Драматургія Євгена Плужника у контексті його доби

Людина фрейдистського типу як головний герой Плужникової доби. Екзистенціалізм як напрям у літературі. Проблема вживання в "роль будівничого", або спроба знищити "старе коріння". Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 12.09.2012
Размер файла 97,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Якщо розвиток західноєвропейської «нової драми» та театру був послідовним, тобто їх становлення завершилося перед Першою світовою війною, то становлення нової української драми та режисерського театру відбулося лише на межі 1917-20-х рр. У цей період в українському драматичному та театральному мистецтві виникає репертуарна криза. Вона проявляється у зверненні до постановок художньо примітивних політагіток, інсценізації вітчизняної та зарубіжної класики.

Прикметним є те, що простежується вплив двох взаємовиключних тенденцій: поглибленого психологізму на основі фрейдизму та антипсихологізму. Відбувається заміна індивідуального психологізму на проблему самоідентифікації особистості як психологічний аспект буття у новій, швидкозмінній реальності.

У вирі такої провокативної і суперечливої дійсності з'явилися драматичні шедеври Євгена Павловича Плужника. Складні перипетії доби не оминули і його. Як і інші відомі драматурги (Я. Мамонтов, В. Винниченко, М. Куліш), він по-своєму переживав і відтворював те, що найбільше хвилювало душу і боляче зранювало серце.

Актуальність проведеного дослідження визначається необхідністю заглиблення реципієнта в часопросторовий контекст умов, які створило радянське суспільство для українського генія, силоміць втиснувши його в свої рамки. Як нам відомо, історична ретроспектива яскраво засвідчує політичну апокаліптичність епохи, яка зламала багато людських доль і дії якої були спрямовані, перш за все, проти української інтелігенції. Особливу увагу при цьому варто зосередити на психологічній спорідненості Плужникового героя (його внутрішнього «я») із героями п'єс інших драматургів, які теж відповіли бурхливою реакцією на прогресуючі суспільні зміни.

Євген Плужник, незважаючи на полігамність свого творчого доробку, надав перевагу драматургії. Саме в ній він поєднав екзистенційну самотність героя з динамікою світу, що його оточував, і разом з тим зробив цього героя символом письменницької долі в контексті доби.

Таємницю творчого феномену Євгена Плужника розгадувало чимало науковців. Серед них можна відзначити наукові розвідки Л. Череватенка, М. Жулинського, дружини найближчого друга Євгена Плужника Григорія Косинки Т. Стрілець-Косинки, соловецького санітара, який був свідком відходу поета у вічність М. Тайги, а також Г. Токмань.

На особливу увагу заслуговують праці аналітичного характеру, що стосуються його творчості. Серед них слід назвати дослідницькі роботи Л. Череватенка, Г. Токмань та Л. Скирди.

Л. Череватенко не тільки докладно дослідив історію життя Євгена Плужника у своїй статті «Поет на Соловках і вдома», він ще й здійснив детальний аналіз його п'єси «Змова у Києві». При цьому дослідник не оминув увагою історичних подій, які лягли в її основу (стаття «Від Дніпра і до «Дніпра»).

Якщо вищезазначений науковець розглянув лише одну п'єсу драматурга, не вдаючись при цьому до спроби розкриття глибинних причин вчинків його героїв, то Г. Токмань спробувала здійснити підтекстовий аналіз його творчості.

У своїх статтях під назвами «Скривавлені сліди» й «Огниста радість», «Це закон: замруть червоно жили..», «Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст?» та інших авторка пропонує нашій увазі літературознавчу та філософську оцінку його творчості.

Щодо такої дослідниці, як Людмила Скирда, то її внесок полягає в тому, що вона, розглядаючи п'єси Євгена Плужника «Змова у Києві», «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті» вдається до ґрунтовного аналізу їхніх героїв. Дослідниця дає значеннєву оцінку його драматургії як складової історії української літератури.

Та незважаючи на численність робіт, присвячених цій особистості, і досі залишається недостатньо вивченою проблема характеру протистояння Євгена Плужника з добою, в якій він творив.

Відповідно, мета дослідження - проаналізувати творче надбання Є. Плужника на історичному тлі доби, визначивши ступінь впливу соцреалістичного канону на письменника.

Мета передбачає виконання таких завдань:

- простежити функціонування екзистенціалізму в літературі загалом, а також його реалізацію у творчості письменника;

- дослідити, якою мірою ідеологія радянської влади позначилася на розвитку драматичного мистецтва;

- визначити відмінність драматургії 20-3 0-х років від тієї, яка їй передувала;

- довести, що провідний герой Євгена Плужника не здеградував у середовищі, яке його оточує;

- виявити вплив психоаналітичного чинника, зокрема фрейдизму, на формування характерів героїв Плужникових драм;

- дослідити проблему амбівалентності людини у контексті доби (на прикладах п'єс «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті» та «Змова у Києві»).

Об' єкт дослідження - п'єси Євгена Плужника «Змова у Києві», «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті».

Предмет дослідження - життєвий і творчий шлях Є. Плужника, а також ставлення письменника до політичної ситуації в країні та вплив соціальних догм на творчість автора.

Відповідно до завдань, структура дипломної роботи передбачає наявність вступу, двох розділів, які мають свої підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

Метою вступу є ознайомлення з головними положеннями дипломної роботи.

Перший розділ під назвою «Євген Плужник - екзистенціаліст», який має два підрозділи - «Екзистенціалізм як напрям в літературі й основа творчості письменника» та «Особливості драматургії 20-3 0-х років та нова ідеологія влади», покликаний представити функціонування екзистенціалізму в літературі, виявити його головні риси та особливості, а також інтерпретацію цього напряму творчістю Євгена Плужника. Його метою є простежити розвиток драматургії в часовому відрізку 20-30-х років, досліджуючи використання драматургами нових ідеологічних канонів.

Другий розділ «Переломність епохи як ознака деградації поколінь у творчості Євгена Плужника» складається із трьох підрозділів, які мають такі назви: «Людина фрейдистського типу як головний герой Плужникової доби», «Проблема вживання у «роль будівничого», або спроба знищити «старе коріння» та «Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством». Центральною проблемою другого розділу є розкриття специфіки впливу підсвідомого на вчинки героїв в умовах політичної напруги, представлення боротьби особистості за збереження своєї справжності, а також протистояння автора закладене у характерах своїх героїв, які не бажають приймати дійсність із її тоталітаризацією душі.

