Дискурс поетики в романі Дж.С. Фоєра "Все ясно"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет іноземної філології

Кафедра англійської мови

Пояснювальна записка

до дипломної роботи освітньо-кваліфікаційний рівень

«Магістр іноземної філології»

на тему:

«Дискурс поетики в романі Дж. С. Фоєра «Все ясно»

Виконав: студент 7 курсу,

групи 706-а/з

Напряму підготовки

8.02030302 Філологія*Мова і література (англійська)

Щербина О.О.

Миколаїв - 2014 року

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

1.1 Історія виникнення поетики як теорії, що вивчає поетичну діяльність

1.2 Єдність форми і змісту в літературі

1.3 Художній світ літературного твору як категоріальне поняття

1.4 Поетика в сучасному літературознавчому дискурсі

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ПОЕТИКА» О. ПОТЕБНІ.

2.1 Психолінгвістична теорія літератури О.Потебні

2.2 О. Потебня і філософія мови

2.3 Концепція поетичної мови

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗБІЖНОСТІ ТЕРМІНА «ПОЕТИКА» У ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ МЕТОДОЛОГІЯХ ХХ СТОЛІТТЯ

3.1 Рецептивна поетика Г. Клочека та І. Франка

3.2 Ідеї О. Потебні у працях М. Гнатишака та Д. Чижевського

3.3 «Структуралістська поетика» Джонатана Каллера

3.4 «Наука про літературу» Роберта Скоулза

Висновки до третього розділу

РОЗДІЛ ІV. ХРОНОТОП ПОЕТИКИ РОМАНУ ДЖ. С. ФОЄРА «ВСЕ ЯСНО»

4.1 Специфіка сюжетної організації роману Дж. С. Фоєра «Все ясно» як зразок постмодерну

4.2 Експеримент над хронологічним та топографічним як одними із ключових рівнів організації романного часопростору у творчості

4.3 Поетика минулого у структурі роману-притчі

4.4 Роль хронотопу у відображенні авторської концепції дійсності в романі

4.5 Ідеї О. Потебні в романі Дж. С. Фоєра «Все ясно»

Висновки до п'ятого розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

поетика потебня сюжетний фоєр

ВСТУП

Актуальність дослідження полягає в тому, що багато літературознавців приділяли значну увагу поетиці літературного твору. Поетика як розділ літературознавчої науки вивчає сам феномен художнього твору. Ця дисципліна існує і в теорії (теоретична поетика), і в історії літератури (історична поетика). Перша досліджує художній світ твору: звуковий - фоніку, ритміку, строфіку, метрику; словесний - особливості лексики, синтаксису твору; образний - персонажі, їх дії, вчинки, сюжет і композицію з метою зіставити усі ці елементи з художнім цілим. Друга вивчає еволюцію окремих поетичних прийомів.

Поетика - найстарша з літературознавчих дисциплін. Ще у IV ст. до н.е. Арістотель написав трактат «Про мистецтво поезії», який часто називають «Поетикою». Ця праця містить і певні вимоги до художньої творчості взагалі, й одне з перших відомих нам теоретичних обґрунтувань своєрідності літератури, і дослідження найпомітніших здобутків давньогрецької літератури. Отже, в античні часи поетика охоплювала значне коло питань, а в сучасній науці це поняття має кілька значень. Перше з них - це теорія літератури взагалі; друге - найбільш поширене - розділ науки про літературу, в якому розглядаються проблеми стилістики, сюжетики, віршування; третє - художня система письменника, літературної епохи, окремого жанру, конкретного твору (поетика Шевченка, поетика українського символізму, поетика новели кінця XIX - початку XX ст., поетика «Міста» В. Підмогильного тощо). Мета наукової поетики - зрозуміти художній твір, правильно інтерпретувати й оцінити його. Досягається це поглибленим вивченням тексту.

На наш погляд, аналіз мови поетичних текстів цікавий в аспекті того, що стосується індивідуального світогляду автора, а саме: дослідження концептуальної картини світу, представленої в поетичних образах - сукупності тих понять, які, при акцентуванні на них авторської думки, вимагають способу вираження особливими засобами мови, що надає уявлення про авторську картину світу. Що стосується мовної картини, то особливий інтерес представляють ті вербалізовані сутності внутрішнього лексикону автора, які використовуються для оформлення понять концептуальної картини світу. Кожний індивід входить у суспільство як національний феномен. Кожний індивід керується у своїй поведінці тією моделлю світу, що склалася в даному суспільстві. За допомогою її складових категорій він перетворює імпульси та враження в дані свого внутрішнього досвіду, в основі яких перебувають універсальні для всього суспільства поняття та уявлення. Ці категорії відбиті в мові, релігії, науці та мистецтві, а значить і в поезії, як в одному з видів мистецтв і мовної творчості. Мислити про світ, не користуючись цими категоріями, настільки ж неможливо, як не можна мислити поза категоріями мови. Мова пам'ятає та зберігає таємниці, у ній прихований вищий зміст. При цьому різні мови являють собою не різні позначення того самого об'єкта або явища дійсності, а різні його бачення. Це дозволяє говорити про когнітивну пам'ять слова, як унікальний продукт ментальності людини, що характеризується привнесенням у його значення елементів суб'єктивного змісту.

Створюючи образ, поет починає з того, що порушує традиційну мовну систему, він будує свою модель бачення світу в цілому й в окремих його явищах, здійснюючи при цьому інтерпретацію нового змісту в рамках старого значення через образне ототожнення, як спосіб вираження інтерпретації суб'єктом об'єкта, що визначається особливостями мінливого сприйняття дійсності різними суб'єктами.

Дослідженню поетики багато уваги приділяли такі мовознавці, починаючи з Аристотеля, як М. Бахтін, В. Виноградов, І.Франко, Г. Клочек, О. Потебня, Р.Якобсон, Я. Мукаржовський та ін. У зв'язку з цим особливого значення для філолога набуває робота із зразками художньої літератури, спеціальний аналіз яких допоможе оцінити їхню художню цінність, виразність не на довільному, інтуїтивному рівні, а на основі усвідомленого сприймання мовних засобів виразності.

