Прояв імматеріальності в характері головного героя в творчості Сомерсета Моема

Явище «зривання масок» є важливим у розгляді характеру головного героя. Таку маску, як і інші, носив Стрікленд. Вона була сірою і нудною, саме таким він здавався оточуючим. Грати цю роль для нього самого було нудно, ніякого задоволення він не отримував, просто існував без будь-яких емоцій і глибоких почуттів. Проте, на відміну від інших, Стрікленду вдалося припинити цей театр. Він просто став тим, ким був по своїй суті.

Отже, повертаючись до основної тези: буття відноситься до реальної, а не до спотвореної, ілюзорної картини життя. У цьому сенсі будь-яка спроба розширити сферу буття означає більш глибоке проникнення в реальну сутність самого себе, інших і оточуючого світу.

Звичайно, дуже просто не йти вперед, залишатися на одному і тому ж місці, не прогресувати, іншими словами, у всьому покладатися на вже наявне, що дає відчуття повної безпеки. Люди бояться зробити крок у невідоме і, відповідно, уникають цього. Тільки старе, випробуване безпечне. Кожен новий крок таїть в собі небезпеку невдачі, і це є однією з причин того, чому люди так бояться свободи.

Коли людина воліє бути, а не мати, вона не відчуває тривоги і невпевненості, що породжуються страхом втратити те, що маєш. Якщо я - це те, що я є, а не те, що я маю, ніхто не в силах загрожувати моїй безпеці і позбавити мене почуття ідентичності. Центр єства знаходиться в самому собі; здібності бути і реалізувати свої сутнісні сили - це складові частини структури характеру, і вони залежать від самого себе. Все це вірно за умови природного плину життя і, зрозуміло, не відноситься до таких непередбачених обставин, як раптова хвороба, лихо або інші суворі випробування. На відміну від володіння, яке поступово зменшується з використанням тих речей, на які воно опирається, буття має тенденцію до збільшення в процесі його реалізації (в Біблії символом цього парадоксу є «неопалима купина», яка горить, але не згорає.) Всі найважливіші потенції, такі, як здатність мислити і любити, здатність до художньої чи інтелектуальної творчості, зростають впродовж життя. Все, що витрачається, не пропадає, і, навпаки, зникає те, що люди намагаються зберегти. Єдина загроза безпеці при установці на буття таїться в самому собі: це недостатньо сильна віра в життя і свої творчі можливості, тенденція до регресу; це притаманна лінь і готовність надати іншим право розпоряджатися своєю долею [див. 30].

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. Саме імматеріальність є підставою існування духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Окремо від інших можна виділити дух митця, адже він є творцем, він має дар, талант, яким наділений далеко не кожний.

Душа митця завжди була і залишається чимось незрозумілим, нерозгаданим, таємничим. Митець по-своєму сприймає цей світ, бачить його дещо з особливої суб'єктивної позиції. Мистецтво - засіб матеріального вираження світу ідей і вражень митця. І осягнути його можна лише духом, бо раціональному поясненню воно не підлягає.

Тема мистецтва часто розкривається письменниками в їх творах. Не винятком став і Моем. В центрі його роману - митець, який бореться за самореалізацію і втілення свого таланту. І врешті-решт всі його намагання увінчуються успіхом.

РОЗДІЛ 2. ШЛЯХ ДО УСПІХУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕВОЛЮЦІЇ ДУХУ

2.1 Перший етап життя Стрікленда як модус володіння

моем матеріальне духовне роман

Як відомо, головний герой Чарлз Стрікленд за життя не мав слави, його картини вважалися непотребом, який ніхто купувати не хотів, більш того -брати задарма. Він жив у злиднях, часто недоїдав. Помер в страшних муках, всіма забутий. Ніякого успіху, здавалося, така людина не добилася в житті.

Розуміння успіху сучасним матеріальним суспільством дещо спотворилося. Стереотипом стало ствердження того, що успішна людина повинна бути реалізована в житті як особистість, отримати визнання оточуючих і нажити певні матеріальні блага. Останні і являються найвагомішим критерієм для визначення успішності. Проте успіх Стрікленда полягає зовсім в іншому: це не є слава, мільйонні статки, будинки по всьому світу, парки дорогих авто, це блага на духовному, ідеальному рівні.

Взагалі успіх - це позитивний результат діяльності, факт найвищого досягнення поставленої мети [див. 29]. Очевидним є те, що розуміння даного поняття є досить неоднозначним, і кожний сам визначає, що для нього є позитивним результатом, яким він чином відповідає поставленій меті.

У ході досягнення власної мети характер Стрікленда зазнав ряд змін. Умовно його життя можна поділити на три етапи, під час яких його особистість еволюціонувала. В результаті цього кардинально змінилися його як внутрішній так і зовнішній світ.

Перший етап життя - це період осмислення і формування мети. На даному етапі життя Стрікленда - це життя пересічного громадянина Англії, нічим не примітного і посереднього.

На початку твору головний герой - біржовий маклер, досить успішний і перспективний чоловік, який має щасливу сім'ю, чудовий будинок, стабільність, визнання суспільства і достаток.

З дитинства він був звичайним хлопцем. Закінчивши школу, Стрікленд вступив до контори біржового маклера. До одруження він жив, як всі молоді люди його оточення: потрохи грав на біржі, під час Дербі чи веслувальних перегонів, траплялося, втрачав два-три соверени (золота британська монета). У вільний час займався боксом, а на каміні в нього стояло фото місіс Лангтрі, відомої британської співачки і актриси кінця ХІХ початку ХХ століття, і Мері Андерсон, американської актриси театру. Він читав «Панч» і «Спортінг таймс». Ходив на танці в Хамспед *[див. 21, 143].

Сім'я Стрікленда відносилася до середньостатистичних сімей середнього класу того часу. Місіс Стрікленд - його жінка - була досить приємною особою. Висока, повна, але не товста, років тридцяти семи, вона не виділялась красою, але смугляве її обличчя було приємним, загалом через добрі очі [див. c.15]. Темне волосся вона акуратно зачісувала, не зловживала косметикою і порівняно з іншими дамами виглядала простою і нештучною.

