Чимало сталих семантико-синтаксичних моделей, властиві мові М. Стельмаха, вони не належать до мовних кліше, автор навпаки використовує слова, що мають експресивне та образне навантаження, наприклад: Миколка одразу насторожується, непевно блискає синiм цвiтом з-пiд заячої шапки [56, с. 33], непокоївся татарський брiд [56, с. 38], мовив не шерхлими устами, а поглядом [56, с. 47] тощо.

Деякі з цих мовних конструкцій здатні викликати у читача емоційну реакцію. Особливо це стосується конструкцій, які традиційно вживаються в розмовному мовленні, напр.: щастя бродить стороною [56, с. 44], Вдову сушило горе, лiсника - страх [56, с. 26], Вечiр одразу ж загасив свiчу, як день загасив життя… [56, с. 19].

Такі метафори та епітети допомагають автору чіткіше окреслити і висловити думку, вплинути на адресата, викликати відповідні відчуття, необхідні для сприйняття описаних подій що відбуваються в романі «Чотири броди».

Особливою образністю, а отже - й глибокою емоційністю в романі позначені епітети: «За татарським бродом конi топчуть яру руту i туман [56, с. 2.].

За татарським бродом iз сивого жита, з червоного маку народжується мiсяць, i коло козацької могили, як повiр'я, висiкається старий вiтряк [56, с. 2.]

босоногих мадонн iз сапкою в руках чи серпом на плечi та дитям бiля персiв [56, с. 2],

хрипкi, простудженi голоси дружного птаства [56, с. 3],

вiконце з мiсячним маревом [56, с. 4],

тривожний холодок [56, с. 5].

Такий прийом використання епітетів та фольклорних елементів увиразнює, пожвавлює текст, виражає емоційно-оцінне ставлення автора до певного явища.

Нерідко фразеологізми або крилаті вислови виступають у формі порівнянь, що наповнює роман М. Стельмаха особливим художньо-образним колоритом. До таких моделей належать традиційні крилаті вислови розмовно-побутового характеру:

суєта суєт [56, с. 18]

синiй птах щастя [56, с. 27].

Функцію емоційного впливу на читача виконують і питальні та окличні

речення; з їх допомогою автор тексту апелює не тільки до розуму адресата, змушує його замислитися, зосередитися на певній інформації напр.:

- То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячнiстю й сльозами на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила. без тебе? Скажи, що?

- Хiба я знаю? - жалiсно вiдповiв Володимир, бо мати завжди знайдуть таке, щоб розжалобити.

- Ой, скорiше, скорiше додому! - тернувши пальцями по очах, захапалась Оксана. - I всi зараз же менi на пiч [56, с. 34].

Такі конструкції завжди супроводжуються відповідною інтонацією, що також впливає на читача в процесі сприйняття ним інформації.

Отже, у тексті М. Стельмаха, поряд із засобами, що забезпечують однозначність та логічну послідовність викладу подій роману, функціонують

емоційно-експресивні одиниці мови, які конкретизують авторську думку, допомагають мовцеві вплинути на адресата. Це не означає, що емотивні мовні засоби забезпечують стовідсоткову адекватну реакцію реципієнта, однак вони підсилюють ймовірність якраз такого сприйняття матеріалу, якого бажає автор[28].

Читаючи наприклад фразу про талановиту тітку Марію в романі «Чотири броди», з її вузликом, «у якому лежали порошки друшпану», - автор передав атмосферу подільського села 20-х років (виноска в романі пояснює: «друшпан - збірна назва фарб»).

У кожній частині драматургічного сюжету роману виділено домінантний стилістичний прийом, що є «двигуном» сценічної дії, а тому відіграє провідну роль у характеристиці героїв, формує лейтмотив художнього образу.

Виразність і динамічність драматургічного тексту присвяченому подіям голодомору відображено у мові героїв вживанням максимально експресивних мовностилістичних, лексико-семантичних і лінгвопрагматичних одиниць, які в повному обсязі виражають авторський задум, створюють характерний фізичний і психологічний портрет персонажів.

У роман М.П. Стельмаха «Чотири броди», герої якого як і в більшості його творів різко протиставлені. А це протиставлення здійснюється, насамперед у мові[56].

Герої, яким автор симпатизує, замальовуються автором дуже уважно, любовно, філігранно. Тут добираються слова, фрази різних семантичних відтінків. Завідуючий школою, наприклад, «скинув на нього (на молодого вчителя Данила) карі, підсвічені зсередини очі».

Про негативних же персонажів автор говорить набагато рішучіше, їх малює ширшими мазками, і тут йому дуже потрібні просторічно-розмовні слова з їх експресивною яскравістю. Мерзенний тип Семен Магазаник не «говорить», а пасталакає, галаголить, варнякає.

М.П. Стельмах пише про того ж героя і його сина: «Магазаник… дмухнув на свічку й пошелепав постолами на другу половину оселі, де, розкидавшись, вилежувався його міцнотілий розкучмлений дівчачур». А як звучать оці пошелепав, розкучмлений дівчачурі Як виразно відчувається стримувана авторська відраза до цих «мінус - людей!» [56].

2.2 Основні засоби мовної виразності в літературі

Естетична функція мови художньої літератури виявляється у розгалуженій системі естетичних значень, що актуалізуються у різнотипних образних структурах тропеїчного та нетропеїчного характеру. Закони художньої семантики мають специфічні ознаки у поезії, драматургії та прозі. Семантична та емоційна напруга у слові виникає завдяки наявності опосередковувального чинника між словом й образом у прозі і відсутністю подібного чинника у поезії, що О. Потебня називав дійсністю слова [39, с. 77].

Якщо схему прозового дискурсу можна репрезентувати як триступеневу «зміст - система образів - художній смисл», то у поезії вона матиме двоступеневий характер: система образів - художній смисл». Важливо підкреслити, що в мові художнього твору досліджуються не всі, а лише мовні засоби, використані письменником задля оформлення художнього образу» [60, с. 16]. При цьому поняття художності, образності не повинно зводитися лише до тропів, фігур поетичної мови і т. п.

