Дискурс поетики в романі Дж.С. Фоєра "Все ясно"

«It was pending this five-hour car drive from the Lvov train station to Lutsk that the hero explained to me why he came to Ukraine. He excavated several items from his side bag. First he exhibited me a photograph. It was yellow and folded and had many pieces of fixative affixing it together. «See this?» he said. «This here is my grandfather Safran.» He pointed to a young man who I will say appeared very much like the hero, and could have been the hero. «This was taken during the war.» «From who?» «No, not taken like that. The photograph was made.» «I understand.» «These people he is with are the family that saved him from the Nazis.» «What?» «They. . . saved . . . him...from...the...Na . . . zis.» «In Trachimbrod?» «No, somewhere outside of Trachimbrod. He escaped the Nazi raid on Trachimbrod. Everyone else was killed. He lost a wife and a baby.» «He lost?» «They were killed by the Nazis.» «But if it was not Trachimbrod, why do we go to Trachimbrod? And how will we wind this family?» He explained to me that we were not looking for the family, but for this girl. She would be the only one still alive» [98, с. 59].

Вже це сприйняття подорожі перекреслює характерну для американців рису - здається, вони ще й досі налаштовані відкривати заповідні землі й досліджувати невідомі історичні факти. Але ні, найголовніший урок, який виносять герої нового роману - те, що подорожування Україною та шлях до Трохимброду - це шлях до себе. Але дорога (шлях) в романі набуває більш загального значення: рух, пошук, невдоволення сьогоденням, постійний вибір шляху та з потребою вирішувати серйозні проблеми. У цьому слові є і значення часу: ми бачимо внутрішній світ героя, переповнений внутрішніми пошуками та боротьбою. Саме такий хронотоп важливий для визначення характеру героя.

Мандруючи цією не зрозумілою для американця землею, герой думає (звісна річ, уривчасто та колажно) про руйнацію життєвих ілюзій, про сенс буття, про втрачені родинні зв'язки, він каже:

«I want to see Trachimbrod,» the hero said. «To see what it's like, how my grandfather grew up, where I would be now if it weren't for the war.» [98, с. 59].

Дж. Фоер змальовує незвичайний портрет своєї прабатьківщини: Україна для нього - це екзотична земля, згодом вона перетворюється на варварську країну - ідеальний хронотоп для розвитку романного сюжету, бо, як не маючи уявлень про неї, автор може дуже легко уявити її будь-якою. Один з персонажів, одесит Алекс, пояснює американцеві:

«Stealing is an ignominious thing, but a thing that occurs very repeatedly to people on the train from Ukraine», а потім, вже намагаючись зламати цей стереотип «Україна очима американців», каже:

«Since you do not have at the tips of your finger the name of the guard who stole the box, it will be impossible to have it recouped, so you must confess that it is lost to you forever. But please do not let your experience in Ukraine injure the way you perceive Ukraine, which must be as a totally awesome former Soviet republic» [98, с. 23].

Варто зазначити, що культурні здобутки, які вирізняють ту чи іншу (не американську) цивілізацію, американці сприймають екзотичними; але те, що американцем сприймається як фантастика, є цілком природним для європейця. Умовно кажучи, «позиція подорожнього підвищує поріг контрастної чуттєвості ока» під звичним поглядом «учасника», в даному випадку етнічного українця європейського походження Джонатана [19].

Побутові умови, як відсутність кондиціонера в машині, безліч незручностей, які переносить Джонатан, на жаль, не сприяють позитивному ставленню героя до цієї країни, але ті «скарби», які він врешті-решт отримує, виправдовують усі негативні сторони побаченого. Один з головних героїв роману Дід (в оригінальному тексті Grandfather), який має досить саркастичне та песимістичне світосприйняття, - доводить до відома героя:

«Look at those fields,» the hero said with his finger outside of the car. «They're so green.» I told Grandfather what the hero said. «Tell him that the land is premium for farming.» «Grandfather desires me to tell you that the land is very premium for farming.» «And tell him that much of this land was destroyed when the Nazis came, but before it was yet more beautiful. They bombed with airplanes and then advanced through it in tanks.» «But it does not appear like this.» [98, с. 111].

Джонатану належало відкрити новий світ і вже тому жанр художньої подорожі відповідає поставленій меті, бо важливим елементом мандрівки стали щоденники, листи й мемуари мандрівника - які завжди стають основою опису вперше побачених місць. Характерно, що про все це ми дізнаємося частково з розповідей героїв, Джонатана та одесита Алекса, і з їхніх листів. Ці ж джерела дають нам і додаткову інформацію: якщо Джонатан свідомо вирушає у мандрівку, то Алекс робить це тільки за гроші, виконуючи роль перекладача і ще не розуміючи, як це змінить не тільки його, а й усе його оточення. То не випадково, що Дж. Фоер обирає головним оповідачем твору саме Алекса - він краще за всіх знається на подіях, які тут мали місце. Прискіпливий підхід до минулого та висновки, зроблені ним, дають відчути: не тільки Джонатан, але й сам Алекс потребував пошуків себе у минулому, тож вони обидва мають відношення до подій, що тут колись сталися (йдеться про Голокост) [96, с. 56 - 61].

Листи-щоденники головних героїв частково нагадують форму художньої сповіді, особливо листи Алекса Перчова. Як і у щоденнику, так і в сповіді мова ведеться від першої особи, оповідач намагається розібратися у власному внутрішньому світі й дозволяє читачеві пізнати його потаємні глибини. У такому випадку крайня відвертість є жанровою необхідністю. Але варто вказати й на те, що сповідь на відміну від щоденника часто не несе в собі послідовної інформації, вона вважає за краще інформацію суттєву, але вибіркову.