Пристрастю місіс Стрікленд були письменники. Вона вважала їх незвичайними людьми. Юність вона провела в провінції, і книги, які їй присилали зі столичної бібліотеки, полонили її не тільки своєю власною романтикою, але і романтикою Лондона. В неї була справжня пристрасть до читання, вона жила у вигаданому світі, користуючись свободою, якої не вистачало в повсякденному житті. Ввійшовши у середовище письменників, їй здалося, що вона потрапила на сцену, яку дотепер бачила лише із зали. Їй подобалося годувати їх сніданками. Місіс Стрікленд так їх ідеалізувала, що їй і справді здавалося, що, приймаючи їх у себе або провідуючи, вона живе іншим, піднесеним життям [див. 21, 16].

В домі Стріклендів завжди було дуже чисто і затишно. Всюди стояли квіти. Їжа була чудово зготована, стіл маленької артистичної їдальні - витончено сервірований. Обидві покоївки добре одягнені і милі [див. 21, 18]. Їдальня була прикрашена досить стримано, відповідно до хорошого смаку того часу. В кімнаті поєднувались білі та зелені кольори зі строгими лініями. В той час в Лондоні знайшлось би не менше п'ятисот їдалень, прикрашених в такому ж стилі - скромно, артистично і затишно [див. 21, 16].

Домашнім господарством займалася місіс Стрікленд і відразу кидалося в очі те, що вона була неперевершеною господинею. І, звичайно, неперевершеною матір'ю. Вітальню прикрашали фотографії її дітей. Син Роберт, хлопець років шістнадцяти, вчився в Регбі. У нього, як і в матері, був чистий лоб і гарні задумливі очі. Він справляв враження чистоплотного, здорового, звичайного юнака.

Доньці було чотирнадцять років. Її волосся, темне і густе, як у матері, хвилями спадало на плечі. І у неї обличчя було добре, а очі безтурботні. Загалом сама місіс Стрікленд казала, що вони більш схожі на неї ніж на Стрікленда [див. 21, 18].

Це звичайне життя звичайного громадянина, який дотримується принципів володіння, про які говорив Фромм. Стрікленд володіє хорошими статками, а отже хорошим становищем в суспільстві, володіє сім'єю, будинком. Він пасивний, підкоряється визначеним нормам і не прагне до розвитку, через що виглядає нудним, мовчазним і нецікавим. Це звичайно вигідно його сім'ї, яка живе за його рахунок, нічого не роблячи. Це вигідно суспільству, на яке так вдало працює Стрікленд, платячи податки, активно споживаючи товари і послуги. Вигідно всім окрім нього самого.

Вперше про чоловіка в тексті автор згадує після одного з відомих сніданків місіс Стрікленд. Місіс Уотерфорд, одна з відомих на той час письменниць, зауважує те, що він спокійний чоловік, який анітрохи не цікавиться літературою і мистецтвом [див. 21, 16 -17].

Сама місіс Стрікленд дотримується такої ж думки. Навіть власна дружина, найближча здавалося б людина, не помічала в Стріклендові нічого, що могло його пов'язувати з мистецтвом. Для всіх він був звичайним громадянином, далеким від літератури, типовим біржовим маклером, з яким можна вмерти від нудьги. Проте, з іншого боку, він був хорошим і добрим чоловіком [див. 21, 18].

Місіс Стрікленд соромилася чоловіка і ніколи не знайомила його зі своїми друзями. В свою чергу і самому Стріклендові не подобалися усі ці світські заходи, він не підтримував дружину у її захопленні літературою і завжди намагався уникати подібних прийомів.

Він був чоловіком сорока років, далеко не красенем, але і не потворним. Риси його обличчя досить-таки правильні, але на диво великі, справляли невигідне враження. Поголене велике обличчя здавалося неприємно голим. Волосся в нього було руде, коротко підстрижене, очі не то сірі, не то голубі. Загалом він мав звичайнісіньку зовнішність. Він нічим не виділявся. Це був просто добродушний, нудний, чесний, звичайний чоловік. Можливо і деякі якості заслуговували похвали, але бажати спілкуватися з ним було неможливо. Він був нулем. Хай він добропорядний член суспільства, хороший чоловік і батько, чесний маклер, але витрачати на нього час не варто було [див. 21, 21]. Тут автор досить категоричний у своїх висновках. Проте не варто судити про людину так негативно, якщо вона нічим не виділяється з натовпу, її погляди і судження не є оригінальними. Це не дає право нікому принижувати її. Кожна людина унікальна, справа лише в тому, наскільки сильно ця унікальність проявляється: в одних вона чітко виражена в зовнішності, в діяльності, в поведінці, в інших - прихована і непомітна. Не варто ділити за даним критерієм людей на кращих і гірших. Всі люди рівні і мають право на гідність і повагу.

Підсумовуючи даний етап життя головного героя, варто зазначити, що Стрікленди були звичайною буржуазною сім'єю. Мила привітна жінка з невинною пристрастю до другосортних письменників, досить нудний чоловік, який чесно виконує свої обов'язки на тому самому місці, на яке його посадив Господь Бог, милі здорові діти. Важко зустріти більш пересічне поєднання. Досить цікаво описує їх автор. Він порівнює їх з блідими фігурами на шпалерах, які злилися з фоном, на відстані зовсім втратили свій вигляд, і сприймаються як приємні для очей мазки. В них була розмитість, характерна людям, які являються частиною соціального організму, існують лише в ньому і завдяки йому. Ці люди нагадують клітини в тканинах людського організму, необхідні, але поки вони здорові, непомітні. В них не було нічого такого, що могло привернути увагу допитливого [див. 21, 26].

Здавалося, що їхнє життя плине тихо, мирно, нічим не забруднене і наповнене змістом завдяки дітям. Автор робить навіть власні прогнози щодо майбутнього Стріклендів: вони доживуть до глибокої старості, побачать своїх дітей зрілими людьми, син їх одружиться, як і належить, на хорошій дівчині, майбутній матері здорових дітей, дочка вийде заміж за красивого молодого хлопця, більш всього військового, і ось в похилих літах, оплакані внуками вони відійдуть у вічність, проживши щасливе і небезкорисне життя [див. 21, 27].

Таким Стрікленд виглядав на першому етапі життя - передбачуваним і нудним, одним із мільйонів. Він мислив згідно із принципом «володіти»: його метою було здобуття і накопичення об'єктів володіння, утримання їх у власності, що робило його залежним від тих же об'єктів. Поняття свободи було для нього чужим. Необхідність дотримання суспільних норм і правил, потрібних для накопичення суспільних благ, позбавляла його можливості на самовираження, утвердження власної особистості, робила сірим, пасивним, нездатним відстояти власне «я».

