Дискурс поетики в романі Дж.С. Фоєра "Все ясно"

У цей період семіотичний метод широко використовується не тільки в літературознавстві, а й у різних галузях науки та мистецтва. Великі надії покладаються на «уніфікуючі» можливості семіотики, її здатність вплинути на появу способів міждисциплінарного дослідження. Слід зауважити, що на момент виходу в світ основних семіотичних праць американських авторів («Пошук знаків» Дж. Каллера - 1981 р., «Семіотика та інтерпретація» Р.Скоулза - 1982 р., «Семіотика поезії» М. Ріффатерра - 1978 р., «Кольори риторики» В. Стейнер - 1978 р., «Оповідання та дискурс» С. Четмена - 1978 р., «Знаки у сучасній культурі» А. Бергера - 1984 р., «Знаки літератури» Г.Х'югса - 1986 р., «Доля значення» Дж. Шеріффа - 1989 р. тощо).

Дж. Каллер одним із перших представив основні семіотичні розробки французьких літературознавців американській аудиторії, пояснив найважливіші положення й специфіку нового підходу, вказав можливості використання семіотичного методу в літературознавстві США. У своїй книзі «Структуралістська поетика» (1975) він виступив за розвиток поетики, що вивчала б загальні закономірності літературного дискурсу [46]. Об'єктом його уваги стали норми та правила, що визначають літературу як систему. Результатом такого підходу стало введення у науковий обіг поняття «літературна компетенція». При написанні цієї книги автор знаходився під владою хибної тенденції нерозрізнення семіотики та структуралізму. Однак уже в наступній праці «Пошук знаків» (1981) Дж. Каллер повністю відмовляється від використання терміну «структуралізм» і займається виключно семіотичними дослідженнями. Надалі вчений зосереджується на процесі сиґніфікації, на вивченні інтерпретативних практик та технік і поясненні того, як текст може отримувати різні значення. Його також цікавить проблема інтеллігібельності текстів. Центром його семіотичної концепції стають конвенції та коди, саме від яких, на думку семіотика, і залежить значення тексту. Американський дослідник не погоджується зі своїми закордонними колегами, коли пише про неможливість створення структури текстів або жанрів, адже в їх основі не лежить певна компетенція, що їх продукує. Оскільки літературну компетенцію може мати тільки людина, Дж. Каллер розробляє семіотику читання, центром якої є читач. Однак, на відміну від представників «критики читацьких реакцій», він не розглядає читача як яскраву особистість, читач не наділений абсолютною владою над текстом, його діяльність суворообмежується конвенціями та кодами. В цілому, Дж. Каллер зробив суттєвий внесок у вивчення процесу надання текстові значення, він детально розглянув відношення текст - читач, здійснив спробу встановити норми та правила, що регулюють процес означування. Його аналіз конвенцій літературного дискурсу та культурних кодів був позитивно оцінений послідовниками. Дослідження Дж. Каллера мали теоретичну спрямованість. Саме вони заклали методологічні засади семіотичного вивчення літератури у США [24, c. 19].

На цей момент літературознавча семіотика вже досягла певного рівня зрілості, виявила ряд недоліків власного методу та певною мірою усвідомила претензійність і часткову нездійсненність встановленої раніше програми. Можливо тому, семіотичні праці американських авторів носять більш помірний характер,виявляються вільними від протистояння ідеології і не встановлюють занадто амбіційних програм, частково визнаючи недоліки власного підходу.

Таким чином, саме структурно-семіотичний підхід до літератури виявився тим напрямом, що найбільше відповідав потребам часу й уявлявся американським літераторам досить багатообіцяючим. Вони розвинули власний підхід до поставлених проблем й запропонували своє вирішення.

3.4 «Наука про літературу» Роберта Скоулза

Відомий американський літературознавець Роберт Скоулз представив власний погляд на можливості використання семіотичного методу у вивченні літератури. Його праці значною мірою визначили напрямок розвитку семіотичного літературознавства у США. Наукові пошуки Р. Скоулза в галузі літературознавства ставали об'єктом вивчення закордонних дослідників: Дж. Томпкінс, В. Лейтча, Р. Селдена, С. Маіллокса, Г. Девідсона, Л.Землянової та деяких інших, але вони мають розрізнений, несистематизований характер. Оскільки праці Р. Скоулза посідають чільне місце в літературознавстві США, вважаємо, що вони заслуговують на окреме наукове дослідження [46].

На початку 70-х років Р. Скоулз серйозно зацікавився структурно- семіотичними дослідженнями, здійснюваними в різних країнах світу, особливо у Франції. Опрацювавши значний пласт матеріалу, в 1974 році літературознавець видає книгу «Структуралізм у літературі», мета якої полягала в ознайомленні американських дослідників з новими досягненнями в галузі літературознавства та критики. Через рік виходить ще одна праця вченого «Структурна фабуляція», де автор здійснив спробу практично застосувати структуралістський підхід до такого жанру, як фантастика. Пізніше у передмові до наступної книги «Семіотика та інтерпретація» Р.Скоулз акцентує увагу на її зв'язку з його першими структурно-семіотичними дослідженнями: «Вивчення структуралізму було переважно теоретичним, а його окремі розділи були присвячені обговоренню того внеску, який деякі континентальні автори зробили для розвитку структуралізму... Ця книга (мається на увазі «Семіотика та інтерпретація» є в основному демонстративною, і більшість її окремих розділів мають справу з конкретними текстами та способами, якими вони можуть бути прочитані або інтерпретовані» [46]. Саме «Семіотика та інтерпретація» і «Сила тексту» стали основними працями, де вчений виклав свої думки щодо використання семіотичного методу в літературознавстві.

Представляючи своє розуміння терміну «семіотика», він стверджує, що «... семіотика насправді стала вивченням кодів: систем, які дають можливість людським істотам сприймати певні події та сутності як знаки, що передають значення»». Р.Скоулз впевнений, що семіотика і література мають однаковий інтерфейс, а всі людські висловлювання «уможливлюються та обмежуються системами кодів, які поділяють усі, хто виробляє та розуміє такі висловлювання». Слід підкреслити, що американський вчений не є прихильником іманентного підходу до літератури і виступає за вихід літературознавчої семіотики до інших систем. «Вивчаючи коди та медії, семіотика повинна цікавитися ідеологією, соціоекономічними структурами, психоаналізом, поетикою і теорією дискурсу», - зауважує він [79].