Розв'язання проблеми виразності мови багато в чому залежить від того, що розуміти під естетичним (гр. aisthetikos - почуття, сприймання). Так, В.фон Гумбольдт «заслугою» і «недоліком» мови вважав «не те, що здатна відобразити мова, а те, на що ця мова надихає і до чого спонукає завдяки власній внутрішній силі» [2, с. 70]. За його концепцією, мова є активним посередником між світом і людиною, стає для народу органом мислення і сприймання, є народжувачем і вихователем усього високого і вишуканого, що притаманне людству. Однак ці особливості мови (високе і витончене) можна відчути лише у зв'язному мовленні як частині мови, і засобом вираження думок і почуттів людини.

Мовна естетика у письменника (прозаїка чи поета) звичайно спирається не лише на нове у самій мові, але й на глибоке тлумачення й осягнення, осмислення наявних ресурсів мови, її прихованих деколи потенцій.

Естетика мови - вужче, естетика художнього мовлення, але є невіддільною від художності у широкому розумінні цього слова. Тому мовна естетика художнього твору в мовностилістичному плані є невіддільною від простоти й лаконізму, оригінальності й новизни вислову, від мовностилістичних засобів актуалізації та інтимізації вислову, від ідіоматичності не лише фразеологізмів, а й речень, абзаців, надфразних єдностей. Естетику мови творять елементи усіх рівнів мови - концептуального, лексичного, синтаксичного, фонетичного.

Відомо, що естетизація мови (мовних засобів) є однією з основ мовної експресії. Завдяки естетизації елементи мови глибше осмислюються, стають точнішими, яснішими, впливовішими і стилістично виразнішими.

Головною ознакою естетичності як філософської категорії є почуттєва оціненість. Естетичне, емоційно-оцінне становлять нерозривний соціально-психологічний комплекс людської свідомості, а, значить, і мови [60, с. 160]. Тому під час аналізу художнього твору з акцентуванням на його мовну естетику ми, говорячи про естетичне, обов'язково беремо до уваги й емоційне.

До основних естетичних (лінгвостилістичних) прикмет художньої мови, або загальномовних естетичних категорій, належать: глибока змістовність, влучність, стилістична гнучкість і витонченість вислову; ритмічність, благозвучність (разом із благозвучністю та какофонією); інтонаційне багатство, полісемантичність, динамізм тощо. Всі ці категорії, діючи на реципієнта естетично, сприяють виникненню мовної експресії.

Оскільки естетична свідомість письменника відбиває світ у формі естетично значущих, як правило, художніх образів, засобами формування й передачі цих образів виступають елементи мови, які організовуються в систему тропів. Найскладнішим, найдієвішим засобом естетизації й експресивізації художньої мови, на думку багатьох лінгвістів [6, с. 17], є метафора.

В естетичному оформленні та в експресивному тонуванні художнього тексту неабияка роль належить також деяким стилістичним фігурам та прийомам, організації тексту, фонетичному рівню. До експресивізації на естетичному ґрунті схильні елементи всіх структурних рівнів мови, але не однаковою мірою. Найбільшу «схильність до неї виявляють елементи лексичного й фразеологічного рівнів, меншу - словотворчого й фонетичного, ще меншу - граматичного» [60, с. 47].

Говорячи про мовну естетику, не можна не згадати про так звану естетичну «зарядженість художнього тексту. «Естетична зарядженість художнього тексту витворює «силове поле», в якому «намагнічуються» навіть стилістично нейтральні, документальні чи будь-які інші елементи. Це «намагнічування» відбувається завдяки широкому образному звучанню твору, підтексту, практично невичерпним асоціативним зв'язкам тощо».

Естетична функція мови є однією з основ мовної експресії. Все в мові, що є само по собі прекрасним, викликає уяву про незвичайне й небуденне і творить це прекрасне, незвичайне і небуденне, допомагає інтенсифікувати стилістичну виразність, творить різноманітні художні образи - прекрасні, потворні, піднесені чи низькі. Особливістю мовної естетики художнього слова є те, що слово у тексті, наділене особливою естетичною функцією, є індивідуалізованим, неповторним за своїм використанням. Тому розкриття контекстуального значення, естетичної значущості мовних одиниць є одним із найважливіших завдань у дослідженні мовної естетики художнього тексту.

Необхідно зазначити, що проблема емоційно-експресивной забарвленості тексту та окремих його одиниць вираження по-різному розглядається у мовознавстві в цілому. Більшість дослідників розглядають емоційність та експресивність мови - ці дві сторони виразності - як невід'ємну єдність. Сукупна емоційно-експресивна забарвленість характеризується як набір виразних, не нейтральних і над інтелектуальних властивостей, як «над семантична» характеристика], що являє собою інший компонент семантики слова, ніж його предметно-логічний зміст, і для встановлення емоційних моментів порівняно з понятійними потрібні детальні та старанні дослідження в галузі різних мов» [3, с. 157].

2.3 Засоби збагачення мовної виразності в мові головних героїв у творі «Чотири броди»

На думку багатьох учених, емоційне в мові служить для вираження почуттів, а експресивне - для посилення виразності та образотворчості; емоційне протиставлено інтелектуальному, а експресія захоплює як інтелектуальне, так і емоційно-вольове [4]. У цьому випадку експресивність є ширшою за емоційність.

Ми скористуємося визначенням експресії, даним Н.М. Разінкіною яка відзначала, що мовна експресія - це складна лінгвістична категорія, яка опирається на цілий комплекс соціальних і внутрішньомовних факторів, та проявляється як інтенсифікація виразності повідомлення, збільшення (підсилення) діючої сили висловлювання. Таке визначення здається найбільш повним і об'єктивним. Засоби експресивності - насамперед йде про синонімію та антонімію, перифраз, паралелізм, а також про метафоричність.

Емоційно-експресивну лексику, на нашу думку, слід визначати значно вужче, обмежуючи кількома категоріями слів. До складу цієї лексики належать слова, які вже в своєму значенні містять позитивну чи негативну оцінність і називають відчуття, настрої, процеси (сум, нудьга, жаль, досада, кохання, ласка, краса та ін.). Ці слова можуть виражати позитивну чи негативну оцінку явищ з погляду мовця, при цьому експресивність таких лексем може виражатися й не тільки внутрішньо, семантично, а й зовнішньо, за допомогою словотвірних засобів - суфіксів чи префіксів емоційної оцінки.