2.2 Виклик матеріальному суспільству на шляху до успіху

Початковим етапом нового життя стало те, що Стрікленд пішов із сім'ї. З цього моменту починається його інше життя. Процес еволюції його духу вже давно розпочався, і він перейшов до конкретних дій для реалізації свого власного «я», звільнення від гніту суспільства. Він все-таки наважився повстати проти всіх. Другий етап життя - це етап пошуку шляхів, методів, можливостей здійснення мети. Метою чоловіка було виразити все те, що рветься на волю з його нутра, засобом втілення якої він обрав живопис.

Стрікленда гостро критикують і звинувачують в тому, що він покинув сім'ю без засобів до існування, адже він один заробляв гроші, так як жінці було непристойно працювати в той час. Проте варто спочатку зауважити, що для його дружини, яка жила повність літературою, господарством, дітьми, чоловік був лише засобом матеріального існування. Вона соромилася показати його на людях, їхні діти також жили кожен своїм життям. Очевидно, що ніхто не цікавився тим, чим він жив. Ніхто не хотів побачити його істинний внутрішній світ. Нікому не було діла до його бажань і мрій. В сім'ї він був чужою людиною, яка просто заробляла і приносила гроші. Ніхто і не помітив, як десь там у його свідомості зародився план, який він довгий час виношував і обдумував. План про те, як стати художником, як реалізувати мрію дитинства, яку він все життя зберігав десь там, глибоко в душі.

До певного часу Стрікленд успішно грав свою соціальну роль, ховаючись за маскою звичайного комерсанта, і його сім'я, як і інші, не розгледіли його природного потенціалу і потягу до мистецтва. Це не лише було проблемою даної сім'ї, це є взагалі проблемою суспільства. Люди все життя грають свої соціальні ролі, часто змінюючи їх відповідно до віку, статусу, вимог часу. Такими є закони життя у соціумі. Стрікленд був чоловіком, який кинув виклик цим усталеним порядкам і почав діяти згідно із власними прагненнями.

Зміни у зовнішності, поведінці, навколишньому середовищі були помітні зразу ж, при першій зустрічі зі Стріклендом в Парижі. Попри всі звинувачення у зраді, плітки про розкішні апартаменти, в яких він проживає з коханкою, автор зображує його самого в обідраному дешевому готелі. «Готель де бельж» знаходився не в досить респектабельному районі. На вулиці було повно дрібних крамарів, які торгували на потребу покупців-бідняків. Вивіска «Готель де бельж» прикрашала високу будівлю, яка не ремонтувалася роками і до того обшарпалася, що будинки по обидві її сторони виглядали чистими і ошатними. Брудні вікна, здавалося, ніколи не відчинялися [див. 21, 38]. Важко було уявити Стрікленда в даному середовищі, знаючи ті умови, до яких він звик.

Його кімната була тісна, битком набита меблями в стилі, який французи називають стилем Луї-Філіпа. Широке дерев'яне ліжко, прикрите червоним покривалом, великий гардероб, круглий стіл, крихітна раковина і два стільці, оббиті червоним репсом [див. 21, 39]. Все брудне і обшарпане. Сам же Стрікленд здавався ще більшим, ніж в перший раз. Він не голився вже декілька днів, і на ньому була поношена куртка і мішкуваті брюки. Руки нечисті, обличчя з рижою щетиною на підборідді, з маленькими очима і великим задертим носом, грубе і неотесане [див. 21, 46]. Колись удома в елегантному костюмі Стрікленд був не в своїй тарілці, а тепер, неохайний і нечесаний, він явно почувався просто чудово.

Особливо вражає поведінка головного героя. З люблячого і доброго чоловіка він перетворився на цинічного, байдужого і жорстокого мужлана. На всі репліки автора про страждання місіс Стрікленд, про невтішну долю дітей, які можуть опинитися на вулиці, про низький і нечоловічий вчинок - кидати сім'ю, Стрікленд відповідав спокійно, виважено і байдуже. Йому було все байдуже. Його не хвилювала доля жінки і дітей, яких він не любив, як він і сам признавався. Його не хвилювала думка громадськості, яка вважала його «свинею» і «кляла на всіх перехрестях».

Щоб звільнитися, потрібно було в першу чергу викинути з серця і життя все те, що тримало його в суспільстві. Йому було все байдуже, так само, як і всім було байдуже до нього. Суспільству, сім'ї, як уже зазначалося, було байдуже, чим жив Стрікленд. З тих пір він почав робити те, що вважав за потрібне, не зважаючи ні на що. Стрікленд почав займатися живописом, про що мріяв з дитинства. (Реалізувати цю мрію не вдалося в юності через те, що батько змусив його стати комерсантом, так-як мистецтво не являється прибутковою справою.) Стрікленд почав писати ще рік до того, як кинув сім'ю. І навіть відвідував вечірню художню школу [див. 21, 44]. До Парижа він приїхав, щоб навчитися писати, адже елементарно не мав ніяких навичок малювання. Його не хвилювало те, що йому вже сорок, що змінювати що-небудь в житті вже досить ризиковано. Йому було байдуже має він талант, чи ні, стане він великим художником, чи ні. Його це анітрохи не хвилювало. Він лише зазначив, що повинен писати, так як нічого не може з собою вдіяти. Коли людина падає в ріку, неважливо, добре вона плаває чи погано. Вона повинна вибратися із води, інакше - потоне [див. 21, 46].

В цих словах Стрікленда відчувалася справжня пристрасть. Вона захоплювала. Всередині у нього кипіла могутня сила, і, здавалося, що щось жорстоке і непобориме попри його волю володіло ним. Диявол вселився в цього чоловіка, диявол, який кожну хвилину міг розтерзати, згубити його [див. 21, 46].

Тепер постать Стрікленда захоплювала і важко було зупинити себе в бажанні спілкуватися з ним. Він був загадковим і непередбачуваним. Це повна протилежність того Стрікленда, який з'являється на початку твору.

Важко було розмовляти із Стріклендом. Він не був комунікабельною особою, насилу видавлював із себе слова, що здавалося, ніби вони не були для нього засобом спілкування зі світом. Про те, що в нього було на думці, можна було зрозуміти лише завдяки битим фразам, вульгарним вигукам і уривчастим жестам. Проте, хоч і нічого значущого він і не говорив, ніхто не посмів би назвати цього чоловіка нудним [див. 21, 47].

