Ульріх фон Гуттен – видатний німецький гуманіст

Особливості німецького гуманізму та його роль в ідейній боротьбі напередодні реформації. Суспільно-політичні погляди Ульріха фон Гуттена - німецького гуманіста-рицаря першої чверті ХVІ ст. Критика католицького духовенства в сатирі "Листи темних людей".

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 25.04.2013
Размер файла 55,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра історії стародавнього світу і середніх віків

Курсова робота

Ульріх фон Гуттен - видатний німецький гуманіст

Виконала:

Ольга Ігорівна Бардокіна

Науковий керівник:

кан. іст. наук, доцент

Вікторія Андріївна Білик

Луцьк - 2012

Зміст

  • Вступ
  • 1. Особливості німецького гуманізму та його роль в ідейній боротьбі напередодні реформації
  • 2. Суспільно-політичні погляди Ульріха фон Гуттена
  • 3. Критика католицького духовенства в сатирі "Листи темних людей"
  • Висновки
  • Список використаних джерел і літератури
  • Вступ
  • Актуальність теми. Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV - XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст.

Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Особливу увагу німецькі гуманісти приділяли нероздільності, на античний лад, красномовству і мудрості. Спираючись на спадщину розвиненого італійського гуманізму, що вже ввійшов і в область природознавства, і в проблеми онтології, і в теологічні питання, в Німеччині рано стали проголошувати широту завдань гуманізму. Йшлося не тільки про охоплення новою етичною оцінкою багатообразних проявів життя індивіда і суспільства, але і про вивчення всього природного "видимого світу". Це підсилювало роль світоглядних проблем релігійно-філософського характеру і одночасно відкривало шлях розвитку конкретних дисциплін природознавства. B університетському викладанні основоположним для гуманізму залишився переважно комплекс гуманітарних наук (studia humanitatis), що включав граматику, риторику, поетику, історію, моральну філософію, але в індивідуальній творчості, як і в діяльності співтовариств гуманістів, він доповнювався інтересом до географії, медицини, астрономії, математики. У структурі німецької гуманістичної культури роль природознавства виявилася більшою, ніж в аналогічній за часом французькій або англійській ренесансній культурі. Одним із яскравих представників німецького гуманізму був Ульріх фон Гуттен, суспільно-політичні погляди якого вкрай суперечили тогочасній дійсності.

Актуальність дослідження полягає в тому, що гуманістичні погляди діячів літератури та мистецтва вплинули на формування нашого бачення світогляду та культури, тому це питання необхідне вивчати, для того, щоб глибше зрозуміти подальший розвиток нашої культури та для розширення світогляду. гуманізм реформація гуттен сатира

Історіографію теми склали доступні збірки документів та матеріалів. Література про Ульріха фон Гуттена, німецького гуманіста-рицаря першої чверті ХVІ ст. на сьогоднішній день значна. Вона утворює цілу бібліотеку, або, як її називають, "гуттеніану".

Інтерес до творчої спадщини мислителя з'являється ще у XVI ст. До його постаті зверталися у добу Просвітництва. Але особливого звучання його погляди набувають у середині XIX ст., в умовах об'єднавчого руху, що посилювався в Німеччині. Найбільш значною працею даного періоду стала монографія Д. Штрауса "Ульріх фон Гуттен". Проповідуючи культ геніїв, Штраус представив Ульріха фон Гуттена геніальною натурою, силою німецької нації, що виразила її волю. Він наділяв свого героя не тільки якостями патріота і гуманіста, але і представника феноменальної волі і провидіння.

У радянській історіографії постать гуманіста також стала предметом наукового аналізу. У публікаціях літературознавця Б.І. Пурішева була висвітлена літературна діяльність гуманіста, відбитий його внесок у формування німецької літературної мови [27]. У статтях відомого історика М.М. Сміріна узагальнені підсумки вивчення гуманістичних і реформаційних поглядів Ульріха фон Гуттена [28; 29].

Творчість гуманіста аналізується також В.М. Володарським, автором ряду статей і дисертації про Ульріха фон Гуттена. В.М. Володарський, на відміну від багатьох попередників, визнавав наявність у Гуттена власної оригінальної доктрини суспільства і держави. Більш того, він виразно відзначав зміну цієї доктрини впродовж десяти років бурхливого життя німецького гуманіста.

Джерельну базу нашого дослідження становить інтелектуальна спадщина Ульріха фон Гуттена, а саме сатира "Листи темних людей".

Мета дослідження. Показати особливості німецького гуманізму, суспільно-політичну діяльність та творчість Ульріха фон Гуттена і визначити його місце серед німецьких гуманістів.

Виходячи з поставленої мети, об'єкта і предмета дослідження необхідно вирішити наступні завдання:

- визначити особливості німецького гуманізму та його роль в ідейній боротьбі напередодні Реформації;

- розкрити суспільно-політичні погляди фон Гуттена;

- охарактеризувати критику католицького духовенства в сатирі "Листи темних людей".

Об'єктом дослідження є творчість німецького гуманіста Ульріха фон Гуттена.