Вияв особливостей світосприйняття героїв роману «Чотири броди», їх ставлення до явищ дійсності відбувається і за допомогою емоційно-експресивної лексики[56]. Її використання у художньому тексті спрямоване на вираження авторської оцінки і наштовхує читача на відповідне сприйняття інформації. Мовна картина світу не є дзеркальним відображенням навколишньої дійсності, у мові дійсність відображена неточно і неповністю. І тому видається справедливим кваліфікувати як національне бачення дійсності й особливості мовного її вираження.

Епітети у романі «Чотири броди»

У романі М. Стельмаха «Чотири броди» використовуються епітети, у тексті переважають емоційно забарвлені лексеми зпозитивною тональністю. Відчуття задоволення, радості, захоплення автор намагається передати якомога красномовніше, наприклад:

Якогось синього-синього вересневого вечора вiн поспiшав до неї з робiтфаку [56, с. 3],

дiвочi голови [56, с. 5],

похапцем вийшов iз темнавої хати [56, с. 7],

бентежна пора [56, с. 8], зоряна iмла [56, с. 10],

бродив долинний туманець [56, с. 10], Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на мiсяць, а той лагiдно посмiхнувся їй [56, с. 11],

дiвочих очах [56, с. 11],

Чорнi птахи шарпнули її плечi, груди [56, c. 12],

голубооких синiв [56, с. 13],

здивовано-радiснi очi [56, с. 13],

маревному свiтлi (56, с. 13),

смутком заглянула нiч [56, с. 21],

На довгастому обличчi Корнiя ожили застоянi зморшки [56, с. 23],

вiястий липень [56, с. 28],

блакитноокий березень [56, с. 33],

погойдування землi на срiбних вервечках мiсяця [56, с. 38].

Гуманізація суспільства, утвердження пріоритету людини, очевидно, зумовила тенденцію до аналізу мовної картини світу через антропологічну призму. У зв'язку з цим неабиякий інтерес для дослідження становлять фразеологічні одиниці, використання народної мови. Л.А. Лисиченко, Щербакова Н.В. відзначають, що для мовної картини світу суттєвою є система значень і семантичне наповнення кожного мовного знака» [59]. Українці спостерігали за навколишнім світом, і ці спостереження наштовхнували людську думку на те, що ці явища не зникають без сліду, а десь перебувають. Складний процес утворення мовних понять відбувався шляхом встановлення зв`язків між власною психічною діяльністю й спостереженнями за явищами зовнішнього світу, ці спостереження відображено у народній творчості.

Метафоричність мови М. Стельмаха

Не лише емоційний, а й естетичний вплив на читача мають метафори, які в художньому тексті роману «Чотири броди» виконують не тільки образну, а й пізнавальну, оцінюючу функцію. У романі М. Стельмаха найчастіше трапляються усталені (традиційні для мовної картини світу українців конструкції, наприклад: обличчя сяють, слова повилітали з пам'яті та інші.

Проте фіксуємо й індивідуально-авторські утворення, наближені до народної розмовіної мови, які переважно є трансформами вже відомих образів, наприклад: здригається лист [56, с. 4], узимку намерзає снiг, а весною вiн нанизується силянкою слiз [56, с. 4], рани не заростають [56, с. 4], час iшов [56, с. 5], час клав вiнки, узимку - намiтки [56, с. 5] та ін.

М. Стельмах використовує велику кількість метафор, наприклад:

накупаних сонцем i грозами полях [56, с. 2],

золоте Вiдродження [56, с. 2],

клубками темені [56, с. 4],

краплинами кровi червонiють вишнi [56, с. 4],

Як відомо, образне сприйняття світу виникає внаслідок переосмислення предметів та явищ довкілля, що супроводжується накладанням однієї семантики на іншу, наприклад: А в татарському бродi глухо бухикають весла: похилi, пеначо давнина, дiди лодь-лодь снують на човнах-душогубках, хвиля вимиває зотлiлий посiв зотлiлого часу: чиїсь таляри, чиїсь щербленi стрiли i щербленi костi [56, с. 2]. Ці рядки з використанням влучних метафор допомогають точніше, влучніше передати почуття героїв роману, та відтворити його основну думку думкунелегкого життя українських селян.

Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки [56, с. 134]; уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав [56, с. 136]; якою верба тримає молодий вінець [56, 138]; мiсяць розсiває срiбло i сон [56, с. 139]; йде пiсня над степом [56, с. 145]; в головi на радощах метелики кружляють [56, с. 147]; Земля вiддала людям [56, с. 148]; дiвоча доля од вас не кигикала чайкою [56, с. 151]; важко давалася нам наука [56, с. 154]; в душi почула [56, с. 156]; вiтряк бавився снопом твоїх кiс [56, с. 158]; зiрве на порозi шапку з голови [56, с. 163]; нiмує оселя [56, с. 166]; заснув голос iдей [56, с. 172]; виморщував на чолi глибокодумнiсть [56, с. 173]; треба йти до крил, якi стiльки напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та негоди [56, с. 174]; заграв млинками вiй [56, с. 176]; пiдозрою четвертуєте вiру в людину [56, с. 180].

Стислість і глибина образного світу метафори дає змогу М. Стельмаху точніше, адекватніше передати авторську думку.

Михайло Стельмах часто використовує тавтологічні повтори для того, щоб підсилити значення сказаного, надати експресивності, більшого вияву тієї чи іншої ознаки: вечір вечоріє [56, с. 47], ноченьку ночувати [56, с. 69], вечероньку вечеряти [56, с. 95], терном отернити [56, с. 154], журитися журно [56, с. 236], воленьку вволити [56, c. 365], суди судити [56, с. 478], приймака приймати [56, с. 39], дзвонить у дзвони. «Я ж казав: мій сон пішов на татарський брід. Чуєш, як дзвонить він у свої дзвони? [56, с. 47], «Але тільки-но продзвонив дзвоник…» [56, с. 95].