Об'єктом дослідження є теорії про поетику художнього слова О.Потебні, роман Джонатана Сафрана Фоєра «Все ясно».

Предметом дослідження є роль поетичного слова в художньому тексті, його контекстуальна значимість.

Мета дослідження: аналіз змістового наповнення поняття «поетика» в його різноманітних теоретико-літературних проявах у методологічних концепціях ХХ ст.

Відповідно до мети дослідження передбачається виконання наступних завдань:

1) розглянути загальнолінгвістичні теорії про поетику художнього твору;

2) дослідити історію формування терміна «поетика» від Аристотеля до О. Потебні;

3) визначити розбіжності в трактуванні поетики різними лінгвістичними теоріями ХХ століття;

4) проаналізувати методології зарубіжних мовознавців таких як Г. Клочека, Р. Скоулза, Дж. Каллера та окреслити головне в їх поглідах на поетику художнього тексту;

5) дослідити вплив хронотопу на поетику літературного твору на прикладі роману Джонатана Сафрана Фоєра «Все ясно».

Змістовне обговорення викликали доповіді, присвячені питанням жанрових модифікацій української літератури, що взаємодоповнювали і взаємопоглиблювали одна одну. Це, зокрема, розвідки Ю.Ганошенка “Особливості жанрової структури українського інтелектуального роману першої половини ХХ ст.”, Н.Малютіної “Жанрові модифікації родинно-побутової драми кінця ХІХ - поч. ХХ ст.”, К.Прокофьєвої “Феномен русской исторической драматургии”. На виявлення своєрідності поетики і психології творчості індивідууму були зорієнтовані дослідження функціональності й концептуальності кольору в художньому тексті (О.Дроботун, В.Ніколаєнко), умовно-метафорчних форм зображення та специфіки інтерпретації архетипів (Н.Олійник, А.Степанова, І.Ткаченко, О.Шаф, Т.Щербакова).

У діахронічній та синхронічній площинах поетику і психологію творчості сучасних українських письменників модерного та постмодерного напрямків було висвітлено К. Дубом (“Поетика збірки “Наперсток” Д.Павличка), І. Кропивко (“Поетика роману “Жменя вічності“ О.Авраменка”), О.Поліщук (“Ігрова природа “персонажа / автора” в романі “Воццек” Ю.Іздрика”), Л. Степовичкою (“Психічні стани ліричного героя та засоби їх вираження у книзі “Магма” І.Павлюка”). Аспекти таїн тексту, що були порушені науковцями різних регіонів України, засвідчили зростання інтересу до цілеспрямованої інтерпретації їх в аспекті теоретичного й індивідуально-творчого дискурсів, висунули низку завдань подальшого дослідження проблеми поетики в герменевтичному ключі.

Однак, незважаючи на чималий обсяг теоретичного матеріалу, термін позначений літературознавчою пластичністю, відсутністю чітких меж. А тому для подальшого вивчення і дослідження поняття виникає необхідність систематизації фактичного матеріалу попередніх дослідників.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що проблема трактування поетики вже не вперше запропонована предметом спеціального дослідження. Але досі літературознавці зверталися до цієї проблеми лише побіжно, в ході розв'язання інших проблем. У нашому дослідженні узагальнено відомості про теоретико-методологічну основу художнього твору, зокрема опрацьовано монографії з досліджуваних питань О.Потебні, Г. Клочека, Т. Бовсунівської, Д. Чижевського, І. Франка та ін.

Наукова робота складається з вступу, чотирьох розділів із підрозділами, висновків, переліку використаних джерел.

РОЗДІЛ І.ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

1.1 Історія виникнення поетики як теорії, що вивчає поетичну діяльність

За літературознавчим словником поетика - наука про структуру творів і їх комплексів: творчості письменників в цілому, літературного напряму, літературної епохи і так далі. Поетика співвідноситься з основними галузями літератури: в теорії літератури вона дає загальну поетику, тобто науку про структуру будь-якого твору; у площині історії літератури існує історична поетика, що досліджує розвиток цілих художніх структур і їх окремих елементів (жанрів, сюжетів, стилістичних образів і т. д.); можливе вживання принципів поетики в критиці [32, c.4].

Загалом поетика - це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe - майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр - "Поетика", Н. Буало - "Мистецтво поетичне"). У XIX-XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

Поетика в своїх витоках сягає античності, де її пов'язують з іменем Аристотеля. Подальший розвиток поняття отримує в працях Скалігера, Н.Буало, Е. Тезауро, Г.-В.-Ф. Гегеля, та ін. До проблеми тлумачення концепції поетики зверталися С. Бернштейн, В. Виноградов, В. Жирмунський, Ю. Лотман, Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Ц. Тодоров, Г.Яусс, В. Ізер та ін. [8].

В українській науці історія поетики представлена у працях Л.Білецького, О. Білецького, В. Брюховецького, Г. Клочека, М. Кодака, О.Потебні, Г. Сивоконя, І. Франка та ін.

При визначенні змістових домінант поняття, важливим є історичний аспект, оскільки значеннєва невизначеність пов'язана зі станом розвитку літературознавства в окремо взятий історичний період. Уперше означений термін зустрічається в літературі античних мислителів (Аристотель «Поетика», Горацій «Послання до Пізонів»), де тлумачиться як учення про художню літературу загалом [2, c. 1064].

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки (Марбод, Матеус із Вандома, Жан із Гарландії, Готфрід із Вінзауфа, Гервасіф із Мекдеу). Проблеми поетики вивчали і в Давній Індії, де певний інтерес викликали естетичні збудники та симптоми настроїв (раса), що виникали при сприйнятті художнього твору, як про це свідчить «Бгаратіянатьяшастра» та інші трактати.

У добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Арістотеля» Е. Тезауро та ін.) поетика трансформувалася в самостійну науку (піїтику) з чітко окресленими межами та завданнями [19, c. 12].

У ХІХ столітті поетикою називають «науку, що вивчає поетичну діяльність, її походження, форми і значення» (Ф. Брокгауз, І. Ефрон, 1898); ту частину літературознавства, яка вивчає конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація і т.п.). В означений період поетика була збагачена філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), соціальних критиків (В. Бєлінський, М.Чернишевський), мовознавців, фольклористів (О. Веселовський, О. Потебня та ін.).

На теренах вітчизняної критики до питань тлумачення поетики вдавався І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) [64]. У літературно-критичному нарисі класик аналізує психологічні основи поетичної творчості, акцентуючи увагу дослідників на трьох її основних складниках: 1) ролі свідомості в поетичній творчості; 2) законах асоціацій ідей як ключа до розуміння ідіостилю митця, стильових дефініцій різних мистецьких шкіл та угруповань; 3) поетичній фантазії письменника. Також розглядає естетичні основи поетичної творчості, де аналізує роль смислів, поезії, музики, зору, поетичної краси у художній творчості.

Письменник досліджує роль свідомості в поетичній творчості, закони асоціацій ідей, значення снів для творчого процесу написання твору, роль смислів та поетичної краси. І. Франко порушує проблемні питання рецептивної поетики, а тому лишає ряд нерозв'язаних питань для подальших дослідників [64, c. 53].

Варто особливо відзначити внесок учених 1920-1930 років у розробку концепції поетики. Представники ОПОЯЗу (С. Бернштейн, О. Брік, В.Виноградов, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, Є. Поліванов, Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Л. Якубинський, Б. Ярхо та інші) вважали підгрунтям своїх наукових досліджень формальний метод. Вони були зорієнтовані на аналіз форми художньої літератури, ревізуючи при цьому канонічну формулу єдності змісту і форми. Цариною художньої дійсності, на думку К. Филлера, мало бути буяння барв, гра світла і тіні поза категорією змістовності [62, c. 65].

Опоязівці аналізували поетичну функцію мови, розглядали композицію, специфіку жанрів у різних мовленнєвих структурах, обгрунтовували незалежні від змісту форми. Вони намагалися замінити поетику одним із розділів теорії літератури - стилістикою, хоча проблема стилістичних особливостей художнього твору і надалі лишається актуальною, однак не визначальною.

Дослідження представників формальної школи продовжилися у колі Празького лінгвістичного гуртка та сприяли формуванню структуралізму.

У своїх дослідженнях структуралісти зосереджували увагу на проблемі поетичного мовлення. До цього часу вона лишається актуальною в літературознавстві. На переконання структуралістів, поетика розглядає літературний текст як складний знак, що має проміжні ланки (фабула, троп, ритм тощо) між темою (означуване) та словесним утіленням (означник). Художній твір, у такому разі, розуміється як наслідок семіотичної діяльності автора. Водночас зазнає перегляду розуміння тексту, який переростає межі свого автора й свого реципієнта. Він стає самодостатнім реальним феноменом, а завдання читача або дослідника полягає в адекватному його пізнанні, декодуванні, якомога точнішому трактуванні [32, с. 28].

Подальші дослідження в царині поетики належать групі літературознавців Женевської школи. Прихильники феноменологічної критики досліджували зв'язок між автором і твором, вважаючи літературу історією людської свідомості. Логіку творчого процесу вони вбачали у взаємозв'язку кількох елементів: свідомості, структури мови літературних творів, світобачення автора. Поетику Женевська школа розглядала як рефлексію над онтологічними проблемами.

У 70-80 роках розвинулася теорія рецепції, що хоч генетично і була пов'язана з тими методологіями, які їй передували, одначе по іншому трактувала поетику. Основоположники рецептивної критики - Г.Яусс та В.Ізер у парадигмі «текст-читач» надавали перевагу останньому, наділяючи його здатністю творити з будь-якого тексту свій власний. За цією теорією художні твори, збуджуючи інтелектуальні емоції адресата, доносять до нього авторський задум. Ідеться про естетику сприймання, а не творчості, тому об'єктивна оцінка письменства минувшини перебуває поза сферою її інтересів, зорієнтованих на сучасника, який може творити власний текст з будь-якого іншого. Питання поетики, властивої рецептивній естетиці, досліджували представники Вроцлавської школи (Е. Бальцежан, М.Гловінський, Я. Славінський), які звернули увагу не на конкретно-історичний процес, а на даний твір, що репрезентував позицію читача, закладену у співвідношенні знака і значення [31, с. 90].

Таким чином, головним завданням рецептивної естетики, на противагу формалізму, було дослідження рівня сприймаючої свідомості в процесі читання літературних текстів. В українській літературі дана методологія розвинулася наприкінці 1960-х років у працях В. Брюховецького, М.Ігнатенко, Б. Кубланова, Г. Сивоконя та інших. У своїх наукових дослідженнях вони спиралися на праці О. Білецького, Л. Білецького, О.Потебні та І.Франка («Із секретів поетичної творчості»). Положення рецептивної естетики підтримував й апробовував у своїх працях Г. Клочек.

Радянське літературознавство розвивало структурний підхід до розвитку поетики. У словнику літературознавчих термінів В. Лесина (1985р.) автор пояснює поетику як один із основних розділів літературознавства - теорію літератури. Він зазначає, що поетикою називають також «розділ теорії літератури, який вивчає форму творів (композицію, образність, ритміку і строфіку вірша тощо)» [38, с. 162]. Поетикою у вузькому значенні В. Лесин вважає систему принципів якогось літературного напряму чи окремого поета. Натомість у літературознавчому словнику-довіднику Р. Гром'яка таке твердження відкидається, адже розуміння поетики як літератури є наявною спробою «замінити її одним із напрямів теорії літератури - стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення» [38, с. 542-543].

