Драматургія Євгена Плужника у контексті його доби

Дружина домовласника Рибки хоче «вторгувати» коханку своєму чоловікові. Рибка - типовий психоаналітичний об'єкт соціалістичної доби. Його Еґо, сконцентроване на дочці старого катеринника Терезі, прагне висловити і вдовольнити свої сексуальні бажання, відповідно до вимог і правил довколишнього світу. Еґо підпорядковується принципу реальності, і функціонує, використовуючи вторинні процеси (вони намагаються звільнити енергію шляхом створення образу об'єкта, що дає змогу відвести частину енергії). Переведення енергії в дії, які здатні задовольнити інстинкт, називається об 'єкт-еибором, або об 'єкт-катексисом, («вкладання енергії інстинкту в об'єкти») [7,58]. Саме таким принципом користується Рибка, попередньо складаючи план задоволення і перевіряючи відповідними діями, чи спрацює цей план. Такий процес знову ж таки має свій термін в психоаналізі і називається перевіркою реальності. Старий домовласник, маючи нахил до донжуанства, підкрадається до Терези з обережністю. Але навіть такий хід подій не дає йому жодних шансів на успіх, бо дівчина табуйована совістю.

Неординарним поглядом на відносини з жінками володіє дрібний урядовець Подільський. Протягом всієї п'єси він проявляє своє псевдокохання до Ольги, чоловік якої (Микола Петрович) має легеневу недугу і знаходиться за крок до смерті. Однак, коли помирає її чоловік Подільський розуміє, що це не кохання, а елементарний потяг-захоплення. Очевидним є той факт, що його Еґо зробило помилку у виборі об'єкта і тому вся енергія знову повернулася до Ід. Та цілком можливим є те, що урядовця приваблював сімейний статус Ольги, оскільки це створювало певні перешкоди для їхніх відносин і складало враження романтичної авантюри. Як тільки зникла перешкода (смерть чоловіка) - все втратило свій сенс.

Плеяда чоловічих та жіночих образів протягом усієї п'єси не просто дивує, а приголомшує легковажністю поведінки. Перукар Вольдемар, фалічного типу особистість з яскравими нахилами до донжуанства, спочатку зваблює дружину кондуктора Марію, а коли об'єкт перестає його цікавити, звертає увагу ще й на її дочок. При цьому він висловлює оригінальну думку про роль жінки в суспільстві, і ця думка має феміністичне забарвлення.

Вольдемар. «Скандал»! При чім тут скандал? Минулися ті часи, коли жінка була як власність. Ну, да! Родина! Що є родина? З погляду сучасності.

Це відповідь на застереження Рибки від роману з Марією. Вольдемар є носієм поглядів спроектованих на XXI століття. Доказом цього є такі слова: «Ну, знаєте! Як усі, що романи крутять, то сім'ї кидатимуть - так і сімей не буде! Да! Треба легше на це дивитись, по-сучасному! Сім'я сім'єю, роман романом» [8, 260].

Такі слова цілком відповідають сучасній моделі сім'ї. Голосами сумління у комедії «У дворі на передмісті» є зраджений чоловік Марії Степан Кирилович та старий двірник Софрон. Степан Кирилович - ідеальний тип у контексті психоаналітичної теорії. Відповідальна зріла особистість. Йдучи за твердженням, що людина мусить навчитися працювати, відкладати задоволення, проявляти до інших любов і турботу, брати відповідальність за вирішення життєвих проблем, він намагається боротися з інстинктивним потягом дружини способом раціо люблячого чоловіка: «Ти йдеш на таке... Ти сім'ю руйнуєш - бо ти ж розумієш, що вже й немає у нас сім'ї, немає, і ти не знаєш? Опам'ятайся, Маріє! Я не дикун, Маріє! Я силувати тебе не буду. Вільна ти - живи як хочеш! Але ж не поспішай, не хапайся! Щоб не каятись! А я тобі - друг... Я розумію: може, занудьгувала ти зі мною, живеш одноманітно... Знов же, кажуть, що це роки такі в жінок... Ну, що ж, я одійду... Осторонь стану сама вибирай... [8, 247].

В цій ситуації присутнє певне новаторство з боку Євгена Плужника. Образ чоловіка як голови сім'ї відзначається винятковою благородністю, тоді як жінка наділена негацією в очах оточення.

Присутність автора в п'єсі виявляється в образі Софрона (двірника), який говорить все, що він думає про вчинки оточуючих безпосередньо їм, намагаючись відкрити героям очі на їхні помилки і таким чином допомогти зробити перший крок до виправлення. На надмірний меркантилізм Рибки він реагує єдиною афористичною фразою: «Дурний ти, домодержавцю! Помреш

- Тисячі з собою не візьмеш [8, 236].

Та найбільше повчань Софрона випадає на адресу зради. Ось як він відповідає Марії на її «серцю не накажеш»: «Розбестились, а на серце звертають! Любов - чи ти ба! А я скажу, не любов, а паскудство» [8, 248].

Колючі та правдиві слова він приберіг і для її спокусника Вольдемара: «От через таке сміття, як ти, і розмісилось у нас багнище! Ні тобі жінки чесної, ні тобі родини пристойної... [8, 249].

В результаті батьківських гріхів страждають діти, які ризикують зробити ту ж помилку. Як приклад, можемо навести провокативну поведінку дочок Марії, які втративши зв'язок з матір'ю заплуталися у виборі цінностей, однак все-таки знайшли вихід.

Усі три п'єси разом утворюють своєрідний драматургійний цикл, пройнятий етичними роздумами автора про причини, що породжують душевну апатію і пасивність, про суспільну активність людини, про сучасне й майбутнє - актуальні на той час проблеми і для літератури і для життя.

