Трагічний оптимізм та глибокий психологізм поеми "Галілей" Євгена Плужника

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажається!

Через те, що -

ви чуєте? -

все-таки

обертається!(4:542)

Щоб зрозуміти ці рядки, слід згадати відомий усім вислів, що історія обертається по колу (а тому, щоб не наробити помилок у майбутньому, слід добре вивчити і знати минуле), а раз історія «обертається», то незабаром і в Україну прийде той щасливий час, який замінить криваву добу революцій.

Ганна Токмань говорить, що: «У поемі "Галілей" художня рецепція християнського світорозуміння виражена біблійним "Хай святиться ім'я твоє!" - поет наче записує у святці ім'я свого "голого і босого" народу-великомученика. Молитовно звертаючись до часу, він просить відродити славу своєї нації, що показано в традиційному образі квітування нового жита. Християнський персоналізм і екзистенцій на суб'єктивність прочитуються в тому, як герой вдивляється в глибини власного "Я", у його увазі до індивідуального в інших. Є. Плужник говорить про беззахисних громадян, які передусім потребують нашого милосердя, проте так його і не знаходять: каліка безногий "гниє" на розі, "простягає огризок людини руки, Тільки що не хапає за брюки"; безрукий "з очима, повними муки, Виє в пики фарбованих баб"; сліпець співає біля тину, "зігнувши дугою спину"»(25:52).

В. Неборак у цитованій статті «Світ, народжений від пострілів», пише: «Плужник як і Достоєвський, не може в своєму серці примирити механічне існування соціуму й найменшу безвинно пролиту сльозу»(13:144).

Однією з філософських проблем, художньо виявлених у «Галілеї», є проблема теодицеї. Проблема теодицеї - питання про значення зла у світі і доцільність світового ладу - постає в Плужниковій поемі "Галілей" у нетеологічній, історіософській площині та знаходить в її тексті своє образне вираження й парадоксальне розв'язання.

Автор поеми "Галілей" вважає, що особа мусить звітувати по смерті за своє земне існування. Поет долає час, опиняється в майбутньому, посилає погляд назад "з-за межі", від "радісних брам" - і бачить своє покоління "в крові, на Голгофі, в муках". На долю цього покоління випали страждання і випробування, кожен зробив свій вибір і мусить за нього відповісти.

Старозаповітне "зуб за зуб", "око за око" як істина, прийнята його часом, проте не ним, для Є.Плужника - закон, але не благодать. Його особистісна правда - євангельська, Христова, вона - любов. Поет підносить любов християнську, яка не знає класових і політичних бар'єрів, він відкидає очевидне - злобу, руйнацію, продажність, і вірить у неймовірне - у те, що відкрила віра його духовним очам(25:52).

Історична доля рідного народу зображується ним у поемі як боротьба. Він згадує пращурів, які проливали кров, боронячись від зайд: діди «співів чужих сліди»/Заливали червоним пивом». Образ долі твориться Плужником у фольклорній традиції - «червоне пиво», «криваві роси», і в християнській - «убієнні сини». Кривавий тон забарвлює картину не тільки історичного минулого України, а й її майбутнього, в яке прозирає поет.

У 20-і роки поема Плужника справила велике враження на багатьох читачів, шанувальників його таланту, колег, по перу.

Критика в оцінці поеми не виявила одностайності. Ю. Меженко, який надзвичайно доброзичливо зустрічав кожний новий твір поета, протиставляє «Галілея» ліриці збірки «Дні», наголошуючи на хибах віршування та композиційної побудови поеми. Ha його думку, цей монументальний твір посідає у книзі другорядне місце і не є творчим здобутком автора. Ю. Меженко вважає, «що поема повторила тему «першої частини ліричних віршів» і не розробила нових власних тематичних ліній; висловивши ряд критичних уваг, критик робить кілька слушних спостережень: «Громадянська війна, голод, руїни - він розумів, що це неминучий етап, але все це таке болюче, таке несподівано жорстоке, - він вірить в соціалізм, як в любов»(10: 81).

М. Рильський відгукнувся на вихід першої книги Плужника великою статтею, у якій, на противагу Меженкові, категорично заявив, що «поема «Галілей» одне з найвизначніших явищ української поезії останніх років, а може і ширше»(18: 84).

