Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Кафедра української філології, теорії та історії літератури

КУРСОВА РОБОТА

з Історії української літератури

на тему:

Модель дитячого світу в малій прозі Бориса Грінченка

Студента (ки) ІІ курсу 246 групи

Напряму підготовки 6.020303

«Філологія (українська)»

Ревви М. О

Керівник: к. філол. н., ст. викладач

Косарєва Г. С

м. Миколаїв - 2014 рік



ЗМІСТ

грінченко проза дитинство драматичний

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА У КОНТЕКСТІ РЕАЛІСТИЧНОЇ ПРОЗИ XIX СТОЛІТТЯ

1.1 Рецепція малої прози Бориса Грінченка у вітчизняному літературознавстві

1.2 Джерела звернення до теми дитинства в оповіданнях Бориса Грінченка

РОЗДІЛ 2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ДИТЯЧОГО СВІТУ В МАЛІЙ ПРОЗІ Б. ГРІНЧЕНКА

2.1 Драматичні обставини життя дітей в оповіданнях «Сама, зовсім сама», «Олеся» і «Каторжна»

2.2 Характеристика образів дітей в оповіданнях «Украла» та «Дзвоник»

2.3 Особливості відносин батьків і дітей в екстримальних ситуаціях в оповіданнях «Батько та дочка» та «Сестриця Галя»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність дослідження. Постать Бориса Грінченка займає вагоме місце серед українських письменників. Він був відомим поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Борис Грінченко - автор наукових праць з педагогіки («Українська граматка для науки читання і письма» (1888), «Якої нам треба школи?» (1907), «Яка тепер народна школа на Вкраїні?», «На беспросветном пути» (1912), підручників («Рідне слово» (1917), «Українська читанка» (1917), «Перша після граматики книга для читання» та інших), численних педагогічних статей, в яких порушує проблеми становлення та розвитку національної культури й освіти, навчально-виховної діяльності різних типів шкіл, а також праць з історії, літератури, лексикографії тощо. Іван Липа казав про нього: «Хто з українців не чув про нього? Це ім'я щодня було на вустах у тисячі людей, то тут то там, скрізь по Вкраїні, бо в яку тільки сферу не заглянеш, зустрінеш Грінченка» [10, с. 330].

Як педагог-практик, Борис Грінченко створив власну педагогічну систему, котра базувалась на ідеях демократизму, гуманізму, народності. Сучасники митця високо цінували його просвітницько-педагогічну діяльність. Також Борис Грінченко відомий як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собраные в Черниговской и соседней с ней губерниях»), публіцист, бібліограф, організатор видавничої справи, а також як громадський діяч. Творчість письменника поціновували Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський та інші видатні сучасники. Перу Грінченка належать чимало творів про дітей і для дітей. Відштовхуючись від конкретних життєвих випадків, Борис Грінченко узагальнював їх, а довголітня вчительська праця допомагала йому розкривати поведінку дітей у найрізноманітніших ситуаціях. Дуже влучно сказав про нього письменник Микола Чернявський: «Він більше працював, ніж жив» [25, с. 55], а Іван Франко зазначав: «Я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові Ваших літературних інтересів…» [10, с. 329].

Життєва й творча доля Грінченка - це важкий шлях українського інтелігента, його невтомна творча й громадсько-просвітницька діяльність. Він зазнавав переслідувань та ув'язнень, постійно перебував під наглядом жандармів. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у проблемну пору суспільного життя України. У цей час Грінченко займав активну громадську позицію, боровся за національну ідею.

Аналіз літератури показав, що в працях сучасних науковців глибоко досліджувались багатоаспектні питання творчої спадщини Бориса Грінченка, а саме:

- його педагогічні ідеї (М. Веркалець, В. Дурдуківський, С. Єфремов, А. Животенко-Піанків, Л. Нестеренко);

- життєвий шлях та бібліографічні нариси (Ю. Єненко, А. Погрібний);

- суспільно-політичне життя (В. Борисенко, Б. Пастух, Л. Сахно, В. Чорновол, В. Шаян );

- літературна спадщина (Г. Грищенко, Ю. Єненко, Є. Єфремов, В. Погребенник);

- лінгвістичні засади опрацювання текстів (В. Задорожний, М. Кравченко).

