу інтуїцію, з якою вона вгадує найменші його бажання, і милується безпосередній чистотою її почуттів. Нехай вона не дуже розбирається в суті політичних помислів П'єра, але зате вона завжди вловлює добру основу його душі. Через спілкування з нею очищається і оновлюється його душа.

Наташу Ростову і княжну Марію недарма пов'язують не лише родинні узи (княжна Марія стала дружиною Миколи Ростова), а й глибоке взаєморозуміння. Недарма - тому, що ці дві героїні, такі різні, надзвичайно близькі один одному.

Княжна Марія, вихована суворим батьком у традиціях XVIII століття - традиціях раціоналізму і знання точних наук, - являє ¬ ся душею сім'ї Болконских. Звичайно, в ній теж є «Болконская» гордість, яка, наприклад, допомогла їй подолати чарівність Ана-толю Курагіна, чого не змогла зробити Наташа. Як батько і брат, княжна Марія інтелігентна і інтелектуальна, вона - рівноправна співрозмовниця князя Андрія і П'єра Безухова. Її теж займають питання про сенс життя про призначення людини в світі. Але на відміну від брата і батька княжна Марія - глибоко віруюча людина. І справа не в тому, що вона завжди приймає мандрівників, прочан, юродивих, обдаровує їх, слухає їхні нескінченні розповіді. І навіть не в тому, що у неї неодноразово з'являлася думка самій взяти палицю і піти мандрувати: «Залишити сім'ю, батьківщину, всі турботи про мирські блага для того, щоб, не приліплюючись ні до чого, ходити в лахмітті, під чужим ім'ям з місця на місце, не роблячи шкоди людям і молячись за них, молячись і за тих, які женуть, і за тих, які приймають: вище цієї істини і життя немає істини і життя!». Справа втому, що для княжни Марії Христовий заповіт про любов до ближнього як до самого себе складає основу і головний принцип існування. Княжна тверда у своїй вірі. Незважаючи на скептицизм невіруючого брата, вона просить його, що відправляється на війну, надіти ладанку. І князь Андрій виконує її прохання. Коли в сім'ї з'являєтьсямаленький Миколка, княжна Марія всю свою любов і турботу віддає йому. У роки війни 1812 року, коли французи наблизилися до маєтку, княжна Марія не змогла залишатися там, хоча її компаньйонка-француженка і обіцяла заступництво своїх земляків. Але родинна гордість Болконских і ображене почуття російської людини змусили княжну Марію з обуренням відкинути подібні обіцянки-пропозиції: «Щоб князь Андрій знав, що вона у владі французів! Щоб вона, дочка князя Миколи Андрійовича Болконського, просила пана генерала Рамо надати їй заступництво і користувалася його благодіяннями! »- Ця думка приводила її в жах, змушувала її здригатися, червоніти і відчувати ще не випробувані нею напади злості й гордості ».

Коли селяни не хотіли випускати княжну з племінником з маєтку, на допомогу прийшов Микола Ростов, випадково проїжджавший неподалік зі своїми однополчанами. Це знайомство справило велике враження на обох. Княжна Марія повинна була визнати, що покохала Миколу з першого погляду. Любов перетворила княжну, подарувала їй грацію і чарівність, яких раніше в ній не було. Це з усією очевидністю проявилося під час зустрічі її з Ростовим у Воронежі: «З тієї хвилини як вона побачила це миле, улюблене обличчя, якась нова сила життя оволоділа нею і змушувала її, крім її волі, говорити і діяти. Обличчя її, з того часу як увійшов Ростов, раптом перетворилося. У перший раз вся та чиста духовна внутрішня робота, її прагнення до добра, покірність, любов, самопожертва - все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного особи.

Якщо сім'я Наташі і П'єра заснована на спорідненості душ, то сім'я Марії та Миколи - на єдності протилежностей. Микола пишався тим, що княжна така розумна і гарна, усвідомлюючи свою нікчемність перед нею в світі духовному, і тим більше радів тому, що вона з своєю душею не тільки належала йому, але складала частину його самого.

2.3 Платон Каратаєв - народний Ідеал письменника

Платон Каратаєв - російський солдат, зустрінутий П'єром Безуховим в полоні, де він прожив чотири тижні поруч з ним. Каратаєв, за словами письменника, «залишився назавжди в душі П'єра найсильнішим і найдорожчим спогадом і уособленням всього російського, доброго».