Зазвичай щоденник укладається стихійно і завдяки цьому наближається до листів, бо в них, як і в щоденниках, матеріал тільки фіксується і міститься інформація про повсякденне. Але ще однією важливою ознакою епістолярного жанру вважається наявність адресата, тоді як більшість щоденників безадресна [41, с. 5]. У нашому випадку, у романі Дж. Фоера, адресатом виступає людина реальна, вона неодноразово позначається конкретним ім'ям:

«20 July 1997

Dear Jonathan, I hanker for this letter to be good. Like you know, I am not first rate with English. In Russian my ideas are asserted abnormally well, but my second tongue is not so premium.» [98, с. 23], або

«28 October 1997

Dear Jonathan, I luxuriated the receipt of your letter.You are always so rapid to write to me. This will be a lucrative thing for when you are a real writer and not an apprentice. Mazel tov!» [98, с. 100].

Констатуючи цей факт, можна стверджувати, що роман Дж. Фоєра «Все ясно», уособлюючи собою постмодерністську форму оповіді й синтезуючи в собі ознаки кількох жанрів, використав і можливості епістолярія, щоденника, автобіографії, сповіді. Наголошуючи на цьому, підкреслимо: звертання до названих жанрових форм пояснюється необхідністю щирої відвертості та сповідального мотиву.

Як ми вже зазначали, важливим оповідачем у творі є одесит Алекс Перчов - герой, у листах якого найбільш яскраво відбивається еволюція людської психології, відношення до світу, до історії, до родини. Саме Алекс виступає в романі еталоном відвертості та відкритості до сприйняття нового. Звертаючись у своїх листах до Джонатана як до близького друга, він ніби веде з ним розмову-сповідь. Завдяки цій духовній близькості, Алекс позбувається багатьох стереотипів:

«I will be truthful again and mention that before the voyage I had the opinion that Jewish people were having shit between their brains. This is because all I knew of Jewish people was that they paid Father very much currency in order to make vacations from America to Ukraine. But then I met Jonathan Safran Foer, and I will tell you, he is not having shit between his brains. He is an ingenious Jew» [98, с. 3].

«When we found each other, I was very flabbergasted by his appearance. This is an American? I thought. And also, This is a Jew? He was severely short. He wore spectacles and had diminutive hairs which were not split anywhere, but rested on his head like a Shapka. (If I were like Father, I might even have dubbed him Shapka.) He did not appear like either the Americans I had witnessed in magazines, with yellow hairs and muscles, or the Jews from history books, with no hairs and prominent bones. He was wearing nor blue jeans nor the uniform. In truth, he did not look like anything special at all. I was underwhelmed to the maximum» [98, с. 31 - 32].

Алекс дуже зацікавлений Америкою та усім, що пов'язано з американським способом життя, отож, він каже про себе:

«As I mentioned before, I do many good things with myself and others, but they are ordinary things. I dig American movies. I dig Negroes, particularly Michael Jackson» [ 98, с. 2].

«I intend articles about America, you know. Articles about American sports, or American movies, or American girls, of course, or American accounting schools» [98, с. 104].

Сполучені Штати для нього - казкова, екзотична країна країна, в якій мрії стають реальністю, і, очевидно, радянські часи наклали відбиток на це уявлення.

Характерним для Алекса є й те, що не зважаючи на це «захоплення Америкою», він поважає свою землю. Так, порівняння Львова з Нью-Йорком звучить комічно й показує необізнаність Алекса світом за межами не лише України, а й Одеси, що підтверджує закритість героя. Алекс не знає, якій країні віддати перевагу:

«Lvov is big and impressive, but not like Odessa. Odessa is very beautiful, with many famous beaches where girls are lying on their backs and exhibiting their first-rate bosoms. Lvov is a city like New York City in America. New York City, in truth, was designed on the model of Lvov. It has very tall buildings (with as many as six levels) and comprehensive streets (with enough room for as many as three cars) and many cellular phones. There are many statues in Lvov, and many places where statues used to be located. I have never witnessed a place fashioned of so much concrete. Everything was concrete, everywhere, and I will tell you that even the sky, which was gray, appeared like concrete. This is something that the hero and I would speak about later, when we were having an absence of words» [98, с. 30 - 31].

Зазначимо, що Алекс добре ставиться й до своєї родини, хоча говорить про неї з гумором:

«Mother is a humble woman. Very, very humble. She toils at a small cafй one hour distance from our home. She presents food and drink to customers there, and says to me, «I mount the autobus for an hour to work all day doing things I hate. You want to know why? It is for you, Alexi-stop-spleening-me! One day you will do things for me that you hate. That is what it means to be a family.» [98, с. 2].

Безмежна і любов Алекса до свого брата Ігорчика, якого він вважає справжнім другом:

«I have tutored Little Igor to be a man of this world. For an example, I exhibited him a smutty magazine three days yore, so that he should be appraised of the many positions in which I am carnal» [98, с. 3].

І все ж, зазначається в романі, неосвічений Алекс знає відповідь далеко не на всі запитання.

Єврейство Джонатана, його приналежність до цієї спільноти та культури

також залишається відкритим питанням. Він ніколи не говорить про себе як про єврея, а підкреслює американську складову своєї ідентичності [19, с. 388]. Але на його прабатьківщині - в Україні - його з самого початку називають «єврей».

Джонатан, як і Алекс-молодший, не знає історії своєї родини, у нього теж відсутній зв'язок з минулим. Він тримає у таємниці свою подорож, тому що спогади його бабусі про Україну дуже неприємні. Невпевненість в собі та відсутність інформації спонукають його до подорожі.

Подорож до України надала можливості Джонатану відчути себе часткою цієї землі. До мандрівки у нього було тільки фото Августини, що поєднувала його з країною пращурів. Як про це каже Ю. Ткачук, «пояснювальна функція наративу» Джонатана була «звуженою» до рівня напису на фотокартці [51, с. 263].