Існує багато праць, присвячених творчості Бориса Грінченка, як фольклориста, поета, драматурга (Л. Брюзгіна, О. Вовк, І. Гайдаєнко, В. Грачова, Л. Козар, М. Кравченко, М. Молиш, О. Неживий, Б. Пастух, М. Плевако, С. Процюк, Н. Родінова, Л. Смілянський та ін.) , але дослідниками не було звернено достатньої уваги темі дитячого світу в малій прозі письменника. Також поза увагою літературознавців залишилися питання про навчання і виховання, адже тогочасна школа не ставила на меті просвітити народ. Після школи діти виходили неосвічені і, найчастіше, з порушеною психікою після жорстоких катувань та повної байдужості викладачів до внутрішнього світу школяра. Саме тому ця тема є актуальною на сьогодні.

Об'єктом дослідження є мала проза Бориса Грінченка - оповідання «Батько та дочка», «Дзвоник», «Каторжна», «Олеся», «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Украла».

Предметом дослідження є своєрідність змалювання світу й образів дітей в оповіданнях.

Мета роботи полягає в цілісному і систематичному дослідженні малої прози Бориса Грінченка та дослідженні психології дитячого світобачення.

Мета потребує реалізації таких завдань:

- систематизувати літературно-критичні праці літературознавців щодо творчої спадщини Бориса Грінченка;

- встановити синтез малої прози Бориса Грінченка про дітей з його педагогічними розвідками;

- схарактеризувати модель дитячої поведінки у соціумі;

- схарактеризувати життя селянських дітей в морально-етичних, побутових і психологічних вимірах.

Практичне значення. Результати дослідження можна використати під час лекційних та практичних занять з історії української літератури, підготовки до спецсемінарів з означеної теми.

Методи дослідження. Курсова робота ґрунтується на описовому методі, який ми застосовуємо для систематизації наукових джерел з означеної проблеми; культурно-історичному методі, який служить для оприявнення ґенези творчості письменника; психологічному методі, яким послуговуємося для мотивації вчинків, настроїв, внутрішнього світу героїв малої прози Бориса Грінченка.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що ґрунтовно досліджуються такі провідні теми для творчості Бориса Грінченка, як проблема духовного здоров'я українських дітей-сиріт, дітей селян, працівників. Також уточнено тему про вплив педагогічного досвіду Бориса Грінченка на його літературну діяльність.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальна кількість сторінок - 32, із них основного тексту - 27 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА У КОНТЕКСТІ РЕАЛІСТИЧНОЇ ПРОЗИ XIX СТОЛІТТЯ

1.1 Рецепція малої прози Бориса Грінченка у вітчизняному літературознавстві

Проблема психологізму - одна з найважливіших у дослідженні багатогранної спадщини Бориса Грінченка взагалі і дитячих оповідань зокрема - у вітчизняному літературознавстві порушувалася, однак у багатьох літературно-критичних працях психологізм розглядався лише принагідно.

У спільній праці Л. Брюзгіної та В. Грачової «Тема тяжкого дитинства в оповіданнях Б. Грінченка 80 - 90 рр.» [3] розглянуто деякі твори малої прози про дітей Бориса Грінченка («Сама, зовсім сама», «Каторжна», «Сестриця Галя», «Батько та дочка», «Дзвоник», «Украла»). Дослідники зауважують, що світ, у якому живуть діти з оповідань Бориса Дмитровича - Марина, Докія, Галя, Маруся, Наталка - це світ безпросвітних нестатків, глухої туги і відчаю. У цій статті вони наголошують на тому, що Борис Грінченко не зводить питання про долю бідолашних дітей тільки до проблем соціальних, хоч і розуміє їх важливість. Як вчителя і знавця дитячої психології його хвилюють проблеми педагогічні. Вони доводять, що через усі оповідання Бориса Грінченка про дітей проходить думка про те, як необхідні дитині увага, піклування, доброта з боку дорослих.