Образ Платона Каратаєва - один з ключових образів роману, який відбив народну філософію життя. Каратаєв - селянин, відірваний від звичного життєвого ладу і поставленийв нові умови (армія і французький полон), в яких особливо яскраво проявилася його духовність. Платон показаний в основному через сприйняття П'єра. Після того, як він став свідком страшної події - розстрілу полонених, П'єр втратив віру в людину, в розумність її вчинків. Він знаходився в пригніченому стані. І саме зустріч у бараці з Платоном повернула графа Безухова до життя. «Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, замітив якого,П'єр зауважив, спочатку по міцному запаху поту, який відокремлювався від нього при будь-якому його русі». Граф і мужик опинилися в однаковому становищі: вони полонені. І в цій ситуації необхідно залишитися людиною, самим собою, необхідно вистояти і вижити. Саме такого виживання навчається П'єр у Каратаєва.

Платон Каратаєв любить кожну людину, кожну живу істоту, весьсвіт. Не випадково він ласкавий зі звичайною бездомною собакою. За його філософією, не тільки людей, але «і худобу жаліти треба». Каратаєв живе відповідно до християнської заповіді: «Люби ближнього свого». Він любовно жив з усіма, любив товаришам, французів, любив П'єра. Його любов зігрівала оточуючих: Каратаєв втішав, «лікував» словом. Він зі співчуттям, доброзичливістю ставився до людей, в його голосі відчувалася ласка, простота. У Платоні Каратаєві ми бачимо гармонію внутрішнього життя, яка дається безмежною вірою в волю Бога на все, що відбувається на Землі, вірою в те, що все одно в кінці кінців перемагають добро і справедливість, а внаслідок цього непротивлення злу насильством і прийняття всього, що б не відбувалося. Каратаєв проповідував філософію терпіння, покірності долі. Готовність постраждати за інших - відгомін релігійної філософії, якої дотримувався герой. Платон вихований на християнських традиціях, а релігія закликає нас до терпіння і слухняності, жити «не нашим розумом, а божим судом». Тому він ніколи не відчував зла і образи до людей.

Каратаєв не приймає песимістичного погляду П'єра, змученого фі-женими фізичними стражданнями. Платон проповідує радісну віру в краще, в царство Боже, яке нескінченно. Після знайомства з Каратаєвим П'єр починає по-іншому ставиться до життя, до всього того, що з ним сталося. Платон для нього - це ідеал для наслідування. Платон Каратаєв допоміг П'єру відновити почуття стійкості світопорядку, в основі якого лежить любов і взаєморозуміння, допоміг позбавитися від мучившого його страшного питання: «Навіщо?». П'єр відчув радість визволення від пошуків мети і сенсу життя, бо вони тільки заважали йому відчути, що сенс життя - в самому житті, в усвідомленні того, що скрізь, у всьому, поруч з людьми є Бог, який всіх любить і без волі якого не спаде волосина з голови людини.

Можливо, як солдат Каратаєв слабкий: справжній воїн повинен, як Тихон Щербатий, ненавидіти ворога. І в той же час Каратаєв патріот. Але як людина, особистість, Платон дуже сильний і мужній. Як сказав про народ у романі Кутузов: «Чудесний, незрівнянний народ!» Якби в армії не було людей, готових не тільки непримиренно бити ворога, а й філософськи ставитися до життєвих труднощів, знаходити в собі сили гідно долати їх, без таких солдатів Кутузов навряд зміг би перемогти честолюбного Наполеона.

Багато рис характеру Каратаєва - любов до людей, до життя, душевна м'якість, чуйність до людських страждань, прагнення допомогти людині в розпачі, горе - є цінними властивостями у взаєминах людей. Але зведення Толстим Платона Каратаєва в людський ідеал, підкреслення в ньому пасивності, покірності долі, всепрощення і підсвідомої любові до всього як вираження етичної формули толстовства (мир всередині вас) мало глибоко реакційний характер.

Сутність Каратаєва заперечує прагнення в людині до активної політичної боротьби за свої права і незалежність, і, отже, Толстой стверджує, що народному світорозумінню чужі активні революційні методи боротьби за перебудову суспільства. Каратаєв керуєтьсяаж ніяк не розрахунком, не розумом. Але в стихійних його починаннях немає і нічого свого. Навіть у зовнішності його знято все індивідуальне, а говорить він прислів'ями та приказками, що зафіксували в собі лише загальний досвід і загальну мудрість. Носячи певне ім'я, маючи свою біографію, Каратаєв, однак, повною мірою вільний від власних бажань, не існує для нього ні особистих уподобань, ні хоча б інстинкту охорони і порятунку свого життя..