Отже, як бачимо, твори Євгена Плужника співвідносяться із суспільними тенденціями розвитку радянської драми зазначеного періоду. Тому доробок письменника слід розглядати в контексті цілої української радянської драматургії 20-х років. Вони є цікавою ланкою в художньому літописі життя нашої країни в роки перехідної доби.

Та що найважливіше - їхні герої є психоаналітичними типами, які відповідають новоствореному соціумові.

2.2. Проблема вживання в «роль будівничого», або спроба знищити «старе коріння»

Наскрізною проблемою усіх трьох п'єс Євгена Плужника є роздвоєність героїв між вимогами суспільства та власним сумлінням. При цьому, в даній ситуації несвідомо утворюються два ворожі між собою табори. Якщо одним властивий раціоналізований конформізм, то іншим - відчайдушна резистентність. Діти стають в опозицію до батьків. Тільки ця опозиція виявляє себе по-різному, а батьки, в свою чергу, намагаються зрозуміти дітей і продовжують жертвувати собою.

У трагікомедії «Змова у Києві», як і в «Професорі Сухорабові», прикладом наслідування для дітей є саме батько. Образ батька позбавлений однозначності, яка б засвідчила перемогу ідеології доби чи її поразку.

В основному, він представлений як досить активний робітник радянської влади, який помилково вірить у те, що більшовики здатні змінити життя на краще.

Інженер Лукаш (трагікомедія «Змова у Києві») обурений поведінкою свого молодого сина Василя, який є запеклим українським шовіністом і носієм модерних поглядів.

На іронічно-глузливе синове: «Я інженер, а не бригадник, прошу!» - яке прозвучало з певною зверхністю, Лукаш відповідає просто:

Я довів не раз,

З ким я іду і з ким іти я хочу!

Без зайвих слів, без непотрібних фраз

Включивсь в добу напружено-робочу,

Щоб робітничий будувати світ,

Щоб Україну наново творити;

І хай беруть на суд мене на звіт

І громадянство наше, й рідні діти,

Моє сумління чисте! Так лише Мого народу прислужуся долі,

Того народу, що посів уже,

Мовляв Франко, в народів вольнім колі!

І тільки так стара душа моя

Розв'язує фатальний цей трикутник - Соціалізму, нації і «я» !

Здається, що у цих словах представлена позиція людини, яка зробила свій вибір та впевнено крокує до мети разом із новою владою. Та, насправді, герої Євгена Плужника є будівниками соціалізму лише формально. І в цьому ми переконаємось не лише на прикладі інженера Лукаша, якого вважають авторським «я», а й інших героїв.

Радянська влада, зруйнувавши традиційні погляди на сім'ю, не змогла цілком вирвати інстинкту батьківства, який певною мірою пов'язаний з архетипами. Саме тому не вдається «поставити всі крапки над і» у відносинах між людьми Плужникових п'єс. Спроба використовувати чуже в якості власного не могла призвести до щасливого розв'язання конфлікту між особистістю та владою. Врешті решт, у вирішальний момент, коли йдеться про життя і безпеку рідного сина Аркадія, інженер Лукаш довго не роздумує. В результаті соціальний статус стає об'єктом жертвопринесення на вівтарі батьківства.

Сумнівами морального характеру у сфері любові переобтяжена донька Лукаша Валентина, яка, закохавшись у Петренка Андрія, інженера та секретаря парткому заводу, на звинувачення коханого про надто повільну зміну ідеології констатує так:

Тоді ж збагни, якщо любов єдина

Тобі моя жадана, - важко як до неба,

Мені ось звідси перейти до тебе!

Не на побачення, Андрію, - на життя!

Щоб рівною з тобою поруч стати!

Старий мій корінь ти уже підняв - Дай час мені його відтяти.

Репліка Валентини, у якій ключовим є концепт «корінь», свідчить не просто про спробу змінити свої погляди на догоду нового ладу, а про ампутацію людської душі, яка будь-кого перетворить на механізм. На щастя, слова розійшлися із вчинками, оскільки перемогу у цій складній духовній баталії отримала любов до брата. Ця любов допомогла виявити справжнє обличчя її коханого комуніста, який був відданий ідеї настільки фанатично, що не хотів прислухатися до прохань коханої жінки.

На особливе ставлення в очах автора претендує митець. Його провина значно більша за провину цивільного робітника. Тому що митець відповідальний за долю рідного народу і повинен відстоювати свою позицію словом. В даній ситуації, у двох перших п'єсах, ми знайомимося з авторською карикатурою на митця. Це стосується поета Безменного за якого вже відповідає його ім'я, що має своє символічне значення (трагікомедія «Змова у Києві») та поета Міхуватого (п'єса «Професор Сухораб»).

Якщо Валентина приймає умови доби, нехтуючи шлюбом, то Безмежний та Міхуватий - маніпулюють творчістю. Слово в їхніх устах - це дешева маріонетка, яка з легкістю продається і купується. Дивовижним є авантюризм з яким ці «віршомази» пристосовуються до кожної нової влади. Влучний психологічний портрет поета на тлі доби змальовує своїми пророчими словами Семен Олександрович, брат Лукаша і колишній міністр гетьманського уряду:

Так.

І знаєте, поете, - що за знак? -

Таких, як ви, все більшає щороку!

І з такими «будівниками» як поет Безмежний зникають моральні цінності та стираються межі між дозволеним та недозволеним. Правда в устах такого митця має двояке трактування і є занадто гнучкою. їхня доля - роль паразитуючого організму на тілі нації, який живиться рештками зі столу влади.

Семен

Відбувши десь якесь автодафе,

Покаятись нещиро, як то в моді,

І оспівати в пісномовній оді Комуну, патос, трактор, колектив,

Щоб перекреслити колишній свій актив

Сонети, писані в жовто-блакитнім дусі!