Щодо Алекса, то він також не має ні історичного, ані духовного зв'язку зі старшим поколінням своєї родини. У їхній сім'ї не говорили про минуле, і тому він не знає, що було з дідом під час війни.

Дід Алекса - то взагалі персонаж, що викликає співчуття, бо у його минулому відшукується дещо, що він хотів би приховати. З'ясувалося, що протягом п'ятдесяти років він носив у собі провину за смерть свого кращого друга - єврея, страченого на його очах фашистами. Незважаючи на складність його характеру та упереджене ставлення до Джонатана, автор створює психологічний образ людини, яка десь у глибині душі не втратила людяності та порядності, але тягар провини змучив її. Він вимушений повторювати про свою життєву сліпоту, хоча, як і всі люди, хоче перебувати у своєму, теперішньому часі:

«My grandmother died two years yore of a cancer in her brain, and Grandfather became very melancholy, and also, he says, blind. Father does not believe him, but purchased Sammy Davis, Junior, Junior for him nonetheless, because a Seeing Eye bitch is not only for blind people but for people who pile for the negative of loneliness. (I should not have used «purchased,» because in truth Father did not purchase Sammy Davis, Junior, Junior, but only received her from the home for forgetful dogs. Because of this, she is not a real Seeing Eye bitch, and is also mentally deranged.) [98, с. 5].

Дізнавшись про минуле свого діда, Алекс незважаючи на гірку правду, знаходить у собі сили не судити його. Саме це, як здається, надає їм сили й права на самоідентифікування.

Отож, проблема пошуку відповіді на питання «Хто я?», «Де моє коріння?» стає однаково важливою як для Джонатана, який приїжджає з Америки до України, так і для Алекса та Діда, які вирушають у вимушену мандрівку разом з американцем. Вони обоє ідентифікують себе через цю подорож. Алекс - у дружбі, родині, минулому; Дід - у своєму минулому, яке нерозривно пов'язане з історією Голокосту та маленького поселення Трохимбрід. Тим самим, торкаючись болючих для письменника питань єврейства, антисемітства, самоідентифікації, проблеми Голокосту, автор порушує (але не розв'язує) мультиетнічне питання. І безумовно, всі ці проблеми стають проблемами загальнолюдськими, проблемами довічного шукання свого єства та місця під сонцем.

Таким чином, можна стверджувати, що Дж. Фоер звертається до людини як до істоти, наділеної індивідуальним всесвітом. Його герой перебуває у постійному пошуку своєї ідентичності, бо хоче відчувати себе справжньою людиною.

Дискусійною моделлю «шляхів до себе» в романі американського письменника виступає подорож. У постмодерністському варіанті викладення вона набуває особливої багатозначності. Подорож у філософському аспекті проблеми сприймається як спроба внутрішньої перебудови; мандрівка в Україну в соціальному аспекті може виглядати як освоєння «нових земель»; морально-етичний комплекс цієї проблеми укладається в поняття «зв'язок поколінь».

4.2 Експеримент над хронологічним та топографічним як одними із ключових рівнів організації романного часопростору у творчості

Т. Остапчук у своїй розвідці «подолання національно-культурних стереотипів як необхідна умова формування власної ідентичності (на матеріалі роману Дж. С. Фоера та фільму Л. Шрайбера «Все освітлено»)» зазначає, що твір автора можна назвати романом-хронікою з сімейного життя, що містить декілька різнорідних текстів, написаних від імені різних оповідачів. Такий підхід дає можливість створити «не просто поліфонічну, багатоголосну структуру, а дещо складніше - в романі відтворено багаторівневий комунікативний простір, який весь час видозмінюється, уточнюється, перепрочитується, часто читачі мають у своєму розпорядженні недописаний текст, який мав би бути виправленим, однак, їм самим за власним вибором доводиться його переписувати або ні».

Інша дослідниця роману - Ю. Ткачук [74, с. 358 - 397] - подає іншу характеристику роману, пропонуючи визначати у ньому три типи тексту. У першому тексті оповідачем є Дж. Фоер, ця частина твору розповідає про історію єврейської родини автора, яка проживала в Україні з XVII ст., а за часів війни вдалося врятуватися лише дідусеві, який виїхав до Америки. Ці сторінки роману презентують внутрішній світ автора як усвідомлення себе в контексті історії свого народу. Проте Україна залишається для автора таємничою та екзотичною країною, яка має відмінний від інших країн зразок створення.

Другий текст роману - оповідь одесита Алекса, яка побудована як «оповідь про зустріч з «іншим». Цей пласт роману є показом певних стереотипів, які побутують в Україні стосовно євреїв і американців.

Третій текст, є тією ланкою, яка об'єднує перший і другий тексти. Це листи від Алекса до Дж. Фоера, з яких ми дізнаємося, що уривки з першого тексту - це роман, який зараз пише Дж. С. Фоер і відсилає з Америки Алексу для прочитання, а також уривки з другого тексту - це інший роман, який пише українець Алекс і також відсилає Дж. Фоеру. Таким чином, кожен з авторів одночасно виступає читачем тексту «іншого», перепрочитує його і подає рекомендації щодо змін.