Каратаєв не є центральний образ російського мужика у «Війні і мирі», а одна з багатьох епізодичних постатей поряд з Данилом і Балагой, Карпом і Дроном, Тихоном і Мавра Кузьмівна, Ферапонтовом і Щербатих та ін. та ін., нітрохи не більш яскрава, не більше вподобана автором, ніж багато хто з них. Центральним образом російського народу в «Війні і мирі» є колективний образ, втілений у безлічі персонажів, розкривають величний і глибокий характер простого російської людини - селянина і солдата. Толстой за власним задумом зображує Каратаєва не як характерного представника солдатської маси, а як явище своєрідне.

2.4 Події «Війни і миру» в контексті толстовської філософії історії

У 1867 році Лев Миколайович Толстой закінчив роботу над романом-епопеєю «Війна і мир». Говорячи про свій роман, Толстой зізнавався, що в «Війні і світі» він «любив думку народну». Автор поетизує простоту, доброту, моральність народу. Толстой бачить у народі джерело моральності, необхідної для всього суспільства. З. П. Бичков писав: «На думку Толстого, чим ближче дворяни стоять до народу, тим гостріше і яскравіше їх патріотичні почуття, багатше і змістовніше їх духовне життя. І, навпаки, чим далі вони від народу, тим суші і черствіший їх душі, тим непривабливі їх моральні принципи». Лев Миколайович Толстой заперечував можливість активного впливу особистості на історію, оскільки передбачити або змінити напрям історичних подій не можна, бо вони залежать від всіх і ні від кого в окремо. У своїх філософсько - історичних відступах Толстой розглядав історичний процес як суму, яка складається з «незліченної кількості людських свавіль», тобто зусиль кожної людини. Сукупність цих зусиль виливається в історичну необхідність, скасувати яку ніхто не може. На думку Толстого, історію роблять маси, і її закони не можуть залежати від бажання окремої історичної особи. Лідія Дмитрівна Опульская писала: «Толстой відмовляється визнати силу, яка керує історичним розвитком людства, яку б то не було ідею, а також бажання або владу окремих, нехай навіть і «великих» історичних діячів». «Є закони, що керують подіями, почасти невідомі, почасти намацуємо нами, - пише Толстой.

Відкриття цих законів можливо лише тоді, коли ми цілком зречемося від відшукування причин у волі однієї людини, точно так само, як відкриття законів руху планет стало можливо тільки тоді, коли люди відмовилися від подання затвердженої Землі». Перед істориками Толстой ставить завдання «замість відшукання причин ... відшукання законів». Згідно його погляду, учасник історичної події не може знати ні змісту і значення, ні - тим більше - результату скоєних дій. У силу цього ніхто не може розумно керувати історичними подіями, а повинен підкорятися стихійному, нерозумному ходу їх, як підпорядковувалися стародавні фатуму. Проте внутрішній, об'єктивний зміст зображеного в «Війна і мир» впритул підводив до усвідомлення цих закономірностей. Крім того, в поясненні конкретних історичних явищ сам Толстой дуже близько підходив до визначення дійсних сил, що керували подіями. Так, результат війни 1812 року був визначений, з його точки зору, не таємничим і недоступним людському розумінню фатумом, а «дубиною народної війни», що діяла з «простотою» і «доцільністю». Народ у Толстого виступає як творець історії: Мільйонні маси простих людей, а не герої і полководці творять історію, рухають суспільство вперед, створюють все цінне в матеріальній і в духовному житті, роблять все велике й героїчне. І цю думку - «думку народну» - Толстой доводить на прикладі війни 1812 року. Лев Миколайович Толстой заперечував війну, гаряче сперечався з тими, хто знаходив «красу жаху» у війні. При описі війни 1805 року Толстой виступає як письменник - пацифіст, але при описі війни 1812 року автор переходить на позиції патріотизму. Війна 1812 року постає в зображенні Толстого як війна народна. Автор створює безліч образів мужиків, солдатів, судження яких у сукупності складають народне світовідчуття. У період тяжких випробувань для Вітчизни «справою народною» стає захист Батьківщини. Всі герої роману перевіряються з цього боку: Одухотворені вони всенародним почуттям, чи готові на подвиг, на високу жертву і самовідданість.