Предметом дослідження є суспільно-політичні погляди Ульріха фон Гуттена.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1517 - 1523рр. Нижня межа 1517 рік збігається із початком Реформації, а саме, коли Марін Лютер прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях церкви. Верхня межа, в свою чергу, збігається із смертю німецького гуманіста Ульріха фон Гуттена.

Методологічною основою дослідження є сучасні методи пізнання як загальнонаукові, так і спеціальні: системний, історичний, порівняльний, спостережень, системного аналізу. У ході дослідження проаналізовано суспільну діяльність видатного німецького гуманіста Ульріха фон Гуттена. Застосування цих методів дослідження дало можливість всебічно розглянути тему.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У вступі визначено актуальність, історіографію, мету, завдання, об'єкт, предмет та хронологічні межі теми, що розглядається.

У першому розділі показано особливості німецького гуманізму та його роль в ідейній боротьбі, яка розпочалась напередодні реформації. Та вплив суспільно-політичних подій на художню культуру періоду Реформації.

У другому розділі показано суспільно-політичні погляди Ульріха фон Гуттена. Коротко описується життєвий шлях та літературна діяльність.

У третьому розділі показано критику духовенства Ульріхом фон Гуттеном у його сатиричній праці "Листи темних людей". Висміюється інтелектуальне та моральне убозтво схоластів.

У висновках зроблені узагальнення по всім розділам та вирішені завдання, які ставились на початку.

1. Особливості німецького гуманізму та його роль в ідейній боротьбі напередодні реформації

Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Західної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів з'явилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з латинської - перетворення, виправлення) - загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму [11, c. 82].

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику - етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади - вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури [14, c. 65].

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517 р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1548 рр.) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. - проголошення, урочиста заява). Протестантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо [19, c. 43].

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. - було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви [20, c. 15].

На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608-1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724-1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все - експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії " (1687 р.) [20, c. 15].

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII - XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків - раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. ratio - розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. еmpiris - чисто практичний) - чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596-1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632-1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646-1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561-1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу [12, c. 261].

У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі - бароко і класицизм [5, c. 151].

Епоха бароко (від італ. "бароко" - дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ - сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598-1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного [19, c. 85].

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій - втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537-1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577-1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вакканалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. - зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Ґрунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, - комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і простого, суворо дотримувався закон "трьох єдностей" - дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622-1673), який утвердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя [19, c. 86].

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду - від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "високого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спокою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.

Гуманізм - визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини, ця течія виникла в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів та здібностей. Гуманізм - це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність [23, c. 34].

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії, тощо.

В умовах Реформації та Селянської війни мистецтво набуло в Німеччині особливо напруженого й драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта Дюрера (1471-1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина, охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо да Вінчі, поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Альбрехт Дюрер в той же час озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння високих надбань італійського мистецтва [15, c. 263].

У цей же період, крім Альбрехта Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму працювали і такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший (1472-1553).

Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший (1498-1543) - живописець і гравер, що виявив себе, насамперед, як видатний портретист. Кого б не малював Гольбейн, - уславлених гуманістів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми чи англійського короля Генріха VIII, він завжди об'єктивний, сповнений інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй лаконічній художній мові.

Наростання прагнень, реформацій, в Німеччині і виняткова гострота цієї проблематики в країні зумовили і інші специфічні риси гуманізму. Питома вага етико-релігійних і церковно-політичних питань, мимо яких не пройшов жодного з німецьких гуманістів, в цілому була тут значніша, чим в Італії тієї ж пори. Характерною межею був і пронизливий всю діяльність гуманістів загальнонімецький патріотизм, постійна тяга до виховання національних цивільних почуттів і інтересів. Гуманісти хворобливо відчували контраст між "минулою славою" імперії і політичною слабкістю роздробленої вітчизни. Патріотичні ідеї в результаті нерідко набували гіпертрофованого характеру, перероджуючись в націоналізм, а "вітчизна" змішувалася з "імперією" [15, c. 263].

Будучи представниками культури просвітницького типу, гуманісти в своїй педагогіці нерозривно пов'язували завдання освіти із завданнями виховання у дусі гуманістичної етики, особистої і цивільної, а також з естетичною метою - вдосконаленням смаку, мови і стилю по зразках класичної латині. У відношенні до мови ясно розкрилася своєрідність естетичних представлень німецьких гуманістів: невіддільність естетики від етики, домінуюче значення останньої, інші, чим в Італії, відтінки естетики - перевага не гармонійних, а експресивних форм, спадщина багатовікових народних тяжінь, що історично склалися. У німецькому гуманізмі набули широкого поширення різні види сатири, автори охоче користувалися прийомами гіперболи і гротеску [23, c. 36].

Головним завоюванням гуманістів в німецьких університетах XV - початку XVI ст. стала підготовка на основі цих місцевих вищих шкіл, притому за порівняно короткі терміни, досить широкого громадянства освічених, світсько орієнтованої культури, обізнаних в нормах нової, а у якійсь своїй частині і що керуються ними. Правда, чималу їх частку склали ті, хто засвоював гуманізм чисто формально, поверхнево, для кого він виявився лише модою. Іншу велику групу склали численні рядові учасники гуманістичного руху, носії і виразники його "загальних місць". Їх сукупну роль не можна недооцінювати: вони додавали стійкість середньому рівню досягнень нової культури, сприяли її розвитку вшир. Порівняно невеликий в Німеччині круг видатних гуманістів, які змогли піднестися в своїй діяльності до творчості загальнонаціонального, а у ряді випадків - і європейського культурного значення.