Вся розповідь представляє собою традиційний «роман у листах» - кореспонденцію двох юнаків, якою вони обмінюються після спільно проведених двох днів мандрів-пошуків Україною. Як і годиться листуванню, воно складається з двох «авторських» пластів, але від традиційного «роману в листах» відрізняється радикально. Один з респондентів - герой - будучи фактичним учасником дії, жодного разу не виступає в ролі оповідача. Натомість його «пласт» у листах - то створюваний ним роман про минуле своїх єврейських предків, про узвичаєне польсько-українське єврейське містечко - штеттль - однаково легендарно-міфічне для обох персонажів. Своєрідний переспів ста років самотності із акцентом на тій сутності, сенсі тамтешнього життя, яке має тривалість через сторіччя - це все про любов. Таку домінанту виділяє як основний сенс свого роману й сам реальний автор Дж. Фоер. В цьому пласті немає реальних пейзажів, персоналії швидше концентровані маски, метафори, ніж психологізовані особистості, реальні історичні події винесено за межі поля дії і інтересів акторів, а апогеєм стає дещо гротескна сцена всезагальної плотської любові у день святкування заснування штеттля як визначеної «адміністративної» одиниці - Трахимброда:

«The rain intensified, and paraders drank themselves sick on homemade vodka and beer.. People made wild, urgent love in the dark corners where houses met and under the hanging canopies of weeping willows. Couples cut their backs on the shells, twigs, and pebbles of the Brod's shallow waters. They pulled at one another in the grass: brassy young men driven with lust, jaded women less wet than breath on glass, virgin boys moving like blind boys, widows lifting their veils, spreading their legs, pleading - to whom? […] Some nights, some places are a little brighter. It's difficult to stare at New York City on Valentine's Day, or Dublin on St.Patrick. The old walled city of Jerusalem lights up like a candle on each of Chanukah's eight nights. Trachimbrod is the only time all year when the tiny village of Trachimbrod can be seen from space, when enough copulative voltage is generated to sex the Polish-Ukrainian skies electric. We are here, the glow of 1804 will say in one and half centuries. We're here, we're alive» [98, с. 95 - 96].

Вище ми згадували про те, що листи юнаків передбачають внесення змін, корегування, щоправда, ми цих змін не бачимо, так ніби письменник подає нам можливість вибирати і змінювати на власний розсуд. І ось перед нами цікавий за композицією і стилем оповіді твір: тут і історії з різних часових прошарків, і Книга снів, і Книга смутку, і розповіді Алекса і Сафрана від першої особи, і листи Алекса до американського друга, і послання. Починаючи роман у веселій, жартівливій та абсолютно несерйозній манері, автор поступово, обережно і непомітно переходить до серйозності, вдумливості, розмірковувань над дорогами предків, над тим, що надає сенсу існуванню людини у Всесвіті.

Постійно рухома й змінна комунікативна ситуація є прикладом того, як існують в одному творі різні події, як вони взаємопереплітаються і доповнюють одна одну. Мовчання в одному тексті розшифровується за рахунок іншого, тож читач перетворюється на своєрідне поле гри між проекціями трьох текстів.

Місце і час дії визначено Фоером абсолютно точно - Україна, її західний регіон і Одеса; липень 1997 року, листи написано у 1997 - 1998 рр., а фікціональний текст - фрагменти з роману Фоера - то віртуальна двохсотлітня історія батьківщини його предків єврейського містечка (штеттля) Трахімброд / Соф'ївка, розташованого у тодішній Україні-Польщі.

Наратор - одесит-студент із претензією на модерновість - тобто, на органічне існування у сучасному йому контексті - масово властивих сучасній молоді пострадянського простору уявлень про світ та його цінності. Проте в романі цей контекст існує лише в уяві наратора, а фактично хлопчик вміщений в ауру родини, яка й спонукає його до дій, і організовує його активність, і забезпечує / нав'язує її характер: гід при єврейському молодику, який прибув із США, замовивши собі подорож до місцевості, пов'язаної з його предками. Отже, Одеса в романі виступає як замкнений безликий топос (недаремно ним обрамовано текст), місце проживання певної родини з дуже скромними статками, великим одеським патріотизмом (батько переконаний, що кожен член його родини може існувати тільки в рідному місті, де споконвіку існували предки - що, до речі, згодом виявляється неправдою), непроясненим минулим, яке представлено дідом, мізерними традиціями, які репрезентовано поясненням щодо сімейних імен: всі хлопчики, що першими з'являються на світ, називаються Олександрами, що прийнято, як відомо, не в українстві, де ім'я диктується Святками, а в єврействі. Тобто, весь зачин є сфальсифікованою (як то й годиться для постмодернізму) реальністю. Чи то одеський жаргон, чи то вплив ідиш як традиційної сімейної мови, накладає відбиток і на мову наратора, особливо в тих її фрагментах, де передано розмови старшого покоління.

Зустріч з Україною не тільки для героя, але й для тубільця-Алекса відбувається під час подорожі. Тут просто не можна не згадати американських «взірців» прози Дж. Фоера - твенівських «Пригод...» або керуаківського «На дорозі». Взагалі, текст насичено американськими літературними макро і мікро реаліями - примітивно-пародіюючими, як у частині Алекса, який, мабуть чув лише про одного американського письменника, найбільш популярного в Україні у 70 - 80-ті роки Е.Хемінгуея, так і в частині Фоера, де, скажімо, наявна свідома імітація структури фрази С.Беллоу із постійною присутністю «but».

Саме в дорозі відбувається зустріч із безмежними багатющими ланами України, з її селянами / фермерами, що з раннього ранку стають до роботи («героя» дивує, що, в основному, це старі жінки, що це народ «у спідньому»...). І ці люди, свідомо чи несвідомо - невідомо, позбавлені історичної пам'яті, бо НІХТО - не може чи не хоче? - пригадати, де був Трахимброд / Софіївка й чи був він взагалі? Лише напівреальна напівфантастична жінка зберігає / культивує історичну пам'ять про загибле, знищене віками накопичуване особливе і неповторне життя людської громади.

Плинність, протеїзм, мінливість і снага до певного онтологічного стрижня зумовлює діалектику пошуку ідентичності, власної історії особистості, укоріненої в культурі, історії, часі. Така невизначеність прокреслюється в романі Дж. Фоера «Все ясно», збагачуючи текст смисловими напівтонами, неоднозначностями, варіативністю, які живляться сутнісними для постмодерністського мислення множинністю, відносністю, сумнівом. Амбівалентність пошуку пронизує багатошаровий текст і, здається, виявляється у структурі роману, де в хаотичному карнавалі історій, вихорі модусів, стилів, наративних стратегій мерехтять скрепи.

