Німецький постмодерністський дискурс в текстовому просторі феміністичної літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перелік умовних скорочень

феміністичний дискурс німецький лінгвокультурний

ЛкТ - лінгвокультурний типаж

НПмД - німецький постмодерністський дискурс

Пм - постмодернізм

ПмД - постмодерністський дискурс

ФЛ - феміністична лінгвістика

LiebH - "Die Liebhaberinnen" (E. Jelinek)

Вступ

Останні десятиріччя цивілізаційного розвитку ознаменовано поширенням нового типу світосприйняття, відомого під назвою "постмодернізм", філософсько-ідеологічна база якого сформувалася у надрах постструктуралізму з його орієнтацією на подолання суб'єктивності, ієрархічності та детермінованості, що й стало наріжним каменем постмодерністської естетики, а тому й об'єктом прискіпливої уваги гуманітаріїв кінця ХХ - початку ХХІ ст. (М. Фуко [1996], Ф. Гваттарі [2007], Н.П. Беневоленська [2010], О.Б. Вайнштейн [1993], І.П. Ільїн [1996; 1998; 2001], Г.І. Єрмілова [2006], Ж. Лакан [1996], Ж-Ф. Ліотар [1998], Н.Б. Манковська [1995], М. Епштейн [2010] та ін.)

Найактивніші трансформації для подолання суб'єктивності, ієрархічності та детермінованості в постмодерністському дискурсі відбуваються на рівні гендерних рефлексій, оскільки кореляції суб'єкта і об'єкта реалізуються насамперед за рахунок взаємовідношення чоловічого і жіночого. Заміна суб'єктної домінанти на домінанту об'єктну відбувається в гіпоконцептах аніма / фемінність і анімус / демаскулінність, які позначають архетипічні гендерні начала та ілюструють процес зміни світоглядних орієнтирів.

У зв'язку із цим слід зазначити, що в останній чверті ХХ ст. виникає таке явище, як постмодерністський фемінізм, перетворивши фемінізм на методологію, яка критикує колишню наукову раціональність і об'єктивність, оголошуючи їх обслуговуючими чоловічу науку. Постмодерністський фемінізм стає предметом жвавого обговорення філологічним загалом (Н.А. Фатєєва [2000], М.В. Рабжаєва [2000], В.Г. Іваницький [2000], В. Вульф [1999], Ж. Дерріда [2000], Е. Шовалтер [1998], Г. Брандт [2000], К. Уест, Д. Зіммерман [2000]). У німецькому постмодерністському дискурсі він набуває неабиякого розвитку та ставить перед собою проблему обмеженості знань, представлених у соціальній теорії виключно чоловіками, їхньою системою цінностей, чоловічим поглядом на світ ("адроцентрична картина світу"), чоловічими засобами вираження знання ("фаллогоцентризм"). Заперечуючи колишню раціональність, постмодерністський фемінізм пропонує враховувати особливості суб'єкта пізнання певної статі, його (її) ціннісні орієнтації. Методологія такого фемінізму спрямована проти позитивістської тези про "об'єктивний факт", підкреслює вплив світогляду ученого як представника певної статі на завдання дослідження і висновки з нього. У центрі більшості праць філософів-феміністок цього напряму (Е. Єлінек, В. Вульф, Б. Гельдт) стоїть питання придушення жінок через мовні практики (дискурси). Завдяки філософам-постмодерністкам феміністської орієнтації в науку введені поняття "жіночого письма" і "жіночого читання".

Німецький постмодерністський дискурс бачить у мові головний інструмент конструювання картини світу, саме тому вона дає ключ і до вивчення механізмів конструювання статевої ідентичності. Хоча гендер не є лінгвістичною категорією, за винятком соціо- і частково психолінгвістики, аналіз структур мови дозволяє одержати інформацію про те, яку роль відіграє гендер у тій чи іншій культурі, які поведінкові норми для чоловіків і жінок фіксуються в текстах різного типу, як міняється уявлення про гендерні норми мужності і жіночності в часі, які стильові особливості можуть бути віднесені до переважно жіночого чи переважно чоловічого, як осмислюється мужність і жіночність у різних мовах і культурах.

На жаль, крім літературознавчих (Ю.А. Арська [2008], Н.А. Большакова [2010], Б.В. Орєхов [2005], Ю.С. Райнеке [2002], Г.А. Фролов [2005]) і філософських розвідок (Ю. Хабермас [1985]) німецька лінгвокультура не може похвалитися наявністю достатньої кількості праць, присвячених постмодерністському "жіночому письму". Попри той факт, що німецький ПмД - це широко представлена художньо-словесна практика, ані зарубіжна, ані вітчизняна лінгвістична думка не змогли приділити йому належної уваги. А тому ця проблема вимагає подальшого опрацювання, що ми і спробували зробити через виявлення та аналіз специфіки об'єктивації концепту фемінність у романі видатної представниці феміністичного напрямку Е. Єлінек "Коханки".

Актуальність роботи визначається загальною тенденцією гуманітарної парадигми знання до соціокультурного опису мовленнєвої діяльності, у межах якої виокремлюється один із її пріоритетних напрямків - когнітивно-комунікативний аналіз текстової комунікації з його підвищеним інтересом до проблем категоризації та концептуалізації світу, де чильне місце належить і німецькому постмодерністському дискурсу. Відсутність інтегрального підходу до опису лінгвоконцептуальної та лінгвопоетичної специфіки феміністичного дискурсу німецького постмодернізму зумовлює необхідність його системного аналізу у вимірах роману однієї з найяскравіших представниць "жіночого письма" Е. Єлінек "Коханки", що сприятиме осмисленню того впливу, який чинить постмодерністський фемінізм на всю комунікативну культуру постіндустріального сьогодення в цілому та на естетику художнього мовлення зокрема.

Об'єктом дослідження є німецький постмодерністський дискурс, що розгортається в текстовому просторі феміністичної літератури, а саме - роману Е. Єлінек "Коханки".

Предмет вивчення - концепт фемінність та специфіка його об'єктивації у романі Е. Єлінек "Коханки".

Мета роботи - виявлення та аналіз специфіки репрезентації концепту фемінність у романі Е. Єлінек "Коханки".