Використання фразеологізмів

Відомі дослідники І.Білодід, Л. Скрипник, Ф. Медведєв темі крилатих слів присвячують окремі статті, розділи у монографіях. Л. Скрипник крилатими висловами називає «сталі словесні формули, що являють собою часто повторювані в писемній і усній мові влучні вислови видатних осіб - письменників, філософів, учених, політичних діячів. На відміну від прислів'їв і приказок та інших типів фразеологічних одиниць, що давно стали безіменними витворами, крилаті вислови зберігають більш чи менш прозоро зв'язок із першоджерелом виникнення (літературним чи конкретно-історичним), носять «печать авторства». Ф. Медведєв називає крилаті вислови стійким словесним комплексом і справедливо зазначає, той чи інший вираз став крилатим, він доконче має пройти стадію фразеологізації.

У романі «Чотири Броди» автор використовує народну творчість та фразеологізми:

Дитя спить, а доля його росте [56, с. 39].

Чорт iз свiчечкою [56, с. 43] грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб - усьому голова [56, с. 50], скручує в баранячий рiг [56, с. 80].

Хороша слава ходила [56, с. 82]; Що буде, то буде, а буде - як бог дасть [56, с. 83]; Аби дав бог здоров'я, а месть буде [56, с. 83]; не святi горшки лiплять [56, с. 84]; Спiймав на словi [56, с. 84]; Чи вже в головi як у млинi? [56, с. 93]; риба не без костi, а чоловiк не без злостi [56, с. 109]; лiта вивiтрюють пам'ять [56, с. 118]; твого голову господь покарав таким розумом [56, с. 122]; Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати не винiс [56, с. 127]; I хлiба треба, i неба треба [56, с. 135].

Використовуючи фразеологізми різноманітних стилістичних рівнів, М. Стельмах все ж віддає перевагу розмовно-побутовим фразеологізмам, народним прислів`ям та приказкам, які відрізняються особливою виразністю та образністю.

От якi тiльки бiси шугають у цих очах [56, с. 138]; назбирувала на коси ще раннє мiсячне проміння (с. 142); парсуну виставляти на посмiховище [56, с. 146]; дiвчина вилетiла з криги на снiг [56, с. 149]; Боже, як то славно, коли е крила [56, с. 152]; До вбогостi не може бути любовi [56, с. 155]; бiля його долi закружляла недоля [56, с. 159]; не дурiть пiсля перших пiвнiв чиєїсь голови [56, с. 165]; не може нагрiти собi мiсця [56, с. 167]; в старiй грубi чорти топлять [56, с. 169]; шпалерами цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць [56, с. 170].

Читаючи роман «Чотири броди», приходиш до висновку, що в залежності від вимог контексту, деякі фразеологізми набувають нового звучання, нових відтінків звучання. Поява нового значення, розширення семантичних меж фразеологізму завжди пов`язане з конкретними художніми задачами автора; ці зміни свідчать про велику роботу письменника над мовою своїх творів, дозволяють нам проникнути в творчу лабораторію майстра слова.

Наприклад, фразеологічний вислів «поставити на ноги» М. Стельмах вживає в таких значеннях: а) вилікувати:» Коли б він міг, - з усього світу скликав би лікарів, щоб вони по капельці, мов бджоли, знесли здоров`я дружині, поставили її на проворні, веселі ноги; б) виховати, довести до самостійності, допомогти стати незалежним: «А це ж усе люди, яких власть на ноги землею поставила, то що за інтерес тепер їм на шию накидати петлю»; «Сійте на здоров `я, та нехай вас хліб на ноги поставить»; в) змушувати діяти, приймати участь в чомусь: «Завтра я наші бригади до останнього чоловіка поставлю на ноги»; «Кого побачимо, тому й скажемо, - спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги»; г) зміцнити матеріальну базу господарства:» Тільки поставимо союз на ноги… Так, щоб прямо можна було людям глянути в очі…» [56].

Необхідно відзначити значну частину фразеологізмів у романі «Чотири броди» з назвою людини. Номени людини представляють найдавніший шар української лексики, тому й у корпусі фразеологізмів вони фіксуються в найбільшій кількості одиниць, які називають різні фрагменти мовної картини світу.

Назви осіб за кровною спорідненістю (батько, мати, син, дочка, баба) виділяються найбільшими фразотворчими потенціями. Пояснюється цей факт впливом екстралінгвальних чинників. Кровнорідні зв'язки для людини найбільш близькі й конкретні, оскільки відбивають безпосереднє оточення особи, певним чином кваліфікуючи його, й тому виявляють більші потенції для образного вживання.

Нариклад, Таке життя: то матiр розгублює дiтей, то дiти залишаються без матерів [56, с. 144]; Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi [56, с. 140]; Останню дорогу матерi [56, с. 153].

Слова-компоненти батько, мати, син, дочка часто вживаються в лексичному наповненні фразеологічних одиниць, у романі М. Стельмаха вони зазнали десемантизації, але залишилися знайомими й зрозумілими, чітко орієнтують на характер емоційного впливу й прогнозують реакцію співбесідника[28].

Крім того, компоненти-назви батько, мати в лексичному наповненні фразеологічниз одиниць у романі «Чотири броди» мають словотворчий варіант з демінутивними суфіксами й компонент-інтенсифікатор позитивної емоційності рідний, свій (матінко моя рідна!, батечку мій!), що пояснюється традиціями й культурою виховання української родини.

Письменник у романі «Чотири броди» використвоує й інші засоби збагачення мови[21]. М. Стельмах знавець живої розмовної української мови, особливо категорій, зв`язаних з обстанвкою старого і нового українського села. Насиченість фразеологізмами мови романа пояснюється, як говорить сам письменник, - не тим, що він знайомий з фразеологічними збірниками, значення яких для творчості писменника безперечно велике. Жива уснорозмовна стихія української мови, з відображенням в ній життя українського села, - це те мовне середовище, на грунті якого М. Стельмах виріс. Вживання фразеологізмів, афористичність мови для нього так само природні, як для кожного з його позитивних героїв. Саме поєднання старого фразеологічного фонду, дібраного і відшліфованого творчими зусиллями письменника, з новим становить елемент нової якості стилю у Стельмаха.