Отже, Реформація - це суспільно-політичний рух, що охопив майже всю Європу, він був спрямований проти католицької церкви, а тому спричинив утворення протестантів. Гуманізм виник в Німеччині, гуманісти хворобливо відчували контраст між "минулою славою" імперії і політичною слабкістю роздробленої вітчизни. Патріотичні ідеї в результаті нерідко набували гіпертрофованого характеру, вироджуючись в націоналізм, а "вітчизна" змішувалася з "імперією".

2. Суспільно-політичні погляди фон Гуттена

Ульріх фон Гуттен (Hutten, Ulrich von - 21 квітня 1488 р., Штеккельберг - 29 серпня 1523 р., о. Уфенау) - німецький письменник-гуманіст. Гуттен - людина діяльної і запальної вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою. Походив він із рицарської родини. Ульріх фон Гуттен увійшов в історію як німецький гуманіст, письменник і політичний діяч. Він закликав виступити відкритою війною проти папства, покінчити із засиллям князів в Німеччині [3, с.182]. Ульріх фон Гуттен став ідейним натхненником та безпосереднім учасником рицарського повстання 1522-1523 років під проводом свого однодумця та друга Франца фон Зіккінгена [4, с.63].

Замолоду він шість років провів у монастирі з волі батьків, які хотіли зробити з нього священика. Але теологія та убозтво чернецького оточення відштовхнули обдарованого юнака, і в 1505 р. він утік з монастиря і зайнявся вивченням гуманітарних наук і літературною творчістю. Він навчався у різних університетах Німеччини, деякий час вивчав юриспруденцію в Болоньї, але через матеріальні нестатки не зміг закінчити повний курс навчання, відтак вступив до війська імператора Максиміліана [24, c. 5].

Ульріху фон Гуттену довелося багато подорожувати по Німеччині, побував він також у Відні і двічі в Італії. З 1515 р. почалася його активна політична діяльність, і він невдовзі став значною постаттю в лавах рицарської опозиції. Гуттен виступав проти свавільних деспотичних феодальних князів, проти втручання католицького Риму у німецькі справи, він відразу прийняв Реформацію, завзято пропагував ідею національної єдності Німеччини. Керівну роль у русі за об'єднання він відводив рицарству, яке, на його думку, було єдиним прошарком німецького суспільства, здатним об'єднати країну для боротьби з папським Римом. У 1519 р. Гуттен подружився з Ф. фон Зікінгеном, котрий очолював дрібнодворянський політичний рух, спрямований проти духівництва та феодальних князів. Метою цього руху було встановлення "дворянської демократії", тобто панування рицарства на чолі з імператором. Розпочате Зікінгеном і Гуттеном рицарське повстання (1522-1523) не підтримали ні селяни, ні міщани, і воно було розгромлене князями. Зікінген загинув, а Гуттен, рятуючись від переслідувань, покинув Німеччину. Шукаючи притулку у Швейцарії, він зупинився на острові Уфенау (Цюріхське озеро), де незабаром і помер від сифілісу [24, c. 5].

Уся літературна творчість Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. У посланнях і промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни, повсякденні чвари, князівський розбій, пожежі, витоптані військами ниви. Для Гуттена князі - це вовки, яким доручено охороняти овець. Він обурюється відсутністю у них патріотичних почуттів, висміює їхню дворянську пихатість. У дусі гуманістичних ідей письменник закликав поважати людину не за її титули, а за вчинки: "Кожний цінується лише тією мірою, в якій він виявляє себе у справах". Гуттен зневажливо ставиться до титулів і вчених звань. Уже в одному з його кращих ранніх віршів "Мето" ("Nemo", 1512) висловлено думку, що тільки людина без становища і титулу - Мето - володіє істинно гуманістичною мораллю [17, c. 77].

Творчий доробок Гуттена умовно поділяється на чотири групи.

Першу групу складають діалоги, серед них "Фаларізм", "Арміній", "Лихоманка", "Вадіск, або Римська трійця", "Спостерігачі" і "Фортуна", "Повідомлювач" і "Розбійники".

Другу групу джерел становлять так звані промови. Серед них, зокрема, `Турецька промова", "Послання германцям всіх станів" і "Скарга імператорові Карлу".

Третю групу джерел утворюють листи публіцистичного характеру, адресовані публіці, міським радам, конвентам.

Четверту групу джерел складають віршовані літературні твори - такі, як "Сто п'ятдесят епіграм на імператора Максиміліана", "Сатира на часи папи Юлія".

Найкращими творами Гуттена, крім "Листів темних людей", є сповнені викривального пафосу сатиричні "Діалоги" (1520) і "Нові діалоги" (1521), написані за зразком твору Лукіана. Основний зміст цих творів становить критика католицизму та папського Риму, його політики пограбування та духовного поневолення Німеччини. Через усі діалоги проходить ідея звільнення країни з-під влади папи і католицької церкви [32, c. 157].