Гіпотеза дослідження визначається думкою про те, що концепт фемінність об'єктивується у романі Е. Єлінек як на змістовому, так і на формальному рівнях та відображає у собі загальні риси проблематики німецького постмодерністського фемінізму.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

1) теоретичне узагальнення напрямів і здобутків міждисциплінарного вивчення постмодернізму як сучасного типу культури та художньої комунікації;

2) визначення мовознавчого статусу і лінгвокультурної специфіки німецького феміністичного дискурсу;

3) когнітивне моделювання концептосистеми німецького постмодерністського дискурсу та визначення ролі концепту фемінність у ньому;

4) з'ясування принципів і механізмів нелінійної організації текстової матерії роману Е. Єлінек "Коханки" та систематизація її композиційно-мовленнєвих форм як засобів репрезентації концепту фемінність;

5) аналіз шляхів і способів лінгвостилістичного аранжування текстового простору досліджуваного роману.

Вибір методів дослідження зумовлений когнітивно-комунікативним підходом до мовних і мовленнєвих явищ, який, ґрунтуючись на загальнонаукових принципах індукції та дедукції, аналізу та синтезу, форми і змісту, структури й системи, передбачає комплексне застосування таких методів, як міждисциплінарний (для узагальнення основних здобутків у галузі постмодернізму та постульованої ним моделі світу), лінгвокогнітивний (для визначення механізмів вербального аранжування інформаційного простору НПмД), лінгвоконцептуальний (для моделювання концептосистеми НПмД та визначення ролі концепту фемінність у ньому), дискурсивний (для когнітивно-комунікативного вивчення НПмД як соціо- і лінгвокультурного явища), герменевтичний (для лінгвопоетичної інтерпретації художнього тексту) і лінгвостилістичний (для опису стилістичних фігур і засобів у романі Е. Єлінек "Коханки"). Як допоміжні дослідницькі методи в роботі застосовувалися прийоми класифікації та систематизації, дескриптивного та етимологічного опису, а також процедури контекстуального, компонентного та формально-логічного аналізу мовних та мовленнєвих явищ.

Матеріалом дослідження став художній твір німецькомовної постмодерністської літератури феміністичного напрямку - роман Е. Єлінек "Коханки". Загальний обсяг опрацьованого матеріалу складає понад 200 сторінок.

Наукова новизна магістерської роботи полягає у тому, що в ній визначено національну своєрідність німецького ПмД та роль феміністичного дискурсу у ньому, з'ясовано роль концепту фемінність у його концептуальному просторі, виокремлено і описано його жіночі лінгвокультурні типажі (на матеріалі роману Е. Єлінек "Коханки"). Інновативним моментом роботи є лінгвопоетичний аналіз провідних принципів і механізмів організації текстової матерії роману Е. Єлінек "Коханки" ? нелінійності та зумовлених нею композиційно-мовленнєвих форм і гіпертекстуальності з такими її видами, як інтертекстуальність, пародіювання та авторське маскування.

Практичне значення роботи полягає в можливості застосування отриманих результатів у теоретичних курсах сучасної німецької мови - стилістики (розділи "Стилістика тексту", "Поетичні засоби і фігури мовлення", "Засоби образності: тропи та їх види") і лексикології (розділ "Слово, поняття, значення", "Стилістична лексикологія"), у спецкурсах з теорії дискурсу, лінгвоконцептології, герменевтики, текстології.

Обсяг і структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаної літератури (101 джерело), містить 2 малюнки і 6 додатків.

Розділ 1. Проблеми вивчення постмодерністського художнього дискурсу в сучасній науковій парадигмі

1.1 Постмодернізм як соціокультурний феномен, його головні категорії

Постмодернізм - це етап, який прийшов на зміну модерну, по-перше, у філософському сенсі, де цим поняттям позначається "сучасність", тобто Новий час і Просвітництво з їх опорою на наукове знання, класичну філософію та ірраціоналістичні течії початку ХХ ст. [93, с. 237], по-друге, модерну, який був елітарним і багатьом незрозумілим літературним напрямом. Якщо легітимність нового філософського етапу не викликає сумніву, то існування постмодернізму (Пм) як літературно-естетичного періоду зазнає певної критики. Ф. Джеймсон, наприклад, припускає, що Пм є ще однією стадією модернізму, а може навіть й романтизму, наполягаючи на тому, що будь-які риси культури з префіксом "пост-" притаманні й попереднім течіям [13, с. 25]. Багато елементів були запозичені з попередньої культури, але головна розбіжність полягає в тому, що модернізм був трагічним, а Пм стає відсторонено іронічним.

Деякі вчені вважають, що Пм - це явище, яке виникає в мистецтві впродовж усієї історії людства в періоди його духовних криз [93, с. 107] як мистецтво мовчання, порожнечі, смерті, що створює власну мову - недоговореності та мовної гри [16, с. 257]. Пм вважається синтезом повернення до минулого та руху вперед [40, с. 120], оскільки підбиває накопичення усіх культурних епох. У літературі він проявив себе найяскравіше, виділившись як специфічний тип письма, втілений в експериментах з формою, нелінійному оповіданні, мовній грі, колажі тощо. Тож центральним об'єктом спостережень і експериментувань у Пм виступає текст, що оголошується єдино можливим проявом дійсності.

Для більш чіткого розуміння сутності Пм слід окреслити межі його парадигми. Вона бачиться нам у єдності соціокультурних, -дискурсивних і -антропологічних параметрів. Соціокультурні особливості містять характеристики, що описують картину світу. До них належать: деканонізація умовностей, переоцінка цінностей, ризоматичність світу, відмова від бінарних опозицій. Соціодискурсивні ознаки приписують тексту необхідність використання особливих технік і прийомів зображення дійсності (багаторівневість організації, "подвійне кодування", цитатне поєднання несумісного, техніка бріколажу, гібридизація жанрів, авторське маскування / "смерть автора" /; плюралізація стилів, інтертекстуальність, лудичне освоєння дійсності / гра з текстом, гра з читачем / нелінійність тощо). Соціоантропологічні риси показують роль особистості в суспільстві - відмова від суб'єкта, множинність "я", тілесність.

Триєдність вищезгаданих параметрів породжує специфічну форму світовідчуття - "постмодерністську чутливість", тобто парадигмальну настанову на сприйняття світу як хаосу [86, p. 211]. Специфічне світовідчуття, де відсутні критерії цінностей (бінарні опозиції) і змістові орієнтації (суб'єкт - об'єкт), породжує поетичність мислення, зумовлене презумпцією принципової недомовки і тотальної метафоричності. Радикальна відмова від "жорсткого раціоналізму" [67, S. 17] привела до особливого бачення децентрованого, позбавленого ціннісних орієнтирів світу. Постмодерністська чутливість - особливий менталітет, здатність до вельми своєрідного світосприйняття.

