Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка

Зміст

Вступ

Розділ 1. Літературна творчість Б. Грінченка

Розділ 2. Характеристика інтелігенції у повістях «Сонячний промінь» і «На розпутті»

Розділ 3. Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка (за повістями «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На початку 80-х років XIX ст. в українській літературі, науці та громадському житті з'явилася яскрава постать -- Борис Грінченко (1863--1910), людина феноменальної працездатності, талановитий письменник, фольклорист і етнограф, мовознавець-лексикограф, літературний критик і публіцист, організатор художньої періодики і видавець численних художніх та науково-популярних книжок. Іван Франко високо цінував Грінченка як творчу особистість, як людину, яка, працюючи без відпочинку, долаючи цензурні заборони і перешкоди, відстоювала інтереси рідної культури. В усіх його різноманітних за жанрами і тематикою творах виявлялася щира любов до України, цільний демократизм, гострі оцінки тодішнього суспільного устрою.

Творчість Грінченка свідомо підпорядковувалася вихованню національної гідності в українців, будівництву рідної культури. З притаманною йому щирістю письменник заявляв, що завжди «йшов туди, де розум посилав», близько до серця сприймав тяжкі будні народного життя, тому почуття відповідальності інтелігента за страждання трудівників, усвідомлення народної недолі визначали проблематику й ідейний пафос його творів.

Об'єктом художнього дослідження були насамперед селянські будні. Отож, з віршів поета поставали «смутні-невеселі» картини убогих нив і сіл, «обшарпаний люд», його одвічні прагнення вирватися із зачарованого кола злиднів і безземелля. Про беззаконня, насильство сільської адміністрації й міського «начальства» йдеться в оповіданнях про селян, їхніх дітей та народних учителів. Болюча тема села органічно входить навіть у повісті «Сонячний промінь» та «На розпутті», присвячені шуканням українською інтелігенцією свого місця в суспільному житті.

Гіркі роздуми про недолю соціально і національно поневоленого рідного народу знову й знову повертали Грінченка до життя селянства як осердя українського етносу. Так з'явилися повісті «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902), нерозривно пов'язані темою соціальних суперечностей в українському селі на зламі століть, які зруйнували патріархальну хліборобську родину, принесли горе батькам, скалічили долю синів.

Актуальність нашої роботи полягає в дослідженні психологізму у повістях «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка.

Об'єкт дослідження - творчість Б. Грінченка.

Предмет дослідження - повісті «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка.

Мета дослідження - проаналізувати повісті «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка.

Основними завданнями роботи є:

1) розглянути літературну творчість Б. Грінченка;

2) дати характеристику інтелігенції у творах Б. Грінченка «Сонячний промінь» і «На розпутті»;

3) проаналізувати психологізм та реалізм художньої прози Б. Грінченка (за повістями «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами»).

Аналіз літератури. Вивченню творчості М. Петренка присвятили свої роботи такі науковці, як Ю. Шерех, О. Гончар, Г. Нудьга та ін.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що в ній даний аналіз повістей «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі. Під тихими вербами», а також особливості творчості Б. Грінченка.

Теоретична і практична значущість роботи полягає в тому, що результати курсового дослідження можуть бути використані при вивченні творчості Б. Грінченка.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Літературна творчість Б. Грінченка

Обдарований поет, який немало посприяв виведенню українських лірики й епічної поезії на нові -- ширші -- шляхи розвитку. Перекладач, видавець багатьох видань, невтомний дослідник і популяризатор народних скарбів, педагог і громадський діяч, лідер родинного літературного осередку й знакова постать української науки та культури. Титан праці, лицар України та національної ідеї -- все це він, хворий чоловік, змушений нелегко заробляти на хліб насущний для родини, -- Борис Грінченко. Такі люди, як Б. Грінченко, несли з собою перемогу живого духу над зверхніми обставинами, поставивши проти зверхньої сили репресій, як писав Сергій Єфремов, внутрішню силу «активної любови до рідного краю» [1, 86].

Цей чоловік, за словами І. Франка, працював «без віддиху», а в усьому, що писав, виявляв, окрім найглибшого знання української мови, «гарячу любов до України», щирий демократизм, «бистре око на хиби української суспільносте» [1, 87].

Грінченко -- один із тих невтомних діячів помежів'я віків, яких небо дарувало нещасній, розтерзаній чужими кордонами Україні, -- а може, тому й дарувало? Так само як П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, О. Маковей та ін., Б. Грінченко енергійно й многоплідно працював на користь України в багатьох галузях, нагадуючи цим велетів-універсалів доби Відродження.

Навіть більше, прикладом своєї самовідданої творчої і наукової праці, національно-культурної діяльності спонукав бажання суспільності ставати на прю з тяжким самодержавним лихом. Три десятиліття з відміряних йому долею, як і Т. Шевченкові, сорока семи років життя стояв він вірним Вартовим (це один із псевдонімів письменника) на сторожі України, рідного народу та його культури, підносив свідомість рідної нації, зазнавши за це урядових утисків, переслідувань, ув'язнення.

Прагнучи «придивлятися до народного життя», Б. Грінченко, який спершу вчителював у селі, де переважало російське населення, переселився до найвіддаленішого -- українського, хоча звідти доводилося досить далеко ходити на роботу пішки. Це не було виявом якоїсь містичної національної обмеженості, яку закидали письменнику в радянські часи. Просто Борис Грінченко хотів учитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали. За його словами, у полтавському селі він жив по ночах в одній хаті з господарями, квочками, ягнятами й телятами, але «того, чого шукав, мав досить» [9, 23].

У своїх творах Грінченко дуже реалістично зображує всі верстви селянства. Є тут і натовп, для якого головнішими є два відра горілки, поставлені Денисом. «П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона (громада) забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати...» -- болісно пише автор. Важко в нього на душі, бо він співчуває народові, бажає йому щастя. Дійсно, Б. Грінченко -- народний письменник.

Народність виявляється в тому, що Грінченко дуже вболіває за долю селян, тому і подає образ 3інька, який намагається покращити життя. Й одночасно він переживає за те, що серед селян ще багато затурканих, забобонних людей, які нікому й нічому не вірять, хіба що чарівникам і знахарям.