Лев Миколайович Толстой - знавець і цінитель великої російської мови. За мови героїв твору ми можемо судити про ставлення до них автора. Толстой не вкладає в уста своїх улюблених героїв офранцужену російську мову. «Думка народна»- головна ідея роману «Війна і мир». Толстой знав, що життя, просте життя людей, з її «приватними» долями, інтересами і радощами, йде своєю чергою, незалежно від зустрічей Наполеона з Олександром, дипломатичної гри або державних планів Сперанського. Лише ті історичні події, які приводять у рух народні маси, стосуються доль національних, здатні змінити - хай драматично, але завжди благотворно - окремої людини. Так очищаються і підносяться у скорботах Вітчизняної війни його улюблені герої: Андрій Болконський, П'єр Безухов, Наташа Ростова. Кожен учасник історичних подій для Толстого не менш важливий, ніж Наполеон. Напрямок волі мільйонів людей, які, з точки зору Наполеона і тогочасної історичної науки, були нескінченно малими одиницями, визначає історичний розвиток.

Розділ 3 Протиріччя та ідеалі життя сімейного: роман «Анна Кареніна»

3.1 Концепція особистого життя, сімейних відносин, кохання, втілені у романі

«Анна Кареніна» - перший роман Льва Толстого, з сучасного письменникові життя. У творчості письменника в 50-х і 60-х роках переважало зображення як історичних («Війна і мир»), так і сучасних йому військових подій (розповіді І повісті про Кавказькій і Кримської війнах), і вже в ранніх творах письменника тема війни незмінно висвітлювалася в нерозривному зв'язку з іншими соціальними проблемами епохи.

Витіснення в пореформену епоху дворянства буржуазією і викликаний цим занепад дворянства, перелом старих дворянських норм моралі, з одного боку, масове розорення селянства внаслідок грошової кабали та безземелля і наростанні сил визвольного руху в країні - з іншого, всі ці нагальні питання того часу стали центральними для передової російської літератури. Вся атмосфера 70-х років сприяла народженню у Толстого задумів такого твору, який би відгукнулося на найгостріші питання сучасності. Цих питань життя ставило так багато, що задум не міг бути здійснений у формі повісті або нарису. Необхідно було створення широкого художнього полотна, і таким твором став роман «Анна Кареніна».

Усі найважливіші проблеми, укладені в романі, отримали те чи інше ідейно-художнє втілення в попередній творчості письменника. Проблема сім'ї та шлюбу не раз ставилося Толстим і до створення «Анни Кареніної» («Сімейне щастя», «Козаки»). «Анна Кареніна» в ідейно-тематичному відношенні - твір багатоплановий, багатогранний. Питання шлюбу та сім'ї, моралі і моральності дворянства і буржуазії, з однієї сторони, і народних мас з іншої, висвітлюються у романі в тісному зв'язку з проблемами економічними - про шляхи господарчого розвитку країни і політичними - про форми державного устрою Росії і Заходу. Питання педагогічні - про виховання дітей, естетичні - про напрямок розвитку мистецтва поєднуються з проблемами релігії - заперечення казенної церкви і модних світських містичних захоплень, широкими філософськими проблемами - про сенс людського буття і т. д. і т. п.

Кожна з цих проблем ставиться тепер письменником по-новому і отримує в романі новий дозвіл.

У «Анні Кареніній» Толстому, перш за все, була дорога її «головна думка». «У« Анні Кареніній », - сказав він одного разу, - я люблю думку сімейну ... »Думка, яку любив автор, є як би потужним джерелом світла, визначальним розташування тіней в його живопису і глибину зображення.

Тінь розладу ковзає по всій книзі Толстого. Вона особливо помітна саме у вузькому, домашньому колі і приймає різні форми у будинку Кареніна, в сімействі Облонського, в маєтку Левіна, але залишається «тінню», яка роз'єднує близьких людей. «Думка сімейна» набувала особливої ??гостроти, ставала тривожним фактором часу, тому що розлад виходив за межі сімейного кола і захоплював важливі області суспільного побуту.

Задатки цього занепокоєння були у Толстого і раніше. Ще в 1865 році він у листі до Фета говорив: «Я своїми справами задоволений, але загальний хід справ, тобто майбутнє народне лихо голоду, з кожним днем ??мучить мене більше й більше. Так дивно й навіть добре й страшно. У нас за столом редиска рожева, жовта олія, підрум'янений м'який хліб на чистій скатертині, в саду зелень, молоді наші дами в кісейних сукнях раді, що жарко і тінь, а там цей злий чорт голод робить вже свою справу, покриває поля лебідою, розводить тріщини по висохнувшій землі і продирає мозольні п'яти мужиків і баб у тріскає копита худоби і всіх їх прибере і розворушить, мабуть, так, що і нам під тінистими липами в кісейних сукняхз жовтим вершковим маслом на розписному блюді - дістанеться ».

