Засоби збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха "Чотири броди"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Засоби збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха «Чотири броди»

Вступ

стельмах роман мовний виразність

Актуальність дослідження. Проблема засобів збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха «Чотири броди» - одна з найважливіших у дослідженні багатогранної спадщини Михайла Стельмаха, класика української літератури. У вітчизняному літературознавстві вона вже частково порушувалася. Але в різні періоди творчості письменника з'являлися праці (монографії, дисертації, брошури, статті), у яких мовна виразність розглядалася принагідно. Отже, цілком закономірно звернення до цієї проблеми зберігає відчуття її «відкритості».

Творчість М. Стельмаха досліджували такі вчені, як І. Семенчук, О. Бабишкін, Л. Новиченко, В. Дончик, В. Марко, Г. Штонь, О. Вертій, В.Піскунов, М. Гуменний, О. Коваль та ін. Цінні аспекти їхніх праць враховані при написанні даної роботи.

Спираючись на найновіші дослідження проблеми, можна констатувати, що засоби збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха «Чотири броди» необхідно аналізувати в історико-літературному дискурсі. У своєму романі «Чотири броди» автор піднімає тему Голодомору 1933 року і репресій 1937-го, тому зрозуміло, що цей твір довго не публікували.

Роман Стельмаха - це своєрідний гімн красі і мудрості народу, його відданості рідній землі. Річка Дунай у цьому творі є символом людського життя, в якому письменник виділяє «чотири броди». Це образ з народної пісні, яку співає мати героя роману Данила Бондаренка. Першій брід - голубий, як небо, він символізує дитинство; другий - хмільний, неначе сон, брід кохання; третій - нескінченної роботи, а четвертий - онуків і прощання…

Отже, актуальність дослідження засобів збагачення мовної виразності зумовлена посиленим інтересом до романістики М. Стельмаха в широкому ідейно-філософському контексті розвитку цього жанру, з необхідним урахуванням його формально-структурних ознак, що з очевидністю сприятиме науковому збагаченню сучасного стельмахознавства, оскільки робиться спроба якісно нового осмислення психологізму художньої прози М. Стельмаха. Окрім того, творчість митця потребує нового прочитання з пріоритетом орієнтації на особливості та характеристику мовних конструкцій.

Об'єкт дослідження - роман М. Стельмаха «Чотири броди»

Предмет дослідження - засоби збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха «Чотири броди»

Мета роботи - дослідження засобів збагачення мовної виразності у романі М. Стельмаха «Чотири броди» в широкому контексті нового прочитання його мови, визначення особливостей творчості творчості.

Для реалізації поставленої мети необхідно було розв'язати такі завдання:

- проаналізувати історіографічні дослідження;

- визначити фактори і причини, засоби збагачення мовної виразності М. Стельмаха-прозаїка;

- дослідити засоби збагачення (епітети, метафори, порівняння) у зображеннях до яких звертався письменник у романі «Чотири броди»;

Основними методами дослідження є історико-мовозначий та історико-функціональний, які дали змогу аналізувати моні явища та засоби, їх походження і розвиток. Використання порівняльно-історичного та типологічного методів дозволили встановити зв'язки літературного процесу з фольклором, історичними подіями що відтворені автором у романі «Чотири броди».

- осмислити художню специфіку роману автора «Чотири броди»;

- з'ясувати функції та роль зображувально-виражальних засобів у розкритті психології характерів персонажів;

- розкрити особливості індивідуального стилю митця, дослідити засоби збагачення мови;

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі зробимо спробу нового прочитання твору «Чотири броди». Визначимо функції та роль зображувально-виразних мовних засобів як важливий художньо-естетичний фактор у романі «Чотири броди»

Осмислено проблему традицій і новаторства мови твору «Чотири броди» а в аспекті досліджуваної теми. Дослідження дає можливість істотно розширити існуючі уявлення про художню своєрідність романістики М. Стельмаха, про використання засобів збагачення мовної виразності у романі «Чотири броди». Це дає змогу об'єктивніше усвідомити місце творчості письменника в літературному процесі ХХ століття, особливості його образного мислення.

1. Теоретичні засади дослідження творчості м. Стельмаха

1.1 Історіографія творчості М. Стельмаха

Стельмах Михайло Панасович народився 24 травня 1912 р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.

Частина дослідників осмислюються фактори й причини формування М. Стельмаха як митця, вплив на його творчість фольклору, мальовничої природи, безпосереднього оточення, конкретних історичних умов, а також простежується еволюція майстерності: від поезії, пізніше - до новели і далі - до романного жанру. Сучасники гідно оцінили працю М. Стельмаха.

Творчість М. Стельмаха досліджували такі вчені, як І. Семенчук, О. Бабишкін, Л. Новиченко, В. Дончик, В. Марко, Г. Штонь, О. Вертій, В.Піскунов, М. Гуменний, О. Коваль та ін [14; 15; 20; 58]. Цінні аспекти їхніх праць враховані при написанні дипломної роботи.

Огляд засвідчив, що поєднання літературознавчого та мовознавчого аналізів в дослідженнях М. Маричевського, І. Друзя має здебільшого історіографічний характер [26; 16]. Через те цей напрям необхідно поглиблювати, бо він сприяє внесенню нових імпульсів у розуміння творчості романіста.