Євген Плужник, досконало володіючи підтекстовою майстерністю, акцентує увагу реципієнта на тих представниках української музи, які змінили флейту на фарбовану дудку і стали кустарними робітниками радянської влади.

На перший погляд складається враження, що герої Плужникових п'єс з легкістю переживають отой процес так званої еволюції людини на новому ґрунті, без труднощів змінюють маски патріотів і стають будівниками соціалістичного суспільства. Однак насправді - це оптичний обман. Вони перебувають у стані невизначеності, їх мучать важкі сумніви, які в діалогах виходять назовні гіркою правдою. Такими є слова Аркадія, звернені до Безмежного.

Який бенкет... мерців над Ахероном!

Я, уенерівський бандит поза законом,

І ти, сучасних колективів бард.

А пригадай, - і ти співав не цеї,

Коли мостивсь в поети УНР...

А дрань така, як ти, і тут у шані!

А вкупі ж діяли!.. Та, дурні чи кати,

А ви, натхненці наші, хоч би й ти,

Хто піддавав нам запалу і сили,

Де ви тепер?.. Принишкли мов кроти,

Підфарбувалися... Пролізли в рад службовці...

Крути, Гаврило, скільки хоч крути

Ідеологійка у вас напоготовці!

Як вже не раз доводив історичний досвід, найбільша відповідальність, а також найбільший докір впаде на тих, хто усвідомлював помилковість своїх дій, але все одно продовжував лукавити.

Дійові особи у п'єсах Євгена Плужника немов розрізані навпіл, а знаряддям цього морального розчленування є тиск з боку ідеології. Кожен з них намагається знову стати цілісною особистістю, але це вдається лише окремим представникам. До них належать пророчі голоси таких людей як син Лукаша Василь, якого у переліку героїв Євген Плужник нагородив терміном «український шовініст» з метою приховати від влади своє власне схвальне ставлення до нього, та вже згадуваний нами брат Лукаша Семен.

Василь намагається допомогти батькові повернутися до свого справжнього «я» і часто є іронічним та жорстоким у своєму прагненні вирвати батька з комуністичного баговиння. Син, щоб розбудити його сумління, використовує категорію часу, поєднуючи її з поглядом поколінь надії попередників.

Лукаш

Так, значить, не проща нам час минулий!

Василь

Таким, як ти, й майбутній не простить!

Дешеві наймити! Прикажчики нещирі!

Отара, розпорошена й німа!

Нещасні вірники, зневірені у вірі!

Ви ж світ будуєте, де місця вам нема!

Знання і досвід... прагнення і сили...

Прозріння розуму.. .упертий труд руки - Всім ви торгуєте і все у вас купили,

Щоб збудувати справді світ такий,

Куди таким, як ви, не буде входу!

Автор своїм кассандрівським оком передбачає долю того, хто зрікшись себе змінює власний шлях на манівці. Адже неможливо одночасно бути і слугою, і господарем. У даній ситуації переважає вплив першої ролі. За твердженням Василя, державу можна будувати людям, які є затятими патріотами.

Василь Так. Ти будуєш їх СРСР,

Я хтів би будувати Україну!

Та з ким? З тобою? З иншими, як ти?

Хто проти нації обов'язок святий Змінив на службу? Погляди - на звіти?

Ех, батьку! Як ти маєш червоніти,

Коли тобі спадає думка ця!

Жорстока доба розставила по різні боки барикад найрідніших людей і спотворила світ національних цінностей. Дана проблема стосується і способу мислення нової радянської людини. Вона виявляє себе в словах Аркадія щодо суперечки між батьком і Василем:

Не перебільшуймо! Що сталося, скажи?

Ви ріжних поглядів? Це не сюжет, папаша!

Свої ховай і зневажай чужі, - Так научає нас доба велика наша!

А хочеш діяти, як діяли колись,

Хто ж не дає тобі боротися? Борись!

Вкотре переконавшись у байдужості особистості до свого, яка підтримується жахливою пасивністю, Євген Плужник влучно зробив характерологічний аналіз доби, а також виявив вразливі місця української нації, які знаходять своє втілення в особистостях завжди готових до зради.

Аркадій

Підношу тост

За все, що присмокталось до Радвлади, - За спритних жевжиків, за соціалповій,

За древню наволоч в редакції новій,

За вас, дрібні, середні й більші гади, - Живіть і множтеся!

Плодися і сичи,

Ти, кодло славлене, - підлизи і рвачі,

Недоуки, нездари, кар'єристи,

Непотріб попередніх поколінь!

Присмоктуйся, братва! Вгризайсь, де можна гризти!

Бо влада ця... вас... винищить. Амінь!

Цікавим у трагікомедії є погляд на суспільну роль жінки і її дієвість як представниці української нації. Євген Плужник пропонує нашій увазі відкриття у сфері жіночої психології.

Воно виявляється в тому, що жінка та ідеологія - це несумісні речі, і жінка не здатна захоплюватися ідеєю як національною домінантою у її чистому вигляді. Такий авторський аналіз пов'язаний з Валентиною.

Аркадій З соромом сама собі ладнай,

Бо червоніти маєш ти причину!

Сьогодні ти захоплюєшся ним,

А ще недавно ти захоплювалась мною...

А ділом захопилась хоч одним?

Ідеєю якоюсь хоч одною

Ти захопилася? Ніколи і ніяк!

Хоч деклямуєш ти про них захоплено і палко!

Я зрозумів тебе! Ціна тобі п'ятак,

Героїв чергових ідейна приживалко!

Часто вибір людини на користь нової влади у драматурга породжений пошуком нових вражень, нудьгою чи почуттям до об'єкта з опозиційною ідеологією.