Перша збірка складається з п'яти діалогів. Найбільш глибоким і довершеним з них є "Вадиск, або Римська Трійця". Діалог відзначається чіткою і продуманою побудовою сюжету. Співбесідниками в ньому виступають Гуттен і його друг Ернгольд. Гуттен оповідає про зустріч зі своїм приятелем Вадиском, який нещодавно повернувся з Риму. Святе місто вразило Вадиска своєю порочністю, й він розповів про ці пороки, дотепно згрупувавши їх тріадами. Гуттен передав ці тріади Ернгольду. Кожну з них вони розлого коментують, підтверджують різноманітними фактами, наповнюючи формули Вадиска конкретним життєвим матеріалом. Таким чином, широкий і різноманітний зміст діалогу групується навколо тріад, що й надає сюжету організованості.

У тріадах дається узагальнений сатиричний образ католицької церкви та папського Риму. Три речі охороняють гідність міста: авторитет папи, мощі святих і торгівля індульгенціями. Ті, хто побував у Римі, виносять звідти нечисту совість, зіпсований шлунок і порожній гаманець. Трьома речами торгують у Римі - Христом, духовними посадами та жінками. У цьому місті й на умі у кожного три речі: коротке богослужіння, старовинне золото і веселе життя. Про три речі не люблять говорити правду у Римі: про папу, про індульгенції, про гріхи, які приносять прибутки. Три речі завдають прикрості папському середовищу: одностайність християнських державців, розсудливість народу і те, що обмани папістів викриваються. Тільки з примусу у Римі дотримують слова, допомагають ближньому й уступають дорогу. У діалогах перелічується ще багато римських пороків, супротивних розуму, християнській вірі, поняттям добра і моралі. У Римі так мало доброго, що Вадиск не міг із нього скласти навіть тріаду [22, c. 264].

У розлогих коментарях і відступах співбесідників найголовнішим є осуд пограбування Німеччини Римом і жадоба до багатства та розкоші католицьких священиків і самого папи. Автор докладно розповідає про хитрі та вигадливі прийоми, до яких вдається Рим, щоб обдерти Німеччину, придушити в ній сміливу думку, перешкодити прозріванню людей і тримати їх у покорі. Величезні багатства Риму приносить торгівля індульгенціями. Цим завдається не тільки матеріальна шкода населенню, а й велике моральне зло - адже індульгенції звільняють людей від обов'язку робити добро, дозволяють їм бути злими і підлими. Папський Рим широко практикував продаж права на порушення церковних законів. За гроші можна купити дозвіл не поститися, обійти які завгодно закони, набути право на володіння п'ятнадцятьма парафіями і в жодній не виконувати обов'язків священика. Гуттен багато розповідає про злочини папи, його курії і легатів. Рим не знає меж у прагненні до розкішного життя. Священики не тільки самі носять розкішне вбрання, а й мулів своїх прикрашають золотими вудилами та пурпуровими чапраками [8].

У дусі гуманістичних ідей у діалозі засуджуються претензії пап на світську владу, їм не досить влади духовної, і вони "ведуть жорстокі війни на суші і на морі за земні царства, проливають кров і не шкодують отрути".

Увесь діалог пройнятий реформаційними настроями. Послідовно проводиться думка про спотворення католицизмом істинного християнства. Особливо настійливо наголошується на тому, що розкішне життя католицького духівництва, його пихатість, пишність храмів суперечать принципам раннього християнського віровчення. Формулюються в діалозі і деякі постулати нової церкви [12, c. 89].

У діалозі засуджуються пасивність і терплячість німців, їхній страх перед Римом і католицькою церквою. Як вважав автор, аналіз пороків папського Риму повинен викликати незадоволення німецького народу, змусити його схаменутися, підготуватися до рішучої боротьби з Римом. Таке призначення діалогу особливо виразно проявляється в його тоні Гуттен і Ернгольд коментують тріади Вадиска і аналізують пороки Риму з величезною пристрастю з почуттям обурення, гніву, презирства; вони викривають, проголошують інвективи, пророкують загибель Римові - "кореню пороків і злочинів", "вмістилищу всілякого бруду". Гуттен вважає своїм патріотичним обов'язком говорити німцям правду про лиходійство і фальшивість папського Риму та католицької церкви. Він запевняє, що нізащо не відступить від цього обов'язку, навіть якби йому "погрожували зброєю і самою смертю". Ернгольд схвалює рішучість: "Так, це великий і славний подвиг, коли комусь удається умовляннями, підтримкою, навіть примусом змусити вітчизну усвідомити свою ганьбу і з мечем в руці повернути собі старовинну свободу". "Вадиск" можна розглядати як важливу сторінку в ідеологічній підготовці Реформації [24, c. 24].