Серед розмаїття художніх варіантів утілення теми пам'яті, навіть не в історії, а всього лише в сучасній літературі, твір «Все освітлено» не губиться, не повторюється. Поетика метамови аналізу твору вказує на авторський винахід у загальній літературній розмові про дискурс пам'яті. Щоб визначити суть, значення і важливу роль пам'яті, автор роману «Все освітлено» використовує число як шифр. У Фоера це шосте чуття людини. Яке саме число -- не так уже й важливо, адже метафора «математичної точності» покликана вказати на місце пам'яті у формуванні ідентичності суб'єкта. Роман стверджуює пам'ять як таємницю внутрішнього світу людини. Саме в частині з символічною назвою «Книга повторюваних снів» у Фоера промовисто виписано суть цього питання. Зокрема, фермер - нарколептик Дідль С., звертаючись до громади, говорить про те, що найважливіше пам'ятати, а що - не має значення. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого. Спогади -- то малі молитви до Бога. Важливими є пам'ять і відтворення. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед.

Колом, в якому поєднується минуле та майбутнє, внутрішнє та зовнішнє, простори і часи, проходять усі герої Фоера. На рівні історії траєкторію кола має подорож персонажів: рух у просторі стає мандрівкою крізь час за рахунок романтичного двосвіття. У ситуації Алекса та Фоера-героя два світи на рівні локусів -- США та Україна -- втрачають ієрархічні відношення через дзеркальність персонажів стає неможливо з'ясувати, який з локусів має лише реалістичні ознаки, а який -- ознаки інопростору.

У ситуації, коли спогади заміщуються мовчанням, уявна історія не набуває словесного виміру, травматична пам'ять перетворюється на тягар, вага якого прямопропорційна плину часу, ліку років. Яскравий приклад цього -- лінія дідуся Алекса. Біль перекриває уяву бабусі Фоера-героя та Августини (їхні варіанти письма відсутні). Але у творі «Все ясно» формулюється правило життя: «Книга Минулого має поновлюватися». Навіть, коли не має про що писати, за прикладом мешканців Трахимброда, писати слід про «саме своє письмо, щоби тільки Книга й далі розросталася, рухалася, все більше наближалася до письма: «Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо…». Естафету конструктивного заміщення переймають онуки, для яких простір пам'яті важить більше за географічні координати США та України. У тій частині свого дискурсу, де Алекс розповідає про подорож, зустріч з Августиною, письмо стає відлунням: перекладаючи для Фоера, Алекс повторює всі слова старенької, таким чином, кожна фраза звучить двічі.

Пам'ять очевидців війни набуває словесного виміру в устах молодого покоління. Коли на подвір'ї Августини між Алексом та Фоером настає словесне голодування, Алекс просить розповісти не про Америку, а про бабусю Фоера-героя. Онуки збирають минуле бабусь та дідусів, які, передаючи в спадщину все, що вміщує в себе безмірна любов, залишали в собі, як у зачиненій скрині, власне трагічне минуле та робили невдалу спробу навмисне загубити від тієї скрині ключі. Батько Алекса приймає цю ситуацію як належне, і тому в нього лише один можливий варіант історії -- втеча, що, за крилатим висловом Г. Марселя, лише розширить в'язницю до меж Всесвіту. Але пам'ять онуків закарбовує контентно білі місця (мовчазне вдивляння бабусі Фоера в нічну порожнечу, сльози діда Алекса), заповнити які має письмо.

Поетика роману - численні «вузлики», кожен з яких розходиться вигадливим мереживом історій, що стають органічною частиною багатошарового і багатогранного художнього універсаму. Наративну воронку формують оповіді, що обертаються довкола Джонатана Фоера, Олександра Перчова та його діда, довкола Трахимброда та його мешканців, довкола Брід, Августини та діда Джонатана Фоера і т. д. Не дивлячись на те, що «зримий» рівень роману становить, якщо можна так сказати, класичний нелінійний наратив, у текстовому хаосі повсякчас, зокрема через мотив повторюваності і циклічності, з'являються точки дотику різнорівневих історій. Ефект «deja vu» підсилюють тематичні «ехокамери», текст перетворюється на лабіринт, ускладнений дзеркальними відображеннями. Під цим кутом зору структура роману нагадує «геральдичну конструкцію», яка визначається наявністю «текстуальних двійників»[95], що, до речі, дає змогу подолати ефект «заморожування змісту в певних репрезентативних системах» [95], вивільняючи водночас гру референцій та кодів. Так у романі з'являється потенціал до розгортання, розгалуження того, що перетворюється на «територію життя» цілої громади.

В оздобленому постмодерністською поетикою фрагментованому тексті пульсує творча енергія, яка живить неперервність філософського, культурного, етико-естетичного пошуку. В інтерв'ю Дж. Фоер зазначив, що з кожним днем світ усе більше нагадує колаж, а реальність ще ніколи не була такою фрагментованою [97].

У сучасному світі, на думку письменника, бракує терпіння, що виявляється в усіх сферах життя і, зокрема, доволі очевидно в літературі. Молодий автор зазначає, що симптомами нетерпіння позначена і його художня практика, що виявляється, наприклад, в «перемиканні голосів»: «Не думаю, що це погане нетерпіння, або нетерпіння незрілості. Це якось пов'язано з нашим теперішнім життям» [97]. Попри розмитість і навіть фантомність художнього месиджу, у хаотичному просторі прокреслюється бажання виявити контури буття з позиції сучасності.