Неможливо залишитися спокійним, читаючи твори Б. Грінченка: скільки там неправди, болю, знущань з народу. А найжахливіше те, що все це справді було, що все це реальність.

Розділ 2. Характеристика інтелігенції у повістях «Сонячний промінь» і «На розпутті»Б. Грінченка

Свого часу А. Кримський зауважив, що найбільш талановито Б. Грінченко виявив себе у прозі. Особливо давалися прозаїку, з погляду вченого, повісті Як запевняв А. Кримський Б. Грінченка, «повість -- то і єсть Ваш властивий «фах»: тут, мовляв, його талант справляє «суцільне враження», а, скажімо, в жанрі драми «виявляється нерівно, оазисами» [1, 87].

У цьому переконує вже перший великий твір Б. Грінченка «Сонячний промінь» (1890), який присвячено діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у широкому розумінні -- символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для зарядження їх долі Саме цій меті -- просвітницькій роботі серед народу -- і віддається головний герой повісті Марко Кравченко. Син чоботаря-п'яниці, що рано лишився сиротою, він, вже як студент останнього курсу історико-філологічного факультету, приїздить на запрошення поміщика Городинського у його маєток для репетиторської праці. Тут, у степовому «зшахтаризованому» селі, і намагається він власним прикладом зреалізувати заповітну ідею, якою пройнявся, -- зближення народолюбного інтелігента з простим людом. Окрім непростих перипетій, що неминуче виникали в цій роботі, сюжет твору розвивається через почуття, яке зародилося у Маркові до поміщицької доньки Катерини (дарма, що юнакові довелося докласти величезних зусиль, щоб ця пройнята зверхністю до «мужицтва», ба тим більше до його мови панночка засвоїла як свою його життєву програму), та завдяки конфлікту героя не лише з сильними світу сього, а часом і товаришами по ідеї: замість зосередження на спільній роботі для народу культурники багато часу витрачали на схоластичні дискусії та зведення дрібних рахунків. «Української інтелігенції немає, існують тільки українські інтелігенти. Кожен з них виробив свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиємусь впливові, а загального, цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тому кожен і різнить поглядами з іншими...» -- такий один з висновків, до якого приходить герой повісті.

Передовсім відтворенням взаємин української інтелігенції з селянством, показом перших кроків до зближення представників українського національно-культурного руху кінця 80-х років з народом і зацікавлює ця повість Б. Грінченка, що стала його спробою не лише порушити в художній формі одну з реальних проблем часу, але й зробити власний внесок у розробку в українській літературі інтелігентської тематики. Як відомо, відносини інтелігента й селянина хвилювали і багатьох інших літераторів -- сучасників Б. Грінченка. Павло Радюк з роману І. Нечуя-Левицького «Хмари», герої-культурники з ряду повістей О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Грішники»), Володимир Горнов у драмі М. Кропивницького «Доки сонце зійде -- роса очі виїсть», Павло Чубань у п'єсі «Не судилось» М. Старицького,-- усе це і є, за висловом Б. Грінченка, «націонали-народолюбці», шерег літературних образів яких поповнив Марко Кравченко. За своїми переконаннями він найбільше перегукується з героями перших двох названих нами письменників: як і вони, Марко щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові -- це просвіта, а найдоцільніший політичний лад -- парламентаризм.

М. Драгоманов закинув свого часу Б. Грінченку, що в своєму творі він прагне «виробити якусь культуру без політики», порівнявши його «наївність» щодо цього з поглядами «певного сорту московських філософів», як-от І. Аксаков та Л. Толстой . Справді, «фантазії російського «самобытничества» (М. Драгоманов) дістали у повісті певне відображення, хоча, уважніше придивившись, знайдемо тут і пряме оскарження дій царату щодо української культури. Акцентування на потребі зосередити увагу на легальному, елементарному в праці серед народу випливає, одначе, не так з глибини переконань письменника, як з реального стану справ, що його спостерігав він в українському селі. Ось, очевидно, логіка, з якої виходив Б. Грінченко: які можуть бути «вищі» форми здійснення інтелігенцією своєї місії та і яка політика, коли народові вкрай необхідний, сказати б, «лікнеп»! Без цього чи й можливе глибоке усвідомлення ним свого становища! Безвихідь, яку насаджують поміщик, піп, урядник, шинкар, навіть учитель -- і недосяжний для трудящих «сонячний промінь» знань, освіти, що бодай допоміг би їм зрозуміти, хто вони і які в цьому світі,-- так розмічені полюси художнього конфлікту твору. З цього бачимо, що розстановка у повісті лояльних акцентів має певною мірою вимушений характер: з погляду письменника, до «вищої» політики народові, як і інтелігенції, треба дійти.

А втім, один з уроків, до якого підводив читача Б. Грінченко, в тому й полягає, що в країні гноблення і мороку навіть безневинна культурна праця набуває в очах захисників режиму саме політичного витлумачення. До культурницьких дій Кравченка насторожено ставляться самі селяни, хоч, зрештою, й уподобали влаштовувані ним читання; довідавшися про «неблагодійні» заходи репетитора (хоч скільки не зринало з його уст запевнень типу: «Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечити його права як нації, але від цього і до розвалення Росії далеко»), поміщик відмовляється від його послуг. Додамо до цього, що від важкої вчительської пращ гине невдовзі і «сонячний промінь» у житті Кравченка -- його кохана і дружина Катерина, котра таки зреклася панського середовища в ім'я єднання з народом (її загибель -- символ того, наскільки слабкими є «сонячні промінчики» супроти царства темноти).

Сучасний читач «Сонячного променя» напевне зауважить наявність у повісті схематизму, «літературності» в окремих сюжетних вирішеннях тощо. І все ж доцільно зазначити: навіть такий прискіпливий рецензент твору, як М. Драгоманов, не оцінював його поспіль негативно, щобільше -- ставив його «високо над другими подібними ж пробами нової українофільської белетристики» .зокрема над «Хмарами» та «Над Чорним морем» І. Нечуя-Левицького. Надто ж звертав він увагу на неперевантаженість твору «темними», резонерськими міркуваннями та наявність у ньому багатьох «живих подробиць». Повість «Сонячний промінь» цікава й у плані засвоєння Б. Грінченком досвіду видатних класиків російської літератури, передовсім І. Тургенєва, що було помічено вже: першими рецензентами.