На відміну від інших семіотиків, Р. Скоулз не схильний абсолютизувати значення семіотичного методу для літературознавства, він не вважає семіотику метанаукою, здатною представити об'єктивне пояснення будь-чому. Навпаки, американський літературознавець визнає ряд недоліків семіотичного методу при його застосуванні до вивчення літератури. Найбільший з них полягає у тому, що «зацікавленість колективними структурами - жанрами, дискурсами, кодами тощо - може призвести до втрати унікальності окремого літературного тексту» [46]. Крім того, небезпечними він вважає дві крайнощі: коли критик може потрапити під вплив авторитетних практиків інтерпретації або переоцінить свої власні реакції на твір - в обох випадках семіотична методологія буде втрачена. До недоліків семіотики відносить Р. Скоулз і проблеми з термінологією, надмірне використання алгебраїчних і логічних символів та формул, а також різноманітних діаграм. Сам дослідник прикладає максимум зусиль, щоб уникнути цих недоліків, але йому це не завжди вдається.

Якщо більшість американських семіотиків (Дж. Каллер, Дж. Шеріфф, М.Ріффатерр та інші) проголошують своїм головним завданням не стільки практичний підхід до творів, скільки створення теоретичних засад літератури як інституту, то дослідження Р. Скоулза носять здебільшого практичний характер. Корисність семіотичного методу для літературознавства, як стверджує вчений, полягає «... не у створенні довершених аналітичних таксономій, а залежить від геніальності застосування її основних і найпродуктивніших положень» [79, с. 101]. Дослідника цікавить, як основні семіотичні ідеї можуть бути використані для досягнення практичних цілей, що може сприяти більш об'єктивному аналізові окремого художнього твору. Виходячи з цього, можна сказати, що дослідження Р. Скоулза певним чином доповнюють розробки інших прихильників використання семіотичного методу у вивченні літератури зі США. Виділяючи «науку про літературу» (або «поетику») та «критику»", літературознавці-семіотики найчастіше наголошують на необхідності розвитку теорії літератури, вивчення літератури як інституту. Р. Скоулз же іде своїм шляхом, вважаючи, що необхідне теоретичне підгрунтя для семіотичного вивчення літератури вже створено переважно французькими та американськими авторами, а тим, чого бракує, є аналіз шляхів використання цих розробок для досягнення певних цілей. «Будь-яка теорія непотрібна, якщо її не використовувати на практиці», - вважає він [49].

Саме з цієї причини інтерпретація і стає основним об'єктом уваги американського літературознавця. Слід зауважити, що вона цікавить Р.Скоулза не сама по собі, а як «аспект ліберальної освіти». Інтерпретація, в його розумінні, це "... читання в широкому розумінні - одна з найвеличніших цілей гуманістичного навчання, а читання літературних текстів є одним з кращих методів - можливо найкращий - для розвитку інтерпретативних навичок у студентів». Американський дослідник шукає відповідь на питання: що може дати семіотика практиці інтерпретації, як можна ввести семіотичний метод до академічного навчання, якими є способи його використання на заняттях для вдосконалення викладання літературознавства як дисципліни. Р. Скоулз переконаний у необхідності введення теорії до класу, адже «... практика ніколи не є природною чи нейтральною, завжди має місце теорія, тому перше завдання будь-якого викладача критики - вивести на загальний огляд існуючі положення».Тому літературознавець ставить за мету визначення ролі семіотичних досліджень у навчанні інтерпретативній компетенції. Оскільки літературна критика, за словами дослідника, веде до культурного та інституційного кодування людської поведінки, «…ми повинні відкрити шлях між літературними чи вербальними текстами та соціальним текстом, в якому ми живемо» [66, с. 2].

Як літературознавець і викладач, Р. Скоулз прагне по-новому визначити об'єкт своїх досліджень. Відмічаючи велику різноманітність підходів до визначення літератури, він пропонує власне вирішення цієї проблеми, виходячи з семіотичних традицій. На думку американського дослідника, слово «література»" має бути вживаним «…на позначення певної сукупності повторюваних, відновлюваних актів комунікації» [49]. Літературознавець наголошує, що невід'ємною характеристикою літературної праці є її «повторюваність» та «відновлюваність», які можуть приймати форму написаного тексту, записаного висловлювання, стрічки фільму тощо. Зрозуміло, що при кожному зверненні до них ми будемо мати справу з тим самим текстом або стрічкою. Але Р. Скоулз доводить, що повторюваність та відновлюваність властиві також і передаваним усно формам, як то вислів, жарт, міф, епічна поема тощо. Причому, у випадку з усною формою збереження матеріалу, відновлюваним є не абсолютно ідентичний текст, а сама структура, що розпізнається, тобто той самий жарт чи епічна поема можуть бути виражені й зовсім іншими словами, але саме однаковість структур розповіді дозволяє працям мати такі характеристики як повторюваність та відновлюваність і бути включеними до літератури.

Слово «акт» у наведеному вченим визначенні вимагає, щоб «... повторювані та відновлювані висловлювання були умисною діяльністю з боку деякої чутливої істоти» [49, с. 18]. Так, наприклад, помилка не є літературою, адже вона ненавмисна, але вона може стати такою завдяки навмисному виконанню її кимось. Тут мається на увазі те, що будь-який жест або особливість мовлення можуть стати літературними опосередковано, тобто через включення їх до іншого висловлювання. Тому в оповіданнях, п'єсах або інших творах вони використовуються автором як специфічний матеріал для створення потрібної атмосфери.

Потребує пояснення ще один термін, вжитий американським вченим у визначенні літератури, - «комунікація». Потрібно зазначити, що це поняття стало одним з найсуперечливіших у семіотичних дослідженнях. Р.Скоулз вважає його занадто широким у загальному значенні. Тут ми схильні з ним погодитися, адже насправді, у розробках деяких семіотиків і музика, і танець, і навіть живопис розглядаються як передавачі певних повідомлень і, виходячи з цього, є комунікативними актами. Щоб уникнути такої розпливчастості, американський дослідник вважає за необхідне обмежити поняття «комунікація» до «висловлювання, що достатньо піддається вербальному (словесному) перефразуванню» [49, с. 19]. Однак, слід зауважити, що навіть при такому визначенні чіткої межі між літературними та нелітературними працями провести неможливо, оскільки високоіконографічні зразки живопису, програмові музичні твори у такому разі можна вважати літературними.