Повна нездатність структурувати та систематизувати хаотичний постмодерністський світоустрій реалізується у принципі нонселекції (термін Д. Фокеми), який знаходиться в основі структурування і формоутворенні всіх постмодерністських текстів (так звана "нонієрархія") [81, S. 71]. Для авторів таких текстів принцип нон селекції означає відмову від навмисного підбору мовних засобів під час написання твору. Для читача ж цей принцип означає відмову від будь-яких спроб вибудувати у своїй уяві "хоч якусь зв'язну інтерпретацію" тексту [72, p. 87]. Дія нонселекції простежується на всіх рівнях репрезентації тексту - орфографічному, фразеологічному, синтаксичному.

Змінивши на світовій арені класичну раціональну філософію людства, сучасне культурно-філософське мислення стає, за визначенням Л. Вайштейна, "глобальним станом цивілізації", яка висловлює всю "суму культурних настроїв і філософських тенденцій" [6, с. 3]. Ідея синтезу усієї культурно-інтелектуальної спадщини людства - центральна для Пм, а сам він розглядається як своєрідний код. Цей код передбачає наявність певних домінантних художньо-комунікативних ознак, за допомогою яких реалізуються певні принципи організації постмодерністського тексту, які призводять до наявності в тексті фактичного і фіктивного, що знищує різницю між реальністю й літературним твором. Установка Пм на плюралізм, полікодовність, дезорганізованність, інтертекстуальність тощо породжують тотальну невизначеність в інтерпретації будь-якого явища і навіть самого терміну.

Постмодернізм - це особлива світоглядна концепція і, відповідно, форма художнього бачення світу, котра з'явилася в культурі у другій половині ХХ ст., починаючи з кінця 50-х років і найбільш реалізувала себе в 70-90-ті роки. Це особливий культурний код, що проявляє себе у літературі, як на змістовному, так і на формальному рівні. Це світоглядно-мистецький напрям, що приходить на зміну модернізмові і є продуктом постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем -- світоглядно-філософських, економічних, політичних [20, с. 23].

У глобальному розумінні термін "постмодернізм" (від фр. Postmodernitй) використовується для характеристики процесів у мистецтві та у всіх видах культури другої половини ХХ ст. [36, с. 14]. Він описує складне і доволі еклектичне явище, основні постулати якого сформувалися наприкінці 60-х рр. та були пов'язані з критичною рефлексією соціокультурних і філософських контекстів сучасної цивілізації [47, с. 198].

Ж.-Ф. Ліотар наполягає на розрізненні термінів "Postmodern" та "Postmodernitй" за значенням, де перший - це ніщо інше, як історична епоха, що настала "після модерну", а другий - комплекс культурно-історичних особливостей, які складають сутність постсучасності, стан культури після трансформацій [38, с. 13]. Важливо вірно розуміти префікс пост - / post-, який сигналізує не відмову від здобутків попередніх культурних епох, а просунення на новій якісній рівень зі збереження накопиченого досвіду. Постмодернізм ні в якому разі не є "антимодернізмом", він вказує на посткультуру в цілому.

Точну дату появи Пм визначити важко здебільш тому, що моменти початку існування самого терміну та ідейної течії не збігаються в часі. Існує ціла низка припущень щодо виникнення поняття, наприклад, що воно з'явилося ще під час Першої світової війни [28, с. 99]. Західноєвропейські науковці датують появу терміну 1979 роком і вважають його творцем Ж.-Ф. Ліотара [2, с. 143], а у межах літературного процесу початок Пм пов'язують з появою "Поминок за Фіннеганом" Дж. Джойса. Більшість же дослідників сходиться в думці, що Пм як окремий культурний напрям почав своє існування у 60-х рр. ХХ ст. З моменту своєї появи "постмодернізм" прийнято було розглядати як феномен суто філософії Франції, але вже у 70-х рр. він стає явищем спочатку американської, а потім вже всієї західноєвропейської культури.

У літературознавстві поняття й термін "постмодернізм" вживають для визначення художніх текстів кінця ХХ ст., у яких елітарна мова модерністських творів змінюється мовою, що зазнала впливу масової культури. Художній текст стає явищем еклектичним, набуває вигляду "попурі" з попередніх культурних текстів [55, с. 38]. Тому Пм виступає і як метод, спеціалізований на продукуванні позачасових текстів, використанні кодів, що належать до інших епох.

Ключовий для Пм принцип плюралістичності поширюється й на сучасну культуру. Це і філософська та літературна течія, яка існує після модерну, і специфічне світосприйняття, що базується на розумінні світу як хаосу, і авангардний тип культури масового споживання (масової культури) [87, с. 19], і стан капіталістичного суспільства конс'юмеризму / "перенасичення" [78, с. 113]. Розглядати сучасну культуру з позиції суто модерністської спадщини нерівно, оскільки Пм - явище не тільки гіпертекстуальне, а й гіперреалістичне. В модернізмі, враховуючи його авангардний характер, реальність представлялася лінійною, на відміну від нелінійної, невизначеної та симулятивної природи постмодерністської реальності.

Спираючись на різноманіття проявів Пм, важко конкретизувати дату його появи і подати більш-менш задовільну інтерпретацію терміна, оскільки будь-яке з наведених трактувань доповнює загальну картину. Доцільно спинитися на термінах "стан постмодерну" або "ситуація постмодерну" [38, с. 14], які окреслюють перехід низки західних країн до принципово нової стадії розвитку - постіндустріального, інформаційного і глобалізованого суспільства. Найбільш вдалим вважаємо розуміння Пм Ю. Хабермасом як символу постіндустріальної епохи, ідеології неоконсерватизму, сигналу завершення ідеологічної боротьби і початку епохи конформізму, естетичного еклектизму, фетишизації предметів споживання [73, с. 469].

Постмодерністське світобачення породжує нову, відмінну від традиційного західноєвропейського лінійного, зумовленого сприйняття, модель світу - ризомну модель. Ризома відображає фундаментальну для Пм установку на порушення традиційного уявлення щодо семантично центрованої та стабільно визначеної структури. Вона виступає радикальною альтернативою замкнутим і статистичним лінійним структурам, які передбачають жорстку осьову орієнтацію. Вона поєднує непередбачуваність Хаосу і системність Космосу, створюючи "Хаосмос" ? феномен нестабільності [94, с. 936], що припускає можливість рівноправного існування Хаосу і Порядку. Така модель світу не бінарна, не центрична, не ієрархічна, нелінійна, вона - іманентна і рухлива. Її втіленням слугує семіотична модель світу та культури, відтворена в образі лабіринту.