Друга збірка Гуттена - "Нові діалоги" - складається з чотирьох діалогів. Найбільш вдалий і дотепний із них - "Булла", його задум був підказаний реальним фактом. Папський легат Ека отримав від папи буллу, в якій вимагалося спалення книг М. Лютера і зречення їх автором. Своє обурення буллою і висловив Гуттен у діалозі, в якому основне місце займає сутичка двох персонажів - Булли і Германської Свободи. Твір відтворює атмосферу Реформації, він пройнятий величезною зневагою до Риму і вірою в перемогу над ним.

Рицарське повстання, відоме в історії під назвою походу Франца фон Зіккінгена на Трір, було останньою значною подією в історії німецького рицарства, що неухильно занепадало.

Франц фон Зиккінген був відомий своєю ненавистю до князів, особливо духовних, і городян. Карл V дуже поважав його здібності, використовував його як кондотьєра у війні з Францією і всіляко йому покровительствував. Національний рух проти католицизму не залишив Франца фон Зіккінгена байдужим насамперед дякуючи Ульріху фон Гуттену. У серпні 1522 р. Франц фон Зіккінген влаштував у місті Ландау збори імперських рицарів. 13 серпня 1522 р. делегатами з'їзду була підписана "братська угода, яка була покликана зробити рицарство незалежним від князів, звільнити його представників від будь-якої сторонньої судової влади". Похід Франца фон Зіккінгена був спрямований проти курфюрста Тріра і архієпископа Річарда фон Грейффенклау-Фольратса.

Франц фон Зіккінген рушив на Трір. У нього було близько 15000 солдатів, з яких не більше 5000 вершників, коли він взяв в облогу Трір. Облога виявилася невдалою. Курфюрст зумів надихнути своє військо і не хотів і чути про здачу міста або про сплату військової винагороди в 200000 гульденів золотом, яку вимагав чільник рицарів. Після п'яти штурмів Франц фон Зіккінген змушений був відступити, оскільки у нього не вистачило бойових снарядів, а допоміжний загін, який вів йому Ніколай фон Мінквітц з Брауншвейга, був відрізаний Філіпом Гессенським [10, с.52-53].

Зіккінген змушений був переховуватися у своїх замках. Проти нього було сформовано коаліцію, до якої увійшли Трір, Пфальц і Гессен. Спочатку князі зайнялися переслідуванням помічників і родичів Франца фон Зіккінгена. Вони узяли Кронберг, вигнали Фрівіна фон Гуттена (родича Ульріха) з його володінь, на майнцького курфюрста наклали штраф в 25000 гульденів, на зятя його Флерсгейма - в 1000 гульденів. Переслідування було жорстоким. За декілька місяців було взято і зруйновано 27 замків прибічників Франца фон Зіккінгена. Розраховуючи виграти час, він запропонував князям укласти перемир'я, але останні не погодилися на це, як не погодився раніше прийняти посередництво імперського уряду опальний рицар. Після Великодня вони з'єдналися під Крейцнахом і попрямували проти замку Ландштуль, де знаходився Франц фон Зіккінген. Він не побажав залишити замок, не дивлячись на поради близьких. Облога продовжувалася недовго. Замок довелося здати після того, як Франц фон Зікінген був смертельно поранений. Він змушений був підписати принизливу капітуляцію, але ледь підписав її, він помер [10, с.56-58].

Сам Ульріх фон Гуттен, як ідейний лідер повстанців, також змушений був тікати від переслідувачів. Він знаходить притулок у Швейцарії, де переховується за сприяння ще одного реформатора Ульріха Цвінглі. Але вже у серпні 1523 року Ульріх фон Гуттен помер.

Рицарське повстання було спробою виступити проти могутньої княжої влади [4, с.63]. Але поразка цього повстання прискорила політичний занепад одного з важливих станів феодальної держави, позбавило імператора значної підтримки, підсилило владу князів і багато у чому відштовхнуло їх від реформації. Повстання дало поштовх селянській війні.

Факт участі Ульріха фон Гуттена у рицарському повстанні є яскравим аргументом на користь тверджень про політичне кредо рицаря-гуманіста. Майбутнє Німеччини він вбачав у сильній, централізованій, "благій" імперії. Опорою та запорукою такої майбутньої держави мало стати саме рицарство [4, с.73]. Саме воно, на думку Ульріха фон Гуттена, обмежить тиранічні прагнення князів. Саме воно є носієм давніх німецьких традицій, свободи та справедливості. Саме воно може допомогти імператору правити згідно з критеріями корисності, які сформулював мислитель.

Багато в чому погляди Ульріха фон Гуттена були утопічними та консервативними. Проте на повагу заслуговує наступне. Людина з твердими переконаннями, ідеалами, власним баченням майбутнього власної країни та свого соціального середовища не просто доносила свої ідеї до інших, а й поклала своє життя у спробі на практиці реалізувати свої ідеали. І найбільшим з таких ідеалів Ульріха фон Гуттена було відродження німецького середньовічного рицарства.

Отже, Ульріх фон Гуттен - німецький письменник-гуманіст. людина діяльної і запальної вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою. Гуттен виступав проти свавільних деспотичних феодальних князів, проти втручання католицького Риму у німецькі справи, він відразу прийняв Реформацію, завзято пропагував ідею національної єдності Німеччини. Уся літературна творчість Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. У дусі гуманістичних ідей письменник закликав поважати людину не за її титули, а за вчинки.

