Образ Дарки Попович у повісті Ірини Вільде "Метелики на шпильках" очима радянських та сучасних критиків

Феномен жіночої емансипації в українській літературі, специфіка його відображення в літературних творах. Опис та структура образу Дарки Попович у повісті Ірини Вільде, що вивчається. Критика радянської епохи та її особливості на сучасному етапі.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 22.10.2014
Размер файла 49,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ Дарки Попович у повісті Ірини Вільде «Метелики на шпильках» очима радянських та сучасних критиків

Вступ

вільде літературний емансипація повість

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон) - видатна українська письменниця, відомий майстер прози. Вона належить до найцікавіших, але водночас мало відомих на сьогодні українських письменниць. Зараз спостерігається своєрідна «патова ситуація» стосовно творчості Ірини Вільде: її здебільшого не оцінюють надто високо і не популяризують через штучний соцреалізм в ній, і водночас всі розуміють, що у стильовому плані письменниця дала українській літературі багато.

Успіх їй принесли вже перші публікації. Так, авторка була нагороджена другою премією (першу не отримав ніхто) журі Товариства письменників і журналістів 1936 р. за книги «Химерне серце» і «Метелики на шпильках». Ключове місце у письменницькому набутку І. Вільде посідають твори, об'єднані авторкою в цикл під однією назвою: це повість, що стала назвою циклу, «Метелики на шпильках» (1936), а також «Б'є восьма» (1936) і «Повнолітні діти» (1939). У центрі - історія дорослішання Дарки Попович, з усіма її зворушливими - смішними і сумними, серйозними і веселими - моментами.

Народившись і сформувавшись на Буковині, яка тоді входила до складу румунської держави, Дарина Макогон від 1923 року виховувалася в галицьких суспільних і культурних умовах. У тодішній західноукраїнській культурі виділялися дві великі теми, які концентрували в собі творчі зусилля нового покоління: засвоєння західноєвропейського естетичного дискурсу і ствердження духовної місії жіноцтва. Саме в ці інтелектуально-почуттєві тенденції так вдало увійшла Ірина Вільде зі своїм легким словом, з буттєвою радістю, з настроєм особистої гідності. Через низку прекрасних і глибоких жіночих образів, її творчість вважають найповнішим вираженням жіночої душі в українській літературі після епохи Ольги Кобилянської.

Окремими аспектами вивчення творчості Ірини Вільде та зокрема дослідженням образу Дарки Попович займалися радянські дослідники Вальо М., Качкан В., Буряк Б., Рудницький М., Денисюк І. та сучасні літературознавці Тарнавський О., Агеєва В., Баган О., Горак Р., Мафтин Н. Тарнашинська Л.,

Але до цього часу ще не було зроблено порівняльного аналізу критичних матеріалів радянської епохи та сучасних літературознавців, а тому дана робота є актуальною.

Мета роботи полягає у тому, щоб розглянути образ Дарки Попович у повісті «Метелики на шпильках» й з'ясувати різницю у його розумінні критиками радянської доби й сучасними літературознавцями та розглянути зв'язок цього образу з явищем емансипації в українській літературі

Мета зумовлює розв'язання таких завдань:

• проаналізувати феномен жіночої емансипації в українській літературі;

• зробити огляд критичних праць радянської та сучасної доби, у яких досліджується творчість Ірини Вільде;

• простежити різницю у сприйнятті жіночого образу радянськими та сучасними літературознавцями.

Обєктом дослідження даної курсової роботи є повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках».

Предметом дослідження є погляди радянських та сучасних критиків на образ Дарки Попович, головної героїні повісті Ірини Вільде

Методи дослідження.

У роботі поєднано філологічний, феміністичної критики та компаративний методи дослідження.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використанних джерел.

1. Феномен жіночої емансипації в українській літературі

В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини.

Рубіж культурних епох завжди позначався кризою основних цінностей, розчаруванням у колишніх ідеалах, пошуком нових ідей. Саме тому стало на часі протистояння патріархальних та сучасних уявлень про місце і роль жінки у соціокультурних процесах. Упродовж 19 століття у розвитку літературного фемінізму вирізняють три стадії:

1 - імітація панівної тенденції;

2 - протест проти цих стандартів і цінностей;

3 - відкриття самих себе, пошуки своєї ідентичності.

Наслідування існуючої тенденції було не лише в чоловічих псевдонімах (Марко Вовчок, Грицько Григоренко), але й в спробі імітації чоловічого погляду, презентації чоловічих цінностей. Але та ж сама Марія Маркович (Марко Вовчок) і починає руйнувати стандарти й порушувати норми «доброчесної» жінки.

Поява українського літературного фемінізму асоціюється з добою модернізму. Культурну спадщину минулого можна без перебільшення назвати чоловічою і лише наприкінці 19 сторіччя жінки починають складати конкуренцію чоловікам. Посилення в модернізмі уваги до психологізму, до нюансів психічного життя передбачає активізацію жінок - авторів з новими темами й мотивами. Жінка перестає бути лише об'єктом щодо незмінного центру - світу чоловіків. Наприкінці 19 століття активно розвивається український жіночий рух. Недивно, що серед його лідерів було чимало письменниць, тому що такий вид кар'єри був найдоступнішим для талановитої жінки. У 1887 зусиллями та коштом Олени Пчілки з'явився альманах феміністичного спрямування «Перший вінок».

Перші класичні повісті О. Кобилянської «Людина» й «Царівна» започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. «Нова жінка» О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

Драми Лесі Українки відкривають дорогу в українську літературу жіночим дійовим особам, які, будучи складними особистостями, залишались водночас жінками з тіла і крові, - людьми з інтелектуальними та емоційними потребами.

Олена Теліга писала, що коли з'явився «Перший вінок», «у високому мурі, що ділив тісне подвір'я жіночого життя від широкого світу, доступного тоді лише мужчинам, кілька сміливих жінок пробили вікна, крізь які можна було дивитися на цей світ і кидати тим, що у ньому, свої бажання і домагання» [18, стр. 79].Але рівноправність статей аж ніяк не самоціль. Лише для перших піонерок жіночого руху на початку 19 століття найважливішим було «зрівнятися з мужчинами». Це було своєрідною формою протесту проти «вегетативного» існування, який мав уможливити жінкам вступ у громадське життя та почати перетворювати і формувати світ.