Біографічні відомості про дитинстьво М. Стельмаха, а також його повісті «Гуси-лебеді летять…» та «Щедрий вечір» підтверджують міркування науковців. Дослідники О.В. Килимник, В. Моренець відзначають вплив найрідніших людей, які виховували й навчали майбутнього митця з дитячих літ, то, насамперед, у ній слід відзначити селянську працелюбність, чесність, високу моральність, духовність [19; 32].

Перші віршові спроби М. Стельмаха припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше, після Великої Вітчизняної війни, він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року. Літературознавець Костюченко В.А. відзнгачає, що Стельмах-митець починається не з прози, а з поезії. В історії світової літератури цей факт можна назвати закономірністю [23, c. 34].

Варто відзначити, що поет бачив на власні очі всі оті «чорні дошки», «буксирні бригади», «залізну мітлу» у його етапному романі «Чотири броди». Крізь усі нашарування ідеологем офіціозу проривається автентика непотамованого болю нищеної солом'янострішної батьківщини. М. Стельмах писав - «Настав лихий рік. Був сякий-такий урожай у цьому літі, так накинулись на нього, наче на ворога. А коли насилу-насилу план було виконано, судовець Прокіп Ступач нагримав на хліборобів, що «м'якими культурами» діло не обійдеться, і звелів під мітлу вивезти все жито й пшеницю, що залишились на посів. - Чим же будемо сіяти? - обурювались чоловіки, заголосили жінки. - Хоч сльозами! - грізно відповів Ступач, вбуравлюючи гнів у тих, хто найбільше непокоївся. Він був упевнений, що селянську стихію можна і треба притовкти тільки погрозами», - цей текстовий фрагмент із опублікованих 1979 р. «Чотирьох бродів» видається надто промовистим, особливо в контексті всього комплексу офіціозних радянських романів про «колгоспне будівництво» [49].

Природа психології романів М. Стельмаха тісно пов'язана з фольклором. Фольклорному матеріалу письменник приділяв значну увагу при художньому і філософському осмисленні загальнолюдських проблем. Про це свідчать навіть назви його романів «Кров людська - не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди», які мають безпосередній зв'язок з народнопоетичними традиціями. Народні пісні, прислів'я, вірування, приказки, афоризми, дотепні вислови, колядки, щедрівки - це своєрідні витоки романів, що збагачують їх поетику, увиразнюють природу психології Стельмаха-митця, відзначає А. Руденко-Десняк[43].

М. Стельмах почав публікуватися вже тоді, коли більшість національного письменства доби «Розстріляного Відродження» була майже остаточно знищено, ще був фізично живий М. Хвильовий, ще не розстріляли Г. Косинку, ще не помер від сухот у концтаборі Є. Плужник, але параметри літературного процесу визначали вже не Зеров і Драй-Хмара, а Щупак і Микитенко, і це не могло не накласти свій відбиток на особливості письма творця «Правди і кривди», хоча, безсумнівно, великі тексти літератури українського Ренесансу Стельмах знав, не міг не знати.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941 р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування - знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944 р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі. Справжньому фахову працю в літературі Михайло Стельмах розпочав лише в добу Другої світової («Великої Вітчизняної війни»), коли побачили світ його поетичні збірки «Добрий ранок», «За ясні зорі», «Провесінь», позначені достеменним ліризмом, теплою щирістю і - а це, мабуть, найважливіше - непофальшованою українськістю «постаті голосу» їх автора. Воно й зрозуміло: притиснений військами свого нацистського брата-союзника Гітлера до самісінької Волги, усвідомивши, що за тов. Кагановича з його офренченими комісарами ніхто помирати не бажає, кремлівський упир Сталін почав розмовляти з Україною «мовою петлюрівських листівок» (Юрій Шерех): залунали слова про «землю батьків», «безсмертний дух великого українського народу» - протягом цих двох-трьох років, коли лещата ідеологічного диктату тимчасово розтиснулися, О. Довженко, П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський, А. Малишко, М. Стельмах змогли збагатити національне письменство цілим рядом справді неперебутніх у своїй значущості творів.

Сучасники згадують, що Михайло Панасович, перш ніж розпочинати працю над прозою, кожного разу одягав святочний костюм. У цьому зворушливому ритуалі було щось наївно-дитяче і водночас застрашуючо-інфернальне. Розсипаючи у своїх текстах перли української народнопісенної творчості - правдивої, автентичної української мови, він водночас ніколи не забував і про пильне око Великого Брата. І свою данину цій людожерній Системі він таки сплатив: Стельмах був одним із найдовершеніших стилістів української прози ХХ ст., і міг стати одним з достеменніших хроністів катастрофи українського села. Міг, але не став. Тож поза всіма частковостями видається беззастережною істина: у тому бестіарії, що його ми називаємо «українською радянською літературою», Стельмах лишався й лишається однією з найсвітліших і найлюдяніших постатей - писав М. Домницький [13, c. 4].