Розділ 1 Євген Плужник - екзистенціаліст

1.1. Екзистенціалізм як напрям у літературі й основа творчості письменника

Екзистенціалізм (лат. ехізіепііа - існування) у літературі, як відомо, - течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті рр. XX століття. Джерела цієї течії містилися у працях німецького мислителя XIX ст. Е.-С. К'єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи” (гегелівського панлогізму), яку часто зустрічатимемо в творах досліджуваного нами поета, прозаїка та драматурга Євгена Павловича Плужника. Подальше її формування відбулося в працях німецьких (М. Хайдеггер, 1889-1976; К. Ясперс, 1883-1969) та французьких (А. Камю, 1913-1960; Ж.-П. Сартр, 1905-1980) філософів та письменників. Як система екзистенціалізм внутрішньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля (1859-1938) і екзистенціаліста М. Хайдеггера [20, 219]. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів, які абсолютизували інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в діяльності творчої фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки. Інтуїція - це підсвідомий, інстинктивний стимул художньої творчості [20, 311]. Згодом, підійшовши ближче до творчості Євгена Плужника, матимемо змогу в процесі аналізу його творів переконатися, що інтуїція тут відіграє далеко не другорядну роль, особливо у проекції на майбутні суспільно-політичні колізії. М. Хайдеггер вбачав єдиним джерелом художнього твору самого митця. Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об'єктивну реальність. Хоча з цим твердженням не завжди можна погодитись, оскільки митець і є частиною тієї реальності, в якій він творить, тому вона неминуче залишає свій відбиток на психології його творчості. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Правда, яку несе твір, завжди суб'єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається у художньому творі “запереченню”, вона “переборюється”, підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. К. Ясперс розумів мистецтво як здобуття свободи через “соціальну комунікацію”, як почуття надприродного, Бога. Ж.-П. Сартр розглядав мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної. Пригадаймо хоча б періоди творчого мовчання письменників, які таким чином прагнули виразити свою незгоду з тими подіями, що відбувалися в суспільстві [20, 219]. Наприклад, герой трагікомедії Євгена Плужника “Змова у Києві” художник Кирило відповідав на звинувачення з боку дружини в пасивності так:

Цить!

Я протестую так! Коли митець мовчить,

Він промовляє теж!.. Так само майже...

Екзистенціалізм в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Яскраво представлене це розчарування Іваном Олександровичем Сухорабом (п'єса “Професор Сухораб”): “А ти певен, що ви живете так, як годиться тепер? Кажеш, мовчу? Що ж, це, може, й краще! Адже говорити нам важко... Принаймні мені...Та ми й не розуміємо одне одного. І дивно! Я знаю багато теперішньої молоди - може, й трохи, чужої мені, але активної, цікавої, змістовної! І я розумію її! Я знаходжу з нею якусь спільну мову! Я розумію її прагнення... Цей запал! Це бажання все охопити! А вас... вас я не розумію! Я не розумію, чого ви хочете...” [8, 203].

У цій відповіді на іронічне-глузливе звинувачення сина Володимира: “Ми ж не так живемо, як годилось патлатим інтелігентам за дев'яностих років!” [8, 203] - увесь розпач і біль людини, яка вихована на класичних традиції і моралі, і тому, спостерігаючи всюдисущу аморальність, страждає через свою відчуженість, але не може зламати себе на догоду суспільству і йде за Винниченковим “чесність із самим собою”.

Письменники прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті [20, 219-220]. “Сартрівський” герой із роману “Нудота” синонімізує із Іваном Семеновичем Орловцем, героєм роману Плужника “Недуга”, точніше, з його психологією. Адже нудота - це не просто фізіологічний симптом хвороби, який виснажує тіло, це жахливий вірус духовного спустошення соціуму та індивіда як виразника його ідеалів. Живучи в суспільстві “мертвих душ” або заведених на один лад механізмів надзвичайно важко віднайти сенс буття і не асимілюватися з масою. Особистість перетворюється в так званого аутсайдера (з англ., що означає “поза межами”).

Для екзистенціалістів трагічне начало - ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ - абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини - це “буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники екзистенціалісти застосовують прийом розповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи притчева алегорія. Не випадково Ж.-П. Сартр назвав письменників “ковалями міфів”, “творцями знаків”.

Серед письменників, які водночас виступають і як філософи- екзистенціалісти, існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (Ж.-П. Сартр, Сімона де Бовуар, А. Камю), онтологічна (М. Мерло-Понті). Окрім французької літератури (Б. Віан, А. Мальро, деякі аспекти в Ж. Ануя - “Антігона”, 1942; “Жайворонок”, 1952), поширений екзистенціалізм у німецькій (Е. Носсак), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.

В Україні екзистенціалізм проявив себе у 20-ті роки XX століття у творчості В. Підмогильного (повість “Остап Шаптала”, 1921, збірка новел “Проблема хліба”, 1927). Пізніше екзистенціалізм постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників “нью-йоркської групи”, а також в ліриці В. Стуса [20, 220].

Цей філософський напрям притаманний українському типу мислення. Така думка підтверджується, насамперед, історичним контекстом. Українська література кінця XIX - поч. XX ст. розвивалась в умовах бездержавності, знищення національних цінностей на тлі загальноєвропейського краху духовності та політичної нестабільності (світова війна та революції в Росії позначилися на українській історичній ситуації). Катаклізми похитнули раціональні засади творчості. На перший план виступив ірраціональний принцип світобачення: скептицизм, песимізм, творіння письменників не цілісні, а фрагментарні, уривчасті, часом напружені та різкі, нервові або медитативні, змінився стиль письма, манера, форми. Перший крок українського екзистенціалізму в літературу відзначився, як нам відомо, саме короткими формами. Майстри слова обрали іншу манеру викладу: писали коротко і лаконічно, у центр ставили людину та її екзистенцію, звертали увагу на її думки, переживання, проникали в її психологію. Література стала предметом досліджень.

Першим, хто відреагував на нові віяння, був І. Я. Франко. Він у літературно-критичній статті “3 останніх десятиліть XIX віку” влучно зазначив: “Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури й її задач...”. До цієї нової генерації Франко справедливо відніс М. Коцюбинського, Лесю Українку, О. Кобилянську, В. Стефаника, Л. Мартовича, М. Черемшину та ін. Критик у цій же статті констатує, що “усюди автори намагалися проникнути у глиб людини, оцінити ситуацію, в якій вона знаходиться, зрозуміти мотиви й поступування”.

Політична напруга доби позначилась на стилі й манері художнього письма. На розвиток модерного мислення вплинули праці Ф. Ніцше: “Так казав Заратустра” та “Народження трагедії з духу музики”. Українські митці винесли звідси ідею про “надлюдину”, про небуття та конечність людини, про трагічне як про ірраціональне та хаотичне. У діалогах з'явилися риси розкріпаченої мови, яка й визначає буття людини у світі. Як приклад наведемо гостро саркастичне міркування Клима Свиридовича Голоп'ятого (п'єса “Професор Сухораб”) щодо поезії та поетів, які, за психологією радянської влади, є ворожими і непотрібними формами існування у суспільстві: “А я про поетів згадав! Пустяк народ! Непотрібний. Є котрі про заводи і всяке таке... А примусить би їх на тім самім заводі покрутитись, вся поезія з потом вийшла б... Дохлий народ!” [8, 199].