Яскраві жіночі образи та непересічні долі представлені у творчості авторок епохи відродження нашої української літератури, зокрема, Ганни Барвінок (Олександри Куліш), Марії Маркович - Жученко та Олександри Псьол - авторки знаної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». А найяскравішим свідченням гендерних зрушень стало народження «нової жінки» у творчості Лесі Українки. Цей образ став вітчизняним відображенням європейського феномену «війни статей», що виник у модерній культурі Заходу. Жінка після століть забуття, «творчого сну» вийшла за межі призначення, вигаданого поколіннями, а не обраного самостійно, що призвело до руйнування структури патріархальної родини, дизгармонізації стосунків між поколіннями, послаблення родинної ієрархії, зміни моральних норм. Виник образ Нової Жінки, яка, надаючи перевагу самореалізації, критикувала «наполягання суспільства на заміжжі як єдиній запоруці повноцінного жіночого існування».

З «Союзом українок», який відстоював ідею емансипації, співпрацювало багато письменниць, таких як Наталія Кобринська, Катя Гриневич, Уляна Кравченко, Наталія Лівицька-Холодна, Ірина Вільде, Софія Русова. Н. Кобринська виступала не лише як прозаїк, а і як автор програмних статей «Про рух жіночій ув новіших часах», «Заміжня жінка середньої верстви». Жінки-письменниці гостріше відчували застійність літератури і усієї духовної атмосфери завдяки більшої залежності, в яку заганяє жінок патріархальне суспільство.

В 20-30 роках ХХ століття ідеї Кобринської й Пчілки активно розвивала і модернізувала Мілена Рудницька. У її статті «Нова доба культури» говорилося: «Через довгі тисячоліття будував храм цивілізації і культури виключно мущина. Після свого мозку і серця, для своєї вигоди, відповідно до своєї потреби і згідно зі своїм смаком сотворив він релігію, мораль, законодавство, мистецтво. Львина частина звичаїв, переконань і пересудів новочасної суспільності - се лише витвір мужеського егоїзму, без уваги на користь і шкоду другого пола. З часом вони перейшли в нашу кров і закоринилися навіть у загалу жіноцтва. Коли до цивілізаційної і культурної праці побіч мущини стане жінка, то вона як істота, наділена іншим мозком і серцем, з іншими вимогами і бажаннями, внесе до культури зовсім нові свіжі цінності, поглибить її та поширить» [16, стр. 75-76].

Яскравим прикладом розвитку третьої стадії фемінізму в українській літературі початку двадцятого століття стали твори молодої західноукраїнської письменниці Ірини Вільде, однієї з найцікавіших, та на жаль не дуже відомих на теперішній час письменниць. Через низку прекрасних і глибоких жіночих образів, її творчість вважають найповнішим вираженням жіночої душі в українській літературі після епохи Ольги Кобилянської. Як зазначає дослідниця М. Мовна: «Для Ірини Вільде це був період виходу української жінки як повноправної особистості на широку суспільну і культурну арену, яку дотепер займали виключно чоловіки, вивчення її психології, цього внутрішнього «малого світика» з його душевними переживаннями, клопотами, реаліями повсякденного життя, намаганням внести еротичний струмінь у
західноукраїнський ідейний культурний дискурс, співзвучності її творчості
передовим європейським суспільним та літературним (модерністським) тенденціям» [10] Вершинним у творчості письменниці став соціально-психологічний роман «Сестри Річинські», але ключове місце у письменницькому набутку І. Вільде по праву займає один з перших творів «Метелики на шпильках» (1936). У цьому творі порушується проблема жіночого щастя, проблема становлення жінки як особистості та проблему збереження національної гідності.

Образ Дарки багато в чому автобіографічний, зумовлений ідеалам самої Ірини Вільде періоду її юності. Головна героїня, дорослішаючи, відкриває безліч нового, неочікуваного, навіть неприйнятного не лише в довколішному світі, у стосунках з людьми, але і в собі самій. Сформований вихованням жіночий образ, поведінка та стандарти суперечать з її власним досвідом. На цьому фоні Вільде знаходить шлях показати становлення, «вростання» у доросле життя юної людини.

На жаль, в українській літературі цей модерністський перелом виявився лише епізодом. Мистецтво соцреалізму не потребувало рівності тендерної репрезентації. Тиражувалися образи м'язистих жінок з серпами та молотами, які могли претендувати лише на найнижчі сходинки чоловічої ієрархії та тяжку працю. Роль матері та жінки принижувалася та маргінізувалася. На відміну від доби раннього модернізму, жінка знову стає об'єктом, але вже не чоловічих бажань, а держави. «Гвинтики» соціалізму мусили бути позбавленими будь-якої індивідуальності. Післясталінський соцреалізм змінив образ жінки-робітниці. Тепер вона мала служити благородній меті, плекаючи гармонію в родині. Іншого місця передовій радянській жінці 60-70 років в українській літературі не знаходилося. Нова спроба модернізації літератури відбулася в останнє десятиліття двадцятого віку, що одразу активізувало гендерну тематику. Творцями нового українського фемінізму є непересічні особистості, талановиті, оригінальні постаті: Соломія Павличко, Оксана Забужко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ніла Зборовська та їх молодші послідовниці, яким під силу виявилося яскраво виразити жіноче начало і в філософії та способі художнього мислення, і в непростій галузі літературознавства, яка традиційно вважається «чоловічою». Український фемінізм саме з цієї причини став помітним явищем у сучасній українській філософії, письменстві та літературознавстві.

Отже, феміністичний дискурс ось уже протягом століття відтворює новий образ жінки. У феміністичному проекті пояснюється «минула дефектність» жінки не як природня даність, а як власне культурно сконструйоване явище. Традиційна культура досить довго контролювала «природнє життя жінки», не допускаючи її в інтелектуальний світ. Недаремно лише у кінці 19 ст. жінка повноцінно стала включатися у систему освіти, що було закономірним результатом її боротьби за рівні права. Перегляд традиційної патріархальної культури, яка вичерпала себе, дає змогу говорити про новий культурний проект, який активно формується у ХХ ст. У суспільстві, яке прагне законсервувати традицію, фемінізм сприймається як небезпека, руйнування і розклад культури, але це пошуки нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі, поглядів на щастя, на сенс життя і любов.

2. Образ Дарки Попович у повісті Ірини Вільде «Метелики на шпильках»

Одарка Попович - головна героїня повісті Ірини Вільде «Метелики на шпильках». До кращих сторінок твору належать ті, де автор змальовує внутрішні конфлікти героїні, душевні тортури, пов'язанні зі вступом у доросле життя і першим почуттям любові. По-дитячому безпосередня, але принципова, серйозна і вдумлива, щира, довірлива - така Дарка Ірини Вільде. Навіть важко визначити, яке з її переживань висвітлено глибше, який з внутрішніх конфліктів героїні розкрито драматичніше. Та з певністю можна сказати, що це один з літературних образів, без якого важко уявити українську літературу.