1949 р. Стельмах публікує першу частину роману-хроніки про долю українського села у ХХ ст. «Велика рідня», пізніше цей твір буде відзначено Сталінською премією. Зрозуміло, про класову боротьбу, про лютих глитаїв та янголоподібних більшовиків, про те, що всі ворожі підступи супроти найпередовішого ладу приречені на поразку. Вочевидь, подібні сюжети були на той час надособовими, незалежними від волі конкретного образотворця, і зосереджуватись зараз на їх фактографічній достовірності, а тим більше - «побивати» їх з висоти нашого всевідання про справжню історію творення колгоспної кріпаччини в Україні немає ані найменшого сенсу - Стельмаху самому вільно було б розповісти про ті події багато цікавого. Головне, у вищеокреслених обширах - не про «що» пише М. Стельмах, а «як» він пише. Варто наголосити на тому попелищі, що на нього перетворилась підрадянська українська література в другій половині 40-х, Стельмах лишався чи не єдиним по-справжньому достеменним «селописцем» М. Хвильовий - хоча б із тієї причини, що всі інші були або вбиті Косинка, Івченко, або налякані Головко, Сенченко. Тому сюжети творів М. Стельмаха були зазвичай казенно-соцреалістичними, але мова - «антирадянською». Досвід невмирущого українського мелосу народні казки, пісні, думи, легенди, приповідки, досвід, засвоєний ним ще в дивосвіті власного дитинства, вибухав і Стельмахову реченні, в його синонімічних рядах і руйнував своєю пружністю герметику офіціозної танатології.

У ХХ ст. 60-ті - потужне силове поле протистояння тотальному цинізму і брехні, і М. Стельмах у тій ситуації зовсім не «відсиджувався в окопах»: він підтримує рух шістдесятників, допомагає своїм авторитетом зміцніти першим його паросткам, 1965 р. публічно протестує проти арешту Івана Світличного, Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва.

Після погромної хвилі 1972-го як депутат Верховної Ради СРСР всіляко сприяє живій легенді українського правозахисного руху Оксані Мешко у боротьбі за звільнення її сина, політв'язня Олеся Сергієнка… Хоча з іншого боку, він же голосує за виключення І. Дзюби зі Спілки письменників за т.зв. «український буржуазний націоналізм»; зрозуміло, що Дзюбу виключили б і заарештували і без голосу Михайла Панасовича, але факт залишається фактом [48, c. 107]. Одначе саме в глухі 70-ті Стельмах розпочинає титанічну боротьбу за публікацію своїх «Чотирьох бродів», роман, який був чотири рази офіційно підданий рецензуванню[18]. Цей роман пройшов п'ятикратне журнальне і видавниче редагування, роман, з якого Л. Дмитерко і секретар ЦК Маланчук намагалися будь-якою ціною вилучити розділи про 33 і 37-й роки, і який Стельмах все ж опублікував, заплативши за радість його появи в руках читачів занадто велику ціну. Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР. Помер письменник 27 вересня 1983p[14].

Дане дослідження посилює розвиток сучасного літературознавства. У романі «Чотири броди» відзначено загальнолюдські цінності, та страшні події з історії українського народу[56]. Звідси постає актуальність нашого дослідження щодо подальшого вивчення особливостей мовної виразності у творчості М. Стельмаха.

1.2 Універсальність осмислення явищ життя у прозових творах М. Стельмаха

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943 р. з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського. 1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957 р. - роман «Кров людська - не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959 р. - роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961 р.;

1961 р. - роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969 р. - роман «Дума про тебе» [58, c. 5].

Творчість М. Стельмаха в системі тогочасних літературних координат здобувається на статус чинного письменства. Це була не література діаспори, не самвидавні писання дисидентів, соціальна комунікація яких із читачем на «Великій Україні» була майже цілковито унеможливленою, а тексти, які було вільно прочитати й осмислити. Його етапний роман «Правда і кривда» (1961) став не лише фактом літератури, а й чинником суспільним-політичним - маємо всі підстави трактовувати його як один з найсміливіших проривів словесності до правди в добу хрущовської «відлиги». Жахіття сталінщини - система доносів, допити в НКВД, знущання з колгоспного селянства (вражаючою є сцена, в якій голова колгоспу примушує селянок лізти крижану воду, аби вони в такий спосіб виконали «план Родіни»), трагедія української людини в цьому немилосердно жорстокому світі - вся ця автентика, справжність і непофальшованість болю проривається крізь канонічність обов'язково необхідного тоді «щасливого закінчення», змушуючи читача і розмірковувати, і давати відповіді. Людинознавчі, новаторські можливості М. Стельмаха, знання минулого й сучасного, суспільних процесів дозволили йому показати ряд яскравих постатей з неповторними рисами характерів, які проявляються у вчинках, роздумах, діях, спілкуванні, роботі. Життя носіїв цих характерів динамічне, наповнене працею, турботами, радощами і печаллю, сумнівами і надіями. Увага автора до персонажів, їх зображення в найрізноманітніших ситуаціях дозволила передати їхню психологію. Це стосується не лише центральних постатей, а й другорядних, бо в певній системі вони визначають сутність романів М. Стельмаха. Серед численних персонажів, виділяються постаті Івана Яроша - діда Дуная. Дослідники стверджують, що в цьому образі відображено селянську психологію початку ХХ століття. Ю. Збанацький правомірно відзначає, що подібні образи засвідчують свою приналежність до народнопоетичних джерел [18, c. 4].

Образ Катерини Чайчихи - один із найвдаліших жіночих постатей романістики М. Стельмаха. У ньому сконцентрована віковічна життєва мудрість і моральний досвід народу.

Останній роман - «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1980 р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни[56].

Автор майстерно характеризує колоритну постать, Данила Бондаренко з роману «Чотири броди». У сюжетній канві твору «Чотири броди» перетнулося величне й жартівливе, іронічне й трагічне. Для відтворення різних психологічних відтінків поведінки персонажів автор часто звертається до надійного джерела - усної народної творчості. М. Стельмаха, безумовно, слід віднести до числа письменників, для яких життя людини - головний об'єкт спостережень і вивчення. Як художника його відрізняє інтерес до деталей руху характеру не лише під визначальним впливом оточення, але і в результаті досить стійкого, самостійного внутрішнього розвитку персонажів, їх моральних пошуків, роздумів про сенс життя тощо.