Це лист цілком відноситься до світу «Анни Кареніної». Через десять років після того, як воно було написане, Толстой сильніше відчув свою самотність і розпач від безсилля. Свою віру у законність і справедливість садибного укладу він вже втратив, а жити за механічними правилами налагодженого побуту більше не міг. Руйнувалися не тільки побутові сімейні звички, філософські та релігійні вірування. Переоцінка цінностей була болісним процесом, і Толстой відчував свою спустошенність. «Думка про самогубство прийшла мені так само природно, як раніше приходили думки про поліпшення життя».

Ось чому в романі «Анна Кареніна» ця тема зайняла таке велике місце. Толстой зізнавався, що мав «вжити проти себе хитрощі», щоб раптом не привести думку про самогубство у виконання. Те ж занепокоєння відчуває і Левін. «І, щасливий сім'янин, здорова людина, Левін був декілька разів так близький до самогубства, - пише Толстой, - що сховав шнурок, щоб не повіситися па ньому, і боявся ходити з рушницею, щоб не застрелитися». Таке було життя «під загрозою відчаю».Саме ця загроза і довела до загибелі Анну Кареніну. І змусила Вронського шукати насильницької розв'язки.

Герої Толстого проходять через останні межі відчаю, як проходив через них і сам Толстой. У кожному з них є щось від його світовідчуття, від його свідомості болісно самого процесу переоцінки цінностей.

Сім'я завжди була і буде "онтологічним" центром будь-яких громадських та особистих потрясінь і катаклізмів: Воєн, революцій, зрад, сварок, ворожнечі так само, як і миру, любові, блага, радості і т.п. Сам Толстой називав свій «сімейний досвід»,» «суб'єктивно-загальнолюдським». Сімейну модель людських відносин він розглядав як універсальної, загальнозначущої основи братерства, любові, прощення і т.д., Так як саме рідним людям ми схильні перш за все прощати, терпіти від них образи, забувати заподіяне ними зло і жаліти їх за це зло, бо саме спорідненість, сама спільне життя перетворює їх «зло» в їхній «слабкість», невміння бути добрими , робить нас як би «співучасниками» цього «зла», Оскільки нормальний в моральному відношенні людина просто не може не відчувати своєї провини в тому, що близька, рідна йому людина "погана".

Толстой будував роман "Анна Кареніна" в двох планах: викриття міського життя і буржуазної культури (лінія Анни - Кареніна - Вронський) І зображення патріархально-садибного життя (лінія Левіна - Кіті).

Роль Олексія Олександрович Кареніна - чоловіка Анни, безсумнівно, трагічна, І багато чого в ній змушує жаліти Його.Каренін не "зла машина", Як у поріві відчаю назіває чоловіка Анна. Толстой показує його щірість, людяність у сцені примирення з дружиною. Навіть Вронський визнає, що в хвилини примирення Каренін був "на недосяжній вісоті". Правдиво розкриваючи весь Тягар людським переживань Кареніна, Толстой разом з тим глибоко аналізує його ставлення до дружини і його поведінку. Вже не Молода людина Олексій Олексійович зустрівся з Анною Аркадіївною,яка була на 20 років молодша. Він зроби пропозіцію і віддав дружіні всі ті почуття, на які був здатний. Створив те«середовище щастя», яке увійшла в нього в звичку, Каренін раптом вияви його "нелогічнім" чином зламаним. Толстой порівнює Кареніна з людино, яка спокійно пройшла по мосту іраптом побачила, «що цею міст розібралиіщо там безодн. Живі, природні почуття Каренін перевіряє поняттями і нормами, встановленими державою і церквою. Дізнавшись про зраду Анни, він після «дивного почуття фізічної жалості до неї», відчув, Що його займає тепер питання про те, як найкращим, зручно для себе і тому справедливим чином огородитися від того бруду, якою вон запятнала його у своєму падінні, і продовжувати йти своїм шляхом діяльної. Або він, поза сумнівом, егоїст, тому його зовсім не цікавить, чому Анна зрадила, його не хвилює, що Анна нещасна з ним, йому необхідно лише «обтруситися від бруду». Він гідний син середовища, в якому обертається.