З часом змінюются оцінки творчості автора, значущості її образів. Так сталося і з образом Дарки Попович. По різному дивляться на нього критики радянської епохи та знавці нашого часу.

3. Критика радянської епохи

В радянську добу Ірина Вільде була популярним автором. Її вважали одним із кращих митців української радянської літератури. Творчість письменниці завжди привертала увагу тогочасних дослідників. Літературознавці розглядали творчий доробок І. Вільде як приклад «високої ідейності та комуністичної партійності в підході до зображення питань дійсності, висвітлення питань сучасності і минулого». [4, стр. 3]. Письменницьку діяльність авторки умовно поділяли на період дорадянських часів, коли Вільде «жила в умовах польсько-шляхетського гніту та буржуазно-націоналістичного засилля», та період радянської епохи, який пов'язаний з утвердженням методу соціалістичного реалізму в творчості письменниці. Перший етап творчості І. Вільде вважався не позбавленим суперечностей та помилок. Юнацькі захоплення письменниці творчістю Михайла Яцкова, який «в своїх декадентських творах заглиблюється в містику, у світ фантазії і вигадок, втрачаючи ідейний компас, відходячи від простої народної мови, близької йому тематики» [4, стр. 18-19], творами письменниць з «невиразним класовим світоглядом» датчанки Карін Міхаеліс, норвежки Зігфріди Ундсет та інших, модерні стичною літературою, а згодом і робота у «буржуазно-ліберального журналу «Жіноча доля» і його молодіжного додатку «Світ молоді»» на думку М. Вальо, мали негативний вплив на перші твори авторки. Але інший дослідник творчості Вільде В. Качкан зазначає, що: «Не можна погодитися із спрощеною думкою М. Вальо про деякий негативний вплив М. Яцківа на письменницю. […] Немає підстав відносити І.Вільде, її спадщину дорадянського періоду до революційно-демократичних письменників, але було б помилкою вважати, нібито вона орієнтувалася на лише західноєвропейську модерністську літературну естетику, як це мало місце в деяких критичних спробах». [12, стр. 20,26].

Після возз'єднання у1939 році Західної України з Радянською Україною І. Вільде опинилась у нових умовах життя. Знайомство з радянською літературою та освоєння нового художнього методу потроху змінюють естетичні смаки та погляди Вільде. Її твори стають прийнятними для радянської літератури. Письменниця поступово позбувалась імпресіоністичних тенденцій, в її творчості посилюється конкретність зображення життя, вона стає «класово тенденційною».

Загалом, відгуки критиків часто містили протилежні судження - від захопленого схвалення проблематики творів та їх європейського стилю до звинувачень у безідейності. Саме такі різні оцінки і спричинили велику популярность Ірини Вільде. Так В. Качкан зазначає, що «На довгім письменницькім полі Ірини Вільде були несміливі кроки пошуків, сумніви, помилки, розчарування. Були радощі перемог. Але весь запал серця й душі вона віддала невсипущій праці, безконечному іспитові перед сучасниками і водночас перед історією» [12, стр15].

У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» Ірина Вільде видала повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 р.) За цей твір письменниці було присуджено премію Товариства письменників та журналістів за імені Івана Франка за 1935 рік. Після нагородження Ірини Вільде літературною премією імені І. Франка за повість «Метелики на шпильках» її «цілком логічно покритикували письменники і публіцисти з націоналістичного середовища (особливо поет Богдан Кравців) за втечу від дійсности, відсутність національної ідейности. А було це в той час, коли на Західній Україні загострилася політична боротьба проти окупаційної польської влади, коли набрала сили і радикальности діяльність підпільної ОУН, коли десятки тисяч українців вперто протистояли режимові, тисячі сиділи в тюрмах, сотні гинули у постійних зіткненнях з поліцією. На такому тлі рання творчість Вільде сумно-лірична, особистісна, тремтливо-ніжна - справді виглядала, як «втеча» [3, стр. 8-9].

Літературознавець М. Гнатишак, оцінюючи повість молодої авторки, зазначає: «Головна її прикмета - це незвичайна легкість, з якою вона дається читати. І мимо цього є в ній теж велика мистецька культура. Культура скромної простоти, психолоґічного вичуття і жіночої душі. Своєю темою ця книжка, у протилежності до обох попередніх, наскрізь сучасна. Життя сільської інтеліґенції на Буковині. В цих рамках - психічне формування нової людини; з дитини поволі виростає жінка. В центр уваги ставить авторка незвичайно делікатну і небезпечну проблему полового пробудження, - виявленого, щоправда, головно в ідеальній, психічній сфері. Порухи першої, невинної любови представлені з правдивим мистецьким відчуттям та людським теплом - так, що ті сторінки книжки належать до найкращих. Але цю ясну атмосферу авторка, на жаль, уважала за відповідне зв'язати з проблемою, яка взагалі не надається до повістевого опрацювання, а саме з проблемою полового виховання. Через те входять у повість усякі женуючі подробиці, яким тут не місце. Подекуди авторка навіть впадає в атмосферу брутального натуралізму і через те нівечить зовсім ніжну, продуховлену атмосферу інших партій книжки. Таким чином ця гарна і своїм характером незла повість через невидержання міри стає, на жаль, невиховним твором. Правда, ці тіневі сторінки винагороджує нам щедро з правдивим сердечним теплом змальована родинна атмосфера, любов доньки до матери й батька, і багато направду будуючих моментів з того середовища; є навіть, поруч неґативних, позитивні моменти в реліґійній сфері цього твору. І це все дає нам надію, що авторка, яка розпоряджає направду великим Божим даром слова, поверне в майбутньому всю свою працю на позитивне розбуджування етичного й національного духа в нашому громадянстві. Дай Боже, щоби так сталося. Бо цієї авторки направду було би шкода» [6, стр. 9].

Також після виходу повісті «заповзяті критики з різних клерикальних газеток та журналів захвилювалися, що, мовляв, авторка поставила публічно «проблему статеву» і її твори не зміцнюють, а розкладають суспільство, ігнорують традиції» [12, стр. 27].