Як літературознавця, Р. Скоулза цікавить питання виявлення й обгрунтування специфіки літератури з точки зору семіотики. У пошуках такої специфіки він звертається до ідей представників російської формальної школи, здебільшого через праці Р. Якобсона - відомого російського лінгвіста, який емігрував до Сполучених Штатів Америки у 40- ві роки ХХ століття, де й продовжив свою наукову діяльність. Р. Скоулз надає особливого значення запропонованому ним методу: «Метод Якобсона..., звичайно ж, не повний, але це найвигідніший відправний пункт з усіх, які я знаю», - пише він [79, с. 23-24].

І саме з цього "відправного пункту" розпочинає своє власне семіотичне дослідження Р. Скоулз, маючи на меті «... описати в загальних рисах цей метод (з певними змінами в термінології), а потім показати деякі способи його використання, щоб зробити більше, ніж Якобсон зробив ним» [79, с. 24]. Звернімося до основного, зокрема для семіотики, досягнення Р. Якобсона - його теорії комунікативного акту.

Займаючись вивченням процесу передачі інформації, Р. Якобсон виділив шість основних елементів акту комунікації: адресат або відправник, адресант або отримувач, повідомлення, контакт, контекст та код. Так, у будь-якому типі дискурсу (звичайне спілкування, вірш, лист тощо) завжди наявне повідомлення, яке передається від відправника отримувачу. Для передачі цього повідомлення адресантом та його сприйняття адресатом потрібний контакт, фізичний або психологічний. Саме контакт робить можливим встановлення та підтримання комунікації. Крім цього, для успішного сприйняття повідомлення адресант та адресат повинні користуватися спільним кодом, таким, як, наприклад, українська мова. Контекст же, у свою чергу, допомагає отримувачу правильно зрозуміти повідомлення. Усі зазначені вище необхідні елементи акту комунікації Р.Якобсон подає у вигляді схеми [78, с. 362]:

контекст повідомлення

адресант ------------------- адресат

контакт код

У межах самого повідомлення, як вважає Р. Якобсон, а за ним і Р.Скоулз, різні елементи комунікативного акту можуть існувати як "функції", що формують природу та структуру висловлювання [49]. Сукупність функцій у межах повідомлення Р. Якобсон подав у вигляді схеми, де показав, як кожному з елементів відповідає певна функція мови:

комунікативна (референційна) поетична

емотивна --------------- конотативна

фатична метамовна

Основною функцією будь-якого повідомлення є референційна функція (іноді її називають денотативною або комунікативною), основним завданням якої є передача смислу повідомлення, встановлення його референції з зовнішнім світом. Р. Якобсон надає перевагу саме цій функції, але зауважує, що лінгвіст-дослідник повинен зважати й на побічні вияви інших функцій [78, с. 362]. Емотивна функція зосереджується на адресантові та "... має на меті пряме вираження ставлення мовця до того, про що він говорить". Інша функція, зорієнтована на адресата - конотативна, проявами якої можна вважати наказовий спосіб дієслова, кличний відмінок тощо. Фатична функція полягає в скерованості на контакт і реалізується через використання в мовленні окремих "ритуальних форм" або й цілих діалогів, призначених лише для підтримки комунікації. Наступна функція мови - метамовна. Дослідник розрізняє два рівні мови: "об'єктивну" мову та "метамову" (до речі, така тенденція в семіотиці була характерною для багатьох учених, починаючи з Ч. Морріса). І, нарешті, остання з виділених Р. Якобсоном функцій - поетична функція мови. "Скерованість на повідомлення як таке, концентрація уваги на повідомленні заради нього ж - це поетична функція мови," - пише дослідник [78, с. 364]. Саме поетична функція є визначальною в поезії. Її специфіку Р. Якобсон пояснює так: "Наголошуючи на схожості звуку, ритму, образу, поезія згущує свою мову, привертаючи увагу до своїх формальних властивостей та від референційної значущості" [78, с. 26]. Не слід, однак, думати, що поетична функція властива тільки вербальному мистецтву, вона має вияв і в усіх інших видах мовленнєвої діяльності, але виступає вторинним, додатковим компонентом.

Р. Скоулз позитивно оцінює плідність методу, запропонованого Р.Якобсоном, але разом з тим, він помічає деякі недоліки. По-перше, виділено деяку неадекватність термінології - вживання Р.Якобсоном поняття "повідомлення" в двох різних значеннях: то як еквівалента терміна "значення", то як поняття, рівнозначного "вербальній формі". Р. Скоулз, на відміну від Р. Якобсона, більш послідовний у розмежуванні понять "значення" та "повідомлення". Так, під першим він розуміє "смисл усієї комунікації", тоді як останнє розглядає лише як "вербальну форму" [49]. Повідомлення аж ніяк не є значенням, адже ".повідомлення - це словесна форма, яка об'єднує адресата й адресанта в комунікативному акті та разом з іншими його елементами необхідна для вираження значення". Значення ж, як стверджує Р.Скоулз, знаходиться в кінці завершеної мовленнєвої події та ". надає словесній формі повідомлення її життя і колориту". Однак, дослідник не виключає окремих випадків, коли значення може передаватися й без словесного повідомлення як такого: поглядом, дотиком, малюнком тощо.

Ще одним важливим недоліком методу, запропонованого Р. Якобсоном, Р.Скоулз вважає недиференційований підхід до усного та письмового спілкування [1, с. 27]. Тут ми схильні погодитися зі Р. Скоулзом, адже й справді ці дві форми передачі інформації значно відрізняються, і кожна з них вимагає окремого детального аналізу. Модель комунікативного акту

Р. Якобсона прекрасно характеризує саме усний мовленнєвий акт, адже тільки тут наявні всі шість складових елементів. "... контекст, адресат та адресант можуть бути фізично присутніми, коли повідомлення передається через усний контакт з кодом, зокрема таким, як англійська мова," - пише Р.Скоулз [79, с. 27]. У письмовому акті спілкування частіше буває так, що повідомлення є єдиним наявним елементом з моделі комунікативного акту. Зокрема, адресат навряд чи присутній при письмовому спілкуванні, оскільки, навіть якщо читач є і може читати письмове повідомлення, воно часто виявляється адресованим не йому. Тому в літературі читач повинен сам додати ті елементи, яких бракує. Виходячи з цього, Р. Скоулз робить висновок, що комунікативна модель значно ускладнюється при письмовому мовленні, до якого відносять і літературу.