В реальній конкретній подорожі до Трахимброду, містечка, де сталася жахлива історія з дідом Джонатана, автор вдало відтворює атмосферу пошуку. Поступово нібито чітко визначений локус перетворюється на міраж, марево, що зникає, коли, здавалося б, уже можна доторкнутися до реальних речей. Зачаровуючи, мерехтливий пункт призначення уособлює нескінченний маршрут подорожі, на якому, однак, уже неможливо чітко визначити, де закінчується реальність і починається фантазія. Подорож до Трахимброду набуває сутнісної амбівалентності, адже, з одного боку, передбачає рух, мобільність, що доволі яскраво в романі передано завдяки залученню до текстової тканини таких символічно ємних елементів як, наприклад, дорога, авто, карта, а з другого, пошук невеликого локусу закодовує прагнення до певної стабільності, підґрунтя життєтворення, джерела життєдайності.

У романі інкрустовано сюрреалістичний образ комахи, що ворушиться в самісінькій серцевині бурштину: «Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася і сховала від сорому голову між своїх численних лапок» [79, с. 23].

Мініатюрний фрагмент створює інший шар оповіді, збагачуючи твір смисловими напівтонами. Невід'ємна від руху «поетика» пошуку набуває телічності, що певною мірою передбачає кінець дороги. Краплина смоли, в якій спостерігаємо рух, перетворюється на своєрідний «доказ життя», який розгортається в історію чи то нову, чи то вже відому, завдяки уяві й пам'яті. У романі термінали спокою та руху не протиставляються, а виявляються складовими життєтворення.

Бажання крізь подорож свідомим і позасвідомим, крізь подорож хаотичним світом реального і фантастичного, у складному мереживі пам'яті й історії досягти ідеального стану рівноваги руху та спокою зумовлює внутрішнє сум'яття і тривогу, що водночас виявляється джерелом руху. Відтак, «подорож до себе» перетворюється на вічний коловорот, де коло змінюється наступним колом, проте повторюваність породжує не тотожність, а нову якість. Емоційний стан Джонатана, можна сказати, нагадує душевне сум'яття Селінджерового Холдена. Варто згадати, скажімо, епізоди з роману Фоерового попередника про ставок із качками та музей, які, з одного боку, викликають бажання зупинитись і зафіксувати мить, а з другого -- породжують драматичне усвідомлення плинності, невпинності, адже «історія» вже ніколи не повториться: «Деякі речі в житті мають лишатися такі, як є. От поставити їх у засклену вітрину, і хай там стоять! Так не можна, я знаю, але саме це й погано» [65, с. 112]. Холдену несила вхопитись за незмінну реальність: «Ти в чомусь уже не той» [65, с. 112]. І це, зокрема, зумовлює його хворобливу гіперчутливість до будь-якого зовнішнього подразника.

У романі «Все ясно» душевний неспокій і внутрішнє напруження Джонатана підтримуються, певною мірою, відсутністю будь-яких очевидних доказів існування Августини та Трахимброду. Поїздка в Україну перетворюється на археологію буття. У приватному музеї експозиція артефактів мала б стати не лише запорукою пам'яті, а й «доменом» реальності власної історії.

Утім, чи можливо з фрагментів реконструювати лінію? Можливо, так, але за допомогою слова та уяви. А речі -- це ілюзія. Всі речі є просто речами, повністю занурені у свою речовинність. Це елементи, що складаються в симулякри минулого та реальності. Уперше зустрівши стару жінку неподалік від місця, де мав би бути, згідно з картою, Трахимбрід, герої впевнені, що розмовляють з Августиною, адже є реальна річ -- світлина з зображенням жінки, яка врятувала діда Джонатана під час війни. Однак старенька не впізнає себе, ані жінки, яка мала зватися Августиною. Дід, переконуючи жінку в тому, що її ім'я Августина, і в тому, що саме вона зображена на фото, ніби намагається скласти цілісну картину, утім, вона не вимальовується. Августина, яка мала б стати єднальною ланкою цілісної картини, розчиняється, немов марево. У Джонатана є фото та оповідь діда про те, що сталося під час війни, а Ліста (так звати жінку, яку зустріли герої) має купу речей, кожна з яких немов прокладає шлях до центру лабіринту життя.

З таких фрагментів, виявляється, можна викладати мозаїку, візерунок якої залежить від примх уяви. Мотиви циклічності, повторюваності перетинаються з мотивами повернення та ревізії, адже спроба скласти власну «карту світу» передбачає володіння інформацією про деталі й фрагменти, що формують територію. Бібліотекою пам'яті могла б стати оселя Лісти, утім навіть вона -- володарка речей історії -- не знає достеменно, що сталося в Трахимброді і хто та жінка на фото. «Бібліотека» Джонатана значно менша, однак подорож в Україну -- своєрідна археологічна експедиція -- мала б збагатити його цінною інформацією.

У художньому окулярі письменника виявляється інтерес до принципу каталогізації речей, що фундують бібліотеку самості. У романі функціонує ємний і багатогранний топос бібліотеки, який, з одного боку, формує широкий інтертекстуальний простір (Е. Канетті, Ж.-П. Сартр, У. Еко, Р. Бротіган, Х.-Л. Борхес та ін.), а з другого -- відкриває історичну перспективу і зв'язує різні історичні виміри (варто зазначити, що топос бібліотеки в романі з'являється в різних часових просторах). Відсилаючи до початків історії, бібліотека функціонує як сховище, що може бути надійним свідченням життя попередніх поколінь. Пронизуючи роман по часовій вертикалі, бібліотека перетворюється на художню «піктограму» одвічного пошуку формули власного життя, власної історії, історії ідентичності, самості. Джонатану не вдається знайти Августину, а там, де колись був Трахимбрід, юнак побачив пустку:

«I implore myself to paint Trachimbrod, so you will know why we were so overawed. There was nothing. When I utter «nothing» I do not mean there was nothing except for two houses, and some wood on the ground, and pieces of glass, and children's toys, and photographs. When I utter that there was nothing, what I intend is that there was not any of these things, or any other thing» [98, с. 184].