Вронський пристрасно полюбив Анну, це почуття відзначилося на всьому його житті. Аристократ і джентльмен, «один з найкращіх зразків золотої молоді петербурзької», він захищає Анну перед світом, приймає на собі самі серйозні зобов'язання по відношенню до коханої жінки. Рішуче і прямо «оголошує він братові, Що дивиться на свій зв'язок з Кареніною, як на шлюб ...»В ім'я любові він жертвує військовою кар'єрою: вихід у відставку і всупереч світським поняттям і звичаям від'їжджає з Анною за кордон. Чім більше Анна дізнавалася Вронського, тим більше вона любила його, і за кордоном вона була непростимо щаслива. Саме цього не вистачало Анні в стосунках з Кареніним - пристрасі, самопожертви, живості почуттів. Але Вронський, між тим, не дивлячись на повне здійснення того, що він бажав так довго, не бувцілковито щасливий ... Він скоро відчув, що в його душіпрокинулась туга. Спроби зайнять політикою, книгами, живописом не дали результатів, і, врешті-решт, відокремлене життя в італійському місті здалося йому нудним.

«Вронський ніколи не знав сімейного життя» -так починається розділ, що розповідає про його ставлення до Кіті. Фраза ключова до образу героя, визначає і пояснює історію кохання Вронського і Анни. Саме тут треба шукати витоки трагедії цих героїв.

Вронський не отримав істинного і хоча елементарного, але самого необхідного, згідно Толстому, освіти в сім'ї. Того освіти, яке залучає людину до духовних основ життя, не за допомогою книг, навчальних закладів, а через безпосереднє спілкування з матір'ю, батьком, братами. Він не пройшов початкову школу виховання людства, де закладається фундамент особистості. «Одруження для нього ніколи не представлялася можливістю. Він не тільки не любив сімейного життя, але в сім'ї, і особливо в чоловіка, з того загального погляду холостого світу, в якому він жив, він уявляв собі щось чуже, вороже, а всього більше - смішне ».

Відкрітий зв'язок Анни і Вронськогосвітське суспільство прощало Вронському, але не Анні. Всі будинки колішніх знайомий були для неї закриті. Вронський же, знайшовши в собі сили знехтуватиплвтками свого сердовища, не пориває остаточно з цим середовищем навіть тоді, коли світське суспільство стало труїтикохану жінку. Чк і Каренін, Вронський не розумів, що коїлося в душі Анни.

У романі знайшла відображення духовна і творча еволюція автора. Спочатку Л.М. Толстого захопив сюжет про невірну дружину, який відбивав занепад моралі у вищому світі. Героїня уособлювала собою все зло, була представлена у вкрай непривабливому вигляді. Лише до шостої редакції роману автор розгортає і образно з'єднує сюжетні лінії Облонських, Левіна і Кареніної. Особливо цікавлять Л.М. Толстого долі Левіна та Анни, обидва персонажі опиняються у трагічній ситуації. І якщо героїня гине, то Левін шукає шляхів виходу з положення, що склалося, він не здається.

У романі «Анна Кареніна», як і в багатьох творах Л. Толстого, переплітаються кілька тем, він реалістично відтворює картини російського життя після реформи 1861 року. Однак однією з основних цьому в цьому творі, безумовно, є трагедія родини. У романі саме тема сім'ї є тим стрижнем, який з'єднує всю сюжетну конструкцію твору, аж ніяк не випадково, починаючи з першої редакції, головна героїня представлялася автору заміжньою жінкою з вищого суспільства, яка втратила себе, але водночас і не була ні в чому винна». Причину трагедії Толстой спершу вбачав саме в Анні. Протягом роботи над романом він дещо змінює погляди героїню і її чоловіка. Доля Анни Кареніної малюється як безвихідна, трагічна.

Автор не тільки відтворив життя суспільства, але і показав, якщо можна так висловитися, основні моделі сім'ї, існючі в цьому суспільстві. Саме в цьому сенсі деякі критики розглядають першу фразу роману як другий епіграф: «Всі щасливі сім'ї схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму». Для підтвердження цієї думки автор розповідає про родину Стіви Облонського.

Вже на самому початку твору дається коротка, але явна характеристика цієї родини: «Всі члени сім'ї і домочадці відчували, що немає сенсу в їх співмешканні і що на кожному заїжджому дворі випадково зійшлися люди більш пов'язані між собою, ніж вони». Для самого Стіви сім'я -сутозовнішня оболонка, необхідна частина суспільного устрою. Показуються його міркування про те, що не може ж він справді бути вірним своїй дружині. Однак Облонський не позбавлений позитивних якостей, добрий, чесний,він відчував тяжкість свого положення і жалів дружину, дітей і себе самого. Коли дружина прощає його, Степан Аркадійович відчуває щастя і радість, його світ знову знайшов стійкість. Але, найімовірніше, потім все буде як і раніше, хіба що він, дійсно, буде ретельніше ховати свої захоплення.