3. Критика католицького духовенства в сатирі "Листи темних людей"

"Листи темних людей" - анонімно видана в Німеччині книга в двох частинах (1515 і 1517 рр.), гостра і жива сатира, наповнена схоластики і кліру. Вона була важливою культурною подією свого часу [32, c. 75].

Книга була написана групою, яка була пов'язана із ерфуртським співтовариством. У ній пародіювалося листування неосвічених, розумово і морально убогих ченців і теологів. Ортуїн Граций та інші супротивники Рейхліна і гуманізму змальовувалися як "темні люди", повні амбіцій і відвертої злості до вільної думки. Обскуранти, що спочатку з радістю прийняли "Листи" за роботу своїх однодумців, стали загальним посміховиськом. Значення книги полягало не тільки в нещадному викритті віджилого. У ній містилася лаконічна програма гуманістичної просвіти як основи звільнення країни від духовного засилля ортодоксії та вибагливості папства. Вихід "Листів" став симптомом цивільної зрілості радикальної частини руху, що зжила традицію компромісу із старою церквою.

Анонімна форма виступів гуманістів або використання псевдонімів були досить частим явищем того часу, оскільки, пам'ятаючи про інквізицію, з відкритим забралом проти церковних засад насмілювалися діяти небагато. Під вигаданими іменами видавав, зокрема, свої численні сатиричні діалоги, витримані в дусі, Лукиана Крот Рубеан - ініціатор створення "Листів темних людей" [8].

Боротьба була в самому розпалі, коли з'явився твір, що завдав нищівного удару обскурантам. То були дотепні "Листи темних людей" (частина I - 1515, частина II - 1517), складені групою гуманістів в осоромлення кельнских теологів і їх прибічників. Одним з головних авторів сатири, мабуть, був Кріт Рубеан (близько 1480 - близько 1539), відомий учений, син бідного тюрингского селянина. Йому допомагав Герман Буш (1468-1534), учень видного нідерландського гуманіста Рудольфа Агріколи. У складанні II частини "Листів темних людей" діяльну участь брав Ульріх фон Гуттен. Втім, можливо, авторів було і більше [2].

Сатира задумана як свого роду аналогія "Листам знаменитих людей", виданим Рейхліном. Різні обскуранти, що як дійсно існували, так і вигадані, нібито пишуть магістру Ортуїну Грацію, духовному вождю супротивників Рейхліна. Серед них немає людей знаменитих, таких, що прославилися на терені літературному або науковому. Це все люди дрібні, глухі, рядові (obscuri viri власне і означає: невідомі, пересічні люди). Але епітет "темні" натякає також на їх неуцтво. Це справжні обскуранти, що живлять люту ненависть до гуманізму. Гуманісти добре знали своїх супротивників. Вони так вміло відтворили їх убогий душевний світ, що багато хто був введений в оману, прийнявши "Листи" за справжнє творіння антигуманістичного табору. Інші невдалі обскуранти навіть раділи тому, що побачила світло книга, написана їх ідейними соратниками.

Мова написання "Листів темних людей" - зіпсований латинський з домішкою німецьких слів, тобто саме такий, на якому часто писали тоді обскуранти. Стиль написання - майстерне наслідування пишномовно і заплутаному стилю більшої частини творів старої партії. Питання, що хвилюють і затрудняють "темних людей", самі по собі досить характерні; один бажає, наприклад, дізнатися, як слід називати того, хто готується отримати ступінь доктора богослов'я (magister noster) - noster magistrandus або ж magister nostrandus. Інший бажає бути заспокоєний щодо того, чи не здійснив він тяжкого гріха, з'ївши в пісний день яйце, в якому вже знаходився зародок курчати; третього мучить спогад про те, як одного разу він помилково відважив на вулиці низький уклін якомусь єврею у довгополих одязі, прийнявши його видали за доктора богослов'я; четвертий пресерйозно розбирає питання про те, чи можна назвати якого-небудь вченого членом десяти університетів, і приходить до висновку, що ні, тому що не можна бути одночасно членом декількох університетів. Уявні кореспонденти Ортуїна, нападаючи на гуманістів, висловлюються взагалі проти надмірної вченості, наприклад, проти вивчення грецької та єврейської мови. У тексті "vos estis sal terrae" (ви сіль землі) вони приймають estis за форму від дієслова edere - є; слово Капніон вони вважають єврейським; слово Mercurius вони пояснюють, як "mercatorum curius" (піклується про купців), Маvors (Марс) розкладають на "mares" і "vorans" (пожирає самців); "magister", на їхню думку, складається з "magis" (більше) і "ter" (тричі), тому що магістр повинен знати втричі більше, ніж звичайні люди. Майстерно порушені у листах питання про індульгенції, про аморальність католицького духовенства, про негативні сторони чернечих орденів та ін.; місцями автори "Листів" з'явилися в цьому випадку попередниками Лютера, і поза сумнівом, тільки через непорозуміння реформатор поставився до памфлету холодно, навіть вороже, як це видно з одного його листа (1517 р.) [18].