Неподалік був лише монумент:

«this monument stands in memory of the 1,204 trachimbroders killed at the hands of german fascism on march 18, 1942.

Dedicated March 18, 1992.

Yitzhak Shamir, Prime Minister of the State of Israel» [98, с. 189].

Отже, створення зв'язків між фрагментами історії належить особистості.

Бажання віднайти фрагменти і викласти їх у мозаїку історії нагадує прагнення Андерсенового Кая скласти із пласких гострих крижинок слово «вічність», щоб «бути собі господарем» і від Снігової Королеви в дарунок отримати цілий світ і … пару нових ковзанів. Заняття позбавленого чуттєвості хлопчика Г. - К. Андерсен називає «льодяною грою розуму». У романі «Все ясно» пошук речей-доказів, які мали б підтвердити заздалегідь сконструйовану програму, здійснюється заради бажання здобути впевненість, унаочнити і «законсервувати» те, що існує в уяві. Тривала «гра розуму» з розсипаними уламками, не даючи відповіді на посталі питання, лише пролонгує мандрівку.

Інші візерункові можливості і тексту, і пошуку відкриває рівень чуттєвості, що розбавляє «гру розуму». У романному асамблажі опукло представлено концепт скаліченого тіла, що презентує категорію болю, сигналізуючи про дисгармонію, відсутність задоволення, а отже, імплікує прагнення до змін і пошуку. Тілесне ушкодження, отримане під час роботи чоловіком Брід, знущання німецьких фашистів над вагітною жінкою, страхітливі деталі масового знищення євреїв під час Другої світової війни, виписані натуралістично, окрім фактичного шару, утворюють надтонку емоційно чуттєву ауру. Сфера «занурених у свою речовинність» предметів перетинається зі сферою емоційного, внутрішнього, духовного, оприявнюючи множинність зв'язків індивіда.

Поступово пошук Джонатана набуває іншого забарвлення -- у фокусі уваги виявляються не «речі», а невидимі зв'язки, що існують між фрагментами мозаїчної картини. Певною мірою маскарадна історія з Августиною розкриває ілюзорність скінченності, завершеності. Історій може бути безліч і їхня змістова колористика залежатиме від індивідуальної пам'яті й уяви. Їхня достеменність не заперечується, проте щоразу фрагменти укладаються в іншу історію, водночас залишаючи «сліди» попередньої.

Поєднання непоєднуваного, спокою та руху забезпечує обертання колеса історії, в якій змішуються реальне та уявне, теперішнє і минуле, факт і вигадка. У грі кодів з'являється можливість діалогу з власним «я», з «іншим», зі світом, а відтак, можливість «скласти карту», хоч і з розмитими контурами, власного життя, можливість не стільки конструювати ідентичність, скільки окреслити її історію, залишаючи її відкритою, а отже, здатною до нескінченного творення-відтворення, перманентної зміни.

4.3 Поетика минулого у структурі роману-притчі - тема Голокосту

У своїй статті, присвяченій Дж. Фоеру, професор Т. Денисова відзначає: «Можна вважати, що вся західна культура після Другої світової війни - від «Щоденника Анни Франк» до «Списку Шиндлера» Спілберга - ніби стрижнем пронизана трагедією Голокосту. І, зважаючи на політичну ситуацію, де актуалізація теми не передбачається. Провідний пафос у висвітленні цієї теми, зазвичай підкреслюється особистою трагедією людини, яка виступає або просто жертвою, або її існування, а краще, її приреченості ніяк не залежить ані від її поведінки, ані від діяльності, ані від особистісних якостей - все зумовлено в даному місці та часі виключно її приналежністю «проклятому» народу. Такий ракурс вписувався у пануючу в цей період парадигму екзистенціалізму, та підтримувався, поглиблювався завдяки їй. І ось через багато років після Другої світової війни з'являється текст, написаний людиною, яка настільки молода, що може знати про це лише за свідченнями інших людей, однак виявляється здатною запропонувати зовсім новий ракурс світової трагедії» [26, с. 28].

Автор роману змушує читача по-новому поглянути на події Голокосту, зображуючи його засобами постмодернізму. Тут присутня гра з авторською маскою (одного з героїв звати Джонатан Сафран Фоер, він американський письменник-початківець єврейського походження). Читачі дізнаються про події від різних оповідачів, які розмовляють різними мовами (гарною американською англійською Фоера-персонажа та ламаною його «гіда» одесита Алекса із вкрапленнями російської, української та ідиша).

Фабула романа заснована на мотиві пошуку власного коріння з метою через нього знайти себе, власної ідентичності, а сама подорож героїв, як ми вже зазначали, нагадує гру-квест, в якій гравці повинні пройти ряд випробувань та відгадати ряд загадок, щоб досягнути мети. Історія катастрофи єврейського народу постає в романі через історію вигаданого містечка на заході України з дивною назвою Трахімброд, а потім Софіївка. Фоєр-персонаж розпочинає власну оповідь про це містечко з моменту його появи, та продовжує через історію конкретної родини (деякі дослідники постійно наголошують на спільних моментах роману Фоера та Маркеса). Саме цим прийомом автор створює постмодерновий варіант родинно-побутової хроніки.

Історія Трахимброда / Соф'ївки - це історія пращурів молодого письменника, і він відчуває потребу дізнатися про усі її подробиці. Будучи американцем, що народився через десятиліття по закінченні Другої світової війни, не знаючи ані ідишу, ані української, ані російської, від здійснює цю дивну подорож, фактично в пошуках власної ідентичності, оскільки усвідомлювати себе лише американцем XXI століття здається йому недостатнім. Він розуміє, що за ним стоїть цілий культурний пласт, стертий з лиця землі, історія декількох поколінь єврейської сім'ї, що пережила страшну трагедію, і, як нащадок цих людей, він прагне відчувати себе частиною історії народу, містечка, сім'ї, тобто набути етнічної ідентичності.

