Емоційний спектр ліричного героя в інтимній ліриці Тодося Осьмачки

Діапазон емоційних станів ліричного героя Т.Осьмачки, детермінованих людською роз'єднаністю й неподоланною самотністю, у поезії «Весна» розширюється відчуттям болючого розчарування й жорстокої образи, які приносить очікувана зустріч. Слід зауважити, що поезія «Весна» перебуває на перетині різних семантичних площин, посідаючи одну з ключових позицій у ліричній системі Т.Осьмачки: смисловий ряд «весна - любов - дівчина», утворений за допомогою метафоричного перенесення («І у мої груди упало вогненне / серце журавлине, щоб співав я пісню / про весну свою»; «І прийшла весна / до мене на луг...» [5, 39, 41]), долучається до асоціативного поля, розбудованого у ранній ліриці митця («Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній»); міфологізований хронотоп актуалізує есхатологічну просторово-часову модель, репрезентовану у віршах із суб'єктної сфери ліричного оповідача (наприклад, «Колісниця», «Ґуральня», «Казка» («Ой з трьох кінців світа»), «Труни у гаях», «На Ігоревім полі» та ін.); а настроєва домінанта ліричного героя, динаміка його емоційного стану споріднюють цей твір із пізнішими зразками інтимної лірики («Жорстокість», «Кон'юнктивіт»).

У міфологізованому часопросторі поезії «Весна» розгортається подія зустрічі ліричного героя з вимріяною весною-любов'ю, що завершується його символічною смертю-розчаруванням, вбивством-зрадою, вчиненими весною-дівчиною. Один із мікрообразів предметного світу цієї поезії - вила, що стають знаряддям вбивства, - завдяки біблійній алюзії («І вила світили ліхтарем кривавим /...як смолоскип Юди в саду Гефсімани» [5, 41]) сприяє утворенню асоціації «дівчина-весна - зрадливість, підступність». У рядках, які передують кульмінації («На четверту ніч / я сіно поправив / у вогкій копиці вилами дзвінкими...»; «Мене цілувала, а вила бряжчали / у наших ногах...» [5, 40-41]), цей мікрообраз, виконуючи антиципаційну функцію, є засобом увиразнення драматичної напруги. Вірш «Весна» актуалізує властиву Осьмаччиній ліриці колористичну опозицію «поліхромність - червоно-чорна двоколірність» [докладно про неї див.: 7, 201-203], наповнюючи її новими семантичними відтінками. Її перший компонент пов'язаний з ідеальним образом вимріяної ліричним героєм весни-любові:

А хто ж мені скаже,

де моя весна

нагріва тумани,

сіє білий цвіт?

Може, там, де верби

блакить розгойдали... [5, 40].

Однак зображення реальної зустрічі з нею витримано у червоно-чорній гамі, що в інших поезіях Т.Осьмачки є знаком катастрофічності:

Ніч була мов яма

в черепі мерця... [5, 40]

(у поезії «Синя мла»:

а вікна без шибок чорніли їм

такими дірами,

як мають людські черепи [5, 201]);

Дівчина тікала з вилами від мене,

а з зубків іржавих завірюха рвалась

бризками крові,

мов іскри комети

у вогненний хвіст!..

І вила світили ліхтарем кривавим... [5, 41]

(у поезії «Ґуральня»:

На вратах горить ліхтар...

Розпускає світ кривавий... [5, 22]);

А в пробиті груди

вже дивиться ніч,

забризкана кров'ю... [5, 42].

Отже, у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань і розчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєю значущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнювати есхатологічним подіям.

Засліплений стражданням, ліричний суб'єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубаній акації», «Жорстокість», «Кон'юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провину за свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжет вірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-під світу» - «Цариця») і «Кон'юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживання характеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням, сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибоким розпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставлення до жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись, усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб'єкт приписує їй холодну байдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний злам дістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої (урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» - «звичайная баба». Образні ряди поезії «Кон'юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина, страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомості ліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, і людину:

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий

і серце дівчині живе приніс,

а нині вже в вічу пісок гарячий

і серце мре без ласки і без сліз [5, 207].