Помітне зростання романного досвіду Б. Грінченка спостерігаємо в наступній його повісті -- «На розпутті» (1891), яка, порівняно з попередньою, має вищі художні якості її назва, як і «Сонячного променя», символічна. «На розпутті» -- реальне становище, в якому, на. думку автора, опинилась українська інтелігенція, не знаючи як діяти, як зблизитися з народом. «Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію! -- каже один з персонажів. -- Всі ми на розпутті!» [1, 88].

Справді, твір Б. Грінченка -- перша в українській прозі спроба показати різноманіття шляхів, якими йшла (чи сподівалася іти) тогочасна українська інтелігенція. Схарактеризовано тут різні напрямки, погляди, уявлення, відтворено, сказати б, болісний процес пошуків в освічених колах суспільної перспективи. Представників інтелігенції у повісті -- цілий ряд. Бачимо молодь, як от Квітковський, що захоплюється толстовством; знайомимося з прибічниками терористичних дій на погляд Пачинського; зустрічаємо «всеросійських патріотів» на кшталт Давиденка, що починає з порад дочасно «сховатися у своїм українофільством», аби не відштовхувати од себе «ліберальні елементи Росії», а закінчує відвертим ренегатством -- публічною підтримкою урядових дій; представлені, нарешті, й такі «інтелігенти», як Келешинський, впевнені, що у ставленні до життя слід керуватися одним -- узяти від нього якомога більше насолод.

До запальних дискусій, що відбуваються між цими персонажами, спрагло прислухаються головні герої повісті -- Демид Гайденко та Гордій Раденко. Жоден з окреслених тут шляхів їх не влаштовує, адже перейняті вони бажанням якомога ближче зійтися з народом, «розв'язати йому очі». Тому після закінчення університету приїздять вони в село і тут сподіваються прикласти до діла свої демократичні поривання. Те, що це рішення, як і уявлення про напрямки конкретної діяльності, має експериментальний, пробний характер (аж ніяк це не утвердження прозаїком того, що діяти потрібно тільки так), засвідчує заява Гайденка: «...Поїду на село і спробую, що вийде з того, що тат житиме інтелігентна людина у повсякчасних близьких зносинах з народом» [1, 88].

І все ж Б. Грінченко прагне показати Гайденка саме у конкретній праці, котра дала б змогу набути найважливішого -- довіри народу. Ні, ідеалізації останнього з боку героя немає -- навпаки, він добре знає його вади (брак свідомості, неорганізованість), усвідомлює, що «тисячі непроханих учителів» «вчать його по-своєму»: «піп, пан, писар, суддя, солдат, фабрикант, глитай -- ось хто порядкує тепер у нас на селі!». Свідомий багатоманіття утисків, що їх зазнають трударі, Демид всю свою енергію знову ж таки спрямовує на їхнє прозріння. Ставши «культурним» господарем, Гайденко організовує в селі школу, відкриває лікарську практику, пише політико-економічну працю яро селян, збирає етнографічний і лексичний матеріал, влаштовує читання таких творів, як «Чорна рада» П. Куліша і «Тарас Бульба» М. Гоголя, лекції з астрономії і географії тощо. Уся ця культурницька праця, поєднана в фізичною (встаючи в один час з усіма робочими людьми, Демид власноруч столярує, оре, молотить, через що й кажуть про нього: «..Кинув панство та маявся за мужицтво»), дарує героєві відчуття повноти життя, задовольняє його «потребу мати живу, людям корисну діяльність». Наприкінці твору Гайденко переїздить до міста, де разом з вдовою Гордія Ганною, яка стала Лому за дружину, збирає довкола себе гурток інтелігентів-культурників, що мають стати до культурно-освітньої праці.

По-іншому склалися стосунки з селянами у Раденка. Він виявився «підготовленим до копіткої праці, успіх якій приносить наполегливість, в його патріотичних фразах більше було пози, ніж щирості переконань. " Вдало характеризують Гордія портретні деталі Наприклад: «поетична» засека (на противагу «по-мужицькому» вистриженому чубу в Демида). Або: ще в гімназії Раденко прочитав про те, що Наполеон мав звичку складати навхрест на грудях руки, і відтоді ця поза стала його улюбленою. Часто можна було бачити, як серед галасу і метушні Гордій, «мов не помічаючи нічого того, що навкруги робилося (а насправді -- дуже бажаючи, щоб його помітили), стояв... як Наполеон...» [1, 89].

Відзначаючись поверховістю переконань, Раденко уявляє своє життя як «ясний шлях до величного геройства», але буденна дійсність, реальний «мужик», яким він постав перед ним, розвіяла його мрії. Почавши зі щирих народолюбних заходів, він не зміг подолати недовіру селян і через якийсь час, замість єднання, вступив з ними у війну. Потрапив Гордій у безвихідь і в особистому житті: він завдає великих страждань своїй дружині, доводить до самогубства збезчещену ним сільську дівчину Орисю. Остаточно заплутавшись, Раденко вкорочує собі віку.

Два головні персонажі повісті «На розпутті» яскраво ілюструють непоодинокі заклики Б. Грінченка витіснити «інтелігенцію панства» (Гордій) «інтелігенцією мужика» (Демид). «Класичні» представники першої -- «старі українці» -- ліберали, у викритті недбальства та полохливості, непослідовності й лінивості яких письменник має певні заслуги. Що ж стосується другої, то це -- чесна, по-справжньому демократична інтелігенція, яка здатна повністю підпорядкувати себе інтересам експлуатованих. До неї належить різночинна прогресивно настроєна молодь, яку у час створення повісті представляв і сам Б. Грінченко. У майбутньому, за його уявленнями, ця «невеличка купочка» відданих народові людей мала обов'язково побільшати. Тому і переконував письменник: «А нашій зневіреній, кволій інтелігенції неодмінно треба нової течії народної, треба нового духу, котрий інтелігенцію панства переробить в інтелігенцію мужика».