В українському літературознавстві останніх десятиліть ХХ століття активно популяризуються дослідження поетики окремого письменника й поетики окремого твору. Осмислення твору як внутрішньо узгодженої системи провокує термінологічну дифузію поняття поетики. Побутує розуміння поетики як системи. Так, Р. Гром'як розглядає «поетику як сукупність, інтенціонально зорганізовану систему прийомів художнього вираження» [20, с. 21]. М. Гуменний доводить, що «поетикою… можна назвати ідейно-тематичну і формотворчу систему художнього твору в контексті історико-літературного процесу» [22, с. 27]. М. Кодак у своїй монографії «Поетика як система» вважає твір нерозривною єдністю, результатом внутрішньо складної, багаторівневої системно-образної думки. Літературознавець розглядає п'ять компонентів, які, на його думку, формують системність твору: пафос, жанр, психологізм, хронотоп, нарація [32]. У наступній праці «Авторська свідомість і класична поетика» (2006) М.Кодак розвиває цю концепцію. Він зауважує, що конкретизуючи зміст понять «суб'єкт творчості», «індивідуальність художника», відкриваються підходи до цілісного, системного розуміння поетики твору і творчості митця [31, с. 4].

У подальші роки спостерігається помітна тенденція вирішувати проблему поетики в контексті системного підходу. На особливу увагу заслуговує монографія вітчизняного науковця Г. Клочека «Енергія художнього слова». Автор засвідчує системний підхід аналізу поетики літературного твору, стверджуючи, що: «нам багагато чого відкриється в літературному творі, якщо зуміємо побачити його як системно організовану цілісність, всі компоненти котрої «працюють» на «кінцевий результат» [29, с. 6]. Проте головним завданням для дослідника лишається проаналізувати як, яким чином прийоми (засоби), що є функціонуючими складниками художнього тексту, впливають на читача, заряджаючи його тими чуттями і смислами, що закодовані автором у тексті. Удаючись до детального аналізу визначень терміну «поетика» його попередниками, Г. Клочек доводить, що зміст означеного поняття досить рухливий. Це зумовлено різновидовими дефініціями поетики, серед яких дослідник виділяє такі, як: нормативна, описова, історична, функціональна та загальна (теоретична) поетики. Хоча відразу ж запевняє, що питання про сучасне розмежування поетики залишається відкритим.

Як зазначає літературознавець, розуміння терміна «поетика» як системи творчих принципів, дозволяє поетиці ввійти в систему категорійних понять таких видів мистецтва, де її використання ще донедавна здавалося неможливим. Вона почала вживатися у сфері не тільки кіно, театру, музики, але й архітектури [29, с. 14].

Розмежовуючи поняття «поетика», «майстерність письменника» та «художність», Г. Клочек зауважує що останні є не що інше, як постійні смисли тієї ж таки поетики, до яких, окрім вищезазначених, входять ще система творчих принципів, художня форма, цілісність, системність.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства [29, с. 24].

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик - порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна - визначає основні закони художності.

До предмету поетики входять, на думку В. Виноградова: "Питання про мотиви і сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів" [12, с. 7].

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг, статей, розділів монографій: "Поетика давньогрецької літератури", "Поетика метафори", "Поетика художнього простору", "Поетика художнього часу", "Поетика жанру", "Поетика стилю", "Поетика назв", "Поетика Бориса Олійника".

Таким чином, можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної літератури, літератури окремого регіону. Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до суспільного значення і соціального аспекту функціонування художнього твору. В останні десятиліття спостерігаємо глибоке зацікавлення літературознавців питаннями поетики.

1.2 Єдність форми і змісту в літературі

У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності. Аристотель у «Поетиці» розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування. Представники формальної школи вважали, що поняття «зміст» у літературознавстві - зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни «зміст» і «форма» замінити термінами «структура» та «ідея». Терміни «форма» і «зміст» використовуються у різних галузях знань [6, c. 8].

Форма і зміст - це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і форми вживає терміни «змістоформи» і «формозмісти». Про зв'язок цих понять Г.-В.-Ф. Геґель писав: «Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму». Геґель і В.Бєлінський, крім терміна «зміст», використовують термін «ідея». Платон ототожнював ідею і форму.

У структурі поняття "теми" виділяють зовнішню і внутрішню теми. Зовнішня тема - це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності.

Аналізуючи художній твір, виділяємо головну тему і допоміжні. Іноді зміст теми розкривають назви творів ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Злочин і кара" Ф. Достоєвського).

Зміст завжди оформлений, а форма - змістовна. Зміст повинен мати форму, форма надає йому зовнішньої визначеності, без форми зміст не може себе виявити. Форма є формою чогось, вона має значення тоді, коли є виявом змісту. "На рівні аксіоматичному, - зауважує А. Ткаченко, - зміст пов'язують із запитанням "що?", форму - з "як?" стосовно мистецького явища" [59, c. 11].

В історії естетичної думки залишилося чимало праць про специфіку змісту і форми у різних видах мистецтва, передовсім міметичної спрямованості (класицизм, реалізм тощо). Діалектику взаємодії змісту і форми докладно простежив ще Г.-В.-Ф. Гегель. Його ідеї поділяв В.Бєлінський, запроваджуючи їх у соціальну критику. Особливого поширення теорія єдності змісту і форми набула в період соціалістичного реалізму, маючи вигляд догматичного, внутрішньо невиразного канону, обов'язкового для письменників будь-яких стильових уподобань. Починаючи з праці Ф. Калошина "Зміст і форма у творах мистецтва" (1953), порушена проблема набула конкретизованого вигляду, хоч у спостереженнях над особливостями змісту і форми в різних видах мистецтва, родах і жанрах літератури далі загальноестетичних міркувань справа не просувалася. Польський естетик-феноменолог Р. Інгарден у ряді праць 30-60-х показав їх незначну евристичну можливість на шляху перетворення літературознавства на точну науку. Структуралісти відмовилися від традиційного дуалізму змісто-форми і почали досліджувати структуру твору як висловлювання письменника [6, c. 22].