При змалюванні персонажів роману М. Стельмах проявив себе як майстер творення характерів, як знавець людської психології. Тонке відчуття людської індивідуальності, відтворення типових реалій стало домінуючим у творчості митця.

Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми - голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників [30, c. 566].

Микола Олейник відзначав, що останній стельмаховський роман «Чотири броди» відмічений небувалою для самого письменника різноманітністю фарб, квітів, якими автор описав дійсно колоритні фігури сільського люду, серед яких відчуває себе, як у власному будинку, - це роман-пісня, поема про долю і недолю.

Письменник говорив, що в житті кожної людини є чотири броди: блакитний, як світанок, - дитинство; як сон - хмільний брід любові; брід праці і життєвих турбот; і, нарешті, - брід внуків і прощання. Від того, як людина переправиться через них, стає зрозуміло, чого він коштує.

Чотири роки не міг видати свій роман М. Стельмах, і, як вважав його син Ярослав, саме це значно скоротило йому життя. Це був період застою, а письменник, мабуть, одним з перших в художній літературі підняв питання про геноцид проти українського народу в роки становлення радянської влади. Він відчував, що не має прав мовчати, і його покликання - писати правду, як би гірка вона не була. За свідченнями Стельмаха-молодшего, батько осунувся, але все одно не йшов на компроміси. Чиновники від культури вимагали викреслити розділи про Голодомор, вважаючи, що писати про це зовсім недоцільно[40]. Михайло Панасовіч не погоджувався, тому що сам народився в селянській сім'ї і писав про те, що добре знав. Він вважав, що не можна забувати про чорні сторінки наший історії. Для художника пауза завдовжки в чотири роки - строге покарання. Тому, коли роман все ж таки видали, він радів, але в очах вже назавжди оселилася печаль.

1.3 Структура та зміст роману «Чотири броди»

Слово-метафора, закорінене в традицію класичної української народницької прози Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Грінченка, переростало в свою матеріальну конкретизацію в герметиці обкладинки і розпоширилась на площини непідконтрольної «мистецтвознавцям у цивільному» українському бутті.

В «одежині» прийнятної для цензури наративності М. Стельмах здійснював майже неможливе в континуумі спілчанської «укрлітератури» - легалізував стиль і метафору: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк. А в татарському броді глухо бухикають весла: похилі, неначе давнина, діди ледь-ледь снують на човнах-душогубках, і не знати, що вони виловлюють - рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, і соняшники, немов щити, бо тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і щерблені кості», - у наведеному бароковому плетиві зачину «Чотирьох бродів» (подібна тональність у фінальному романі письменника увиразнилась, звичайно, у своєму екстремумі, та ґенезу її чітко відслідковуємо і у «Великій рідні», у «Хлібі і солі», «Правді і кривді», «Думі про тебе») репресивна магія інфернального більшовицького терору знімаються в плинності в матеріальній пульсації пружної, ярої лексеми. «Ярий», «висікається», «минувшина», «зотлілий», «щерблений» - у нашому контексті т.зв. архаїчна лексика,

Головним у роботі вчителя літератури є вивчення художнього твору, особливо його аналіз. Вирішення проблем шкільного аналізу пов'язане з науковим розумінням його сутності і перебуває в залежності від поняття літературно-художній твір. Як немає художнього твору взагалі, так і не може бути одного якогось всеохоплюючого визначення літературно-художнього твору. Так, А. Горнфельд дає пояснення літературного твору як певного органічного цілого, системи, елементи якої знаходяться між собою в тісній взаємозалежності. М. Гей вважає, що твір - це «своєрідний квант - нерозкладна порція об'єктивного змісту, логічної інформації, емоціональної виразності, естетичної досконалості й багатьох інших його складових моментів» [11, c. 296]. Р. Уеллек розглядає твір мистецтва як структуру знаків, об'єднаних особливою сумою значень.

Структура літературного твору - це ускладнена ієрархія структур, у якій, на думку Сапарова, можна помітити три таких шари:

«1. Шар матеріального утворення - об'єкта безпосереднього чуттєвого сприйняття.

2. Шар предметно-уявного - шар образної реконструкції.

3. Шар предметно-неуявного - шар художнього значення» [45, c. 192].

Словом, твір - це синтетична конструкція, а глибше проникнути в його зміст і значення допоможе відома концепція О.О. Потебні про співвідношення зовнішньої і внутрішньої форм слова - образу та його контекстуального значення.

М. Храпченко стверджує, що літературний твір слід розглядати переважно як сферу читацьких зусиль, їх естетичного самовираження, але функціювання художніх творів у читацькому колі і суспільному житті не можна пояснити без пізнання їх внутрішніх особливостей [54, c. 75].

Аналогія, яку проводить О.О. Потебня між словом і художнім образом, твором, усвідомлення різниці між образом, знаком об'єкта та самим об'єктом дає змогу сприймати слово-образ як художній вимисел, наближає до розуміння мистецтва слова, яке взагалі володіє багатьма елементами. Тому й можна говорити не про один можливий варіант інтерпретації прочитаного, а про кілька, причому не обов'язково правильним буде лише якийсь один з них.

Чотири броди - символ тернистого шляху життя кожної людини; гідного людського віку; людських знань, досвіду; норм моралі; невідомого, часто небезпечного життєвого вибору; історії і долі українського народу.