Ризоматичній моделі світу властиві такі категорії, як поліморфність (заперечення бінарності) та ацентричність (артикульована в "смерті суб'єкта").

Поліморфність забезпечується відсутністю не тільки єдиного семантичного центру, але й центруючої єдності кодів, оскільки ризома - це модель нерівномірного цілого, що вирізняється відсутністю організаційних порядків і перманентною "креативною рухливістю" [73, с. 110]. При цьому джерелом трансформацій є не зовнішні впливи, а іманентна нестабільність: ризома може розвинутися у будь-якому напрямку та набути будь-яких конфігурацій, тому що вона нелінійна і недетермінована.

Ризома здатна породжувати несистемні і неочікувані наслідки, які неможливо протиставити за певною ознакою. Закони ризоматичного світоустрою порушують устрій застарілих форм, дестабілізують попередню ситуацію, дають можливість об'єкту зростати, розвиватися й постійно трансформуватися. Перманентна рухливість ризоми включає наявність бінарності (ознака жорсткої структури), яка завдячує своїм виникненням фонології, побудованої на диференційних ознаках.

Гіпертекстуальний ризоматичний простір характеризується також ацентричністю. Ацентризм - фундаментальне положення постмодерністської філософії, яке базується на радикальній критиці класичних уявлень про структурність [67, c. 77]. В його основі закладена відмова від присутності виділених (як в типологічному, так і в аксиологічному планах) точок просторової та семантичної середи. Центр (ейдос, мелос, архе, енергейа, усія, сутність, свідомість, Бог, людина, суб'єкт тощо) у Пм є гетерогенним, рухливим, невизначеним, амбівалентним, аморфним, перманентно мінливим.

У Пм суб'єктивність втрачає свій онтологічний статус і перетворюється на штучно й майстерно задану роль. Референція до суб'єкта (у момент висловлювання) і референція до об'єкта (до світу, що оточує людину) призводить до ілюзії референтності та ілюзії акта висловлювання [11, с. 487]. Метафорична смерть автора імітує процес, де не суб'єкт породжує тексти, а тексти породжують суб'єкта, який зникає та з'являється лише у процесі мовної гри.

Ацентричність реалізує постструктуралістський намір відтворення нової картини світу, в якій суб'єкт не є істотою, яка пізнає чи будує світ, а є точкою, у якій тексти збігаються, оскільки не існує ніякого авторського "Я", а існують лише "тексти, які породжують тексти" [32, с.251]. У такому світоустрої неможливо встановити ані генеалогії, ані центрованості [2, с. 40].

Мовець (автор), щоб стати зрозумілим, змушений оперувати деякими кодами або формами, достатньо універсальними, які притаманні усім мовним спільнотам [11, с. 490]. У результаті цього структура комунікації стає незапланованою спрямованістю послань, а її учасники переміщуються в однорідний текстовий простір. За умови відсутності суб'єкта з'являється симулятивна фігура іншого, яка відтворює і розміщує на всіх рівнях ілюзію суб'єктивності. Інший - це особа, наділена необмеженими повноваженнями у справі відволікання уваги від суб'єкта. Коли автор "надіває маску" для написання тексту, відбувається символічна смерть суб'єкта й ілюзорне народження іншого. Ефект підміни реальності - ключова стратегія постмодерністського дискурсу, відтворена в теорії симулякрів.

Характерна категорія постмодерністської свідомості - "епістемічна невпевненість", втрата віри в усі раніше існуючі цінності [21, с. 365]. Її виникнення пов'язують з "кризою авторитетів" (М. Фуко [1996], J. Derrida [1985]), з невірою в наукову картину світу, в якій панує ідея матеріальної зумовленості природних, суспільних і психічних явищ.

Постсучасне світосприйняття передбачає радикальний сумнів щодо істинності та надійності традиційних основ, на яких базувалися наукові дослідження [6, с. 59]. Спираючись на неможливість адекватного відображення довкілля, знак перестає бути єдністю позначуваного і позначувального, він перетворюється на симулякр. Ж.-Ф, Бодрійяр наполягає на тому, що ми знаходимося у Всесвіті, в якому стає все більше інформації та все менше сенсу [5, с. 51]. У постмодернізмі відбувається своєрідна катастрофа змісту, крах віри в нього через запровадження псевдоречей (симулякрів). Відображення реальності заміщується її деформацією, потім - маскуванням її відсутності та, нарешті, втрати будь-якого зв'язку з нею. Пм спустошує символи, позбавляючи їх змісту, знецінює природні і соціальні явища. Створений у такий спосіб штучний фантом (симулякр) володіє більшою сенсорною та емоційною насиченістю ніж образи реального світу.

Прикладом симулякру може бути така гіперсимволічна фігура, як роза: багатомірність асоціацій породжує процес, у якому відсутній глибинний зміст: знак перетворюється на порожній знак. Роза може мати такі значення: розенкрейцери, кохання, таємниця, жінка, жіночність, цнотливість, війна Червоної і Білої рози, Ромео і Джульєтта, Венера, роза вітрів, християнська церква, гармонія, геральдична роза та ін. Актуалізація певного змісту поняття "роза" виказує приналежність людини до відповідної культурної традиції. У культурі Пм підкреслюється саме багатоваріативність значень. При цьому всі вони рівноправні, тому роза може значити все що завгодно. Роза - фігура симулятивна, яка має настільки багато інтерпретацій, що єдиної істинної, глибинної в неї майже немає. Постмодерністська плюралістичність тексту - це множинність його інтерпретацій за умови, що істину виявити неможливо.

Слід зазначити, що принцип ігрового освоєння реальності - один із провідних у художньо-естетичній системі Пм. Симулятивна відтворення реальності за допомогою гри - ключова постмодерністська стратегія, спрямована на досягнення буття, віддаленого від реальності.

Базовим принципом творення у Пм виступає мовна гра, якій тією чи іншою мірою приділив увагу цілий ряд вчених (Р. Барт [1994], Л. Вітгенштейн [1985], Є.А. Земська [1985], Ю. Крістєва [1995], Ю.І. Левін [1994], Й. Хейзінга [1992] та ін.), які розглядають гру в найширшому діапазоні функцій - від глобальних до локальних. Наприклад, Л. Вітгенштейн кваліфікує будь-які мовні дії фактично як ігрові [54, с. 82], Ю.І. Левін розуміє під мовною грою засіб відтворення ігрової ситуації через каламбури, розіграші, фантастику, фольклор [37, с. 146-147], а Е.А. Земська - лише як засіб творення комічного [18, с. 172].