Свого часу Ю. Тинянов зауважив малу продуктивність формули "форма відповідає змістові". Згодом Ю. Лотман ствердив: "Дуалізм форми і змісту треба замінити поняттям ідеї, яка самореалізується в адекватній структурі і не існує поза цією структурою". Коли ж за традицією конкретизувати єдність змісту і форми в літературі, то до змісту потрапляє зображений предметний і духовний світ (тематика, проблематика, ідейний пафос твору), які у творчому процесі структуруються у фабулі, сюжеті, композиції, мовних конструкціях, використаних і створених письменником. Письменник, пишучи твір, йде начебто від змісту до форми, остаточно "шліфуючи" її. Читач, навпаки, сприймаючи систему знаків писемної мови, через розуміння лексико-синтаксичних конструкцій, відтворення в уяві описаного світу (речей, предметів, людей, їх станів) рухається від зовнішньої форми через всі рівні будови твору до осягнення змістового ядра твору - "головної ідеї". Умовність такого поділу очевидна, тому й зрозуміла ускладненість аналізу твору в єдності змісту і форми, як зрозумілі намагання структуралістів і постструктуралістів розробити інші процедури і поняття для проникнення у своєрідність і цілісність змісто-форми літературного твору, що виходить за межі міметичних принципів зображення. Показовим тут є досвід М.Бахтіна, який до мікроаналізу словесного мистецтва йшов від філософської естетики неоплатонізму, і практика Ю. Лотмана, М. Полякова, Б. Кормана, які, не відмовляючись загалом від теорії відображення дійсності в літературі, досліджували ії як специфічну естетичну діяльність за допомогою методик, що спиралися на ідеї структуралізму, семіотики і частково психоаналізу [4, c. 20].

Сучасне розуміння складу поетики літературного твору має будуватися на ідеї «подвоєння форми». Відособлюючи (ізолюючи, відділяючи) частину «природи» і будуючи на цьому відособленні свій твір, автор уже створює його форму. У такому випадку вона, форма, уже стає законом явища, бо процес відособлення відбувається за певними авторськими законами.

1.3 Художній світ літературного твору як категоріальне поняття

«Художній світ літературного твору», «внутрішній світ літературного твору», «художній світ письменника» є словосполученнями, що мають категоріальний (термінологічний) статус. Вживаються вони часто і фігурують у назвах статей, монографій, дисертацій, автори яких дуже рідко обтяжують себе завданнями роз'яснити сутність цих термінологічних понять. Ще рідше зустрічаються розмірковування щодо основних принципів аналізу позначених цими термінами об'єктів - тобто художніх світів як конкретних творів, так і конкретних письменників. Отже, маємо справу з термінами досить вільно вживаними. Така ситуація ні в кого не викликає особливого протесту. Можливо, це пояснюється тим, що зміст названих понять видається зрозумілим апріорі. Помітно, що в словниках літературознавчих термінів та в літературних енциклопедіях, що видавалися ще кілька десятиліть тому, ці поняття навіть не згадувалися [6, c. 24].

Питання складу літературного твору було і залишається актуальним для кожного напряму в літературознавстві, який претендує на високий методологічний статус, а значить, і на свою теорію літературного твору. Зараз, коли все більше стверджується розуміння твору як системно організованої цілісності, говорити про рівневий підхід до аналізу твору - це перебувати на застарілих позиціях.

Головна помилка адептів рівневого підходу полягала в тому, що вони прагнули визначити склад просто твору, в той час як системний підхід передбачає визначення складу поетики твору [42, c. 405].

Вивчивши наукову історію проблеми, глянувши на неї з позицій системології, придивившись крізь вічко мікроскопа до внутрішнього життя багатьох високохудожніх текстів, ми дійшли таких висновків щодо складу поетики літературного твору:

1. Елементом поетикальної системи, тобто далі неподільною одиницею, здатною до самостійного здійснення певної художньої функції, є прийом. Прийоми бувають різними як за характером виконуваної ними функції, так і за “матеріалом”, з якого вони “зроблені”. Останнє зауваження здається неправомірним, бо ж, на перший погляд, усі літературні прийоми “зроблені” з одного матеріалу - мовного. Але тут, вочевидь, треба врахувати, що прив'язаність прийому до слова, до його семантичного ресурсу, має різну міру - дуже тісну і менш тісну. Одна справа композиційні чи ритмомелодійні прийоми, які, фактично, не задіюють семантичні ресурси слова, справа - змістові прийоми, які, навпаки, цей ресурс використовують повною мірою.

2. За характером своїх функцій, а саме - за способом генерування художнього смислу, прийоми групуються у певні системно організовані єдності, що є субсистемами (підсистемами) по відношенню до всієї поетикальної системи твору. Їх ще можна назвати компонентами поетики твору.

Щодо способу генерування художнього смислу, то зауважимо, що мовний компонент реалізується через використання виражально-зображувальних можливостей мови. Сюжетні прийоми генерують художній смисл шляхом побудови причинно-наслідкових рядів дій і подій. Композиційні - шляхом розміщення художнього матеріалу [55, c. 4].

Принциповим моментом вважаємо включення системи змістових прийомів у число поетикальних компонентів. Таке рішення визрівало давно. У свій час В. Жирмунський виділив у складі поетики компонент “тема”. Виділення змістового компоненту дозволяє краще простежувати взаємодію, взаємопереходи між “змістом” і “формою”, наближаючи таким чином дослідника літературного твору до вимріяного аналізу «в єдності форми і змісту».

3. Усі компоненти поетики літературного твору, «працюючи» на кінцевий художній результат, перебувають у системних, взаємоузгоджуваних зв'язках. Вони, ці зв'язки, є винятково вагомим чинником цілісності літературного твору.

Пропоновану концепцію складу поетики літературного твору не можна вважати довершеною. У такому вигляді у неї є слабкі місця. Бо ж зводити поетику тільки до прийому - тенденція давня. Вона уже не раз проголошувалася і не раз була критикованною [6, c. 18].