Короткий тлумачний словник української мови /за ред. Д. Гринчишина/ слово «брід» тлумачить як «мілке місце ріки або озера, зручне для переходу або для переїзду».

Поетичний образ чотирьох бродів зустрічаємо у народних піснях, зокрема, «Розлилися води на чотири броди», «Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай». Брід, як символ невідомого, часто небезпечного життєвого вибору зустрічається у народному прислів'ї «Не спитавши броду, не лізь у воду». Брід у незнайомій життєвій ситуації - воді - є останньою надією на порятунок.

У житті трапляються випадки, коли людині необхідно зробити рішучий крок, що повністю змінить її життя. Чи перейде успішно людина «ріку життєвих невдач», чи спіткнеться і упаде? У такому розумінні брід може бути символом людських знань, досвіду, норм моралі, що утримують від хибного кроку. У тяжкі хвилини такі знання допомагають людині вийти із критичної ситуації.

У М. Стельмаха є роман «Чотири броди». Це своєрідний гімн красі і мудрості народу, його відданості рідній землі, лебедина пісня письменника. Слово брід стає символом, що найповніше розшифровується в тексті Сагайдаком:» - А от є інші в людини броди: блакитний як досвіт, - дитинства, потім наче сон, - хмільний брід кохання, далі - безмірної роботи і турботи, а зрештою - онуків і прощання». Повторені в тексті багато разів броди-символи разом з іншими бродами-козацькими весь час перекликаються із заголовком про чотири броди.

Отже, чотири броди як літературний символ означає тернистий, тяжкий життєвий шлях, по якому має пройти кожна людина. І на тому шляху зустрінуться броди боротьби за добро і правду, кохання і пристрасті, біль і розлуку - що людина пізнає за життя.

Образ чотирьох бродів у романі М. Стельмаха виписаний одухотвореним і високим пісенним ладом, його ніби супроводжують звуки незримої кобзи. Це взірець мистецької довершеності, яку Євген Гуцало порівняв із картиною, що рукодільниці заполоччю вишили б на полотняному рушнику, яку б народні умільці розпеченим залізом випалили на дубовій дошці або нетлінними фарбами розписали на глазурованому глечику чи полумиску. «Лексичне багатство прози Михайла Стельмаха - з бездонних мовних криниць народу, де били і б'ють чисті джерела» [58].

У своєму романі «Чотири броди» він піднімає тему Голодомору 1933 року і репресій 1937-го, тому зрозуміло, що цей твір довго не публікували. Роман Стельмаха - це своєрідний гімн красі і мудрості народу, його відданості рідній землі. Річка Дунай у цьому творі є символом людського життя, в якому письменник виділяє «чотири броди». Це образ з народної пісні, яку співає мати героя роману Данила Бондаренка. Першій брід - голубий, як небо, він символізує дитинство; другий - хмільний, неначе сон, брід кохання; третій - нескінченної роботи, а четвертий - онуків і прощання.

Умови, в яких проходила революція на Україні, були до того ж ускладнені потребами національного визволення. Реакційна імперіальна політика царизму не могла не спричинитися до деяких реакційних елементів у визвольному русі. Реакція гніту спонукала до реакції визволення. Звідси походила особлива складність. Можна було бачити, згадує письменник, «який набрід прикладає рук до створення самостійної України». Тут були кадрові офіцери царської армії, які цинічно заявляли, що вони воюють з тими, хто воює проти більшовиків, тут були і куркулі, що зітхали по затишних хутірцях, тут були і злодії, яким зручніше було гріти руки, маскуючись у козацькі жупани. Були й такі, як отаман Тур, що, пізнавши всю гіркоту поразок, збагнули, нехай навіть під Могилевом: «тільки з червоним прапором нас прийме народ». І отаман виступає з своїм полком на Любар. М. Стельмах, що зробив певну спробу показати одного з них. Одне слово, умови громадянської війни на Україні давали матеріал і для шаржу, і для сатири, і для високої трагедії.

1.4 Лексичні засоби художньої мови М. Стельмаха

В основі більшості праць лінгвістів лежать результати пошуків власних методів дослідження. У центрі уваги вчених - сталі мовні сполуки, яким притаманна семантична цілісність та відтворюваність у процесі мовлення [3, 39].

Свій внесок у розвиток філологічної теорії зробили дослідники різних національних мов: О.О. Потебня, Ш. Баллі, Л.А. Булаховський, В.В. Виноградов, С.І. Ожегов, М.М. Шанський, Л.І. Ройзензон, В.І. Гаврись, Г.М. Удовиченко, І.К.Білодід, В.М. Телія, І.І. Чернишова, Л.Г. Скрипник та інші [3; 27; 45].

Своєрідною жанровою ознакою романів М. Стельмаха є звернення до символізації образів, яка досягається за допомогою великого емоційного навантаження художніх деталей. Наприклад, роман «Дума про тебе»: "…самотній вітряк журився у мертвім полі. І він, забутий людьми, мав свою муку, і од неї стогнали його крила чи душа, як стогне людина». Або: «Заметіль одразу ж ударила в обличчя, обкрутила навколо її ніг весільну спідницю і засвистіла зверху в яворах, а низом - в ожереді соломи». У першому випадку («самотній вітряк») двохпланова символіка: по-перше, виконує функції орієнтира для Богдана в степу під час хуртовини, а, по-друге, символізує самотність, сум і внутрішні переживання героя за коханою. А в другому - «заметіль» символізує душевний стан Ярини під час весілля, з якого вона втікає[41].

