Естетика постжаданівського "мікропокоління" українських поетів

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х - 90-х років стала поява літературних угруповань та об'єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства. Покоління епохи «пост»: пострадянське, постколоніальне, постмодерне. Основна проблема особистості - свобода вибору, а не однотипна поведінка. Угрупуванням, що репрезентує цю епоху була вже згадувана «Червона фіра», що постала на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-x p. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу. Літературною концепцією, згідно з заявами її членів, став неофутуризм. Ситуація в місті початку 90-х не сприяла виникненню нових мистецьких течій і бодай якомусь культурному руху - напевно, саме тому вони й утворювались, а рух відбувався. Все як у пісні гурту «Брати Гадюкіни», що дала назву літугрупованню: «…перефарбуєм віз: був червоний - он де заїхав, буде жовто-синій - побачим дивний світ». Саме після концерту «Братів Гадюкіних» у Харкові навесні 1992 року троє молодих поетів обрали для свого літгурту назву «Червона Фіра», під егідою якої проводили мистецькі акції та літературні зустрічі, що посутньо вплинули на формування нового культурного середовища в Харкові та змінили творче обличчя сучасної української поезії. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом. Молодим поетам вдалося оминути офіційні структури тодішньої Спілки письменників - їхнім середовищем спілкування були, насамперед, національно-патріотичні кола, а стартовим майданчиком - Харківський літературний музей. Саме так, у активній співпраці й відбувались зміни в культурному житті 90-х [40; 53]

Саме тоді читацькому загалу було повернуто так зване Розстріляне Відродження - десятки, сотні імен українських письменників, а також усю ту літературу, що творилася українською мовою поза межами України. Нарешті було прочитано поетів Празької школи, а також поетів, які входили до так званої Нью-Йоркської групи (Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Емма Андієвська), поети кола «Сучасності» тощо.

Свого часу видатний учений, історик української літератури Дмитро Чижевський ввів в обіг поняття «неповноти» вітчизняного літературного процесу внаслідок утрати вищих класів та невиробленості високої культури; й оцю свою «неповноту» українська література переборола аж на початку XX ст. Натомість тепер ми маємо «нову неповноту» укр. літератури, бо вона, на жаль, знову, хоч уже з зовсім інших причин, не здатна освоїти величезну кількість найрізноманітніших художніх прийомів, які виникли в ХХ столітті. Сказати, що молоде й наймолодше покоління (так звані покоління 90-х і 2000-х) є поколіннями невігласів, - надто жорстко і несправедливо, але впадає в око очевидна літературна і культурна неосвіченість дуже багатьох представників цих поколінь. Як наслідок - фактично, неготовність цього покоління долучитися до творення «наповненої» літератури, мізерна кількість естетично й світоглядно сформованих авторів прози (по суті, серед тих, хто дебютував після 1990 р., їх не більше, ніж 20), майже цілковита відсутність драматургів [1, с. 436] Упродовж 1990-х українська поезія кілька разів «умирала», а насправді - намагалася «народитися» чи навіть «перенародитися». Принаймні, приблизно на початку 2000-х відбулося «перезавантаження» кількох поетичних дискурсів, унаслідок чого суттєво розширився спектр «поетичних мов», а всередині «старих» «поетичних мов» сформувалися нові, багаторівневі системи образів і мотивів. При цьому, ніби компенсовуючи «білі плями», в актуальній українській поезії утворилися своєрідні, сказати б, модифікації «модернізму», «романтизму» тощо, цілком відмінні від попередніх. Зокрема, в нинішній модифікації «романтизму» українська поезія, здається, нарешті остаточно відмовилася від поета-жреця і пророка - на користь поета-культуротворця і культуртрегера. При цьому багато рядків, узятих із віршів різних поетів, звучать як маніфест покоління. По суті, саме ці «маніфестації» поетів (після 2000 року), і тільки в другу чергу - маніфестації поетик, виявляються одним із небагатьох справді значущих поколіннєвих маркерів.

На тлі кризи культури «контркультурність» молодих і наймолодших українських поетів (чого варті лише назви їхніх книжок - «Тероризм» Андрія Любки, «Бензин» Дмитра Лазуткіна, «Мій перший ніж» Олега Коцарева тощо) має власну і доволі багату традицію. По суті, це своєрідне «намацування» нової культури, нових міфо-культурних парадигм. З одного боку, саме ця поезія засвідчує втрату ціннісних та естетичних орієнтирів та знецінення як сенсів слів, так і культури в цілому. З іншого - гра та іронія у цих авторів знову стали «серйозними», а інтертекстуальність - (авто)біографічною. Ще одна майже типологічна риса, що стала в чомусь маркером, - ці поети мають справу не зі словом, не з мовою, а з мовленням, точніше, з мовленнєвим потоком, і в цьому сенсі цей напрямок у найновішій поезії є цілком інакшим, ніж усе, що було досі [35]

Маріанна Кіяновська заначає: «Сила впливу поетики і «легенди» Сергія Жадана на наймолодше покоління українських поетів може бути порівняна лише з впливом поетики і «легенди» Юрія Андруховича, причому разом узяті ці впливи (Сергій Жадан і «пізній» Юрій Андрухович) зіставні, скажімо, з впливом на російську поезію Йосипа Бродського. Проте є нюанси. У розмові зі мною поет і перекладач Ілля Стронговський слушно сказав, що «молодняк запилюється не стільки саме Сергієм Жаданом, скільки тим контекстом, у якому Сергій Жадан обертається, бо в нас є тенденція також і до фестивальности тусівок - Лаври («Київські Лаври». - М. К.) це одне, Форум (Форум видавців у Львові. - М. К.) инше, МРП (Молода Республіка Поетів. - М. К.), Барикада («Остання Барикада». - М. К.) «Піджаданники» пишуть не стільки під Сергія Жадана (дуже мало імен, в яких відчувається перегук з ним на рівні поетики, і це радше поети його покоління і старші), а на рівні запозичення поверхневого: Сергій Жадан про наркоту пише - і я напишу, тоді як тему подорожі з молодших тільки Олег Коцарев розробляє, а це ж чи не основний мотив СЖ, тоді як усі інші чіпляються за матюки, наркоту, за риб; що мене бісить в українській поезії - то це оця іхтіологія» [35]

Можна по-різному ставитися до «різнопоколіннєвості» поетичних поколінь («молодий» одеський поет Юрій Островершенко (1961, дебют - поч. 1990-х) - й усі інші, молодші чи старші за нього одеські письменники, з одного боку, - і справді молодий поет Андрій Любка (1987, дебют - поч. 2000-х) з Ужгорода) - але факт, що вона присутня як явище - принаймні в дотеперішньому літпроцесі.