Подолані спалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричного героя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективного зображення - психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевної муки й фізичного болю - відсилають до образу-лейтмотиву цього твору - акації як уособлення джерела страждань:

...Давно на пальці бачу кров

І почуваю на душі пекуче горе,

Що, може, й мрію проколов...

І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу

Десь віднесла комусь любов,

Акацію мені покинувши колючу

І на руці від неї кров... [5, 130].

Ліричний герой цієї поезії балансує між обожненням об'єкта свого нереалізованого почуття і докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти за облудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стає нестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:

...без зітхання стогну

від німої розпуки душі, -

що не можу я вас навіть тут поклясти

і не маю такої снаги,

аби образ хоч ваш через світ пронести

ще святішим як вічні боги [5, 214].

Таким чином, загострене переживання самотності, зумовлене фатальною неможливістю зустрічі, сполучається у поезіях Т.Осьмачки з іще однією настроєвою домінантою - відчуттям образи, розчарування, якими щоразу завершується спроба подолати роз'єднаність. Цей емоційний стан набуває особливої драматичності, контрастуючи з окриленістю й ейфорією - породженням ефемерних надій ліричного суб'єкта.

Увесь емоційний спектр, зумовлений любовними переживаннями ліричного героя, репрезентовано у низці віршів Т.Осьмачки, що об'єднуються образом черниці. В.Барчан, зараховуючи поезії «Присвята», «Предше», «Кривда», «Хустка», «Помста», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), «Сліпе» до числа творів, прообразом героїні яких стала мати Йосифа, відзначає, що вони «тяжіють до циклу» [1, 49]. На нашу думку, цей перелік слід доповнити віршем «Фіякр», опублікованим у часопису «Наші дні». Локативний маркер «Криниця» співвідносить художній простір цієї поезії з тим місцем, де відбулася реальна зустріч поета з матір'ю Йосифою, а подія, яка визначає перебіг ліричного сюжету (від'їзд героїні з Криниці), становить очевидну паралель між художньою і реальною біографією митця.

В.Барчан докладно аналізує згадані твори у їх єдності, досліджує динаміку емоційних станів ліричного героя, виходячи з того, що низка цих поезій є цілісним утворенням, однак розглядає їх дещо ізольовано, вилучає з контексту всієї ліричної системи Т.Осьмачки. Урахування контекстуальних зв'язків дає підстави стверджувати, що «цикл про черницю» не лише синтезує емоційні домінанти ліричного суб'єкта поезій, охоплених тематичним колом інтимної лірики, але й відбиває кульмінаційний момент любовних переживань ліричного героя Т.Осьмачки.

За словами В.Барчан, настроєвий діапазон поезій, об'єднаних образом черниці, «неширокий, обмежений, в основному, відтворенням страждань самотнього чоловіка» [1, 47]. Слід наголосити, що це зауваження видається цілком слушним і для тих творів, які перебувають поза межами «циклу про черницю» (у чому має переконати здійснений вище аналіз). Словесна презентація болючого переживання фатальної роз'єднаності і прагнення її подолати, розпачу і відчуття образи, які становлять емоційний спектр ліричного героя у згаданому циклі, пов'язана з розгортанням образу-лейтмотиву жіночого серця, відданого Богу. У поезіях «Хустка», «Кривда», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») він є своєрідним ключем до розуміння емоційного стану ліричного суб'єкта: саме ця жертва унеможливлює сподівану зустріч (наприклад, у вірші «Хустка»: «Бо віддали ви Богу все: / і серце, веснами зелене, / і вже і грім не донесе / і найсвятішого від мене...» [5, 157]), а отже, вмотивовує відчай ліричного героя.