Таким чином, теорію комунікативного акту, запропоновану Р.Якобсоном, можна вважати відправним пунктом семіотики Р.Скоулза. Схема, розроблена російсько-американським лінгвістом, на думку літературознавця, потребує доопрацювання, адже вона не відповідає реальній письмовій комунікації. Літературознавець дещо переробляє її, пристосовує до опису процесу літературної комунікації, до читання літературних текстів. У результаті це має такий вигляд [49]:

контексти текст

автор ------------------------- читач

медіум коди

До кола досліджуваних Р. Скоулзом проблем входить питання, яке бентежило не одне покоління фахівців у галузі літератури: яка якість здатна зробити будь-який текст літературною працею? Відповідаючи на нього, семіотик погоджується з Р.Якобсоном і вважає такою якістю літературність, хоча сам термін здається йому не дуже вдалим і не досить опрацьованим. Літературність наявна в усіх видах висловлювань, навіть у тих, що власне не є літературними. Насправді ж літературними працями, як пише Р. Скоулз, стають лише ті з них, в яких літературність є домінуючою. Як відомо, існує велика кількість підходів до визначення літературності: одні вчені розглядають це поняття як складову висловлювання або тексту, інші зосереджують увагу на вивченні літературності в системі, а деякі вважають літературність певним способом читання - літературною компетенцією читача. Але Р. Скоулз впевнений: "... проблема літературності не зникне, незалежно від того, розмістимо ми її в тексті, у самому читачі чи в системі" [78, с. 20]. Перший крок до вирішення цієї проблеми він вбачає у визнанні літературності якістю, що трансформує основні функції акту комунікації.

Американський дослідник висуває досить оригінальну ідею: літературність у висловлюванні відчувається тоді, коли один з шести компонентів комунікативного акту втрачає свою простоту та стає двозначним або багатозначним. Подвійність адресанта, за Р. Скоулзом, виникає, коли комунікативний акт заохочує читача відчути різницю між виробником висловлювання та мовцем. У такій ситуації активізується його мовна компетенція, і він говорить, що слова з тексту - це слова авторського персонажу, припускаючи, що автор "одягнув маску". Причому зазначений тип літературної поведінки характерний не тільки для очевидних ситуацій, коли читач зустрічається зі словами дійових осіб п'єси чи оповідання, але також для есе, коли автор приймає тон або роль, що здаються відхиленням від норми, а інколи й для випадкової розмови, коли мовець приймає певний тон для окремого випадку.

Двозначність адресата, в свою чергу, виникає, якщо повідомлення здається спрямованим не прямо на його отримувача, а на когось ще. Подвійна ситуація, за переконаннями Р.Скоулза, є літературною. З цього виходить, що підслухування та підглядання є, певною мірою, літературними, можливо тому вони й фігурують так часто в загальновизнаних художніх творах.

За теорією американського семіотика, літературність виникає і при ускладненні контакту. Наприклад, якщо усне повідомлення представлене в письмовому вигляді, тоді або сам письменник, або читач повинні надати йому риси усної комунікації, які були втрачені при "перекладі" з усної на письмову мову. З цього випливає, що всі описи речей, які зазвичай сприймаються візуально, тяжіють до літератури, адже вони прагнуть перекласти можливий візуальний контекст у вербальний. Саме з цим явищем, на думку Р. Скоулза, і пов'язана досить поширена серед представників семіотичної думки в літературознавстві тенденція розглядати усі написані тексти як літературу. Американський дослідник частково погоджується з таким твердженням. І справді, написання не просто зберігає словесні висловлювання, воно переводить безпосередньо доступний чуттям матеріал до іншого середовища - сфери слів, вербальної сфери, а це вже є елементарним видом вимислу. Чим відчутніша різниця між вербальним контактом друкованих текстів та звичайними способами сприйняття об'єктів, тим більш літературним є висловлювання, - стверджує Р. Скоулз [49]. З усього цього американський семіотик робить висновок: будь-що написане містить у собі принаймні риси літературності, але не все написане обов'язково є літературою, адже літературність не є еквівалентом літератури, поки перша не стає домінуючою у висловлюванні.

Стосовно подвійності форми самого повідомлення, Р. Скоулз цілком справедливо вважає, що цей аспект, незважаючи на його надзвичайну складність, є найбільш дослідженим. Р. Якобсон, І. Річардс, російські формалісти та "нові критики" зробили багато в галузі вивчення різних звукових ефектів, синтаксичних моделей поезії, так само як і іронії, багатозначності, парадоксів та інших рис поетичного повідомлення. Американський дослідник переконаний, що ці риси функціонують не для того, щоб вирвати літературну працю з реального світу, зробити її сконцентрованим на собі об'єктом, вони діють для створення "літературної напруженості" між висловлюванням як комунікативним і референційним, з одного боку, та некомунікативним і самореференційним, з іншого. Образно кажучи, літературний текст виступає і дзеркалом, і вікном, він одночасно зосереджує увагу на собі та пропускає читача через себе до реального світу, зазначає вчений [79, с. 23].