Безмежний Ти занудилася в оточенні рідні

Людей консервативних; твій Кирило - Ні се ні те, ні масло ані мило...

А ти ж, Валюшенько, людина вольова!

Тобі потрібні сила, не слова!

Потрібний чин тобі, хоч би й химера чиста!

Так, Валю, ти й дійшла до комуніста.

Та вір мені, голубко, він і ти - «Дистанция огромного размера»!

Її не так-то легко перейти Тридцятилітній доньці інженера!

Ні, хто в минуле вріс і вшир, і вглиб,

Зростеться із сучасністю навряд той...

Ми комунізм прийняти ще змогли б,

А комуністи... це занадто!

Автор даними словами наче констатує факт, загальновідому істину. Особистість не стільки змінювала погляди через симпатію до радянської влади, скільки через пасивність рідних «пророків слова». Інші ж, такі як цивільні робітники, у трагікомедії сприйняли експлуататорство власної праці з боку влади за честь. їхня холопська покірність і бажання коритися у всьому керівництву стали символом ганебного тавра, з яким народжується кожне нове покоління українців.

Свою позицію щодо ролі людини як будівничого комунізму автор передає через Семена Олександровича, брата Лукаша:

Той людям не суддя,

Кого сучасність кинула в підсудні!

Ех, голубе, які це сірі будні,

Яке убоге, миршаве буття,

Коли тобі ні місця, ані діла!

Стоїш один, мов тичка поруділа,

Край голосного людського шляху...

Ковтай пилюку та лічи-рахуй,

Кого злічити й зрахувати годі!

Та все тамуй в душі своїй на споді,

Щоб думкою не стало в голові:

Вони ж ідуть - значить, вони праві!

Євген Плужник зобразив не стільки зовнішню, скільки внутрішню боротьбу людини, яка весь час повинна протистояти спокусі скоритися новій владі і впасти в розпач.

Драматург у кожного героя своїх п'єс вклав частину своєї психологічної напруги, свого болю та опору. Він зробив їх рупорами власних ідей. Ситуацію, в якій опинилася українська держава і її громадяни можна передати словами поета Міхуватого (п'єса «Професор Сухораб»): «Український степ! І ніби він спить... Спить! І ніби він бачить сон - самого себе! Розумієте, бачить у сні самого себе - і не пізнає - так він змінився. Уже не тирса і не пшениця, а все фабрики, заводи, аероплани... Невже це я? Це питає степ. Розумієте, прокинувся і питає:

Невже це я? А звідки ж то узявся Цей дим густий... ».

Отже, можна стверджувати, що жоден із героїв Євгена Плужника не зміг перейти тієї межі, за якою завершується людина і починається комуніст. Письменник і його герої вперто боролися із добою.

2.3. Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством

Євген Плужник, як і інші письменники епохи Розстріляного Відродження, перебував у складних суспільних перипетіях. Хоч він і не виявляв свого спротиву більшовицькій владі пафосними гаслами, але його незгода була присутня в іншій формі - вона мала психологічний характер і випробовувала сумнівами внутрішнє «я» митця.

Протистояння Євгена Плужника із суспільством розпочалося після написання перших творів. Підтвердженням цієї думки є активна реакція критики на написане ним.

Ось виходить Ппужників роман «Недуга». Публіка сприйняла його прихильно, і наступного року «Недугу» було перевидано. Реакція колег була стримана: буває, мовляв, і краще! Безперечно, друзі-письменники прихильно ставилися до свого колеги, бажаючи йому творчого успіху і визнання, а головне - розуміння від читачів. Думка критиків була неоднозначною.

Літературознавець В. Державін (він, до речі, писав про Є. Плужника і на еміграції) прорецензував щойно з'явлену книгу якнайуважніше. Він дійшов висновку, що «Є. Плужник після «Недуги» залишається значним ліричним поетом, і його спроба поширити свою письменницьку творчість у зовсім іншій галузі показує, у всякому разі, інтенсивний зріст його письменницької свідомості; а той факт, що він удався до найактуальнішої - в даний момент - проблеми «міського роману», дозволяє надалі надіятись на кращі конкретні здобутки, в разі, коли він зуміє вдумливу лаконічність своєї лірики перекласти на мову белетристики».

Із даного твердження випливає, що письменників роман не можна назвати довершеним, хоча насправді він має глибоку філософську та психологічну основу, яка правдиво відтворює дану епоху, еру моральної деградації і пошуків людини в умовах соціалістичного суспільства.

Письменник розуміє, що критика на його твори може мати руйнівну силу. І ця руйнація швидше стосуватиметься внутрішнього світу, для якого гармонія є надзвичайно важливою і навіть незамінною. Однак він не зупиняється ні перед чим.

У журналі «Життя й революція» Є. Плужник публікує свою п'єсу «Професор Сухораб». Високовчена Л. Старинкевич хутко знаходить їй належне місце: «До «проблемних» творів треба залічити й Плужникову драму «Професор Сухораб». Автор, визнаний митець у галузі поезії (хоч і занепадник) і слабий прозаїк, виступає вперше як драматург. Він виявляє в цій драмі технічне вміння розгорнути дію за законами отієї інтелігентської чеховсько-андрєєвської драматургії, що для неї обов'язковий млосний і марудний тон з деякими спалахуваннями «ідеалів людськості», що гинуть серед похмурого і нудного оточення. Носій цих «ідеалів людськості», за традицією, є «професор-інтелігент». Є. Плужник залишився вірний цій традиції й на тлі сучасності відтворив знайому постать нікчемного, але благородного професора Сухораба. Як доктор Штокман, він лишається одинокий серед бруду, міщанства і шахрайства, що його оточує. Щоб підсилити ефект, автор вводить цей бруд, міщанство і шахрайство в родину професора, позбавляючи його особу будь-якої підтримки. Індивідуалізм у розумінні отих «ідеалів людськості» таким способом не дуже підкреслений. «Самокритика в авторовім змалюванні нової «радянської» буржуазії і міщанства набирає характеру занадто похмурого засудження. Бувши невірно поставленою, проблема боротьби з міщанством художньо втілена хоч із технічною вмілістю, але без будь-якої життьової переконливості й конкретності» (журнал «Червоний шлях», 1929, №№ 8-9, с. 259)» [59, 1].