У масштабах Пм мовна гра відбувається як на рівні творення текстів, так і на рівні їх сприйняття: автор грає і з текстом, і з читачем [45, с. 73]. Гра лежить в основі не тільки породження текстів, а й у їх інтерпретації, коли адресат намагається декодувати приховані у них мовні та змістові загадки. Інтерпретувати у Пм означає розібрати текст на складники, тобто реконструювати його.

Отже, постмодернізм являє собою соціокультурній феномен, оскільки він є одночасно "поверненням" до минулого та рухом вперед через здатність об'єднувати та накопичувати ознаки та особливості усіх культурних епох. Як провідний соціокультурний феномен сучасності постмодернізм виникає в умовах постіндустріального інформаційного суспільства, формується на теоретичній базі постструктуралізму і використовує - залежно від національної своєрідності - різні художні стратегії попередніх культурних епох. Для німецького постмодернізму пріоритетними художніми формулами є модернізм і романтизм.

До провідних категорій постмодерністської ризоматичної моделі світу належать поліморфність (заперечення бінарності), ацентричність (артикульована в "смерті суб'єкта"), епістемічна невпевненість (втрата віри в усі раніше існуючі цінності) та гра (симулятивне відтворення реальності за допомогою гри спрямоване на досягнення буття, віддаленого від реальності). Ці категорії стали поштовхом до нового підходу у розумінні творчості, яка в епоху постмодернізму перестала розглядатися як споглядання. Вона виступає тепер як деконструкція, що проявляється повсюди - у смерті автора, у розпаді теми, у розшаруванні сюжету. Безперервні каламбури в деконструктивних текстах вносять елементи пустощів і розваги, нагадують про лудичну природу мислення і мови.

1.2 Лінгвопоетичний аспект вивчення німецького постмодерністського дискурсу

Лінгвопоетика - "наука про художнє мовлення", яка вивчає шляхи, способи і техніки творення матеріальної форми текстів і текстових фрагментів [32, с. 250], і постає фактично як своєрідна "художня стилістика" [95, с. 412], у якій відбувається синтез таких видів лінгвістичного й літературного аналізу, як семіотичний (формально-структурна школа Ю.М. Лотмана); іманентний (текст крізь призму мовних одиниць); системно-функціональний (текст у руслі ідей класичної функціональної стилістики); дискурсивний (текст крізь призму дискурсології, концептології та мовного картинування світу) та ін.

Дискурсивний тип аналізу набуває особливої значущості, оскільки він має на меті вивчення лінгвопоетичних особливостей текстових репрезентантів ПмД у контексті співвіднесеності останнього з певною культурною парадигмою та її основними естетичними й філософськими настановами, що, у свою чергу, передбачає інтегроване використання методик, прийомів і категоріальних апаратів літературознавчої та лінгвістичної стилістики. "Те, що сьогодні криється за етикеткою "лінгвістична поетика" є намаганням перенести лінгвістичні методи та категорії на аналіз художніх текстів або, навпаки, розвивати літературознавство в тісному зв'язку з сучасною лінгвістикою, і в цьому розумінні лінгвопоетика є, по суті, "ровесницею" науки про мову" [84, S. 14].

Починаючи з 70-х рр. минулого століття, текст і дискурс займають авангардні позиції в наукових розвідках гуманітарної парадигми знання. Виходячи за межі свого тлумачення як вербальної комунікації, розмови, бесіди і тексту як письмового твору, ці поняття розмивають міждисциплінарні межі сучасних наукових досліджень.

У останні часи дискурс трактується як мовлення чи текст, занурені в певну соціокультурну ситуацію [49, с. 36], як тип соціальної практики [92, с. 126], як організована мовленнєва діяльність, пов'язана з нелінгвістичною сферою (соціологічною, ідеологічною, культурною) [66, p. 322]. С.І. Потапенко виділяє три точки зору на взаємовідношення тексту й дискурсу: розмежування за параметром "статика vs динаміка", включення тексту в дискурс і повне ототожнення [43, с. 54].

У постмодернізмі дискурс і текст набувають нової, більш складної інтерпретації. Тенденція до розширеного усвідомлення дискурсу призвела до того, що й текст виходить на дещо інший рівень, збагачуючи не тільки своє значення, а й сферу свого функціонування. Проблема тексту вирішується тепер на перетині лінгвістики, літературознавства, поетики та семіотики. Текст перестає бути лише вербальним утворенням, визнається недостатність денотації як основної моделі значення [54, с. 704], перестає відображати дійсність, а виступає способом відтворення нової. Саме текст стає об'єктом дослідження та - на відміну від літературного твору, який Р. Барт називає класикою, - текст є авангардом [66, p. 286].

Складноорганізоване багатозначне гетерогенне утворення, яке виникає "у розкритті та взаємодії різнорідних семіотичних просторів і структур" [29, с. 228], отримує у Ж. Деріди найменування тексту - неоднорідного, відкритого, інтертекстуального.

Р. Барт наводить такі феноменологічні ознаки тексту: символічність (вербальна структурованість, але композиційна децентрованість і незакінченість); плюралістичніть (відкритість для продовження, т.зв. "losse end"); метафоричність (світ як текст, тексти культури тощо); гедоністичність ("тіло тексту" випромінює "еротику тексту", які разом спричиняють насолоду від прочитання) [66, p. 288].

Багатоаспектність дискурсу зумовила множинність його тлумачень і швидку еволюцію - як, наприклад, тезу про те, що з "семіоаналізом" тексту споріднений психоаналіз дискурсу [9, с. 322], оскільки останній позначає будь-який процес говоріння, включаючи мовця та слухача разом з бажанням першого впливати на другого [83, S. 17]. Впливати певним чином на читача "допомагає" така риса постмодерністського дискурсу, як розмаїття художніх прийомів, акцент не на тому, що сказано, а як сказано. Відсутність певного лінійного сюжету, традиційних характеристик головних героїв, жанрової конкретики, авторської присутності заміняється нелінійністю, плюралістичністю, синтезом жанрів, авторською маскою, грою тощо. Така ацентричність впливає не на свідомість реципієнта, а на під- та несвідоме, роблячи аналіз постмодерністських творів схожим на психоаналіз.

Оскільки Пм ? система знаків, область перетину культурних кодів, то ПмД має також знаковий характер і виступає як семіотичний твір-процес, який реалізується в різноманітних видах художніх практик [50, с. 9].