Відбір фразеологічних одиниць письменник проводить в чіткій відповідності з ідейно-тематичним напрямком твору, часто видозмінюючи зовнішню їх форму, а разом з нею змінюючи ї їх семантику. Творчий підхід Стельмаха до використання фразеологічного багатства української мови, вміле використання фразеологічної синонімії, творче оновлення семантико-стилістичного змісту стійких словосполучень, створення нових виразів, які по образності і виразності не поступаються традиційним, - все це збагатило фразеологічний склад української мови, відкрило нові функціональні можливості багатьох народних фразеологічних виразів.

Засоби персоніфікації та оксюморон у романах у М. Стельмахa

Витрiщився на неї зеленню i пiщаником лiсник [56, с. 94]; вона одразу зникла в диких хащах його волосся [56, с. 125]; похитав коловоротом волосся [56, с. 126]; труснув сивиною старий [56, с. 131].

Виразність художньої мови в тексті роману «Чотири броди» досягається у комплексі мовностилістичних, лексико-семантичних та лінгвопрагматичних засобів. Для цього автор використовує засоби Персоніфікації: глипнув своєю зеленню з пiщаником [56, с. 7],

Обсiялося село печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою [56, с. 40].

Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув їй слова Ярослава [56, с. 47].

До мовностилістичних засобів відносяться: повтори, стилістична фігура, що «цементує» текст; репліки типу «чому? - тому», які підкреслюють причинново-наслідковий зв'язок, надають відповіді чіткості й лаконічності; мовленнєва характеристика позасценічних персонажів, за допомогою якої робиться акцент на певних рисах головних героїв; інтенсифікація характерної побутової лексики, використання цього засобу створює яскраву конкретизацію зображення художнього простору; гіперболічні конструкції, які передають манеру світосприйняття персонажа «У таку рукавицю ягня влiзе. (с. 150)».; іронія, що показує манеру сприйняття людини в суспільстві, а також використання Оксюморону: доброзичлива насмiшка [56, с. 96]; мав радiсну бентежнiсть на серцi [56, с. 101].

До лексико-семантичних засобів створення художньої виразності належать: синоніми, що відрізняються один від одного за ступенем інтенсивності позначення ознаки стану предмета; лексичні одиниці для передачі найвищого ступеня емоційних переживань, результату тривалого процесу.

А також лексичні одиниці на позначення одягу персонажів, що розкривають біографічні моменти їхнього життя; лексика різної стилістичної забарвленості, спрямована на створення градації зображення негативної реакції, слугує засобом індивідуалізації мовлення персонажів; оригінальні порівняння з яскраво вираженим національним забарвленням.

До лінгвопрагматичних засобів створення експресивності мовлення персонажів належать: мовленнєві стимули, на які по-різному реагують персонажі, що зумовлює подальший розвиток діалогу; оповідні фрагменти у мовленні персонажів, які у динамічній формі повідомляють про події, не подані у творі, слугуючи таким чином засобом ретроспекції біографії дійових осіб; підтекст, що розкриває нові, експліцитно не виражені смисли твору; непрямі висловлювання, які у прихованій формі повідомляють про почуття героїв, наприклад використовується ПЕРИФРАЗ - Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiтає, то хоч руку ув'яжiть. [56, с. 7].

Поєднання двох основ - росячи росу [56, с. 10], поспiшити зi своєю самотиною до своєї самотини [56, с. 11], Блиснула блискавка, [56, с. 13], десять десятин [56, с. 18].

Використання порівнянь у творі

Компаративні структури являють собою систему виражальних засобів в якій з особливою наглядністю проявляється так звана внутрішня форма мови, багатство власне мовних виражальних ресурсів, і, разом з тим, виразні порівняння розкривають склад образного мислення. Лінгвістична проблема порівняння глибинно пов'язана з літературно-художнім та мовним образами.

Порівнямння - троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін[59].

Своєю рухливою синтаксичною структурою, розширенням часового та просторового аспектів (минуле та майбутнє) порівняння різниться від метафори, де неприпустимі обставини часу та місця, - лаконічної образної формули, що посідає місце предиката у реченні.

Щоб добратися до зерна творчості письменника, О.О. Потебня розглядав форму й зміст твору як органічно поєднані частини фізично-психічного цілого, вбачав між ними такий самий тісний зв'язок, як між формою й змістом слова в мові. Звертаючи увагу дослідників на пояснення народнопоетичних символів, розрізняв символи, які виростають на основі порівняння, протиставлення, причинового зв'язку між зіставлюваними явищами. Він наголошував, що «образність була саме засобом значення» [39].

У творі «Чотири броди» М. Стельмах користується прислів`ями та приказками, що побутують в народі, в контексті твору набувають нового глибшого значення, індивідуалізують мову діючих осіб. М. Стельмах для передачі нового змісту вдається до семантико-стилістичного і структурного оновлення прислів`їв, вводячи їх в живу мову персонажів: «Краще срібний карбованець у кишені чи півлітра на столі» - говорить Семен Магазаник, і старий вираз «Краще синиця в руках, ніж журавель в небі» набуває нового значення, дає точну і влучну характеристику героя.

Упродовж тривалого функціонування мовні одиниці набувають певного стилістичного забарвлення, що приводить до обмеження сфери їх реалізації, а отже, - і до стильової диференціації мови. Інакше кажучи, будь-який комунікативний акт виявляє свою належність до того чи іншого функціонального стилю. Саме тому в

лігвістиці традиційно вважалося, що образність - визначальна риса художнього стилю. «Розкіш приходить зі смаком, а минається з болем», «Життя - це довга нива, і що тільки не родить на ній», «Розумівся на соціалізмі, мов кріт на зорях», «Що буде, те й буде, а живий має думати про живе і оглядатись на всі боки», «Я навіть раю не хочу без вітряка», «Треба пожаліти розумного лоба, щоб не відповідало дурне нижчеспиння».

Порівняння, що, як відомо, лежать в основі кожного образу й виконують функцію зближення віддалених понять, наприклад використовуються порівняння для Харктеристики образу Оксани.

«Скiльки про щастя говорять, а його так мало на свiтi, - зiтхнула Оксана. - Яким же ви плугом думаєте виорати те щастя? Золотим? - Нi, не золотим i не срiбним, а гуртовим, - нахабнувато зареготав Магазаник» (Магазник) [56, c. 6].