У темі, яку розглядають Л. Брюзгіна і В. Грачова, вони виділяють такі літературознавчі та педагогічні проблеми: традиції і новаторство у розробці дитячої теми; співвідношення вимислу і дійсності в оповіданнях Б. Грінченка; проблематика та ідейна спрямованість оповідань; педагогічні ідеї в оповіданнях про дітей; значення цих оповідань Б. Грінченка у формуванні духовного світу школярів.

Також існує ґрунтовна праця відомої української дослідниці та національно-культурної діячки, яка проживає у США Адвентини Животенко-Піанків «Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка» [16]. Тут авторка з'ясовує Грінченкове бачення історичного шляху та сучасного йому стану освіти в Україні, простежує характер діяльності Грінченка як педагога-практика, народного вчителя, аналізує педагогічно-теоретичну спадщину письменника - автора цілого ряду принципово новаторських педагогічних досліджень, простежує, як відбито питання освіти й виховання у власне літературних творах Грінченка, прикладає його педагогічні ідеї до ситуації в українській освіті у наші дні. Фактично основою книжки є праці Бориса Грінченка на педагогічні теми, які з часу їх появи у світ здебільшого не передруковувалися, а також архівні матеріали.

У праці М. М. Веркальця «Педагогічні ідеї Б. Д. Грінченка» [5] також розповідається про вчительську діяльність Бориса Грінченка, аналізуються його педагогічні ідеї, розкривається досвід практичного використання цих ідей у сучасній школі.

Також творчість Бориса Дмитровича розглядали Н. Коломієць і Н. Яременко. У їхній спільній статті «Специфіка портретування в малій прозі Б. Грінченка» [17] досліджено основні засоби та прийоми зображення зовнішнього вигляду персонажів у оповіданнях Б. Грінченка. Важливий акцент зроблено на вивченні психологічних портретів, що відбивають глибокі внутрішні зрушення персонажів, дають уявлення про душевні переживання особистості. Тут зазначається, що через зображення зовнішності автор передавав настрої персонажів, їх душевні болі та страждання, а деякі портретні характеристики відбивають болісний процес руйнації людського начала в особистості, що зумовлений певними соціальними причинами.

Також автори статті вважають, що на основі проведеного дослідження портретів у малій прозі Б. Грінченка можна зазначити, що зображення зовнішності персонажів є багатою скарбницею пізнання їх внутрішнього життя. Більшість портретних характеристик розкривають взаємозв'язок людини та суспільних умов, внутрішнього та зовнішнього. Митець дотримувався реалістичного принципу відображення людського життя, показував детермінуючий вплив зовнішніх обставин на людину, а засобами портретної характеристики подавав опосередкований аналіз внутрішнього світу.

У праці В. Сиротенко «Стильове різноманіття творів Бориса Грінченка» [21] порушується проблема перегляду уявлень щодо стильових обрисів спадщини письменника. У творах «Олеся», «Сама, зовсім сама» відзначається зосередженість на внутрішньому світові героїв, поява модерністських виражальних засобів, які допомагають по-новому передавати різноманітний психічний стан людини. Робляться висновки, що в названих творах простежуються стильові ознаки імпресіонізму та неоромантизму.

Темі трагічного в оповіданнях Грінченка присвячена праця Тамари Володимирівни Хом'як «Трагічне в оповіданнях Б. Грінченка» [26]. Вона вважає, що в оповіданнях Грінченка ще тільки закладались основи художнього освоєння трагічного. Трагічне у досліджуваних творах («Сама, зовсім сама», «Ксенія», «Сестриця Галя», «Дзвоник», «Олеся», «Батько та дочка») - зазначає Тамара Володимирівна - проявляється на різних рівнях: ідейно-тематичному, сюжетно-композиційному (трагічний конфлікт, трагічна ситуація, трагічна картина), оповідному (трагічне вболівання, трагічний фон, які подані через систему суб'єктних форм: автора, оповідача, оповідача-героя), словесному (що поданий через специфічну образність деталей, систему семантичних зрушень і нашарувань), інтонаційному.