Завдяки ігровому характеру Пм народжується цілий комплекс поетичних і стилістичних засобів, заснованих на плюралістичності та безмежності тексту: гіпертекст, текст у тексті, інтертекст, цитація, пастиш. Тексти в Пм співіснують, перетинаються, змішуються один з одним і ніколи не закінчуються. Будь-яка історія ? це історія відтворення та інтерпретації тексту [47, с. 223].

Незважаючи на все це, легітимність і право на існування Пм викликає багато суперечок. Слід зазначити, що саме в Німеччині ця невизначеність набуває особливої гостроти. Постмодерністська література з'явилася на тлі модернізму та перейняла багато його ідей та прийомів, хоча через певні історичні події модернізм не набув належного розвитку в Німеччині, Австрії та Швейцарії порівняно з іншими західноєвропейськими країнами. Через війни німецькомовна література була відірвана від традицій авангарду і стала надзвичайно провінційною, набувши характерного для того часу націоналістичного фарбування.

Розвинувшись у період між двома світовими війнами, модернізм ставить на п'єдестал індивідуальне розуміння світу, експеримент, розрив з традицією, відмову від реалістичної правдоподібності. Німецька модерністська література носить трагічний характер, її художній світ зображує абсурдність буття (Ф. Кафка), звернення до міфологічної поетики (А. Зегерс, Т. Манн, М. Фріш), песимістичність (Ф. Ніцше, О. Шпенглер), авангардність світу (Б. Брехт). Тогочасна художня практика звертається до мовного експериментування - поєднання комічного з глибоким трагізмом (Р. Вальзер), іронією (Р. Музіль), алюзією (Л. Фейхтвангер).

Поширена думка, що дуже складно побачити в німецькому літературному дискурсі такі притаманні Пм риси, як грайливість, кодування, пародіювання, сміх, лабіринтизація [88, S. 320]. Майже неможливо уявити, що серйозна німецька література може творити за правилами постмодерністської гри [56, с. 229]. Тож не стільки модернізм стає для неї творчим натхненням, стільки романтична традиція, яка і є його провідною алюзією. Проблема генія, культ геніального митця, міфологічність, казковість, фантастичність - основні теми, які наслідував німецький постмодернізм.

У сучасних німецькомовних художніх текстах відчувається значний вплив філософії Ф. Ніцше та психології З. Фройда. Велику спадщину залишили діячі Віденського гуртка, особливо Л. Вітгенштейн з його мовними іграми та рефлексіями аналітичної філософії, основою з яких став лінгвоцентризм - зведення "усіх філософських проблем до проблем мови" [47, с. 23].

Про німецький Пм вперше заговорили у 1968 р., коли вийшло в світ есе Л. Фідлера "Cross the Border - Close the Gap" / "Стирайте кордони - засипайте канави", що породило дискусію про роль німецької літератури в Європі та місце Пм у ній. З певним запізненням ера Пм починається і в німецькому дискурсивному просторі з появою роману П. Зюскінда "Das Parfьm", який презентує новий феномен - німецький художній Пм. Цей феномен виходить з елітарного мистецтва модернізму та намагається пов'язати популярну культуру з високим мистецтвом, що зумовило появу нових способів мовної репрезентації реальності та ірреальності [80, S. 124].

На відміну від загальноосвітнього розуміння концепції Пм як відмови та заперечення модерну, Ю. Хабермас вважає Пм незакінченим проектом модернізму, основним завданням якого є пошук суспільного консенсусу [73, S. 24]. У німецькомовних художніх текстах і критиці проблема існування та ідентифікації Пм стоїть дуже гостро. Існує навіть думка про те, що німецького Пм не існує взагалі, а сучасна література - це лише нова форма модернізму [90, S. 301]. Німецькі постмодерністські автори дійсно користуються літературною, філософською та мовною традиціями, що склалися в епоху модернізму і мали величезний вплив не тільки на тогочасне культурне життя Європи, але й на сучасний стан гуманітарного знання.

Німецький Пм з'являється на світовій арені у вигляді творів М. Енде, Г. Грасса, Е. Єлінек, С. Крахта, П. Зюскінда, С. Надольни, К. Рансмайра, Р. Шнайдер та ін.

Упродовж 60-80-х рр. у німецькій літературі панували соціально значущі теми (переосмислення історії, провина, деконструктивна сила літератури, революційний потенціал поезії [85, S. 80]). Австрійська література в 90 рр. переживає переломний етап свого розвитку: зі смертю Томаса Бернхарда з'являється поняття "писати після Бернхарда", т. б. репрезентувати власне бачення австрійської реальності через призму запропонованих письменником текстів [69, S. 57]. Говорячи про стиль власних творів, Е. Єлінек підкреслює, що головну роль у становленні письменників її покоління, орієнтованих на мовний експеримент, відіграє "Віденська група", а точніше - мовна традиція пізнього Вітгенштейна [3, с. 3]. Сама ж Е. Єлінек використовує прийоми мовного експерименту, жонглюючи мовними кліше масової культури. Її текстам притаманний комізм, але за своєю основною спрямованістю вони серйозно спрямовані на руйнування традиційної форми. Е. Єлінек використовує особливу техніку монтажу, посилання на стереотипи поп-культури, орієнтується на "жіноче письмо".

Ідентифікація жанрових особливостей німецьких творів Пм залишається проблемою. Ще на початку німецької ери постмодерну Л. Фідлер визнає майбутнє за такими жанрами, як вестерн, порнографія і фантастика [71, p. 59]. А. Белобартов говорить про відродження жанру історичного роману, над яким після епохи націонал-соціалізму панувала негласна заборона [3, с. 24]. Однак жодне з цих не може претендувати на повне відображення художньої сутності німецького постмодернізму. По-перше, через плюралістичність і багатовимірність німецького постмодерністського дискурсу (НПмД). По-друге, хоча в НПмД й репрезентується такий жанр як порнографія, але виключно як ілюстрація "тілесності сучасної культури", а не як окремий та самостійний жанр. По-третє, Пм не можна плутати з масовою поп-культурою, приписуючи йому однобічну стилістику фантастики чи вестерну, оскільки відповідні елементи романів НПмД апелюють до поетики можливих світів і алюзивного відсилання до романтичної традиції.