Найскладнішими елементами комунікативного акту, на думку Р.Скоулза, є код та контекст. Дослідженням коду та контексту займаються різні семіотики, але їхні розробки значно відрізняються від підходу, запропонованого Р. Скоулзом. Так, наприклад, Р. Якобсон проблему контексту виводить за межі літературної сфери, стверджуючи, що висловлювання, яке наголошує на своєму контексті, є референційним, а не поетичним [49]. Деякі семіотики, як наприклад, М.Ріффатерр та Т.Гоукс вважають, що літературний текст не має референції на реальний світ, він замкнений у власних межах, мова відсилає тільки до самої себе, а не до зовнішнього світу. Р.Скоулз застерігає від такого підходу, адже він заперечує доступ текстів до будь-яких контекстів поза їхньою власною вербальною системою. Мета літературознавця - довести існування взаємозв'язку текстів з реальним світом та з іншими текстами, що в ньому існують. Для цього, як зауважує сам дослідник, він змушений порвати з сильною традицією в розвитку семіотики, що йде від Ф. де Соссюра до Р.Барта та є особливо поширеною у французькому літературознавстві. Причину такого заперечення референції на зовнішній світ Р. Скоулз пояснює тим, що починаючи з праць Ф. де Соссюра, знак вважається поєднанням не назви та об'єкта, до якого вона належить, а поєднанням акустичного образу та концепту (позначуваного та позначення), тобто між речами та словами, знаками та референтами визначально покладена нездоланна прірва [79, с. 23]. Теоретики французького структуралізму вважають, що знаки не співвідносні з речами, вони позначають концепти, а концепти є аспектами думки - не реальності. Американський семіотик не погоджується з таким твердженням. Він зауважує, що в такому разі весь світ мав би перетворитися на концепт. До того ж мова, яка б складалася тільки з абстрактних слів без усякої допомоги від невербального досвіду, була б навряд чи можливою для існування. Саме внесок з боку невербального досвіду, як справедливо стверджує Р.Скоулз, зберігає мову від занепаду. "Літературна теорія, яку я захищаю тут, залежить від нашого визнання такого погляду: акт комунікації насправді може вказувати на феноменальний світ та, навіть, може ненавмисно мати на увазі те, що знаходиться за стіною феномена", - наголошує дослідник [79, с. 24]. Для прийняття такого погляду не потрібно вирішувати ніяких питань про ".речі в собі, кінцеву реальність тощо, необхідно просто визнати, що певна співвіднесеність між нашими думками та світом навколо нас можлива принаймні теоретично," - вважає семіотик.

Отже, Р.Скоулз відстоює думку про те, що хоча реальний та вигаданий світи існують окремо, між ними є постійний зв'язок. З одного боку, цілком справедливо зауважує він, "... все, що нам відомо з власного досвіду про кохання та ненависть, задоволення та біль, благочинність та пристрасть ми неминуче вносимо до вимишлених подій, тому що прагнемо зробити кожен текст своїм власним. А з іншого боку, все, що ми знаходимо у світі вимислу, потрапляє до нашого феноменального світу, допомагаючи нам у наданні значення, цінності та важливості певним подіям та ситуаціям з нашого життя". Саме від уміння поєднувати світ вимислу та світ досвіду залежить, здебільшого, літературна компетенція. Більша частина літератури наголошує на цьому зв'язку. "Реальний контекст завжди присутній; вимишлений контекст не знищує його, а лише акцентує нашу вагу на деяких його аспектах. Усі казки розповідають нам дещо про реальність," - зазначає дослідник і далі додає: "Багато літературних творів вважають життєвий досвід аспектом їхнього контексту, спільного для автора та читача". Отже, головний висновок Р.Скоулза: світ, створений вимислом, виявляється одним контекстом, який людина сприймає та наполовину створює навколо повідомлення, а поза цим світом, навколо нього існує власний феноменальний світ людини, в якому відображаються вимишлені події. Заслуговує на позитивну оцінку те, що, на відміну від ряду інших семіотиків, Р.Скоулз визначальною вважає пізнавальну функцію літератури, важливість художніх творів у житті людини, тим самим долаючи певну обмеженість семіотичного підходу. Це наближає його розробки до досліджень представників московсько-тартуської школи семіотики [49].

Аналізуючи виникнення літературності в контексті висловлювання, американський дослідник протиставляє нелітературний контекст літературному. Нейтральний нелітературний контекст є присутнім та конкретним, він присутній як для відправника повідомлення, так і для його отримувача. За таких умов контекст є доступним для сприйняття настільки, наскільки можливе вільне семіотичне кодування, і він є більш схожим на річ, ніж на ідею. Наприклад, якщо два чоловіки виглядають у вікно, і один з них каже: "Іде дощ" - у такій ситуації контекст конкретний, феноменальний та присутній. На відміну від реальної мовної ситуації, контекст висловлювання з літературного тексту є так само конкретним, потенційно феноменальним, але відсутнім, а через це змінюється і значення одного й того ж висловлювання. У такому випадку воно переноситься до іншого виміру, що є світом вимислу. Щоб увійти до нього за допомогою слів, як пише Р. Скоулз, потрібно спрямувати процес сприйняття на обробку тих даних, які могли б бути доступними почуттям за умови реальної присутності названого феномена (тобто умовно перенести феномен до реальної мовної ситуації) [79, с. 25]. Р.Скоулз вважає, що художній статус явища залежить від відсутності "реального" контексту перед читачем. Тому будь-який опис, що читається, є художнім. Зазвичай саме відсутній контекст робить ситуацію літературною. Значно рідше трапляється так, що літературність грунтується на реальному контексті, причому це відбувається найчастіше внаслідок порушення цього контексту. Для наочної ілюстрації розглядуваного явища, дослідник наводить таку ситуацію: якщо один із співрозмовників, спостерігаючи за дощем скаже іншому: "Гарна в нас погода!" - це буде сприйнято як проста іронія. Саме вона, як вважає Р.Скоулз, є найбільшим семіотичним порушенням присутнього контексту [79, с. 25]. Будь-який запис феномена несе в собі деяку міру літературності, тому що він змінює контакт, і чим більше такий запис може бути визнаний порушенням, тим більш літературним він здаватиметься. Те, що традиційно вважається фігурами або тропами, насправді є функцією контексту і не може бути визначено з форми одного тільки висловлювання.

Отже, виникнення літературності є, за теорією Р. Скоулза, результатом ускладнення принаймні одного з елементів акту комунікації. Так, прикладами подвійності адресанта є рольова гра, показ на сцені; подвійності адресата - підслухування, підглядання; подвійність повідомлення проявляється в його неясності, непрозорості, двозначності; подвійність контексту створюється натяками, вигадкою тощо; подвійність контакту відчувається при "перекладі" з усної форми на письмову; і, нарешті, подвійність коду проявляється в усьому вказаному вище. Р.Скоулз вважає, що форми дискурсу, які традиційно вважаються літературними - п'єса, поема, повість - є такими завдяки певним існуючим конвенціям [1, с. 27-28]. Виходячи з його теорії, театр існує для створення можливостей рольової гри для акторів, для підслухування та підглядання для глядачів (подвійність адресата та адресанта). У поемі переважають звукові ефекти та словесні прийоми, які стимулюють усвідомлення того, що повідомлення є чимось специфічним та унікальним, таким, що зосереджує увагу на собі самому (подвійність коду). Повість являє собою опис ситуації та розповідь про дії, які в дійсності не представлені читачам, але цілком відтворені в дискурсі; вони потребують, щоб читачі створили зримі образи, чітко уявили собі ситуації та емоційно відреагували на події, до яких вони не можуть увійти персонально, але мають прекрасну змогу поєднати їх зі своїм власним досвідом (подвійність контакту).