Кардинально змінюється зовнішність, поведінка, настрій, враження від даної особи і ставлення до неї. Зрозумілим є те, що Стрікленд, давши волю своїй пристрасті, наважившись стати тим, ким повинен бути, розкрився як особистість, звільнив свій характер, своє «я», яке був змушений приховувати всі попередні роки через натиск суспільства.

В цьому і проявляється успіх Стрікленда. Він зумів звільнитися від всього матеріального, людського і утвердити себе. Він став вільним. Це мало кому вдається, та і мало хто бажає. Адже людина залежна від оточення, в якому живе. Вона невільна. Мало кому вдається вижити поза суспільством. Тут людина реалізовується, отримує все необхідне для щасливого, за стандартними нормами, життя: сім'ю, освіту, дім, повагу, визнання, славу, роботу, турботу, захист, гарантії на майбутнє, гроші тощо.

Ще одним досить важливим моментом життя суспільства є влада, яку так необхідно відчувати людині, і яка в той же час сковує залізними ланцюгами і не дає вирватися до тієї примарної свободи. Людина, скоріш усього несвідомо, свою владу над іншими виміряє тим, як вони відносяться до її думки про них, і починає ненавидіти тих, які не піддаються її впливу [див. 21, 136]. Але у випадку зі Стріклендом все інакше. Його справді анітрохи не хвилювало, що про нього думають: умовності не мали над ним влади. Його егоїзм здатен був довести до божевілля. Проте це був здоровий егоїзм, який необхідний для самозбереження і самоідентифікації. Не можна його засуджувати за це. Він чинив правильно, адже будував своє щастя і йшов до своєї мети. Він був схожий на борця, який намазав тіло жиром, і це давало йому свободу, яка межувала зі святотатством [див. 10, 18].

Тут чітко проявляється зміна орієнтирів Стрікленда з принципу володіння на принцип буття, що все яскравіше проявляться з розвитком подій роману. Через п'ять років після першої зустрічі Стрікленд став кардинально іншою людиною. Еволюція його особистості чітко проявлялася у байдужому ставленні до матеріальних речей, до думки оточуючих, і все більш помітним ставала його внутрішня сила.

На даному етапі він вже досяг того, заради чого приїхав до Парижу - він писав. Проте це було лише проміжним пунктом на шляху до мети. Зовні він так само змінився: кошлата і нечесана рижа борода закривала більшу частину обличчя, і волосся на голові також було довге, але більше всього несхожим на попереднього Стрікленда його робила страшна худоба. Великий ніс ще різкіше випинався вперед, щоки запали, очі стали величезними. Запалі скроні здавалися ямами. Тіло нагадувало скелет. Сюртук той самий, що і п'ять років тому, рваний, в плямах, жахливо зношений, теліпався на ньому, як з чужого плеча [див. 21, 69]. Руки в нього були з відрощеними брудними нігтями, тільки шкіра та кості, проте великі і сильні. В цьому чоловікові відчувалася справжня непоясненна сила [див. 21, 70].

Коли закінчилась скромна сума, яку Стрікленд привіз з Лондона, він не впав у відчай. Картини його не продавалися, він і не старався їх продати. Стрікленд став гідом і знайомив лондонців з нічним життям Парижа. Довго він ходив по бульвару Мадлена, шукаючи клієнтів, і той чи інший раз вдавалося заробити кругленьку суму. Проте під кінець він дуже зносився, і його лахміття відлякувало туристів. Потім перекладав реклами патентованих ліків, які посилалися в Англію. Працював малярем. Проте, незважаючи ні на що, він не закинув своє мистецтво, просто перестав відвідувати студії і працював сам. Гроші на полотно і фарби в нього завжди знаходились. Працював він дуже важко.

У цьому ворожому світі Стрікленд став черствим, байдужим, інколи жорстоким. Його можна зрозуміти, адже по-іншому протистояти всьому світу було неможливо. Він не мав друзів, вони не були йому потрібні. Проте, незважаючи на це, знайшовся чоловік, якому Стрікленд був не байдужий, і який пізніше врятував його життя. Це був Дірк Струвер. Будучи жахливим художником, Дірк незвичайно тонко відчував мистецтво, і ходити з ним на виставки було справжньою насолодою. Він вмів тонко оцінити старих майстрів, але з живою симпатією ставився до сучасних художників. Швидко відкривав нові таланти і великодушно судив про них. Важко було зустріти людину з настільки вірним оком [див. 21, 62-63]. Саме Дірк перший розгледів в Стріклендові генія і постійно всім про це говорив. Коли Стрікленд важко захворів, він забрав його до себе додому і поставив на ноги.

Згодом Стрікленд з Парижу переїжджає до Марселя. Яким чином він там опинився, чому він туди подався - невідомо. Проте там йому жилось ще гірше в матеріальному плані, ніж в Парижі. В той час там був страйк, і заробити гроші для того, щоб хоч якось підтримувати життєдіяльність, було практично неможливо. Він спав в нічліжних будинках, різноманітних бараках. Харчувався в їдальнях для бідняків, де видавали безкоштовну їжу. Перебивався випадковими заробітками, щоб хоч якось заробити на нічліг і цигарки.

В Марселі Стрікленд опустився на саме соціальне дно, ставши простим волоцюгою. Хоч саме в тому «нижчому» світі він знайшов багато друзів. Ті бродяги, не задумуючись, ділилися останньою копійкою з такими ж самими. В марсельський порт стікалися люди зі всього світу, але різноманітність національностей не слугувала перепоною добрій дружбі, всі вони відчували себе вільними громадянами єдиної країни - великої країни Кокейн (казкова країна розкоші, рівності, безтурботності) [див. 21, 159].

Це був окремий світ, де гроші й інші матеріальні речі не мали сенсу і влади. В цих людей не було нічого крім власної душі. Саме через це Стрікленд прижився серед них і вільно себе там почував, набагато краще, ніж у красивому будинку, постійно прикрашеному свіжими квітами, з гарно вбраними покоївками.

Проте Марсель був лише проміжним пунктом, де Стрікленд мав сісти на пароплав, щоб дібратися південних берегів. Адже він часто мріяв про загублений в безкрайньому морському просторі острів, де міг би мирно жити в затишній долині, серед невідомих дерев. Там би він знайшов те, що шукав [див. 21, 162].