Основну увагу філософи-екзистенціалісти звертають на людські відчуття, які визначають глибинну сутність людини. Певні риси світочуття зароджувались на такому історичному тлі: війни, конфлікти, революції, перевороти, тоталітарні режими, що стало живильним середовищем для розвитку самостійності в мільйонів людей. “Перед ними гостро постала проблема виживання, збереження психологічної повноцінності, віднайдення себе в екстремальних ситуаціях”. Екзистенціалізм ставив перед собою завдання вирішити питання внутрішнього буття, допомагав зберегти моральне обличчя людини, існування котрої піднімалося чи не на найвищий щабель, - адже це існування є самодостатнім, тому ніхто не має права його руйнувати. Звернімося до сеансу психоаналізу головного героя роману Євгена Плужника “Недуга” над собою, поданого у формі ліричного відступу автора. Йдеться про почуття до співачки Ірини Едуардівни Завадської, які так раптово увірвалися в життя Орловця, зруйнувавши, як здавалося, всю раціональність його світогляду.

“Всякий раз, як течію звичних думок спиняли на мить згадки про все, що сталося з ним після того вечора, обгортало Івана Семеновича неприємне, йому самому незрозуміле почуття. Вдерлося йому в життя щось нове, складне, а головне - зовсім йому непотрібне, а що саме - хотів і боявся зрозуміти Іван Семенович. Ніби двоївся він тут, ніби сиділо в нім два Івани Семеновичі, різні, ба й ворожі. Один - урівноважений, той, звичайний, товариш Орловець, до якого всі і він сам звикли, - намагався зважити все, розплутати клубок цих останніх днів: слово по слову відновляв він у пам'яті зустрічі і розмови, брав на увагу кожний жест, всяку дрібницю, роздивлявся на себе самого пильно й іронічно - і, здавалось, уже доходив причини, уже міг покласти все в одне коротеньке і звичайне слово... І раптом виринав десь з-за першого другий Іван Семенович, розгублений і знесилений, лякався того, ще не сказаного слова - і плутав думки, згадки й слова, а рот кривив у болісну посмішку” [8, 72].

Ми переконуємося у тому, наскільки важкою і заплутаною буває гра підсвідомості, отого фрейдівського “Воно” з людиною. І як важко знайти вихід з цього екзистенційного лабіринту. Людина має збагнути, для чого живе, має зрозуміти суть власного існування. Для цього потрібно пройти певні етапи: відчуття “викинутості” й покинутості у світі, “межової ситуації”, яку людина переживає у ворожому і абсурдному середовищі, перебуває на межі життя і смерті, відчуває глибокі психологічні кризи, усвідомлює конфлікт зі світом, що й призводить до самоаналізу та пізнання й вибору життєвих вартостей, і вільного та свідомого дотримання їх у своєму житті. Особистість, щоденно вибираючи між добром і злом, певними типами поведінки, залежно від ситуації, найяскравіше виявляє себе, вибираючи в такий спосіб власну сутність, бо вибір - це невід'ємний елемент її буття. Таким чином людина (за Сартром) відповідальна за себе і за інших, за свій вибір і за буття світу.

Особливе смислове навантаження та глибоке символічне значення у творах екзистенціалізму має художня деталь. Довкола неї, зазвичай, твориться композиція, яка має особливе змістове наповнення, яка проливає світло на світовідчуття героїв, підкріплює їх трагізм, самотність, екзистенцію. Ця деталь, беручи свій початок з малої прози, новел М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка та ін., продовжує виконувати свою надважливу функцію у літературі 20-30-х років, коли магістральними стають зовсім нові проблеми - проблеми виокремлення людини з маси і безнадійні спроби зрозуміти це абсолютно вороже середовище. Тоді як попередники прагнули передати всю трагічність селянської долі і залежність людини від обставин: від бідності, хвороби, соціальної несправедливості, безвиході, смерті.

Символічного забарвлення набуває столик, за яким, приходячи в гості до співачки Завадської, сидить інженер Сквирський (роман Плужника “Недуга”). Його інтер'єрне розташування підкреслює авторське ставлення до цього героя. Він наче виокремлює його серед інших, підкреслюючи це відокремлення наявністю у Сквирського завжди і у всьому своєї власної думки. Навіть мовчання з боку інженера промовистіше за будь-які балачки інших героїв. В образах Сквирського і Завадської вгадується подружжя Плужник-Коваленко. Житейською мудрістю та гуманістичним пафосом звучать його слова звернені до Орловця, так звана спроба допомогти останньому збагнути суть своєї недуги.

“Ви ж зрозумійте - раз людина живе, а що ж вона з того життя робить? А все через те, що, знаючи, що раз живе, хапається жити, поспішає, захлинаючись... Замість спокійно вибрати з життя тільки те, що справді тобі потрібне, отже, й щасливим тебе може зробити, кожен з нас хапає все, що трапляється йому на шляху... Ну, а потім драми, звичайно... А найбільше - трагікомедії... Бо кількістю якости не заміниш!” [8, 62].

Посилена увага звертається на окремий епізод з життя, на вирваний фрагмент, який характеризує душу людини, розкриває її сутність. У романі такий ефект забезпечується більш розлого, більш розмито, адже у ньому “широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів”, що й змушує читача мислити послідовно, меншу увагу приділяти деталям, які, як правило, не останню роль відіграють у розкритті характерів.

Ще багатозначнішою деталлю у творенні плужниківського героя Орловця стає гойдалка, на якій він, ще будучи юним, розгойдав Завадську, і спогад про її оголені ноги. Гойдалкою наратор акцентує увагу реципієнта на житті. Адже це немов контекстуальні синоніми. Часто життя-гойдалка перебуває у своєму плавному збалансованому стані, допоки хтось не зруйнує цю рівновагу. І ніхто не знає, з якого боку чекати руйнівного вітру. Щодо оголених ніг, то вони постають домінантою у превалюванні інстинкту, який начебто ховається за почуттями.

Внаслідок нерозуміння того, що коїться, відбувається відчуження людини. Як ми вже зазначили, ця тема присутня у західноєвропейських письменників-екзистенціалістів, таких як Ж.-П. Сартр “Нудота”, А. Камю "Чужий” та Франц Кафка “Процес”. Тут присутній самотній герой, який шукає себе, а світ занадто інфантильний, щоб допомогти йому.