У своїх семіотичних дослідженнях Р. Скоулз, як і інші його американські колеги, в центр уваги ставить процес читання. Читання у нього є реалізацією акту комунікації, що відбувається при передачі письмового повідомлення від автора читачеві. Однак дослідник майже повністю вилучає автора з розгляду: "Для семіотики автор - це не бог, що споглядає за своїх створінням, і навіть не цільна особистість, що вільно здійснює естетичний вибір. Виробники текстів самі є створінням культури, яки досягли людської суб'єктивності через мову. Через них промовляють іншіголоси ...". Читач, хоча і опиняється в центрі семіотичного дослідження вченого, теж розглядається як функція, необхідна для актуалізації текстових значень. Оскільки, за словами Р.Скоулза, виробництво та сприйняття текстів потребує прийняття правил, що вже існують, та прийняття культурних констрантів -

кодів, основну увагу він, як і інші американські семіотики, приділяє тому, як читач сприймає текст і надає йому значення. Зосереджуючись на поетичних текстах, американський літературознавець пропонує ряд прикладів практичного використання семіотичного методу для надання значення віршам.

Головний принцип будь-якого семіотичного вивчення поезії полягає в тому, що "... вірш - це текст, пов'язаний з іншими текстами, який вимагає активної участі досвідченого читача для його інтерпретації" [79, с. 40]. Як бачимо, тут Р. Скоулз приєднується до своїх колег-співвітчизників, стверджуючи, що семіотичний підхід, може бути використаний тільки читачем з певною компетенцією, "досвідченим" читачем. Це пояснюється тим, що читання віршів потребує спеціального знання традиції, а також спеціальної навички інтерпретації. Саме ці навички інтерпретувати різні тексти і покликана розвивати семіотика, заявляє американський вчений. "Здатність бути "творчим" у критичному дискурсі чи дискурсі поезії не дається новачку, а заробляється оволодінням конвенціями до того рівня, де імпровізація стає можливою ..." [3, с. 6]. Загальний висновок, зроблений ним стосовно інтерпретації, полягає в тому, що студент або вчитель, які займаються літературними текстами, повинні мати дещо від історика і дещо від філософа, якщо вони хочуть досягти повного розуміння текстів, а інколи це може їм допомогти зрозуміти й самих себе.

Щоб інтерпретувати вірш, як пише Р.Скоулз, необхідно побудувати для нього дискурсивний синтаксис, семантичну модель та прагматичну ситуацію. Прагматика вірша створюється з тексту визначенням людської ситуації, семантична структура встановлюється з виявлення конотацій слів та фраз, синтаксична структура відображає скоординований рух упродовж рядків. Р.Скоулз переконаний, що в інтерпретатора завжди залишається вибір прочитати текст не напружуючись, сприймаючи його як дещо невизначене, або прийняти активну участь у побудові його значення [79, с. 51].

Американський семіотик вважає, що текст примушує читача інтерпретувати його певним чином, співвідносячи з відповідним контекстом і семіотично закодованим культурним світом. Однак, таке обмеження не веде до встановлення єдино можливого значення тексту: "...Інтерпретація спрямовується, хоча не обмежується своїм вербальним текстом", - зазначає він. Саме з цієї причини неможливим стає надання текстові будь-якого значення, залежно від бажання читача. Р.Скоулз переконаний, що значення може бути тільки виведене з тексту через використання кодів та інтертекстуальних зв'язків. Якщо текст пропонує занадто багато труднощів для семіотичного підходу, це, на думку дослідника, скоріше за все є результатом слабкості дослідника або недоліком самого тексту [79, с. 53].

Останнім часом Р. Скоулз все більше захоплюється проблемами викладання та "ідеологічного аналізу", що проявляється в його праці "Влада тексту" [49]. Тут семіотик розширює межі свого дослідження на всю культуру, зосереджуючись на культурних кодах і конвенціях, їх значенні й використанні в різних інституціях. У згаданій праці помітний вплив на літературознавця постструктуралістських ідей М.Фуко. Американський дослідник розглядає три види діяльності: "читання", "інтерпретацію" та "критику". Читання визначається ним як несвідома діяльність, заснована на знанні культурних та жанрових кодів, що діють у тексті. Перехід до інтерпретації стає необхідним, коли читач зустрічається з незрозумілими місцями в тексті, і виникає необхідність свідомого залучення знання дискурсивних правил та кодів для надання текстові значення. Критика має виявляти порушення норм та жанрових конвенцій.

Таким чином, заслугою Р. Скоулза для семіотичного літературознавства є відстоювання зв'язку текстів з позатекстовим феноменальним світом, залежності читацької компетенції від реального досвіду людини, необхідності вивчення інтерпретації як важливої критичної діяльності. Він запропонував власне визначення літератури, нове обгрунтування літературності художнього твору, дослідження культурних та жанрових кодів, можливості застосування семіотичного методу до вивчення різних систем тощо.

Отже, семіотична концепція Р. Скоулза стала суттєвим внеском у розвиток усього семіотичного літературознавства і значною мірою визначила напрямок подальших досліджень в американському семіотичному літературознавстві. Основний висновок, до якого ми приішли в тому, що Р. Скоулз розробив нові методики семіотичного літературознаство в США.