Життя Стрікленда упродовж всіх цих років було безперервною боротьбою з різноманітними труднощами. Але багато того, чого боїться більшість людей, його не лякало. Він різко відрізнявся тим, що повністю нехтував комфортом, що якраз характерне саме для модусу «буття». З повною байдужістю жив в злиденній кімнатці, у нього не було потреби оточувати себе красивими речами. Він, напевно, і не помічав, які брудні в нього шпалери. Йому не потрібні були крісла, він надавав перевагу кухонній табуретці. Він їв з жадністю, але що їсти йому було байдуже; їжа для нього була лише засобом вгамування голоду, а коли її не було, він голодував. Злидні його не обтяжували, і він, як це не дивно, повністю жив життям духу [див. 21, 70].

Він відкинув ту матеріальну опору, про яку говорив Фромм, яка тримала його у клітці, і став активним у прояві своїх потенцій. Незалежність від суспільства, свобода від обов'язків дали змогу йому рости і розвиватися, здобувати перемоги і добиватися свого. Ось в чому проявляється успішність.

Запорукою успіху Стрікленда можна вважати і те, що бажання займало в його житті дуже мало місця. Для нього воно було чимось другорядним і докучливим. Душа його рвалася в інші виміри. Він не відволікався на кохання, вважаючи це дармовою тратою часу. Звичайно, він знав дику пристрасть, і бажання час від часу рвало його плоть, вимагаючи шалених оргій чуттєвості, але він ненавидів цей інстинкт, який відбирав у нього владу над самим собою. Він ненавидів і ту, яка повинна була ділити з ним вакханалію пристрасті.

Він не був дотепний. Гумор його мав сардонічний характер. Жарти були в нього досить грубими. Він інколи змушував співрозмовника сміятися над тим, що говорив правду, але такий вид гумору діє тільки через те, на думку автора, що люди рідко говорять правду. І якщо б люди чули її частіше, то ніхто б не сміявся [див. 21, 147].

Він протистояв спокусі і не йшов на компроміси із суспільством, на які всі так охоче йдуть. Він не знав спокуси. Йому навіть ні разу не спала на думку можливість компромісу. В Парижі він жив більш одиноко, ніж відлюдник у Фівейській пустині. Він нічого не вимагав від людей, хіба лише щоб вони залишили його в спокої. Прагнучи досягнути цілі, він був готовий пожертвувати не тільки собою - на це здатна більшість, - а й іншими. Він був візіонером і одержимим. Стрікленд, на думку автора, був поганою людиною, але і великою також [див. 21, 146].

Стрікленд був іншим. Не розуміючи його особистості, суспільство вважало його жахливою, аморальною людиною. Він не знав співчуття. Почуття звичні для нормальної людини йому були нехарактерні, але звинувачувати його в цьому було так само безглуздо, як і звинувачувати тигра за дику жорстокість [див. 21, 106]. Стрікленд мав свою власну мораль. Це так звана «мораль» з маленької букви, яку Ніцше описує в своїй філософії. Вона є кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті. Інша «Мораль», з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей різними зовнішніми інститутами. Тому Мораль Ніцше відкидає як таку, яка йде проти людської суті, шкодить її творчому началу [див. 24]. Стрікленда суворо судять за принципами «Моралі» зовнішньої, яка є ворожою його сутності. А отже він має повне право нехтувати законами такої моралі і жити за принципами власної внутрішньої.

В Стріклендові відчувалася якась монументальна велич. В його очах була одухотворена чуттєвість. Від нього віяло первісністю, і в ньому була закладена частка тих темних сил, які греки втілювали а образах напівлюдей-напівтварин - сатира, фавна. Він був одержимий дияволом, але цей диявол не дух зла, бо він - первісна сила, яка існувала до добра і зла [див. 21, 93].

Немало значення для розуміння особистості героя мали його погляди як художника на мистецтво. Стрікленд від природи був не дуже розумний, і його погляди на мистецтво не відрізнялися самобутністю. Він ніколи не говорив про відомих художників-імпресіоністів, напевно через те, що він їх і не знав і картини їхні не бачив. Проте він мав жвавий інтерес до Брейгеля-старшого. Судячи з картин цього художника, йому, як і Стрікленду, ввижався якийсь особливий світ, який дивував його самого. Люди уявлялись йому потворними і комічними, життя - поєднанням комічних і підлих вчинків, вартих лише сміху. Проте гірко йому було над цим сміятися. Здавалося, що Брейгель засобами одного мистецтва намагається виразити те, що краще піддалося би вираженню засобами іншого. Він і Стрікленд хотіли вкласти в живопис ідеї, які більш пасували літературі [див. 21, 148].

Здавалося, що картини стануть розгадкою непростого характеру Стрікленда, розкриють його душу. Попри всю геніальність, про яку говорив Струве, першим відчуттям, яке викликали картини у автора, було гірке розчарування. Це було щось зовсім нове, і на перший погляд здавалося, що Стрікленд малює дуже погано. Форма предметів була спотворена, обличчя більші натуральної величини, що викликало відштовхувальне враження. Картини сприймались як карикатури. Все в цілому було схоже на якийсь незрозумілий, безглуздий фарс [див. 21, 140].

З іншого боку, картини змушували хвилюватися. Вони говорили про щось дуже важливе. В них була якась велич і нерозгадана таємниця, щось таке, що дратувало і хвилювало. Здавалося, що Стрікленд в матеріальних речах смутно розгледів якусь духовну сутність, сутність до того незвичну, що він міг лише в неясних символах натякати на неї. Точно серед хаосу всесвіту він віднайшов нову форму і в безсмертній душевній тузі невміло намагався її відтворити. В його картинах було видно мученицький дух, який прагне виразити себе і таким чином віднайти звільнення [див. 21, 140]. Здавалось, що він пізнав душу всесвіту і намагався її відтворити.

Він не мав інтересу до своїх картин, рідко кому їх показував. Причина полягала, ймовірно, в тому, що його цікавив лише процес писання картини, написання того, що він бачив. Йому життєво необхідно було писати, і зовсім байдужим був результат. Стрікленд ніколи не був ним задоволений, так як це було лише блідим і незначним образом, порівняно з тим, який являвся його духовному зору.

Ніякої матеріальної вигоди він не мав з живопису. Навпаки всі гроші, які вдавалося якимось чином роздобути, вкладав у картини. Йому ні до чого була слава, критика, влада, яку отримує митець, змушуючи людей хвилюватися і тремтіти від власних шедеврів. Він був злидарем, але успішним. Його полум'яний мученицький дух прагнув цілі більш високої, ніж все те, що було сковане плоттю [див. 21, 73]. Не бачив перепон, проблеми всі долав, не покладаючи рук. Це був дійсно вольовий і вільний чоловік. І він неодмінно добивався того, чого прагнув. Він реалізував себе всупереч всьому. Це і є успіх.