В Україні, по суті, екзистенціалістський ідеал (автономне проживання особистості у ворожому світі, орієнтоване на результати самопізнання) здійснив ще Г. Сковорода. Варто додати, що і П. Юркевич теж створив так званий екзистенційний ідеал, який відобразився у його “філософії серця”. Він прагнув осягнути трансцендентні виміри людського буття, вважаючи, що "вивести духовні явища тільки з матеріального майже неможливо.

Філософ заглибився в душу людини, вважаючи, що центром будь-якого духовного :киття є серце”. На його думку, схарактеризувати особистість можливо тоді, коли зрозуміємо її переживання, відчуття, реакції, що складають життя нюдини та її серця. Він же висуває вчення про “самість”: у серці людини находиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї : собливості, в якій виражається душа цієї, а не іншої людини. Такі думки наблизили філософа і до філософії життя, і до екзистенціалізму, для якого характерів багатьох персонажів”, що й змушує читача мислити послідовно, меншу увагу приділяти деталям, які, як правило, не останню роль відіграють у розкритті характерів.

Ще багатозначнішою деталлю у творенні плужниківського героя Орловця стає гойдалка, на якій він, ще будучи юним, розгойдав Завадську, і спогад про її оголені ноги. Гойдалкою наратор акцентує увагу реципієнта на житті. Адже це немов контекстуальні синоніми. Часто життя-гойдалка перебуває у своєму плавному збалансованому стані, допоки хтось не зруйнує цю рівновагу. І ніхто не знає, з якого боку чекати руйнівного вітру. Щодо оголених ніг, то вони постають домінантою у превалюванні інстинкту, який начебто ховається за почуттями.

Внаслідок нерозуміння того, що коїться, відбувається відчуження людини. Як ми вже зазначили, ця тема присутня у західноєвропейських письменників-екзистенціалістів, таких як Ж.-П. Сартр “Нудота”, А. Камю "Чужий” та Франц Кафка “Процес”. Тут присутній самотній герой, який шукає себе, а світ занадто інфантильний, щоб допомогти йому.

В Україні, по суті, екзистенціалістський ідеал (автономне проживання особистості у ворожому світі, орієнтоване на результати самопізнання) здійснив ще Г. Сковорода. Варто додати, що і П. Юркевич теж створив так званий екзистенційний ідеал, який відобразився у його “філософії серця”. Він прагнув осягнути трансцендентні виміри людського буття, вважаючи, що "вивести духовні явища тільки з матеріального майже неможливо. Філософ заглибився в душу людини, вважаючи, що центром будь-якого духовного життя є серце”. На його думку, схарактеризувати особистість можливо тоді, коли зрозуміємо її переживання, відчуття, реакції, що складають життя людини та її серця. Він же висуває вчення про “самість”: у серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї особливості, в якій виражається душа цієї, а не іншої людини. Такі думки наблизили філософа і до філософії життя, і до екзистенціалізму, для якого людина є найвищим творінням на землі, вона особлива, наділена спеціальними рисами, притаманними тільки їй. Тому українську, як і кожну іншу літературу, “можна розглядати історично, а можна - екзистенціально, в категоріях “духовної ситуації сучасносте”.

Автори-екзистенціалісти висвітлили проблему існування людини “наодинці” з буттям, яке єдина достовірна реальність. Творчість Євгена Плужника тісно пов'язана з філософією екзистенціалізму. Вражаючими, на нашу думку, є перегуки Плужникової лірики з “філософією серця” П. Юркевича, антропологічною теорією М. Шелера, елементами філософських систем С. К'єркегора, М. Гайдеггера, Г. Марселя, К. Ясперса. Наприклад, у збірці “Дні” Є. Плужника присутня Біблія (переважно як алюзія) [50, 63-64]. Це споріднює його лірику із релігійною системою екзистенціалізму.

У збірці “Дні” інтертекстуальна присутність Біблії є художньо й філософськи виразною. Перед нами софійна мистецька інтерпретація біблійних мотивів і образів. Можливо, християнські категорії в Плужниковій ліриці слід розглядати як архетипи, складові української ментальності. Поет використовує біблійні жанри - пророцтво, молитву, притчу, моральну сентенцію - із широкою амплітудою коливань: від прямого запозичення жанрової форми до окремих її рис, нюансів авторської інтонації включно.

Алюзія образу Ісуса Христа виникає в ранній ліриці Є. Плужника, в описі долі українського селянства: “знято тебе з хреста”. Поетика багатьох ранніх віршів із збірки “Дні” об'єднується образом землі, майбутнє постає як поле, на якому “зійде колись велетенський посів”, що перегукується з новозавітною притчею про сіяча.

Віра тлумачиться автором “Днів” як найвища фаза свідомості, вона стоїть понад гаііо. Шлях до віри зображено як складний, сповнений внутрішньої боротьби. Полемічна інтонація викликана тим, що, підносячись до віри, суб'єктивне “Я” долає перешкоди - вплив реалій неправедного сучасного, власні сумніви. Антитези зрідка мають прямий вислів, переважно вони є підтекстовими: “Я знаю Перекують на рала мечі буде родюча земля Не ця І будуть одні ключі одмикати усі серця Я знаю Все буде так Пшеницями зійде кров пізнають Яка на смак любов Вірю.

У збірці “Дні” зображено відповідальність одного за всіх, що теж є біблійним концептом. “ - Тягарем минулі віки На стомлені плечі!” Християнське художнє мислення Плужника можна назвати апофатичним.

Виразити ідеальне в поняттях, властивих мові, неможливо, тому свій ідеал - майбутнє, в яке поет вірить як у Царство Боже, - він малює здебільшого не позитивно (позитивними є лапідарні символічні образи), а негативно - заперечуючи те, що ідеалові суперечить, що ним не є: “Хтось розгорне добу нову - І не біль, і не гнів, не жертва!” Перевага апофатичного типу філософствування викликана, певно, ще й суспільно-політичною ситуацією, в якій Плужник творив: в атмосфері розстрілів, поганьблення святинь, нівелювання особистості, збудження тваринно-агресивного в людині, коли ідеальне, праведне винищувалося настільки тотально, що утвердити духовне начало можна було лише через категоричне заперечення існуючого. Ліричний суб'єкт збірки “Дні” переживає емоційні стани вірного християнина, натомленого шляхом до Бога, самотнього на цім шляху [47, 40].

Найменш відкрито християнство проявляється в так званому "розстрільному циклі” збірки. Авторові емоційні реакції на зображені події й оцінки цих подій містяться в підтексті, надаючи творам затаєної емоційної напруги та аксіологічної глибини. Почуття, яке побачене кровопролиття викликає в автора, - передусім біль. Християнський характер Плужникового гуманізму виявляється в пекучому перебиранні на себе болю інших, а також принциповій відмові від поділу людей на “своїх” і “ворогів”, що взагалі заперечує моральне право будь-кого на вбивство.