Так саме виразно унаочнюють образи Гайденка та Раденка й наявні у Б. Грінченка заклики знищити «прірву між паном і мужиком», звідки беруть початок звинувачення вульгарно-соціологічними критиками письменника в тому, нібито він намагався примирити два антагоністичні класи. Однак неупереджений погляд засвідчує, що «пан» у висловлюваннях цього типу -- далеко не те ж саме, що «поміщик», «гнобитель», «чужий» чи «свій», ненависний, огидний самому Б. Грінченку; це -- виключно інтелігент -- чесний, настроєний демократично, не зв'язаний майновим становищем, не протиставлений народові ні світобаченням, ні мовними «різнаціями». Показово, що зречення від соціальних привілеїв прозаїк розцінює як неодмінну умову переходу інтелігенції на шлях самовідданого служіння народові. Саме такий крок і робить, вслід за Катериною з «Сонячного променя», Демид Гайденко: задовольнившись культурним господарюванням, він збув землю по дешевій ціні селянам. Зовсім по-іншому чинить Гордій Раденко. Його трагедія, як підкреслює прозаїк,-- то трагедія поміщика, власника великого маєтку, чиї класові інтереси і народолюбні поривання несумісні Так сповнюється у творі конкретним змістом згаданий заклик, що означає, звичайно ж, не примирення селянина з поміщиком («Пана земельника,-- каже Демид,-- не поєднаєш з хліборобом»), а єднання селян і трудової інтелігенції «в одній самосвідомості», що має стати, на думку письменника, запорукою встановлення соціальної та національної справедливості.

Прикладом результативності культурницько-просвітницької праці на селі, як уявляв прозаїк, виступає у повісті образ сільського юнака Андрія Кодоленка. Навчений Демидом грамоті, він завдяки цьому набуває соціального прозріння і виростає у переконаного борця за життя «по правді». Саме цей бунтар-протестант, створення образу якого є, поза сумнівом, заслугою Б. Грінченка, роз'яснює людям несправедливість Гордійового позову за луку, він же своїм дзвінким голосом закликає трударів не підкорятися приставу і становому, котрі прибули усмиряти бунт. Запам'ятовується заключний епізод, у якому ми бачимо цього героя: Андрій стоїть попереду озброєної кілками громади, а солдати проти неї -- з рушницями; серед убитих знайдуть і його...

Сцени, в яких зображено прибуття у Радівку карального загону та розстріл мирної громади, особливо вражають реалізмом і драматичністю та належать до здобутків не тільки Грінченка, а й усієї тогочасної української прози. У стильовому плані повість тяжіє до психологізації, використанням можливостей внутрішніх монологів, які прозаїк щедро вводить у свій твір, досягаючи при цьому природності і переконливості Такі внутрішні монологи Демида (в епізоді, коли не справджуються його надії на особисте щастя), Гордія (коли той мучиться над «світовими питаннями» або пізніше, коли у вигляді образів нараз вимальовуються перед ним поняття «неможливість» і «протилежність»), Орисі, яку пройняли страшні передчуття, тощо. Прагнення до психологічної повноти письменник поєднує з граничною ясністю, простотою, іноді навіть прозорістю письма, що є взагалі характерним для більшої частини Грінченкової прози.

Особливої ж уваги заслуговує повість тим, що її автор впевнено почувається не тільки в народному середовищі, а й, сказати б, в «інтелігентських покоях», а це, як відомо, завдавало ускладнень багатьом тогочасним літераторам. Згадуються тут нарікання І. Манжури на те, як «важко дається» йому «все цивілізоване»: «Лишь тронешь не чисто народную тему, где есть интеллигентное чувство, непременно выходит что-то не то, чего бы желалось». Натомість спостерігаємо у Б. Грінченка органічне відтворення думок і почувань героїв-інтелігентів. Природність мови, належне відчуття письменником міри в наділенні персонажів властивою для них ерудицією (скажімо, вони цитують Гейне і Гете, апелюють до Т. Шевченка, Л. Толстого, А. Міцкевича, М. Некрасова, виявляють обізнаність з дарвінізмом, з тогочасними здобутками в галузі астрономії та філософії),-- усе це мало позитивне значення для збагачення творчого досвіду української прози.

В «Автобіографії» 1898 року сам Б. Грінченко підкреслив, що особливо пальну його увагу в повісті «На розпутті» привернули «хитання й вагання сьогочасної інтелігенції, що не має певних ідеалів» [1, 89]. У заслугу ставив це письменникові також І. Франко, котрий відзначив у статті «Южнорусская литература» «интересные попытки Б. Гринченко» (йшлося про «Сонячний промінь» та «На розпутті») «на фоне современной украинской действительности представить зарождение нового типа радикального демократа и вместе с тем убежденного украинского национала». Ці характеристики ще раз засвідчують, що в своїх інтелігентах-народниках Б. Грінченко не стільки утверджував позитивних героїв, скільки виявляв цікавість до того, чи можна їх знайти у цьому середовищі і випробувати на позитивність. Однак, як бачимо, ні Кравченко, ні Гайденко до рівня позитивних не підносяться. Значною мірою їх образи (особливо першого) бліді, схематичні. Кравченко наприкінці твору впадає у містику. Не бачить читач і переконливих результати культурної діяльності Гайденка. Зрештою, піддаючи критиці Радюка й Комашка з творів І. Нечуя-Левицького і, безумовно ж, маючи на увазі й власний досвід, письменник у 1894 році дійшов висновку: «...Власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття» . Ось чому, повернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Б. Грінченко у дилогії «Серед темної ночі. Під тихими вербами» зовсім облишив інтелігентів-культурників. Село тут зображене «сам на сам»; у боротьбі з силами визиску і темряви воно зайшло у безвихідь. Таке об'єктивне звучання дилогії.

Розділ 3. Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка (за повістями «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами»)

грінченко проза реалізм інтелігенція

Реалізм у художній літературі усвідомлюється як зображення типових характерів у типових обставинах.

Головне, що в центрі уваги письменника знаходяться не просто факти, люди й речі, а ті закономірності, які діють у житті.

Щодо принципу народності, то він розкривається в зображенні Грінченком представників народу, їх духовних інтересів, культурних традицій. Не треба, думати, що надів український одяг, наївся сала -- і став українцем. Перейдемо конкретно до творчості Б. Грінченка, а саме до аналізу його повістей «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами».