Отже, другий етап, етап пошуку себе, створення конкретного образу мрії, формування мети і пошуку засобів, методів, шляхів реалізації всього запланованого був успішним для героя. Саме на другому етапі життя Стрікленд проявляє справжнього себе, без будь-яких масок. Завдяки відмові від життя за принципом володіння, ігноруючи матеріальні блага, комфорт, йому вдається реалізувати себе, проявити свій талант, дати волю внутрішній силі, яку так довго був змушений пригнічувати в собі. На другому етапі життя він постає зовсім іншою, якісно новою і неймовірно цікавою особистістю, на відміну від того, ким він був спочатку. Він був особливим, стояв осторонь суспільства. Одержимість диявольською силою, силою мистецтва, змушувала постійно писати, незважаючи ні на що. Своє власне, відмінне бачення цього світу він зображував на картинах, які дивували, захоплювали дух, відкривали звичайній людині таємницю всесвіту. Не варто його засуджувати за аморальність, адже жив він за принципами власної моралі, яка не суперечила його творчому началу, на відміну від моралі загальноприйнятої у суспільстві, і давала можливість творити і бути щасливим.

2.3 Утвердження успіху у втіленні мистецьких мрій буття

Третій період - це період втілення мрії, досягнення мети. Після довгих поневірянь Стрікленд опинився на Таїті. Саме там він створив картини, на яких тримається його слава. В цьому новому світі він знайшов багато елементів, необхідних для того, щоб його натхнення стало плідним. Зміст останніх картин дає уявлення про те, що він шукав. Здається, ніби в цьому далекому краї його дух, до тих пір безтілесно блукаючий по світу в пошуках спокою, нарешті знайшов плоть і кров. Там він знайшов себе [див. 21, 149].

Еволюція його характеру досягла нового рівня - з черствого, лайливого, грубого і аморального він став спокійним і мирним. Не можна сказати, що він став зразковим, турботливим, великодушним, але очевидним було те, що його душа знайшла спокій.

Можна виокремити три стадії становлення характеру Стрікленда: в Англії всім здавався люблячим чоловіком, чудовим батьком, але примітивною нудною особистістю. В період пошуків, боротьби за мрію він здавався жорстоким звіром, який ладен був віддати все і всіх у жертву задля поставленої мети, і в той же час був яскравою особистістю, справжньою знахідкою для допитливого. На Таїті його жорстокість зникає, так як він не має в ній ніякої потреби. Спокій і мир оселяються в його серці. Він має можливість постійно писати, не відволікаючись на такі тривіальні речі, як пошук грошей на ночівлю чи кусень хліба. Природа і тамтешні люди надихали його. Всі умови сприяли вивільненню його геніальності.

Стрікленд дібрався до Таїті через півроку після того, як покинув Марсель. Проїзд він свій заробив матроською службою на судні, яке здійснювало рейси між Оклендом і Сан-Франциско, і висадився на берег з етюдником, мольбертом і дюжиною полотен. У нього було декілька фунтів стерлінгів, які він заробив у Сіднеї. Висадившись на Таїті, він відразу відчув себе вдома. Коли він вперше побачив острів, він зрозумів, що це те саме місце, яке він шукав все життя. Було таке відчуття, ніби він був там раніше [див. 21, 168].

Так трапляється, що є люди, які народилися не там, де їм потрібно було. Випадковість закинула їх в той чи інший край, але вони все життя мучаться, сумують за невідомою вітчизною. Вони чужі в рідних краях. Чужинцями живуть вони серед родичів, чужинцями залишаються в рідних краях. Можливо саме це веде їх вдаль, на пошуки чогось постійного, чогось, що може прив'язати їх до себе. Можливо, якийсь глибокий атавізм гонить їх, вічних мандрівників, в краї, залишені їхніми предками давним-давно, в доісторичні часи. Трапляється, що людина ступає на ту землю, з якою вона пов'язана і розуміє, що це її дім, її вітчизна [див. 21, 169]. Можливо саме так і трапилося зі Стріклендом. В себе вдома в Англії він був посередністю, звичайним, нудним, нічим непримітним чоловіком. А на Таїті він став тим, ким був насправді - генієм.

Стрікленд поселився в маленькому будиночку в туземців за містом. Життя на острові не було насичене подіями. Спочатку він працював наглядачем у одного старого єврея. Та, попрацювавши два чи три місяці, він заробив грошей на фарби і полотно і зник. Він рідко з'являвся в Папееті [див. 21, 164], столиці Таїті. Декілька днів жив там, потім знову, якщо вдавалося заробити грошей, зникав [див. 21, 166].

Згодом Стрікленд оженився. Власниця готелю на ім'я Тіаре Джонсон, яка часто пригощала Стрікленда обідами, якось запропонувала йому оженитися на її родичці Аті. На перший погляд дивно, що він погодився, бо, знаючи характер Стрілкенда, йому не потрібен був ніхто. Проте аргументи Тіаре були досить розумними і переконливими, адже Ата мала гроші, землю, яка давала прибуток, і будинок в горах. Таким чином він би міг малювати скільки заманеться, ні про що не турбуючись.

Ата була чистокровною туземкою. Досить хороша дівчина років сімнадцяти. Мала гарну зовнішність. Їй дуже сподобався Стрікленд, хоч йому на той час було десь сорок сім років.

Будинок Ати, де Стрікленд прожив решту свого життя, розміщувався в восьми кілометрах від великої дороги, і добиратися до нього потрібно було по закрученій стежці, вкритій кронами пишних тропічних дерев. В цьому бунгало із непофарбованого дерева було лише дві кімнати, поруч під накриттям була влаштована кухня. Циновки, які слугували постіллю, і качалки на веранді були всіма меблями в будинку. Навколо росли банани, алігаторові груші і багато кокосових пальм. Кокосові горіхи - основний дохід тутешніх країв. Батько Ати насадив навколо своєї ділянки кротонові кущі, і тепер вони рясно росли, ніби огорожа із веселих святкових вогнів. Перед будинком височіло мангове дерево, а по краях багряні квіти двох зрощених тамариндів сперечалися із золотом кокосових горіхів [див. 21, 177].