Народна стихія органічно входила у свідомість М. Стельмаха і проявилася в художній образності: народні афоризми, наприклад, органічно вплетені в яскраву, емоційну мову Дмитра Горицвіта, Богдана Романишина, діда Дуная, Євмена Дибенка, Марка Безсмертного та інших персонажів.

Тропи слова, вжиті у переносному, образному значенні для уточненої характеристики явища [33, c. 10].

Тропи дають можливість влучно і лаконічно розкрити сутність будь-чого: То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячністю й сльозами на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила без тебе? Скажи, що? Автор вживає тропи розповідаючи по складну долю Оксани. Виділяють тропи прості - епітет і порівняння та складні - метафора, алегорія, іронія, гіпербола, літота, синекдоха.

Епітет - простий троп, художнє означення, прикметник, вжитий у переносному значенні для найточнішої характеристики явища «зоряна ніч» [10]. Виділяють фольклорні епітети, запозичені з народних пісень. Їх художня вартість - не в оригінальності, а у близькості до народної свідомості - «золоте сонце», «біле личенько».

Використовуються епітети на позначення кольору. Лексеми кольору є емоційно наповненими, зокрема М. Стельмах використовує кольори для опису очей, неба, сонця тощо. Розгортання колористичних епітетів відбувається протягом усього роману.

Текст роману М. Стельмаха «Чотири броди» побудований на майстерному використанні колористичних епітетів Крім традиційних пісенних дистрибутив «зелений лист», «зелені трави» та «зелене листя», епітет зелений має метафоричні дистрибутив: царство, соловей, волосся, стіна, повінь, примари, мовчання, обійми. На увагу також заслуговує розмаїття індивідуально-авторських епітетів-неологізмів переважно на позначення кольору.

Порівняння - простий троп, пояснення одного явища через подібне за допомогою єднальних сполучників як, мов, наче, ніби: «хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зійшли [56, с. 2], лебідкою проходила [56, с. 4], немов дитя [56, с. 5], Ярослав, непомітно зиркаючи на дівчину, темнів, неначе в хмару входив [56, с. 5].

Після метафори та епітета порівняння є найбільш уживаним тропом у мовній тканині роману. У творі зустрічаються всі різновиди порівнянь, проте навіть порівняння одного типу виражаються по-різному. Щодо граматичного вираження найбільш популярним є порівняльний зворот (непоширений і поширений) із сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито, але трапляються випадки вживання рідкісних порівняльних форм.

Наприклад М. Стельмах у романі пише:

Таємнича, мов недоказана казка [56, с. 10],

старий i накостричився, наче птах у негоду [56, с. 16].

Порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку через спорідненість з об'єктом, а прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження.

Персоніфікація - вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення - оживлення їх). У романі М. Стельмаха небагато таких елементів, «глипнув своєю зеленню з пiщаником» [56, с. 7].

Метафора - складний троп, інакомовлення, розкриття суті одного явища через подібне. В розмовній мові метафори вживаються рідко, натомість в художньому стилі і в промов.

Метафорою (грец. мефбцпсЬ - перенесення) називається слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності[2]. Наприклад М. Стельмах використовує метафору «золотiлий посiв зотлiлого часу» оскільки в даному контексті слова «золотілий» вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на швидкий біг часу, а в переносному - для підкреслення й посилення того враження [56, c. 34].

Вживання метафори, який наводять у своєму підручнику С. Дорошенко та П. Дудик: «За зовнішньою схожістю слова борозна (як довга, рівна заглибина в землі, проведена плугом: тягнеться вздовж берега чорна смужка першої борозни» - В. Козаченко) було перенесено на повздовжню заглибину у будь-чому, зморшку, складку.

Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparatio-nis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Метафора - один з найуживаніших тропів[44].

Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори «магнітне поле» та «звукова хвиля», які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів «поле» та «хвиля» за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широковживані такі метафори, як «ніжка стола», «ручка чайника» і т.д. Подібні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається [51]. На відміну від інших, поетичні метафори - це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюва-них предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на: заміщенні живого живим, заміщенні неживого неживим, заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю (від грец. рсьущрпн - особа і рпйЭщ - роблю), або ще персоніфікацією (лат. persona - особа і facere - робити). Можливі й різні форми граматичного вираження метафори. Найчастіше вона виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Вчені відзначають що, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті з «пітьми». Вони служать меті емоційного піднесення значущості «слова» [52].

2. Засоби мовної виразності у романі м. Стельмаха «Чотири броди»

2.1 Багатопланова мовна характеристика в романі М. Стельмаха «Чотири броди»

Ліричне й драматичне начало в романах митця прослідковується в картинах, епізодах, роздумах, створених ним; воно становить саму сутність відображення. Часто створюється враження, що ті чи інші епізоди - всього лише привід до відтворення настрою, своєрідний спосіб для розкриття складного комплексу почуттів героя-оповідача. Романи М. Стельмаха відзначаються синтетизмом, органічним поєднанням різних аспектів сприйняття і словесно-мовленнєвої реалізації життєвого матеріалу.

Історія художньої мови - одна з найважливіших проблем сучасної мовознавчої науки. Ще в минулому столітті мовознавство поставило на порядок дня проблеми слова, його смислового наповнення в художньому тексті. О.О. Потебня підкреслював, що естетико-стилістичний аналіз словесно-художніх творів є першим щаблем загального вивчення літературної мови. Українська лінгвостилістика, започаткована геніальними працями О.О. Потебні, як окрема галузь мовознавства, з різних історичних причин сформувалася й утвердилася лише в 20-30-ті роки минулого століття[5].

