Трагічний оптимізм та глибокий психологізм поеми "Галілей" Євгена Плужника

Особливості змісту поеми "Галілей" та її місце в українській літературі. Становлення творчої особистості Євгена Плужника. Своєрідність його світоглядної позиції й відгуки критиків на творчість поета. Образ героя та трагізм ліричного "Я" в поемі "Галілей".

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 14.11.2011
Размер файла 70,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут філології й журналістики

Кафедра української літератури

Трагічний оптимізм та глибокий психологізм поеми «Галілей» Євгена Плужника

Курсова робота на здобуття

освітньо-кваліфікаційного

рівня “бакалавр”

Волощук Ганни Володимирівни

Науковий керівник:

Дата захисту:

Оцінка:

Вінниця-2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення творчої особистості Євгена Плужника

1.1 Трагічна доля митця

1.2 «Любов, безрозсудна володарка доль»: історія великого кохання майстра слова

1.3 «Все, чим душа боліла»: своєрідність світоглядної позиції, відгуки критиків на творчість поета

Розділ 2. Особливості змісту поеми «Галілей». Її місце в українській літературі

2.1. Лірико-філософська поема «Галілей» Євгена Плужника

2.2. Історична основа поеми

2.3. Образ героя та трагізм ліричного «Я» в поемі «Галілей»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Євген Плужник жив і творив у тривожний час. Доля не подарувала йому щасливого та довгого життя. Є. Плужник - великий майстер передавати особливості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». На літературний шлях поет став пізно, але його творчим здобуткам може позаздрити кожний. Твори поета-філософа викликали обмін критичних думок, по-різному оцінювали його.

Актуальність теми визначається теоретико-науковою та прикладною потребою у такому дослідженні. Актуальність вбачається і в тому, що обрана тема є недостатньо освітленою в науковій та методичній літературі та викликає різночитання.

Мета роботи полягає у вивченні поеми Є. Плужника «Галілей» в осмисленні її трагічного оптимізму, глибокого психологізму твору.

Реалізація визначеної мети передбачає розв'язання ряду завдань:

опрацювати художні тексти та теоретико-критичний матеріал;

з'ясувати філософські засади художнього методу;

провести текстовий та літературознавчий аналіз твору;

зробити відповідні висновки.

Об'єктом дослідження є поема Є. Плужника «Галілей».

Предметом дослідження є вивчення поеми в осмисленні її глибокого психологізму та трагічного оптимізму.

При виконанні курсової роботи ми послуговувалися наступними методами: культурно-історичним, компаративним, духовно-історичним, формальним. Основними можна назвати культурно-історичний та формальний методи. Культурно-історичний метод дозволяє нам ознайомитися з умовами написання твору, причинами вибору саме такої теми, оскільки даний твір можна розглядати виключно у зв'язку з історичним минулим. Формальний метод дозволяє нам осягнути всю складність структури твору, його ідейну наповненість, стильові особливості тексту тощо. Допоміжними методами є духовно-історичний. За допомогою духовно-історичного методу ми намагалися розтлумачити духовний світ ліричного героя через його поведінку, дії та вчинки.

Матеріалом для виконання роботи слугував текст поеми «Галілей» Є. Плужника, а також численні статті та монографії, присвячені вивченню творчості Євгена Плужника, автори яких Ю. Меженко, А. Клоччя, М. Рильський, Б. Антонечко-Давидович, Ю. Лавріненко, В. Державин, Л. Череватенко, Л. Новиченко, Л. Скирта, В. Базилевський, М. Жулинський, І. Дзюба, В. Неборак, Г. Токань, Б. Якубський та ін.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що поема Є. Плужника «Галілей» мало розглядалася літературознавцями в осмисленні її трагічного оптимізму та глибокого психологізму.

Практична цінність виконаного дослідження полягає у можливості застосування її результатів у процесі викладання курсу української літератури першої половини ХХ століття.

Структура роботи: складається зі Вступу, двох розділів основної частини, висновків, списку літератури із 35 назв.

Розділ 1. Становлення творчої особистості Євгена Плужника

1.1 Трагічна доля митця

Євген Павлович Плужник - видатний український поет, який виявив свій талант передусім у ліриці, виступив також як драматург та епік, був перекладачем, лексикографом, літературним редактором, укладачем антології.

Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слободі Кантемирівці, колишнього Богучарського повіту, Воронезької губернії, на тому українському етнографічному терені, що тепер не входить до України. В історично Слобідській Україні формувалися мовні корені та національна самоідентичність Євгена. Отримав у спадщину сухоти, які мечем Дамокла висіли над ним протягом усього життя.

Факти про сім'ю поета скупі: батько - дрібний купець, родом з Полтавщини, мати - з Воронежчини, померла, коли хлопцеві, наймолодшому у великій родині, минуло 7 років. У сім'ї було восьмеро синів і дочок. Спадкові сухоти періодично забирали когось із дітей. У цій дещо специфічній атмосфері формувався майбутній поет. Мати, завжди заклопотана недугами дітей, до того ж тяжко хвора сама, не приділяла достатньої уваги вихованню Євгена: хлопчик тривалий час жив під опікою старших сестри Ганни та брата Івана. Вони дуже рано навчили його читати й писати. Батько не мав освіти, але був людиною досить-таки начитаною, мудрою, з великим життєвим досвідом. Він перебував у постійних ділових роз'їздах, виношуючи плани остаточного переїзду родини на Україну, заощаджував на те кошти. Мріяв вивести дітей «в люди». Діти були здібні до навчання, мали широке коло інтересів.

Євген вступає до гімназії у Воронежі. Здібний, допитливий, беручкий, спершу вчився прекрасно, але згодом, легко обігнавши своїх ровесників, поволі втрачає живий інтерес до навчання, неохоче, механічно, абияк гортає підручники схоластичної «шкільної науки» і через те ледве-ледве складає перехідні іспити до наступного класу. Тоді на нього не діяло ніщо - ні педагогічні повчання викладачів, ні суворі погрози батька. Мрійливий, рефлексивний, в душі романтик, хлопчик продовжував, як і раніше, ночі просиджувати біля гасової лампи, читаючи книжки з гімназіальної бібліотеки. Батько, двоє старших дітей якого уже вчилися в Києві, переживав: син нічого не успадкував від нього і мав якусь дивну, не завжди зрозумілу для ближніх вдачу.