Колега по перу - Б.-І. Антонич - навіть напівжартома вивів «формулу» успіху її творів: «Така трудна до схоплення і окреслення річ, що має походити з Божої ласки й називається звичайно талантом, правдивим талантом, плюс така життєдайна жила тематичного золота, що здається невичерпна та називається споминами з першої молодості […], плюс персонажі, що заступають авторку, характеризовані за моделем «химерне серце» (ніяк не підозрівають, що цей модель-то авторка приватно), плюс дві краплі меланхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі, […] плюс трохи визивної, але дуже невинної дівочої […] одвертості в еротиці та фізіології жінки, плюс дуже багато відчуття родинного інстинкту, плюс три краплини наївності […], плюс легкий, наче весняний капелюшок, стиль, плюс свіжість і мистецький інстинкт відповідних та на відповідному місці образів» [8].

Радянська ж критика вбачала у «Метеликах на шпильках» вдосконалення хисту письменниці, перехід її творчості на новий рівень. Дослідники вбачали у повісті посилення реалізму та глибоку обізнаність з життєвим матеріалом. Але, незважаючи на посилення реалістичного спрямування у творі радянська критика ще не визначає його як цілковито реалістичний, а, отже, повість ще не є повністю прийнятною для канону радянської літератури.

Період юності Ірини Вільде припав на непростий для України час. Країна ж, після героїчної й трагічної боротьби, була розділена між сусідніми державами, і хоч номінально існувала УСРР, але фактично української державності не було. У зв'язку з цим українська література міжвоєнного двадцятиліття визначалася не єдиним географічно-державним простором, а, в силу історичних причин, змушена була функціонувати в кількох виявах, найголовнішими з яких були: радянська Україна; Західна Україна, землі якої входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини (Закарпаття). Те, що мала Батьківщина Ірини Вільде знаходилася саме під владою не Радянського Союзу, а Румунії, давало підставу радянським критикам стверджувати, що автор не спромігся розв'язати в образі Дарки головну проблему - формування світогляду молоді в умовах окупації Буковини. М. Вальо зазначає: «Займаючи ідеалістичні позиції, письменниця не змогла правильно розв'язати основного питання, допустила однобокість в його освітленні. Вона наголошує на розкритті процесу становлення національної свідомості молоді Буковини і замовчує проблему формування класового світогляду. Тільки ставши радянською письменницею, оволодівши методом соціалістичного реалізму, Ірина Вільде подолала труднощі, які заважали їй створити правдиву картину життя й боротьби молоді на окупованій Буковині» [4, стр. 27].

Та навіть «класова» критика не заважала дослідниці відчути привабливість образу головної героїні, який складається завдяки колоритному опису тонкої натури дівчини, її вразливої натури та індивідуальності. Зворушливо виписана зовнішність дівчини та її переживання з приводу власної краси: «Мaмцю… мaмціку… прошу мені скaзaти… aле прошу мені прaвду скaзaти… я дуже… дуже… погaнa?» [5, стр. 30] У повісті письменниця змальовує героїню на грані її дитячого і юнацького віку, показує початки формування її зрілого світосприйняття, обмежуючи коло середовища колом тих фактів, які можуть входити в орбіту безпосередніх спостережень і відчуттів дитини. Визнавалося, що душевні переживання Дарки відтворені в повісті «глибоко і цікаво», але до цього не забували додавати неспромогу І.Вільде наділити героїню світоглядом. Так критикується соціальна свідомість Дарки, відзначена лише її демократичним ставленням до своєї сусідки - селянської дівчини - та селян взагалі, її недовірливим ставленням до «панських» дітей - «фальшивих» попадянок, дочки директора школи та ін. «Ляля розложилaся нa трaві білою плямою і плете вінки з роменів, що її зaсипує ними «дурний» Стефко. Дурний Стефко, що вірить Дaнилюківні, її сміхові, її пaльцям, як гaдючки… Дурний Улянич, тaк, Улянич теж, що тaк скоро переболів, вибaчив (може, ще нaвіть сaм просив того вибaчення?) Софійці її поведінку з Прaзьким тоді, нa Дaрчині уродини, дурнa й вонa, Дaркa, aякже, дурнa, як першa-ліпшa гускa з толоки, що повірилa Дaнилюкові. Прецінь, моглa знaти, що фaльшивa сестрa не може мaти щирого брaтa. Стільки вже повиннa булa знaти[…] Що зa фaльш, що зa безсоромний, «попівський» фaльш: Софійкa притулилaся до Уляничa, як приліпочкa до пaски, і глaдить йому волосся, яке вітер рaз у рaз роздувaє нa боки. Але требa бaчити її очі, требa бaчити, як вонa водить тими своїми пaльцями по його голові! Ох, - зaсвічується Дaрці в голові, - ці лaски звідти, що Улянич вже посaду дістaв!"» [5, стр. 113]

Не вистачає радянським критикам того, що письменниця не показує глибоких соціальних суперечностей буковинського села.

На думку М. Вальо, протест проти національного гніту має визначатися як головна ідея твору. Тому протест Дарки проти заборони постановки української п'єси вважався стихійним, а не виявом свідомості і національної боротьби: «Потім стaлося щось, що всіх зaсмутило і зa одним мaхом гепнуло всіх у інший бік: румуни зaборонили дaвaти вистaву. Чому? А чому не хочуть, щоб в церкві по-укрaїнськи прaвилося? А чому кaжуть вже нaвіть і історію всесвітню здaвaти по-румунськи? Бо їм тaк хочеться!» [5]

Також радянські критики частково розглядають аспект «статтєвого питання». За М. Вальо: «Письменниця тонко розкрила болючий процес усвідомлення Даркою «негріховності» акту народження дитини» [4, стр. 28]. Але пуританська мораль радянських часів не давала можливості розглянути цю проблему більш детально. Глибший аналіз цього аспекту знаходимо у сучасних літературознавців.

Отже, радянські критики поділяли творчість І. Вільде на етап дорадянської епохи та етап радянських часів. Ранні твори авторки вважалися далекими від «творчості письменників, які своє слово поставили на захист інтересів трудового народу. І все ж їм не можна відмовити певної літературної вартості».

До першого періоду творчості І.Вільде належить повість «Метелики на шпильках».

По суті, радянські літературознавці у творі «Метелики на шпильках» приділили увагу образу Дарки Попович як борцю проти гніту українського народу та початками формування її соціальної свідомості. Дарка розумілась як «символ молодого покоління, яке прагне освіти, культурного, громадського оновлення в суспільстві, ніби метелики повесні, пришпилені терновими колючками, що б'ється над вічними проблемами і не може їх реалізувати».Але літературознавці вбачали в змалюванні образу Дарки суттєвий для радянської літератури недолік-неспроможність авторки наділити героїню світоглядом.