У праці «Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості» М. Бахтін говорив про «формальну» поетику як про матеріальну естетику, яка у змозі претендувати тільки на вивчення «лише техніки художньої творчості». Вона, на думку вченого, стає “безумовно шкідливою і недопустимою там, де на її основі пробують зрозуміти і вивчити художню творчість в цілому, в її естетичній своєрідності і значенні”. Учений детально вказав на ряд проблем художньої творчості, які не вирішуються засобами матеріальної естетики. Це була грунтовна критика самих засад “формальної” поетики - критика, до якої корисно прислухатися і у наш час. А “формальна” поетика, як знаємо, вважала прийом своїм “головним героєм”. Звідси ніби-то випливає, що пропонована нами концепція складу поетики художнього твору навіть у тому варіанті, коли в нього включено і змістовий компонент, може бути серйозно ревізована з позицій М. Бахтіна [5, c. 6].

Отже, поетика твору не може бути зведена до прийому - до “техніки”. Введення нами у склад поетики змістового компонента не вирішує проблему повністю - треба зрозуміти, що йдеться все-таки про змістові прийоми, значить, і тут - “техніка”.

У вказаній праці М. Бахтіна висловлені наукові ідеї, які, на нашу думку, є продуктивними для вирішення питання про широке розуміння форми літературного твору. Вкажемо на головні моменти бахтинської концепції художньої форми.

Ідея, висловлена М. Бахтіним, розроблялася ще у працях О. Потебні, який ввів поняття внутрішньої форми художнього твору. “Сам двочленний зв'язок: “художній твір” - “дійсність” - здавався Потебні по-метафізичному прямолінійним і вузьким. Він гостро відчував необхідність врахувати у цьому зв'язку якийсь третій компонент, який дозволив би побачити і зрозуміти все діалектично. Таким компонентом, як поступово прийшов до висновку О. Потебня, є, власне, сама “поетична думка”, внутрішня форма, уявлення про дійсність або те, що тепер називають поетичним баченням світу [51, c. 33].

У подібному напрямі розвивалася і думка В. Жирмунського, який ввів у склад поетики “тему”. Халізєв визначає “у складі форми, що несе зміст” “предметне (предметно-зображувальне) начало: всі ті одиничні явища і факти, які позначені за допомогою слів і у своїй сукупності складають світ художнього твору (побутують також вислови “поетичний світ”, “внутрішній світ твору”, “безпосередній зміст”) [26, c. 32].

Стає зрозумілим, що формою літературного твору є не тільки “техніка, але і той естетично самоцінний зміст, який виділено автором із “єдності природи” і який естетично переживається нами під час сприймання літературного твору. З цього випливає, що естетично самоцінний зміст треба вважати складовим компонентом поетики літературного твору.

Таким чином, сучасне розуміння складу поетики літературного твору має будуватися на ідеї «подвоєння форми». Відособлюючи (ізолюючи, відділяючи) частину «природи» і будуючи на цьому відособленні свій твір, автор уже створює його форму. У такому випадку вона, форма, уже стає законом явища, бо процес відособлення відбувається за певними авторськими законами.

1.4 Поетика в сучасному літературознавчому дискурсі

Незважаючи на те, що поетика - одне з найдавніших літературознавчих понять, воно чи не найважче піддається дефініціям. За традицією, прийнято розрізняти ширше й вужче значення терміна. Ширше значення передбачає за різними трактуваннями такі визначення:

наука про літературу (еквівалент поняття "літературознавство");

окремий розділ літературознавства (поетика ототожнюється з теорією літератури або стилістикою).

Особливо популяризувалась синоніміка термінів: теорія літератури й поетика. Сучасні літературознавці схильні заперечувати термінологічні збіги. А. Ткаченко зауважує: "...теорія - то лише наука, тоді як поетика при ближчому розгляді виявляється, з одного боку, об'єктивними властивостями художніх текстів, а з другого - рецепцією (теоретичним осмисленням) цих властивостей. Інакше кажучи, поетика в нинішніх трактуваннях - і об'єкт, і суб'єкт дослідження" [59, c. 11].

У вужчому значенні поетика розглядається як означник науки про форму художнього твору. Це передбачає таке синонімічне поле: "художність, система творчих принципів, цілісність, системність, майстерність письменника".

Діахронічний рівень дослідження значення терміна дозволяє говорити про те, що при визначенні змістових домінант поняття важливим є історичний аспект, оскільки дана проблема (термінологічна невизначеність) пов'язана зі станом розвитку науки про літературу в окремо взятий історичний період.

Тезово означимо вже знайому інформацію (тлумачення поетики від античності до ХІХ століття). В античні часи поетикою називали вчення про художню літературу ("Про поетичне мистецтво" Арістотеля, "Послання до Пізонів" Горація). Згодом, в епоху середньовіччя, Відродження, класицизму значення терміна звужується до проблем нормативності. Утилітарний статус поняття визначав предмет дослідження - він звужується до рівня вивчення форми літературного твору ("Поетика" Скалігера, "Мистецтво поетичне" Буало). У ХІХ столітті поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.- Ф.Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський).

У ХХ столітті дефінітивні розбіжності терміна не зникли. Загальновідомо, що погляд літературознавців фокусується на триєдиній структурі: автор - твір - читач. У ХХ столітті категорія автора (історико- біографічний аспект) втрачає свою актуальність, натомість посилену увагу викликають категорія тексту (російський формалізм, структуралізм, семіотика) та категорія читача (рецептивна естетика) [63, c. 14].

Множинність літературознавчих напрямків зумовила розширеність значеннєвого кола поняття "поетика". Питання мови як знакової системи -

одне з визначальних для розуміння поетики в ХХ столітті. Мова й поетика стали одним із об'єктів дослідження представників російського формалізму: члени московського лінгвістичного гуртка вважали поетику відгалуженням лінгвістики. Концепцію представників ОПОЯЗу складає твердження про те, що мова є способом вираження літературних явищ. Дослідження Р. Якобсона, метою якого було передусім з'ясування питання: "Що робить мовну інформацію твором мистецтва?" ("Лінгвістика і поетика"), - були важливим поштовхом для всіх французьких структуралістів [78, c. 4].