Біля дому протікала річка. Траплялося, що в неї запливали косяки морської риби. Тоді туземці збігалися на берег, озброєні острогами, і з шумом і криком кидали їх в риб. Інколи Стрікленд ходив на мис, повертався звідти з омаром чи з повною корзиною рибок, яких Ата смажила в кокосовій олії. Вона готувала ще і страви із крупних земляних крабів, які попадалися під ноги всюди в тих краях. В горах росли дикі апельсини, Ата час від часу вирушала туди з жінками і приносила плоди. Коли спіли кокосові горіхи, родичі Ати вибирались на дерева і збивали вниз величезні зрілі плоди. Вони відкривали їх і розкладали на сонці сушитися. Потім вирізали копру і обмінювали на рис, мило, м'ясні консерви і трохи грошей.

Стрікленд писав картини, читав. Ата займалася господарством і дітьми. Часто, коли ставало темно, вони сиділи на веранді, курили і вдивлялися в ніч [див. 21, 178].

Ось саме таким спокійним і було життя Стрікленда на острові. Ніяких турбот, проблем, зобов'язань, норм, правил. Повна свобода. А як гарно було навкруги. Природа там вражала. То були справді райські кущі. То було якесь свято фарб. Повітря пахуче і прохолодне. Важко передати словами враження від того місця. Стрікленд там жив, не думаючи про світ і світом забутий. На європейській погляд все це виглядало убого. Будинок наполовину розвалений і не дуже чистий. Стрікленд носив саме лише парео. Він мав скуйовджене волосся, рижу бороду, широкі волосаті груди. Ноги були збиті, всі в мозолях і подряпинах. Це свідчило про те, що він ходив босоніж. Одним словом він став справжнім туземцем [див. 21, 180]. Саме там, злившись з природою, він знайшов свободу. Там не потрібно було прикидатися, імітувати почуття, вдавати когось іншого. Там було все набагато простіше. Жорсткі правила матеріального суспільства тут не діяли. Люди жили за принципом обміну благами. Вони не мали великих матеріальних статків, а отже були вільними від почуття наживи, заздрості, влади. Вони лише працювали лише для того, щоб купити собі харчів і в більшій мірі насолоджувалися райською природою навколо. Стрікленд жив, споживаючи те, що давала йому земля.

Це кардинально інший світ у порівнянні з Лондоном. Сучасне розвинене місто зі всіма благами суспільства Стрікленд проміняв на місце, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Та саме там він почувався абсолютно щасливим, анітрохи не сумуючи за попереднім життям.

Особа Стрікленда особливо нікого не вразила на Таїті. Для тих людей він був просто жебраком без копійки за душею, який відрізнявся від інших лише тим, що малював якісь чудернацькі картини. І тільки через декілька років, коли на острів із Парижа і Берліна з'їхались агенти великих торговців картинами, вони почали здогадуватися, що серед них жив незвичайний чоловік. Вони зрозуміли, що за безцінь могли купити полотно, яке коштувало згодом величезних грошей.

Там до нього відносилися не зі злобою, як в Англії, але зі співчуттям, мирилися зі всіма його витівками. Ці люди вважали його диваком, але вони звикли до таких людей. Вони вважали природнім те, що світ повний дивних людей, які здійснюють дивні вчинки. Вони розуміли, що людина - це не те, чим вона хоче бути, а те, чим вона не може не бути. В Англії і у Франції Стрікленд був недоречним, а там знаходилось місце для найрізноманітніших людей. Варто зазначити, що він не став більш добрим, менш егоїстичнішим чи грубим, але потрапив в сприятливіші умови. Якщо б він прожив там все своє життя, то, можливо, був би зовсім іншим, і доля його склалася б по-іншому [див. 21, 182].

Творчість Стрікленда по-різному оцінювали тамтешні люди. Мало кому вона подобались. Важко було зрозуміти, що на його картинах зображено, предмети були спотворені. Проте, з іншого боку, ці полотна викликали якісь дивні відчуття, які змушували тремтіти, в них можна було все-таки розгледіти якусь дивну красу [див. 21, 180].

Останні роки свого життя Стрікленд провів у муках. Він захворів на проказу. Хвороба відома з давніх-давен, але не перестає жахати і донині. Людина просто згниває заживо, бачачи як відпадають кінцівки, як спотворюється обличчя. Ззовні чоловік втрачає подобу людини і стає схожим на звіра, зсередини - всі його органи перетворюються на гнилу масу. В давнину, якщо дізнавалися, що чоловік хворий на проказу, його просто убивали. Не дивно, що місцеві туземці жахалися дому Стрікленда і Ати і близько не підходили до їх плантації. Можна лише захоплюватися мужністю Ати, яка не побажала кинути свого чоловіка і залишилася з ним до кінця.

Ставалося так, що Ата вночі спускалася в село і будила крамаря, щоб купити в нього саме необхідне. Вона знала, що на неї дивляться з не меншою відразою чим на Стрікленда, і як могла намагалася уникати зустрічі з людьми. [див. 21, 191].

Стрікленд прожив з хворобою десь чотири, п'ять років. За цей час навколо їхньої плантації все поросло кущами, ніхто на приходив збирати кокоси, і вони гнили на землі. Стежка заросла, і було дуже важко пробиратися до будинку, який захирів і став брудним. Це місце було домівкою страждання. Незважаючи ні на що, Стрікленд ніколи не жалівся на долю, ніколи не втрачав мужності. До самого кінця його дух залишався ясним і добрим, хоч і тіло згнивало. Страшний, спотворений шматок плоті, який залишився від Стрікленда, Аті допоміг поховати місцевий лікар. Так закінчилося життя геніального художника.

Проте перед смертю він встиг створити головну роботу свого життя. Це була картина на стінах кімнати. Розписи на стіні виглядали як казковий світ. Навколо був ліс, в якому гуляли оголені люди під деревами [див. 21, 194]. Це були райські кущі, Адам і Єва. Це був гімн красі людського тіла, чоловічого і жіночого, прославлення природи, величної, байдужої, спокусливої і жорстокої. Це був композиційно складний живопис, чудесний і таємничий. Дух захоплювало від відчуття безкінечності простору і нескінченності часу. Стрікленд написав дерева: кокосові пальми, баньяни, тамаринди, алігаторові груші - ніби в них є живий дух і таємниця. Фарби були добре знайомі, але в той же час дещо інші. В цих оголених людях відчувалася глина, з якої вони були створені, але була і в них іскра божества. То була людина у всій наготі первісних інстинктів [див. 21, 196].