«Оксана бридливо скинула руку i з серцем вiдказала: - Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiтає, то хоч руку ув'яжiть» (Оксана)) [56, c. 7]. Такі порівняння у поєднанні з іншими образними засобами є особливо мальовничими і надають контексту ознак художнього стилю.

Аналіз використання порівнянь в різноманітних площинах у романі «Чотири броди» дає чимало цінного для з'ясування характерних аспектів розвитку жіночого образу М. Стельмахом. З переконливою психологічною глибиною (через штрихи в портреті, та порівняння, діалого-монологічне мовлення, пейзаж, невласне пряму мову) письменник відтворював триєдність образу жінки-матері, жінки-трудівниці, жінки-громадського діяча, яка була й залишається найвищою мірою естетичної, художньої та життєвої правди.

«I вона, чавлячи болi й сором, глянула собi пiд ноги:

- Би поїдете, а я буду сохнути за вами.

- Ти що говориш! - мало не скрикнув Ярослав. - Такого не може бути.

- Чому ж не може?

- Бо ти ж гарна, як мальована…» (Ярослав) [56, c. 11].

Читаючи твори Стельмаха мимоволі звертаєш увагу не лише на глибокий зміст, актуальність, правдивість зображення дійсності. На велику художню майстерність, вміння автора відібрати з невичерпної скарбниці загальнонародної мови ті необхідні слова і вирази, та використовуючи порівняння які дають можливість розкрити і втілити в них всю повноту творчого задуму письменника. Наприклад, «I заспiвала вона вже перед смертю, та так заспiвала, що й у Магазаника прокинулись совiсть, жаль i страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку, вiн обiрвав льняну нитку життя дружини) [56, c. 14].

- Чого це на божiй? Ви ще як дуб-довговiк, - вичавив крiзь образу i знову потягнувся до коренiвки (Семен)) [56, c. 16].

«Василина вiдразу пiдхопила: Ой там виходило та три товаришi,

Що перший товариш - ясне сонце,

А другий товариш - ясен мiсяць)» [56, c. 23].

Читаючи роман «Чотири броди», приходиш до висновку, що в залежності від вимог контексту, порівняння набувають нового звучання, нових відтінків звучання: «- I чого? - здпвувапся Данипло. - Воца ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче вiхола(Данило)» [56, c. 98].

- Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, - почаркувався з Безбородьком. - Нова влада-то журавель у небi, та ще той журавель, який несе не весну, а вiйну(Семен)» [56, c. 118].

Емоційність, глибинну образність та оцінку певної інформації

забезпечують порівняння, які в стислій формі виражають авторське

образне сприйняття стану, дії, процесу, кількості та якості тощо. «Враз над головами Ступача i Лаврика зметнулось, перелетiло щось темне i важке. Якийсь навiжоний вершник перестрибнув через бричку i, збиваючи куряву, гайнув уперед. - Чи не бiсiв парубок?! - i злякано, i захоплено вирвалось у Лаврика. - Як святий Юрiй летить!» (Лаврик) [56, c. 193].

За допомогою порівняння у романі «Чотири броди» відбувається зіставлення картин-явищ - динамічний процес, який передбачає рухливу семантику слова, взаємодію його звукових форм, актуалізацію граматичних засобів вираження.

Не тільки лексика, а й граматика поставлені на службу створення образної думки в творі.

«- Щоб не мучити тебе здогадами, одразу все розкажу, при однiй тiльки умовi: щоб на столi було смажене, пряжене i так шматками, бо через твою милiсть голодний, мов старий вовк. (Діденко) [56, c. 220].

Одна з найвиразніших ознак стилістики народнопоетичної мови - паралелізм. Він охоплює різноманітні лексичні, граматичні, композиційні, пісенно-ритмічні явища. В основі паралелізму, насамперед, лежить зіставлення ситуацій - настрою природи і людини. «Добiгши до присiлка, Яринка зупинилася коло своїх ворiт: прислухалась i до хати, i до клунi - чи не стоять там конi, а потiм пiшла до броду; в глибинi його купались мiсяць, зорi i сум. I такий розпач охопив дiвчину, що аж почула, як в'яне уся. Великий свiт, а де подiтись у тобi? Сподiвалась на братiв, та вони пiдкосили надiю, мов травицю. Безсовiснi…» (Ярина) [56, c. 313].

Певною мірою семантико-синтаксичний паралелізм і структури з порівнянням є діаметрально протилежними засобами вираження порівняльної семантики: в структурі паралелізму на першому місці - назва ситуації-явища, що безпосередньо діє на почуття; в структурі формально вираженого порівняння ця назва явища на другому місці - в підрядній частині складного речення.

В обох випадках в основі синтаксичних структур лежить порівняння, зміст якого - конкретно-чуттєве зображення внутрішнього світу людини. Без таких порівнянь не можна уявити художнього зображення дійсності, зокрема й творчої образності, до якої часто звертався О.О. Потебня, пояснюючи життя внутрішньої форми слова: «І в слові, і в розвинутому по¬рівнянні висхідна точка думки є сприймання явища, яке безпосередньо діє на почуття» [39]. Народнопоетична мова ак-тивізує зачини - картини природи, а також розгорнуті порівняння, забезпечуючи вираження конкретно-чуттєвого змісту художніх образів. Народнопоетичний паралелізм роману характеризується багато-плановістю й розширенням семантики символів. Незалежно від того, чи виражене зіставлення ситуацій відповідними лексичними засобами, чи наявне як прихований зміст семантико-синтаксичного комплексу, останній виконує в творі зображально-художню функцію, передаючи рельєфно-картинно, в рухомих, як кадри фільму, картинах, глибинну семантику символів.

Семантична цілісність вислову виявляє багатопланові зв'язки лексики й синтаксису. У таких зв'язках розкривається внутрішня форма слів, підтримується їх символічне значення, наявне в усталених народнопоетичних порівняннях, метафорах, які становлять арсенал народнопоетичних засобів української літературної мови.

3. Використання матеріалів дипломної роботи у викладанні української мови в школі

3.1 Методика викладання української мови

Мова є дзеркалом ментальності народу - такий висновокможа зробити, спираючись на праці О. Потебні, В. Гумбольдта, Б. Цимбалистого, О. Пономаріва, М. Жуйкової, Н. Телії та інших. Вся структура мови, її словотворчі можливості, родові категорії, фонетичні особливості, синонімія та ін. так чи інакше пов'язані з ментальністю народу-носія мови. Але особливо тісно, на нашу думку, пов'язані з ментальністю стійкі сполучення слів, які живуть у мові, не змінюючись віками.