Більше критичного матеріалу можна знайти про повість «Б'є восьма», де дівчина, дорослішаючи, стає соціально активною, беручи участь у нелегальному самоосвітньому гуртку та противиться наполегливим намаганням шкільної влади зрумунізувати молодь.

4. Сучасна критика

Сьогодні українські літературознавці мають можливість досліджувати творчість І.Вільде не беручи до уваги ідеологічних штампів. Якщо радянські критики звинувачували творчий доробок письменниці дорадянської епохи в «аполітизмі, ідеалізації минулого й націоналізмі», то сучасні дослідники, на противагу своїм попередникам, стверджують, що «прийнявши «правила гри» української радянської літератури, вона, після закінчення Другої світової війни, І.Вільде не написала жодного твору, який хоч би якоюсь мірою міг зрівнятися з її ж таки довоєнною прозою»

Зараз спостерігається своєрідна «патова ситуація» стосовно творчості Ірини Вільде: її здебільшого не оцінюють надто високо і не популяризують через штучний соцреалізм в ній, і водночас всі розуміють, що у стильовому плані письменниця дала українській літературі багато.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно. Він був зіпсований цензурою сталінських прислужників та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення.

Є всі підстави вважати, що Ірина Вільде як митець могла піти шляхом ще оригінальніших мистецьких пошуків, якби не «червонозорий вересень», що став початком страшного фізичного, морального й ментального поневолення для всієї Західної України. Порівнюючи ранню творчість письменниці з малою прозою «радянського періоду», відзначимо, при збереженні ліризму, психологічного інтересу до внутрішнього світу персонажів фатальне для мистецького таланту сфокусування довкола ідеологічних концептів соцреалізму, примітивізацію композиційно-сюжетних ходів, спрощення характерології, награність і нещирість тону

У більшості своїх новел та оповідань довересневого часу (вільна творчість письменниці була перервана у вересні 1939 року після окупації Західної України Радянським Союзом) Ірина Вільде не тільки відображає те, що хвилювало тогочасне суспільство, а намагається переломити ці питання через психологію героїв. Письменниця привернула увагу читачів оригінальністю стилю, тонким психологічним аналізом, поетичністю своїх творів. І.Вільде пробивається, немов підсніжник на весняні заморозки. В її творах - дівоча незахищена чуттєвість, емоційна стихія, які присутні в надмірному нюансуванні жіночих персонажів. Але завжди бере верх щирість почуття, любов до зображуваного, відсутність фальші. До речі, оповідання цього періоду були надзвичайно популярні. Багато читачів пізніше ніяк не могли примиритися з тим, що прозаїк їх переробляла, стираючи «барвистий пилок з метеликів». Але при переході на позиції реалізму письменниця зберегла свої «художні фонди» при одночасному їх поглибленні.

До творів І.Вільде дорадянської епохи належить повість «Метелики на шпильках».

Сучасна літературна критика розглядає образ Дарки Попович без пуританської патріархальної моралі, без замовчування та табуювання багатьох тем. Літературознавці приділяють увагу тому, як у повісті розкрита тема фізичного дорослішання героїні, її переходу від дитинства до юності та перетворенню дівчинки на молоду жінку.

Література ХХ століття намагалася аналізувати травматичні наслідки, пов'язані з незнанням власного тіла. У повісті І. Вільде детально висвітлене болюче зіткнення головної героїні з першими «вісниками» фізичного дорослішання, до яких дівчина була абсолютно не готова: « «Тaке», a може, тільки йому подібне, з жінкaми бувaє. Але чи вже тaк зaвчaсу, чи в пізнішім віці, невідомо. Немa теж певних відомостей про те, чи тaке трaпляється з всімa жінкaми, чи тільки з тими, що мaють родити дітей… І чи «воно» приходить постійно, нaпевно, з літaми, чи тільки як злий знaк, випaдково…» [5, стр. 42].Не наважуючись поговорити про це з матір'ю чи бабусею, дівчинка вирішує порадитись зі своєю подругою Ориською. Але пуританська патріархальна мораль, з якою виховувалися дівчата призводила до замовчування природи жінки, і все на що спромоглася Орися було: «А я тобі кaжу, Дaрко, що тaки будеш мaти дитину. Ти все думaєш, що я нічого не знaю, a я, може, більше від тебе бaчилa. Тaк. В нaс зaки коровa мaлa мaти телятко, то з неї кров ішлa, слово чести.» [5, стр. 43].Дівчина залишається сам на сам зі своїми проблемами, і, впевнена в своїй гріховності, втікає з дому. Дарці занадто пізно розтлумачили правду, бо традиційне «добре» виховання передбачало крайню цнотливість, що межувала з абсурдом та спричиняла незнання про будову та функції жіночого тіла. На цілком природне питання Дарки до своєї матері: «- Чому… Боже мій… чому мaмa не скaзaлa мені цього всього двa дні скорше?..І нa тaке просте, природне питaння мaмa не знaє, що відповісти.» [5, стр. 45]

Ударом для Дарки також стає новина про те, що її матір чекає дитину. Випадково дізнавшись про це від сусідської дівчинки, головна героїня втрачає душевний спокій: «Тaк припaдково довідaлaся Дaркa про те, що відбирaло їй сон, охоту до життя й їжі. Це були стрaшні дні: її мaмa мaлa мaти дитину. Дaркa не розумілa сaмого aкту породу. Скільки б нaд цим не думaлa - зaгaдкa без розв'язки. Але під порогом свідомости товклося вже десь неясне передчуття, здогaди, що їх нaвіяли недоскaзи служби й сусідок, стaточних молодиць з соромливими очимa й мaсними словaми про те, якою дорогою дістaється тa дитинa до лонa мaтері.А це булa безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, влaсне, цього не моглa мaмі дaрувaти. Особливо мaмі, своїй «мaмусі», яку не боялaся гріхa до Мaтінки Божої порівнювaти. Коли думaлa, коли уявлялa собі, що тa мaмa. […] Нa тaтa теж не моглa дивитись. Гордилa ним явно й уникaлa стрічі віч-нa-віч. Видaвся їй тепер нікчемним, безсоромним облудником, що береться дітей виховувaти, a сaм творить щось тaке, що aж голосно соромно нaзвaти.» На мою думку, сам факт приховування матір'ю вагітності від Дарки також вплинув на свідомість дівчинки, додаючи негативу до її сприйняття цього явища: «Мaмa любилa тепер годинaми пересиджувaти в спaльні, примкнувши двері зa собою. «Все ж тaки соромиться», - пояснювaлa собі по-свому Дaркa й булa в душі рaдa з мaминого упокорення» [5].