Вагомий внесок у її розбудову зробили Л.А. Булаховській, В.С. Ващенко, І.Є. Грицютенко, С.І. Дорошенко, С.Я. Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, В.С. Ільїн, А.П. Коваль, Г.М. Колесник, М.М. Пилинський, О.Д. Пономарів, В.М. Русанівський, П.Д. Тимошенко, І.Г. Чередниченко та інші вчені, котрі у своїх наукових працях визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв'язали її численні важливі теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови [6].

Мовні характеристики мають у романах М. Стельмаха велике значення для індивідуалізації персонажа та розкриття його психології. Про переважну більшість персонажів письменника можна скласти досить повне і правильне уявлення за одною лише мовною характеристикою [46].

Для передачі особистості героїв М. Стельмах Використовує багатств епітетів наприклад. горiхово-карих очах [56, с. 81]; журнi очі [56, с. 82]; хвилястим летом пташини [56, с. 102]; Польова царiвна [56, с. 112]; пишнотiлу вдовицю [56, с. 116]; лопатистою iржавою рукою [56, с. 117]; спалахнув лихий полиск ошаління [56, с. 119]; дурнi жарти [56, с. 120]; легкокрилiй бричцi [56, с. 129]; посмiхнувся білозубе [56, с. 130]; синiми вогниками [56, с. 133]; лип, що стояли в золотiй дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону [56, с. 137]; старого вітряка [56, с. 141]; весняний спiв [56, с. 160]; висока кустрата постать [56, с. 161]; вечоровi очі [56, с. 162]; наполоханими вiями [56, с. 164]; журно посмiхнувся [56, с. 175]; синiх долонях вечора [56, с. 177]; лиховiсним сичанням запитав Ступач [56, с. 179].

У ряді випадків особистість їх цілком розкривається в прямому мовленні, мовні характеристики виявляються вичерпними, і для видимого враження про образ героя не вистачає лише портретних деталей, які, між іншим, у таких випадках виявляються менш значними для розкриття особистості і знаходяться в безперечному образному підпорядкуванні мовним характеристикам.

- М. Стельмах часто використовує звертання. Людоньки, нема в нас капiталу, i не хочемо його, i не хочу, щоб мого небожа отак звали. Хiба вiн од шведiв прибився до нас? [56, с. 13]

- - Ти менi, бабо, не мiшай шведських Карлiв з мiжнародним комунiзмом! [56, с. 13]

- Треба ж, мамо, комусь плавати на ньому, - розважливо вiдповiло дитя. - А я старшенький у вас [.56, с. 26].

- Добридень, вродливице, добридень, - пiдкошує своєю вузлатою тiнню її ноги. [56, с. 29]

- - Володю! - розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й махає ним. [56, с. 35].

Упродовж тривалого функціонування мовні одиниці набувають певного стилістичного забарвлення, що приводить до обмеження сфери їх реалізації, а отже, - і до стильової диференціації мови. Інакше кажучи, будь-який комунікативний акт виявляє свою належність до того чи іншого функціонального стилю. Саме тому в лінгвістиці традиційно вважалося, що образність - визначальна риса художнього стилю [22, с. 162-163].

Сучасні мовознавці стверджують, що у формуванні думки бере участь і логічне, й образне мислення, в художньому тексті образність спрямована насамперед на емоційну сферу читача, й інформує не лише про об'єкт, але й суб'єкт пізнання, тому описи героїв, подій здійснено засобами метафоризації.

через страх можна добратись i до коріння, i до насіння [56, с. 81]; дрімало надвечір'я [56, с. 81]; вибилась гірка посмішка [56, с. 82];

щось крижиною тенькнуло всередині [56, с. 83]; набрався в них журби [56, с. 86]; З розлогому полумиску до лини, що по самi вiнця затiк сонцем, колобродиться, вирує ярмарок 56, с. 87]; Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одвертається од Магазаника, кидав погляд [56, с. 87]; на iншу накине оком [56, с. 91]; I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас [56, с. 92]; пiрнув у марево сподівань [56, с. 97]; прокинулась тривога [56, с. 100]; Заснула хвиля у бродi [56, с. 103]; загупали, заклекотiли копита [56, с. 105]; жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата [56, с. 106]; У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо [56, с. 107]; безкрилий Ступач не народить крилатого [56, с. 108]; присiлок. Вiн так гарно й таємничо загубився посеред почi 56, с. 110]; з думки не сходили [56, с. 111]; кинув погляд [56, с. 113]; передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу [56, с. 113]; тривога, як їй тiльки хотiлося, ходила [56, с. 114]; ми два гриби в одному борщi [56, с. 121]; на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем [56, с. 124]; видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово [56, с. 128]; дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю, пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового батога [56, с. 132]; смiється! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками [56, с. 133]; Вибір необхідних образних засобів мови, їх функціонування в художньому тексті залежить від авторської індивідуальності (його рівня емоційного сприйняття автором об'єкта пізнання) й типу реципієнта (ним може бути як одна людина або група людей, так і узагальнений, абстрактний образ адресата як суб'єкта сприйняття конкретної інформації, підґрунттям для створення якого є психологічні особливості та емпіричні знання індивіда, особливості оповіді тощо [31]. Крім того, існує ще й поняття «людського фактора» [55, с. 55], що виявляється в ментальному та психо-емоційному сприйнятті довкілля і відповідно відображається в мовленні, так М. Стельмах досить часто використовує метафори.