Ще один аспект, про який варто сказати, - розпізнавальними знаками для поетичних поколінь стає те, які саме вони обирають артефакти і об'єкти для маніпуляцій. У даному разі знаковим є «мікропокоління» авторів, що виховалися під впливом поезії Сергія Жадана, насамперед - Григорій Семенчук, Андрій Любка, Олег Коцарєв, Дмитро Лазуткін тощо, а також Вано Крюгер (Іван Коломієць) [35] Також під таким кутом зору можна розглядати Павла Коробчука, Олену Герасим'юк та Юхима Дишканта. Висловлюванням цих поетів притаманні інфантилізм і відповідальність, що начебто суперечать одне одному, а об'єктом маніпуляцій (з тією ж приблизно функцією, що дитяче - на початку ХХ ст.) - війна і революція (у широкому розумінні). Зовсім інші об'єкти для маніпуляцій обирають поетки з, так би мовити, гендерно орієнтованим висловлюванням, які дебютували близько або після 2000 року - Катерина Бабкіна, Альбіна Позднякова, Ірина Шувалова, подібно пише і Олесь Барліг. Те саме стосується і квір-поезії. По суті, ці маркери можуть бути настільки яскраво вираженими, що з ними пов'язуються деякі очікування. Більше того, стосовно творчості деяких поетів наявність цих маркерів може сприйматися як необхідна умова висловлювання, хоча переважно це не більше аніж орнамент.

Тож окреслені положення дають можливість говорити про вплив поетики Сергія Жадана. Але якою вона буде? Авангардною. Сам поет не позиціонує себе як постмодерніст. В інтерв'ю із Сергієм Дорофеєвим Сергій Жадан наголошує на своїй футуристичній, авангардній спрямованості. Пізніше це знайде відгук у віршах, досліджуваного нами поета, Юхима Дишканта. Йдеться про використання міста як фону для поезії, футуристичній спрямованості та певному завмиранні.

На думку Олега Коцарева, перед тим, як говорити про вплив Сергія Жадана на інших авторів, варто поміркувати й над тим, хто посприяв формуванню письменницької індивідуальності самого Сергія Жадана.

Напевно, тут мав місце найкращий для творчої індивідуальності варіант - сплав різних впливів. Коли говорити про поезію, особливо ранню, в ній виразно відчуваються традиції рок-поезії, будь-якої - радянської, західної, української:

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою [29, c 357]

Невипадково вірші Жадана неодноразово використовували для своїх пісень такі гурти, як «Lюк», «Калєкція», «Собаки в космосі», «Оркестр Че» тощо.

Інший доволі помітний елемент - поезія бітників. Легкий її флер можна відчути, приміром, у декотрих текстах збірки «Історія культури початку століття». Коли ж не зосереджуватися винятково на поезії, то бітницькі елементи можемо побачити й у «Біг Маку», «Anarchy in the UKR» тощо. А ось із приводу книжки «Депеш Мод» багато хто відзначав, що в ній є чимало перегуків зі знаменитим твором «Москва-Пєтушки» Венедикта Єрофеєва. Згадати хоч би залізничні пригоди [40]

Якщо додати ще згадані контексти українських двадцятих, виходить, що творчість Сергія Жадана умовно «виростає» з літератури ХХ століття, її найбільш грайливої, протестної, екстравагантної, експериментальної частини. Якщо говорити про вплив Сергія Жадана на «мікропокоління» наймолодших українських поетів, то спостерігаємо «жаданівські» коди у деяких представників досить виразно. На взір, у творчих практиках Григорія Семенчука, Юхима Дишкана, Андрія Любки, Олени Герасим'юк та інших.

Отже, Сергій Жадан виробив свій ідіостиль, з характерними макабричними мотивами, з використанням сленгу, мови арго та обсценної лексики. Він створив тип нового ліричного героя, який перебуває в депресії та страждає на постколоніальний синдром. Водночас інтерес до метафізики та реалістичності зображуваного створюють властиву лише для Сергія Жадана атмосферу , в якій простежуємо потяг до іронії та частково до травестії. Він повпливав на формування поетики наймолодшого покоління українських авторів та повернув в українську літературу традиції авангардизму, що беруть свій початок від Михайля Семенка, вплив якого помітний на творчості самого поета.

Розділ 2. Проекція стилю Сергія Жадана у творчості молодих «піджадаників»

2.1 Павло Коробчук: пошук власного голосу та епігонство

Певне покоління літератури мало своїх лідерів і своїх епігонів, лідери закріплювалися на одну, або кілька епох, в результаті під їхнім сильним впливом з'являлося численна кількість епігонів. Лідером для покоління двотисячників є Сергій Жадан, це свідчить хоча б те, як молоді двотисячники прагнуть виступати із ним разом, разом видаватися. Правда, цим все не завершується, дехто вивільняється із впливу Сергія Жадана, а дехто його несвідомо, чи свідомо наслідує так і не сформувавши власного світобачення і як наслідок власного стилю.

До таких поетів можемо віднести Павла Коробчука. Молодий автор здобув другу премію «Смолоскипу» 2004 року в номінації «Поезія». Василь Слапчук акцентує увагу на раціоналістичній складовій поетики Павла Коробчука. Мимоволі виникає питання, чи поезія належить до царства раціональності? І перечитуючи вірші цього автора, помічаємо відсутність метафізики, напливу почуттів та емоцій. У його творах наявні мотиви туги, депресії, непорозуміння зі світом, що цілком суголосні з поетичним мисленням Сергія Жадана. Та ми говоримо про запозичення не на рівні поетики (бо для цього треба бути хоча б на приблизно однаковому рівні з Сергієм Жаданом), а на рівні засобів,оскільки наслідування відчувається у прагненні до епатажу і Павло Коробчук опирається навіть не на пізні тексти Сергія Жадана, а на ранні його роботи, наприклад «Генерал Юда» - епатажний текст, який більше за все дивує не стилем, а тематикою і сміливістю, щось подібне хоче робити Павло Коробчук:

Тримайся за гіпсокінцівку, бо мусиш.

Рука, неначе гіпсова гуска.

Є якась в неї - як в жінки? як в музи?

таємниця шпигунська.

Зіллється з гіпсом колись і шкіра.

Життя уповні вдихнеш... Без міри...

А думка - жвава - фантазії копія.