У поемі “Галілей” знайшли яскраве образне відтворення численні мотиви Плужникової лірики. У “Галілеї” уславлено любов до України, що виражено біблійним “Хай святиться ім'я твоє!” - поет наче записує в святці ім'я свого “голого і босого” народу-великомученика. Молитовно звертаючись до часу, він просить відродити славу своєї нації (що показано в традиційному образі квітування нового жита). “Хай розквітнуть нові жита Питним цвітом нової слави Гей, ти, муко моя свята, - Часе кривавий!”

У поемі створено апокаліптичну картину: розмовляючи з ніччю як з вищою одухотвореною силою, поет вимагає праведного суду над людьми, що втратили людяність (ідеться про підрадянську Україну 20-х років). Ніч, як вищий судія, повинна провести людей через страждання, щоб повернути їх до вищої істини, яка для Плужника полягає в повазі до людського серця.

У химерному поєднанні в одну поетичну надреальність дійсного і сфантазованого героєм полягає мистецька краса твору. Християнський персоналізм (Тейяр-де-Шарден) і екзистенціальна суб'єктивність тут виявлені у вдивлянні героя в глибини власного “Я”, в його увазі до індивідуального в інших. В. Неборак у цитованій статті “Світ, народжений від пострілів”, пише “Плужник, як і Достоєвський, не може в своєму серці примирити механічне існування соціуму й найменшу безвинно пролиту сльозу”. Однією з філософських проблем, художньо виявлених у “Галілеї”, є проблема теодицеї. Йдеться не про наслідування українським поетом російського класика і не про полеміку з ним, а саме про об'єктивний “діалог”, який ведуть створені майстрами слова художні тексти.

Автор поеми “Галілей” зображує дійсність очима свого героя-поета. Люди постають як натовп, позбавлений милосердя. Євген Плужник створює низку натуралістичних картин (сам поет порівнює їх із кіно - через виразну наочність деталей й “крупні плани”): він безжально правдиво описує калік- жебраків, які старцюють на київській вулиці. В романі Ф.Достоєвського подібну функцію експресивного доказу в полеміці Івана з Альошею (власне, із самим собою) виконують страхітливі Іванові розповіді про замучених дітей

- зарізаних, застрелених, зацькованих. Іван Карамазов не хоче визнавати доцільності страждання безневинної людини, світова гармонія не варта для нього сльози замученого дитяти. Плужник створює подібний гуманістичний образ одинокої сльози каліки, яка переважає на уявних терезах усю бурхливу діяльність соціуму: “Вірю - сльоза одинока каліки // Важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!” Проблема теодицеї тривожить українського поета в історіософській площині. Історична доля рідного народу зображується ним у поемі як боротьба і хліборобство. Він згадує пращурів, які проливали кров, боронячись від зайд: діди “співів чужих сліди Заливали червоним пивом”. Образ долі твориться Плужником, як бачимо, у фольклорній традиції - “червоне пиво”, “криваві роси”, і в християнській - “убієнні сили”. Кривавий тон забарвлює картину не тільки історичного минулого України, а й її майбутнього, в яке прозирає поет.

“Убієнним синам твоїм і всім тим / Що будуть забиті / Щоб повстати в безсмертнім міті. Всім їм - //Осанна!” Ліричний герой поеми болісно переживає потопт української душі, її моральний занепад. Поет долає час, опиняється в майбутньому, посилає погляд назад “з-за межі”, від “радісних брам” - і бачить своє покоління “в крові, на Голгофі, в муках”. На долю його випали страждання й випробування, кожен зробив свій вибір і мусить за нього відповісти. Зважаючи на те, як оцінюють люди майбутнього вибір, зроблений тими, хто жив “на землі, від крові рудій”, можна дійти висновку про ієрархію цінностей, що її Плужник вважав правильною. Проте, не слід, певно, ототожнювати цю загальноприйняту в ті часи ієрархію з поетовими особистими етичними переконаннями: адже себе він виокремлював із загалу, (що і притаманне для екзистенціального психотипу), зберігаючи своє “Я”, навіть підкреслюючи різницю між собою й більшістю. Саме дуалізм ієрархій моральних цінностей - більшовицької і християнської - яскраво виявлений у сцені суду з поеми “Галілей”. Поет підносить любов християнську, яка не знає класових і політичних бар'єрів.

У “Галілеї” автор створює персоніфікований образ своєї страшної і стражденної доби: час зображується “скривавлений”, на ньому “терновий вінок”. Образ Бога залишається незримо присутнім у поемі й далі, коли герой з вікна кімнати на шостому поверсі зустрічає світанок, чує “дику, голодну і вовчу” пісню базару, проте виникає алюзія вже іншого лика триєдиного Бога

- лика Бога-Отця, Творця.

Зовні в героєві поеми нічого не змінюється: він “зовсім, зовсім спокійний”, та осереддя його духовного життя - серце, в цю мить агонізує. Поет дивиться на себе з іронією, хоча ця іронія надто печальна, надто парадоксальна. Філософський, відсторонений погляд у власні духовні глибини приводить думки про тотожність, рівноцінність суспільних катаклізмів і мук однієї особистості, в один аксіологічний ряд поставлено поняття “революція” й “маленьке людське серце”:

І я зовсім, зовсім спокійний.

Ах, яка це безмежна гармонія -

Революція, голод, і війни,

І маленького людського серця агонія!

Образ серця є одним із наскрізних у Плужниковій ліриці, його зв'язок з Біблією виразно виявляється при прочитанні образу на основі “філософії серця” П. Юркевича. Остання молитва героя звернена до власної екзистенції

- “днів”, він благає про одну нагороду своїм очам: “Хай побачите справді велику, Невмирущу, як вічність, любов!”

“Вірити проти розуму є мучеництво” - вважав Сюрен К'єркегор. Ліричний герой поеми “Галілей” у своїх переживаннях і духовних пошуках близький людині, якою її бачив цей глибоко релігійний філософ, котрого визнано батьком екзистенціалізму. Пауль Тілліх пов'язує спадок С. К'єркегора із ситуацією XX сторіччя, визначаючи головною прикметою віку “те, що Ніцше назвав “смертю Бога”, а саме зникнення християнського досвіду та християнських символів з масової свідомості західної цивілізації”. Лицар віри, на відміну від трагічного героя, спирається не на суспільство, а “тільки на самого себе. Він абсолютно самотній. Він свідок, а не вчитель, і в цьому його найглибша людяність”.