Його літературознавча концепція ґрунтується на ідеї проте, що семіотика є вивченням кодів: систем, які дають можливість людським істотам сприймати певні події та сутності як знаки, що передають значення. Література визначається Р. Скоулзом як певна сукупність повторюваних і відновлюваних актів комунікації. «Літературність», на його думку, є специфічною властивістю, що вирізняє літературу з інших видів діяльності. Відштовхуючись від розробленої Р. Якобсоном моделі комунікативного акту, Р. Скоулз заявляє, що виникнення літературності є результатом ускладнення принаймні одного з елементів акту комунікації. Так, прикладами подвійності адресанта є рольова гра, показ на сцені; подвійності адресата - підслухування,підглядання; подвійність повідомлення проявляється в його неясності,непрозорості, двозначності; подвійність контексту створюється натяками,вигадкою тощо; подвійність контакту відчувається при "перекладі" з усної форми на письмову; і, нарешті, подвійність коду проявляється в усьому вказаному вище. У центрі літературознавчих досліджень Р. Скоулза знаходиться процес читання, який розглядається як реалізація акту комунікації, що відбувається при передачі письмового повідомлення від автора читачеві. Як і інші прихильники семіотичного методу, дослідник майже повністю вилучає автора з розгляду. Читач, хоча і опиняється в центрі його семіотичного дослідження, теж розглядається як функція, необхідна для актуалізації текстових значень. Американський семіотик вважає, що саме текст примушує читача інтерпретувати його певним чином, співвідносячи з відповідним контекстом і семіотично закодованим культурним світом. Однак, таке обмеження не веде довстановлення єдино можливого значення тексту: "Інтерпретація спрямовується, хоча не обмежується своїм вербальним текстом," - зазначає він. Саме з цієї причини неможливим стає надання текстові будь-якого значення, залежно відбажання читача. Р. Скоулз переконаний, що значення може бути тільки виведене з тексту через використання кодів та інтертекстуальних зв'язків. Якщо текст пропонує занадто багато труднощів для семіотичного підходу, це, надумку дослідника, скоріше за все є результатом слабкості дослідника абонедоліком самого тексту. На відміну від французьких літературознавців-семіотиків, що заперечують референцію художнього тексту на зовнішній світ, Р.Скоулз відстоює думку про те, що хоча реальний та вигаданий світи існують окремо,між ними є постійний зв'язок. Саме від уміння поєднувати світ вимислу та світдосвіду залежить, здебільшого, літературна компетенція. Більша частина літератури наголошує на цьому зв'язку. "Реальний контекст завжди присутній; вигаданий контекст не знищує його, а лише акцентує нашу увагу на деякихйого аспектах. Усі казки розповідають нам дещо про реальність" - зазначає дослідник і далі додає: "Багато літературних творів вважають життєвий досвідаспектом їхнього контексту, спільного для автора та читача".

Заслуговує на позитивну оцінку те, що Р. Скоулз визначальною вважає пізнавальну функцію літератури, важливість художніх творів у житті людини, тим самим долаючи певну обмеженість семіотичного підходу. Це наближає його розробки до досліджень представників московсько-тартуської школи семіотики.

Висновки до третього розділу

Протягом свого розвитку літературознавство немовби постійно переміщувало увагу з одного на інший об'єкт - з художнього твору на автора, з автора - на читача. Залежно від цього формувалися методологічні принципи наукового аналізу - біографічний метод, психологічна школа, структуральна поетика, рецептивна естетика тощо. Майже кожен науковець, що працює над аналізом тексту, намагається висунути власні ідеї.

І. Франко у своїх роботах застосовував принцип моделювання на засадах психології художнього сприйняття впливу літературних прийомів на реципієнта. Саме на цьому принципі ґрунтується сучасна рецептивна поетика. У складній зв'язці «автор - художній твір - читач»І. Франко зосередився на «читачеві». Він переймався проблемами впливу художнього тексту на читача. Знаменитий трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості», що є класикою рецептивної поетики, довів продуктивність поєднання двох наук - психології та літературознавства.

Американський лінгвіст Дж. Каллер свій погляд виражав як широке розуміння риторики. Він одним з перших представив семіотичний метод аналізу творів. Дж. Каллер розробив власну семіотику читання, центром якої є читач, що не є яскравою особистістю, він не наділений абсолютною владою над текстом, а його діяльність обмежена конвенціями та кодами.

Практично паралельно з Дж. Каллером працював інший літературознавець Р. Скоулз, який представив власний погляд на можливості використання семіотичного методу у вивченні літератури. Його головна думка: світ, створений вимислом, виявляється одним контекстом, який людина сприймає та наполовину створює навколо повідомлення, а поза цим світом, навколо нього існує власний феноменальний світ людини, в якому відображаються вимишлені події.

РОЗДІЛ ІV. ХРОНОТОП ПОЕТИКИ РОМАНУ ДЖОНАТАНА САФРАНА ФОЕРА «ВСЕ ЯСНО»

4.1 Специфіка сюжетної організації роману Дж. С. Фоєра «Все ясно» як зразок постмодерну

Сьогоднішні процеси глобалізації обумовили й поширили міжкультурні діалоги з різними суспільними групами і країнами, можна сказати, що вони стали явищем постійним і різновекторним. Сучасна постмодерністська реальність, як ніяка інша, здатна обігравати її та різноманітити. Синтезуючи ці зв'язки, постмодерністи намагаються прокладати шляхи від суспільного до індивідуально особистісного. Підтверджує таке спостереження й роман сучасного американського письменника Дж. Фоера «Все ясно», який у даній частині роботи буде проаналізовано у контексті проблеми хронотопного мислення.

Цей роман є літературним дебютом Дж. С. Фоера, він отримав досить схвальні відгуки метрів американської літератури - Дж. Апдайка та Дж. Оутс, яка була викладачем письменника-початківця у Прінстонському університеті. Книга була екранізована у 2005 році, фільм з'явився у російському прокаті під назвою «И все осветилось».

Цей роман двадцятип'ятирічного американця Джонатана С. Фоера «Everything is illuminated» (2002) став сенсацією. Підсумовуючи враження від книги у рецензії на другий роман того ж автора, Джон Апдайк називає перший «astounding, clownish, tender, intricately and extravagantly plotted novel» [100, с. 138]. Як то вже бувало в історії літератури США із Хемінгуеєм або Норманом Мейлером, він приніс автору-початківцю широку славу, був нагороджений кількома відзнаками, перекладений багатьма мовами, з успіхом екранізований.