Як бачимо, поема «Галілей» викликала обмін критичних думок. Та це й зрозуміло. Твір пройнятий гострим викривальним пафосом, позначений типовими соціальними протиріччями. Результат вчинку, факт відтворення наміру, за Плужником, має вирішальне значення для оцінки діяльності людини. Філософії заляканого обивателя, яка упирається на ілюзію удаваної духовної свободи, Плужник протиставляє активність свого героя, що матеріалізується у його суспільному виборі. Герой поеми здобувається на одну з найзначніших перемог, що на них здатна людина - перемогу над собою.

2.2 Історична основа поеми

Живучи в тривожний час, коли з одного боку пробуджена нація розгортала свій культурний розвиток, а з другого - московські комуністи, ставши на позиції царського імперіялізму Росії, намагалися цей розвиток обмежити, щоб незабаром зовсім її знищити, Плужник шукав якоїсь гармонії в житті, душевної рівноваги. У наполегливих шуканнях цього з'ясування «міри явищ і подій» проминали роки поетового дозрівання. Філософічне підґрунтя, що раніше було злегка приховане, тепер вийшло назверх, оголилося й постало в неповторній самобутності. За всіх обставин, категорії буття вічні, незмінні.

Збірка «Дні» засвідчила народження справжнього майстра віршованого слова, поета, неповторна індивідуальність якого знайшла своє продовження і чи не найбільше виявлення в поемі «Галілей» (1924).

Вперше фрагменти поеми були опубліковані у журналі «Життя й революція» (1925. - № 11). Вона займає особливе місце у творчому доробку Євгена Плужника, вінчає собою цілий етап творчості поета і є кульмінаційним спалахом усіх тих ідей, що живили лірику книжки «Дні». Поема «Галілей» - глибокий, пристрасний, філософічний твір, у якому автор ставить питання про ту ціну, що нею платить людство за своє майбутнє, про складність вибору шляхів, котрі до нього ведуть, про горде і високе звання - Людина.

Автор викриває тогочасне становище політико-економічної ситуації в країні - НЕП. Безробітний, самотній, романтичний юнак, якому досі не дуже щастило в житті, сповнений благородних поривів, а натурою скоріше спостерігач, ніж перетворювач, раптом ніби прокидається від сну і виходить один проти усієї тієї погані, що її об'єднує багатоликий загін міщан.

Це твір про суперечності тогочасної дійсності, про світлу мрію, спрямовану до щасливого майбутнього, і про жорстоку реальність. Перед нами розгортається зболений монолог «тихенької» людини, яка пережила революцію та громадянську війну й ось тепер «живе по-простому», у пошуках роботи третій рік ходить на біржу праці, раз на три дні обідає й почуває себе самотньою і непотрібною. Тисячі таких тихих і непримітних «угноювали» шлях до майбутнього, беззастережно вірили в нього. Що, крім болю, мають вони сьогодні, що чекає на них завтра? Поета мучили ці питання, його терзали сумніви, бо хотів дошукатися правди для них і для себе, зрозуміти добу, в яку судилось жити. Позиція поета - позиція гуманіста, для якого «сльоза одинока каліки» важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів, і драм, і який не вірить, що може «створить добро недобрий».

Життя героя поеми доти не набирає суспільної вартості, доки ним не зроблено вибір. Незадоволення існуючим, що його породжують певні причини, ще не є запереченням цих причин. Запрограмована поетом у творі розстановка сил характерна для традиційної «романтико-індивідуалістичної колізії між трагічним одинаком, відданим прекрасній далекій мрії, і глухою до його стогонів юрбою»(16:21).

Плужникова поема відбиває не абстрактну боротьбу добра і зла, а цілком реальну непримиренність чесної радянської людини до непівської «бридні». Це і надає творові особливої гостроти та злободенності. «У своїй поемі, - зазначає І Л. Новиченко, - Плужник чесно йшов на глибокі життєві конфлікти непівської дійсності. Він застерігав від будь-якої втрати чи послаблення гуманістичного неспокою за людину, тим більше, що трудовій людині тих часів жилося ще важко... Воюючи з бездушним міщанським «практицизмом» і діляцтвом, він нагадував про єдине, що знав, - про людське серце, про совість, про гуманність»(16:22).

Автор поеми «Галілей» зображує дійсність очима свого героя-поета. Люди постають як натовп, позбавлені милосердя. Є.Плужник створює ряд натуралістичних картин (сам поет порівнює їх із кіно - через виразну наочність деталей й «крупні плани»): він безжально правдиво описує калік-жебраків, які старцюють на київській вулиці.

Спостерігаючи життя, поет також бачить у ньому "загальнолюдське" й намагається сам бути втіленням цього, що досягається не відмовою від своєї конкретності (така відмова дорівнює самознищенню), а навпаки, тим, що вона свідомо проймається нею ще дужче, всотує в себе й загальнолюдське.

В українську поезію середини 20-х років Є. Плужник увійшов передусім як співець того сповненого трагічних звучань гуманізму, який проповіді класової ненависті й братовбивчої безжальності протиставляв ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові.

2.3 Образ героя та трагізм ліричного «Я» в поемі «Галілей»

Загадка ліричного героя Євгена Плужника полягає у відсутності в його зображенні категорії героїчного: він не вояк і не натхненник подвигів, не відсторонений від світу мудрець і не протестант-пасіонарій. Натомість поет підкреслює: "Знаю, сіренький я весь такий, Мов осінній на полі вечір...", "Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави.... Взагалі я дуже тихенький". Одним з можливих ключів для розгадування таємниці Плужникового ліричного героя і загалом для розуміння концепції людини в його поезії є, на мою думку, філософія Макса Шелера - поетового сучасника, німецького вченого, якого вважають засновником філософської антропології. Євген Плужник у ліриці створив власну систему світорозуміння, яка співвідноситься з європейською традицією "філософії серця", по лінії: Блез Паскаль, Григорій Сковорода, Сюрен Кіркеґард, Памфіл Юркевич, Макс Шелер, Микола Бердяєв. Творчість українських філософів уже вписано в цю парадигму людської думки.

Ліричний герой "Галілея" - це український поет, який живе в добу більшовицького НЕПу. Він іде нічним Києвом, спостерігає яскраві вікна ресторанів, темні провалля вулиць, гущину "давніх повій і нових авто", калік-жебраків на перехресті, фіксує свої враження від побаченого, заглядає у глибини власного "я". На чому зупиняється погляд поета, якими є його емоційні та інтелектуальні реакції і рефлексії, - залежить від його порядку любові. Порядок любові і ненависті, в якому первісною є любов.

Читаючи поему "Галілей", прослідковуємо порядок любові поета, бо чуємо його щиру сповідь, у якій він саморозкривається аж до глибин підсвідомого. Його шлях Києвом - це не просто долання міського простору, це шлях «різь час як простір власного існування, крізь історичний час нації, крізь безмежний простір душі і Всесвіту.

Йдучи через місто й ніч ліричний герой залишає на чільному місці милосердя і повагу до особистості, його хвилюють не перемога пролетаріату і соціалістичне будівництво, а "непромиті, неславлені рани" маленької людини. У майбутньому він прагне побачити не здійснення ідеологічних та економічних прожектів, а "невмирущу, як вічність, любов". І ненависть поетова не є типовою для тогочасної поезії: у його "формулі кристала" не злоба до класового ворога, а обурення людською байдужістю до зболілого й зневаженого маленького серця. Наведу тільки один приклад, одне враження героя - один його погляд:

Бачиш - гниє

І досі

На розі

Каліка безногий?

І це там, де усі дороги

У прекрасну ведуть далечінь?

Так з яких же таких причин

Простягає огризок людини руки,

Тільки що не хапає за брюки --

Кумедний такий!

А навколо плювки...

Бруд з усіх місць...

Певне, що нелегкий

Хліб

їсть!

О!