С. К'єркегор і Є. Плужник уживають подібні тропи: філософ порівнює етика “з тихим, але глибоким озером”, поет у “Галілеї” є “тихенький, тихенький. Тихіш од трави...” з глибоким серцем, яке він прозирає до споду. Духовна путь, що нею йде Плужників герой, є також к'єркегорівською: меланхолія, мовчання, споглядання нічного неба, відчай, хвилина істинного вибору, внутрішній спокій і впевненість - саме ці екзистенційні стани, описані датським філософом, і є віхами розвитку дії в поемі “Галілей”. Ми переконуємось у тому, що спостерігаючи життя, поет також “бачить у ньому “загальнолюдське” й намагається сам бути втіленням цього, що досягається не відмовою від своєї конкретності (така відмова дорівнює самознищенню), а навпаки, тим, що він свідомо проймається нею ще дужче, всотує в себе й загальнолюдське”.

Поетове прагнення зрозуміти закон всесвітньої історії увінчується в поемі інтуїтивним його осягненням через асоціацію з незалежним від людини законом Всесвіту.

А вгорі, вдалині, наді мною -

Неприступний для зору людей,

Оповитий віків тишиною -

Г алілей.

Гей!

Г ерої!

Каліки!

Службовці!

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажається!

Через те, що - ви чуєте? все-таки обертається!

За С. К'єркегором, вибір “або-або” існує для кожної особистості, тоді як всесвітня історія позбавлена вибору, в ній діє той самий закон, що й у Всесвіті. Силу й мудрість цього закону інтуїтивно усвідомлює Плужників герой, коли “бачить” із космосу себе й сучасників, які пливуть “у безвість з Землею По орбіті, що пише вона”, коли згадує Галілея й переносить знайдену опальним ученим істину на життя суспільства [47, 43].

Історіософська поема “Канів” завершує Плужникову збірку “Дні”. Тут ми вже можемо простежити деякий відхід від релігійності. У творі подекуди зустрічаємо антицерковні висловлювання, в яких православна церква зображується як прикмета українського села - покірного можновладцям і загубленого на узбіччях світового поступу, а українці - як селянська нація, кордоцентристська ментальність якої стала однією з причин її трагічної історії. Плужник продовжує Шевченкову традицію в поціновуванні церкви - антипосередницьку, антидекоративну. Майбутнє нації зображується в поемі символічно-біблійно, як і в усій збірці.

Поет іронізує із заклику церковників “терпіти все в покорі і утомі”, проте проголошує ідею спокійного, мудрого терпіння, духовним джерелом якого є віра. Думку виражено афористично, в біблійній манері: “Спокійно мудрий стане у багні, Бо прийде час, коли себе омити”.

Поема “Канів”, продовжуючи лінію християнського філософствування в ліриці Євгена Плужника, посилює в ній історіософський та аксіологічний елементи [47, 44].

Яскраво вираженим екзистенційним образом лірики Євгена Плужника є смерть. І це не випадково: поета вразило кровопролиття 1917-1920 років, він тяжко переживав голодомори в Україні, спадковою хворобою, як і Леся Українка, був приречений на ранню смерть, зазнав сталінських репресій і трагічно закінчив свій шлях у таборі на Соловках.

У екзистенціально-релігійному вченні Сюрена К'єркегора земне існування є проміжним буттям, у якому людина сама вільно обирає свій шлях, спрямований або до спасіння, або до загибелі. У критичних ситуаціях страху й тривоги приходить усвідомлення неминучого кінця. А за філософією Мартіна Хайдеггера, вона надає життю унікальності, справжності, бо є завжди “моя власна”: хоч як у повсякденному “Я” не підпадаю під вплив безіменного натовпу, що нівелює мою істинну сутність, смерть буде колись тільки моєю, і вона розкриє моє справжнє “Я”. Австрійський психолог Зігмунд Фрейд був переконаний: людський організм завжди опирається всім можливостям повернення до неорганічного стану, бо він йому не властивий за природою - людина повинна помирати тільки природною смертю.

Тема смерті, яка, за нашими спостереженнями бере свій початок ще із так званого “розстрільного циклу”, що в збірці “Дні”, хвилювала автора протягом усього творчого життя, зокрема по-новому розкрилася в ліричних збірках “Рання осінь” та “Рівновага”.

У першій поетичній збірці “Дні” Плужник зображує смерть насильницьку, яка завдається в найжорстокіший каральний спосіб. Ідеться про революційно-воєнне лихоліття 1917-20-х років. Поет не проголошує ніяких політичних гасел - він змальовує трагедію особистості, життя якої нагло обривається, і нації, що самознищується чи розстрілюється чужинцями.

Ще в полон не брали тоді...

Приліпили його до стовпа...

На землі, від крові рудій,

Кривава ропа...

Хлібороби вбивають один одного, втрачають життя і єдність нації, українська людина губить у собі батьківщину - стає “загубленою” (за виразом М. Шлемкевича ). Так через архетип землі мотив смерті в Плужниковій ліриці пов'язується з іншим трагічним мотивом - долі української нації.

Даються портретні деталі, уривки думок, останні спостереження і емоції людей, приречених до страти. Смерть малюється “оголеною”, натуралістичною, навмисне позбавленою автором романтичних шат , як-от: громадянського подвигу, впевненості в безсмерті власних справ та ідей тощо. Плужник не естетизує смерть [49, 57].

Письменник неповторно передає особистісне, гостре переживання часу перед убивчим “плі”. Так, у поезії “А він молодий-молодий...” Плужник пише:

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один - розстріляти!

... А там десь солома дахів...

... А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав,

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

А втретє ... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

Читач внутрішньо здригається, уявивши це жахливе - потрійне! - очікування смерті. Вічне сонце протиставлене конечності людського існування на землі. Останні рядки є відверто філософськими: утверджено смертність як незмінну характеристику людини, смерть тлумачиться й оцінюється подвійно: і як трагедія, і як звільнення.

“Дні” - це образ існування, екзистенції в ліриці поета. Останні миті “днів” людина переживає дивно, бо близька смерть накладає на неї свій відбиток (психолог К.-Г. Юнг назвав це явище “дочасний відбиток”). Відбувається самовідчуження: “Ніби виконував ролю В нецікавій виставі”. Автор застосовує театральний ефект відчуження: він то “розчиняється” у вмираючому, то стає осторонь зі своїм власним відгуком-болем.

Окрім загального образу смерті, Євген Плужник створив оригінальний образ-переживання власної смерті. У поезії під назвою “Це снилось?...” розстрілюють його самого, ліричний герой “розчиняється” в полоненому.

Це снилось?.. На тихім світанні Багнети, і я біля стінки...

О, перші й довіку останні Мої півхвилинки!