Як і більшість українських письменників, автор звертається в цій дилогії до теми села. Повісті «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» нерозривно пов'язані між собою темою тих соціальних суперечностей в українському селі на зламі століть, які зруйнували патріархальну хліборобську родину, принесли горе батькам, скалічили долю синів.

Назва першого твору символічна: трударі, опинившись у жорстоких умовах злиднів, утисків та здирств, не живуть, а скніють у безпросвітній темряві.

Назва ж другої повісті сприймається як іронічна, хоч, може, автор і не хотів цього: із самого твору випливає, що і при дню в зеленому раю під тихими вербами темрява не розвіялася, продовжує панувати лихо ще лютіше і зловісніше, але у фіналі знову звучать сподівання, що колись-таки розвидняється.

Грінченко сягнув у дилогії вершин художнього узагальнення суспільних явищ завдяки глибині й конкретності реалістичного дослідження стосунків між людиною й суспільним середовищем. Розпад недавно такої міцної сім'ї Пилипа Сиваша відбувається прямо на наших очах, і це надзвичайно вражає.

Дикою, темною силою віє від селянського життя. Здавалося б, що може бути краще: біленькі хати, вишневі садочки, земля. Але у цих біленьких хатах відбувається трагедія за трагедією, які гублять родини. А найстрашніше, що неможливо знайти виходу із цього становища. Жахлива, але реальна правда життя народу, яку не можна сховати за вишневими садочками. Тому так страждає разом зі своїми героями автор дилогії про село Борис Грінченко. Яким може бути світ? Світлим, сповненим надії на краще майбутнє. А може видаватися, що це «тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити». Мені здається, що саме в такому світі й живуть герої Грінченка. Загребущість і цинізм стали визначальними рисами вдачі Дениса Сиваша -- одного з трьох братів, які є головними героями дилогії. Він відділився від батька, поставив нову хату, взяв в оренду чужі ниви, обдуривши громаду, скупив «пересельські наділи». Одначе майже в кожному українському селі були такі Дениси, які мали невсипуще око і загребущі руки. Вони, здається мені, ні у кого не викликали поваги, хіба що у таких, як самі. Тому і малює письменник їх з такою зневагою, з таким глибоким сарказмом. У цих новоспечених «хазяїнів», глитаїв на обличчях виділялися тільки «ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів». Чудові портрети! Здається, що не люди сидять, а якісь потвори [10, 33].

Ще однією «потворою», «пропащою силою» виступає в творі Роман Сиваш. Дуже реалістично, на мій погляд, змальовує автор долю злодіїв. Роман не сам по собі став на шлях грабунків. Солдатчина і служба в місті скалічили його душу. А скільки було таких Романів, які не могли знайти свого шляху у житті! Служба відривала їх від рідної землі, вони бачили легкий хліб і не хотіли більше повертатися туди, де потрібно було тяжко працювати. Після міського життя вони більше не вважали себе «репаною мужвою», говорили суржиком, знівеченою мовою, хотіли втертися до панівної верхівки. Але туди не кожний може влізти. Тоді з'являлася злість, яка переростала у крадіжки, пияцтво, бійки.

Розпочинається повість «Серед темної ночі» світлим настроєм, що пройняв серце старого батька, -- повертається середульший син Роман з військової служби. Пилип сподівався, що добре родинне господарство стане ще міцніше, адже три його сини -- «такі косарі, що й трава перед ними горить». З першого погляду може видатися, ніби в батька пішов найстарший син Денис -- уже жонатий, сумлінний господар. Але дедалі виразніше виявлялися в нього не батькові, егоїстичні, шкурницькі нахили. Працьовитим був і наймолодший Зінько -- добрий, щирий, сердечний парубок. Отож батько радів, що до сімейного гурту пристане й Роман. Неймовірно щаслива була й мати: вона особливо жаліла свого «мазунчика», який, поневіряючись на чужині в солдатах, випив добрий ківш лиха, і не могла на нього, пишного та причепуреного за святковим столом, надивитися.

Та радість зустрічі швидко потьмарюється, як тільки хвальковитий Роман чудернацьким мовним суржиком намагається вивищити себе перед «мужиками». Він кожному розповідає, як служив «швейцаром» при палаті (хоч насправді був сторожем і прокрався) а, повернувшись додому, сподівається дістати «приличну для себе должность». Не дивно, що другого дня Роман довго спав і не поїхав з батьком та братами в поле, а потім пішов по селу шукати «образованих». Такими виявилися волосний писар, урядник, крамар. З'єднала ж їх на якийсь момент чарка та погорда до селянина. За столом один казав, що «мужик хитріший за чорта». Другий додавав, що «хоч він і хитрий, але дурний», і для прикладу розказував про «дурного Хому», як той «мило поїв». П'яниці страшенно реготалися, слухаючи сільські побрехеньки, про те, як мужикові перемінили його «хахлацьку голову» на чортову, як кипіли солдат і «хахол» у пекельному казані тощо. Усі разом глузували з «хахлацького язика», а писарка, яка колись служила покоївкою в панів і засвоїла від них кілька російських фраз, тоненько кричала: «Ах прелість! Ах прелість!» [10, 34].

Наведений епізод є важливим для подальшого розгортання сюжету дилогії в аспекті висвітлення однієї з її тем, пов'язаної з національним виродженням сільської верхівки, показом природної деградації зіпсованого русифікаторською системою Романа, який відірвавшись від свого стану і не приставши до іншого, «панського», неминуче стає представником ще одного різновиду пропащої сили. До хліборобської праці Роман відчуває глибоку відразу, не поспішає допомагати батькові, байдикує, пиячить. Усе село глузувало з нього, а «кумпанія» ставилася прихильно, поки и нього бряжчало в кишені. Витрусивши материну скриню, він потай, за півціни, продав украдені в батька пшеницю й кожух. Впійманий із салом, зганьблений, Роман змушений був податися до міста: йому, «чужениці», місця в селі не було, тому й вилітає в нього крізь стиснуті зуби «півзвірячий згук лютості й зненависті» [10, 34].