"Листи темних людей" - тонка сатира, один з найблискучіших зразків європейської сатиричної літератури епохи Відродження. Узагальнені портрети обскурантів не тільки відштовхуючи, вони правдиві. Автори висміюють інтелектуальне і моральне убозтво схоластів. Чванячись своїми застарілими знаннями, вони ніякого уявлення не мають про Гомера, (II, 44), а "Метаморфози" Овідія по-старому пояснюють "чотирма способами, а саме: натуралістично, література, історично і спіритуалістично, чого всі світські поети не уміють" (I, 28). Гуманістів вони ненавидять і бояться. Їх страхає реформа університетської освіти, і вони роблять все, щоб перешкодити проникненню в університети передових ідей. Їх голови забиті силою-силенною церковних текстів, якими вони з будь-якого приводу, а то і без приводу пересипають свою дерев'яну, незграбну мову. Одностайно визнаючи творіння Рейхліна гідними знищення, одні обскуранти посилають "Очне зеркало" на шибеницю, інші вважають, що оскільки ця книга єретична, "а всі єретики заслуговують спалювання на багатті", то її слід спалити (II, 30). І звичайно, немає нічого дивовижного в тому, що у таких наставників стає все менше і менше учнів. Мисляча молодь вважає за краще відвідувати заняття учених-гуманістів [18].

Вельми непривабливе і приватне життя обскурантів. Галасливі викривачі світської моралі гуманістів, вони приховують під чорною рясою різні пороки. Звичайні у цих лицемірів і гульня, і пиятики, і любовні пригоди. І все це вважається своєю вульгарністю, тупістю. При цьому магістри чатують папські декреталії, педантично дотримуються церковних обрядів і тому вважають себе зразковими християнами.

Їх листи є забавною сумішшю німецької мови і найвульгарнішої, "кухонної" латині. Вони позбавлені смаку рішуче у всьому: і коли складають жалюгідні вірші, і коли коряво висловлюють свої мізерні думки і коли, бажаючи уславитися людьми витонченими і дотепними, подають листам просторові звернення, ніби наступних: "Микола Люмінтор шле стільки уклонів магістру Ортуїну Грацію, скільки протягом року народиться бліх і комарів" [25].

Від листа до листа росте натовп темних людей. У чомусь вони, звичайно, різні, але в своєму духовному убозтві схожі один на іншого. Вони як би створені для того, щоб над ними посміялися розумні сатирики. Але сатира вражала не тільки схоластів. Деколи вона сильно ударяла по римсько-католицькій церкві і чернецтву, її головній опорі. Особливе це помітно в II частині "Листів темних людей", Реформації, що з'явилася в рік. Ченці тут характеризуються як жадібні і ласолюбні дармоїдствують, що шкодять великий німецькому народу. У листі 63-м II частини магістр Іоганн Швейнфуртській говорить учню гуманіста Вімпфелінга: "Ваш вчитель Вімпфелінг дуже помиляється, коли він пише проти ченців, оскільки ченці знамениті своєю ученістю, святістю і приносять багато користі. У церкви немає тепер інших стовпів, окрім ченців", на що його співбесідник завзято відповідає: "Я роблю відмінність між ченцями, оскільки їх можна підрозділити на три розряди: по-перше, святі і такі, що приносять користь, але вони тепер уже на небі; по-друге, що не шкодять ні, ні користі - їх зображення в церквах; а по-третє, ті, які тепер дотепер живі, - вони дуже шкідливі, і, звичайно, вони не святі, оскільки вони гордіші, чим будь-який мирянин, і додатково великі мисливці до грошей і красивих жінок" [26].

Так різко і прямо про духовне мракобісся і обскурантизм в Німеччині не писали раніше. Зрозуміло, що обскуранти сполохалися. Сам Ортуїн Грацій кинувся в бій, опублікувавши безталанні "Нарікання темних людей" (1518), що ще раз довели, що у "темних людей" нічого не було за душею, окрім злості і тупої ненависті до всього передового. Гуманісти торжествували. Їх супротивники стали загальним сміховиськом. Царству войовничого обскурантизму був завданий сильного і влучного удару.

Отже, "Листи темних людей" - тонка сатира, один з найблискучіших зразків європейської сатиричної літератури епохи Відродження. Автор висміює інтелектуальне і моральне убозтво схоластів. Непривабливе і приватне життя обскурантів. Галасливі викривачі світської моралі гуманістів, вони приховують під чорною рясою різні пороки. Звичайні у цих лицемірів і гульня, і пиятики, і любовні пригоди. І все це вважається своєю вульгарністю, тупістю. При цьому магістри чатують папські декреталії, педантично дотримуються церковних обрядів і тому вважають себе зразковими християнами. Так різко і прямо про духовне мракобісся і обскурантизм в Німеччині не писали раніше.

Висновки

Розглянувши тему курсової роботи "Ульріх фон Гуттен - видатний німецькій гуманіст", можна зробити наступні висновки.