Просто захоплювало дух. Відчуття, які виникали в серці, не піддавались ні розумінню, ні аналізу. Благоговійне захоплення наповнювало душу, захоплення людини, яка побачила створення світу. Це було щось величне, чуттєве, пристрасне, і в той же час жахаюче. Здавалось, це зроблено руками людини, яка проникла в приховані глибини природи і там відкрила таємниці - прекрасні і страшні. Руками людини, яка пізнала те, що людині пізнати не дозволено. Це було дещо первісне і жахливе. Щось нелюдське, прекрасне і безсоромне. Це було геніально [див. 21, 194].

Стрікленд нарешті повністю виразив те, що було в ньому. Працюючи в тишині, знаючи, що це остання можливість, він сказав все, що думав про життя, все, що розгадав в ньому. І, можливо, в цьому він знайшов умиротворення. Демон, який володів ним, був вигнаний, і разом із завершенням роботи, виснажливою підготовкою до якої було все його життя, спокій зійшов на його стражденну бунтівну душу. Він був готовий до смерті. Він виконав своє призначення.

Проте, на жаль, його magnum opus не став всезагальним надбанням. Будинок був спалений після його смерті, і побачити той шедевр вдалося лише лікарю і Аті. Важко зрозуміти, чому Стрікленд знищив свою геніальну картину. Скороденко вважав, що гордість, переконання в тому, що його творчість суспільство не зрозуміє, стали причиною такого вчинку. Але ж Стрікленду було байдуже на думку інших, його анітрохи не хвилювало, зрозуміють його творчість чи ні. Тому причина тут в іншому. Можливо, він, як завжди, втратив інтерес до вже намальованої картини, ймовірно, його цікавив лише процес написання, а не результат, і тому попросив її знищити, адже сенс її існування вичерпався.

Оглядаючи даний період життя Стрікленда, можна сказати, що він знайшов свій рай - райську природу, яку він безперестанку писав, мінімум людей навколо, жінку, яка прислуговувала і заробляла гроші, і добувала все необхідне. Комфорту він ніколи не прагнув і чудово обходився без нього. Йому залишалося лише насолоджуватися життям і ні про що не турбуватися.

Отже, підсумовуючи третій етап його життя, варто зазначити, що це був етап втілення мрій. Стрікленд нарешті знайшов своє місце на землі, де люди йому співчували, а не зневажали, допомагали, а не проклинали, та найголовніше - розуміли і сприймали таким, яким він був. Хоч і це йому було, здається, байдужим. Головне те, що він знайшов спокій, можливість писати, натхнення і зумів висловити все, що знаходилося в його свідомості. Життя за принципом модусу буття дало змогу йому звільнитися від тієї первісної сили, що не давала йому спокою упродовж життя. Він нарешті став повністю вільним від всього зайвого, він став тим, ким був по своїй суті. В цьому і полягав головний успіх його життя.

ВИСНОВКИ

Світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. В основі матеріальності лежить поняття матерії. Матеріальний світ - це світ чуттєвих речей. В той час як ідеальний світ - це світ ідей, які існують об'єктивно, незалежно від людини. Імматеріальний світ - це умоглядна, безтілесна суть, яку можна осягнути тільки розумом.

Способи існування за матеріальними й ідеальними принципами дослідив і описав німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм. У книзі «Мати чи бути» він аналізує суспільство через суперечність двох способів існування - володіння та буття. Модус буття орієнтується на світ ідей, на імматеріальність. Він має в якості своїх передумов незалежність, свободу і критичний розум. Його основна характерна риса - активність людини. Основними принципами модусу буття є продуктивне використання своїх потенцій, реалізація своїх здібностей, таланту, всього багатства людських можливостей. В основі ж модусу володіння лежить матеріальність, світ чуттєвих речей. Набувати, володіти і отримувати прибуток - ось його священні і невід'ємні закони. В житті за принципом володіння людина змушена відмовлятися від більшості своїх справжніх сокровенних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, почуття, які їй не властиві, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів.

Який принцип обрати - це досить важливе питання, яке постає перед кожним. Взагалі людина завжди знаходилася в пошуку відповідей на різноманітні запитання: звідки вона, хто вона, який цей світ, що оточує її, як він впливає на її буття. Завжди намагалася зрозуміти суть свого «я», двоїсту природу (з одного боку тіло, з іншого - дух) особистості. Навіть при сучасному розвитку наукового прогресу і новітніх технологій людство не має відповіді на такі питання: що таке душа? У чому сутність духовності? Як формується людська психіка? Що нею керує? Як можна пояснити природу свідомості? Чи можна вважати духовність частиною ідеального світу?

Духовність - це внутрішній світ людини. Це явище, яке не можливо побачити чи відчути на дотик. А отже, воно є прямим проявом імматеріального світу. Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворчих дій, які сприяють проявам духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Дух - це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.

Поняття духу і духовності як категорій імматеріальності є дуже важливими для розуміння сутності характеру головного героя одного з найбільш популярних романів Сомерсета Моема «Місяць і гріш». Природа творчості, її таємниці, зв'язок між мораллю творця і плодами його діяльності, між генієм і демоном - проблеми, які складають ідейний стержень роману. Це твір про долю геніального художника, про загадкову таємницю його особистості.

В центрі - постать митця, яка кинула виклик буржуазному суспільству з його матеріальними законами. Він рішуча, яскрава, геніальна особистість, яка в силу обставин змушена була виборювати право на самовираження, одягнувши маску грубої, егоїстичної і зверхньої людини.

Моем розглядає образ митця на основі ідеї розвитку його духу. Кожний крок до життя за принципом буття наближає героя до мети, увінчується успіхом і перемогою у боротьбі за свободу, мрію. Його метою було самовираження, реалізація всіх потенційних здібностей, вираження власного унікального світосприйняття. Внутрішня активність, сила волі, байдужість до матеріального комфорту, ігнорування суспільних моральних норм стають ключовими поняттями, які є запорукою успіху головного героя. У боротьбі матеріального й імматеріального перемагає світ нематеріальних благ. Саме в такому світі людина цінується за те, ким вона є, а не за те, що вона має. Вона не змушена підкорятися обставинам, моральним нормам, насадженим ззовні, які пригнічують її внутрішнє єство. Вона отримує свободу творити, реалізовуватися, чинити так, як вважає за потрібне. Вона здобуває внутрішню гармонію і щастя. А це і є запорукою успіху життя.