Питання про існування чи не існування історичного роману є актуальним не тільки в німецькій постмодерністській літературі, а й у світовій через ідею "кінця історії" (posthistorie) (термін Ж.-Ф. Бодрийара) і "занепаду метанарацій" (термін Ж.-Ф. Ліотара). Відмова від пріоритетних форм опису, семантичних "рамок" (метанаративів) у НПмД призводить до неможливості виділити ані домінантний стиль, ані домінантний жанр. Бачення соціальних процесів у постісторичному вимірі спричиняє відхилення від лінійної репрезентації соціальної динаміки [5, с. 12]. Розуміння історії як лінійного розгортання подій у напрямку з минулого в майбутнє замінюється в Пм інтерпретативною плюральністю [86, p. 330]. За таких умов постмодерністський роман не може кваліфікуватися як історичний, оскільки численні алюзії на різні культурні епохи створюють гіпертекстуальний світ нелінійного часу.

Однією з найважливіших рис постмодерністського дискурсу в цілому та німецького зокрема є відхилення від існуючих правил, він "нищівний для форми і анархічний за своїм культурним духом" [73, S. 193], його форма - дискретність, еклектичність, фрагментарність. Гіпертекстуальний читач має можливість читати безладно, ніби комбінуючи текст, бо "інтерпретувати текст не означає наділити його певним змістом, а зрозуміти його як множинність" [2, с. 14-15]. Розуміння НПмД як процесу конструювання знаків дозволяє розглядати постмодерністський текст як сукупність / множинність кодів.

Основний код НПмД - мовний код. Код визначає сутність НПмД, зумовлює набір і підбір мовних засобів, реалізованих у текстах. Цей код допускає наявність таких умов існування НПмД, як нелінійна організація текстового континууму, актуалізована у фрагментарності, монтажі, "жіночому письмі"; багаторівневе письмо, полідискурсивність, стратегія подвійного кодування; символічна смерть автора в контексті загальної презумпції смерті суб'єкта, авторська маска, поява іншого; інтертекстуальність і цитація; пародіювання, травестійна гра, іронія; відтворення міфологічних стратегій оповідання; метафоризація ризоматичних моделей, лабіринтизація; специфічна часо-просторова організація дійсності; гра з культурними знаками і кодами.

Отже, у постмодернізмі текст актуалізує свій семіотичний потенціал і розглядається як знакова система чи структура, яка організує сукупну систему значень. Завдання дискурсу ? реалізувати функцію смислопородження, втілити сталі форми в рухомі, відобразити етноспецифіку текстів.

Незважаючи на прагнення постмодерністської культури до універсалізму, література ще не подолала межу національної ідентичності. Німецький літературний Пм являє собою глибокий синтез не тільки власної літератури і філософії, а й історії. Політичні теми, історії концтаборів, алюзії на тему провини, концептуалізація страху співіснують у літературному тексті на тлі модерністської та романтичної спадщини. Визначальною рисою НПмД є відхилення від існуючих правил, його форма - дискретність, еклектичність, фрагментарність. Саме така форма дозволяє розглядати постмодерністський текст як сукупність / множинність кодів, головним серед яких є мовний. Цей код допускає наявність нелінійної організації текстового простору, актуалізованої у фрагментарності, монтажі, "жіночому письмі"; багаторівневому письмі, полідискурсивністі, стратегії подвійного кодування; авторській масці; інтертекстуальності та цитації; пародіюванні, травестійній грі, іронії та ін.

1.3 Когнітивний простір німецького постмодерністського дискурсу

Феномен "концепт" посів останнім часом чинне місце в поняттєвому апараті когнітивної лінгвістики, якому присвячена величезна кількість праць. Однак їх кількість не стала запорукою єдності науковців у витлумаченні концепту. На тлі значної кількості його визначень, а також праць, які наводять розлогі огляди його інтерпретацій (роботи М.Ф. Алефіренка [2002], Н.Н. Болдирева [2002], С.Г. Воркачева [2002], А.А. Залевської [2001], В.І. Карасика [2007], С.А. Кошарної [2002], З.Д. Попової [2001], А.М. Приходька [2008], О.О. Селіванової [2008], Г.Г. Слишкіна [2004], А. Соломонік [1995], І.А. Стерніна [2001], Г.В. Токарева [2000] та ін.), є сенс коротко зупинитися на основних його параметричних властивостях.

Насамперед про концепт говорять як про оперативну одиницю пам'яті, ментального лексикону, культурних інтеріоризацій, мови мозку і всієї картини світу, відображеної у психіці людини [35, с. 90]. Концепт розуміють і як мінімальну (атомарну) одиницю лінгвокультури, наділену психоментальними, етнокультурними, регулятивними і аксіологічними властивостями [15, с. 39], сферою побутування (об'єктивації) якої є мова, мовлення, текст і дискурс [26, с. 13].

Зазначені властивості концепту будуть неповними без врахування інших властивостей, що їх називають фахівці: умовність і нечіткість, комплексність побутування (одночасна приналежність до мови, свідомості й культури), обмеженість свідомістю носія (неможливість включення компонентів, відсутніх у епістемічному світі конкретного індивіда, у структуру концепту), мінливість / динамічність (постійне збільшення інформаційного обсягу), складноструктурованість (наявність щонайменше трьох шарів - активного, пасивного, внутрішнього), трирівневе лінгвальне втілення. Останнє пов'язано зі здатністю концепту існувати у вигляді: а) системного потенціалу (сукупність засобів втілення / апеляцій, пропонована лінгвокультурою і зафіксована лексикографією); б) суб'єктних проявів (індивідуальної рефлексії, що зберігається у свідомості конкретного індивіда); в) текстових реалізацій [Ляпин 1997; Приходько 2008; Слышкин 2004; Степанов 1997 та ін.].

У рамках цього дослідження доцільним здається приєднання до точки зору, згідно з якою концепт - це "мірна одиниця менталітету, найсуттєвіші властивості якої визначаються ціннісними орієнтирами соціокультурного й етнопсихологічного порядку" [44, с. 295]. Слід додати, що концепт складається з трьох шарів - поняттєвого, образно-перцептивного і ціннісного (валоративного) [8, с. 7; 26, с. 14; 35, с. 110], які знаходять своє матеріальне втілення у знакових формах мови [44, с. 55].

Ж. Дельоз і Ф. Гватарі говорять про те, що концепт - це шифр, історія становлення культуреми, завдяки чому будь-який концепт розгалужується на інші концепти [44, с. 55]. Не є винятком із цього й концептокорпус німецького ПмД, що складається з вербалізованих і невербалізованих концептів. Сукупність яких, у свою чергу, утворює своєрідну ієрархічну структуру родо-видового типу "мегаконцепт - гіперконцепт - гіпоконцепт ? катаконцепт" [44, с. 56]. При цьому до невербалізованих належать мега-, гіпер- і гіпоконцепти, а до вербалізованих - катаконцепти і лінгвокультурні типажі.