Тож-бо й воно! (4: 532)

У поемі "Галілей" відбувається протиставлення ліричного героя людям дужим і впевненим у собі, які владарюють над "днями" ("дні" у автора - це образ існування, екзистенції), споживацьки сприймають життя, легко микаючи на шляху чужі горе й біль. Протиставлення є різким, контрастним: "спокійні, досвідчені" малюються грубими, примітивними - у них "щелепи, мов обценьки", вони "мають нервову систему хорошу", власне, вони нагадують сильних хижих тварин. Ліричний герой звертається до них з викликом, уживаючи займенники, що підкреслюють брак у цих людей-хижаків духовної особистості: "Всякі! Ви!" Головну рису поета з його "днях" визначає епітет "тихенький", який неодноразово повторюється. Називаються й конкретні, прозаїчні деталі його побуту: "обідає раз на три дні", носить у холод "пальто без вати", як безробітний ставить "явку на біржі праці" тощо. Для дужих ліричний герой - "гниль", сам поет знаходить витоки своєї відчуженості від тих, "чиї щелепи, мов обценьки", в тому, що він "відтіля, Де закон - не по разу вмирати!".

Леонід Череватенко (завдяки подвижницькій праці якого маємо прекрасні видання творів Євгена Плужника, змістовні коментарі до них, ґрунтовний виклад біографії письменника) пояснює цю поетичну думку так: "Перебільшення з цих словах немає: громадянська війна була найлютіша якраз на Україні, бо тут класова і політична боротьба ускладнювалася ще мотивами національними. Люди у вирі цих безперервних боїв, безнастанних змін влади зникали немов назавжди, щоб іноді, наче виринувши із небуття, знов об'явитися"(34: 369). Думається, крім наведеної, історичної, можлива й інша, філософська інтерпретація цього місця в тексті: ліричний герой належить до тих індивідуальностей, які гостро відчувають чужий біль і реагують на нього власним болем, чужу смерть здатні переживати як власну. Він є Людиною, духовною істотою, відкритою світові.

У створеному антропологічному вченні про "порив і дух" М.Шелер твердив: "Нижче відвічно є могутнім, вище - безсилим". Чим вище людина підноситься у своєму духовному розвиткові, тим більше вона слабшає в житті. Сутністю людини, що вивищує її над твариною, є всеосяжний, проте немічний дух. Трагізм полягає в тому, що дух є могутнім у ідеальній сфері ідей та цінностей і є слабким у реальному житті, із якому панують інстинкти, потяги і спонуки. Саме таким трагізмом оповито ліричне "я" в поемі "Галілей": через свій високий людський дух герой такий "тихенький" посеред розбурханого моря вітальних інстинктів епохи більшовицького НЕПу.

У людині точиться протиборство духу і пориву, "буття з собі" є трагічно роздвоєним. Життєві інстинкти й спонуки вкорінені в людині так само глибоко, як і дух.

Ліричний герой поеми "Галілей" вдивляється в глибини свого "я" і бачить образ голодного вовка, чує його виття. Виникає цей образ-архетип з тоскного неусвідомленого бажання: ''під сірим вечірнім дощем, Десь на розі вити б і вити". Тоскно виючий зойк асоціюється в уяві героя з чорношкірим дикуном: і вовк, і дикун - це, один з голосів людського серця, він сховався в "серці насподі", проте "не замовк". Плин часу тлумачиться поетом як неважливий для голосу зі споду серця: в людині не припиняється співіснування-боротьба духу і тваринного.

Крізь минуле і кожну хвилину нову,

Крізь кохання чую і книгу -

Ау-у! -

вовчий вигук. (4: 526)

У поемі відтворено образ кооператора - одного з тогочасних "володарів життя". Сильні світу цього - у чому їх сила? У тому, що вони потоптали в собі суто людське, духовне? Поет не хоче такого потопту для себе і свого народу. Він розмовляє з ніччю як вищим духовним Абсолютом, з болем розповідаючи про те, що його, Людину, дійсністю доведено до рівня тварини.

О ноче!

Ти чуєш, як стогне

Жадана моя тишина?

- Бо істини вічної вогник

Дорівнює жмені пшона! (4:531)

Відповідь на запитання "А хто ж тому винний, Що ближче, ніж вічність, - куліш" має вже, певно, історично-політичну конкретність. Філософія та історія ідуть поруч у Плужникових поемах - розмежувати їх неможливо, та й непотрібно. Диктат вітальних інстинктів, що панує в часи безкультур'я і безробіття, виражено автором афористично і забарвлено, самоіронією: "Головне - заробив і з'їв, І щоб трошки здоровий!" Проте, на поетове переконання, якщо цей принцип переможе, "Коли там, де серце колись, Буде клаптик такої фрази", в людині зникне Людське.