Саме через віддаленість дівчат від реалій життя зіткнення з реальним світом були тяжкими. Таким прикладом є зустріч Дарки з вуйком і її потрясіння, спричинені його брутальністю. Чоловік, якого радо вітає родина головної героїні, не посоромився чіплятися до чотирнадцятирічної дівчинки. Вперше він дозволяє собі таке свавілля при зустрічі з Даркою по своїм прибутті до будинку Поповичів: «Вуйко розсміявся, як би несподівaно хтось його поскоботaв. З розгону пустив Дaрку нa землю, вхопив зa голову, перекрутив взaд і сильно, як би нaгло роззлостило його те все, притиснув свої устa до Одaрчиних, aж дихнути не стaло чим. Дaркa покрутилa головою, щось зaмручaлa, aле зa хвильку вже й у цей спосіб не моглa боронитись: вуйків гaрячий і гострий, як зелезо ящірки, язик продерся крізь її зуби й неприємно, нaхaбно щипaв її язикa. Від цього гaрячого, нaхaбного язикa між зубaми зробилося неприємно, aж стрaшно.» Але Дарка не могла розповісти про це батькам, бо це було б не чемно у ставленні до гостя. Вдруге дівчина стикається з неконтрольованим насильством вуйка на забаві, присвяченій дню її народження, майже на очах своїх батьків. Популярною на таких вечірках була гра «в пошту», коли дівчина мала залишитись наодинці в темній кімнаті з кимось із гостей. Дуже часто молоді дівчата опинялися віч-на-віч з потенційними кривдниками, які не відмовляли собі у задоволенні познущатися з беззахисних дівчат. Такою жертвою, здавалося б, абсолютно невинної гри стала Дарка, коли опинилась «на пошті» з вуйком: «Зрaзу Дaркa не бaчить aні стін, aні вуйкa. Потім скорше, ніж вуйкa, чує коло себе неприємний, омлівaючий сопух переферментовaного з квaсaми жолудковими винa. «Вуйко п'яний», - прояснюється їй у голові і хоче втікaти звідси. Втікaти! Але скорше, як вонa зa клямку, хвaтaють її сильні, безоглядні, зaборчі рaменa. «Він мене вдусить…» - звідкись тaкa думкa. «М-м-м», - вонa хоче кричaти, aле тугий, слизький і якийсь тaкий неприродно великий, як у корови, язик безлично привaлює їй устa і добирaється до середини уст. Дaркa кидaється головою вліво, щоб оборонити устa… aж чує, що чужa рукa повзе по її тілі. Поволи, з притиском повзе щорaз вище, щорaз вище, aж нaмaцує груди. Це вже болить! Вонa відривaється якось від того язикa і з усією злістю, з усім стрaхом впивaється своїми здоровими зубaми в ту руку нa грудях.» Дівчинка виривається від чоловіка і шукає підтримки у матері, але її мама не розуміє дитячого болю і відрази, яких довелося зазнати Дарці. Для неї це лише звичайний і цілком прийнятний випадок на забаві, якому не варто надавати жодного значення: «Мaмa тулить її здивовaно до себе. Дaркa хлипaє і ховaє голову в мaми нa грудях. Але коли зводить свої розбиті, зaтроєні стрaхом очі, щоби шепнути мaмі, в який нелюдський спосіб її обдурено, як нечувaно, підступно зневaжено її тaм, зa дверимa, то, врaженa до крови, відвертaє очі від мaминих; мaмa сміється чогось!

- Ох, ти моя дикунко мaлa! Я думaлa, що Бог знa, що стaлося… Ей, ти, моя пaнно, пaнно, де нaм ще до зaбaви! Що стaлося? Вуйко відкусив кусник носa?».

А за кілька хвилин до цього епізоду мама зі сваркою забирає доньку з саду, перериваючи цілком невинну розмову двох закоханих підлітків, які не зважилися навіть на перший поцілунок. Отже, з одного боку спостерігається цілковита жіноча беззахисність перед світом чоловіків, які можуть легко скривдити жінку та залишитись без покарання, та горезвісні абсурдні моральні приписи, що обмежують вільне жіноче волевиявлення, з іншого. Кривда, якої зазнає Дарка від вуйка не вважається чимось ганебним чи непристойним, а звичайна розмова двох молодих людей сприймається як порушення правил поведінки: «Дaрко! - голос мaми aж корчиться від нaдміру злости чи острaху. Щось мусіло тaм у хaті стaтись. Остaвляє Дaнкa і біжить нaпрaвці до мaми:

- Мaмухо я… тут… Що стaлося? Чого мaмухa тaкa подрaтовaнa?. Мaмухо! Хоче зaспокоїти, розговорити мaму й зaкидaє руки нa шию, aле мaмa (нa Богa, що стaлося?) відкидaє її руки геть від себе: - Ти ще питaєш, чого я подрaтовaнa? Що стaлося? Ти… фaльшиве, облудне сотворіння! Дaркa вистaвляє свої здивовaні, перелякaні очі нaперед, як слимaк ріжки, й мовкне. Щось мусіло трaпитися дуже неприємного, коли з мaмою нaвіть говорити не можнa. - Пішлa мені зaрaз до хaти… Гaфія постелить тобі в кухні спaти… хто не вміє, як слід поводитись, то хaй спить у кухні з службою…Тихше, тихше, бо йде Дaнко. Потім будете свaрити, зa що сaмі схочете і скільки сaмі зaгaдaєте, тільки тепер мовчaти… мовчaти… Але мaмa вже і Дaнкa побaчилa. - Дуже гaрно «пaне» Дaнилюк… Тaк робить пaн гімнaзист? Ученик шостої гімнaзійної? Вимкнутися з-під опіки й бродити по сaді. Гaрні речі!.» [5].