Продовжує своє навчання Євген у одній із Ростовських гімназій. Але і тут у системі навчання нічого не змінюється - хіба що гімназіальна форма. Сірий френч, що його захопив з собою хлопець з Воронежа, змінює чорна козача сорочка і чорні брюки з червоними лампасами. Першого ж дня по приїзді він записується в усі бібліотеки міста, купує кілька кілограмів карамелі, зачиняється в кімнаті і читає, читає... Він зрідка ходить до гімназії, а водночас успішно складає екзамени з усіх предметів екстерном. 1918 року закінчує нарешті гімназію в Боброві і повертається разом з батьком на Україну, в село Велика Багачка. Тут вчителює в початковій школі. Довгими зимовими вечорами просиджує з дідом-сторожем перед грубкою, ведучи розмови про землю, про волю, про все на світі. Часи тоді були буремні. Дітей до школи ходило мало - умови для нормального навчання ще не склалися. Все те тривожило, спонукало до роздумів...

Влітку 1919 року Євген вирішує спробувати свої сили як актор у мандрівній театральній трупі. Про цей період його життя, що тривав менше року, не маємо жодних відомостей. Знаємо хіба лише те, що навесні Євген повернувся до села, а влітку 1920-го вже під'їхав до Києва до старшої сестри Ганни Павлівни Скороходько. Вона, за фахом лікар-фтизіатр, працювала в медичному інституті, а її чоловік, професор Антон Каленикович Скороходько, викладав у ветеринарно-зоотехнічному інституті.

Коли перед Євгеном постало питання вибору професії, чоловік сестри, безмежно захоплений своєю справою, наполегливо агітував його стати ветеринаром, і Євген погодився. Одначе ж помилився у своєму виборі. Провчившись рік в інституті, який, певна річ, мало відповідав його вродженим схильностям, хлопець збайдужів до зоотехнічної науки.

Євгену - двадцять три роки. За плечима життя, не багате ні подіями, ні фактами, ні звершеннями. Та у ньому кипить інша, внутрішня діяльність - бурхлива робота духу, свідомості й серця, що акумулювали у собі могутню мистецьку енергію. Раптом він вирішує піти па професіональну сцену, починає відвідувати лекції у Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка. Одразу стає палким прихильником театру Леся Курбаса і одним з найулюбленіших учнів професора Сладкопєвцева. І, здається, вперше потрапляє в органічну для себе атмосферу, живучи і дихаючи нею. Хоча й тут його не полишають сумніви - чи вийде з нього актор? Вслухається: хто ти, чоловіче, де твоя дорога, що ти зробиш для людей? Ота тяжка думка - ким стати, куди піти - характерна ознака вразливого за натурою Євгена Плужника.

Але треба було статися химерному випадкові, якай назавше обірвав театральну кар'єру Євгена Плужника. Весною 1922 року після складання іспитів з акторської майстерності професор Сладкопєвцев зібрав усю групу і у дружній розмові заявив, що лише Плужникові може гарантувати успіх на сцені. Євген схопився з місця, вибіг з аудиторії і того ж дня вирішив більше не повертатися до інституту. Прощавай, сцено, прощавай, омріяний світе Мельпомени! Дивацтво? Ні! Відраза до славолюбства.

Ще під час відвідування лекцій у Муздраміні він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася на історико-філологічному факультеті ІНО (Інститут народної освіти), а вечорами приходила слухати лекції з історії театру. Євген закохується в неї, але, щоб перевірити надійність свого почуття, в січні, розлучившись з коханою, їде до Миргорода. Повертається тільки влітку, а 12 жовтня одружується...

Писати Плужник почав на 25 році життя, друкуватися - на 27. Його літературний шлях почався пізно. Він ішов повільно, але все вгору і вгору, з кожною своєю поезією і книжкою підносячись високо над більшістю своїх сучасників.

1923 року під псевдонімом Кантемирянин з'являються публікації Плужника («Пригадай», «Серп і молот», «Жовтень» і «Рур»), причому надруковані вони були завдяки наполегливості дружини (Євген зовсім не прагнув того), яка працювала у видавництві «Книгоспілка», була знайома з багатьма редакторами і сама рознесла його твори по редакціях. Із проханням прочитати вірші свого чоловіка вона звернулася до М. Рильського, який щиро підтримав молодого поета. Згодом Євген Плужник отримав офіційний виклик на письменницькі збори київських літераторів, на яких Рильський представив його письменникам. У жовтні 1924 року відбувається перший публічний виступ поета в приміщенні Всенародної бібліотеки Української Академії наук, організований наймолодшою з літературних організації України «Ланкою», яка щойно відокремилась від «Аспису». Відтоді він став членом цього літературного угруповання (як не парадоксально - з огляду на величезну різноманітність усіляких мистецьких об'єднань - він не входив до жодного з них). Пізніше, 1926 року, воно було перейменоване на «Майстерню революційного слова» («Марс»), яке проіснувало всього три роки й самоліквідувалося (1929). «Лапка», як і «Марс», мали виразно попутницький характер.

Друга половина 20-х років - час найактивнішого творчого життя Плужника. Саме тоді написано багато віршів, що пізніше увійшли до збірок «Рання осінь» та «Рівновага». Тоді ж народжувалися задуми п'єс «У дворі на передмісті» та «Професор Сухораб», міцніють зв'язки письменника з театром Курбаса. Здається, ніщо не може порушити напруженого темпу творчого життя митця: він збирає матеріал для словника ділової мови, виношує нові перекладацькі плани, подає до видавництва рукопис «Ранньої осені». Працюється легко і плідно. Видав першу збірку "Дні" (1926).

Та раптом, у липні 1926 року, коли дружина була на відпочинку, стан здоров'я письменника різко погіршується: горлом пішла кров. Коли лікарі через місяць дозволили нарешті відвезти хворого до передмістя, у Ворзелі зняли кімнату. Там і перебував поет до глибокої осені, потім лікувався у тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді і назавше його життя підлягало суворому режиму: літо па Полтавщині (у родичів дружини), осінь - у Криму (Біюк-Ломбат, Сімеїз, Кореїз, Гаспра), весна - на Кавказі (Сухумі, Гульріпш). поема галілей плужник література

На цей час творчі зв'язки з «Ланкою» Є. Плужник фактично пориває. Членство поета в цій літературній організації тривало близько двох років.

1927 р. вийшла друком друга й остання прижиттєва збірка поета - "Рання осінь".

Наступні роки позначені новими шуканнями митця, в тому числі її жанровими. 1928 року видавництво «Сяйво» видрукувало його роман «Недуга», в якому критика побачила тільки творчу невдачу письменника, хоча такий суворий вирок був безпідставний. 1929 року було опубліковано дві п'єси Плужника «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті»), спрямовані проти міщанства. Як і «Недуга», вони пройняті прагненням автора якнайглибше проникнути в непівську дійсність, відобразити її природу, складність.

Бідуючи і ввесь час лікуючись, Плужник заробляє на прожиток то розповсюдженням газет і журналів, то редакційною працею, то перекладами з російської мови. Однак не припиняє віршування.

На початку 30-х років, незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Є. Плужника значно активізується, розширюються її горизонти; він перекладає українською мовою «Невський проспект» М. Гоголя, «Похлібці», «Злодії» Л. Чехова, «Діло Артамонових», «В. І. Ленін» М. Горького, текст кінофільму «Тихий Дон», а також третю книгу М. Шолохова під тією ж назвою; разом з Ф. Якубовським упорядковує «Антологію української поезії»; співробітничає на щойно побудованій Київській кінофабриці тощо.

Восени 1932 року поет, повертаючись з Кавказу, заїздить до Харкова, де у вузькому колі друзів читає свою п'єсу «Шкідники». По приїзді до Києва він подає рукопис п'єси до ДВУ, а взимку 1933 року виступає з повторним читанням п'єси. В приміщенні театру ім. І. Франка зібралися письменники, студенти, інтелігенція, творча молодь. У великому залі на сцені за столом Плужник читав свій новий твір. Читав натхненно, спокійно і надзвичайно виразно. В цьому читанні не було декламаторської вправності актора, скоріше воно справляло враження досконалої драматичної імпровізації. Думки слухачів щодо твору розділились: одна частина сприйняла п'єсу беззастережно, захоплено, з ентузіазмом, інша - застерігала автора від хибного шляху у вирішенні складних проблем як історичних, так і політичних. Але всі сходились на тому, що твір Плужника став подією в українській драматургії, хоча й потребував деяких уточнень і доробки.

П'єса була справді актуальною, за своїм пафосом - гострою, войовничою, наступальною.

Влітку 1933 року в Межигір'ї відбулася третя читка п'єси «Шкідники», велися переговори про постановку драми на сцені «Березоля», але останнє драматургічне полотно митця - не було поставлене на сцені, не було опубліковано.

5 грудня 1934 року Євген Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. Така сувора кара була зумовлена правдоподібно єдиною метою - знищити поета, що дає шедеври українській літературі, підносячи її на значно вищий рівень, аніж раніше.

28 березня 1935 р. був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах - мовляв, однаково помре.

2 лютого 1936 р. помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках. Його могила, не була таємницею - її могли відвідувати засланці. Щоправда, з роками вона загубилася на збагаченому цвинтарі.

У 1948 р. - за кордоном у діаспорі окремим виданням вийшла збірка «Рівновага».

Набагато пізніше, у 1979 р. - у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

До нас дійшло близько ста шістдесяти віршів Є.Плужника і дві поеми, які теж можна долучити до його лірики, адже за жанром це лірично-філософські сповіді. Цей невеликий кількісно спадок є коштовною перлиною національної культури, що діалогічно пов'язана із західноєвропейським мистецтвом і філософією. Перша поетова збірка "Дні" містить сорок віршів та поеми «Галілей», «Канів».

Євген Плужник прожив лише 38 років. Але слід, залишений ним в українській поезії, помітний і неповторний, його не стерла інерція перестороги щодо поета, яка тривала кілька десятиріч.

Минули десятиліття. Страшним подіям 30-х, пов'язаним з масовими репресіями радянських людей, партія дала точну і аргументовану оцінку, трактуючи їх як «справжні злочини», котрі завдали «серйозної шкоди справі соціалізму» (М. С. Горбачов). В умовах демократизації нашого суспільства стало можливим обнародування багатьох незнаних досі фактів, вражаючих своїм трагізмом історій людських доль.

1.2 «Любов, безрозсудна володарка доль»: історія великого кохання майстра слова

Велика, одна на все життя любов, що долає будь-які перешкоди, прийшла до Плужника, коли він вчився акторській майстерності. Леонід Череватенко описує початок Євгенового кохання так: "У тому ж Музично-драматичному інституті ім. Миколи Лисенка одночасно з ним осягала таємниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина…1921р. закінчила вона історичний факультет Київського університету (КІНО), працювала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло себе спробувати ще й на акторському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди оступали її зусібіч поклонники - з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є.Плужника не було шансів. Тільки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шапкою волосся, та з чорними промовистими очима" (26:28).

Він проводжав її у гурті молоді, приходив серед інших гостей до кімнатки, де мешкала з родичкою, сидів мовчки у кріслі, коли всі танцювали й жартували, іноді тільки кидав щось дошкульне на адресу запопадливого залицяльника. Коли ж з'явився зовсім уже недосяжний претендент на руку і серце Галини - Іван Рудницький з Відня, який кликав дівчину в блискучу європейську столицю, Євген, прощаючись, на очах у всіх несподівано обняв і поцілував її. Наступного дня прийшов і пожартував: "Ну й начудили ми вчора з вами, панно Гадино!" І жодних коментарів чи освідчень. А далі пропав на кілька місяців: виїхав учителювати до Миргорода - і жодного листа.

Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос обурювалась, а потайки металася: "Що за людина? Як до нього ставитись?" Вагалась, вагалась - і закохалась. У жовтні 1923 р. вони побралися. Рідні відмовляли дівчину: "Що ти робиш? У нього ж туберкульоз, у відкритій формі!" Вона відповіла: "А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати - значить помирати, будемо разом помирати". Він мучився: чи має право одружуватися і піддавати смертельній загрозі кохану? Проте, це була Любов, безрозсудна володарка доль.

Вони берегли свою Любов, раділи їй. Це Галина таємно віддала зошит з віршами чоловіка відомому критикові Юрію Меженкові, який відразу побачив, що автор - оригінальний, талановитий поет, і допоміг йому повірити в себе та почати друкуватися. Євген Плужник став відомим і шанованим письменником, його твори були високомистецькі, філософічні, духовно багаті й неповторні: надзвичайну експресію почуттів поет виражав у коротких, наче висічених на камені, рядках.

У їхній затишній кімнаті любили бувати письменники, тут велися дискусії, читалися нові твори. Серед друзів - Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, інші письменники організації "Ланка", потім перейменованої в МАРС.

Улітку 1926 р. Євген раптом захлинувся кров'ю. Хвороба загострилася, кров, не зупиняючись, ішла горлом 12 днів, не ставало рушників, її вимочували простирадлами. Уся кімната була закривавлена: "як поле битви" - не втримався від сумного жарту поет.

Лікарі не приховували від Галини правди: "На одужання немає жодної надії. Але, щоб хворий не думав, що його не лікують, перевезіть у санаторій, до Ворзеля". Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка і В.Підмогильний несли хворого товариша на ношах до залізничного вокзалу, бо везти його київською бруківкою було смертельно небезпечно. У Ворзелі поет мав дожидати кінця.

Як пише Л.Череватенко, щовечора після роботи дружина їхала до коханого. Знала, що він, зачувши паровозний гудок, повертає голову в бік залізниці. Одного разу вона, як завжди, швидко простувала стежкою до знайомої сосни, де на розкладайці лежав чоловік, нерухомо, спиною до неї. "Все. Кінець", - майнула думка. Проте, добігши, побачила очі не конаючої, а життєздатної людини. Євген посміхався, він так задивився на вивірку, яка стрибала з гілки на гілку, що не чув кроків. А коли звірятко зникло, подивився воскреслими очима і промовив: "Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна й не вмерти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге "(26:28).

Євген Плужник продовжував жити, писати, любити. Писав сміливо і мудро, жив відкрито і чесно, кохав так само талановито й сильно, як і творив. Їм з Галиною судилося прожити в парі ще 8 років. Вийшли друком його поетичні збірки ("Дні", "Рання осінь"), роман "Недуга", театральні колективи приймали до постановки його п'єси. Жили в комуналці, скромно, переважно на гроші, отримані за переклади. Мріяли про власну квартиру, яку їм пообіцяли дати в будинку для письменників. Проте мало кому з митців випало там жити: арешти, неправедні суди, заслання, розстріли, супроводжувані парадною риторикою про народну владу, світле майбутнє, розквіт культури. Євген Плужник з притаманною йому гострою інтуїцією поета і філософа бачив неминучість і свого трагічного кінця. Був іронічним, знав, що спротив страшній, нищівній державній машині абсолютно безплідний. І тому просто жив з любов'ю, писав гарно і натхненно. Щороку їздив до Чорного моря: тепле узбережжя почасти рятувало від недуги. Проте ніщо не могло врятувати від більшовицької гільйотини. 11 грудня 1934 р. подружжя Плужників мало переїхати у свою першу квартиру. 1 грудня в Ленінграді вбили радянського діяча Кірова (як твердять історики, злочин скоїли самі ж сталінські поплічники), і у відповідь почалися масові арешти "недобитків класового ворога". Для радянської влади, як і для попередньої царської, найпершим ворогом був український інтелігент - розмовляв українською, знав історію та європейські гуманістичні цінності, пам'ятав більшовицькі обіцянки про самовизначення націй.

Євген Павлович після повідомлення про вбивство Кірова склав вузлик для в'язниці. 4 грудня, коли о пів на другу ночі у дворі зупинилося авто, він сказав: "Це за мною". Обшук, прощання, останні хвилини в кімнаті, де були щасливими... Б.Антоненко-Давидович скаже, що Євген Плужник ніби був присутнім на виносі власного тіла, адже знав, що не повернеться.

А потім - страждання, в'язниці, табір на Соловках, табірна лікарня... І листи. Він кохав і хотів бути з коханою. День суду став радісним, бо очікуваний і навіть оголошений смертний вирок тут же було замінено на 10 років каторги - це відродило химерну віру в те, що вони з дружиною знову будуть разом і щастя повернеться. З листа, написаного після суду: "Галча моє! <...> Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, то сповнює мені груди велике почуття радості, - разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м'язах, і в серці, і в думках"(26:29).

А ось переказ дружиною листа, який поет передав на останньому побаченні перед етапом: "У ньому Євген дякував мамі, що народила вона мене, що він, проживши зі мною 10 років, був такий щасливий, що тепер настав час заплатити за це щастя, бо занадто воно було велике, те щастя, щоб так безкоштовно він міг його мати... "

Поет-філософ, не маючи жодної провини перед суспільством, шукає містичну причину свого лиха і доходить парадоксального висновку: за щастя треба платити нещастям.

В іншому листі до коханої він пише: "Все юнацтво моє було сподіванням тебе, єдина моя; потім життя моє було сповнене коханням до тебе, любов'ю твоєю було воно прекрасне - дякую тобі, рідна; тепер знову чекатиму того часу, коли матиму право бути з тобою. І я здобуду це право, я зароблю його, я його матиму, право повернутися до життя, отже, право бути з тобою!... ".

Він мав це право, та в нього силоміць забрали щастя, а тоді й життя.

Соловецький в'язень писав у таборі вірші, проте вони потрапляли не до читача, а до НКВД. Поетове серце хотіло вірити в повернення, а розум холодно казав: "Ні". У табірному лазареті Євген Плужник помирав від загостреного в умовах півночі туберкульозу. 2 лютого 1936 р. він попросив санітара-українця принести води: "Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру". Принесена вода була крижана. Він помалу омив лице, затримав руки біля очей, ніби прагнув щось найголовніше згадати й зафіксувати в уяві. Не поспішаючи, витерся полтавським рушником. Ліг, сховав руки під ковдру, випростався і склепив повіки. Санітар-земляк старанно вкрив його до самого підборіддя і на якусь мить відлучився, щоб винести миску з водою. А коли повернувся, Плужник уже не дихав. Він помер у день народження друга -Валер'яна Підмогильного, якого разом з іншими українськими письменниками розстріляють наступного ювілейного року - на честь 20-річчя "Великої Жовтневої соціалістичної революції".

Щось містичне є в цій історії кохання на тлі безжальної реальності часу. Надвелике кохання виходить за межі реального. Дружина Плужника Галина Автономівна прожила 91 рік, перенесла багато горя і злигоднів, у війну, рятуючись від репресій, емігрувала, дуже скромно мешкала в Америці. Увесь цей час коханий ніби оберігав її, розпростерши крила над милою голівкою. Коли Євген був ув'язнений у будинку НКВД в Києві, то чув, як кричав, ідучи на розстріл, його товариш Григорій Косинка. Дружина Г.Косинки теж прожила довге життя. М.Жулинський, який зустрівся з Галиною Коваленко-Плужник в Америці, зазначив: ...обірвано передчасно життя поетів, а їхнім дружинам життя дароване довге чи не для того, щоб донесли вони до нас емоційні жаринки їхнього непогасимого палахкотіння.

Кохання у Плужника - це спалах життя поряд зі смертю.

1.3 «Все, чим душа боліла»: своєрідність світоглядної позиції, відгуки критиків на творчість поета

Літературна манера Є. Плужника визначилась досить швидко, ну - казково швидко. Можливо, й тому, що він ступив мало не одразу на свій шлях - антиліричність. Як ми пересвідчились, Євген Павлович мав відповідні дані для того, щоб стати ще одним закучерявленим українським ліриком. Та не став ним. Очевидно, даючи собі звіт, що приходить у літературу, де «що не митець, то флегма і сіряк, що не поет - сентиментальна кваша»... (М. Зеров). І в ньому спрацювали внутрішні самообмеження, він сам окреслив собі кордони, а в інший спосіб нова поезія і не твориться. Змужніння Є. Плужника - то якесь диво. Рік-два - і верховина. Можна тільки припустити, якого душевного напруження це коштувало йому, яке піднесення викликало до життя довершеність його віршів(37:8).

У Є. Плужника не знайдете імпровізаційності, нестримності вислову, перебільшеної емоційності, що їх дехто вважає чи не за найвищу чесноту поезії, насамперед - української. Навпаки, тут все розважене, спроектоване безпомилково. Не любив поетів, які граються словами, перетворюючи їх на звуки: відкидав «дзеньки-бреньки» Грицька Чупринки, кепкував з Ігоря Северянина, знущався з Костянтина Бальмонта. Він не тільки зневажав словесну еквілібристику, навмисне штукарство в поезії, - ображала його сама ймовірність у поетичному слові вбачати предмет розваги, забавки. Цього він не прощав і Павлові Тичині, перед яким схилявся, якого вважав чи не кращим (із сучасних) поетом України(37:20).

Лаконізм, простота, виразність - ось (за Є. Плужником) закони поезії. У нього діють не поверховий блиск, навіть не виняткова неповторність оригінального, а невідпорна закономірність необхідного, Є. Плужник послідовно і вперто відмовлявся від цехового привілею письменника - вигадувати, фантазувати, «брехати».

Плужникова поезія відзначається прискіпливим, майже науково-точним аналізом тодішньої обстановки. Він - реаліст питомий, вроджений, а це рідкісне явище в поезії. В українській поезії можна порівнювати його хіба що, деякими рисами, з Лесею Українкою, з Іваном Франком, Тарасом Шевченком. Прекраснодушне мрійництво, ширяння в хмарах і над ними - то не для нього, і коли він себе змальовує як невиправного мрійника, не поспішайте, будь ласка, пристати на це: він же насміхається - з себе і з нас. Хтось зауважив, що це жорстока доба відбилася жорстокими деталями в його творчості.

Дуже слушно; саме деталі - конкретні, «документальні» - ось загадка його поезії, таїна її «неодмінності». Ось цим Є. Плужник і відрізняється, приміром, від П. Филиповича, у якого він багато чого навчився і перейняв. Але хіба у П. Филиповича можливі «яєшня з салом», синці на Мотриних грудях або «чиїсь закривавлені лапи, тіні творчої вічно руки»? Такий чутливий критик як М. Рильський це високо й одразу поцінував: «Він уміє дивитись і не бачити не може. Хай це боляче, а він не одірве очей:

Не схибить куля - не стогнатимуть довго.

Подивилися - поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив, - так човгав:

Черевики скривив.

Це про людей, що йдуть на смерть. Підкреслена деталь досягає мети: вона вражає(18:84).

Настирливо зіставляли Є. Плужника із С. Єсєніним. Дуже поверхове зіставлення, якщо навіть виходити з тих соціологічних схем, на які тогочасна критика орієнтувалася. С Єсенін - поет селянства, до того ж селянства російського. Є. Плужник - поет «трудової інтелігенції». С. Єсєнін - поет з тих, що беруть нутром, «душею», звідси неймовірна їхня популярність: це поети для всіх. Але Є. Плужник зовсім з інших поетів, поетів-інтелектуалів, а такі поети, володіючи всіма скарбами світової культури, можуть вільно їх сполучати в нечуваних комбінаціях, вони можуть витворювати нову реальність, непідвладну поетам єсєнінсько-сосюринського типу. Є. Плужник з того поетичного ряду, що і в російській, наприклад, поезії А. .Ахматова, О. Мандельштам. Такі митці часто ризикують наразитися на нерозуміння і неувагу публіки, але тільки вони можуть рухати літературу вперед. Вони-бо духовність, а не вульгарність. Поезія Є. Плужника - це насамперед високий напружений етан душі. Воднораз він значно земніший, «натуральніший» від своїх російських побратимів. Але душею він тягнувся до них, чуттєва його система була настроєна ось на таке світосприйняття. (32:35)

Саме в поезії Т. Шевченка слід шукати першопочатки багатьох Плужникових ідей, але й формальних пошуків також. Будова твору, його ритмічна організація, спроможність викликати в уяві образи, що начебто і не закладені в самому тексті, -- цього Є. Плужник вчився у Т. Шевченка. Це властиво шевченківська здатність - таку створити атмосферу, таке «магнітне поле», в якому й виникає щось, немов саме собою, поза волею й участю автора. І, поза сумнівом, від Т. Шевченка беруть свої витоки духовність, висока моральність, органічна мудрість людини, яка немарно живе на світі. Ну і глибока народність, загальний демократизм. Що відбилося відповідно і на структурі Плужникових творів: слідом за Т. Шевченком він перевагу віддавав не ускладненню й учудненню форми (якими таке багате було перше пореволюційне десятиліття), а наповненості змісту, характерів, ситуацій, думок. Досконалість простоти - ось питома риса Плужникової поезії. Але писати занадто просто - небезпечно так само, як і писати занадто химерно. Публіка (читацька) не хоче дурно платити гроші, вона хоче відчути себе «знавцем», «гурманом», і неабияке потрібне вміння, щоб підлестити їй.

Окремого розгляду заслуговують засоби, що ними оперує - і дуже вдало - Є. Плужник: його поетичний інструментарій. Це, звичайно, тема окремого дослідження. Звернімо тільки увагу на його рими, які реалізують внутрішні ресурси української мови: радосте -- виросте, зараз -- вираз, вулиця -- туляться, свято -- знято, в вічі -- двічі, за тих -- за яких, далечінь -- спочинь, світло -- обридло, таке ж -- без меж, сьогодні -- самотні, Відні -- рідні, веде -- ніде, чорне -- горне, напише -- тихше, розповім -- твердім... Так, Є. Плужник збагатив українську поезію свіжими, неутертими римами, хоча й не ставив собі цього за головну мету. Але нас тішить можливість «промацати» механізм Плужникового вірша, зрозуміти, чому при такій лапідарності, скромності виражальних засобів його поезії справляють враження чогось енергійного, розгонистого, летючого. Ця динамічність, активність, дієвість поетичної його мови ще має й технічне, технологічне підґрунтя: на останню, ударну позицію в рядку поет висуває, ставить, в основному, дієслово (давня, до речі, традиція писемної української мови, української літератури). Що це - знання чи інтуїція? Мабуть, і перше, і друге. Але, починаючи з «учнівських» своїх віршових спроб, Є. Плужник заходжується римувати дієслова: побачити -- плачете, балакати -- плакати, хутори -- говори. А що вже було далі: повіям -- повіяв, пригорне -- чорне, Європа -- второпав, рідне -- розквітне, плів -- плі, боюсь -- блуз, довго -- човгав, простер -- росте, вітер -- витер, ліс -- ріс, прекрасне -- гасне, адюльтер -- не обтер, щирости -- вирости, брам -- віддам, виконуй -- по закону, солоний -- відгонив, голова -- повива, згадуй -- Елладу, руде -- веде, скажіть -- мить, все -- несе, змолодніють -- надію. І т. д. і т. п.(32:40)

В українській поезії не було і немає іншого, крім Є. Плужника, віршотворця, який би так послідовно дотримувався цього принципу і так би вправно це робив. Без будь-якого перебільшення можна Є. Плужника ще назвати і поетом дієслівним.

Одна зі своєрідних рис індивідуальної манери Є.Плужника - багатоголосся. У ліриці лунають різні голоси - зрідка в унісон, частіше контрастно або дисгармонійно. Голоси катів і їхніх жертв уривчасті, переважають голоси жертв - поет завжди "на боці" тих, хто гине. Засіб невласне-прямої мови робить і читача свідком страти. Поліфонічно лунають й інші голоси - сучасників, людей майбутнього.

Голос оповідача ("режисера") звучить безсторонньо. Це голос свідка кривавої події. Поетова іронія гірка, часто межує із сарказмом. Є.Плужник прозирає в майбутнє, передбачаючи, що зло триватиме, бо ж часи міняються, а люди залишаються все тими ж:

Іронія в трагедійних баладах Є.Плужника відображає іронію фактів тогочасної дійсності - разючу розбіжність між бажаним, проголошуваним і реальним. Іронія є також виявом потужного інтелекту поета, вміння мислити критично і нетрафаретно (25:51).

Є.Плужник зробив свій оригінальні їй внесок в українську поетичну мариністику. Поява у ліриці описів моря, порту, кораблів пов'язана з лікуванням поета в Криму та на Кавказі. Море захопило художника, думки спадали, "наче вал", душа скидала марноту і відчувала, "як мало треба, як багато можна".

Особливістю Плужникової мариністики є те, що поодинокі враження від моря, корабля, узбережжя становлять у тексті тільки першу ланку в розгортанні філософських роздумів та перебігу емоцій ліричного "Я".

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багатопланова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиномічність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення, - варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких реалій і понять, як світле майбутнє -- і «кулі та нужа», краса і сила - і «невелика дірка між ребер», обрії безмірні - і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум - і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів.

З появою перших публікацій його творчість привернула до себе увагу критиків. Прихильники Плужникового таланту (О.Дорошкевич, Ю.Меженко, М.Рильський, Б.Якубський) відзначали гуманістичність, мистецьку довершеність й оригінальність віршів, проте іноді згладжували, а то й оминали чи заперечували (аби не нашкодити поетові і "вписати" в революційно-пролетарську ідеологічну схему) певні ідейно-художні домінанти його творчості; ці домінанти, опозиційні більшовицькій партійності, класовості, лубковій народності й зумисній оптимістичності літератури, у ліриці Є.Плужника вельми точно відмічали його гонителі - ортодоксії марксистсько-ленінської літературної критики.

Збірка "Рання осінь" з'явилася через рік після "Днів" і засвідчила мистецьке розгортання художнього світу Плужникової поезії. В.Базилевський підкреслив "цільність книжок Плужника", кожною з яких, на думку поета і критика, автор "умів дивовижно точно розставити акценти, виокремити етапи своєї творчості". Дослідник уважає, що "Плужник «Ранньої осені» різко відрізняється від Плужника «Днів»... Щось зрушилося в його свідомості, устоялося, лягло в «надійні береги». Поменшало окличних знаків <...> майже зник пуант, урівноваженішим стало письмо, щезло з лексикону слово біль, натомість з'явилися інші - спокій і нудьга" (1: 5).

Уважно, науково аргументовано, доброзичливо інтерпретував лірику автора "Днів" і "Ранньої осені" також Ю.Меженко. Він не тільки високо оцінив Є.Плужника як поета - "найбільший", "найсучасніший", а й потвердив феноменальність його творчості у вітчизняній літературі, протиставив її панівному в тодішній поезії оспівуванню сучасності, розпалюванню класової ворожнечі, багатослів'ю. Нині можемо пересвідчитися в прозірливості критика, який пророкував, що саме з віршів Є.Плужника майбутні читачі довідаються, "чи жили живі люди на терені УРСР" (10:81).

О.Дорошкевич перший схарактеризував творчість Є.Плужника як імпресіоністичну, Ю.Меженко зауважив поєднання в його поезії мрійливості зі скепсисом, авторські саморефлексії, діалектичність розмислу, складність психологічного малюнка. М.Рильський відзначив "трагічний оптимізм" поета, яскравий індивідуальний стиль, у якому спостеріг прийом "короткого удару": "методу окремих мазків, штрихів з різким останнім ударом" (18: 87).

Б.Якубський захоплено акцентував оригінальність ритмічного малюнка, талановитий enjambement, буденність зображених картин і водночас їхній філософський сенс, піднесення "до «проклятих» проблем людської свідомості" (35: 5).

Інші критики, хай і в негативному контексті, констатували верхарнівські мотиви у Плужникових творах, їхню співзвучність з поезією О.Блока, С.Єсеніна, А.Ахматової. Відчуто в його віршах і відгомін трагедії українського національного відродження. Помічено спорідненість лірики Лесі Українки і поета-"марсівця", що пояснюється їхнім захопленням драматургією і відповідною дифузією жанрових моделей.

Рецензія Ю.Савченка на Плужникову поезію "Лірика болю й безсилої віри" - це докладний аналіз композиції творів і водночас різко негативна загальна оцінка. Будова поезій пояснюється через схему: теза - антитеза - синтез - (тріада). Твердження Ю.Савченка про надзвичайну вдумливість і прекрасну формальну викінченість віршів підсумовувалися висновком: "Поет - чужий нашому радянському читачеві" (21: 47).

А. Клоччя в журналі "Молодняк" начепив на Є.Плужника типові ярлики: автор "Днів" - "дрібнобуржуазний інтелігент", виходець зі столипінського хутора, "останній з могікан буржуазної культури", його індивідуалістична філософія пов'язана з націоналістично-буржуазним оточенням, тематика в нього "хуторська", оспівує "обломовщину" (7: 104).

Тоді ж, 1927 p., коли пролунали ці й подібні звинувачення, "ланчани" перейменували свою організацію в МАРС, проте ні ця модерніша назва, ні декларування своєї пролетарсько-революційної позиції не могли вже порятувати літераторів, що віддавали перевагу всесвітнім гамлетівським питанням перед злободенністю пролетаризації та індустріалізації (14: 111).

Критики в СРСР і за кордоном любили говорити про скептицизм, зневіру, втому і нудьгу Плужника. І справді, їх не одняти від цього поета. Вони просто частина його долі. Тільки ж це не «занепадництво розбитої і гнилої буржуазії», як твердила більшовицька критика. Ані блискучий «сплін» джентльмена, що все бачив, усе пережив, усьому «знає ціну» і тому не має чого прагнути й любити. І вже зовсім нічого тут нема від «перекислої» слабої внутрішньо вичерпаної натури. Це в основі той великий «біль», та (мовляв Плужник) «мука свята» сковородинської і шевченківської «духової людини», у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя.

Отже, у літературній критиці 1920-х pp., попри фрагментарність рецензій, їхній схематизм й ідеологічні "лекала", названо провідні риси філософії та поетики Плужникової лірики, визначено його індивідуальний стиль як імпресіоністичний, уписано в контекст української (й частково загальноєвропейської) поезії XX ст.

Розділ 2. Особливості змісту поеми «Галілей». Її місце в українській літературі

2.1 Лірико-філософська поема «Галілей» Євгена Плужника

Сюжетна колізія твору проста і невибаглива. Місце дії - Київ, час дії - 1922-1924 роки, пора року - осінь, політико-економічна ситуація в країні - неп.

Кульмінацією поеми є опис суду, що його здійснюють люди майбутнього над сучасниками поета.

Побудована як ліричний монолог, сповнена викривального пафосу, інколи сарказму, поема «Галілей» є водночас роздумом героя і над власною, долею, над призначенням у житті. Персонажі поеми репрезентують дві соціальні групи. Це - ліричний герой «я», через сприйняття якого зображено або відбито події, і «вони», що мають різні імена: «спокійні», «досвідчені», «всякі», «чиї щелепи мов обценьки». Ті, що виконують функцію опонентів ліричного героя, а часом ідентифікуються з відверто ворожими силами.

Далі посунуть без ліку,

Збившись безглуздо докупи,

Трупи,

Яких я щодня зустрічаю

Після вечірнього чаю

На пішоході...

Годі!

А після тих...

Тоді...

Вийдемо ми, бліді...

Я і ті,

Хто зі мною...

Ті, що в житті

Похилились травою!(4:536)

Сюжет твору як епічний елемент мінімізовано: зображено нічний Київ, яким герой іде додому, - переважають надреальні картини, що передають рух у його внутрішньому світі. В одній поетичній надреальності химерно поєднуються дійсне і вифантазоване героєм.

Перші авторські характеристики героя поеми та його майбутніх «опонентів» майже збігаються. Здається, що ситуація не конфліктна. Проблему героя знято: «Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави. Взагалі я дуже тихенький», «І мені потихеньку вити в мертві вуха нудних киян». «Тихенький» - герой поеми, «нудні» ж ті, з якими йому належить вступити у двобій. Ніщо, здається, не віщує умов, за яких міг спалахнути той монологічний диспут, що виправдав би авторську постановку проблеми. Герой поеми ніби розчиняється серед «них», «спокійних» і «досвідчених», хоча сумніви не полишають його: «Може, й справді такий обиватель я, Що весь біль мій - пальто без вати». Це, можливо, і дає підстави думати про нього не як про обивателя, проте інших, більш вагомих доказів цього поки що автор не пропонує. Він ніби навмисне занурює героя у твань поміркованого сірого буття, аби разючішими, конкретнішими були його пробудження, прозріння й протест. Іронічний і викривальний монолог (тобто перша його частина) закінчується напрочуд стишено і камерно:

Місто спить.

І стоїть

На сторожі

Біля нього

Засмучена мить...

І болить,

І болить

І болить...(4:534)

Герой поеми "Галілей" обирає біль, віддає йому свої дні. "І обличчя моє бліде не одягне ніколи усмішки". Біль стає сенсом його життя:

Ой мій болю!

Ти днів моїх радосте!

В далечінь тебе час несе(4:534).

Автор ніби перекидає місток до наступної частини монолога, який уже буде наслідком переживання не просто справедливо обуреної душі, а й глибоко переболілої усіма болями свого часу. І не випадково з перших же рядків нового монолога з'являється мотив майбутнього, що веде свій початок майже з перших віршів Плужника і є одним із стрижневих мотивів книги «Дні»:

О мій болю!

Єдиний!

Прекрасний!

Жертва моя далеким братам!

Там -

Біля ніг нової людини! -

Згасни

Коло радісних брам!(4:534)

Поет вірить, що колись "біля радісних брам" його біль згасне - і, може, саме з його болю "виросте / Виправдання за все".

Є. Плужник створює гуманістичний образ одинокої сльози каліки, яка на уявних терезах переважує всю бурхливу діяльність соціуму:

Вірю - сльоза одинока каліки

Важить більш, ніж промови, баланси

і тисячі віршів і драм! (4:534)

І далі в полум'яних і щиросердних словах, звернених до «днів прийдешніх», вже не залишиться і натяку на того поміркованого молодика який, хоча й іронізуючи, стверджував: «Головне - заробив і з'їв». Починається новий етап у житті героя, етап суворого суду над усією нечистю міщанства, а також безжального суду над собою. Настає час повного торжества революційних ідей, час «дужих і щасливих» людей, на нього звіряється герой і за його критеріями прагне сьогодні винести вирок і собі, і своїм супротивникам:

Тоді голос - від моря до моря:

- Що з вас кожний робив тоді,

Як творилося наше вчора

На землі, від крові рудій? (4:535)

Якщо в першій частині монолога автор устами героя, хоча і з огидою, лише констатував наявність непівської твані, то зараз він вдається до активного осуду і її заперечення. Знову перед нами проходять всі ті, з ким ми вже зустрічались, але зараз вони не «господарі життя», а приречені на вічне забуття - «підсудні». Плужник піднімається до широких соціальних узагальнень, протиставляючи «трупам», яких він зустрічає після вечірнього чаю на прогулянці, бійців революції, що віддали своє життя в ім'я майбутнього, в ім'я справедливості:

Тоді вийдуть горді, мов льви!

І не я... і не ви...

Інші.

Скажуть:

- Ми ті,

Хто вірні меті...(4:535)

На відміну від віршів про громадянську війну, тут авторська оцінка чітка й недвозначна: «Благословенні довіку, Хто себе кров'ю вписав В книгу безсмертя велику!» І нарешті, пройдуть ті, до яких зараховує себе герой поеми, «ті, що в житті похилились, І травою!»:

І бліденькі-бліденькі ми всі...

І такі якісь... непомітні...