Структуралістський аналіз літератури спопуляризував Р. Барт, а особливості структуральної поетики сформулював Ц. Тодоров, на думку якого поетика скерована не на "вияснення їх смислу, а на пізнання тих закономірностей, які обумовлюють їх появу". Відповідно до цього основоположного твердження визначається об'єкт дослідження: "Об'єктом структуралістської поетики є не літературний твір сам по собі, її цікавить якість того особливого типу висловлювань, яким є літературний текст. Будь-який твір розглядається, таким чином, тільки як реалізація якоїсь більш абстрактної структури. Саме в цьому розумінні структурна поетика цікавиться не реальними, а можливими літературними творами; інакше кажучи, її цікавить та абстрактна якість, яка є особливою ознакою літературного факту - якість літературності" [60, c. 38].

Якщо російські формалісти та структуралісти спрямовують свій погляд на межі тексту, то прихильники феноменологічної критики досліджують пограничний зв'язок між автором і твором. Така платформа об'єднує групу літературознавців Женевської школи літературної критики, що практикували феноменологічний метод досліджень. Для представників Женевської школи література - це історія людської свідомості. Логіку творчого процесу вони вбачають у взаємозв'язку кількох елементів: свідомості, структури мови літературних творів, світобачення автора. Тому-то й поетику Женевська школа схильна розглядати як рефлексію над онтологічними проблемами.

У 70-80-х роках і по цей час досить популярною є теорія рецепції (чи рецептивна естетика). Цей теоретичний напрям, який започаткували та розвинули представники так званої Константської школи Г.Яусс та В.Ізер, надає перевагу читачеві у парадигмі "текст - читач" і наділяє його пізнавальною та діяльною здатністю творити з даного тексту свій власний. Тобто об'єктом обсервації є рівень сприймаючої свідомості. Звідси й головні завдання рецептивної поетики: вона досліджує не процес творення художніх текстів або детальне їх тлумачення, а зосереджує основну увагу на процесі читання літературних текстів [6, c. 28].

У порівнянні з науковою атмосферою Заходу, що формувалась під впливом плюралізму літературно- критичної думки, ситуацію у радянському літературознавстві, зокрема щодо питання поетики, можна охарактеризувати як монологічну. За радянських часів особливо популяризувались ідеї структуралізму. Структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи (згадаймо міркування Ю. Лотмана про ідею та структуру твору). У вітчизняному літературознавстві ідеї структуралізму мали вплив на формування передусім таких понять, як твір і поетика твору.

В українському літературознавстві останніх десятиліть ХХ століття особливо популяризуються дослідження поетики окремого письменника й поетики окремого твору. Щодо останнього, то, зрозуміло, на тлумачення змісту терміна "поетика" буде впливати значення поняття "літературний твір". На сьогодні дана категорія осмислюється "як функціонально рухома система зв'язків, де кожен елемент, взаємодіючи з іншими, переносить на них свою енергію і навпаки, а всі разом вони індукують значно сильніше і якісно інше світло, ніж кожен зокрема" [16, c. 24].

Таким чином, у сучасному українському літературознавстві, що активно включається у світовий науковий контекст, апробовуються різноманітні методологічні концепції, які продукують авторизоване значеннєве коло терміна "поетика". Навіть більше - українські вчені намагаються прокреслити подальший шлях літературознавчої думки, а відтак - відкрити нові перспективи встановлення дефінітивних ознак терміна "поетика". Варто ще раз наголосити на аксіоматичному твердженні: історичний аспект передбачає розуміння поетики як "рухомої", "пластичної" категорії.

Висновки до першого розділу

Проблема поетики художнього тексту представляє певний науковий інтерес для сучасних літературознавців. Для аналізу твору (часто) є необхідним розгляд стилю чи напряму тексту, його оповідних чи динамічних елементів. У цьому нам допомагає вивчення поетики цього тексту. Її не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

Термін «поетика» є одним із найдавніших у літературознавстві. Своїм корінням сягає античності. Проте і до сьогодні він не вивчений остаточно. Слід зазначити, що у різні епохи під поетикою розуміли різні форми роботи з текстом.

Так від науки про художню літературу за Аристотелем поетика трансформувалася у самостійну науку - піїтику.

У сучасному літературознавстві існує велика кількість визначень поетики. Під дією часу й розвитку суспільної думки виділилися такі значення цього терміна:

- художність;

- система творчих принципів;

- художня форма;

- системність, цілісність;

- майстерність письменника.

Коло питань, які вивчає поетика, можна окреслити таким чином:

назва твору;

мотив;

сюжет;

композиційні особливості;

засоби і прийоми характеристики персонажів;

форма та зміст тексту.

Слід вказати, що останні вивчаються парно ще з часів Аристотеля.

Деякі вчені намагалися замінити їх іншими назвами, проте все одно досліджували ті самі поняття.

Аналізуючи художній твір, ми виділяємо тему, ідею, що не рідко розкривають нам увесь зміст твору. Історія літератури знає багато прикладів праць про специфіку змісту і форми тексту.

Сьогодні головним принципом розуміння складу поетики літературного твору є «подвоєння форми». Відособлюючи частину «природи» і будуючи і будуючи на цьому відособленні свій твір, автор уже створює його форму. За таких умов вона, форма, стає законом явища, бо процес відособлення відбувається за певними авторськими законами.

У сучасному літературознавчому дискурсі теоретичні фрагменти поетики художнього твору вивчаються як окремі елементи стилістики тексту. Цей процес дуже важко піддається змінам, проте у ХХ столітті дефінітивні розбіжності терміна поетика чітко відмежували категорії тексту та читача. Крім того, визначальним стало поняття мови як знакової системи. Мова і поетика стали одним з об'єктів дослідження сучасних науковців. Їх вже не цікавить літературний твір як такий, проте якість того особливого типу висловлювань, яким є літературний твір, викликає неабияку увагу. Звідси, напевно, і увага науковців до процесу читання літературних текстів.