Ліричний герой Є. Плужника - це людина, в якої енергія витіснених потягів вивільнилася для всеосяжного в любові духу, це поет, із зболеним за всіх серцем -"тихенький, тихенький. Тихіш од трави", з глибоким серцем, яке він прозирає до споду, нагадує лицаря віри. Духовна путь, що нею йде Плужників герой: меланхолія, мовчання, споглядання нічного неба, відчай, хвилина істинного вибору, внутрішній спокій і впевненість - саме ці екзистенційні стани, і є віхами розвитку внутрішньої дії в поемі "Галілей".

Залишаючись на засадах споглядальної «хатньої» негації, герой поеми ще не справжній Герой. Автор не поспішає прояснити не зовсім зрозумілу ситуацію. Натомість розгортається довгий монолог, у якому ліричне «я» дає волю своїм негативним емоціям і рефлексіям з приводу отих самих «днів, наче сірий тифозний барак». Тут і елементи самоаналізу - самогіпнозу, і типові інтелігентські комплекси, і точні психологічні рефлексії. Автор починає потроху відхиляти завісу внутрішнього світу героя, уточнюючи, конкретизуючи склад чинників, які призводять до утворення (формування), як виявляється, не такої вже й «тихенької», а досить таки сильної особистості.

Яка ж головна причина її нігілістичного трансу? Що породжує трагічний злам у душі цієї людини? Наскільки вагомі і промовисті мотиви її песимізму? Може, це лише побутова проблема «пальта без вати», чи, може, проблема високого громадянського звучання - ціна життя і смерті? Плужник схиляється до останнього. Герой віншує всіх, хто віддав своє життя за справу революції, і робить він це з твердим переконанням, що пам'ять про них невдячно занедбана. Тут він несхитний, у нього своє кредо:

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстати в безсмертнім міті,

Всім

Їм

-- Осанна! (4: 527)

Чи думав Євген Плужник, коли писав це пророцтво, яке справдилося, що й він стане забитим сином України, а нині повстане «в безсмертнім міті»?

Ліричний герой болісно переживає потопт української душі, її моральний занепад. Та все ж питома українська душа ще не вмерла: вона озивається то в думках, які «так до речі» вигукують на розі старці, то промовляє із залитого плаката, на котрому «два словечка з Тараса».

Чи є виправдання злу, чи є вищий сенс у трагічному минулому й безрадісному сучасному України? Поет мучиться цим питанням, проте категорично відповісти на нього не може, воно залишається його незагайною раною.

Євген Плужник по-біблійному твердо переконаний у духовній загубленості покоління, яке було жорстоким: «І не вірю, не вірю - ні! Що створить добро недобрий!»

Поет долає час, опиняється в майбутньому, посилає погляд назад «з-за межі», від «радісних брам» - і бачить своє покоління «в крові, на Голгофі, в муках». На долю його випали страждання й випробування, кожен зробив свій вибір і мусить за нього відповісти.

І далі постає ціла галерея суспільних типів на розвихреному тлі складної непівської дійсності, які, за переконанням героя, стають безглуздим знаменням часу:

Пруть до церкви, на смерть, в ресторани...

Жруть, торгують собою, плюють

В непромнті, неславлені рани, -

Живуть!(4:528)

Еволюційне становлення особистості героя поеми відбувається етапно. Можна виділити три цілком конкретні психологічні стани ліричного «я» у поемі. Це стан внутрішніх вагань і констатації прикрих явищ дійсності, внутрішньої боротьби і осуду міщанства, стан вибору.

За словами Л.М Скирди: «У поемі проблема вибору стоїть в іншому аспекті - боротись чи не боротись? Різні етичні оцінки ліричного «я» існують у Плужника на рівних правах. Автор не безсторонньо стежить за життям свого героя, він зіштовхує різні життєві позиції, примушує читача робити власні висновки. Плужник так сміливо вдається до цього прийому тому, що у нього, як у автора, є своя точка зору. Різні оцінки «новітнього Галілея» - віра у комуністичне майбутнє і повна соціальна пасивність - не кінцеві. Це проміжні сходинки на шляху до істини. Вони якраз і є тією тезою та антитезою, які «знімаються» (Гегель) синтезом кінцевого результату. І цей синтез етичних протиріч поеми Плужника не безпідставне заперечення попередніх точок зору, а заперечення з утвердженням раціонального в них»(22: 61). Плужник пропонує нам своєрідний інтеграл аспектів проблеми, але при цьому точно враховує психологічну специфіку образу:

А мені вже - нічого й нікого...