Однією з характерних ознак індивідуально-авторських особливостей текстотворення Стельмаха є використання вченим емоційно-експресивних засобів мови, використання епітетів, метафор. Значна їх кількість властива фольклорним текстам і часто зустрічається у творі, наприклад уривки з текстів українських пісень, зокрема весняннок:

Розлилися води на чотири броди,

Що в першому бродi соловей спiває,

Соловей спiває - Весну розвиває… [56, с. 3]

Або побутові народні пісні:

«Зеленеє жито, зеленеє жито, а ще зеленiший овес». Це вже ввечерi, посмiхнувшись йому, заспiває Докiя, та так заспiває, що аж перепiлка стихне в житах [56, с. 21].

В образній системі М. Стельмаха важливе значення для опису героїв має передача виразів обличчя, очей, щзагального стану героїв роману «Чотири броди», у літературній мові автора представлено вживння прикладок, наприклад.:

човнах-душогубках [56, с. 2.],

хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли [56, с. 2],

коники-конi [56, с. 2],

погонич-птах [56, с. 3],

притчу-казочку [56, с. 6],

лелiла-курилася [56, с. 10],

сльози - вода [56, с. 15],

красень-командир [56, с. 18],

друга-партизана [56, с. 24].

Порівняння, що, як відомо, лежать в основі кожного образу й виконують функцію зближення віддалених понять, але інколи автор використовує їх із метою уточнення, глибшого і влучнішого викладу інформації. Наприклад: вони виловлюють - рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, i соняшники, немов щити, бо тут, над водою, i комар дзвенить, як ординська стрiла, бо тут i досi [56, с. 2].

Іноді порівняння у поєднанні з іншими образними засобами є особливо мальовничими і надають контексту роману ознак художнього стилю, наприклад вживання наступних порівнянь: хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли [56, с. 2],

лебiдкою проходила [56, с. 4],

немов дитя [56, с. 5].

Емоційність, глибинну образність та оцінку певної інформації забезпечують сталі словосполучення, які в стислій формі виражають авторське образне сприйняття стану, дії, процесу, кількості та якості тощо.

Широко використовував фразеологічні одиниці, більшість із яких стилістично забарвлена й виконує супровідну, порівняльну, уточнюючу функцію.

Лінгвостилістичний аналіз діалогів персонажів підтверджує положення про те, що розвиток діалогу і вибір лінгвостилістичних засобів залежить від віку, симпатій чи антипатій співрозмовників, їхнього ставлення до предмета розмови, апперцепіюючої маси індивіда. Вважаємо, що художній образ потрібно вивчати тільки в системі, яка є співвідношенням різних якостей і властивостей персонажів, котрі своїми діями розвивають драматичний сюжет. Цілісність твору створює лейтмотив, представлений у кожній сцені за допомогою різних лінгвостилістичних засобів. Художній образ персонажів у романі у тексті розкривається через їх характеристики іншими персонажами, власні висловлювання, самохарактеристику, вчинки[38].

Персонажі роману від початку до кінця сюжету долають перешкоди, що позначається на манері їхнього мовлення. Виразність художнього діалогу в п'єсі, його емоційну насиченість створюють лексико-семантичні одиниці всіх рівнів: від фонетичного до синтаксичного. На розвиток художнього діалогу, функціонування лінгвостилістичних засобів впливає знання автором особливостей спонтанного діалогу, його вміння втілити ці особливості у своєму творі[36].

Аналіз мовлення персонажів у романі «Чотири броди» свідчить, що рушійною силою діалогу є багатство мовленнєвих стимулів, закладених в репліках дійових осіб. Та чи інша реакція героїв твору на ці стимули і впливає на розвиток діалогу, зумовлює використання відповідних лінгвостилістичних засобів, створює комічні ситуації.

Поведінка і мовлення персонажів безпосередньо залежать від комунікативної ситуації, в якій вони знаходяться і яка по-різному їх характеризує.

З метою влучного відтворення індивідуально-авторської оцінки певного факту чи явища і зближення з адресатом М. Стельмах іноді вживає метафори розмовного типу, наприклад:

душу Оксани забивався тривожний холодок [36, с. 5],

Юна любов [36, с. 5],

таємничi очi [36, с. 5],

одвiяла-вiдхурделила зима [36, с. 7],

свiт i вужчав, i ширшав [36, с. 10],

сполохали вiдлуння, сполохали кажана [56, с. 10],

навшпиньки спинався долинковий туманець [56, с. 11],

Зiтхнула хвиля, i зiтхнув Ярослав [56, с. 13].

Значно частіше М. Стельмах у романі послуговується метафоричними єдностями, що традиційно властиві текстам розмовно-побутового та художнього стилів, наприклад:

слiпнучи од слiз i горя [56, с. 14],

комусь треба насолити, а якомусь i ура кричати [56, с. 14],

Клубки суму i чогось болючого [56, с. 16], - розлив у гранчастi чарки кореневу горiлку, що аж ятрилась i ярилася хмелем та чаклунством [56, с. 17].

До таких конструкцій належать й метафори іншого характеру, наприклад:

Сутiнок лiг [56, с. 17], грошi почали слiпити очi [56, с. 18], волошковим заснiженим свiтом [56, с. 21], От рокiв тiльки жаль, що вже пiдкотились пiд небо [56, с. 23], сяйво соняшникiв [56, с. 28], на душi може нахмаритись i загримiти [56, с. 29].