Озлобленість дармоїда зрештою знаходить вихід. Увійшовши в зграю конокрадів, Роман приводить злодіїв у рідне село, викрадає батькових коней. Совість не дуже його мучить, адже він виправдовує себе тим, що таким чином одбирає частку свого майна. Один з верховодів зграї, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровський у цьому зв'язку по-своєму тлумачив християнську заповідь «Не укради»: красти, мовляв, не можна в чесного, а в грабіжника, злодія потрібно відбирати награбоване. Отак і окреслюється ним ціла система соціальної кривди: чиновник займається казнокрадством; волосне начальство присвоює громадські гроші; шинкар обдурює в корчмі; «мужики цуплять панський ліс»; «брати замотали братову частку». А звідси дивовижне узагальнення: «Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить -- той багач, хто не вхопить -- той харпак!» [10, 35].

З повісті постають колоритні картини побуту люмпенів, представлених такими виразними постатями, як злодійський отаман Ярош, його помічник Патрокл, змальовуються наскоки злодіїв, вдалі і невдалі, які завершувалися селянськими самосудами. Банди конокрадів немов сіткою покрили край: кожна з них «порядкувала» на своїй території, при порушенні домовленостей між ними зчинялися криваві бійки, та частіше зграї допомагали одна одній швидко переганяти вкрадених коней на далекі відстані і продавати їх Коноводи, як і палії, для селян були найлютішими ворогами, тому до них ставилися як до вовків, ніколи їх не милували, вчиняючи самосуд. Ясна річ, конокради теж ненавиділи хліборобів, вели з ними люту війну.

Покуштувавши хоч і ризикованого, зате легкого злодійського хліба, Роман уже не уявляв свого життя інакше. Пиятика, деморалізація роз'їли, як іржа, його душу. Наслухавшись історій про злодійське гультяйство в старовину, намагаючись довести, що й тепер не перевелися грабіжники, які можуть за один наскок викрасти з півдесятка коней, Роман аж скрикнув: «Да я вам таку штуку вшкварю, що на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!..» Але на цей раз фортуна одвернулася від коновода. Його було схоплено після підпалу клуні батькового сусіда, розлютована юрба замордувала палія вогнем, а на його муки мовчки дивився брат Денис, якого Зінько за це назвав «Каїном проклятим» [10, 35].

Відбувалося розшарування села. І письменник це зображує саме на прикладі родини Сивашів, причому зображує дуже правдиво, не минаючи гострих кутів. А їх було ой як багато! Бо це вже не те село, яке зігнулося від панщини і тремтіло від кожного погляду пана. Це не те село, де бідному селянину навіть мріяти не можна було про багатство і про клаптик власної землі. А в дилогії Грінченка ми бачимо Пилипа Сиваша не бідним, хоч він і простий селянин. Син же його Денис навіть є одним з найбагатших людей на селі, до нього не соромляться заходити «поважні» особи, шановані «хазяїни».

Але не тільки глитаї та розбійники привертають увагу читача повістей. Якщо ми прослідкуємо за історією, то побачимо, що майже в кожному селі були такі правдошукачі, безхитрісні та чесні, як Зінько Сиваш. Зінькові та, мабуть, і самому авторові було дивно, що «люди самі такий лад проміж себе завели», коли одним добре ведеться, а іншим «ніяк не можна жити». Зінько розпочав відкриту боротьбу проти багачів, які вирішили захопити громадську землю нечесним шляхом. Вони навіть намагаються залучити Зінька до своєї «кумпанії». А коли той відмовляється, його звинувачують у вбивстві і відправляють до в'язниці. Зінько ж думає: «Де ж та правда, коли можна карати чоловіка ні за що? Нащо ж тоді весь цей лад на світі, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних?..» Так, і лад, і порядок служили тільки багатіям, а бідне селянство, як і раніше, повинно було тягнути на собі ярмо беззахисності, приниження та зневаги. Ніхто не хотів допомогти народові, а той, хто хотів, хто допомагав, відвідав в'язниці. Зінько -- свідома людина, яка і інших намагається повести за собою.

Але ж були і такі, як Панас Момот, що вбив свого рідного брата за землю: «Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами держиться!» Смуток бере від того, що для цієї людини власність стає важливішою, ніж власний брат, вартою того, що людина може іншу позбавити життя.

Трагічний відсвіт на кручену долю Романа падає і від знівеченого ним життя наймички Левантини. Дівчина любила його, знеславлена, зносила гіркі страждання, намагалася до останнього збити Романа з ганебного шляху, однак сама зламалася у складних випробуваннях. Роман же, при всій зіпсованості своєї натури, не видав на суді нікого зі спільників, узявши всю вину на себе. Мимоволі пригадуються інші літературні постаті, скажімо, Чіпка та Максим Гудзь з роману братів Рудченків, що репрезентують сильні натури, котрі, як і Роман, не принесли користі громаді, пішовши слизькими стежками в житті.

Слушно вказував Анатолій Погрібний на детермінованість образу Романа -- цього «мазунчика» в дитинстві, який і в зрілості вибрав байдикування, а не працю. На думку критика, російська армія розвинула «все те згубне, що було закладене в Романа», тому він не схожий на односельця Гриценка, який, повернувшись з війська, почав господарювати на землі. Романові не хотілося, щоб ним командували, він пробував найнятися в місті, але не вдалося, тому й опинився серед злодіїв.

Повість «Під тихими вербами» композиційно поєднана з першою частиною дилогії долями двох інших синів Сиваша, який, зламаний у сподіваннях дружною родиною працювати на землі, не зніс ганьби, яка впала на його-сиву голову, і передчасно помер, відчуваючи болісну гіркоту від краху виплеканих ідеалів чесного хліборобського життя. Якщо перша повість розкривала трагедію пропащої сили, то в другій увага сконцентровується на показі глибокої соціальної диференціації села, коли в смертельному двобої зійшлися хижацтво і порядність. Відійшовши від народницького погляду на селянство, Грінченко яскраво, навіть зумисно оголено показує ту кривду, яка чиниться в селі, в райському куточку землі -- «під тихими вербами» Слобожанщини.