Художня паралель - жоржина з обірваними пелюстками і серце, «замучене горем до краю» [5, 155], - у поезії «Кривда», де ліричний герой переживає нерозділене кохання перш за все як драму скривдженого почуття, актуалізує образний ряд ранньої лірики Т.Осьмачки, зокрема метафору розквітлого серця. Відчуття образи тут вербалізується у докорах, адресованих героїні твору, яка офірує не лише власне серце («Ви вирвали серце у себе з грудей, / а разом із ним і тривогу / і десь подали аж на небо руде / з маленької келії Богу» [5, 154]), але й жоржину-серце-любов ліричного героя, у чому він і вбачає першопричину своїх страждань. У поезії «Фіякр» драма скривдженого почуття розгортається завдяки акцентовано контрастному зображенню психологічної сфери персонажів, яке обмежується місткими антитетичними деталями: якщо «безслізнії очі» героїні твору «сяли» і «сміялись», то у ліричного героя «кипіли повіки / І слізьми, і смутком сторіч, / І входила в очі навіки / Без жодного променю ніч» [8, 2]. Окрім того, настроєва домінанта ліричного суб'єкта у цій поезії репрезентована психологічним паралелізмом, причому ту суб'єктивну трансформацію, якої зазнає пейзаж, робить особливо відчутною прийом обрамлення: у цілому нейтральний опис сходу сонця на початку поезії («То сходило сонце у горах / І дихав туманами бір» [8, 2]) разюче відрізняється від фінальної картини, що несе відбиток емоційного стану ліричного героя («І сонце знімалося вчора / з звіриної ніби нори, / І знов поринало у горах / У мряку та в чорні яри...» [8, 2]).

Амбівалентність навіть найбільш обожнюваного образу черниці - об'єкта нереалізованого почуття і, одночасно, докорів («Предше», «Кривда», «Помста», «Сліпе», «Фіякр») - виступає (як і в поезіях поза циклом) знаком балансування ліричного героя між любов'ю та образою, яке виражається з більшою або меншою експресією: від констатування цього факту у поезії «Предше» («Я вас любив, побожний, то злорікий» [5, 154]) до вибуху відвертої агресії у поезії «Помста», - проте ніколи не продукує саркастичних нот (як у поезії «Жорстокість»). Ліричний герой поезій «Присвята» і «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), сповнених благальними інтонаціями, вивищується над спалахами образи, які не лише не знімають емоційної напруги, але й посилюють напади відчаю. У поезії «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») дістає завершення розгорнутий у «циклі про черницю» лейтмотив серця, відданого Богу. Прагнення ліричного героя, охопленого «безумною тугою», подолати роз'єднаність набуває форми молитовного звернення до Бога:

...схилися у вівтар і пальцями з криці

дарунки свої розгорни,

візьми одне серце з мішка і черницю

на грішную землю верни [5, 159].

Накреслена ліричним героєм перспектива поєднання з коханою людиною («...верни їй узяте, як Бог, / аби ми серцями, немов писанками, / могли помінятися вдвох...» [5, 159]) завдяки асоціації «серце - писанка», що актуалізує уявлення про великоднє воскресіння й оновлення, має усвідомлюватися як перехід до нової якості, тобто звільнення від «безумної туги» й самотності. Однак у вірші «Присвята», який формально є передмовою до циклу, але за логікою біографії ліричного героя мав би бути своєрідним епілогом, останнім епізодом історії почуття до черниці, ця перспектива постає нереалізованою. Найбільш драматичне в емоційному досвіді ліричного героя коло надії - розчарування - відчаю завершується поверненням до самотності, що є «звичним станом душі» [1, 47].

Отже, динаміку психологічної сфери ліричного героя у розглянутих поезіях Т.Осьмачки (у тому числі й тих, що перебувають поза межами «циклу про черницю»), на нашу думку, доцільно схарактеризувати як повторюваний рух по колу, де вихідною і конечною точкою є відчай, породжений самотністю. Настроєвий діапазон ліричного героя Осьмаччиної любовної лірики, який розбудовується навколо двох домінант: переживання фатальної роз'єднаності й драми скривдженого кохання, - становлять розпач, туга, відчуття образи й розчарованість, що мають витоки в усеосяжному й неподоланному стражданні людини, приреченої на самотність.