Сон обривається, проте грань між реальним та ірреальним настільки розмита, що вони зливаються. Пережите в уяві залишає справжні карби на серці, спостереження чужих смертей забирають власну вітальну енергію - і в цьому “невесела правда”.

Якщо у збірці “Дні” смерть є насильницькою, то у “Ранній осені” акцентується на образі смерті природної і неминучої. З якими думками й емоціями, з яким станом душі підійти до останньої межі - ось що хвилює поета. У поезії “Все більше спогадів і менше сподівань...” він ледве відчуває, “як непомітно ближчає та грань, Що жде за нею прикінцевий спокій!”

Змінюється вектор особистісного часу: дедалі менше спрямованості в майбутнє - мрії, проекту і більше повернення в минуле - спогадів, досвіду. Емоційно зміни в собі сприймаються з гіркотою, проте без трагізму - розважливо, по-філософськи: “Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає”. У цьому творі думка про смерть летюча, рефлексія на неї суто інтелектуальна, у поезії ж “Цілий день якийсь непевний настрій...” замежовий холод фізично відчувається чолом і серцем, проймає на мить усю істоту героя. Містичним “містком” від смерті до людини стають “дві морозом знівечені айстри”: “Я відчув, як, протікавши звідти, Смертний холод перебіг по жилах!” [49, 58].

Поет створює емблеми смерті (надмогильна плита, череп), сумно іронізує над її невідворотністю і забуттям живими мертвих. За Плужником, наближення смерті загострює відчуття життя.

Остання Плужникова поетична збірка “Рівновага”, на противагу двом попереднім, підносить образ смерті. Автор створює психологічні пейзажі, передає трансцендентні відчуття і притаманні екзистенціалізму межові емоційні стани, вживає вишукані алюзії. Містичний зв'язок з цим світом мають ніч - “смерті ложе” - і снігова пустеля, яка дедалі частіше ввижається ліричному героєві збірки.

Плужник зображає смерть і як вільний вибір людини. Його герой не самогубець - християнське “не убий!” звернене поетом до всіх і до самого себе. Смертний вибір є внутрішнім, це вибір духу.

Розкривши релігійні образи творчого пера Плужника, апокаліптичність і багатозначність смерті не можна залишити поза увагою часопросторові? показники амплітуди коливань життя, а також мистецтво мовчання, як один із феноменів його творчості. Розвиток свідомості ліричного суб'єкта у віршах Є. Плужника відбувається за принципом екзистенційної діалектики - від зовнішнього до внутрішнього. Душа в суб'єктного “Я” приглушується `Т)аз шап” (М. Хайдеґґер), маскується з допомогою “регзопа”, проте час від часу “апіта” зболено виборсується, стає “на грані” (“Душе моя! Ти знов стоїш на грані...”).

Оригінальним у філософському й естетичному сенсі є художній хронотоп поезії Є. Плужника. Категорія простору в його ліриці тісно пов'язана з існуванням людини: простором людського існування виступають не фізичні метри і кілометри, а її індивідуальний час, у якому вона обирає (чи не обирає) себе.

Образ квадрата як символ замкнутого простору, що в нього закинуто людину, у поета мистецьки виразний і філософськи значущий:

Дві паралелі, два меридіани -

І от квадрат. Живи. Твори. Вмирай.

Плужникова образна логіка відповідає екзистенційній логіці М. Хайдеґґера. У центрі тріади поет ставить творчість.

Із творчістю, як відомо, у тісному зв'язку перебуває мовчання. Воно є зворотнім боком, який підсилює значущість творів або вказує на творчу кризу.

Плужникове “Що менше слів, то висловитись легше” вдивовижу точно відповідає Хайдеґґеровій тезі про те, що “велесловлення про щось не дає ані найменшої гарантії того, що процес осягнення просунеться вперед. Навпаки, багатослівне обговорення затуляє осмислене, - воно приводить осмислене до видимости ясности, себто до незрозумілости, притаманної тривіальному”. Протиставлення “багато слів - мало слів” є лише кроком Є. Плужника до справжньої антиномії, якою в його ліриці є “слово-мовчання”.

Мовчання Є. Плужника як “розкритість самого себе” виражається передусім у частому вживанні багатокрапок.

Знаю, як мало людині треба.

Спогадів трохи, тютюн, кімната...

Інколи краєчок неба...

... Симфонія Дев'ята...

“Вони говорять про замовчуване”, - пише М. Хайдеґґер про багатокрапки в сонеті Рільке. Те ж саме можна сказати стосовно Плужника.

У збірці “Дні” мотив мовчання здебільшого пов'язаний зі стражданням. Він переплітається з мотивом віри. “Мовчки зросте десь новий Тарас”, - пророкує Плужник появу нового національного генія, який подібно до Шевченка скаже усім найважливіше, але передусім - мовчатиме [45, 115].

У збірці “Рання осінь” образ мовчання втрачає експресивність і виникає поряд з образами спокою і досвіду. Коли у “Днях” мовчання пов'язується з болем, то в “Ранній осені” - із розплатою за той “ранній біль”.

Ні, на вуста усмішкою гіркою

Ляга мовчання мудрого печать...

Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,

Дар розуміти, знати і мовчать.

Мовчання в ліриці Є. Плужника відіграє роль вимірювання істинности мовчання. Ця роль мовчання у мові філософськи пояснена М.Хайдеґґером: “Мова основується всередині мовчання. Мовчання - найприхованіше вимірювання міри. Воно стереже міру, вперше задаючи її”.

Отож, розглянувши творчість Є. Плужника у проведенні паралелей з філософією екзистенціалізму, ми мали можливість переконатися у цілковитій присутності останньої в творчості розглядуваного письменника.

Про наявність її яскраво засвідчують концепти самотності, смерті, мовлення, відчуження, балансування на межі між життям та смертю та “філософія серця” як першооснова в характері української ментальності.

Упродовж нашого подальшого дослідження ми намагатимемось зробити детальніший аналіз цієї особистості, виявляючи її зв'язок з часом як історичною категорією.

1.2 Особливості драматургії 20-30-х років та нова ідеологія влади

На початку XX століття українське театральне мистецтво, яке у попередні десятиліття мало значні досягнення (славнозвісний театр корифеїв), вже не могло задовольнити вимог нового часу. Загальні процеси хаотичних і швидко наростаючих змін в узвичаєних ритмах епохи, відголоси яких збуджували “рефлексуючий” характер українства, змушували освоюватися в умовах нових життєвих реалій. Перегляд засадничого для всієї літератури питання про роль мистецтва та функціонування його в житті суспільства навертав письменників до конкретної національно-культурної дійсності. При цьому на першому плані у п'єсах письменників були зміщення не художньо-естетичні, а ідеологічні, що поступово витісняли набутки символізму, торуючи шлях до формування нового світогляду.