Визначальною рисою реалізм Грінченка є майстерність узагальнення соціальні процесів, що відбуваються в селі. З повісті постає сукупний образ глитаїв, які в жадобі до збагачення не гребують жодними засобами. Багачі злютовані ненавистю до «харпаків», прагненням поставити їх на коліна, примусити громаду чинити те, що їй вони звелять «Попанували пани-поміщики, тепер ще треба і господам-хазяїнам попанувати!». Автор уподібнює цинічних, брутальних жмикрутів з п'яними червоними обличчями, блискучими від поту й смальцю, потворам, у яких замість заплющених очей виділялися тільки «ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів». Зловісні наміри хижаків асоціюються з чорною хмарою (такий фольклорний образ поставлений епіграфом до першої частини повісті), що нависла над громадою [10, 36].

Драматизм розгортання сюжету дилогії визначається не тільки показом соціальних антагонізмів, що роздерли село. Гострота конфлікту посилюється й тому, що в боротьбі правди проти кривди зустрілися люди, пов'язані ще й кровними, родинними зв'язками,-- наймолодший син Сивашів правдошукач Зінько і його брат Денис та тесть Остап Колодій. Серед багачів чи не першу скрипку грає Денис. Читач познайомився з ним ще в першій повісті, коли Денис люто зненавидів брата-дармоїда, який, повернувшись із солдатів, не брався й за холодну воду. Його неприязнь можна зрозуміти, бо сам працював тяжко, «не жаліючи ні себе, ні своїх», отож ледарів, недбальців вважав гіршими за злочинців. Здогадуючись, що Роман виносить з хати добро, став стежити за ним, а, впіймавши брата на гарячому з украденим салом, незважаючи на ганьбу, яка впаде на батькову голову, приводить його до волості.

Загребущість і цинізм стали визначальними рисами вдачі Дениса. Він відділився від батька, поставив нову хату, взяв в оренду чужі ниви, обдаривши громаду, скупив «пересельські наділи». Уважно простежуючи формування психології глитая, художньо досліджуючи приховані імпульси гуртування сільських жмикрутів, відстоювання ними власних шкурницьких інтересів, Грінченко давав глибокий соціальний зріз сільської верхівки. Одне слово, для автора повісті селянство перестало бути суцільною масою, як донедавна його вважала народницька ідеологія. Трохи пізніше , Грінченко відзначить відмінність світобачення і зумовлених ним Дій і вчинків представників різних верств селянства (неї можуть усі хлібороби через найрізноманітніші причини «в один гуж тягти»), отож не дивно, що моделювання дійсності проводилося письменником не тільки в соціальному, а й нерідко у психологічному аспекті.

Так, на сході громади при обговоренні питання продажу досі орендованої землі переселенців виявляється не тільки цинізм старшини, писаря, багатіїв, а й аморфність селянської маси, її нерішучість у відстоюванні навіть власних прав. Багато селян розуміло беззаконність прийнятого «приговору», але одні з них не наважилися виступити проти кривдників, бо матеріально від них залежали, інші готові були за будь-що «кричати», тільки швидше напитися б. Даремно Зінько намагався усовістити людей, розбудити їхнє сумління, адже ж їхня «громадська хата займається». Та це був голос одинака в пустелі, якого ніхто не почув. Для громади головнішим тоді були два відра горілки, поставленої Денисом. «П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати...»,-- болісно узагальнює автор.

Це був справді новий погляд письменника на те село, яке і він сам раніше намагався зображувати однозначно -- з симпатією. Життя внесло корективи в його розуміння селянства, змусило одверто й гостро говорити про його затурканість, невміння розібратися у причинах свого бідування, зрештою, небажання постояти за себе, врахувати ті гіркі уроки, які повсякчас давала йому доля.

Звичайно, кожному хотілося вибитися в «хазяїни», проте шлях до кращого майбутнього бачився дуже вузько. В цьому зв'язку особливо примітним є страхітливий епізод братовбивства, що стався у роду Момотів тільки за одну десятину землі. Батько, вмираючи, заповів старшому Грицькові отой злощасний клапоть поля, якого не додав раніше, відділяючи на нове господарство. Та другий син Панас сприйняв це як кривду, злість пройняла всю його істоту. Він з дрючком ганявся за Грицьком, коли той звозив снопи в клуню, хотів його побити, а потім вирішив-таки звести брата з цього світу. Зауважимо, що в цих епізодах повістяр майстерно користується прийомами внутрішнього монологу, що свідчило про його наближення до процесів художнього оновлення письменства, які інтенсивно виявилися на грані століть.

Панас не може зрозуміти, як його чуйніший, м'якший серцем, уважніший до інших людей молодший брат, ладен облишити справу з тією «десятиною». Така позиція Івана викликає в Панаса напад озлобленості: «Облишити! Як це можна облишити?! Що ж це -- копійка тобі чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами держитъся! Над кожною грудочкою труситься» [10, 37].

Картина нічного нападу Панаса та Івана и і Грицькову хату, страшного мордування брата, але завершилося його смертю, написана натуралістично оголено й справляє жахливе враження. Тут, власне, Грінченко ще раз розкрив страшну владу землі над і селянином, яка не раз, як свідчить творчість багатьох європейських письменників (Е. Золя, В. Реймонт, Г. Успенський, І. Франко), штовхала людину на злочин. Характерно, що водночас аналогічна трагедія була показана й Ольгою Кобилянською, яка уважно дослідила психологічні спонуки братовбивства на Буковині. Типові соціально-економічні обставини породжували аналогічні процеси й на Слобожанщині, і в Подніпров'ї, і на західних землях.

Отакій чорній силі насильства, хижацтва, лицемірства, брехні, ошуканства, помноженні на тупу байдужість, заляканість, роз'єднаність, темноту селянської маси, в дилогії протиставляється Зінько, Сиваш з його невеличким гуртом. У роки вчителювання на селі письменник побачив усю безпорадність, безправ'я, затурканість хлібороба і щиро прагнув, щоб з'явилися нові, енергійні, освічені люди, здатні хоча б передовсім захистити себе від повсякденних знущань. У публіцистичних статтях, науково-популярних нарисах, і навіть у белетристиці Грінченко закликав інтелігенцію працювати для народу, нести в село світло знань, які полегшать життя трудівників. Уся праця письменника підпорядковувалася цьому завданню -- розбудити свідомість селянина, піднести його людську гідність, спонукати до роботи розуму і душі.