Слід зазначити, що історія літературознавства постійно фокусувала увагу вчених то на одному, то на іншому літературному об'єкті; від верховенства художнього твору - до возвеличення його автора, а пізніше й до піднесення читача.

Ми вважаємо, варто розуміти поетику як «рухому», «пластичну категорію», що викликає резонансний інтерес вчених до сьогодні.

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ПОЕТИКА» О.ПОТЕБНІ

2.1 Психолінгвістична теорія літератури О. Потебні

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - перший найзначніший теоретик лінгвістики в Україні та Росії, філолог, основоположник психологічного напряму в слов'янському мовознавстві, автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв'язок мови та мислення, філософії мови. «Цей дивовижно глибокий геній з величезною здатністю узагальнення» [38], як писав про О. Потебню його учень і послідовник Б. Лезін, підходив до питань словесності не як суто філолог, а й як філософ, розмірковуючи не стільки про літературу, скільки про Слово. Вчений прагнув зрозуміти, як слово народжується у душі поетовій, а перед тим - у глибинах етносу.

О. Потебня належав до вчених-ерудитів, він глибоко вивчав стародавню і нову філософію, історію культури, етнографію, поезію, літературу. Вже на початку своєї наукової кар'єри у нього сформувався стійкий інтерес до мови, мовлення, мислення, що в подальшому позначилося на низці найвідоміших його праць, серед яких: «Думка й мова» (1862), «Замітки про українську мову» (1870), «Із записок з російської граматики» (1874), «Психологія поетичного та прозового мислення» (1880), «Мова й народність»(1895), «Із записок по теорії словесності» (1905) та інших. Згадуючи свого учителя і колегу, Д. Овсянико-Куликовський зазначав: «Потебня був натураліст у філології. Він був видатний учений-спостерігач, Дарвін мовознавства, майстер порівняльного методу, який розкриває еволюцію досліджуваних явищ» [44, c. 51].

На університетській кафедрі О. Потебня був не стільки викладачем свого предмета, скільки ученим-дослідником і мислителем, «що розкриває слухачам увесь хід своєї творчої думки з усією розкішшю аналізу й синтезу, що нерідко підноситься до справжнього натхнення. Коли справа доходила до цих рубежів, мова О. Потебні перетворювалася на захоплюючу імпровізацію видатного художника слова» [38].

Центральним поняттям психолінгвістичної теорії О. Потебні є поняття внутрішньої форми слова, що протистоїть і її зовнішній звуковій формі, і її абстрактному значенню: «Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості: вона показує, як представляється людині її власна думка». Внутрішня форма слова - це почуттєвий знак його семантики. І тому саме глибинний зв'язок образа і значення визначає специфіку міфу.
«Образ заміняє складні важковловимі елементи близьким, наочним, одиничним». І. Фізер у своєму метакритичному дослідженні лінгвістичної концепції Потебні вказує, що на рівні семантичної розшифровки виявляються зв'язки між естетичним об'єктом і тим, як він сприймається: «внутрішня форма слова є особливим засобом передачі певного змісту або сутності.

Внутрішня форма не є почуттєвою звуковою формою, і не є формою самого мислення, яка розуміється абстрактно, як не є вона і формою предмету, - що конструює мислимий зміст якої б то не було модифікації буття» [63, c. 31].

Будучи поліморфними, ці сутності звичайно представляються лише однією з їхніх ознак: відтак слова (а точніше іменники) є метонімічними зображеннями або лінгвістичним редукуванням цих сутностей. Наприклад, слово вікно відноситься до предмету з такими компонентами, як підвіконня, скло та ін., але представлене одним словом, таким чином вказуючи на предмет, через який кожний може дивитися. Розглядувана швидше психологічно, ніж лінгвістично, внутрішня будова слова фокусує в собі "чуттєвий образ", власне того, що звичайно відчуваємо в процесі чуттєвого сприйняття". І далі зауважує: «Для Потебні, однак, ці зв'язки визначаються не стільки специфічним контекстом або різними частинами певного твердження, скільки специфічним контекстом або баченням світу, зашифрованим у внутрішній формі мови. Це бачення трансформується в окреслену семантичну ідею, яка співвідноситься як з мовою, так і з поетичним текстом» [38].

До теоретичної поетики набагато більше тяжів О. Потебня у зв'язку з дослідженням процесів творчості і сприйняття (розуміння) творів.
Розвиваючи ідею В. Гумбольдта про те, що мова «вічно повторюване зусилля духу зробити членороздільний звук вираженням думки», О. Потебня пише: «слово виражає не всю думку, прийняту за його зміст, а конкретну ознаку мислеобразу» [47, c. 201].

Так, образ столу може включати уявлення про форму, висоту предмета, про матеріал, з якого він виготовлений, але слово стіл виходить, за О. Потебнею, тільки простелене, корінь слова той же, що й у дієслова стелити. Звучання слова О. Потебня називає зовнішньою його формою, етимологічне значення - внутрішнім. Візьмемо слово блакитний (рос. - голубой), голуб, приголубити, внутрішня форма слова голуб зв'язана із представленням про блакить, ну а дієслово приголубити пам'ятає вже тільки ласкавого птаха; поступове забуття словом внутрішньої форми це і є закон розвитку мови. У слові захист ми не відчуваємо прямого зв'язку з представленням про те, що можна укритися за щитом. Але от у словах початок, кінець, стіна образна складова, здається, і зовсім утрачена. Потворні слова в кожну історичну епоху живуть поруч з образними, крім того, виникають і нові образи-слова. «Із двох станів думки, що позначаються в слові з живим і в слові з забутим представленням, - пише О. Потебня, - виникають поезія і проза» [47, c. 203].