А навколо у всій красі

Часи заповітні! (4:537)

Психологія оцих «непомітних» найбільше цікавить автора. Що це за люди? В чому для себе вони вбачають сенс життя? Чи вільні вони у своїх рішеннях, коли обирають один з можливих способів поведінки? На ці питання автор дає вичерпні відповіді, які, в свою чергу, породжують іншу низку питань, що їх ми маємо з'ясувати для себе тепер уже в зв'язку з ідейно-естетичною позицією не героя поеми, а її автора.

В чому полягає проблема відповідальності людини за той чи інший вчинок або бездіяльність, особливо у конфліктних політичних ситуаціях? Яке місце людини у суспільстві, у соціальній боротьбі? Який характер її гуманістичних ідеалів? Заключні вірші поеми дають нам підстави для роздумів над цими проблемами.

Якщо спробувати узагальнити позицію героя поеми та отих «сіреньких, маленьких людей», то вона виглядатиме як типова індивідуалістична позиція, котра може оформитись або як проблема «вижити» через самоствердження індивіда, або як форма пасивного непротивлення чи самозбереження. Герой поеми не схильний до перебільшення своєї власної ролі в історичному ході подій. Навпаки, він самовиключається із суспільного життя, але між ним і суспільством лишається пуповина. Він вболіває і за минуле, і за сучасне, і за майбутнє, йому «cepця гарячий бій болем виснажив груди», віні «бачив муку», і «вірив у радість», але не зміг прорватись крізь коло інтелігентських комплексів. Його позиція - це і прагнення вижити, і бажання самовиправдатись, і пасивне непротивлення, й інстинкт самозбереження. Здається, що герой поеми піднявся до справді критичного погляду на себе: «не герої, не жертви... Ми так собі...», але раптом критичний пафос починає різко падати. Дещо несподіваний вирок виносить автор своєму героєві: «І нам скажуть тоді: відпочиньте!» І знову поволі все стає на свої місця. Герой продовжує свій похід по вечірньому місту, звільняється від нервового напруження щойно пережитої хвилини. Заспокоюється:

Гей, ти, серце! Спокійно виконуй

Певну кількість ударів своїх!

Розподілено всім по закону

Біль і радість, утому і сміх!(4:539)

Л. М. Скирда зазначає: « Композиція поеми зумовлена сюжетною колізією і має кільцеву побудову: ніби вийшла людина на прогулянку, пройшлась по узвичаєному маршруту, дещо побачила, де над чим замислилась і знову повернулась до свого порогу. Це розповідь героя про себе, у якій сфокусовано усі ракурси його світобачення, котре можна визначити як пасивний гуманізм. Створюючи психологічно-правдивий образ «маленької людини», підкреслюючи фатальне її безсилля проти дії ворожим силам, Плужник виділяє як головну і стрижневу проблему особистості трагедію совісті. Не випадково поет називає свою поему «Галілей», хоча сюжетний матеріал з цією назвою, здавалось би, ніяк не узгоджується. Лише останні рядки поеми прояснюють вражаючу спільність етичної проблеми, що її довелось вирішити свого часу Галілео Галілею з тією альтернативою, перед якою став плужниківський герой»(22: 62).

Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що вона не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено вдушу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Епіграфом до твору автор узяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказують нам, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він « дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой) являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой критикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора - модні частушки народні, А сьогодні - уривки з старих оперет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його народові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» - гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»): не виправдовуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.

У фіналі твору, нарешті, з'являється і образ Галілея:

А вгорі, в далині, наді мною -

Неприступний для зору людей,

Оповитий віків тишиною -

Галілей.

Гей!

Герої!

Каліки!

Службовці!


Подобные документы

  • Особливості головного героя у творчості Байрона. Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”. Східні поеми: ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво.

    курсовая работа [63,4 K], добавлен 21.10.2008

  • Життя та творчість Вергілія, його образ. Основні мотиви першої поетичної збірки поета. Історична основа появи та сюжет героїчної поеми "Енеїда". Люди та їх взаємовідносини з богами, різноманітність жанрів у творі. Світове значення поезії Вергілія.

    курсовая работа [37,0 K], добавлен 14.04.2009

  • Людина фрейдистського типу як головний герой Плужникової доби. Екзистенціалізм як напрям у літературі. Проблема вживання в "роль будівничого", або спроба знищити "старе коріння". Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством.

    дипломная работа [97,9 K], добавлен 12.09.2012

  • Джерела поеми "Лис Микита", її оригінальність. Композиція та стиль поеми. Ідейно-художнє удосконалення твору. Третє видання поеми новий етап на шляху дальшого вдосконалення твору. Четверте та п’яте видання поеми. Питання вибору основного тексту.

    дипломная работа [84,9 K], добавлен 05.11.2007

  • Жанр, сюжет і система образів у поемі "Божественна комедія" Данте. Особливості композиційної будови твору письменника Символіко-алегоричний зміст поеми. Розробка системи уроків з вивчення поеми згідно шкільної програми з світової літератури для 8 класу.

    дипломная работа [6,6 M], добавлен 10.05.2012

  • Психологізм як метод образно-логічного осягнення соціально-психологічної суті людини в художній творчості. Форми втілення психологізму в українській літературі. Сублімація авторської психології в художні образи. Постать Коцюбинського в рецепції критиків.

    дипломная работа [140,2 K], добавлен 21.08.2012

  • Цюй Юань – основоположник китайської стародавньої авторської поезії. Історичні умови формування творчої індивідуальності автора як поета епохи Східного Чжоу. Проблематика, поетична фантазія, дивовижні образи, яскравість і багатство мови поеми "Лісао".

    реферат [41,3 K], добавлен 13.03.2015

  • Паралель між поемою Джона Мільтона "Втрачений рай" та його мирським життям. Шлях страждання людства. Боротьба Сатани з Богом. Поетичні нариси, передача почуттів, музикальність поеми, грізні акорди. Роздуми над сутністю буття і місцем людини у світі.

    эссе [14,0 K], добавлен 21.05.2015

  • Життя та творчість видатних українських поетів та письменників. Літературна творчість поета А. Малишка. Трагічний кінець поета В. Симоненка. Драматична проза Григорія Квітки-Основ'яненка. Особливість творів письменника, філософа та поета Г. Сковороди.

    реферат [38,2 K], добавлен 05.05.2011

  • Характеристика жанру драматичної поеми, його наукове визначення. Літературний аналіз поем, об'єднаних спільною тематикою: "Дума про вчителя", "Соловейко-сольвейг", "Зоря і смерть Пабло Неруди". Особливості художнього аналізу драматичних поем Івана Драча.

    реферат [44,1 K], добавлен 22.10.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.