Сім'я Кареніних розкриває вже інший тип стосунків. Доллі згадує, що їй не подобався самий будинок їх; щось було фальшиве в усьому складі їх сімейного побуту. Хоча Каренін -зовсім інший тип чоловіка, ніж Стів, але їх розуміння сім'ї багато в чому близьке. ДляОлексія Олександровича Кареніна сім'я - не більш ніж узаконена форма відносин. Каренін все ж розуміє, що він безсилий, що «всі проти нього і що його не допустять зробити те, що здавалося йому тепер так природно і добре, а змусять зробити те, що погано, але їм здається належним». Думка світу, традиції суспільства виявляються для нього більш значущі, адже людина ця живе, керуючись, насамперед, розумом. За ним стоїть цілий світ, чужий людяності. Можна сказати, що Каренін - один з елементів державного механізму. Таким чином, сімейна драма Анни набуває більш глибокого сенсу. Мова йде вже про зіткнення живої людяності душі з системою суспільних установ. Трагедія героїні стає не тільки особистою, але й здобуває соціальне забарвлення.

Спроба Анни і Вронського створити сім'ю терпить крах. На думку автора, крім істинної любові людей повинні зв'язувати і інші інтереси. Вронський, хоча і любить Анну непідробно, але відкриває їй лише частину своєї душі. А в цьому випадку неможливо створити щасливу сім'ю. Для більшості героїнь Л. М. Толстого ідеальна сім'я - істинне і єдине щастя. І трагедія Анни Кареніної полягає саме в родині. Її ідеал - любов безкомпромісна, переконавшись, що для неї немає надії на таке почуття, не бачачи сенсу в житті, вона покінчила з собою.

Інший шлях виходу з подібної ситуації намагається знайти в романі Костянтин Левін. Саме цей герой здійснив свій сімейний ідеал. Але, ставши щасливим сім'янином, Левін і переживає трагедію, яка змушує його не раз думати про самогубство. Для нього сім'я - головна умова духовно розвитку, істинно моральної і трудового життя. В кінці роману Левін все ж висловлює щиру надію, що його життя «не безглузде, як була колись, але має безсумнівний сенс добра, який він владний вложити в нього!». Такий вихід, знайдений для себе персонажем. Для нього, як і для автора, будувати свою сім'ю - це будувати життя і навпаки. Два цих процесу зв'язані нерозривно.

Образ Кіті належить до кращих жіночих образів російської літератури. Лагідні правдиві очі, в яких виражалися дитяча ясність і доброта її душі, надавали їй особливу привабливість. Кіті чекала кохання як нагороди за свою красу і привабливість, вона вся охоплена юними дівоцьким мріяннями, надією на щастя.У перші ж дні свого сімейного життя Кіті зайнялася господарством, «весело звиваючи своє майбутнє гніздо». Левін подумки дорікав їй у тому, що у неї немає серйозних інтересів. Ні інтересу до діла, до господарства, до мужиків, ні до музики, в якій вона досить сильна, ні до читання. Вона нічого не робить і зовсім задоволена. Толстой, проте захищає свою героїню від цих докорів і засуджує Левіна, який ще не розумів, що вона готувалася до важливого і відповідального періоду свого життя, коли вона буде в один і той же час дружиною чоловіка, господинею дому, буде носити, годувати і виховувати дітей. І зважаючи на це, вона мала право на хвилини безтурботності і щастя любові.

Після пологів Кіті "найбільша подія в житті жінки" - Левін, ледь стримуючи ридання, стояв па колінах і цілував руку дружини, він був безмірно щасливий. "Весь світ жіночий, що отримав для нього нове, невідоме йому значення після того, як він одружився, тепер в його поняттях піднявся так високо, що він не міг уявою обійняти його".

Кіті і Левін від розчарування, важких переживань приходять до міцного і спокійного сімейного щастя. Анна і Вронський неухильно і невідворотно рухаються назустріч трагедії. Зв'язок Кіті і Левіна, є життя, стосунки Анни і Вронського розвиваються під знаком смерті.

Тут Толстой слідує філософським традиціям російського реалістичного роману: Пушкіна, Лермонтова, Гончарова, Тургенєва. Так само як його попередники і сучасники, автор "Анни Кареніної" показує вплив середовища на людину, використовуючи ті ж прийоми розстановки позитивних і негативних начал: досліджуючи, як хороші, чесні, справедливі люди переступають моральний закон.

3.2 Кохання в світлі толстовського ідеалу: образ Анни Кареніної

«Жити для цілей особистості розумній людині не можна», говорить Лев Толстой. «Не можна тому, що всі шляхи замовлені йому; всі цілі, до яких спричиняється тваринна сутність особистості людини, - все явно недосяжне.» Людина ставить ці цілі, ніби й досягає їх, але це все «метушня існування», яка неминуче приходить до кінця.

