Художньо-естетичні принципи Вільяма Сомерсета Моема (на матеріалі новелістики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ГАРМОНІЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ У. С.МОЕМА

1.1 Творчість В.С.Моема в оцінюванні літературних критиків

1.2 Своєрідність творчого методу В.С.Моема

РОЗДІЛ II. ВТІЛЕННЯ ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ ПИСЬМЕННИКА В ЙОГО НОВЕЛІСТИЦІ

2.1 Загальна характеристика новел В.С.Моема

2.2 Порівняльний аналіз новел Гі де Мопассана «Пампушка» та В.С.Моема «Дощ»

РОЗДІЛ III. ОХОРОНА ПРАЦІ

3.1 Організаційні причини виробничого травматизму

3.2 Вимоги до навчальної літератури

3.3 Долікарська допомога при кровотечах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Новела - жанр, який часто ототожнюють з оповіданням, і хоч новела й має спільні з оповіданням риси, насправді вона суттєво відрізняється. І вже в епоху Відродження,ця різниця була дуже помітною. Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв'язка. В основі сюжету лежав анекдот.

Хоча зародження новели як самобутнього жанру з чітко окресленим колом відмітних художніх ознак пов'язується з епохою Відродження, генезис цієї художньої форми, як вважають багато дослідників, сягає більш ранніх часів. Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції, як вважають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Перші оповіді новелістичного характеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори в «амплуа» підпорядкованих розважальним або дидактичним цілям вкраплень, чи відступів від сюжету.

Остаточне жанрове становлення новели відбувається в Італії доби Відродження («Декамерон» Боккаччо), де за новелою і закріплюється жанрове визначення її як оповіді «анекдотичного» побутового змісту. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу. На початку XIX століття Ґете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». У творчості романтиків (Гофман -- «Золотий горщик», «Крихітка Цахес») новела заявила про себе як про жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі.

З розвитком реалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Ґі де Мопассан, А. Чехов, Е. Хемінгуей, А. Моравіа, Т. Манн). Дослідниця К. Фролова вважає, що сучасна «новела будується не те, що на одному епізоді, а на одній миті, в якій виражається парадоксальність явища буття».

І аби чіткіше розуміти сучасних новелістів, які безперечно спираються на класиків, варто заглибитись в процес творення новели реалістичної .

Одним з класиків реалістичної новели по праву вважається Уїльям Сомерсет Моем, - видатний англійський романіст, драматург і майстер короткої прози. Читачам завжди був цікавий цей письменник, адже способи, якими він намагався привабити читача були дуже різноманітними.

Новели Моема будують в уяві чітку картину подій, дають можливість самим добудовувати образи героїв, захоплюють своєю динамічністю і парадоксальністю. Інтерес до новелістики Моема лишається досить великим і в наш час, особливо на батьківщині письменника. Щороку з'являються нові монографії та наукові дослідження життя і творчості автора(Т.Морган, С.Хастінгс). Але у вітчизняному літературознавстві досліджень, присвячених новелістиці Моема, обмаль (Ф.Хутиз, І.Трикозенко). Відтак актуальність дослідження зумовлена необхідністю загального аналізу новелістики В.С.Моема, художньо-естетичних принципів на основі його новел,зокрема.

Об'єкт дослідження складають літературно-критичні праці та новели в творчості В.С.Моема.

Предмет дослідження: художньо-естетичні принципи письменника та засоби їх втілення у новелах.

Метою даної роботи є: дослідження специфіки проявів художньо-естетичних принципі письменника в його новелах.

Для досягнення цієї мети були висунуті наступні завдання:

· з'ясувати тенденції розвитку англійської літератури XX ст.

· сформулювати головні художньо-естетичні принципи Вільяма Сомерсета Моема на підставі аналізу його літературно-автобіографічних праць і наукових джерел стосовно його творчості.

· визначити особливості творчого методу письменника, та засоби його втілення у новелах

Теоретико-методологічну основу дослідження складають праці відомих вчених, які займаються вивченням творчості В.С.Моема, передусім співвітчизників письменника Ентоні Кертіса, Томаса МакГриві, Річарда Олдінгтона, Джона Уайтхеда. Особливу увагу привернула праця «W. Somerset Maugham» Curtis Antony, John Whitehead (1997), а також біографія Моема, написана Тедом Морганом, де детально описується життєвий шлях письменника від народження до смерті. В бакалаврській роботі були використані праці науковців, таких як Г. Ионкис, Н. Михальська, В. Скороденко, С. Дитькова та Є. Гусєва.

Оскільки В.С.Моем сам є автором численних літературно-критичних праць, у яких відображені його власні погляди на життя та літературу, то вони були взяті як одна з підвалин нашого дослідження. Найбільше уваги ми приділили таким книгам ,як «Підводячи підсумки» та «Нотатки письменника».

Методи дослідження:

· теоретичний аналіз інформації та інтерпретація наукових фактів, що містяться в літературознавчих джерелах;

· текстуальний аналіз;

· компаративний метод;

· елементно-цілісний аналіз новел в єдності їх форми та змісту.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі новел Вільяма Сомерсета Моема; спробі компаративного аналізу новел Вільяма Сомерсета Моема

Практична значущість даного дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використовуватися під час уроків з позакласного читання в середніх навчальних закладах, при ознайомленні школярів з теорією літератури та під час розробки спецкурсів, семінарів у ВНЗ України.

Апробація бакалаврської роботи: частково матеріал дослідження викладено у доповіді на звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу та студентів РДГУ (2012 р.), у статті «Новелістика Вільяма Сомерсета Моема: традиції та новаторство» поданої до друку в збірнику наукових робіт студентів «Філологічні витоки» (2012 р.)

Структура дослідження: Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 56с.

Розділ 1. Погляди В.С.Моема на життя та творчість

1.1 Творчість В.С.Моема в контексті світової літератури

моем сомерсет творчість художній

Сомерсет Моем народився 25 січня 1874 року в Парижі, в сім'ї юриста британського посольства у Франції. Батьки спеціально підготували пологи на території посольства, щоб дитина мала законні підстави говорити, що народилась на території Великобританії: очікувалося ухвалення закону, за яким всі діти, що народилися на французькій території, автоматично ставали французькими громадянами і, таким чином, після досягнення повноліття підлягали відправці на фронт у разі війни [21;110].

В дитинстві Моем говорив тільки французькою, англійську освоїв лише після того, як в 11 років осиротів (мати померла від сухот в лютому 1882 року, батько (Роберт Ормонд Моем) помер від раку шлунка в червні 1884 року) і був відісланий до родичів у англійське місто Уітстебл в графстві Кент, в шести милях від Кентербері. Після приїзду до Англії Моем почав заїкатися - це збереглося на все життя. Вільям виховувався в родині Генрі Моема(батькового брата), вікарія в Уітстеблі, навчання почав в Королівській школі в Кентербері. Потім вивчав літературу та філософію в Гейдельберзькому університеті - в Гейдельберзі Моем написав свій перший твір - біографію композитора Мейєрбера (коли вона була відкинута видавцем, Моем спалив рукопис). Потім вступив до медичної школи (1892р.) при лікарні св. Фоми в Лондоні.[36]

У 1897 отримав диплом терапевта і хірурга, але лікарською практикою ніколи не займався: ще студентом він опублікував свій перший роман «Ліза з Ламбета», що увібрав враження від студентської практики в цьому районі лондонських нетрів. Книга була добре прийнята, і Моем вирішив стати письменником. Перша п'єса, «Людина честі», була написана в 1903 році. Протягом десяти років його успіх як прозаїка був дуже скромним, але після 1908р. він став набувати популярності: чотири його п'єси - «Джек Строу», «Сміт», «Дворянство», «Хліба і риби» - були поставлені в Лондоні, а потім у Нью-Йорку [21;142]

З початку Першої світової війни Моем служив в санітарній частині. Пізніше його перевели до служби розвідки, він побував у Франції, Італії, а також в Америці і на островах південної частини Тихого океану. Як людина, що поєднала професії агента розвідки і письменника, Моем слідує шляхом Крістофера Марло, Бена Джонса і Даніеля Дефо, стоїть в одному ряду з сучасними авторами, серед яких Грем Грін, Джон Ле Карре, Джон Діксон Карр, Алек Во і Тед Олбері .

Під виглядом репортера, Моем працював на британську розвідку в Росії в Петрограді, де взяв участь в спробі перешкоди приходу більшовиків до влади, під час російської революції 1917 року, але заїкання і проблеми зі здоров'ям перешкоджали кар'єрі на цьому терені. Робота секретного агента знайшла яскраве відображення в його збірці новел «Ешенден, або Британський агент». Вважається, що ця збірка поклала початок жанру сучасного шпигунського роману. Альфред Хічкок використовував кілька уривків з цього тексту у фільмі «Секретний агент», зокрема історії «Зрадник» і «Безволосий мексиканець». У фільмі (місцем дії є Швейцарія) агент вбиває не ту людину, а потім продовжує переслідувати справжню жертву [17;5].

Після війни Моем продовжив успішну кар'єру драматурга, написавши п'єси «Коло» (1921), «Шеппі» (1933). Успіхом користувалися і романи Моема - «Тягар пристрастей людських» (1915) - практично автобіографічний роман, «Місяць і мідяки» (1919,), «Пироги і пиво» (1930), «Театр» (1937), «Вістря бритви» (1944).

У липні 1919 року Моем в гонитві за новими враженнями відправляється в Китай, а пізніше до Малайзії, що дало йому матеріал для двох збірок оповідань.

Найважливіше питання часу - питання про війну і мир - ставиться ним у дусі гуманізму в таких творах, як «За бойові заслуги» і «Вістря бритви», колоніальне питання порушується в новелах «Макінтош» і «Дощ» [8,25].

Теми Моем черпав з багатьох джерел, будучи обізнаним у філософії, починаючи з Платона і закінчуючи сучасними мислителями - неогегельянцем Ф.Бредлі і платоністом А.Н.Уайтхед. Світогляд Моема завжди відрізнявся еклектичністю. Він сформувався в період поширення новомодних ідеалістичних концепцій - ніцшеанства, бергсоніанства. Моем поставився до них, як і до фрейдизму, скептично, в той час як його "високочолі" сучасники курили фіміам новим кумирам. Моем ж спочатку більше довіряв класикам - Платону, Аристотелю, Спінозі. Щоправда, і він заплатив данину часу, піддавшись в юності песимістичному вченню Шопенгауера, який представляв людину нікчемною піщинкою в океані. У той же час молодого Моема захопили "науковістю" свого емпіризму доктрини позитивістів і прагматична етика. "Основні початки" класика позитивізму Спенсера на якийсь час стали його настільною книгою. Інтерес до позитивізму зблизив його з школою "нового реалізму". Що ж до художніх орієнтирів, то маяками починаючого письменника були великі французькі реалісти XIX ст.

Література періоду творчості Моема розвивалась під впливом численних тривожних подій,що відбувались у світі.

«Історичні зміни,які знаменували собою 20 століття,ніде не викликали такої впертої протидії,як в Великобританії. Прихильність англійців до традицій - зовсім не міф. Література продемонструвала це дуже чітко»[13;8]

Наслідуючи традиції минулого, в тому числі аналітизм, інтерес до соціальної сфери, реалізм XX століття відрізняється за палітрою прийомів від реалізму століття минулого.

Реалізм XX століття має справу з принципово іншою соціальною дійсністю. Це війни та диктаторські перевороти, соціальні та національно-визвольні революції, ліві художні течії, авангардизм і ірраціоналізм. Він має справу і з іншим рівнем наукового осмислення світу і людини, враховує психоаналіз Фрейда і його послідовників, філософію екзистенціалізму, стикається з небаченим злетом віри в Людину і розчаруванням у просвітницькій формули гуманізму. Все це не може не впливати на реалістичний тип художнього мислення, не може не змінювати в реалізмі колишні стандарти та співвідношення описовості, наслідувальності й вимислу, індивідуалізації та типізації, критерії правди життя.

Письменники відмовилися від копіювання та дзеркального повторення дійсності у формах самого життя, від пріоритетності принципу мимесису і почали впроваджувати прийоми опосередкованого пізнання світу. В руслі оновленого реалізму починають з'являтись і нові літературні течії, такі як натуралізм, неоромантизм та декаданс. Представники натуралізму (брати Гонкури, Е.Золя) прагнуть бути об'єктивними і тим остаточно уподібнитися представникам точних наук. Вони прагнуть усунути не тільки ідеалізацію дійсності, але й будь-який критерій морального і суспільного ідеалу з творчості художника, всяку оцінку дійсності. Натуралізм вже констатує нестійкість засад існуючого суспільства, навмисно утримуючись від оцінки цього факту, хоча мимоволі і висловлюючи те чи інше ставлення до нього[1;156].

Отже, нестійкість світу відображалась у творах тогочасних митців. Вони зображували героя розчарованого, не здатного боротися з довколишнім середовищем. Реалізм поступово змінював свою форму, але деякі автори не бажали зраджувати класичних засад реалізму і лише доповнювали їх новими деталями.

Нестабільність світу,розмаїття ідеологічних концепцій, боротьба нового зі старим суттєво позначились на творчості В.С.Моема

Після виходу романів «Ліза з Ламбету» (1897) «Декласовані»(1884) та «Пекло» (1889), де описувалось життя бідних з робітничих кварталів, критики одразу віднесли Сомерсета Моема до школи натуралістів, хоча це було не зовсім правильно.

«Натуралізм, так само як і естетизм, художні рухи, що протистоять один одному, Моема не дуже вабили. Правда, його захоплював Уайльд, і поклоніння "апостолу естетизму" визначило багато чого в особистому житті самого Моема. Як художник він був вільний, і від естетської зневаги до прози життя, і від натуралістичного смакування сірості буднів [23;11].

В історії світової літератури Сомерсет Моем залишив помітний слід, перш за все, як неперевершений майстер прози, як автор, що досконало оволодів найтоншим мистецтвом оповідача, унікальним даром романіста [21;126].

За взаємовідносинами персонажів, зіткненням їх устремлінь, пристрастей і натур у Моема чітко проступає художньо-філософський аналіз деяких "вічних" тем світової літератури: сенс життя, любов, смерть, сутність краси, призначення мистецтва. Постійно повертаючись до хвилюючої його проблеми порівняльної цінності морального і прекрасного, Моем у кожному випадку, хоч і по-різному, віддавав перевагу першому, як то виявляється з логіки створених ним образів: «... найбільше краси укладено в прекрасно прожите життя. Це - найвищий твір мистецтва »[16;105].

Окрім блискучих п'єс та романів, В.С.Моем був неперевершеним новелістом.

Вимоглива майстерність форми - чітко збудований сюжет, суворий відбір матеріалу, ємність деталей, природний ,як дихання, діалог, віртуозне володіння смисловим і звуковим багатством рідної мови, розкуто-розмовна і разом з тим стримана, невловимо скептична інтонація розповіді, ясний, економний, простий стиль - робить Моема класиком новелістики 20 століття. Різноманіття характерів, типів, положень, конфліктів, добра і зла, страшного і смішного, буденності й екзотики перетворюють його новелістичну спадщину (підготовлене ним в 1953 році повне зібрання оповідань вміщує 91 твір) у свого роду "людську трагікомедію",за словами дослідниці Г.Іонкіс.

Однак ці риси пом'якшені нескінченною терпимістю, мудрою іронією і принциповим небажанням виступати в ролі судді ближнього свого. В Моема життя як би саме про себе розповідає, саме себе судить і виносить моральний вирок, автор не більше, ніж спостерігач і хронікер зображуваного.

Стрімка інтрига, блискучий стиль і майстерня композиція оповідання доставили йому славу «англійського Мопассана» [36;70].

Після 1948р. Моем залишив драматургію і художню прозу, писав есе, переважно на літературні теми. Книга "Підводячи підсумки" (1938р.), в якій викладені вільні есе про літературу і мистецтво, є одночасно обережною авторською сповіддю і естетичним трактатом. «Підводячи підсумки» стала настільною книгою для кількох поколінь. Його роздуми про життя, зовнішній цинізм, безстрашна прямота, як писали англійські критики, породили особливу форму реалізму [36;69].

Творчий шлях Моема нерівний: поруч із високохудожніми творами він створював і досить слабкі. Сам Моем називав себе «одним з провідних письменників другого ряду»[12;46].

У критиків були причини не любити митця. Ось як про це говорить дослідник В. Скороденко: «Справа полягала не в тому, про що він писав,писав він про багато речей. І навіть не в тому,що він знущався над офіційно виголошеними постановами,клеймував суспільні виразки і сміявся над індивідуальними недоліками,цим займались і до нього. Все полягало в тому, як це робив Моем. Стримано. Незворушно. Невимушено. Тонко. З убивчою іронією. Не даючи поблажки і собі самому, ким би не виступало його alter ego »[23;6].

Тобто Моем не боявся писати правду, протистояти підсолодженим літературним образам, слідувати принципу достовірності. Через це його недолюблювали, адже ніхто не хотів у якомусь з творів впізнати себе,і тим самим, усвідомити, що він не кращий за інших.

Цей письменник був людиною самокритичною, він не підносив себе, роздумуючи, що робить художника не просто майстром,а великим художником, майстром на всі часи. Сам був готовий задовольнятись званням професійного письменника без претензій ,ось його слова: « У творах моїх немає І не може бути тієї теплоти, широкої людяності й душевної ясності, яку ми знаходимо лише у великих письменників»[28:9].

У своєму інтерв'ю Селена Хастінгс - авторка книги «Таємне життя Сомерсета Моема» висловила таку думку: «Те, що Моем намагався приховати: він був дуже пристрасний, дуже вразливий, дуже емоційний. Себе він демонстрував світові зовсім іншим: циніком, для якого не було нічого святого. І це більше, ніж далеко від правди. Він був моральним, хоробрим і справжнім реалістом. Ніщо в людській натурі не могло його здивувати. Його постійно критикували за уявний цинізм, але причиною цього були його твори. Він не ігнорував низинні сторони людської натури і демонстрував їх головним чином у своїх п'єсах. У ті часи людей це шокувало, і вони вважали за краще називати це цинізмом, а не реалізмом…»[36]

Судження про творчість Моема вкрай суперечливі, а серйозного і повного аналізу його теоретичних поглядів до цих пір немає. «Високочолою» англійської критикою Моем був відкинутий (роботи Едмунда Вілсона), а соціально ангажована школа вважала його занадто «буржуазним» (Дж. Олдрідж).

В інтелектуальних колах Великобританії поширеними були дві думки про Моема - перше те, що він пише «занадто багато для широкої публіки», «для грошей», і друге - твердження про те, що він - «цинік» і «натураліст». Найбільш активним опонентом Моема в 30-і роки став літературознавець Едмунд Вілсон - він абсолютно відмовляв Моему в серйозності його намірів. Як пише Ентоні Кертіс (теж дослідник творчості С. Моема), "Edmund Wilson, to name the most influential of Maugham's detractors, clearly felt that Maugham had no right to be seriously considered and took the opportunity of knocking him off the perch of eminence onto which he landed safely at the end of his life in a damaging review of his least characteristic books "[29;143].

Інший відомий дослідник англійської літератури Томас МакГриві характеризує позицію Моема як «дотепно-єхидний космоплітизм» і протиставляє його Р. Олдінгтону, який нібито повернув англійський роман з невірного шляху, зазначеного йому Моемом [30;134].

Несправедливість такого твердження можна підтвердити, насамперед, тим, що згаданий у монографії МакГриві Річард Олдінгтон пише про Моема. У статті "W. Somerset Maugham. An Appreciation by R. Aldington" автор відзначає ноту співчуття, що пронизує багато романів Моема, і висловлює подив, що такий автор отримав репутацію «жорстокого» і «циніка» ("I cannot imagine why a writer with such genuine and profound compassion in him should be described as "cynical" and "cruel".[25;9].

Олдінгтон вважає, що Моем був спостерігачем і тонким знавцем людської природи. Крім того, він являє собою високий професіоналізм, особливо щодо побудови сюжету. Моем, як підкреслює Олдінгтон, відноситься до типу дуже серйозних письменників, які перш ніж створювати, ретельно обдумують свої твори. Його відрізняє сувора дисципліна думок і творчості. Хоча Моем вів життя успішного літератора, він добре знав особливості існування соціальних низів, і «відчуття реальності як такої» - його сильна сторона. Він знав п'ять мов і прочитав тисячі філософських, історичних, релігійних творів, але як автор не справляв враження "a man in a library", а, навпаки, людини, яка добре знає життя ( "an accomplished man of the world")[25;9].

Олдінгтон високо оцінює чесність, безпосередність і самостійність мислення Моема в його естетичних роботах. Майже тими самими словами відгукнулася про книгу Моема «Підводячи підсумки» один з найбільш вимогливих критиків англійської літератури - Вірджинія Вульф.

Високо оцінює творчість С. Моема автор монографії про нього Дж. Уескот, який теж відзначає несправедливість випадів «високочолих» критиків проти Моема: "Certain of our noteworthy serious critics offended in taste or dissatisfied in intellect, entirely lost their patience with this or that recent volume and seemed peculiarly to be trying to shame the rest of us out of our enjoyment "[33;63].

Уескотт пояснює таку відсутність інтересу серед літературних критиків прихованою манерою оповіді Моема, уявною простотою і невимогливістю.

Насправді ж, за цим криються дуже серйозні теми та інтереси - перш за все, пошук істини: "Не is the most serious of men, seeking the general truth in all things" [33;68]. Романи Моема вимагають від читача вдумливості і активності, вміння «розпізнати ідеї в тій оболонці реальності, де ідеї дійсно генеруються, у подіях і діалогах», в хитросплетіннях причин і наслідків. [33;69].

Уескотта захоплює відданість Моема своїй справі, його вміння щоденно працювати, незважаючи ні на що, його спокійне сприйняття несправедливої ??критики на свою адресу. За творами Моема варто побачити його непересічну особистість, що увібрала найкращі традиції європейської етики.

Докладний ґрунтовний аналіз творчих принципів Моема дає в своїй монографії «The Pattern of Maugham» англійський дослідник Ентоні Кертіс. На його думку, Моем відноситься до тієї рідкісної категорії письменників, які пишуть багато і не повторюються: "Maugham was both wonderfully prolific and wonderfully varied" [29;2]. Моем продовжує, на думку Кертіса, кращі традиції англійських есеїстів XVIII століття, з їх іронією і здоровим консерватизмом. Він досконало володіє технікою новели і вміє писати просто про серйозне і важливе.

Водночас, Кертіс вважає, що існує загадка особистості Моема: він ніколи не говорив лише про себе і часто носив маску байдужості; варто звернути увагу на те, як у романах Моема постійно варіюється ситуація різкого розриву благополучної людини зі своїм оточенням і владою розуму, і як наслідок відбувається її зміна під впливом сильної руйнуючої пристрасті. Це може бути автобіографічним моментом,на думку дослідника.

Джеймс Олдрідж у передмові до російського видання оповідань С. Моема до сильних сторін творчості письменника відносить його критику буржуазних інститутів, релігії, моралі. Хоча, на думку Олдріджа, це критика справа (з аристократичного погляду). «Слабкість» Моема, за Олдріджем, в тому, що він «задовольняється зображенням окремої людини». «Моем просто не виробив власної соціально-політичної точки зору», - пише Дж. Олдрідж і не приховує, що його підходи до літератури мають «класовий характер» [15;3].

Моем був незвичним, він мав сміливість говорити про те про що інші вважали за краще мовчати: « Шкала цінностей Моема дійсно відрізнялася від загальновизнаної : наприклад, він замірявся на родинні підвалини,традиції. Англійське прислів'я «у кожній сім'ї є свій скелет у шафі» він зробив підзаголовком до роману «Радощі життя»,висловлюючи думку,що в кожній сім'ї є неприємна таємниця, яку старанно приховують» [4;37].

Моем болісно переживав критику суспільства,звинувачення в цинізмі та песимістичних настроях: «Мене часто називають циніком. Мене звинувачують у тому, що у своїх книжках я роблю людей гірше, ніж вони є насправді. По-моєму, я в цьому не винен. Я просто виявляю деякі їхні риси, на які багато письменників заплющують очі. На мій погляд, найхарактерніше в людях - це непослідовність. Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь бачив цільну особистість. Мене і зараз вражає, які, здавалося б, несумісні риси уживаються в людині і навіть роблять у сукупності враження гармонії…

Сувора критика, якої я час від часу зазнавав, була, можливо, викликана тим, що я не засуджував своїх персонажів за те, що в них було поганого, і не хвалив за хороше. Нехай це дуже погано, але я нездатний серйозно обурюватися чужими гріхами, якщо тільки вони не стосуються мене особисто, але й тоді теж. Я нарешті навчився прощати все і всім. Не треба чекати від людей занадто багато чого. Будь вдячний за гарне звернення, але не нарікай на погане»[14;56]. Отже, ми впевнено можемо зазначити, що В.С.Моем гармонійно поєднував і життя і творчість. Вони ніби злилися в один потік і стали нероздільними для письменника: без творчості він не уявляв життя, а життя злагоджено вливалося у нові роботи.

І для свої сучасників, і для критиків, що цікавились творчістю Моема вже після його смерті, письменник назавжди лишився напіврозгаданою особистістю. Ніхто в повній мірі так і не зміг пізнати і осмислити повністю ні внутрішнього, ні художнього світу митця. Але саме ця загадка вабитиме нових дослідників і допоможе в майбутньому відкрити ширше особистість Моема читачам.

1.2 Своєрідність творчого методу Вільяма Сомерсета Моема

Він не створив літературної теорії в суворому розумінні цього слова, але його численні спостереження над власною творчістю та творчістю інших письменників, літературно-критичні статті, присвячені російській та західній класиці, філософсько-естетичні есе дозволяють говорити про нього як про великого і оригінального дослідника літератури, котрий запропонував свою концепцію літературного твору. Вона представлена, насамперед, у трьох найважливіших роботах Моема - «Підводячи підсумки» (The Summing-up, 1938), «Нотатки письменника» (A Writer's Notebook, 1949) і «Точки зору» (Points of View, 1958).

У цих працях поставлено такі важливі філософські, естетичні та літературознавчі питання, які не втратили своєї актуальності до наших днів, а саме: співвідношення мистецтва та життя; природа жанру роману і оповідання (їх відмінність і взаємодія), принципи зображення людини в літературі, важливість сюжету і характеру в творі, проблема автора та героя і способи вираження авторської позиції; функція гумору як способу зняття протиріч та багато інших.

Саме в цих працях письменник не лише викладає свої художні погляди, але й виражає ставлення до життя, до таких звичних кожному явищ, як любов, дружба, віра в бога та ще багатьох інших. Автобіографічні праці, написані автором майже наприкінці власного життя, були ніби дійсно підбиттям підсумків. Там він повністю розкриває власне розуміння життя, творчості, ставлення до безлічі речей. Саме ці праці дозволяють зрозуміти Моема найкраще.

У Сомерсета Моема також є ще ряд публіцистичних праць, менш відомих, але не менш цінних. До них відносяться «Мистецтво слова», «Мистецтво розповіді», а також автобіографічні есе останніх років життя та окремі біографії відомих письменників [38]

Саме з публіцистичних праць можна дізнатись найбільше про художньо-естетичні принципи письменника. У книзі «Підводячи підсумки» він висловлює думку про те,що автор повинен стояти осторонь свого твору і не виявляти ні любові, ні засудження до своїх героїв : «Сувора критика, якій я час від часу піддавався, була, можливо, викликана тим, що я не засуджував своїх персонажів за те, що в них було поганого, і не хвалив за хороше. Нехай це дуже погано, але я нездатний серйозно обурюватися чужими гріхами, якщо тільки вони не стосуються мене особисто, та й тоді теж. Я нарешті навчився прощати все і всім. Не треба чекати від людей занадто багато. Будь вдячний за гарне ставлення, але не нарікай на погане.»[14;28]

Моем висловлює свою зацікавленість не хитромудрими сюжетами та героями високих чинів, а простотою розповіді і звичайними людьми в ролі героїв, ось як він про це пише: «Мене завжди дратували письменники, яких можна зрозуміти тільки ціною великих зусиль…Сфера звичайного куди багатша для письменника. Її несподіванка, неповторність, її нескінченна різноманітність дають йому невичерпний матеріал. Велика людина занадто часто буває зроблена з одного шматка; маленька людина - це клубок суперечливих елементів. Вона невичерпна. Немає кінця сюрпризам, які у неї у запасі . Я особисто куди охочіше провів би місяць на безлюдному острові з ветеринаром, ніж з прем'єр-міністром»[14;45].

Досить цікавою була позиція Сомерсета Моема щодо літератури в цілому,як пише дослідниця Г. Іонкіс, його ставлення змінилося на схилі років : «На схилі років Моем прийшов до висновку, що письменник - щось більше, ніж оповідач історій. Був час, коли він любив повторювати слідом за Уайльдом, що мета мистецтва - доставляти насолоду, що цікавість - неодмінна і головна умова успіху. Тепер він уточнює, що під цікавістю розуміє не те, що тішить, а те, що викликає інтерес. "Чим більш інтелектуальну цікавість пропонує роман, тим він кращий".Література не повинна повчати, але зобов'язана сприяти зростанню моральних критеріїв. На відміну від Уайльда, мистецтво та етику він сприймає в їх єдності. "Естетичне переживання має цінність лише в тому випадку, якщо воно впливає на природу людини і таким чином викликає в неї активне ставлення до життя" - це запис, зроблений в щоденнику в 1933 р. Надалі він повертається до цієї думки і поглиблює її, стверджуючи , що "чистого мистецтва" не існує, що гасло "мистецтво для мистецтва" позбавлене сенсу»[14;4].

У своїх літературно-критичних працях У.С. Моем критикує не лише власні творчі здібності та метод,але і досліджує діяльність інших великих письменників таких як Дж. Остен, Стендаль і Бальзак, Ч. Діккенс і Емілі Бронте, Мелвілл і Флобер, Толстой і Достоєвський.

Найбільший вплив на творчість Моема справили Гі де Мопассан та Антон Павлович Чехов. Можна зробити припущення що саме завдяки Мопассану автор звернувся до жанру новели. Адже у всіх своїх публіцистичних працях ,які стосуються новел, він не забуває зазначити величезний внесок французького письменника в новелістику. «Один інтелігентний критик, начитаний, з тонким смаком, та ще добре знаючий життя, що нечасто буває з його побратимами по професії, вгледів у моїх новелах вплив Мопассана. І не дивно. Коли я був хлопчиськом, Мопассан вважався кращим новелістом Франції, і я жадібно читав його книги…до 18 років я перечитав усі його найкращі твори. І тому цілком природно, що, почавши в цьому віці сам складати новели, я мимоволі обрав собі за зразок ці маленькі шедеври»[12;69]. І не зважаючи на недоліки, в його новелах Моем вбачає власний ідеал:«Він не аналізує характери. Не особливо цікавиться спонукальними мотивами. Його персонажі діють так чи інакше, а що ними рухає, він не знає. "Для мене психологія в романі чи оповіданні, пояснює він, - це зображення внутрішнього життя людини через її вчинки". І в результаті Мопассан спрощує характери, що для новели, можливо, і зручно, але якось не до кінця переконує. Досконалих письменників немає. Їх треба приймати разом з їх слабкостями, які часто є продовженням достоїнств. І спасибі потомству, що воно саме так і робить - користується тим, що є в письменника хорошого, і прощає погане» [12;73].

Іншим письменником, який теж відіграв немалу роль в становленні Сомерсета Моема як новеліста,був А.П.Чехов. «Насправді Чехов майстерно будує початки своїх оповідань. Він відразу ж, у двох-трьох рядках, точно і ясно викладає факти, безпомилково відчуваючи, які відомості повідомити читачеві, щоб дати йому чітке уявлення про дійових осіб і обставин. А ось Мопассан зазвичай починав з інтродукції, призначеної для того, щоб створити в читача потрібний умонастрій. Метод цей небезпечний, єдине його виправдання - успіх. Він може викликати нудьгу; може збити читача з пантелику, спочатку порушивши його інтерес до одних персонажів, а потім кинувши їх і звернувшись до інших в зовсім інших обставин. Чехов проповідував стислість змісту» - написав Моем в есе про власні новели[12;86].

Викладаючи біографію А.П.Чехова, Моем захоплюється простотою та ясністю в розповідях автора. Його зачаровує, з якою майстерністю Чехов міг в декількох словах описати настрій твору : «Він [Чехов] володів мистецтвом за допомогою двох-трьох слів дати читачеві уявлення, скажімо, про літню ніч, коли надриваються в кущах солов'ї, або про холодне мерехтіння безкрайнього степу, закутаного в зимові сніги. Це був безцінний дар»[38].

Саме ці риси чеховських оповідань Моем перейняв, у своїх новелах він намагався слідувати принципам простоти та стислості.

«Чехова дуже займала технологія короткого оповідання, йому належать кілька дуже цінних зауважень з цього приводу. Він вважав, що в оповіданні не повинно бути нічого зайвого."Все, що не має прямого відношення до теми, слід нещадно викидати, - писав він. - Якщо в першому розділі у Вас на стіні висить рушниця,в останній вона неодмінно має вистрелити " [38].

З цієї цитати ми бачимо,що творчість Чехова вплинула на об'ємність новел англійського письменника. Він повністю підтримує цей принцип,вважаючи, що саме стислість дозволяє підтримати увагу читача. І це вкотре підтверджує бажання автора сподобатися читачеві,не втратити його.

Моем був істинно успішним публіцистом. Що робило його таким? Власне, неповторне ставлення до мистецтва слова, непорушні життєві принципи, впевненість у високій вартості себе як письменника - ось що робить його цікавим читачеві. Саме в літературно-критичних працях письменника і відображається його власна естетика,погляди на те,якими повинні бути літературні твори, в особливості новели.

В написанні новел письменник дотримувався принципу життєвої достовірності, він зазначав, що його справа - «станковий живопис, а не фрески»[14;289]. Оповідь, яку веде автор, ясна і безпосередня, його манера написання - об'єктивна. Герої - люди звичайні, не чиновники і не королі, адже, на думку Моема «сфера звичайного куди багатша для письменника. Її несподіванка, неповторність, її нескінченна різноманітність дають йому невичерпний матеріал. Маленька людина невичерпна. Немає кінця сюрпризам, які у неї в запасі»[14;260]. Кожен Моемівський герой неоднозначний, з розмаїттям різних якостей , але у своїй праці «Підводячи підсумки» Моем зазначає, що суспільство не сприймає людей багатоплановими, і скоріше навіть не хоче сприймати, не ідеалізуючи не лише улюблених героїв, але і реальних людей: «Не дуже приємно дізнатися, що рятівник вітчизни - скнара або поет, який відкрив нам нові обрії, - сноб. Ми хочемо, щоби вони були такими, як ми того хочемо… Цими причинами, мабуть, і можна пояснити, чому так холодно приймаються спроби зобразити людину у всьому різноманітті її, здавалося б, несумісних якостей і чому люди з переляку відвертаються, коли простосерді біографи оприлюднюють правду про великих світу цього» [14;296].

У великій частині новел Моема відчуваються настрої, типові для неоромантиків.

Неоромантизм - стильова хвиля модернізму, визначальною рисою якої є подолання розриву між дійсністю та ідеалом, характерним для романтизму, завдяки могутній силі особистості (надособистість), здатне перетворити бажане на дійсне [39].

Для неоромантичних творів характерні події, що відбуваються у незвичному, часто екзотичному оточенні. Для неоромантизму Англії типовими є правдивість у зображенні подій і деталізація (за насиченістю описів деталями англійський неоромантизм подібний до натуралізму). Це риси, притаманні і творчому методу С. Моема [6;157].

Для неоромантизму типовим є не протиставлення дійсності ідеалу, що знаходиться поза межами цієї дійсності, а пошуки ідеалу у ній самій. Герої С.Моема знаходять свій ідеал у чарівних куточках Іспанії, Італії, у французьких та англійських колоніях ("Щаслива людина", "Мейх'ю", "Падіння Едварда Бернарда").

Неоромантизм Англії, порівняно з іншими країнами, тісно пов'язаний з колоніальною тематикою. Для новелістики С. Моема колонії теж є типовим місцем дії ("Дощ", "Затон", "Гонолулу", "Людина, в якої було сумління" та інші). Екзотичний фон присутній не тільки у колоніальних новелах. Незвичайний колорит новел "Дещо людське", "У лев'ячій шкурі", "Людина, яка жила собі на втіху", "Три товстухи з Антібу" та інших досягається описом мальовничих краєвидів Франції, Італії, Іспанії.

Англійський неоромантизм тяжіє передусім до таких жанрів, як пригодницький (Дж. Конрад, Р.Л. Стівенсон) та детективний роман (А.Конан Дойль). Літературознавець С.Ю.Дитькова вважає С.Моема пригодницьким автором [4;37]. З цим не можна погодитися, оскільки таке визначення не відображає усього спектру проблем, поставлених у творчості С.Моема, і не враховує глибини психологізму його творів. Але треба визнати, що саме жага пригод і новизни примушує героїв письменника залишати рідний край і їхати на чужину ("Повернення", "Міраж", "Макінтош").

Неоромантики вважали, що все залежить від кута зору, під яким розглядається дійсність, від уміння людини побачити красу, знайти гармонію. Героїв С.Моема теж не влаштовує сіра буденність, вони прагнуть втекти від неї, знайти гармонію з оточенням. Персонажі, яким це вдається, вважають себе щасливими і багатими, навіть якщо вони програють в матеріальному плані ("Щаслива людина", "Падіння Едварда Барнарда", "Сальваторе", "Мейх'ю", "Людина, яка жила собі на втіху").

Переплетення реалістичних і неоромантичних тенденцій у новелістиці С. Моема забезпечує оригінальність звучання його творів, а з витонченим смаком підібрані художні засоби створення імплікаційної емоційної насиченості надають його новелам особливого колориту. У творах, як правило, присутній оповідач, який є або пасивним свідком, або учасником подій. Навіть якщо він описує певні події, вони не стосуються його особисто. Оповідач тільки констатує факти, уникаючи коментарів та вияву емоцій ("Німець Гаррі", "Джейн", Людина зі шрамом", "Сліди в джунглях" та інші).

Емоційний підтекст розкривається через ретроспекції, ключові слова, повтори, вдалий вибір епітетів, влучні метафори.

Ось що пишуть англійські дослідники Anthony Curtis та John Whitehead: «Maugham knows how to plan a story and carry it through. Competence is the word. His style is without a trace of imaginative beauty. His tone of writing is clear, cold, charmless,proficient; it isan occasional glitter of wit, or the salt taste of irony»[28:194] (Моем знає, як планувати історію і довести її до кінця. Компетентність його в слові. Його стиль без сліду творчої краси. Його тон - ясний, холодний, грубий, вправний, є випадковим блиском дотепності, або солоним смаком іронії)

Історія,що її розповідає автор, стисла, як у А.Чехова, іноді екзотична, як у Кіплінга, подекуди навіть пригодницька, як у Р.Л. Стівенсона та Д.Конрада.

Особливість новел В.С.Моема полягає в присутності глибокого психологізму поєднаного з гостросюжетністю розповіді, в умінні поєднати дію,що динамічно розвивається, і спостереження характерів героїв.

Ще однією з заповідей Моема, яка стосувалась саме короткої прози, було лишатись цікавим без чудернацько-фантастичного, створювати захоплюючі історії, лишаючись вірним життю.

«Вивчення характеру - моя спеціальність…я ж реаліст, і в своїх творах стараюсь бути вірним життю. Я ретельно уникаю всього чудернацького і фантастичного - як і письменницького свавілля»[14;469]

У цій цитаті дуже точно виділені ті принципи які сповідував Моем.

У книзі «Підводячи підсумки» ВІН говорить, що найбільше імпонують йому такі ж зразки малої прози як і його, і наводить вираз Е.По, говорячи, що саме «батько детективу» найкраще сформулював закони побудови коротких історій. Підсумовуючи написане Едгаром По, Моем каже: «неважко побачити, що хороша новела, на думку По,- це літературний твір, який розповідає про певний ізольований епізод, реальний або спіритуальний, такий, який можна прочитати за один раз; оригінальний, яскравий, він повинен хвилювати і вражати, і, головне, рухатись по прямій, від експозиції до кінцівки»[14;391].

З цієї ж автобіографічної праці ми дізнаємось, що ідею «екзотичних» сюжетів Моем запозичує у Редьярда Кіплінга: «Він перший почав писати так звані "екзотичні" новели і відкрив перед письменниками нову тему. Я кажу про новели, дія яких відбувається в якій-небудь віддаленій місцевості, незнайомій більшості читачів. Автор показує, як впливає на білу людину життя на чужій землі, спілкування з людьми іншої раси, іншого кольору шкіри. Пізніше інші письменники трактували цю тему кожен по-своєму, але першим проклав слід по нововідкритій території Редьярд Кіплінг, і ніхто з його послідовників не описав її так романтично прекрасно, не представив так жваво й кольорово. Прийде час, коли окупація англійцями Індії стане давньою історією і втрата цих колосальних володінь буде порушувати не більше гіркоти, ніж втрата Нормандії і Аквітанії в давні століття. І тоді Редьярд Кіплінг зі своїми індійськими оповіданнями, "Книгою джунглів" і "Кімом" по праву займе в нашій великій англійській літературі почесне місце»[14;198].

В своїх публіцистичних працях автор розповідає про те що кожен письменник використовує прототипи: «Деякі автори стверджують, що їхні персонажі взагалі не мають жодних реальних прототипів. Думаю, що вони помиляються. Просто вони не дають собі уважно розглянути свої запаси спогадів та вражень, що послужили матеріалом для створення літературних образів, народжених, як їм здається, виключно їх фантазією. А якби придивилися трохи краще, напевно знайшли б якого-небудь знайомого, або зустрічного, або кілька знайомих і зустрічних, пам'ять про яких послужила їм відправною точкою при створенні того чи іншого персонажа - якщо, звичайно, він не взятий з прочитаної книги, що теж трапляється досить часто» [19;211].

Моем пояснює, що письменникові доводиться рахуватися з марнославством людського роду, з його схильністю до зловтіхи, цим самим ганебним і низьким гріхом. Люди з радістю впізнають в літературному герої свого знайомого, автор, можливо, його і в очі-то ніколи не бачив, а вони неодмінно побіжать до нього з книжкою, особливо якщо зображення невтішне.

Підсумовуючи все вище викладене,можна сказати,що Моем зібрав все найкраще у визнаних світовим суспільством новелістів і створив з цих рис власний, синкретичній творчий метод, у якому переплелись реалізм із рисами неоромантизму та натуралізму. Його герой не ідеальний, зі своїми вадами та перевагами,у ньому дивно гармоніюють добре й погане начала. Говорити правду про те, що знаєш, було для нього основною творчою заповіддю. « Я завжди писав з живої натури. Пам'ятаю, як одного разу на заняттях з анатомії керівник запитав мене назву якогось нерва, і я не зміг відповісти. Він мені сказав, я став сперечатися, тому що нерв знаходився не там, де йому належало. Він же наполягав, що це той самий нерв, який я марно шукав. Я обурився такою ненормальністю, на що він з посмішкою зауважив, що в анатомії незвичайна скоріше норма. У той час це мене тільки розлютило, але слова його запали мені в пам'ять, а пізніше я прийшов до висновку, що їх можна віднести не тільки до анатомії, але і до людини взагалі. Норма - це те, що зустрічається лише зрідка. Норма - це ідеал. Це портрет, який складають з характерних рис окремих людей, але ж важко очікувати, що всі ці риси можуть з'єднатися в одній людині. Ось такі-то фальшиві портрети і беруть за зразок письменники, про яких я говорив, і від того, що вони беруть явища настільки виняткові, вони рідко досягають враження правди. Егоїзм і добросердечність, високі пориви та чуттєвість, марнославство, боязкість, безкорисливість, мужність, лінь, нервовість, впертість, невпевненість у собі - все це уживається в одній людині, не створюючи особливої дисгармонії. Знадобилося чимало часу, щоб переконати в цьому читача»[14;45].

Моем - тонкий психолог,зображуючи характерологічні деталі,він створював цілісну особистість. Герой письменника не ідеальний, з неординарною долею, цікавим життям. Письменник завжди вірний життю, реалістичний, він захоплює читача, не створюючи нічого над незвичайного. Його мова звичайна, жива, не перенасичена пафосом. Обсяг новел, як зазначав сам письменник, близько 12000 слів.

Названі художні принципи В.С.Моема знайшли чи не найповніше втілення у малій прозі.

Розділ 2: Втілення художньо-естетичних принципів письменника в його новелістиці

2.1 Загальні характеристики новел письменника

В.С.Моем, як уже зазначалося, відомий своєю малою прозою, передусім - новелами, або, як він сам їх назтвав, «short stories». В сучасних рецензіях і перекладах щодо цих творів використовуються дві назви - оповідання та новела. Яка ж із них більше відповідає характеру і сутності творів Моема?

В нашому дослідженні користуємось терміном «новела», мотивуючи це наступним чином.

По-перше, літературознавчою енциклопедією під.ред. Ю.Коваліва визначення «Short story» перекладається як новела.

По-друге, порівняймо дефініції новели та оповідання. Згідно з літературознавчими словниками, новела це - «невеликий прозовий епічний твір, в якому висвітлюється незвичайна подія або переживання , настрої персонажа; завершується несподіваним фіналом; має напружену дію. Новелі притаманні лаконізм, економність, точність зображально-виражальнх засобів, її композиція може обмежуватись кульмінацією за усіченої зав'язки та розвитку дії…» [9;128].

А оповідання - «невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.)»[9;522].

Отже оповідання має чітку композицію, чого може не мати новела і чого часто немає в малих прозових творах В.С.Моема. В новелі персонажі, як правило, чітко сформовані, потрапили в незвичні обставини («На окраїні імперії»; «За годину до файв-о-клоку»). В оповіданні частіше зображується низка подій, або ж одна подія в житті людей в звичних для них умовах. Новелі притаманний психологізм, в оповіданні він присутній значно рідше.

В англійському варіанті книги Підводячи підсумки Моем називає цей вид власної прози «short story».

Якщо звернути увагу на нечітку композицію прози, внутрішній конфлікт головних героїв і часто несподіваний фінал, легко дійти до висновку і відповісти на поставлене нами раніше запитання. Є вагомі підстави називати малі прозові твори В.С.Моема новелами.

За п'ятдесят років творчої діяльності У.С. Моем написав більше ста творів малої прози. За життя митця в Англії вийшло дванадцять збірок його новел, серед яких такі шедеври, як «Дощ», «Безволосий мексиканець» «Непідкорена». Новелістика У. С. Моема цікава, перш за все, особливостями його творчого методу митця, де переплелися риси реалізму, натуралізму, неоромантизму, про що вже йшлось у попередньому розділі.

При детальному аналізі малої прози Моема можна прослідкувати, де автор слідує традиціям жанру новели і де вносить своє.

Замість експозиції у новелах прозаїка часто зустрічаються філософські роздуми, які безпосередньо стосуються ситуації. Ці уривки невеликі, але в них у сконцентрованій формі від імені оповідача висловлюються погляди автора на життя, людей і стосунки між ними. Наприклад, у новелі «Друзі пізнаються в біді»: «Ось уже тридцять років я вивчаю моїх ближніх. Не так-то багато я про них дізнався. Напевно, я не зважився б найняти слугу, довіряючи тільки його зовнішності, а між тим, мені здається, в більшості випадків ми саме за зовнішнім виглядом судимо про людей. Дивимося, якої форми у людини підборіддя, який у неї погляд, як окреслено рот, - і робимо висновки. Не впевнений, що ми частіше буваємо праві, ніж помиляємося. Романи і п'єси нерідко фальшиві і нежиттєві тому, що їх автори наділяють героїв цільними, послідовними характерами, втім, мабуть, вони не можуть інакше, адже якщо зробити характер суперечливим, він стане незрозумілий. А тим часом майже всі ми повні суперечностей. Кожен з нас - просто випадкова мішанина несумісних якостей.»[15;67]. Центральна ситуація новели може або підтверджувати ці погляди ("Друзі пізнаються в біді", "Видимість і реальність"), або контрастувати з ними ("Щаслива людина", "Людина, яка жила собі на втіху", "Мейх'ю")

В більшості новел прослідковується чітка динаміка сюжету («За годину до файв-о-клоку») Основні події обмежені короткими часовими рамками ,як от в новелі «Дощ» де дія відбувається протягом двох тижнів. І фінал,або ж розв'язка має незвичайне,непередбачуване забарвлення.

Оскільки автор прагне зберегти об'єктивність і не давати прямої характеристики своїм героям, він широко використовує характерологічні деталі, наприклад: "Не was dressed in a blue suit a good deal worse for wear. It was bag knees and the pockets bulge untidily" [11;216] - (На ньому був синій дуже зношений костюм. Брюки були мішкуваті на колінах і кишені неохайно випиналися"); "Her great white hat with its vulgars how flowers was an affront" [16;53] "Її величезний білий капелюх з вульгарними крикливими квітами був образливим". Для опису капелюшка підібрані епітети, які відповідають і характеру героїні; або: ".. her skin was yellow and muddy under her powder..." [16;63] "...її шкіра під шаром пудри була жовтою і брудною...", що наводить читача на думку про неохайність героїні.