Як трава, я тихенький такий...

І до мене довірливо й строго

Посміхнуться далекі віки...

А вгорі, в далині, наді мною -

Неприступний для зору людей,

Оповитий віків тишиною -

Г а л і л є й.

Гей!

Герої!

Каліки!

Службовці!

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажається!

Через те, що -

ви чуєте? -

все-таки

обертається!(4:542)

Отже, вибір зроблено. І те, що він став результатом всебічного дослідження проблеми, робить його особливо вагомим у зв'язку з художньо-ідейною характеристикою героя. Рішення героя знімає можливість компромісу.

Висновки

«Неголосного» за життя, приреченого сталінщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступні часи, Є. Плужника сьогодні визнано одним із найвизначніших українських поетів XX ст.

Його життя було недовге й не багате на зовнішні події.

Серед українських письменників, ліквідованих у сталінську добу на засланні, Євген Плужник - єдиний поет, чиє місце поховання було відоме засланцям: Соловецький острів.

Уже перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгукнувся М. Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX століття. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших зразків української поезії 20--30-х років.

На думку Є. Плужника, основними законами поезії є лаконізм, простота, виразність, що він і намагався демонструвати у своїй творчості. Його твори - це лірика напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетичної образної думки, лірика стислого, психологічно насиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в декілька строф.

Поема «Галілей», безперечно, була відгуком на події 1917-1920 років, але Плужник у своєму творі на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. Важливо відмітити, що в поемі органічно поєднались абсолютно різні, навіть протилежні настрої: трагічно-болісне переживання втрат учорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня - і пристрасна, щира віра в справедливе й людяне майбутнє.

У «Галілеї» автор створює персоніфікований образ своєї страшної і стражденної доби: час зображується «скривавлений», на ньому «терновий вінок».

Авторові емоційні реакції на зображені події й оцінки цих подій містяться в підтексті, надаючи творові затаємної емоційної напруги та аксіологічної глибини. Почуття, яке побачене кровопролиття викликає в автора, - передусім біль. Християнський характер Плужникового гуманізму виявляється в пекучому перебиранні на себе болю інших, а також у принциповій відмові від поділу людей на «своїх» і «ворогів», що взагалі заперечує моральне право будь-кого на вбивство.

Як бачимо, поема «Галілей» викликала обмін критичних думок. Та це й зрозуміло. Твір пройнятий гострим викривальним пафосом, позначений типовими соціальними протиріччями. Результат вчинку, факт відтворення наміру, за Плужником, має вирішальне значення для оцінки діяльності людини. Філософії заляканого обивателя, яка упирається на ілюзію удаваної духовної свободи, Плужник протиставляє активність свого героя, що матеріалізується у його суспільному виборі. Герой поеми здобувається на одну з найзначніших перемог, що на них здатна людина - перемогу над собою.

Є. Плужник - великий майстер передавати особливості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». Йдеться про добірні поетичні плоди узагальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторонньою, непохитною в правдивості думкою.

Список використаної літератури

1. Базилевський В. Євген Плужник // Літературна Україна. - 1988. - №45. - С. 5.

2. Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. -- К., 1994.-- Кн. 2.

3. Дзюба І. Художній процес: 20-30-ті роки. Поезія // Історія української літератури XX століття: Кн. 1 (1910-1930-ті роки). - К.: Либідь, 1993. - С. 170.

4. Живиця: Хрестоматія укр. літ. ХХ ст.: У 2 кн. / За ред. М.М. Конончука; Упоряд. М.М. Конончук, Н.І. Бондар, Т.І. Конончук; Вступ. ст. П.П. Кононенка. - К.: Твім інтер, 1998. - Кн. 1. - 720с. - С. 517-521, 524-542.

5. Жулинський М. Слово про дружину поета // Україна. - 1990. - №1.