Голі отари на пляжі... Утопія...[38, с. 34]

Єдина відмінність - в Сергія Жадана виходить філософський текст, а в Павла Коробчука переважають алогічність і просто заримування тексту в останніх двох рядках, позаяк вчувається напнутість на штучність цього поетичного дискурсу. Перші рядки - невдала спроба сюрреалізму: «…рука, неначе гіпсова гуска». Якщо Сергій Жадан вміє зненацька оточити читача оригінальними римами, то навіть з цим Павлу Коробчуку впоратись важко: «копія - утопія». Практично - набір речень, без філософського наповнення, такі речі ще називають пошуками, може в майбутньому він знайде свій напрям, але вважаючи, що до 30-ти років чимало поетів списуються і починають писати прозу, то Павлові Коробчуку не судилося знайти свій стиль, до речі, роман він вже написав. Йдеться про «Море для шульги», де Павло Коробчук стягує по шматках сюжет, який нагадує місцями фантастику, щоденникові записи, і просто якісь переповідні історії, пересипані просторічним стилем та не зрозумілими візіями автора. Ну хоча б епізод, коли головний герой із своєю коханою їдуть з гробка….у сміттєвому баку(як вони там опинились поет не пояснює), що є переконливим прикладом абсурдизму.

У вірші «Таксист» Павло Коробчук послуговується вже виробленим лексиконом Сергія Жадана. Так само зацікавлення, таксистами, безхатченками, простими відвідувачами кафетерії «Пузата хата», що у Львові, зближує Павла Коробчука зі світом Жаданових героїв, який теж пише про міщанський люд. Бог і гроші - незмінні атрибути насамперед Сергія Жадана, в Павла Коробчука теж їх зустрічаємо. Сідаючи в таксі, ліричний герой роздумує про Бога, інформацію, гроші:

інформація у моїй крові настільки, що я знаю усі її складники -

плазма, лейкоцити, тромбоцити тощо.

наша кров перестає бути кров'ю - вона подрібнюється на частини,

так, ніби віра у Бога стає, скажімо, католицизмом чи баптизмом,

ніби в людині роз'єднуються дитинство і старість [38, с. 26]

Використання спеціальної лексики медичної термінології теж прийом запозичений із ранніх віршів Сергія Жадана. Бог і релігія, згадки про католицизм і баптизм, і їхнє недосягання неба, бо це насамперед релігії, а не віра, і звичайно є згадка про наркотики - невід'ємний жаданівський тренд Це все сприймається як відгомін Жаданових роздумів. Майже в кожному Коробчуковому вірші наявні маркери ідіостилю Сергія Жадана. Скажімо, в одній з поезій Павло Коробчук уподібнюється Сергію Жадану на рівні тематики, зокрема вчуваються спільні мотиви з віршем «Про що пишуть сучасні поети»:

поети - параноїки - віртуози

жують себе плямкають

обсмоктують до найледачішого

хрящика клаптика

сліпими пальцями вимацують

серед жабуриння гіпнозів

поміж орфеєвих мугикань

ампутують кістки

рефлексують будьмо рефлексують

і возносяться над асфальтом

гаплик і могила либонь [38, с. 44]

Однак варто підкреслити: Сергій Жадан пише, що сучасні поети змальовують свої страхи, а в Павла Коробчука вони зосереджені знову ж таки на самих собі, але невідомо про що ж вони пишуть і якими зрештою є. За нагромадженням слів автор прагнув вибудувати щось схоже до звукопису Павла Тичини, але в тексті натомість присутні: алогічність, деструктивність, відсутність філософського наповнення. Текст не є цілісним і не несе свого першопочаткового сенсу. Перефразовуючи відомий вислів, можна з упевненістю сказати, що автор не помер, а трансформувався в графомана. У поколінні двотисячників автор насправді не може померти, оскільки персона автора дуже важлива для нього самого, він сам себе возвеличує. Література має всі задатки стати поп-культурою, стати трендом, мейнстримом, але внаслідок того, що не було вдалих молодих представників так нічого і не сталося [59]

Стиль і лексика, які сильно тяжіють до творчої манери Сергія Жадана, ілюструє поезія «Прокидаючись в ліжку», яка наскрізь переповнена образами жаданівської лірики. Вже сам звукопис вірша є подібним, і використання сленгу: «час впарює тобі дешевий товар», далі - дуже цікаве зіставлення образу часу та будильника, що є у вірші «Госпелс і спірічуелс», також лейтмотив депресії, летальності та фатальності, макабричні коди створюють враження штампування під стиль Сергія Жадана:

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,

я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей -

любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш

без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.

у нього безкінечна кількість таких, як ти.

свої побажання можеш вписати у книгу скарг

і піти [38, с. 86]

Сленг, він, вона, вони в кризовій ситуації, вона, або помирає, або їде, або розлюбила. Він тікає, або помирає, все це твориться в унікальній межовості - і у Сергія Жадана, і у Павла Коробчука - типові ситуації, збіг - навряд чи. І знову вчуваються макабричні мотиви, що є характерними для поетичного стилю Сергія Жадана. «Життя - невситима пропаща оргія» - поезія Павла Коробчука, що балансує з Жадановою: «Жити - означає померти». Як в останнього, так і впершого все відбувається на межі. Пропаща оргія - образ не вітаїстичний, але й не летальний до кінця. Наявні алкоголь, накотики, знову роль Бога в цьому всьому дійстві, є вісниками духу Сергія Жадана:

у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.

Віктор Ющенко змінює стать.

як би не грався Бог у модний фасон -

усі - адмірали, адмірають і будуть адмірать [38, с.86 ]

Це і є тим поверховим запозиченням на рівні: Сергій Жадан пише про наркоту, і я напишу. До речі, перегукуються між собою образи футболіста Марадони, котрого Сергій Жадан поміщає теж в наркодиспансер і співака постколоніальних терен - Йосипа Кобзона. Іронія щодо Віктора Ющенка теж характерна риса наслідування стилю Сергія Жадана.

Або ще одна ілюстрація творчої неспроможності на самобутність поезія про революцію, яку доволі часто описує Сергій Жадан. Описи та констатація, фактажність - ті риси, що притаманні ще ранній творчості Сергія Жадана:

вірш про повстання на вулиці Грушевського

вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік.

замість помади на дівочих вустах - трішки сажі.

поміж барабанними ударами чоловік на ліхтарі

розглядає палаючі автозаки та інші пейзажі….

найщиріша війна - без присутності злості.

найсердешніші люди - серед нас.

Боже, врятуй переможців.

кохана, подай протигаз [38, с. 108]

Знову революція, про яку так багато писав Сергій Жадан, адже це є означником його стилю. І навіть помітно необроєним оком: перший рядок вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік - копіює вірші Сергія Жадана з однотипним: «Харків, 1996 рік…».

Отже, бачимо цілковиту залежність Павла Коробчука від творчого генія Сергія Жадана. Говорити про можливість самобутності чи принаймні спроби до неї не випадає. Тож епігонство Павла Коробчука - навіть неприкрите, все ж не може дотягнутися до рівня Жаданового письма. Ще один доказ, що генія перевершити важко. На нашу думку, пошук голосу Паалв Коробчкув триває, однак на сьогодні він не став унікальним представником літературного покоління, а лише увійшов до кола епігонів Сергія Жадана.

2.2 Андрій Любка: кавер-версія, епатаж, самобутність почерку

Андрія Любку зараховують до покоління двотисячників, покоління не-угрупувань, а радше окремішніх творчих особистостей, які творять у власному віртуальному (найактуальніше) просторі. Світлана Богдан у своїй статті «Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія» [9] висловлює думку, що за творчістю двотисячників закріпилися три міфи: «матизм», «верлібризм» та, звичайно ж, постмодернізм. «Матизмом» чи «суперматизмом» теперішнього читача епатувати не випадає, адже вже понад двадцять років як письменники дорвалися до обсценної лексики, перенаситилися нею, тому з'ява її в автора з екстравертивним темпераментом цілком адекватна. Ще в юнацько-максималістичному віршуванні збірок «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008) мат для поета був як виклик, як викрик непокори, як відвертий епатаж за що юного Андрія Любку дуже ганили рецензенти із sumno.com. То у пізніших його роботах мат виринає лише як зв'язка від надемоційності, внутрішньої рецепції: «хуйово - сказав Джек Деніелс» [44, с. 33], «суть поезії полягає в пизді» [44, с. 121], «моє життя, ця хуйня з дешевими акторами і такими ж цукерками» [44, с. 38] Міф другий за Світланою Богдан - верлібричність сучасної поезії. Але надто мало того, що буває у чистому вигляді, зокрема в сучасній українській літературі. Тому Андрій Любка, як і чимало інших (Олеся Мамчич, Павло Коробчук, Катерина Калитко), балансує на межі верлібру та силабо-тоніки:

Повітря хвилюється і тремтить,

Листя вовтузиться, шурхотить,

Небо проміниться, палахкотить,

І як з твоїм наближенням від тих кроків

Віконні шиби дзеленчать, як моя аорта [44, с. 110]

«Тим часом естетична практика постмодернізму на філософському рівні передбачає відсутність будь-якої першооснови, смислового центру, осі світобудови - молоде ж покоління, здається, таку вісь усе-таки шукає, про що свідчить звернення чи не кожного автора до проблеми стосунків із Богом як абсолютним началом», - звертає увагу Світлана Богдан [9] Згадки про Бога в Андрія Любки швидше як констатація існування чогось вищого, ніж звернення до нього. Та все ж Бог і рахунки - поєднання, що нагадує стиль Сергія Жадана. Відмежованість та самотність теж зближують світи обох поетів:

Бог покинув мене, він пішов спати,

він не чує моїх волань про допомогу» [44, с. 42],

бо в кожному разі

наприкінці партії або матчу (називай як хочеш)

Бог (чи хто там?) виставить тобі рахунок» [44, с. 83]

Є в ранній творчості Андрія Любки наскрізний образ Христового розп'яття. Так само цей образ наскрізний і в Сергія Жадана, і що головне, в Сергія Жадана - він хронологічно перший. У поезії Сергія Жадана образ Христа і пов'язані з ним події оригінально інтерпретовані. Приміром, у вірші «Вже не було нікого…» зі збірки «Цитатник» розгортаються алюзії новозавітної історії розп'яття Христа на контрасті із життєвою позицією ліричного героя, для якого жертовність Божого Сина є недосяжним прикладом. Проте мотив «віднайдення Христа в собі» свідчить про формування внутрішнього стрижня героя:

І гнучкий, мов хребет,

В тобі проростав Христос.

Тож, коли ти дивився і тебе не проймало,

Як в пісок вростають міста.

Його тіло розмазували, мов жовте масло,

По м'якоті житній хреста [24, с. 98]

Отже, позиція ліричного героя відрізняється від Христової байдужістю, а також поміркованістю й обережністю, що висловлено в рядках:

Згодься - ваші річки не рясніють мостами

Ти вже знав, що не зробиш той крок [24, с. 21]

Що містять алюзію до біблійного епізоду ходіння по воді Христа. У заключному образі вірша -

Ти схиляєшся низько над чистим папером

І повільно малюєш мости [24, с. 22]

Тут втілено ідею, що Богу - Богове, а людям - людське, бо вони не можуть жити «всупереч правилам». Роль біблійного мотиву розп'яття в цій та інших поезіях такого змісту полягає в актуалізації ідеї пошуку ліричним героєм / автором ключових життєвих сенсів через рефлексію ситуацій життя як жертви (Христос) і життя як зради (людина, Юда, людство). В поетиці Андрія Любки подібні мотиви простежуємо в першій збірці «Вісім місяців шизофренії», де біблійні міфи, зокрема образ тернового вінка, що теж зустрічається в одній із поезій Сергія Жадана, роблять схожими творчі виплески поетів:

Ти - мій терновий вінок,

Ти ж говорила банальні речі про те, що моїх гріхів

Вистачить для приходу нового Ісуса, для

всесвітнього потопу [43, с. 43]

Часто в образному наповненні Жаданової поезії натрапляємо на Юду, одного з найбільш суперечливих образів у світовій літературі. З одного боку, в Сергія Жадана апостол і друг Христа уособлює все людське та незле за своєю природою, а з іншого - він зрадник, втілення хисткості, непевності та слабкості. В творчій манері Андрія Любки образ Юди постає як своєрідне відгородження, відмежування від радості одностайності, від можливості бути в сімейному колі на святвечір. Ліричний герой ніби долею відкинутий на маргінеси, звідси виникає такий порівняльний зворот:

Ніч огортає мене, як Юду.

Святвечір мене зустрічає в дорозі [43, с. 51]

Використання євангельського сюжету ходіння по воді та його інтерпретування Андрієм Любкою схоже до поетичних трактувань біблійних міфем у вірші Сергія Жадана «Вони сіли за стіл, накритий на всіх», зокрема це підтверджує змалювання апостолів, відмінних від біблійного міфу, що може свідчити про переінакшення першоджерела, його змінність та лише позірну непорушність:

в ту ніч ісус ходив по воді

вода була холодна і тьмяна

ішов петро а за ним сурмачі

апостоли всі безнадійно п'яні

в ту ніч усе потопало в вині

заграли джаз збожеволілі дзвони

і мироточили на стіні

священні як лоно ікони

і всі залилися гавкотом псів

на небі місяць висів як люстра

та вмовкли всі і померли всі

бо так говорив заратустра [43, с. 18]

Як і в Сергія Жадана, апостоли п'яні, пов'язані з криміналом і зовсім не наділені ореолом таємничості та святості. Риса Сергія Жадана - приземлювати біблійні сюжети, сполучувати небо і землю - вдало пустила коріння у творчому ґрунті Андрія Любки. Ще одним кодом, який наслідував і сповідував на ранньому етапі творчості Андрій Любка, є використання обсценної лексики та нагромадження великої кількості алкоголю та цигаркового диму. Сергій Жадан вдавався до ненормативної лексики, щоб висловити своє ставлення до суспільної дійсності, протесту, то Андрій Любка робить ставку на епатаж. Всі його висловлювання тепер гострі, слова - грубі:

Жмеринка

це така дупа шо то

піздєц

я приїхав сюди зранку

коли пиво було по три двадцять [43, с. 11]

Як відомо, незмінні атрибути молодого Сергія Жадана - алкогольні напої, сигаретний дим, наркотики. Тільки в Андрія Любки спостерігаємо ухил в апологетику іншого наркотичного засобу - паління трави. Йдеться не про вітменівське листя трави, а про легкий наркотик - марихуану. Неодноразово з'являється у його поетичному світі мандрівний образ таксиста (або якогось іншого обивателя міста), що також ми бачили у вірші Павла Коробчука:

Подумки готуєшся до затяжного монологу таксиста

Про розйобані дороги, про продажних поліціянтів

починаєш розуміти ці сонні матюки,

Цей «П'яний корабель», бо з мовою й справді варто

Поводитись, наче з останньою шльондрою:

Кусати, шмагати. Любити [43, с. 47]

Як бачимо, Андрій Любка послідовно використовує знакові прийоми Сергія Жадана. Поет намагається висвітлити соціальні та особисті проблеми шляхом використання ненормативної лексики, хоча ми схиляємось до думки, що це лише засіб для епатажу, за рівнем якого він змагається зі своїм відомим попередником, що був лідером шукань 90-х років. Запозичення спостерігаються на поверховому рівні мотивів та образів, на кшталт біблійних (щоправда, якраз вони з'являються лише епізодично), а також яскраво проявляються на лексичному рівні. Загалом атмосфера і сугестія поезії Сергія Жадана відсутня, однак прагненням епатажу, як однієї з рис, що характеризує образ Жадана-письменника, безсумнівна. Останнє можна пояснити прагненням автора до медійності, адже навіть в поведінці Андрія Любки очевидна орієнтація на популярність, взнаваність тощо. В досягненні такої мети епатаж нерідко є ефективним засобом:

ця засрана тема часу і творчості

Знову залізає в мій вірш. Це брутал, думаю я.

Але тумбочка ховає мило і зубну щітку,

Все ховає розмазня цих придуркуватих

Художників. Книжки називаю курвами,

Які пішли по руках [43, с. 8]

Щоб вплинути на читача, догукнутись до нього, поет використовує на перший погляд примітивний прийом, але водночас у ньому інколи слід вбачити відчайдушний голос волаючого в пустелі:

Як пульсує велике серце голуба

у ваших скронях, грішники,блядь,

візьміться за розум,

бо порох ви і в порох повернетесь,

амінь, грішники [43, с 9]

Ці засадничі авторські настанови спричинили еклектику біблійних мотивів впереміш з вульгаристикою (хоча це можна сприймати як іронію). Однак мета поета не зовсім зрозуміла: чи він прагне достукатись до людей і бере на себе роль проповідника, чи просто іронізує. Ми схильні до другої версії. Непоодиноким явищем в творах Андрія Любки є алкоголь. До речі, у Сергія Жадана є вірш з тотожною назвою. Загальновідомо, що в першій збірці Андрія Любки алкоголь є наскрізним образом. Його супроводжує специфічна мова арго та сленг, що має місце у поезії Сергія Жадана:

Ну і хулі, якщо цю партію програно, немає

Втрачених і знайдених поколінь, є

Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих

Нікотином коней, є століття абортів і

Гомосексуальних батюшок московського

Патріархату, жоден месія не витягне нас із

Цього лайна

Забити на політику, на блядство під назвою

Ринкова економіка, перетинати нейтральні зони в

Пошуках цивілізації, наша

Країна ацтеків, наші буддисти, наш Коран,

Наше мальборо [43, с. 15]

Настрій цієї поезії пронизаний демонстративною вульгарністю висловлення, ненормативною лексикою, що створює ефект подібності Жадановій поетичній практиці, як-от:

Маю звичку всьому давати назви й кликухи,

взагалі маю багато звичок, хоча

голосно кажу,

що не маю нічого, крім Слова [43, с. 21]

У таких та подібних зворотах вчувається легка рука Сергія Жадана. Мову Андрій Любка називає своєю коханкою, але тоді вона справляє враження представниці соціальних низів, підібрана повія. Сергій Жадан теж вважає мову абсолютно знеціненою:

тому що в цій мові не лишилось

жодних нормальних слів,

тому що синтаксис,

який нас рятував,

давно застарів [23, 45]

Макабричні мотиви, характерні для поетичної атмосфери Сергія Жадана, вчуваються в темно-хмурій поетиці Андрія Любки:

А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо,

вичікує, не поспішає, коментує святе письмо

коментує безрадісно апостольські теплі послання,

їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,

а в нашій вірі, здається їй, замало тепла [43, с. 22]

Поєднана воєдино з біблійними мотивами, смерть не є жорстокою чи наглою, а навпаки - розважливою, справедливою і непоспішною; вона неминуча і безжалісна, як завжди в усі часи і віки. В Андрія Любки - схожа версія:

Смерть не зіграє тобі мелодію моріконе,

Для смерті усі однакові, для смерті - усі ми клони

Доля нас розкине по світу, наче колоду карт -

У кожного своя доля, у кожного свій інфаркт [43, с. 25]

Проте, втішні думки все ж є, вітаїстичність перемагає. Можна перефразувати Сергія Жадана і сказати, що вмерти - означає жити:

….і якщо після смерті існує життя,

Якщо далі тече ця нестримна ріка,

Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,

Якщо поезія вічна, я всім назло

Далі дивитимусь в твоє лице,

Далі кохатиму тебе [43, с. 56]

Така незла смерть, що має продовжуватись життям і коханням, знову ж примушує пригадати вірш Сергія Жадана «Кохати тебе навіть по смерті». Тож бачимо, що спільність поетичних кодів двох авторів проявляється, по-перше, в лексиці (стосується ранньої творчості Любки), по-друге, в біблійних мотивах, по-третє, в стильовій суголосності. Це дає нам підстави стверджувати про суттєвий вплив Сергія Жадана на творчість Андрія Любки. Проте цей вплив найбільш помітний на ранній поезії молодого автора, і є досить поверховим; він тільки позначив його початковий вектор руху, а далі став майже невідчутним. Тому можна говорити про творчий імпульс від одного поета до іншого, але не про епігонство теперішньої віршової практики Андрія Любки, який вже робить самостійні творчі кроки у власному шляху. Куди він його приведе, покаже час.

2.3 Олена Герасим'юк: гендерне відголосся Сергія Жадана Творчість

Олена Герасим'юк - найяскравіше літературне відкриття 2013 року. Вона має другу премію «Смолоскипу» в номінації «Поезія» та стала лауреаткою одразу кількох престижних письменницьких премій, також одною з двох перших резидентів «Станіславського феномена».

Її поезію гідно оцінив Іван Андрусяк, сказавши: «Поета з таким голосом в Україні не було давно. Те, що він з'явився - дуже добрий знак». Наразі в Олени Герасим'юк є одна збірка «Глухота», яка вже викликала хвилю реакцій не лише критиків та літературознавців, а й читачів з різних міст України, де побувала поетка. Це поезія на межі, із надривом і фольклором, вона герметична, наповнена стабільними образами. «Глухота» - це світ навколо, який не здатен почути Слово.

«Молодий поет Олена Герасим'юк з числа тих, хто з перших кроків кидає виклик солодкавій традиції, надмірній чуттєвості, романтиці як такій», - зазначає Дмитро Стус. І справді, ми можемо говорити вже про молоде покоління, котре створить власну традицію, відмінну від попередніх. У випадку Олени Герасим'юк - покоління двотисячників, яке розслабилося після бурхливих та епатажних дев'ятдесятників. Ще один важливий момент: тяглість часу та тяглість традиції, адже ніщо не виникає на голому ґрунті. Чим характерні дев'яностики ми вже говорили у попередньому розділі (див. Розділ І. 1.3.) та й тих, хто «стартував» після 2010 називають двітисячідесятниками (звучить майже іронічно). Але ділити поетів на покоління - піти найпростішим шляхом, широкою дорогою. Як зауважив Іван Андрусяк, що яким би не був час, правила гри в ньому визначають тридцятилітні. Після них поколіннями вже нічого не вимірюється. Далі є лише особистості. Як, наприклад, Сергій Жадан, який певного часу належав до покоління дев'яностників. Нинішні тридцятилітні - покоління ілюзії: вони медійні, а зараз література потребує нового, нової традиції, нового міфу. І такий міф творить юна поетка. Її щирість, не-створений-спеціально-імідж, самобутність, прямота і самість можуть бути тим матеріалом, з якого постане ця нова традиція в літературі. Її зацікавлення міфом, фольклором витворюють її власний стиль. Але в одному інтерв'ю поетка назвала Сергія Жадана улюбленим письменником, а в іншому інтер'ю, говорячи про впливи, сказала, що не хоче нікого наслідувати, бо це може збити з власного шляху. Однак вона зізналася, що запозичує досвід. Та можна говорити про вплив, адже вплив і наслідування - речі різні.

Звичайно, постать Сергія Жадана в цьому контексті найбільш прийнятна, бо простеживши творчість двох авторів, можна знайти спільні лейтмотиви і відчути накладання та переосмислення стилю поета старшого покоління (Сергій Жадан) в творчості молодої поетки. Найперш сам настрій, тон збірки «Глухота» є темним, депресивним. Так само в Сергія Жадана в його поезії наскрізним мотивом є маргінальність (герої його віршів «відкидки» суспільства: наркодилери, повії, безробітні, пияки, кримінальний контент…тощо), репресивність, відкинутість, небажання світу зрозуміти його героїв, почути їх…Але це проблеми теперішнього часу. Якщо говорити про спільні творчі коди, необхідно навести приклади поезій. В Олени Герасим'юк та Сергія Жадана спільним є звернення до образу святих. В Сергія Жадана біблійна тематика «мандрує» від збірки до збірки ( «Вогнепальні і ножоові», «Життя Марії», «Месопотамія»), і набуває соціального характеру. Апостоли у «Вогнепальних і ножових» - кримінальні діячі: («Вони сіли за стіл, накритий на всіх»):

і кричав йому: бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела

наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:

кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зілл'єш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена [20, с. 18]

Тож коли йдеться про Сергія Жадана, то його біблійні персонажі, включаючи Марію, осоціальнюються, вплітаються в сучасну дійсність, живуть таким же життям, як інші. Натомість в Олени Герасим'юк звернення до біблійного міфу теж наявне, але по-своєму трактоване і використане. Те, що в постмодерний період поети звертаються до біблійних мотивів, свідчить, що антиестетика, притаманна, за словами Дмитра Дроздовського, постстмодернізму з її скиданням «всього святого і освяченого», вже прожилася. Гряде новий період. Олена Герасим'юк це ілюструє. Її біблійні мотиви на службі у метафізики, внутрішнього осяяння; воно відмежоване від світу, спрямоване вглиб, бо світ глухий і просто його не чує:

Знову танцюй, земле, на щоках Вседержителя!

Бабо-шаманко, у бубон звертай перетини

часу і простору. Видзвони, вигати, витруси!

Ave, Maria! Ora! Ora pro nobis

Бий, Маріє, у дзвони, танцюй із нами!

Бий, Ісусе, у дзвони, танцюй із нами!

Бий, Іване, бий, Петре, Хомо, Юдо і Павле!

А де ж той дядько Йосип, що горілку носить?

Де ж та Ганнухна, де ж та Галинка?

Коси у весни запалали

Сосни у лісах запалали

Стрибаймо у сани з ногами

У сніг, у вирій

Тихо!

Небо відкрило око [11, с. 8]

Простежуємо нові інтерпретації біблійного міфу. Однак місія в двох поетів спільна: пробудити суспільство, повернути йому втрачену естетику, сприймати дійсність такою, якою вона , усвідомити, що час - давно мертвий. Наскрізним образом в творчості Олени Герасим'юк є вода:

Коли ти йдеш до мене по воді

легка як ліс

як сон тривка незрима...

я бачив корінь світу

у воді він схожий на твої розвиті коси [11, с. 12]

Проте й тут можна простежити біблійні алюзії: Ісус ходив по воді. Доволі часто зустрічаються в її образному світі ріки, озера як води - сили динамічної, рвучкої:

і я чую - підземна, щемлива ріка

Виринає крізь корінь, з землі витіка,

Чи із мене тікає - господь [11, с. 23]

Ріка Олени Герасим'юк повсякчас так чи інакше завертає у біблійне русло. Зауважмо, що у Сергія Жадана образ ріки також зустрічається часто. Зазвичай його ріка до певної міри символ християнський. На це вказує образ рибальських човнів, що дає можливість говорити про алюзію на біблійний мотив ріки:

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось - мої сни

це - рибальські човни,

це - ніч, це - течія,

це - смерть, певно, моя [22]

У Сергія Жадана ріка пов'язана зі смертю, приховуванням чогось. І не дивно, адже ріка - за уявленнями давніх слов'ян - дім русалок, утоплених дівчат, тобто мерців, які стоять вздовж русла. І цей макабричний мотив простежується в інших поезіях:

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,

ніби втома, яка приходить наприкінці,

мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,

вздовж холодного русла якої стоять мерці [22, с. 32]

Жаданова ріка оповита мороком, вона темна, ховає мерців і позбавляє дихання. В Олени Герасим'юк - щемлива, пов'язана із землею, як нерозривно пов'язані життя та смерть. До речі, в творах обох поетів життя та смерть тісно пов'язані, цей перегук є вельми відчутним. У Сергія Жадана це переплетіння найяскравіше представлене у вже аналізованій нами поезії «Жити - означає померти»:

померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш як

смерть тримає в руках м'ятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

котрий лікує всіх аспірином кожного дня,

граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе - сміються жінки на площі [29, с. 365]

У свою чергу зустрічаємо на сторінках першої книги Олени Герасим'юк зображення трупа святого, абсолютну невідворотність, імператив смерті:

перестрибую через калюжу

Як через труп василя фівейського

Скоро вітер

Мене викине на сушу

Мені потрібна людина яка б

Припини думати

Вмри [11, с. 23]

На підставі сказаного можна дійти висновку, що своєрідний вплив Сергія Жадана на творчість Олени Герасим'юк має місце. Його можна визначити як гендерне віддзеркалення поетичного універсуму. У їхніх творах звертають на себе увагу спільність тематичної партитури, де першість слід віддати біблійним мотивам, використаних напрочуд рельєфно, експресивно («щоб почули»). У колористиці переважають темні тони, що асоціативно викликають депресивні настрої. Однак на противагу жаданівській, лірика Олени Герасим'юк м'якша, ніжніша, мелодійна, хоч і сповнена твердістю самодостатності, що призводить до напруги і виразності сугестії.

2.4 Юхим Дишкант: геокультурний контраст та співзвуччя атмосфери художнього світу

Серед плеяди піджадаників особливе місце посідає доробок Юхима Дишканта, життя і творчість якого тісно пов'язані з Острогом. Варто наголосити, що відомий поет Юрій Іздрик слушно зауважив: Юхим Дишкант має всі шанси стати genius loci містечка Острога, але все покаже час.

Юхим Дишкант - вічний співець одвічних спокус (вино, повії), але водночас і ніжний лірик (вірші «Як тобі в цьому місті, кохана», «Пій мені свою пісню» та ін.). Поет є членом літературного угрупування «Плита», яке заснували випускники «Острозької академії» під час періоду навчання. Сюди, крім Дишканта Юхима входять Роман Романюк, Віктор Іщенко та Євген Лущиков. Літературним батьком групи можна вважати Олександра Ірванця, котрий виступав з «Плитою» на творчому вечорі в Рівному 2012 року і був їхнім модератором.

Характерним для творчості поета є використання образу міста, як додаткового фону, оголення людської природи, доведеної майже до абсурдності, гра зі словом(використання паронімів, омонімів тощо). Стиль подібний до течії авангардної, що лише зближує його поетику з поетикою Сергія Жадана, котрий є представником мегаполіса, столичного міста (Харків був столицею до 1934 року) Харкова, а Юхим Дишкант - провінційного містечка Острога. Однак їхні творчі геопоетичні коди збігаються. Настроєність у Юхима Дишканта така ж депресивна, це поезія перехідного стану, минущості, нетривкості:

Як тобі в сьому місті - холод, валізи і візники,

Духи проїжджені, боги подорожні, засмучені музиканти…

Юна моя, далека моя, кохана моя земля,

Сніг закриває звечора твої і мої повіки.

Сніг забирає звечора наше повітря, тебе і мене,

Ось тобі ся зима, що прогнива на шкірі,

в ранах та обласних лікарнях,

От тобі мої рани, які кривавляться кожен день,

І ріки, якими пливеш, і час який ти скрадаєш,

І хтось все одно співає, що все залишається,

Минаємо тільки ми, Кохана [16, с. 3]

Крім образу юної та далекої, рідної землі, яку поет не просто любить, а живе з нею. Цей іманентний зв'язок приводить до невтішного висновку: «І хтось все одно співає, що все залишається,//Минаємо тільки ми, Кохана» [16, с. 3] Мотив міста - домінує в поетиці Юхима Дишканта. Постколоніальний синдром, що передався як хвороба від Сергія Жадана до нього, еволюціонує, розвивається. Гострий еротизм, за словами Юрія Іздрика, непевність, острах наявні в ліриці поета. Така атмосфера зближує полюси Сергія Жадана і Юхима Дишканта. Але земля першого - то прямота, рівнинність з горбами, якщо говорити метафорично, а земля іншого - горизонт з нішами самотності, відділеності, екзистенційної самоти, котру можуть заповнити горби Сергія Жадана і вийде баланс. Тому ми говоримо про вплив поетики Сергія Жадана як каталізатора до народження власної риторики Юхима Дишканта. Безумовно, більше спільного як і в стильовому вимірі, так і в тематичному. Наприклад, своєрідним перегуком є такий вірш Сергія Жадана, де є спільними для обох поетів образи міста, зими, самотності та маргінальності:

і згадувати, як почалась зима в вашому місті

як кожен, хто зважився лишитись і жити,

жити, чіпляючись за сніг і повітря,

жити, роблячи зусилля, щоб жити….<>

з важкої зими, з затяжної депресії вибиратись

в довгих вагонах;

що - говоритиму - що мені робити без тебе

в цій пустоті, яка наповнена

твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,

Ніколи не виплутатись з цього криміналу

ніколи не звикнути до цієї країни

ніколи не забути про необхідність смерті,

ніколи не згадати її пояснення [24, с. 120]

Вчуваються спільні коди: місто, зима (ще в Сергія Жадана: «Зима обступила місто»), смерть, звернення до коханої, відмежованість від своєї країни, що є наслідком постколоніального синдрому. І як невідворотний висновок цього буття і світобачення - смерть, котру несе зима, котра прогниває в «зимі, в лікарняних халатах» та до котрої «не можна звикнути» як до снігу та до країни, що давно поховала їх у собі і себе заодно. Та все ж у теплій, щирій інтонації Сергій Жадан творить каталог пам'яті, куди входять знайомі з дитинства міські краєвиди з музеєм мотлоху радянського побуту. Та реалії минулого викликають вже подяку і пошану, а не зневажливо-іронічну погорду, як в деяких ранніх творах. Бо там - в глибині історії - відбувається таїнство синівської любові, що дає сили і наснагу жити зараз:

Тому якщо ставитись до цієї історії направду серйозно

а саме так сподіваюсь ти і хочеш до неї ставитись

почни саме звідти

встань зі своєї розкладачки

і скажи тому хто захоче тебе вислухати [29, с. 347]

Посколоніалізм наявний в рядках Юхима Дишканта силуетами пам'ятників Леніна, сфальшованим поняттями інтернаціоналізму. Характерно, що поет без зневаги і злоби використовує ці образи:

Літо і ти сумна, рудоволоса,

на площі, де мав би стояти Ленін,

таксі до аптеки когось підвозить,

кав'ярня стара, чай зелений.

І квіти якісь: білі, червоні,

люди у кінозал.

А ти зачекалась. І білі коні

слухають…

Інтернаціонал [16, с. 41]

У вірші «Батьківщина ляга на твої комсомольські груди» теж простежуємо риси постколоніалізму. Можливо, Юхим Дишкант як і Сергій Жадан в майбутньому знайде своє місце в часі, а поки що - пошук:

Ми зустрінемось десь на початку століття,

де зими чекають і революцій,

будем жебрати сніг, як циганські діти,

під обірваним стягом сірих конструкцій.

Із волоссям довгим, життям коротким,

парасоля червона комуністична,

і читатиме вірші твій ніжний ротик [16, с. 53]

У творчій риториці Юхима Дишканта знаходимо багато відголосів з «червоної епохи». Було б це не дивно, якби Юхим Дишкант був представником дев'ятдесятників, які в першій половині 90-х років вправлялись у постколоніальній іронії. У цих пріоритетах бачимо ще один імпульс від поетики Сергія Жадана.

До маркерів суголосності в поезії двох авторів слід віднести наявність макабричних мотивів. У Сергія Жадана прямолінійно звучить теза: «Жити - означає померти»:

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь

і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі [24, с. 365]

Такий же лейтмотив наявний у творчості Юхима Дишканта. У його художньому світі привертають увагу численні летальні образи. Наведемо один з прикладів:

…лярва приходить - одна подорожня -

лярва міняє мене на христа.

Каже, що їй все одно помирати,

каже, що мандри в легенях сидять,

серце її, ніби рай ізолятор [16, с. 33]

Дуже часто поет поєднує мотив смерті з біблійними сюжетами, вони органічно зростаються. Те ж саме можна спостерігати в Сергія Жадана. Коли йдеться про біблійність, то в поета-метра вона особлива і «осуспільнена». У «Вогнепальних і ножових» апостоли на чолі з Ісусом є звичайною бандою. Тобто, автор маргіналізує поняття біблійності та поселяє своє «Ти» у долі персонажів християнського міфу, що дає йому змогу уявляти їх людьми - живими, отож здатними втілити для читача їх скорботний, подеколи страхітливий досвід. Сергій Жадан одягає небожителів у наше убоге дрантя. Тому Марія у святій помсті палитиме міста тих, хто не спромігся бути гідним високої жертви Сина («Атеїзм»); Будда, котрий відмовився від споглядання за метушнею людей (єдиної дії, що личить богам), мусить померти, поринувши в абсурд реальної історії («Будда сидів на високій могилі»); Ісус із учнями з'явився на Великдень в світ православних і вжахнуся, бо літургія вже не здатна ще раз відтворити міф, і на цей раз «чаша його проминула» («Bodywork»). В Юхима Дишканта теж наявна така схожість. Його Ісус ходить хворими вулицями, але не зцілює їх, чудо не відбувається. Його постать радше тут з'являється як данина культурній традиції:

Виглянеш в місто художників і повій,

десь твій Христос серед отих позолот.

Кашляють вулиці - трохи сухот у них [16, с. 49]

У цьому уривку закодована смерть самого Бога, проголошена Ніцше. На противагу Богу людина - дівчинка - юна та легка, а місто - живе, воно грає й іскриться. Інакше кажучи, канон вмирає, а людство живе і витворює новий:

Ранні зими, Бог давно вмирає,

ти приходиш юна та легка.

У кав'ярні нашій пахне чаєм,

місто грає - в нім шумить ріка [16, с. 51]

У поезії «Рибалки і блудниці» потреба заміни старих ідеалів та цінностей новими виявляється в заміні одного міфу на інший: замість Мойсея провідником сає Мамай:

Рибалки і блудниці ті, що живуть на сих берегах.

Нагодуй їх, ніби Христос, своєю хорою печінкою.

І нехай твоя провінція з численними

лазаретами душ .

простує за своїм Мамаєм, як за Мойсеєм [16, с. 29]

Скільки тебе в місті,

де Бог сліпий набирає воду із неба?

Дівчинко, зимно надворі [16, с. 68]

Варто звернути увагу на звертання, спільне для Сергія Жадана та Юхима Дишканта. Обидвоє звертаються елегійно-ніжно «Дівчинко», попри нагромадження обсценної лексики, арго та інших мовних атрибутів сучасної літератури, проступає ніжність у такому маленькому і неважливому, з першого погляду, слові:

але ж, дівчинко, звідки твоя дорога?

Ти усю цю погань сьогодні навчила житии [16, с. 75]

Алкоголь та ненормативна лексика, швидше всього, явище не об'єднувальне, а мейнстримне, що стає зрозуміло у зіставленні з попередньо досліджуваними поетами. Хоча кожен з авторів використовує по-своєму вульгарне слово для своїх особистих цілей і ефектів. Так, Сергій Жадан передає іронічні настрої, іноді протестує в такий спосіб (ранні вірші), натомість Юхим Дишкан створює гнітючу атмосферу, що стискає, викликає несприйняття дійсності. Це створює разючий контраст з світлими бажаннями ліричного героя. Недарма збірка Юхима Дишканта називається «Портвейн» і сприймається як алкогольна декларація, хоча насправді це не відповідає провідній сугестії книжки. Звісно, вино, горілка все ж фігурують в його поезіях, однак це не наслідування прикмети Жаданового ідіостилю, оскільки в подібному руслі працює мало не кожен із постмодерних поетів. Таким чином, у творчому зростанні Юхима Дишканта простежуємо імпульси та посили його попередника - Сергія Жадана, та все ж наявну спільність не варто трактувати епігонством з боку Юхима Дишканта. Він продовжує і розвиває творчу манеру Сергія Жадана, надаючи їй індивідуальних звучань, торує нові шляхи лірики ХХІ століття. Контраст геопотичного дискурсу, що зумовлений різнорідністю природи міст, які представляють поети, лише підкреслює генетичний зв'язок образного світу нашого поета-земляка з самобутністю новатора Сергія Жадана.

З окреслених нами понять виникає, що вплив творчої манери Сергія Жадана на «мікропокоління» українських поетів - різноманітний та неоднорідний. Слід відрізняти поняття «вплив» (як несвідомий імпульс у наймолодших авторів, що спонукає до їх до поетичної самостійності та власної творчості) та «наслідування», коли молодий поет наслідує творчу манеру Сергія Жадана, замінюючи нею власне поетичне самовиявлення, як Павло Коробчук та Андрій Любка (рання творчість). Натомість Юхим Дишкан та Олена Герасим'юк протоптують власні стежки, вийшовши з-під впливу поета-метра.