Але безпосередність і емоційність Дарки не означає слабкість і безвольність головної героїні. Дівчина змогла пережити епізод нищення особистої гідності без якихось тяжких триваліших наслідків для психічного здоров'я. Але дівчинка приходить до висновку про облудність зовнішньої благопристойності й гарного тону: «- Бaчиш, у «них» можнa все робити… нaйпогaніше… нaвіть те, що вуйко з тобою витворювaв, щоб тільки… під «їх оком». Розумієш тепер, чому мaмa свaрилa нa тебе, як ти вибрaлaся з Дaнком сaмa в сaд? «Тaк не робиться», - кaзaлa бaбця. Але «це» можнa! Це зaбaвa. І це можнa. Тaк, тaк, Дaрко…» [5].
Остап Тарнавський висловив припущення [17, стр. 189-197], що Вільде ще в юності познайомилася (через румунське «посередництво», очевидно) з творчістю французької популярної авторки Сидонії Габрієли Колєт, яка мала неабиякий успіх якраз напередодні і після Першої світової війни.
Особливо тішився читацькою увагою цикл її романів про дівчину Клодину -
«Клодина в школі», «Клодина в Парижі», «Клодина в подружжі».Це був тип літератури, зорієнтованої на «романтику серця», на зображення широкої ґами особистих переживань, насвітлених крізь призму кохання. Література, яка чарувала своєю легкістю. Тут же О. Тарнавський висловив здогад, що й псевдонім української письменниці є транскрипцією прізвища дуже популярного тоді англійського письменника-модерніста Оскара Вайлда. Ірина Вільде майже повторила художню концепцію Колєт:показала етапи розвою душі молодої дівчини, її любовні переживання, життєві відкриття психологічного змісту. Відмінним було лише те, що у Вільде дозрівання героїні, Дарки Попович, щільно пов'язане з її національним самоусвідомленням, що не булоактуальним, зрозуміло, для французької письменниці.

Отже, сучасні критики детально розглядають питання фізичного дорослішання героїні, набуття нею жіночого досвіду та знань про власне тіло. Окремо слід сказати також про незаперечне вміння Ірини Вільде розкрити дитячий світ, «пройтися» його стежками толерантно й з відчутною повагою до маленької, ще не зрілої душі, виступити делікатним «третейським суддею» у складних стосунках між дітьми і батьками.

Переважно погляд письменниці звертається до царини моралі, але без претензії на моралізаторство чи осуд. Вільде переконливо змалювати ситуацію вибору й спонукає читача до співпереживання, до власних роздумів, що дає змогу їй творити людські характери.

Висновки

Суперечки про роль жінки в суспільстві, що містять феміністську перспективу, прослідковуються від епохи так званого «високого середньовіччя».

Найпоширеніша точка зору зв'язує витоки фемінізму з культом людини в епоху Відродження. У зв'язку з цим зазвичай називаються імена перших італійських жінок-письменниць - Ізотти Ногаролли, Лаури Черети і, особливо, венеціанки за народженням, яка творила у Франції, Христини Пізанської (1364-1430), авторки твору «Книга про Град Жіночий». У 1405 вона описала в ній ідеальне місто - притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість відносно себе від оточуючих чоловіків і суспільства.

Що ж до української літератури кінця ХІХ ст., то феміністичні ідеї потрапили сюди з деяким запізненням. Першим літературним самоствердженням був виступ жінок-поетес (Л. Головацької, К. Цибик, К. Попель, М.Дідицької, К. Алексевич) на сторінках альманаху «Зоря галицька яко альбум на год 1860»; вони прагнули рівноправної із чоловіками участі в культурних справах.

У громадському житті Галичини того часу, найдієвішими в обороні інтересів слабшої половини людства були жінки-учительки, котрі не лише скликали різні збори, на яких виборювали повагу до своєї діяльності з боку властей, а й організовували «гуртки трудівниць, що працювали з програмовим кличем «на новий шлях» [2, 21-27]. І вже у 80-х роках ХІХ ст. така діяльність жінок-інтелігенток (К. Попович, Є. Ярошинська, К. Малицька, М.Підгірянка, К. Гриничева та ін.) здобула статус так званого емансипаційного руху. Рівноправність не була ціллю жіночого руху. Вона була тільки передумовою, що дозволяла жінці приступити до розв'язки її властивих завдань. Рівноправність була тільлки засобом, який уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і спввідповідального чинника…»

Поява в українській літературі фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. В українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, - ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-х роках ХХ століття.

Фемінізм має багато значень, кількість яких весь час зростає - рух за рівність статей; залучення жінок до всіх галузей науки та суспільства; розуміння відмінностей між чоловічим та жіночим і подолання цих відмінностей; жіночі студії в рамках широкого суспільного контексту; жінка як категорія сама в собі; використання феміністичної ідеї як аналітичного інструменту у філософії та її використання для зміни характеру аналітичних підходів. Проте насамперед фемінізм виник із усвідомлення існування самостійності названої жінкою та її права на самовизначення.

Саме на цьому праві ґрунтується творчість української письменниці Ірини Вільде. Образ Дарки у повісті «Метелики на шпильках» яскраво ілюструє зростання героїні не лише як людини, а як жінки, її шлях до пізнання себе.

Ірина Вільде казала: «Моє особисте переконання, що не ми - шляхи, а шляхи обирають нас. І в цьому є своя закономірність». Ірина Вільде пройшла в літературі саме такий шлях, який прослала їй доля. Шлях, який багато дарував, але й чимало відбирав. Усвідомлюючи трагічну різницю між «хочу» і «мушу», вона вміла висловитися між рядками, у підтекстах, часом закамуфльованих ідеологічною риторикою, справжні погляди й переконання

У радянському літературознавстві образ Дарки розглядали з позиції її боротьби проти національного гніту та ставили акцент на розвиток соціальної свідомості героїні.

Сучасні дослідники зосереджують увагу на питанні фізичного дорослішання дівчини та складного комплексу її інтимних переживань, пов'язаних з набуттям жіночого досвіду.

Ірина Вільде казала: «Моє особисте переконання, що не ми - шляхи, а шляхи обирають нас. І в цьому є своя закономірність». Ірина Вільде пройшла в літературі саме такий шлях, який прослала їй доля. Шлях, який багато дарував, але й чимало відбирав. Усвідомлюючи трагічну різницю між «хочу» і «мушу», вона вміла висловитися між рядками, у підтекстах, часом закамуфльованих ідеологічною риторикою, справжні погляди й переконання.

Психологічне нюансування талановитої письменниці, допомагає читачеві проникнути в найпотаємніші куточки жіночого серця, названого нею «химерним» - бо непередбачуваним. Це серце завжди, за всіх часів і режимів прагне звичайного щастя. А щастя має для письменниці не лише інтимно-особистісний, а й глобальний вимір, що спровокований найпотаємнішим почуттям. «Щоб запалити любов до всесвіту, іноді вистачає маленької іскорки: одного лукавого погляду з-під примружених вій», - вважає вона.