Розпочалася Реформація в Німеччині 31 жовтня 1517 р., коли професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1548 рр.) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання iндульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. Реформація - загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму. У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі - бароко і класицизм. Протестантизм виробив особливу етику - етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Гуманізм - визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини, ця течія виникла в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів та здібностей. Гуманізм - це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Гуманісти хворобливо відчували контраст між "минулою славою" імперії і політичною слабкістю роздробленої вітчизни. Патріотичні ідеї в результаті нерідко набували гіпертрофованого характеру, вироджуючись в націоналізм, а "вітчизна" змішувалася з "імперією".

Ульріх фон Гуттен один із видатних німецьких гуманістів, письменник і політичний діяч. Він закликав виступити відкритою війною проти папства, покінчити із засиллям князів в Німеччині. Ульріх фон Гуттен став ідейним натхненником та безпосереднім учасником рицарського повстання 1522-1523 років під проводом свого однодумця та друга Франца фон Зіккінгена.

Ульріх фон Гуттен - німецький письменник-гуманіст, людина діяльної і запальної вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою. Гуттен виступав проти свавільних деспотичних феодальних князів, проти втручання католицького Риму у німецькі справи, він відразу прийняв Реформацію, завзято пропагував ідею національної єдності Німеччини. Уся літературна творчість Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. У дусі гуманістичних ідей письменник закликав поважати людину не за її титули, а за вчинки.

"Листи темних людей" - анонімно видана в Німеччині книга в двох частинах (1515 і 1517 рр.), гостра і жива сатира, направлена схоластики і кліру. Вона з'явилася важливою культурною подією свого часу.

Використовуючи прийом містифікації, автор побудував "Листи темних людей" як збірку листів, ніби написаних магістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богословами й риторами. Усі вони - люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного. Обскуранти схиляються перед Ортуїном Грацієм і люто ненавидять Рейхліна й гуманістів, вважають їх єретиками й готові спалити їх на вогнищах інквізиції. Викривальний зміст книги поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю схоластів і комічному обігруванні їхньої епістолярної манери.

Неодмінною ознакою культурної людини гуманісти вважали гарний стиль, добре володіння класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінували дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів ставали надбанням усіх і розповсюджувалися в прогресивних колах.

"Темні" люди зовсім безпорадні в епістолярному мистецтві. Їхня мова - це сатира на їхню некультурність. Обскуранти прикрашають свої листи віршами, що рясніють помилками, недоречно наводять цитати зі Святого Письма і творів латинських авторів, до того ж перекручують їх.

Сатира "Листи темних людей" - один з найблискучіших зразків європейської сатиричної літератури епохи Відродження. Автори висміюють інтелектуальне і моральне убозтво схоластів. Вельми непривабливе і приватне життя обскурантів. Галасливі викривачі світської моралі гуманістів, вони приховують під чорною рясою різні пороки. Звичайні у цих лицемірів і гульня, і пиятики, і любовні пригоди. І все це вважається своєю вульгарністю, тупістю. При цьому магістри чатують папські декреталії, педантично дотримуються церковних обрядів і тому вважають себе зразковими християнами. Так різко і прямо про духовне мракобісся і обскурантизм в Німеччині не писали раніше.


Подобные документы

  • Романтизм як художній метод, його становлення та розвиток. Особливості німецького романтизму. Протиставлення реального світу духовному у казках Новаліса. Літературна та наукова діяльність братів Грімм. Гофман як видатна постать німецького романтизму.

    курсовая работа [50,1 K], добавлен 13.03.2011

  • Життєвий шлях німецького письменника Б. Брехта. Його погляди на театральне мистецтво. Принцип перевтілення в театрі. Новаторство Брехта. Його драматургічна творчість в еміграції, в боротьбі проти фашизму. Основні конфлікти у п'єсі "Життя Галілея".

    презентация [771,6 K], добавлен 16.10.2014

  • Видатний український письменник Михайло Коцюбинський – біографія, суспільно-політичні, філософські та естетичні погляди. Творчість Коцюбинського, його видатні твори "Fata morgana" та "Тіні забутих предків". Композиційна побудова творів та їхні герої.

    реферат [377,1 K], добавлен 23.02.2009

  • Особливості формування української нації на Галичині наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Ставлення Івана Франка до релігії та церкви. Критика поетом-атеїстом духовенства. Економічне положення українського народу в Галичині. Боротьба науки з вірою.

    статья [21,3 K], добавлен 14.08.2017

  • Роль естетичних теорій у німецькій культурі XVІІІ століття. Переорієнтування німецького класицизму від наслідування французьким драматургам XVІІ століття. Рівняння на античність як ідеал гармонії. Жанрово-стильові особливості драми "Емілія Галотті".

    курсовая работа [43,4 K], добавлен 19.06.2011

  • Визначення мовознавчого статусу і лінгвокультурної специфіки німецького феміністичного дискурсу. З’ясування принципів нелінійної організації текстової матерії роману Е. Єлінек "Коханки" та систематизація форм як засобів репрезентації концепту фемінність.

    магистерская работа [636,5 K], добавлен 14.10.2014

  • Место гуманистического движения в Германии в идеологической подготовке общественного подъема эпохи Реформации. Гуманистические идеи Ульриха фон Гуттена. Основные вехи биографии. Антиклерикальная сатира в произведениях, призывы к борьбе против Рима.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 21.04.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.