Тут слушно наголошено на тому, що герої оповідань Б. Грінченка - люди великої душі, а діти - носії того високого і прекрасного, що одержано в спадок від батьків, від народу. Вона доводить, що письменник реалістично відтворив трагічну суперечність між прагненнями і можливостями людини та для його творів характерне перенесення трагічного конфлікту у внутрішню сферу. Він виникає саме із внутрішнього неприйняття людською індивідуальністю умов життя, ідеології і моралі буржуазного світу. Через трагічне герої Бориса Дмитровича приходять до глибшого розуміння закономірностей суспільного буття, через зображення трагічного автор вносить вирок світу соціальної несправедливості.

Отже, дослідники розглядали творчість Бориса Грінченка з різних аспектів. Це були розвідки і його новаторських педагогічних поглядів, і мовознавчих внесків у науку, а також його внесків у жанрову різноманітність літератури тощо.

1.2 Джерела звернення до теми дитинства в оповіданнях Бориса Грінченка

Педагогічні ідеї Бориса Грінченка, що лягли до підвалин національної педагогіки як науки, відображені у багатьох його художніх творах. У його оповіданнях і повістях досить виразно окреслені думки автора про існуючу систему освіти в царській Росії, жахливий стан шкільних приміщень і обладнань, жалюгідний матеріальний побут вчителів, про боротьбу за освіту українською мовою та про те, як саме належить перетворити освіту в народну, українську. Своїми мистецькими творами письменник-педагог прагнув виховати національне свідому генерацію, викликати з глибин підсвідомості забуте почуття приналежності до нації, що культурно стояла колись багато вище, ніж нація, яка над нею запанувала. Змальовуючи життя свого народу на своїй землі, але не у своїй державі, Борис Грінченко намагався викликати у читача-українця давню національну гордість, пробудити любов до рідної мови та культури. Все це дає підстави говорити про знаковість літературних творів у цілісній педагогічній концепції письменника.

У навчально-виховному процесі самого письменника, на відміну від тогочасних вчителів, не було ані крику, ані жорстокості в мові чи зарегламентованості, не було покарань. Фізичний, духовний, психологічний комфорт дитини стояв завше на першому плані. Саме це давало можливість Борису Грінченку створювати сприятливі умови для сприймання навчального матеріалу, плекати в учнях почуття особистості, самовартісності, допомагати правильно сприймати дійсність, впливати на формування оптимістичного світосприймання. Діти віддячували йому великою любов'ю. Численні листи, які писали учні до письменника довго після закінчення школи, засвідчують, що Борис Грінченко був не тільки їхнім незабутнім вчителем, а й назавжди залишився їхнім приятелем.

У художніх творах Бориса Грінченка про школу та вчителів маємо дуже багато автобіографічного, пізнаного письменником з власного педагогічного досвіду. Тому викриття ним існуючої в царській Росії системи освіти оперте на добре знані реалії життя, внаслідок чого воно набуває особливої переконливості та неспростовності.

Не весь досвід, не всі педагогічні новації, що їх було нагромаджено письменником у часі його вчителювання, відбиті у його літературних творах, але читачеві, добре обізнаному в західноєвропейській системі освіти, досить і цих штрихів, аби переконатися в глибокій прогресивності його педагогічних пошуків.

Помітним внеском Б. Грінченка-педагога стало створення ним низки українських підручників, а також заснування видавництва, метою якого було видання чітко продуманої, систематизованої серії народно-просвітних книжок, за якими українські діти вчилися і багато років пізніше від часу його смерті. Важливо й те, що свої педагогічні ідеї він поширював та популяризував не тільки у спеціальних статтях та розвідках, але також власними художніми творами, що сприяло якомога повнішому засвоєнню їх українськими читачами загалом.