Дослідниця Тарнашинська зазначає: «І саме любов є тим чинником, зізнавалась Ірина Вільде, «без якої було б дуже важко «породити» Дарку в «Метеликах па шпильках», Олю, Нелю, Славу, особливо Славу Річинську, мою любов. Це (думаю, що тепер можна про це сказати) - юне, єдине, ліричне кохання, яке синюватою мжичкою пройшло понад усе моє життя, а навідало воно мене, коли мені сповнилося всього п'ятнадцять. Може, поетам треба для натхнення, щоб музи міняли свої постаті, але для прозаїка, так мені здається, для того, щоб серце не зсохлось із роками, потрібне тільки одне чисте джерельце» [20].

Список використаних джерел

1. Агеєва В. Жіночий простір:феміністичний дискурс українського модернізму / Віра Агеєва. - Київ: Факт, 2008. - 360 с. - (Серія «Висока полиця»).

2. Андрусів С. Ірина Вільде (1907-1982) / С. Андрусів // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. - Кн.2: Друга половина ХХ ст.: Підруч. / За ред. В.Г. Дончика. - К., 1998. - С. 279 - 283.

3. Баган О. Коли серце, як на долоні: (Кілька штрихів до ранньої творчості Ірини Вільде) [Електрон. ресурс] / О. Баган // Видавнича фірма «Відродження».

4. Вальо М. Ірина Вільде:літературно-критичний нарис / Марія Вальо.
- Київ: Рад. письменник, 1962. - 138 с.

5.Вільде І. Метелики на шпильках; Б'є восьма; Повнолітні діти: повісті / Ірина
Вільде; упоряд. і ред. Олег Баган. - Дрогобич: ВФ «Відродження», 2007. - 488 с.

6. Гнатишак М. Жінки пишуть повісті // Мета. - 1936. - Ч. 1. - С. 9.

7. Горак Р. Таємниці Ірини Вільде / Р. Горак // Дзвін. - 1995. - №7-8. - С. 97, 107 - 135.

8. Дем'ян Г.В. Таланти Бойківщини. - Львів: Каменяр, 1991. - 325 с.

9. Денисюк І. Сад Ірини Вільде: [Огляд творчості письменниці] / І. Денисюк // Жовтень. - 1978. - №8. - С. 124 - 130.

10. Записки Львівської національної бібліотеки України ім. В. Стефаника: збірник наук. праць. - Львів, 2012. - Вип. 5 (20).

11.Ірина Вільде: Бібліограф. покажч. / АН УРСР. Львів. наук. б-ка; Уклали: М.В. Вальо, Є.М. Лазеба. - Львів: Львів. наук. б-ка, 1972. - 64 с.

12. Качкан В.А. Ірина Вільде: Нарис життя і творчості / В.А. Качкан. - К.: Дніпро, 1991. - 159 с.

13. Мафтин Н. «Щоб запалити любов до всесвіту…». Рання проза Ірини Вільде // Слово і час., 2007. - №5. - С. 49-54

14. Попович Ж. Ірина Вільде не була дикою: [В перекладі з нім. «вільде» означає «дика», «бурхлива»] / Ж. Попович // Дзеркало тижня. - 2006. - №25 (1-7 лип.).

15. Про відзначення 100-річчя з дня народження видатної української письменниці Ірини Вільде: Постанова Верховної ради України від 04.10.2006 р. №199-V // Відомості Верховної Ради України. - Київ, 2006. - №3. - С. 431.

16. Рудницька М. Нова Доба Культури.-У кн.: Рудницька М. Статті. Листи. Документи. Упор.М. Дядюк. - Львів, 1998.-с. 75-76.

17. Тарнавський О. Два силуети Ірини Вільде / О. Тарнавський // Сучасність. - 1983. - Ч. 6. - С. 189 - 197.

18. Теліга О. Сліпа вулиця. - У кн.: Олена Теліга. Збірник - Детройт - Нью-Йорк-Париж, 1977. - 179 с.

19. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. - Л.: Літопис, 1999. - 336 с. (автори: Зборовська Ніла та Ільницька Марія) Пришестя вічності. - К.: Факт, 2000. - 223 с.

20.Цілюща алхімія Ірини Вільде / Л.Б. Тарнашинська // Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах: Науково-методичний журнал. - 09/2010. - N9. - С. 51-55.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Поява еротичного компоненту в сюжетній структурі новели "Пригода Уляни" - фактор, який трансформує сюжет літературного твору на модерністський. Зіставлення різних типів жіночого досвіду між собою - характерна особливість малої прози Ірини Вільде.

    статья [15,9 K], добавлен 18.12.2017

  • Дослідження літературного образу жінки як хранительки "домашнього огнища" та "основи суспільства" в повісті Франка "Для домашнього огнища". Особливості гендерного переосмислення в повісті. Опис простору щасливого дому що перетворюється на дім розпусти.

    статья [24,3 K], добавлен 31.08.2017

  • Засоби зображення образу Голдена Колфілда в повісті Джерома Селінджера "Над прірвою у житі". Відображення в характері головного героя конкретно-історичних і загальнолюдських рис. Аналіз образу Голдена Колфілда у зіставленні з іншими образами повісті.

    курсовая работа [39,5 K], добавлен 03.11.2012

  • Повість "Вій" як літературний феномен. Два домінуючих начала в повісті. Взаємодія "вищих сил" та людини у творах Гоголя. Християнські й нехристиянські начала в повісті, її художні особливості. "Світ, що розколовся навпіл": мотив переходу межі у "Вій".

    курсовая работа [36,3 K], добавлен 07.03.2015

  • Культурно-гендерна тематика в творчості Кобилянської, її вплив на прозу "новаторів" міжвоєнного двадцятиліття. Імпресіоністичний психологізм та еротизм прози Віконської. Своєрідність героїнь Вільде, проблема збереження національної гідності в її новелах.

    реферат [21,5 K], добавлен 10.02.2010

  • Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ ст. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років. Літературознавчий аналіз художніх творів, в яких було створено образ Г. Сковороди.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 25.08.2010

  • Філософська повість-притча у літературі Просвітництва. Жанр філософської повісті в творчості Вольтера. Ставлення автора до релігії: ідеї деїзму. Особливості стилю письменника: гумор і сатира, гротеск, гіпербола. Проблематика повісті "Білий Бик".

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 17.12.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.