У сказаному спостерігається відверта неприязнь до психотипів Плужникової п'єси. Авторка впевнено виявляє своє прихильне ставлення до радянської влади, а це, як відомо, ніколи не дозволяло сприймати речі такими, як вони є, тобто ставитися до творчості без власної суб'єктивної оцінки, що ґрунтується чи то на симпатії, чи на антипатії.

Коли Євген Плужник завершив трагікомедію «Змова у Києві» - річ, яку визнавав підсумковою для себе, принаймні для того етапу своєї творчості (а він же виявився останнім), Спілка радянських письменників України не могла залишитися осторонь цієї знаменної події. На Четвертому пленумі оргкомітету Спілки радянських письменників України тодішній ідеологічний вождь і наглядач над літературою І. Кулик висловив свою думку щодо творчості такої поліфонічної особистості, як Є. Плужник, з точки зору схоластичної ідеології, давши йому психологічну оцінку відповідно до вказівок і вимог влади, забуваючи про людину.

Його слова підтверджують наявність суспільної схеми, якій повинні були підпорядковуватися всі сфери життя, не оминаючи й особисту: «Говорячи про процес ідейної перебудови ряду письменників, основних кадрів кваліфікованої літературної інтелігенції, я повинен зробити певне застереження. Неправильно, товариші, було б вважати, що цей процес є якийсь механічний і простий, що він відбувається «по щучому велінню», самопливом. (...) ... цілковитою наївністю було б вважати, що ця перебудова може завершитися одразу й остаточно, що всякий, хто ступив на шлях перебудови, тим самим одразу вже пориває з минулим, звільняється від інерції минулого, що ми подолали вже остаточно клясово-ворожі впливи на письменників тощо. Перебудова - це складний, затяжний і для деяких письменників хворобливий процес. (...) Є. Плужник надіслав свою віршовану трагікомедію «Фашисти» до редакції основного журналу «Радянська література». Ця трагікомедія, коли її брати в цілому, свідчить про безперечний початок перебудови Євгена Плужника, що у Плужника є вже певний розрив зі своїми колишніми ідейними позиціями, що він порвав з неоклясиками, позиції яких ми завжди визнавали за буржуазно- націоналістичні. Зміст цієї трагікомедії такий: він у ній подає цілу шеренгу типів інтелігенції і української, і російської, тобто росіян на Україні, технічну інтелігенцію, інженерів. Одні з них щиро працюють з Радвладою інші, навпаки, займаються шкідництвом... Тут же він показує і побут на виробництві, боротьбу, що розгортається на великих підприємствах. З цих місць видно, що Плужник серйозно вивчав матеріал, працював особисто над ним, придивився до виробництва; кінчається дія перемогою комуністичних елементів і тих, що орієнтуються на комуністів, йдуть за партією. Все нібито гаразд. А проте, коли ви вчитаєтеся уважно в рукопис, ви побачите, як важко перебудовуватися деяким письменникам, як важко, зокрема Плужникові, позбавитися свого українського націоналізму, як старі зв'язки в'яжуть його з неоклясицизмом, і наш з вами обов'язок полягає в тому, щоб допомогти йому порвати нитки з тим старим і почати спільно з нами працювати, коли він цього бажає» (журнал «Червоний шлях», 1933, № 4, с. 92-94) [59, 2].

Насправді, жоден з героїв Євгена Плужника не зміг перебудувати себе на новий лад. Та що найголовніше, завдяки своїй метамовності драматург показує моральний вибір людини на користь національного на підсвідомому рівні. Йдеться аж ніяк не про перемогу комуністичного ладу - йдеться про людину, яка зійшла на манівці і страждає через це. Відчувається примарність даної перемоги. Протистояння автора присутнє в словах Семена («Змова у Києві»):

Я, друже дорогий,

За кожного, хто звик не продавати

Ні серця власного, ні поглядів своїх!

Це життєве кредо людини більшовицька цензура пропустила повз увагу. Саме тому драматург опинився на Соловках, незважаючи на те, що інші вважали його напівприхильним до радянської влади.

До нас дійшли три Плужникові п'єси. Доводилося чути і про четверту - найпершу, звалась вона «Болото», але жодних слідів її не поталанило відшукати. П'єси ж «Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті» написано було - за деякими даними - ще до «Недуги», але оприлюднено лише 1929 року. Євген Плужник зробив у цих п'єсах, як нам здається, певні серйозні відкриття - не лише тематичні, а й стилістичні. Тому лише, що п'єси на десятиліття було «вилучено з обігу», ці Плужниківські новації не було вчасно підхоплено і розвинуто.

Сам же Є. Плужник оцінював свої «прозові п'єси» доволі стримано: «їх дивитимуться з цікавістю. Не більше». А от віршовану трагікомедію свою цінував дуже високо і дорожив нею надзвичайно... В цій трагікомедії живий співвітчизник звертався до живих співвітчизників. Намагався їх розважити, допомагав їм розібратися в хитросплетіннях політичної гри, переливав у їхні душі свою іронію та людяність. Аби вони, всупереч усьому, вижили, не згинули безслідно, вистояли в нещадній боротьбі. Проте Плужників випадок особливий - знехтувавши його власною формулою світо- і сюжетоскладання, «доглупатись» до закладених у цей багатошаровий твір поетичних і політичних істин навряд чи можливо.

Всупереч тим великим сподіванням, які Є. Плужник покладав на свій твір, він так і не дочекався справедливого суду від сучасників, та й від потомків дожидався довго і терпеливо.

Протистояння письменника словом стало пророчим для нашого часу, XXI століття. Можна, безперечно, і проминути, і не помітити Плужникової прози, Плужникової драматургії. Може, навіть без них спокійніше. Проте його персонажі ходять між нами, сидять поруч і з нас же нахабно кепкують. І Кисличка, і Єремєєв, і Безмежний, і брат Аркадій, і брат Василь є прототипами сучасної української людини.

Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що Євген Плужник боровся з новою системою своїм особливим способом, а саме - правдою, за що і поплатився тривалим засланням на Соловки, де і помер. Контекстуальне значення його драматургії актуальне не лише для доби в якій творив митець, воно є художньою схемою розвитку українського суспільства. Саме тому ми не маємо права оминути увагою історичної ролі його творчості.

Висновки

У процесі дослідження драматургії Євгена Плужника в контексті доби ми звернулися до екзистенціалізму як домінанти його поліфонічної творчості, яка включає не тільки драматургію, а й поезію та прозу. При цьому ми розглянули екзистенціалізм і з літературознавчої, і з філософської точок зору, не забуваючи представити його у світлі світової літератури та використовуючи твори інших відомих письменників-екзистенціалістів.

Працюючи над розкриттям суті екзистенціалізму як окремого повноцінного напряму, ми сконструювали психологічний портрет особливого героя - особистості у вирі екзистенційного протистояння. Головними рисами характеру такого героя стали відчуження, самотність, нудьга, біль, а також вміння робити вибір в екстремальних ситуаціях. Адже, за Сартром, кожна людина має зробити свій вибір. При цьому вона повинна обов'язково послуговуватися інтуїцією як ще однією категорією буття.

Екзистенціалізм, сягаючи своїми витоками світової літератури, глибоко зрісся із творчістю Євгена Плужника. Його герої вступають у протистояння з добою, виявляючи свою незгоду екзистенціальною мовою. Вони використовують мовчання, відчуження, втечу, усамітнення та інші способи порятунку в кризових ситуаціях. І ці елементи у формуванні їхніх характерів промовляють впевненіше та багато значніше, ніж будь-які слова.

Професор Сухораб (п'єса «Професор Сухораб») не може змиритися з духовною деградацією власних дітей і тому змушений під впливом тягаря власного сумління покинути рідний дім. В його образі яскраво представлена позиція автора щодо тих змін, які відбувалися в людях нової радянської держави, та системі їхніх цінностей. Проблема невлаштованості людини, попри обіцяне з боку влади безхмарне майбутнє, є символічним кодом трагічного покоління митців 20-30-х років XX століття.

Г ерой трагікомедії Євгена Плужника «Змова у Києві» Лукаш роздвоюється між почуттям і страхом за долю сина та умовами доби, згідно з якими син Аркадій підлягає фізичному знищенню. Специфіка зіткнення почуття і обов'язку, властивого класицизму, тут набуває нового ідеологічного забарвлення. Вибір Лукаша співзвучний з вибором Є. Плужника, який не боровся із владою пафосними політичними гаслами, а навпаки, завжди впевнено намагався відтворювати правду у своїх творах.

Протистояння героїв драматурга відбувається не стільки на зовнішньому рівні, скільки на рівні сумління. Деградація поколінь у п'єсах Є. Плужника представлена неоднозначно. Провідний герой залишається стійким до впливів навколишнього середовища, тоді як його оточення виявляє ступінь своєї еволюції чи деградації через щоденний вибір. Легкі риси деградації спостерігаються найчастіше у представниках нового покоління, дітях, які мають великі амбіції та вимоги при відсутності бажання працювати над собою.

Важливим у процесі дослідження є виявлення особливостей драматургії 20-30-х років. Ми визначили, що за своєю тематикою та проблематикою вона взаємопов'язана. Та що найголовніше, драматурги майже завжди порушували питання роздвоєння особистості, коли не має значення, чи це інтелігентська сфера, чи поле бою. Нам вдалося простежити ідеологічне засліплення героя, який під впливом життєвої правди все-таки еволюціонує, оскільки у відповідний момент приходить усвідомлення абсурдності боротьби на користь радянської влади. Відбувається національна самоідентифікація людини на тлі пореволюційної дійсності.

На відміну від попереднього розвитку драматичної думки, відбувається зміна тематики та проблематики, і це також можна вважати досягненням доби. Адже, порівняно з попередньою драматургією, у п'єсах 20-30-х років концентрат психологізму та філософічності значно вищий. Індивід, виходячи з естетичних категорій доби, замислюється над глобальними питаннями: кохання чи пристрасть, духовне чи тілесне, раціональне чи ірраціональне.

Відбувається, так би мовити, пошук виходу із суспільної пастки ціною власного спокою. Формально приймаючи нову ідеологічну базу, драматурги продовжують висвітлення найбільш гострих національних проблем.

Досліджуваний нами драматург Є. Плужник створює екзистенційно самотнього героя, який, проте, готовий радше прийняти вигнання, ніж зручно продати себе на догоду владі. Такий герой ніколи не здеградує, оскільки біль, самотність і відчуження стали для нього естетично вищими за брехню та підступ. Якщо вже не можна стати у пригоді рідній Батьківщині своєю діяльністю, то бодай віддати їй частину своєї зболеної душі та вірність національним цінностям. Степан Кирилович із комедії «У дворі на передмісті» нехтує думкою оточення, приймаючи дружину-зрадницю. Ми переконуємося в тому, що поведінка героїв є високоморальною.

У результаті нашого дослідження, заглиблюючись у психологію героїв п'єс Є. Плужника, ми виявили могутній вплив психоаналітичного чинника як ключового над тлі доби. їхні душі є постійним полем для боротьби трьох начал людської психіки - Воно, Я і Над-Я. Найбільш поширеними термінами є лібідо та сублімація. Особистість намагається знайти вихід із напруженої ситуації, або підкорившись їй, або спрямувавши свою енергію в інше русло, абстраговуючись від навколишньої дійсності. Дружина художника Кирила Валентина зраджує чоловіка з інженером Петренком, повністю нівелюючи цінності сімейного життя і йдучи за інстинктом, що цілком відповідає ідеологічним канонам епохи («Змова у Києві»). Героїня п'єси «У дворі на передмісті» Ольга, поховавши чоловіка, одразу кидається в обійми дрібного урядовця Подільського.

Декому з героїв вдається дійти до відчуття катарсису, але це досягнення реалізується ціною власного життя. Так стається із сином Лукаша Аркадієм (трагікомедія «Змова у Києві»), який, не знайшовши виходу із важкої ситуації і не бажаючи здатися владі, завершує життя самогубством.

Отже, в результаті аналізу драматургії Є. Плужника в контексті доби нам вдалося відповісти на поставлені запитання та виявити, що історична доба майстерно відображена автором і відповідає психології його героїв.

Список використаної літератури

1. Бажан А. Євген Плужник в Умані: Спогади // Сучасність. - 2005. - №4. - С.121-122.

2. Базилевський Б. Євген Плужник // Базилевський В. І зав'язь дум, і вільний лет пера. - К., 1990. - С.156-177.

3. Барабаш А. Інтимні мотиви в поезії Є. Плужника // Українська мова та література. - 1999. - №4. - С.12.

4. Бондаренко А. Збагнув усю непереможність днів. Текстове поле «людина в часі» в художньому мовомисленні Євгена Плужника // Урок української. - 2005. - №1-2.-С.27-29.

5. Бутенко Н.Ю. Динаміка міжособистісного конфлікту (за Д. Дена) //

Бутенко Н.Ю. Комунікативна майстерність викладача: Навч.посібник. - К.: КНЕУ, 2005. - Є.225-236.

6. Бутенко Н.Ю. Емоційні та раціональні інтереси в конфлікті // Бутенко Н.Ю. Комунікативна майстерність викладача: Навч.посібник. -К.: КНЕУ, 2005. - Є.273-352.

7. Гордієнко В., Копець В. Психологія особистості: в біографіях, подіях, портретах. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

8. Гришин-Грищук І. Останні дні поета: Є. Плужник // Плужник Є. Змова у Києві: роман, п'єси. - К., 1992. - С.418-427.

9. Життя і творчість Є. Плужника // Дивослово. - 1998. - №6. - С.56.

10. Жулинський М. Євген Плужник (1898-1936) // Жулинський М. Із забуття в безсмертя. - К., 1990. - С.316-331.

11. Зеленко Г. Загадковий напис Євгена Плужника // Дніпро. - 2005. - №11-12. -С.134-137.

12. Коваленко Г. Остання зустріч з Григорієм Косинкою // Українська мова та література. - 2004. - №25-28. - Є.26-38.

13. Ковалів Ю. ...Виріс я на межі двох світів. До 100-річччя від дня народження Євгена Плужника // Дивослово. - 1998. - №12. - Є.5-7.

14. Ковбас Б., Костів В. Ефективні шляхи і способи попередження та розв'язання сімейних конфліктів // Ковбас Б. Родинна педагогіка: У 3-х т. - Івано-Франківськ, 2006. - 210-238.

15. Кореневич М.Л. Типологія та поетика драматургії М.Куліша у контексті європейської і нової драматургії. - Автореферат дис.. ..канд.філол.наук. - К.,

2008. -С. 2-15.

16. Крижанівський С. Євген Плужник. До 70-річчя з дня народження українського поета // Українська мова і література в школі. - 1968. - №12. - Є.87-88.

17. Кудрявцев М.Г. Драма ідей в українській новітній літературі. - Автореферат дис...д.філол.наук. - Харків, 2008. - Є. 1-33.

18. Куриленко І.А. Роман Є. Плужника «Недуга»: спроби екзистенціального аналізу // Вісник Харківського національного університету їм. В.Н Каразіна. Серія: Філологія. - Харків, 2005. -№666. Вип. 45. -С. 74-76; С. 109-112.

19. Лавріненко Ю. Євген Плужник: поезія // Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. - Антологія 1917-1933.-Мюнхен, 1959. - С.273-283.

20. Літературознавчий словник-довідник: Друге видання, виправлене, доповнене. - К.: Видавничий центр «Академія», 2006.

21. Лощинська Н.В. Журнал «Червоний шлях» та літературний процес 20-30-х рр. в Україні. - Автореферат дис... канд. філол.наук. - К., 2006. - С. 2-15.

22. Лущій Є. Плужник і Підмогильний: у складних філософських пошуках // Українська мова та література. - 1999. - №4. -С. 10-11.

23. Михальчук У.Д. Конфлікти та причини їх виникнення // Психологічна газета. - 2007. - №4 (лип.). - Є. 16-18.

24. Мороз-Стрілець Т. Репресований через місяць: [Спогади про поета Є. Плужника] // Вітчизна. - 1988. - №12. - Є.156-157.

25. Не треба сліз, моя далека Галю! Кохання Є. Плужника //Галичина. - 2006. - 8 червня. - С.16.

26. Новиченко Л. Євген Плужник. - В кн.: День поезії. - К., 1965. - С. 140-141.

27. Новиченко Л. По той бік спокою [Є. Плужник]. - В кн.: Новиченко Л. Не ілюстрація - відкриття. -К., 1967. - С.251-326.

28. Новиченко Л.М. По той бік спокою: Поезія Є Плужника. - В кн.: Новиченко Л.М. Вибрані праці: В 2-х т. (Т. 2). - К., 1984. - С. 271-332.

29. Пономарьов В. Поет з хрещатої долини: [Є Плужник] // Дзеркало тижня. 2009. - 7 лютого (№4). - С.16.

30. Русинка І. Психодіагностика, прогнозування і профілактика конфліктів // Русинка 1.1. Конфліктологія. Психотехнології запобігання і управління конфліктами [Текст]: навчальний посібник. -К., 2007. - С.159-195.

31. Солодовник Т. Барви Плужникової поезії // слово і час. - 1998. -№12. - С.22-25.

32. Соложенкина С. Горькие прозрения: О судьбе и творчестве [позта] Е.Плужника // Лит.обозрение. -1991. - № 10. - С. 19-21.

33. Скрида Л.М. До питання про майстерність 1-ої книги Плужника «Дні» // Вісник Київського університету №15. Серія: філологія, 1973. - С.6-67.

34. Скирда Л. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. - к.: Дніпро, 1989. - 151с.

35. Скирда Л. Євген Плужник - драматург // Радянське літературознавство,

1972. - №7. - Є.30-36.

36. Скирда Л.М. Плужник Е.П. (писатель и время). - Автореферат дис. на соиск. уч.степ.канд.филол.наук. - К., 1974. - 20с.

37. Скирда Л. Повернувся назавжди: [Про українського поета Є. Плужника] Вітчизна. - 1988. -№12. - С. 148-155.

38. Скирда Л. Про роман Є. Плужнка «Недуга» // Українське літературознавство. Респ. міжв. Збірник, 1972. -Вип. 15. - С.81-86.

39. Скирда Л. Соціальна обумовленість літературних типів у творчості

Є. Плужника. Етика і естетика // Міжвуз. наук, збірник, 1972. - Вип. 12. - Є.79-84.

40. Славутич Яр. Євген Плужник // Славутич Яр. Розстріляна муза. - К., 1992. - С.116-122.

41. Тайга М. Як помер на Соловках поет Є. Плужник Дніпро. - 1991. - №1. - С.178-202.

42. Токмань Г. Діалоги Є. Плужника з душею: лірика // Вітчизна. - 1999. - №1 - 2.-С.140-143.

43. Токмань Г. «Дні» Є. Плужника: художній обряд і філософія. До 100-річчя письменника // Дзвін. - 1998. - №11-12. - С. 138-141.

44. Токмань Г. Майстерність вірша і образу // Токмань Г. Жар думок Є. Плужника: лірика як художньо-філософський феномен. - К., 1999. - С. 138- 149.

45. Токмань Г. Мистецтво мовчання: один із феноменів лірики Є. Плужника Сучасність. - 1998. - №9. - С.114-177.

46. Токмань Г. Прекрасні «помилки» Є. Плужника Українська мова та література. - 1998. - №42. - С.2-3.

47. Токмань Г. «Скривавлені сліди» й «Огниста радість» (Спроба хронологічного прочитання лірики Є. Плужника) Слово і час. - 1998. - №2. - С.39-44.

48. Токмань Г. Художньо-філософська своєрідність екзистенціальних мотивів у ліриці Є. Плужника // Токмань Г. Жар думок Є. Плужника: лірика як художньо-філософський феномен. - К., 1999. - С. 75-137.

49. Токмань Г. «Це закон: замруть червоножили...» (Мотив смерті в ліриці Є. Плужника) // Дивослово. - 1998. - №6. - С.57-59.

50. Токмань Г. Чи знав Є. Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і час. - 1999.-№4-5.-С.63-65.

51. Трухін І.О. Конфлікти та засоби їх вирішення // Трухін І.О. Соціальна психологія: Навч. посібник. -К.: УНЛ, 2005. -С.132-137.

52. Хоцяківська І. Кохання у затінку смерті в інтимній ліриці Володимира Сосюри і Євгена Плужника // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. - Вип. 7. - К., 2002. - Є.86-96.

53. Чаплигін А. Ризик та мислення індивіда в умовах внутрішньоособистісного конфлікту // Соціальна психологія. - 2004. - №6. - Є.132-137.

54. Череватенко Л. «Брешете ви, кому ясно усе!» (Є. Плужник) // Урок української. - 2001. - №6. - С.48-53.

55. Череватенко Л. Від Дніпра і до «Дніпра» [Про п'єсу Є. Плужника «Змова у Києві»] Дніпро. - 1988. - №8. - С.20-25.

56. Череватенко Л. Все, чим душа боліла [Євген Плужник - підбірка віршів] Дніпро. - 1988. - №8-9. - С.70-95.

57. Череватенко Л. «Експеримент такий...» (поезія Євгена Плужника) Дніпро.

1994.-№9-10.-С.84-88.

58. Череватенко Л. Поет на Єоловках і вдома: (Про Євгена Плужника) Вісті з України. - 1996. - 31 січ. - Є.8.

59. Череватенко Л. «Фатальний цей трикутник»: Є. Плужник Плужник Є. Змова у Києві: роман, п'єси. - К., 1992. - Є.3-27.

60. Чорна М. Образ осені в ліриці Є. Плужника Українська мова та література. - 1999. - №4. - Є.11.

61. Шудря М. Співець «Зранених днів»: Євген Плужник: нові знахідки Українське слово. - 1999. - 15 квіт. - С.14.

Размещено на Allbest.ru