Своїми літературними та педагогічними працями, як і практичною вчительською діяльністю, Б. Грінченко назавжди увійшов в історію української педагогіки та освіти. Не дозволивши собі ані разу похитнутися у міцній вірі в український народ, він невтомно розбивав кайдани неписьменності, відчиняв ворота для вислову душі рідною мовою, прокладав шляхи своїм нащадкам до життя у вільній Українській державі. З притаманною йому завзятістю та самовідданістю Б. Грінченко намагався виводити свій народ на дорогу світла та національної волі, пробуджував у ньому почуття впевненості у своїй інтелектуально-духовній потузі.

Тож, факти життя Б. Грінченка в дитинстві та юності сприяють глибшому проникненню в реальне життєве підґрунтя його оповідань, саме дитячі та юнацькі враження позначилися на багатьох творах письменника взагалі i дитячих оповіданнях зокрема.



РОЗДІЛ 2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ДИТЯЧОГО СВІТУ В МАЛІЙ ПРОЗІ Б. ГРІНЧЕНКА

2.1 Драматичні обставини життя дітей в оповіданнях «Сама, зовсім сама», «Олеся» і «Каторжна»

В оповіданні «Олеся» Борис Грінченко відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору - патріотичний подвиг шістнадцятирічної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Б. Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся.

Образ дівчини Олесі Б. Грінченко подає у двох вимірах. По-перше, Олеся - ще зовсім дитина. Вона любить слухати розповіді дідуся про турецько-татарські набіги, вона наївна і чемна. «Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з їм» [13, с. 260]. Діти так любили, як дід розмовляв з ними: «Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю… І дід починає оповідати, а діти слухають і очей не зведуть з його. Олеся схилить чорняву голівоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха…» [13, с. 260]. По-друге, в образі дівчини простежуємо її доросле мислення. Вона вже пізнала горе в своєму житті втративши батьків. Олеся напрочуд серйозна і клопітлива.

Б. Грінченко змалював свою героїню доброю, лагідною дівчиною здатною на співчуття: «І кров текла? - скрикує Михайлик. - Текла, - каже дід… Олеся нічого не скаже, тільки все обличчя їй зблідне» [13, с. 261].

Слова діда справили значний вплив на подальшу долю дівчини. Він казав: «Без лиха не проживеш. Не журіться діточки, - ваші батьки полягли доброю смертю, рідний край боронячи. Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя. - Еге, не жаліючи свого життя!.. - промовить дівчинка тихо та й замислиться ще дужч і довго замислена ходить» [13, с. 261].

Можна припустити, що Олеся наслідувала своїх батьків, вона вбачала у їхніх вчинках певну модель поведінки, адже вони загинули за власну землю. Це стало для дівчини еталоном поведінки.

До того ж, Б. Грінченко зображує Олесю як заповзятливу дівчину, вона швидко приймає рішення і діє: «Бідне серденько в Олесі мучилось. А татари під'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхні обличчя. І відразу Олеся надумала… [13, с. 262]. Крім того, дівчина була дуже рішуча. Вона не злякалася татар і спокійним голосом з ними розмовляла так, що вони не запідозріли брехні.

Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли «не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги - дівчата» [13, с. 265]. Це демонструє нам, що смерть дівчини-рятівниці торкнулася кожного в їх селі, що люди були горді за малу дівчину, яка врятувала їх.

Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!» [13, с. 265]. Цими рядками Б. Грінченко підкреслює героїзм малої дівчини.

Доречно було б визначити семантику ім'я головної героїні, адже це ім'я було вибране автором невипадково.

Ім'я Олеся має кілька версій походження. За першою версією, Олеся - це слов'янське ім'я, один з варіантів імені Лесана, Леся. Значення імені близько до слова «ліс» - «дівчина з лісу», «лісова», «живе в лісі». На думку інших дослідників, Олеся походить від імені Олександра, яке в свою чергу має в корені грецьке слово «alexo», що означає «захищати». Ці дві версії можна однаково застосувати до нашої героїні. По-перше, вона і справді жила біля лісу, і там загинула, а по-друге дівчина була «захисницею» своєї землі. Борис Грінченко цим ім'ям підкреслює головну тему твору, акцентує на героїзмі Олесі.

Глибокий психологізм і драматична напруженість твору, лірична схвильованість, якою проникнутий кожен рядок оповідання, роблять його надзвичайно емоційно вражаючим, підносячи проблеми дитинства у нелегкі часи.

В оповіданні «Сама, зовсім сама» Б. Грінченко розповідає про сповнене драматизму життя сільської дівчини Марини, мати якої померла, а їй необхідно було самій виживати. Настрій у неї гнітючий, йому відповідають чіткі психологічні деталі: «Сльози бризнули у неї з очей і полилися цівкою. Не втирала й не спиняла їх, бо не мала сили. Стомлена, змучена, вона держалась, не падала досі, а тепер одразу мов погнулася під великою вагою від тяжкого лиха і плакала, гірко плакала всіма наболілими грудьми» [13, с. 221].

Це історія про шістнадцятирічну дівчину Марисю, яка втратила спочатку батька, а потім і матір, яка була для неї єдиною опорою: «Їй тільки шістнадцять років. Вона звикла жити з матір'ю, встаючи й лягаючи, думала, що ось є така людина, що турбується й піклується про неї, Марисю… І здавалося дівчині, що мати - то та найвища сила, що має боронити її, життям її керуючи; і такою мати й тоді зосталася, як уже ні піклуватися, ні дбати ні про віщо сама не могла. І недужу матір Марися доглядаючи, вбачала в їй не людину хвору, немощну, а саме ту силу вищу, що без неї вона, Марися, не могла б і жити...» [13, с. 217].

Смерть матері - єдиної близької людини - стала для дівчини ударом, настільки важким, що вона не змогла далі жити і вкоротила собі віку.

Б. Грінченко зображує дівчину сильною особистістю, але це тільки коли мати поруч. Коли мати була жива, дівчина робила у хазяйки і заробляла гроші, але коли мати занедужала, то їй довелося покинути роботу. Це доводить те, що мати була не тільки матеріальною, а й моральною опорою Марини: «Звісно, як батько вмер, а хвора мати не могла вже робити, то тільки Марися своїм заробітком годувала і себе, й матір. Та дівчина про це якось забувала» [13, с. 217].

Також її силу духу можна побачити, коли дівчина, після похорон матері, йде шукати собі роботу. Марина знаходить в собі сили встати з ліжка і вирушити на пошуки заробітку, адже розуміє, що вона сама тепер відповідає за своє життя. Вона заходить до своєї колишньої хазяйки, завідомо знаючи, що та вже взяла собі іншу наймичку. І хоч вона знала, що та її не прийме знову, все рівно пішла проситися. Саме у цьому прикладі можна простежити наївність дівчини. І хоч Марина проявляє силу свого духу в екстримальній ситуації, вона ще дитина, і засмучується при кожній невдачі.

У портреті дівчини Б. Грінченко зображує її не легкий життєвий шлях, з одного боку - це ще зовсім дитина, а з іншого - людина яка побачила достатньо горя: «Тепер вона сама. Вона змарніла за цей час. Бліде обличчя ще побілішало, здавалося, аж світилося наскрізь під чорним волоссям. Очі, зовсім ще дитячі, але вже якоюсь таємною думкою повні, глибоко позападали, і над їми, біля правої брови, вже позначилася невеличка зморшка - перший слід муки...» [13, с. 217].

Надзвичайно важливу функцію у структурі оповідання відіграють інтер'єрні деталі, що допомагають окреслити соціальне становище персонажів та їхній психологічний стан: «Де це вона? Похмурі чорні стіни, чорна задимлена стеля над нею. Де це вона? Може, в труні лежить?.. Вона була на своєму ліжкові у своїй темній похмурій хаточці» [13, с. 223-224].

Марися шукає вихід з цієї важкої ситуації, вона шукає щастя, але, на жаль, доля її обійшла. Після кількох відмов з роботи, після того, як до неї залицявся п'яниця, який прийняв її за хвойду, дівчина зовсім зневірилась. Вона не розуміла за що це все їй, вона питала матір: «Ой, мамо! Нащо ви покинули мене?» [13, с. 221]. Все в житті Марисі штовхає її до рішучих дій, але через своє, ще дитяче сприймання світу, їй здається, що виходу зовсім немає.

Дівчина більше не бачить ніякого світла в житті, на цю думку вплинули і материні слова: «І дівчина несамохіть материні слова згадувала, ті, що вона ще малою чула: на землі тільки горе, а щастя на небі. Ох, як вона тепер добре ці слова розуміє!» [13, с. 218]. Ці слова стали провідними у житті дівчини, адже вона, коли ще була мала, вже шукала чарівні сходини до Раю, який описувала їй матір.

Коли Марися заснула, вона побачила Рай, янголів і Хреста. Але більш за все вона зраділа своїй матері. Їй здавалося, що це не сон, а мати прийшла за нею. Прокинувшись дівчина зрозуміла, що захворіла, у неї була надія на смерть, вона сподівалася, що ось-ось і вона зустрінеться з мамою. Вона видужала, але вирішила все одно покинути землю і рушити до матері - у Рай.

В останніх рядках оповідання Б. Грінченко робить акцент на дитячій наївності дівчини: «А я ж не замкнула своєї хати! - зненацька згадалося їй. - Як хто вбереться! Піти замкнути! - Чудна я! Адже ж мені зараз умирати. Вмирати! А що тоді буде, як вона вмре? Поїзд одріже їй голову, тіло знайдуть, привезуть у поліцію, мабуть, хазяїнові оповістять. Вилає він її за те, що гроші його пропали. І їй сором стало, що вона хазяїна одурила» [13, с. 227-228]. Ці слова демонструють, що дівчина була добра і відповідальна.

Марина сприймала смерть не як кінець, а як початок нового життя, щасливого життя у місці, де нема горя і вона завжди буде поруч із матір'ю. Дитина вкоротила собі віку через просте бажання бути з близькими, вона втомилася від життєвих негараздів і хотіла спокійного, безтурботного життя, яке і повинно бути у дитини.

«Господи! Прийми мене! Мамо, до вас іду! Ще раз припала до землі, потім перехрестилась і пішла до колії. Біля неї зупинилась і глянула в той бік, звідки машина бігла. Ось і вона. Вже зовсім темно і поїзда самого не видко, - тільки два ліхтарі, як два пекельні ока, зяють у темряві. Марися скинула з себе хустку, ще раз перехрестилася, стала навколішки й прихилилася до рейки. Вона положила до неї шию, а сама зовсім лягла на землю. Ух, як страшно гуде колія і земля труситься!.. А поїзд усе ближчає та ближчає, пекельні очі все ясніше та ясніше пронизують темряву. Чи скоро ж? Ще хвилина... Марися «пішла до мами»...» [13, с. 228].

Марина жила у світі страшного горя і непорозуміння з навколишнім світом. Хоч на перший погляд вона здавалася сильною і дорослою, все ж таки вона була дитиною, яка потребувала батьківської ласки й опіки.

В оповіданні «Каторжна» Борис Грінченко з майстерністю тонкого психолога простежує внутрішні спонукальні чинники, що зумовлюють поведінку людини від її народження до дорослого віку.

Тема твору - показ розвитку особистості. Напівсирота Докія після того, як у дім увійшла зла мачуха, замкнулася в собі, перетворившись на «каторжну». Це була реакція на відсутність щодо неї доброти й ласки, якими сама дівчинка змогла б наділити багатьох. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі втупивши»), а в характері - запеклість («Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!» [10, с. 25]). Такою зробили її знущання мачухи, п'яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам'ятав ім'я, доповнювали його епітетом - «ота каторжна Докія».