Є інші цілі, які ставить перед людиною його розумна свідомість, і які здаються протилежними цілям його тваринної особистості. Є те благо, яке люди знають з дитинства, те відчуття, яке змушує людину відмовитися від блага тваринної особистості. Це почуття - любов. Толстой каже, що «почуття любові є прояв діяльності особистості, підпорядкованої розумній свідомості.» Воно вирішує всі суперечності людського життя і дає людині найбільше благо, таке благо, яке не вимагає боротьби з іншими істотами, не кінчається, не призводить ні до пересичення, ні до страждань і жаху смерті.

Зародження і підйом кохання на вершину охоплює в творах Толстого значний період - нерідко цілі роки. Буває, звичайно, що короткочасне зближення веде до щасливого шлюбу на довгі роки. Однак Толстой не дозволить собі скористатися досвідом такого везіння. Адже він змальовує зародження і кохання не просто в реальних, а в найреальніших з реальних умов. Автор романів має вибрати випадки, в яких виявиться весь можливий його зміст, що залежить не тільки від перешкод, але й від процесу взаємопізнання і взаємовизнання, від співвідносності душевних і тілесних харастерів, від здатності почуттів перейти крізь випробовування, використавши їх собі на користь. Художник повинен захопити всі фази її наростання. Все це необхідно, щоб ліричний потік протікав в епічних берегах, щоб голуба його нитка, як на географічній карті, зайняла місце на земній твердині.

Образи головних героїв роману «Анна Кареніна» дуже реалістичні. Така життєвість образів роману обумовлюється перш за все тим, що його герої мислять і діють, як їм наказують громадські, соціальні умови, в яких вони знаходяться. Герої Толстого - це саме життя в її відображенні в мистецтві.

Таким живим правдивим втіленням дійсності пореформеної Росії є історія головної героїні роману Анни Кареніної. У долі Анни зіткнулися найгостріші протиріччі, яке визначалося закріпаченим поняттям жінки в родині й у суспільстві, дві риси її духовності - вірність моральному боргу та прагнення до особистої свободи.

Відомо, що погляди Толстого на становище жінки в суспільстві не відрізнялися прогресивністю і розходилися з поглядами революційних демократів. Однак правда житття, розкриття якої Толстой ставив за мету своєї творчості, розривала пута його хибних філософських концепцій, і він створив яскраві реалістичні образи, точно відображають життя і втілили прогресивні віяння сучасної письменныку епохи. І в цій боротьбі між філософською тенденцією автора і його стихійним могутнім реалізмом народжувався образ головної героїні роману.

Анні не властива покірність долі, яку письменник вважав. Жіночої чеснотою, вона активно бореться за право бути вільною у своїх почуттях. Безсумнівно, її образ дуже далекий від того ідеалу жінки, який відповідає філософским поглядам Толстого, і разом з тим на сторінках роману автор ні словом не засуджує свою героїню, напроти, її трагічна доля викликає у нього співчуття. Своє явно сердечне ставлення до героїні автор підкреслює і співчуттям їй позитивних персонажів роману: Доллі, Левіна, Капітонича та багатьох інших. Анну засуджують і ненавидять тільки ті представники світу, яких явно засуджує і зневажає сам автор роману.

Весь лад думок і почуттів Анни повставав проти брехні і фальші світської моралі. Вона була героїнею, співчутливо зображеної художником, героїнею, яка висловила різко негативне ставлення автора до вульгарності, порожнечі, цинізму й аморальності верхів суспільства.

Через призму сприйняття життя Анною автор роману попоказував дикі каліцтва великого світу і його аморальність. Її думками і словами він гнівно засуджує наскрізь брехливе «вище суспільство». Загибель героїні розкриває читачеві роману всю нелюдськість відносин у цьому світі неправди і личемірства. Зображуючи подружні відносини Кареніних, Толстойнамалював типову для паразитичних верств, товариства «комедію шлюбу». Анна виходила заміж не знаючи любові ні до свого майбутнього чоловіка, ні до кого-небудь іншого. Шлюб Анни з «немолодим вже чоловіком, але молодим губернатором» Олексійом Олександровичем Кареніним був влаштований її тіткою, у якої вона виховувалася. Це був типовий для світської середовища шлюб без кохання, шлюб за розрахунком, страждає стороною в якому була Анна. Звідси й визнання автором роману можливості порушення шлюбних відносин в панівних колах суспільства, що голосно іменувалися «священними узами».