Поряд із загальнодидактичними принципами в методиці навчання української мови повинні об'єктивно існувати і закономірно функціонувати власне методичні принципи. Однак у науковій літературі вони ще належним чином не сформульовані. Виявлення власне методичних принципів і їх сутності необхідне насамперед тому, що вони істотно впливають на зміст процесу навчання української мови, його форми й інші категорії. Визначення основних чинників цього впливу повинно знайти конкретне вираження у чітких формулах власне предметних принципів навчання української мови[20].

На наш погляд, власне предметні принципи повинні насамперед випливати із соціальної значущості і соціально-психологічних функцій мови. Серед них виділяються такі: 1) відображення в мові духовного багатства народу, його національної самоідентифікації, самосвідомості, моралі, переконань, способу мислення, культури, духовності; 2) здатність мови бути засобом пізнання світу; 3) мислетворча функція мови; 4) конструктивна; 5) комунікативна сутність мови як засобу спілкування і 6) естетична функція мови як форми і засобу творення художньої специфіки літературного твору.

Мова віддзеркалює історію народу і виступає носієм національної культури, національної гідності, національного патріотизму, духовності. «Мова - це живе функціонування народного духу, а не одних мертвих знаків» [5], це духовна скарбниця народу, його історична пам'ять, причетність до вічності, і вивчати мову потрібно не просто як знакову систему, а разом зі змістом, що виражається нею. Реалізація на уроках мови її гносеологічної функції означає розв'язання на уроках найрізноманітніших пізнавальних цілей - від пізнання мови до пізнання всесвіту і своєї ролі в ньому. Досвід суспільства історично закодовано і зафіксовано в мові, у її лексиці, граматиці, фразеології, а за наявності письма також у текстах. Це зумовлює принцип вивчення мови разом зі змістом, що виражається нею.

Вивчення мови в єдності змісту й форми дає змогу глибше усвідомити диференціацію змісту й значень.

Зміст поступово відкривається учням, як така сторона семантики мовних одиниць, що в кожному авторському тексті реалізується індивідуально й неповторно.

Розглядаючи мовні засоби вираження змісту, школярі старших класів наприкладі вивчення творчості М. Стельмаха усвідомлюють відтінки значень мовних засобів, метафоричність мови, перенос значень, той факт, що між словом і предметним світом стоїть людина з її можливостями виражати засобами мови своє особисте, індивідуальне ставлення до того, про що повідомляється.

Вивчаючи поетику, засоби збагачення мови у романі «Чотири броди» школярі усвідомлюють, що мова відображає сприйняття світу, осмислення його, розуміння. Через слово людина передає своє ставлення до світу, своє світобачення й світовідчуття, засвоєний нею загальнолюдський і свій індивідуальний досвід. Організовуючи сприйняття змісту, важливо допомогти учням зрозуміти мову художнього твору, показати, чому вона така виразна тощо.

Безперечно, форми роботи з текстом, які використовуються під час вивчення фонетики, лексики, словотвору, морфології та синтаксису, орфографії та пунктуації, специфічні, як специфічні й способи дії, якими мають оволодіти учні.

Наприклад, вивчаючи синоніми, діти підставляють їх до слів авторського тексту. Кожного разу, будуючи синонімічні ряди, вони пробують вставити свої слова на місце авторських. Порівняння виявляє лексичні особливості авторського слова, той внутрішній зв'язок між словами, який відразу руйнується, коли в речення попадає не те слово.

Учні мають усвідомити, що авторський задум виражається і фонетичним, і граматичним, і значеннєвим (лексичним) ладом. Отже, потрібен аналіз тексту на всіх рівнях мовної системи, відтак усі рівні мовної системи мають вивчатися на основі аналізу тексту в єдності змісту й форми.

Це вивчення має бути спрямоване на оволодіння учнями способами лінгвістичного аналізу та їх застосування. Таким чином, способи аналізу тексту стають предметом спеціального вивчення. Відтак можна говорити про принцип вивчення мовних одиниць на основі аналізу тексту в єдності змісту і форми.

Організовуючи навчальну діяльність, слід виходити з того, що засвоєння учнем української мови тісно пов'язане для нього з осягненням певних сторін дійсності, що повноцінно осмислити лексему, граматичну форму чи конструкцію учень може лише у тому випадку, коли його одночасно навчають розуміти відношення, які існують між фактами і явищами реальної дійсності і відображені в мові народу[20].

Встановлення логічних зв'язків між змістом тексту і використовуваними лексемами, граматичними формами, конструкціями сприяє формуванню у школярів уваги до мови, прагненню проникнути в тонкощі семантичних відтінків і значень, виховує мовне чуття, а також відповідальне ставлення школярів до вибору мовних засобів, до мовлення, до користування рідною мовою.

Важливу роль відіграє зіставлення вибраних автором слів, граматичних форм і конструкцій із синонімічними. Аналіз вибору в тексті тієї чи іншої конструкції, або вивчення особливостей лексичних засобів художної мови М. Стельмаха у романі «Чотири броди» важливий ще й тому, що тенденції використання деяких конструкцій. Привернення уваги школярів до використання тих чи інших конструкцій у мовленні навіть без спеціального вивчення їх уже само по собі сприяє збагаченню їх словникового запасу. Звідси випливає принцип використання лінгвістичного аналізу тексту під час вивчення мовних одиниць усіх рівнів мовної системи.

Своєрідність мови М. Стельмаха спирається на використання національної семантики мови, її фразеології, афоризмах, у феномені української фонетики та інтонації, словотвору, морфології та синтаксису, у специфіці функціонування мовних одиниць у мовленні, особливо в мові художньої літератури.

Національна своєрідність мислення народу притаманна мові головних героїі роману «Чотири броди».

Ціннісні орієнтації, світоглядні позиції проявляються у комунікаціях між героями роману. Це зумовлює використання мовних одиниць. Такі лексичні одиниці мають вивчатися на матеріалі текстів, переважно художніх, як наприклад за допомогою аналізу лексичних засобів художньоїх мови М. Стельмаха.