Значно скромнішою виглядає доля цього твору на теренах України. Першу інформацію про нього надав бостонський професор і американський письменник українського походження Аскольд Мельничук. Виступаючи в Києві на міжнародній конференції з літератури США (2002), він досить детально проаналізував роман молодшого колеги, в якому дія відбувається на просторах України, і для доповідача на Міжнародній конференції з літератури США, яка відбувалася у Києві, саме цей факт став визначальним при доборі тексту. Не менш вагомим є він і для українського читача.

Зважаючи на те, що, за словами Д. Замятіна, література створює самостійні жанри та канони, у рамках яких усвідомлюються образи подорожей, зазначимо наступне: оскільки роман «Усе освітлено» з'явився зовсім недавно і до цих пір піддавався первинному анонсуванню, то його хронотопна проблематика освоюється. Тому у своїй роботі ми охарактеризуємо роман з точки зору прикладу постмодерну і для цього опишемо роль мандрівного компонента у романі Дж. Фоера, позначимо риси оригінального авторського бачення хронотопу, виокремимо найбільш важливі («вузлові») жанрові моменти роману, пов'язані з освоєнням хронотопу дороги [31, с. 95].

Подорож вже досить давно стала зручним літературним прийомом та доволі сильною метафорою того, що рушило з місця і потребує негайного вивчення. Вже як образ-архетип вона неодмінно входить до складу публіцистичних жанрів, увага до неї пояснюється її дослідницькими хронотопними можливостями. Як зазначає Д. Замятін, «Мандрівник рухається у так званому «дикому просторі», wild space; «оголене» сприйняття мандрівника вимушене зразу проводити акультурацію простору, який він має осягнути» [31, с. 110].

Невід'ємною частиною художнього хронотопу постмедерністів є постійна гра з часопросторовими елементами. «Коловорот» постмодерністського мислення дає багатоваріантну авторську модель, яка перебуває у постійному русі й має бути неодноразово описаною. Формула часопростору М. Бахтіна набуває у такому випадку особливого значення: час і дійсно згущається і стає художньо-видимим; а простір дуже інтенсифікується, втягується в рух сюжету, а також історії героя.

Враховуючи, що хронотоп у літературі має значуще жанрове обґрунтування, нагадаємо, що «Все ясно» Дж. Фоера вибудовується як роман-подорож. У цьому творі на дорозі та в одному й тому ж самому часо-просторовому центрі зустрічаються стежки різних людей - представників різних станових та суспільних груп, віросповідань та національностей. Тут час нібито вливається в простір і тече по ньому (утворюючи дороги) - звідси й багатопланова метафоризація шляху-дороги: «життєвий шлях», «ступити на нову дорогу», «історичний шлях», але основний стрижень - течія часу і таке інше [6, с. 150].

Подорож як художній прийом та композиційний хід роману «Все ясно» використовується сучасним американським письменником Дж. Фоером заради розвідки екзотичної для нього країни з ім'ям «Україна», в якій він мріє знайти своє коріння. Звідси провокаційна для читача заява: «Я вирушаю у подорож, щоб відшукати себе». Його потаєне бажання знайшло вихід, герой прагне повернутися обличчям до свого минулого і переосмислити сьогодення, осягнути свою історію, самоідентифікуватися, поставити культурні та людські взаємини вище стереотипів і врешті-решт зламати їх. Такою видається основна мета постмодерністського роману-подорожі «Все ясно», в яку Фоер вирушає разом зі своїми героями та читачем.

Звернемо увагу на той факт, що з часів романтичного дискурсу подорож до екзотичних країн була зумовлена прагненням героя пережити фізичні й моральні випробування заради досягнення нової й дуже значущої мети. Найбільший сенс романтичної мандрівки полягав у зміні хронотопного бачення та в можливості перевірити старі уявлення про себе й про світ. У таких подорожах перевірялися й істини, які автор до сих пір вважав недоторканними [25, с. 74].

Простір самої Америки, зазначає О. Гусейнова, завжди маркувався як незмінно екзотичний та фантастичний; але тепер, каже дослідниця, американці змогли розвіяти його, створивши для себе свою екзотичну мрію - Європу [25, с. 75].

Простежуючи еволюцію романтичного мислення, можна стверджувати, що літературна географія романтиків відкрила для наративу можливість перетину двох мов: мови зовнішнього спостерігача та мови того, хто спостерігає і хто дивиться під іншим кутом зору. Гіпотетичні висновки останніх можуть зруйнувати увесь європейський раціоналізм [25, с. 78]. Сказавши про це, наголосимо: рішення Дж. Фоєра «розвідати новий простір» і стало поштовхом до переосмислення істин, які ще вчора здавалися непорушними. Це стосується як європейського, так і українського фантому.

Сучасний автобіографічний постмодерністський твір Дж. Фоера являє собою «своєрідну притчу-мандрівку у глибини пам'яті, у глибини історичного минулого» [19, с. 278]. Він став підсумком української подорожі автора, який захотів знайти свідчення про життя свого діда-єврея. Якщо вести розмову про подорож (мандрівку) як про одну з найважливіших жанрових ознак роману цього письменника, то варто зазначити наступне: зазвичай роман-подорож містить у собі опис географічних, етнографічних чи соціально значущих прикмет нового світу, побаченого мандрівником [42, с. 86].

Герой Фоера - 20-річний американець-єврей відправляється в Україну, про яку він майже нічого не знає, власне так само, як і про єврейську культуру. Обираючи для ролі протагоніста та наратора «підлітка, який шукає відповіді», тип американського innocent, що проходить шлях до себе через уроки життя, автор веде діалог з національною традицією, а постмодерністська інтертекстуальність дає йому змогу використовувати ситуації та манеру оповіді, знайомі читачеві з творів М.Твена й Д.Селінджера [19, с. 279].

З тексту роману ми дізнаємося, що Джонатан, який подвоює особистість самого автора, подорожує Західною Україною, приїздить до Львова - шукаючи містечко Трохимбрід та жінку, яка врятувала під час Другої світової війни його діда-єврея від нацистів. Зазначимо, що пошуки жінки, яка врятувала родича, й Трохимбрід у сприйнятті американця Джонатана перетворюється на філософські рефлексії стосовно себе в світі й часі - він немовби потрапляє у далеке минуле і починає відчувати себе безпосередньо діючою особою тих далеких часів. Прикладом такої рефлексії може слугувати фрагмент: