Зі сторінки – на сцену: "перекодування" драматургічного тексту доби Відродження у процесі театральної постановки

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра теорії та історії світової літератури

Творча творча робота із зарубіжної літератури

епохи Відродження та XVII століття

на тему:

“Зі сторінки - на сцену: «перекодування» драматургічного тексту доби Відродження у процесі театральної постановки”

Виконала студентка ІІ курсу

факультету германської філології

групи МЛа 19-13

Савицька Анастасія Павлівна

Київ - 2014

Дзвенить третій дзвінок. Вимикається світло. І починається дійство.

Цей спектакль був дуже очікуваним, адже завжди цікаво побачити інтерпретацію, втілення всесвітньовідомого твору найкращого драматурга усіх часів на сцені театру, особливо коли його назву дещо змінили. Мабуть, усі глядачі йшли на спектакль із запитанням: «Чому ж все-таки «Джульєтта і Ромео», а не «Ромео і Джульєтта», як в оригіналі?». І на це запитання можна було уже частково відповісти, прочитавши оригінал трагедії. В російському перекладі Грекова фінальна фраза звучить: ««Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Ромео и Джульетте», український переклад Стешенко теж має такий порядок назви героїв: «Сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти». А в оригіналі Шекспір написав: «For never was a story of more woe Than this of Juliet and her Romeo...». А вже після перегляду самого спектаклю складається враження, що режисер намагався підсилити роль Джульєтти порівняно з трагедією Шекспіра. Ми можемо це бачити, порівнюючи бал: Шекспір відводить головну роль на балу саме Ромео, який зухвало крутиться навколо Джульєтти, і між ними спалахує іскра, але Джульєтта все ж залишається на другому плані, вона лише невеликою мірою розкриває себе через невеликі відповіді до Ромео. У постановці все обертається навколо Джульєтти - вона є центром, вона є сенсом усього, а вже Ромео з якогось боку намагається підійти до неї, торкнутись. Така зміна полюсів відбувається задля того, щоб показати провідну роль жінки у коханні - чоловік мусить її добиватись, але тут Джульєтта бере все у свої руки і мало не сама пропонує Ромео обвінчатись. Вона прекрасна хоробра дівчина - у свої 14 мати таку силу волі і так кохати, щоб не побоятись вбити себе кинджалом.

У спектаклі, звісно, значно скорочено обсяг тексту. Це відбувається задля того, щоб мати достатньо часу на розкриття набагато важливіших моментів, для надання їм більшої яскравості і виразності. Загалом структура оригінального тексту не порушена, це традиційне, а не авангардистське прочитання, що дає змогу глибше порівнювати і зіставляти спектакль і твір. У спектаклі, наприклад, немає смерті Паріса, а також з'являється несподівана любовна лінія між мамою Джульєтти і Тібальтом. У Шекспіра не було навіть натяку на ці відносини, але режисер вирішив підняти ще й проблему тодішнього вибору жінки. Насправді режисер не піднімав, а лише продовжив, гіперболізував цю проблему вибору. Ми бачимо, що Джульєтту хочуть видати заміж за Паріса, якого вона не кохає. А з її матір'ю це відбулось - вона вийшла за Капулетті, коли була ще зовсім юною. І коли відбуваються події п'єси, їй лише близько 26 років, тобто вона ще й тоді молода, і це зовсім не дивно, що вона покохала молодого і гарного Тібальта, навіть хай він їй і родич. Це взаємне захоплення у спектаклі розкривається на початку, коли Тібальт осипає її пелюстками троянд, і всередині твору, коли його і Меркуціо мертвих забирають на чорних ряднах, і сеньйора Капулетті дуже вбивається за ним. Варто порівняти це з тим, коли її дочка лежить мертвою поруч із Ромео, а матір тихо оплакує її в стороні. Такі режисерські прочитання дають ще більше трагізму і загадковості тексту, змушують поглянути з іншої сторони на відносини між учасниками твору.

Початок і фінал твору змінені у виставі. У Шекспіра початок відкриває хор уже з готовим фіналом твору, тобто читач заздалегідь дізнається про нещасливий кінець, і далі йде сутичка між слугами, а в спектаклі хор взагалі відсутній як такий, спочатку з промовою виступає Князь, який явно не хвалить сім'ї Монтеккі і Капулетті. Сцени зі слугами немає зовсім, є лише танці і ігри, після яких Меркуціо декламує перший катрен з 90-го сонета Шекспіра, і всі разом сміються з того смислу, який закладений в цих рядках. Сцени з сутичкою слуг немає взагалі.

Важливим є фінал п'єси, адже він містить у собі завершальну улюблену фразу усіх часів і народів: «Нет повести печальне на свете, чем повесть о Ромео и Джульетте». У виставі цього немає. Знову ж говорить Князь, що жаліє про те, що через ворожнечу двох сімей померло стільки прекрасних молодих людей, самий цвіт нації.

Сама побудова вистави, вирізані та вставлені фрагменти, гра акторів показують, що ідея п'єси Шекспіра уже змінена. Читаючи трагедію ми розуміємо, що провідною темою є тема трагічного кохання. Головна ідея тут звучить, як: «Одна душа у наших двох сердець… Твоє замре - й моєму враз кінець» (із 22 сонета Шекспіра). У постановці ж провідною ідеєю стає ворожнеча. Трагізм полягає в тому, що сім'ї вже й забули, через що вони ворогують, але їх ненависть настільки сильна, що лише після смерті дітей з обох сімей вони починають розуміти усю безглуздість цієї ворожнечі. На протязі всієї вистави Князь намагається напоумити Монтеккі і Капулетті до примирення, адже саме через них проливається стільки крові на вулицях Верони. Трагізм і абсурд також полягає в тому, що Ромео із Джульєттою навіть не подумали піти до батьків і сказати їм про свої почуття - настільки укоріненою ця ворожнеча була в їх родинах, і настільки вона була укоріненою в їх серцях і душах.

Кирило Кашликов не модернізує, але і не повертає стиль вистави до часів Шекспіра. Декорації і костюми такі, що можуть відносити на до будь-якого часу і місця, тобто ідеєю стилізації є те, що така історія могла відбутись будь-де і будь-коли. Прекрасно переданий дух балу - абсолютний прекрасний хаос, що нагадує радше оргію чи вакханалію, в центрі якого - чисті і непорочні головні герої, танець яких дуже ніжний і чуттєвий. Бал показує контраст - яскраво вдягнені танцівники на противагу білосніжним одежам Джульєтти, яка ще й в молодіжних кедах, і підкочені штани Ромео, що символізує їх ще зовсім юний, підлітковий вік і таку ж юність, чистоту їхнього кохання.

Мені дуже імпонувала гра усіх без винятку акторів - Ромео чудово впорався із своєю роллю, був дуже переконливим у сцені вбивства Меркуціо і Тібальта, був дуже ніжним і зворушливим у своєму коханні до Джульєтти; Джульєтта прикрашала сцену як тендітна квітка - уся гама почуттів була передана акторкою на найвищому рівні; Меркуціо, Тібальт і Паріс взагалі підкорили увесь зал - їх гра, мабуть, була навіть яскравішою за гру головних героїв, вони просто чудово вжились у ситуації, їх брутальний шкіряний одяг з берцами, байкарські рукавички і татуювання (Меркуціо) вразили мене тим, що створені образи не перебували у дисгармонії із образами самих героїв і їх ролі в постановці; подружжя Монтеккі і Капулетті майже весь час були однаково одягнені - однакові сукні і зачіски у дружин, однакові шинелі у чоловіків, що ще більше підкреслювало абсурдність ворожнечі їх сімей; мамка Джульєтти зі своїм слугою П'єтро додавали комічного у загальний негативний відтінок, але це комічне у результаті різко контрастувало із трагічністю сюжету - сміх мамки під час згадування минулого звучить майже гротескно, якщо ти знаєш сюжет, але в загальному все виглядало досить органічно і було незайвим.

Прекрасно вписались у спектакль декорації - вони були і аркою, і воротами, і церквою, і гробницею - одна стара напівзруйнована будівля на площі символізує вічність, яка є такою бажаною і недосяжною для людей. Спочатку на цій площі вбивають Меркуціо і Тібальта, приходять прибиральниці і змивають кров, а ще через деякий час там помирають і закохані. Люди приходять і йдуть, народжуються і помирають, а світ від цього не міняється, він залишається сталим.

Варто зазначити, що сніг є дуже важливим невербальним елементом вираження у виставі - кожного разу, коли хтось помирає, починає йти сніг. Він символізує солідарність природи із втратою, природа ніби співчуває людям. Окрема похвала має прозвучати на честь музичного супроводу - він був просто невіддільним від самої вистави. Прекрасно підібрана не лише музика, але і певні музичні ефекти, такі як, наприклад, каркання ворон. Для мене ці секунди були особливо хвилюючими, моторошними і правдивими, бо тоді, переосмислюючи все, що відбулось на сцені, всередині виникала просто буря емоцій і переживань, ефект від яких ще більше підсилював цей музичний супровід. кашликов шекспір вистава спектакль

На завершення хотілося б сказати, що театр російської драми ім. Лесі Українки заслуговує найкращих слів. Весь акторський склад надзвичайно відповідально віднісся до постановки цієї п'єси, вклав у неї всі свої сили і душу. Особливо мені сподобалось виконання ролі Князя - я отримала колосальне задоволення від гри актора. І після вистави я можу із впевненістю сказати, що я жила у добу Шекспіра, я дихала тим повітрям, я знала усіх тих людей і я вірила їхнім почуттям. Це найкраще, що мені доводилось бачити у своєму житті. І я зрозуміла, що театр - це не просто гра, не просто втілення чиїхось переживань. Театр - це саме життя.

Список використаної літератури

1. Стешенко І. В. Шекспір. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 2. К.: Дніпро, 1986. 624 с. - С.: 311-413.

2. Лотман Ю. М. Семиотика сцены. - 1980.

Размещено на Allbest.ru