Класична спадщина була оголошена ворожою, буржуазною. Пріоритетними стали п'єси з оголеною тенденційністю та п'єси-агітки. Ідеологи нового ладу закликали драматургів до засвоєння надбань реалізму. Так званий критичний реалізм проголошувався найпрогресивнішим методом, а згодом йому на зміну прийшов соціалістичний реалізм.

Однак орієнтація на реалізм, окрім негативу для творчого потенціалу, могла б нести в собі і позитивний момент. Тому що мистецька правда навіть у формі психологічного реалізму була неможлива без повернення на сцену живої людської індивідуальності та без зображення її внутрішніх суперечностей, конфліктів, які відбувалися під впливом політичних перемін.

Відповідно до ситуації, що склалася в суспільстві, виникла потреба зробити магістральною у драмі саме екзистенцію людини, яка всупереч обставинам намагалася знайти логічне пояснення тому, що сталося. Це призводило до антагонізму між дійсністю і сумлінням, внутрішнім “Я” особистості, метою якого було примирити ці два чинники, віднайти гармонію у сферах індивідуального та колективного.

На шляху героя драматургії 20-30-х років з'явилися нові перешкоди, і ці перешкоди навмисне провокувалися владою, щоб зламати світ цінностей особистості. Разом з тим проблеми, які назрівали, яскраво зарекомендували політичну напругу в країні. “Маленьку” людину, інтелігента і представника української нації, закрутило колесо революції. Внаслідок цього були втрачені ментальні орієнтири, з'явилися почуття розпачу та безсенсовості буття.

У першій половині 20-х років XX століття формується модель радянської драми з чітким превалюванням зовнішнього, так званого класового конфлікту. Героєм таких п'єс мав бути, насамперед, учасник революційної боротьби і суттю його духовних пошуків стає конфлікт між його особистим єством та необхідністю бути приналежним до певного “прогресивного” класу. Ідея колективного суспільства передбачала утвердження класової ненависті і пролиття ворожої крові. Деякі дослідники стверджують, що це була своєрідна новітня модифікація дилеми особистого чуття та обов'язку перед суспільством, властивої французькій класицистичній драмі.

Канонічним зразком радянської драми стала п'єса Костянтина Треньова “Любов Ярова” (1926). У ній герой знищує в собі всі почуття (хоча це не дається йому легко), вихолощує з себе особистісне і людяне в ім'я комуністичної ідеї і стає гвинтиком цієї ідеї.

Старанне засвоєння такої схеми драматичного сюжету, культивування і розхвалювання її критиками пришвидшували процес ідеологічного закріпачення мистецтва у другій половині 20-х років. На початку 30-х років утвердився художній метод - соціалістичний реалізм як єдина естетична система. Він став духовно-психологічним підґрунтям тоталітарної системи.

Хоча задля справедливости треба сказати, що в драматургії 20-3 0-х років знайшло художнє відображення і протилежне, також абсолютно правдиве розв'язання особистісного конфлікту, - на користь одвічних загальнолюдських цінностей навіть під загрозою загибелі. Як приклад, наведемо жертовну любов передового інженера, який у п'єсі Євгена Плужника “Змова у Києві” поділяє всі заходи радянської влади, однак, обираючи між голосом батьківського серця і обов'язком, віддає перевагу першому. Ми переконуємося, що дилема вибору, притаманного ранньому класицизмові, вирішується на користь сім'ї. Пригадаймо собі, що для радянської влади така інституція, як сім'я, існувала лише формально, тоді як духовні цінності подружжя нівелювалися. Слова Лукаша яскраво засвідчують те, що душа народу ще не вмерла.


Подобные документы

  • Особливості змісту поеми "Галілей" та її місце в українській літературі. Становлення творчої особистості Євгена Плужника. Своєрідність його світоглядної позиції й відгуки критиків на творчість поета. Образ героя та трагізм ліричного "Я" в поемі "Галілей".

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 14.11.2011

  • Патрик Зюскінд – німецький письменник і драматург, один із найталановитіших представників літератури постмодернізму. Біографічні відомості про його життя. Огляд творчості. Сюжет роману "Парфумер", головний герой, провідна ідея та історія його екранізації.

    презентация [1,3 M], добавлен 13.05.2014

  • Макс Фріш - автор роману "Homo faber". Головний герой - людина, що заблукала серед чисел, які перешкоджають знайти у цьому хаосі "правильного" життя – себе. Перетворення Фабера протягом його власної "доповіді". Іронія долі, що його спіткала увесь час.

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 23.05.2009

  • Мевляна Джеляледін Румі. Суфізм. Основи його вчення, коріння та витоки. Тасаввуф в турецькій літературі. Що таке тасаввуф, його принципи. Духовне вчення Румі. Григорій Савич Сковорода. Філософія “серця” в українській літературі. Ідея самопізнання.

    дипломная работа [68,1 K], добавлен 07.07.2007

  • Поняття "вічного" образу у світовій літературі. Прототипи героя Дон Жуана та його дослідження крізь призму світової літературної традиції. Трансформація легенди та особливості інтерпретації образу Дон Жуана у п'єсі Бернарда Шоу "Людина і надлюдина".

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 19.07.2011

  • Ф. Кафка як представник екзистенціалізму, його світовідчуття. Проблема відчуження та самотності "маленької людини". Мотив перевтілення у літературі. Літературні та автобіографічні джерела новели письменника "Перевтілення", особливості трагізму і іронії.

    курсовая работа [109,1 K], добавлен 25.10.2015

  • Філософські та історіософські параметри художнього та наукового дискурсів В. Петрова-Домонтовича. Психоаналіз як методологічна парадигма вивчення модерних текстів. Авторська інтерпретація суперечливих образів постреволюційної доби у романах письменника.

    дипломная работа [113,3 K], добавлен 30.03.2011

  • Українська драматургія Кубані. Оригінальність кубанської драматургії, прагнення письменників вводити у свої добутки місцеву тематику. У передреволюційне десятиліття, Гаврило Васильович - козачий драматург. Арешт, архівні свідчення і протоколи допиту.

    реферат [21,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Характеристика напрямків символізму і причин його виникнення. Символічні засади в українській літературі. Вивчення ознак символізму в поезії Тичини і визначення їх у контексті його творчості. Особливості поезії Тичини в контексті світового розвитку.

    реферат [82,9 K], добавлен 26.12.2010

  • Францішак Аляхновіч — драматург, даследчык тэатра, рэжысёр, артыст, празаік, паэт, публіцыст, перакладчык, рэдактар беларускіх і польскіх газет. Параўнальны аналіз п'ес, мастацкі пазітывізм драматурга, драматургічна спадчына и народнапазтычная творчасць.

    курсовая работа [42,7 K], добавлен 24.03.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.