Уже в першому абзаці твору Грінченко шість разів уживає слово каторжна. Не знаходить розуміння Докійка і серед селянських дітей, вони теж з неї знущаються. Єдиною подругою дівчинки стає калина, до якої вона потайки приходить в особливо тяжкі хвилини: «Калинонько, - каже, - моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! - каже, а сама плаче…» [10, с. 25].

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика - улюбленця Докії - мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її…» [10, с. 25]. І зацькована, але нескорена дівчинка шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу - калиновий кущ. У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: «Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини - не допомогло!» [10, с. 27].

Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав'язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється.

Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови…» [10, с. 27]. Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака - дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові.

У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку - безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь.

Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?» [10, с. 34]. Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників.

Отже, вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов'ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов'ю, на їх вівтар вона поклала власне життя. Цей випадок характеризує дівчину з доброї сторони, і хоча вона намагалася жорстоко помститися своїм кривдникам - вона щиро вірила, що вони на те заслуговують - Докія не хотіла скривдити жодної невинної людини. Коли вона зрозуміла, що в палаючій хаті є дитина, яка не заслуговує на смерть, дівчина без вагань кинулася рятувати маленьку Саньку, і навіть ціною свого життя.

У цих оповіданнях Борис Грінченко зображає драматичні обставини життя знедолених дітей і жорстокий світ, у якому ці самотні діти не змогли б жити без підтримки батьків. В оповіданнях «Сама, зовсім сама» і «Каторжна» можемо побачити світ залишених дітей, їх переживання та неспроможності до самостійного, незалежного життя.

2.2 Характеристика образів дітей в оповіданнях «Украла» та «Дзвоник»

Важливий виховний потенціал несе оповідання «Украла». Насамперед автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб.

Олександра, дівчинка першого року навчання, була донькою сільського писарчука-п'янички. Вона вкрала шматок хліба у своєї подружки Пріськи. Пріська, донька багатого чоловіка, торохкотіла звинувачення на Олександру.

Олександра була добра і чиста дитина, але біднота і голод змусили її зробити вчинок, за який їй стало дуже соромно: «Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу» [10, с. 43]. Їй було гірко не за те, що її несправедливо звинувачували, а за те, що їй було соромно за свої дії. «А вчитель казав: - Не плач! Коли цьому неправда... - Правда!., правда!.. - скрикнула Олександра. - Я вкрала! - І вона заридала ще дужче» [10, с. 43]. Тут ми можемо бачити здатність дівчинки бачити правильність і неправильність дій. Вона знала, що красти - це погано, але нічого не могла зробити з почуттям голоду, адже вона вже другий тиждень їла самі сухарі.

Психологічними портретними штрихами («сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл», «обличчя було біле, як крейда», «вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»), репліками засоромленої дівчинки, спокійним, урівноваженим тоном розмови вчителя з школярами письменник забезпечує виховну спрямованість твору. Провідна ж думка, що пульсує в підтексті оповідання: викриття соціального ладу, що примушував дітей трудівників на напівголодне співіснування.

Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович - учитель - вирішив дізнатися правду і запитав Олександру. Дівчинка визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: «Я їсти хотіла». Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько-п'яничка все пропиває.

Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Зважаючи на ті обставини, що діти терпіли страшні злидні, учитель пробуджує у школярів почуття доброти, здатності завжди підтримувати одне одного в житті. Тут ми можемо спостерігати чемність і здатність дітей до співчуття чужому горю. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Діти все зрозуміли самі.

В останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною людиною: «Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною» [10, с. 44].

Оповідання Б. Грінченка «Украла» сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя.

Оповідання «Дзвоник» за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини, їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п'яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку.

Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б'ють, ї все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона позбавлена найголовнішого - волі.

Б. Грінченко уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю з'ясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.

За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Ховалася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.

Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування. Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її - вона вставала, кликав снідати - вона йшла, велів учитися - вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати - вона слухалася» [10, с. 73].

Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка наглядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.

Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з'являється думка про самогубство.

Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав'язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.