Звідси можна зробити висновок принцип пріоритетного використання як дидактичного матеріалу до уроку художніх текстів, зокрема текстів романів М. Стельмаха.

Використання на уроках художніх текстів, аналіз їх у єдності змісту і форми, окрім досягнення пізнавальних і виховних цілей, дозволяє зацікавити дітей художнім твором, увести інформацію про автора як неповторну мовну особистість, рекомендувати прочитати твір повністю. Звідси випливають принципи розвитку на уроках мови читацьких інтересів дітей, формування у них уявлення про неповторність мовної особистості.

Мислетворча і конструктивна функції мови зумовлюють взаємозв'язок логічного мислення й мови. Виражаючи думку й забезпечуючи постійний обмін думками між членами одного мовного колективу, мова стосовно словесного, вербального мислення виконує важливу функцію: формує думку. Тим самим мова - не тільки засіб вираження думки, а й знаряддя її формування. За словами Л.С. Виготського, «думка формується в слові» [9]. Оволодіваючи мовою, її мислетворчою і конструктивною функціями, учні оволодівають логічними засобами вираження форм елементарного й теоретичного мислення - доказами й умовиводами. Характер помилок учнів під час побудови доказів та умовиводів переконливо свідчить про те, що на практичному рівні, орієнтуючись на готові зразки, учні цими мовними засобами повністю не оволодівають. Без свідомого засвоєння структури доказів та умовиводів на навчально-науковому матеріалі шкільного курсу рідної мови формування логічного мислення і логічного мовлення на належному рівні не відбувається. Мова і думка не протиставлені одна одній, а, навпаки, утворюють тісну діалектичну єдність, взаємно стимулюють і активізують одна одну. З огляду на сказане виділяєтьсяпринцип тісного поєднання розвитку мовлення і розвитку мислення.

Важливе місце серед мовних функцій посідає комунікативна. Звідси принцип зумовленості основного напрямку у вивченні рідної мови її комунікативною функцією в усіх її проявах. Відповідно до цього принципу центральним об'єктом у вивченні рідної мови мають стати різноманітні типи, стилі і жанри мовлення як реальне вираження відповідних типів мовної комунікації. Під знаком цього принципу мають розв'язуватись і такі питання, як визначення змісту шкільного вивчення рідної мови і відображення цього змісту в програмах і підручниках, співвідношення теорії і практики тощо. Не випадково лабораторія навчання української мови Інституту педагогіки АПН України у пояснювальній записці до програми 2001 року проголосила, що «змінюється стратегія і тактика у навчанні рідної мови… на перший план висувається необхідність особистісного і мовленнєвого розвитку учнів, якому підпорядковується (саме підпорядковується) завдання системного вивчення мови». Наше знання мови з її нормами і правилами визначається мовленням і текстами, які ми вибудовуємо [6].

Аналізуючи процес засвоєння мови її носіями, психологи вважають, що вона засвоюється через мовлення у процесі спілкування, яке є природною потребою кожної людини. О.О. Леонтьєв цілком справедливо закликає вивчати мову у процесі мовленнєвої діяльності, тому що зміст мовленнєвої діяльності та змістовий склад утворюваних мовних зв'язків формується тільки за допомогою спілкування людей. Йдеться, власне, про принцип комунікативності у навчанні рідної мови. Потреба в спілкуванні створює постійно діючий активний стимул до оволодіння мовним запасом. Суперечність між потребою у спілкуванні й недостатнім рівнем володіння багатством мови стає внутрішнім механізмом розвитку й удосконалення мовленнєвих і розумових здібностей дитини, школярів різного віку і навіть дорослих людей[2].

Інтерес до проблем мовленнєвого спілкування, який проявився майже чотири десятиліття тому, був зумовлений розвитком соціальних наук, особливо соціології, соціолінгвістики та психології спілкування, а також психології мовленнєвої діяльності як чинника становлення вищих психічних функцій людини і формування її особистості, усвідомленням ролі й місця рідної мови в соціальному житті особистості, у тому числі в період навчання в загальноосвітній школі. Увагу лінгвістів і методистів привернула структура тексту, інтегрована презентація структури мови у мовленні. Багато досліджень було присвячено набору мовних засобів у тексті, їх організації, а також навчанню школярів добору мовних засобів для побудови різноманітних висловлювань (текстів). З того часу вивчення всіх розділів курсу рідної мови з кожним роком усе більше підпорядковується меті розвитку мовлення. Але щоб цей розвиток відбувався, щоб учні змогли вільно користуватися мовою в самостійній мовленнєвій діяльності, необхідно навчити їх бачити функціонування слова в текстах. Звідси виділяється принцип функціонального підходу до вивчення мовних одиниць.

Цей принцип означає, що під час вивчення мовних одиниць учні мають усвідомити особливості використання мовних одиниць у мовленні. Реалізація цього принципу, розуміння функцій і свідоме застосування мовних одиниць під час побудови текстів удосконалює не тільки мовленнєву, але й мисленнєву діяльність школярів, «алгоритми розуму» за виразом М.М. Амосова [1].

Засвоєння учнями знань про мову, функціонування мовних одиниць у мовленні та продукування школярами самостійних висловлювань на основі спостережень над мовою та мовленням інтенсифікує природний процес засвоєння рідної мови, активізує мовленнєві процеси, розвиває мовну свідомість. Це зумовлює принцип взаємозв'язку засвоєння теорії й функціонування мовних одиниць у мовленні. Його реалізація є важливою умовою розвивального навчання рідної мови. Однак до цього часу на уроках рідної мови у загальноосвітній школі значно більше уваги приділяється формуванню в школярів системи знань про рідну мову, її структуру, аніж про функціонування і застосування отриманих знань у мовленнєвій практиці учнів. «Але наше навчання нічого не буде варте, якщо учень перетворить об'єктивну систему мови в «психофізіологічну» мовленнєву здібність, однак не зможе реалізувати цю здібність у мовленнєвій діяльності, у спілкуванні» [29, с. 5]. Ось чому сьогодні в навчанні рідної мови стоїть важливе завдання - розкрити перед учнями мовленнєві функції мови, особливо таку важливу, як функція спілкування.