Свої соціальні, національні, морально-етичні ідеалі письменник втілює в образі мудрого, совісного працелюба і книголюба Зінька, адже ж, за переконанням автора, українська книжка має формувати «народну свідомість», підтримувати дух людини, а отже, й виховувати рідний народ, який повинен піднестися до рівня цивілізованих етносів, стати «народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будучину». Це була та політична програма, яка сповідувалася й іншими демократичними діячами. Найяскравіше вона втілена Іваном Франком у пролозі до поеми «Мойсей».

Грінченко переконався, що українська інтелігенція не виробила «певних ідеалів» (про це він однозначно висловився в повісті «На розпутті», 1891 р.), тому прагнув створити позитивні образи інтелектуалів, але саме життя суперечило цим намірам. У середині 90-х років з гіркотою письменник змушений буй визнати, що «тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття». Отож, довелося Грінченкові шукати позитивного героя в селянському середовищі, хоч і там таких, власне, не було.

Зінько Сиваш рано усвідомив існування в житті соціальної несправедливості. Йому було дивно, що «люди самі такий лад проміж себе завели», коли одним добре ведеться, а іншим «ніяк не можна жити». Автор намагається через показ помислів, дій і вчинків головного героя художньо реалізувати свою концепцію місця і ролі нової людини в «трудах і днях» українського селянства. Цією людиною і є Зінько -- молодий, міцно збитий селянин, наснажений пориваннями «кудись кинутися, щось зробити -- щось велике, дуже і гарне-гарне» [10, 38].

Грінченко спочатку думав назвати повість іменем свого героя -- доброго, порядного селянина, здатного об'єднати своїх однодумців у міцне товариство, щоб спільно захищати інтереси трудівників, одностайно виступі ти проти тиску глитаїв. Для Зінька честь вища за матеріальний добробут. Тому й захищав він Романа, хоч усвідомлював аморальність його вчинків, урятував його від самосуду, готовий був одружитися з Левантиною, щоб приховати братів «гріх». Навчившись грамові, він навертав інших селян до книжки, відкрито виступав проти ошуканства, чиненого багатіями. І все ж Зінько терпів невдачу за невдачею: за ним не ішли селяни на сході, про нього поширювали аморальні плітки, його звинуватили у вбивстві Грицька Момота і кинули до в'язниці. Зрештою, передчасна смерть спричинилася внаслідок забобонності й темноти села. Мав рацію Павло Грабовський, коли писав Грінченкові, ідо повість про Зінька «мусить вийти слаба з боку громадсько-ідейного. На селі нема позитивних типів, які б виробилися серед селянства та під впливом самої селянської культури...» Справді, в повісті сталося так, як і передбачав поет-засланець: «варварське село» поглинуло Зінька, «проковтнуло» і «не скривилося».

Усе ж Грінченкові вдалося створити цікавий образ Зінькового приятеля Карпа, який дивиться далі, ніж організатор їхнього гурту. Карпо не задовольняється моральним осудом безчинства сільської верхівки і виношує наміри «розвіяти» багатство глитаїв «за вітром», бо іншого виходу з жорстокого світу «шкуродерства» немає. Саме Карпо запевняє вмираючого Зінька, що його присяга «за правду стояти» стане клятвою всього товариства, що «своїм» вони не поступляться «ні в вік». А на останнє запитання Зінька: «Ще не зійшло сонце?», саме Карпо відповідає: «Скоро зійде». Отож, трагедійна розв'язка сюжету дилогії освітлюється хоч не ясним, але все ж світлим промінчиком надії.

Хочеться вірити, що добро, посіяне Зіньком, проросте, а переконання Карпа і його товаришів мають ту приховану внутрішню силу, яка повинна проявитися в недалекому майбутньому, коли знову високі духовні ідеали стануть на герць з вузьким меркантилізмом, з чорним злом. Саме тому Сергій Єфремов ставив Грінченка як приклад «непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами». Усім своїм життям, «прекрасним, гармонійним, викінченим» письменник заперечував темряву. Від його спокійного, впевненого голосу «захиталась пітьма й одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будуччині». Ось чому ім'я Грінченка стало для українців «тим стягом, на якому написане давнє -- «симъ побідиши»,-- тим самим, чим переміг цей титан праці, здавалося б, нездоланні сили системи насильства.

Концептуальна реалізація, з першого погляду, традиційної для нашої прози селянської теми, визначена новими світоглядними засадами Грінченка, дає підстави розглядати його дилогію як твір, що безпосередньо передує кращим творам перших десятиріч XX століття, зокрема повісті Михайла Коцюбинського «Fata morgana», новелам Василя Стефаника і Марка Черемшини. А такий контекст уже сам собою визначає дилогії Грінченка одне з найпочесніших місць в українській літературі перехідної доби.

Назва першої повісті є символічною: люди, опинившись у жорстоких умовах утисків, злиднів та здирств, прозябають у безпросвітній темряві. Якщо ж прочитати назву другого твору, не заглядаючи у повість, то може скластися враження, що нарешті на українську землю прийшов лад і спокій. Але і при світлі дня в зеленому раю під тихими вербами темрява не розвіялася, продовжує панувати лихо ще лютіше і зловісніше, хоч у фіналі знову чутно сподівання, що колись-таки розвидніється. Типова українська повість з типового українського життя.

З яким реалізмом, з яким розумінням народної психології автор малює своїх героїв. Головне, що в той час, коли Роман займається лихими справами, Зінько шукає і не знаходить виходу з тяжкого положення незаможних селян. Він думає: «Люди самі такий лад проміж себе завели, що як кому так і гарно серед його жити, а як кому так ніяк не можна жити». На ці роздуми Б. Грінченко хоче дати відповідь у другій повісті «Під тихими вербами».

Тут ми бачимо своєрідний двобій братів: Зінька і Дениса. Відійшовши від народницького погляду на селянство, Грінченко яскраво показує ту кривду, яка чиниться в селі, в райському куточку землі -- «під тихими вербами» Слобожанщини.