Мегаконцепт становить собою глобальний концепт найвищого ступеня абстракції (постмодернізм), якому підпорядковуються гіперконцепт - високо абстрактні сутності, чітко окреслені в науковій картині та розмиті в художній картині світу Пм (смерть суб'єкта, смерть Бога, децентрація), які відіграють роль своєрідного "куполу" для одиниць спадних рівнів абстракції - гіпоконцептів. Гіпоконцепти поєднують у собі елементи і постмодерністського ґатунку, і етнокультурної специфіки, хоч і продовжують бути ментальними одиницями достатньо високого рівня абстракції (аніма, анімус, геніальність, тілесність, духовність, маргінальність). Гіпоконцепти іноді називають концептуальними доменами [44, с. 130]. І нарешті слідують власне концепти - найдрібніші, атомарні й далі неподільні одиниці - катаконцепти. Поряд з ними знаходяться абстрактні ментальні утворення, які репрезентують культурну своєрідність постмодерністської особистості, втілену в концептах особливого роду - лінгвокультурних типажах.

Концепт набуває в Пм певних додаткових ознак, пов'язаних зі специфікою дискурсу - прагненням "перемоделювати" світ. Основні параметричні властивості загальнокультурного концепту (поняттєвий, ціннісний, асоціативний) "насичуються" фоновими елементами архетипічного, символічного та міфологічного порядку, що виводить концепт із когнітивно-семантичної площини "картина світу" у когнітивно-дискурсивну площину "модель світу". Такі концептуальні домінанти німецького ПмД, як фемінізм, смерть суб'єкта, тілесність, як правило, не отримують у дискурсі прямих номінацій. Вони представлені у ньому у вигляді певного роду ідеї, розсіяної по текстах, відбиваючи таким чином своєрідний код Пм, що уможливлює "деконструкцію" дискурсу, т. б. дозволяє розібрати його на складники.

Отже, концепт - це "мірна одиниця менталітету, найсуттєвіші властивості якої визначаються ціннісними орієнтирами соціокультурного й етнопсихологічного порядку", оскільки він складається з трьох шарів: поняттєвого, образно-перцептивного та ціннісного. Сукупність концептів утворює певну концептосистему, яка являє собою своєрідну ієрархічну структуру родо-видового типу "мегаконцепт > гіперконцепт > гіпоконцепт > катаконцепт", де до невербалізованих належать мета-, гіпер- і гіпоконцепти, а до вербалізованих - катаконцепти та лінгвокультурні типажі. У ПмД концепт набуває певних додаткових ознак, пов'язаних з прагненням дискурсу "перемоделювати" світ: основні властивості загальнокультурного концепту (поняттєвий, ціннісний, асоціативний) "насичуються" фоновими елементами архетипічного, символічного та міфологічного порядку, що виводить концепт із когнітивно-семантичної площини "картина світу" у когнітивно-дискурсивну площину "модель світу".

1.4 Гендерний простір німецького постмодерністського дискурсу

1.4.1 Поняття "гендер" та гендерні дослідження у мовознавстві

Поняття "гендер" увійшло до сучасної лінгвістичної парадигми набагато пізніше, ніж в інші гуманітарні науки, а саме в середині 70-тих років. Спочатку роботи в цій галузі виникли у Західній Європі, перші системні описи чоловічих та жіночих особливостей мовлення і мови були зроблені на базі мов з германської та романської мовних груп. Що ж стосується вітчизняної лінгвістики, то перші регулярні дослідження з цієї тематики почали з'являтися тільки наприкінці 80-тих ? початку 90-тих років. І вже десь з середини 90-тих стали розвиватися швидкими темпами. На сучасному етапі цей процес відбувається настільки стрімко, що зараз із впевненістю можна говорити про появу ще однієї галузі мовознавства ? лінгвістичної гендерології або гендерної лінгвістики [61, с. 45].

На даному етапі розвитку вітчизняного мовознавства вже з'явилися декілька робіт, де робиться спроба системного осмислення та опису мови у зв'язку з феноменом статі, створюється теоретична модель гендеру і провадиться систематизація методологічних підходів до дослідження проблеми гендеру в мовознавстві [30, с. 111]. Питання, пов'язані із розробкою методики лінгвістичного дослідження гендеру та створенням інструментарію гендерних досліджень, зараз ставляться на чільне місце у лінгвістиці.

Якщо розглядати сучасний стан гендерних досліджень в мовознавстві на Заході, то там звичайно виокремлюють три магістральні підходи [18, с. 95-96]:

Перший підхід зводиться до трактовки виключно соціальної природи мови жінок і чоловіків і спрямований на виявлення тих мовних відмінностей, які можна пояснити особливостями перерозподілу соціальної влади у суспільстві. При цьому "чоловіча" чи "жіноча" мови визначаються як певна функціональна похідна від основної мови, що використовується в тих випадках, коли партнери по спілкуванню знаходяться на різних щаблях соціальної Ієрархії.

Другий - соціопсихолінгвістичний підхід ? науково редукує "жіночу" та "чоловічу" мови до особливостей мовленнєвої поведінки статей. Для вчених, що працюють в цьому напрямку, статистичні показники чи визначення середніх параметрів мають суттєве значення та складають каркас для побудови психолінгвістичних теорій чоловічого та жіночого типів мовленнєвої поведінки.

Представники третього напрямку в цілому роблять наголос на когнітивному аспекті розбіжностей у мовній поведінці статей. Для них є більш значущим не тільки визначення частотності відмінностей та оперування її показниками, але й створення цілісних лінгвістичних моделей когнітивних підвалин мовних категорій.

В сучасній науковій парадигмі всі три підходи вважаються взаємно доповнюючими і лише у своїй сукупності вони мають пояснюючу силу.

Після проведення більш детального та системного аналізу проблем гендерної лінгвістики, А.В. Кириліна виділяє шість основних напрямків, які можна диференціювати як концептуально, так і з точки зору методології та характеру досліджуваного матеріалу:

1) соціолінгвістичні гендерні дослідження;

2) феміністична лінгвістика;

3) власне гендерні дослідження, що досліджують мовну поведінку обох статей;

4) дослідження маскулінності (наймолодший напрямок, що виник наприкінці 20 століття);

5) психолінгвістичні дослідження (в межах цього напрямку провадяться роботи у галузі нейролінгвістики, вивчення онтогенезу мовлення, сюди ж можна віднести біодетерміністський напрямок, що досліджує когнітивні особливості та відмінності між чоловіками та жінками, а також їх прояви в мовленні);