6. Історія української літератури XX століття: У 2 кн.: Перша половина ХХ ст.. підручник / За ред. В. Г. Дончика. - К.: Либідь, 1998.- Кн. 1. - 464с. - С. 192-199.

7. Клоччя А. Дні ранньої осени // Молодняк. - 1927. - № 11. - С. 104.

8. Коваленко-Плужник Г. Спогади // Україна. - 1990. - №1-4.

9. Ковалів Ю. «…Виріс я на межах двох світів» (До 100-річчя від дня народження Євгена Плужника) // Дивослово. - 1998. - № 2. - С. 5-7.

10. Меженко Ю. Нотатки на сторінках "Днів" - першої книжки Євгена Плужника // Життя й Революція. -- 1926. - №8. - С. 81.

11. Мельник В. Плужник Євген // 3 порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій. - К., 1991.

12. Мороз-Стрілець Т. Голос пам'яті: Спогади. - К., 1989.

13. Неборак В. Світ, народжений від пострілів // Дзвін. - 1990. - №7.- С. 144.

14. Нова літературна організація "МАРС" // Життя й Революція. - 1927. - № 1-3. - С. 111.

15. Новиченко Л. М. Євген Плужник. // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. - К., 1993. - Кн. 1. - С. 379-394.

16. Плужник Є. П. Вибрані поезії [Вступ. стаття: «По той бік спокою» / Упорядкування та приміт. Л.М. Новиченка]. - К.: Рад. письменник, 1966. - 259с. - С. 5-54.

17. Плужник Є. П. Змова у Києві: Роман, п'єси / Упорядник, передм. та прим. Л. В.Череватенка. -- К.: Укр. письменник, 1992. - 428с. - С. 3-6.

18. Рильський М. Про двох поетів // Життя й революція. - 1926. - №8.- С. 84,87.

19. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія - проза - драма - есей / Упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. - К.: Смолоскип, 2002. - 984с. - С. 283-288.

20. Розстріляне відродження: Хрестоматія / Упорядник Ю.І. Хізова, В.В. Щоголева. - Харків: Торсінг плюс, 2008. - 608с. - С. 57-62.

21. Савченко Ю. Лірика болю й безсилої віри: (Дещо до композиції віршів Євгена Плужника) // Плужанин. - 1927. - №7. - С. 47.

22. Скирда Л.М. Євген Плужник: нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1989. - 151с. - С. 50-63.

23. Славутич Яр. Розстріляна муза: мартиролог. Нариси про поетів. - 2-ге вид., випр. і доп. / Вступ. ст. К.П. Волинського. - К.: Либідь, 1992.- 184с. - С. 116-121.

24. Тайга М. Як умер на Соловках поет Є.Плужник // Дніпро. - 1991.- №1.

25. Токмань Г. Євген Плужник // Дивослово. - № 11. - 2009. - С. 49-56.

26. Токмань Г. Інтимна лірика Євгена Плужника: конання того, хто «хиливсь додолу» // Дивослово. - № 2. - 2005. - С. 27-33.

27. Токмань Г. «Це закон: Замруть червоно жили…» // Дивослово. - 1998. - № 6. - С. 57.

28. Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і Час. - 1999. - № 4-5. - С. 63-65.

29. Українське Диво: Поетич. антолог. / За уроряд. та ред. В. Коломійця. - К.: Укр. письменник, 2005. - Кн. 2. - 538с. - С. 204-222.

30. Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літерат. критики ХХ століття / Упорядник Василь Яременко. - К.: Аконіт, 2001. - Кн. 1. - С. 337-355.

31. Усі українські поети / Упорядник Ю.І. Хізова, В.В. Щоголева. - Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. - 448с. - С. 223-232.

32. Череватенко Л. Все, чим душа боліла // Плужник Є. Поезії. - К.: Радянський письменник, 1988. - С. 5-100.

33. Череватенко Л. «Експеримент такий…» // Дніпро. - 1994.-№ 9-10.

34. Череватенко Л. Примітки // Плужник Є. Поезії. - К.: Радянський письменник, 1988. - С. 369.

35. Якубський Б. На літературні теми // Пролетарська правда. - 1927.- № 231. - С. 5.

Размещено на Allbest.ru