В одному із своїх інтерв'ю сам автор так передає зміст роману: «Влітку, після першого року навчання в коледжі, Джонатан Сафран Фоер залишає прінстонську башту із слонової кістки на вирушає на злиденні поля Східної Європи. Озброєний лише фотоапаратом сумнівного походження, він сподівається знайти Августину, жінку, яка може стати містком між ним і дідом, якого він ніколи не знав. Гідом у мандрівці слугує Олександр Перчов, юний український перекладач, абсолютно інтуїтивний та безглуздий, який також шукає загублену родину, проте у його випадку - вона поруч і цілком відчутна. За цим ідуть невдалі донкіхотські пригоди, що відображаються в гострі моменти трагедією та комедією, а, у кінцевому результаті, зводяться до екзистенційних запитань: хто я? і що я повинен робити?» [26, с. 28] фактично, герой не зміг досягнути мети своєї подорожі, він не знайшов Августину, однак зустрівся з іншою жінкою, самотньою старою, яка вивела його та його друзів до того місця, де раніше було містечко, знищене нацистами. Ламаною англійською український друг Джонатана Олександр описує це місце: «Я молю себе намалювати Трахімброд таким, щоб ви зрозуміли, чому нас охопив благоговійний жах. Там не було нічого. Говорячи «нічого», я не маю на увазі нічого, окрім двох будинків, і дров на землі, і битого скла, і дитячих іграшок, і фотографій. Говорячи, що там не було нічого, я хочу сказати, що там не було ані цих речей, ані якихось інших.

«How?» the hero asked. «How?» I asked Augustine. «How could anything have ever existed here?» «It was rapid,» she said, and that would have been enough for me» [98, с. 184].

З цього моменту змінюється тон розповіді, яка підходить до кульмінації, набуваючи трагічного характеру. Дж. Фоер свідомо вводить в роман страшний епізод розправи над євреями Трахімброду / Софієвки, зображений її безпосереднім свідком, щоби надати читачеві можливості відчути та усвідомити ті витончені знущання, на які видалися здатними нацисти і які розпочалися із наруги над священними для євреїв речами. В той самий час це єдиний у романі епізод, що безпосередньо зображує Голокост. Історія, розказана старою - абсолютна вигадка автора, однак ця вигадка дуже близька до того, що насправді відбувалося в роки нацистської окупації в будь-якому із містечок Польщі, України, Білорусі, Литви тощо.

«They made us in lines,» she said. «They had lists. They were logical.» I translated for the hero as Augustine spoke. «They burned the synagogue.» «They burned the synagogue.» «That was the first thing they did.» «That was first.» «Then they made all of the men in lines.» You cannot know how it felt to have to hear these things and then repeat them, because when I repeated them, I felt like I was making them new again. «And then?» Grandfather asked. «It was in the middle of the town. There,» she said, and she pointed her finger into the darkness. «They unrolled a Torah in front of them. A terrible thing. My father would command us to kiss any book that touched the ground. Cooking books. Books for children. Mysteries. Plays. Novels. Even empty journals. The General went down the line and told each man to spit on the Torah or they would kill his family.» [98, с. 185].

Стара жінка, ім'я якої так і залишається читачеві невідомим, досить докладно описує, як чоловіки плювали на Тору, рятуючи життя своїх дружин та дітей, не знаючи, що невдовзі вони все рівно будуть знищені. Поступово вона підходить до кульмінації своєї розповіді - страшної сцени, яку вона згадує все життя. Вона вирішує розповісти все героям, щоб передати їм пам'ять про Трахімброд / Софіївку та його мешканців.

«I will tell you that what made this story most scary was how rapid it was moving. I do not mean what happened in the story, but how the story was told. I felt that it could not be stopped» [98, с. 186].

Німецький генерал звелів батькові осквернити Тору, але той відмовився, і генерал звелів застрелити її маму. Потім він вклав пістолет в рот її чотирирічної сестри і знову звелів батькові осквернити священну книгу, проте той вдруге відмовився, і сестру вбили.

«They tore the dress of my older sister. She was pregnant and had a big belly. Her husband stood at the end of the line. They had made a house here.» «Where?» I asked. «Where we are standing. We are in the bedroom.» «How can you perceive this?» «She was very cold, I remember, even though it was the summer. They pulled down her panties, and one of the men put the end of the gun in her place, and the others laughed so hard, I remember the laughing always. Spit, the General said to my father, spit or no more baby.» «Did he?» Grandfather asked. «No,» she said. «He turned his head, and they shot my sister in her place»

«My sister, I told you, was not dead. They left her there on the ground after they shot her in her place. She started to crawl away. She could not use her legs, but she pulled herself with her hands and arms. She left a line of blood behind her, and was afraid that they would find her with this.» «Did they kill her?» Grandfather asked. «No. They stood and laughed while she crawled away. I remember exactly what the laughing sounded like» [98, с. 186 - 187].

Важко поранена молода жінка залишилася живою - ненароджений малюк врятував їй життя, вона добралася до лісу і лише після того, як нацисти знищили жителів містечка та пішли, зібрала все, що залишилося - речі, фотографії, зняла з мертвих обручки та закопала, щоб коли-небудь показати все це тим, хто прийде шукати місце, на якому колись було селище. Пакунки, в яких зберігаються речі мешканців містечка, інколи найпростіші побутові дрібниці, набувають у романі глибокого змісту: вони стають символами пам'яті про тих, про кого вже немає кому згадувати, тому що знищені цілі сім'ї, цей архів фактично залишається єдиним свідком трагедії. «Фрагмент роману надзвичайно драматичний, автор, що створив на площині українського степу ці напівфантастичні картинки - пакунки, в яких зберігаються поношені дитячі черевички, та вцілілі на обгорівши руках обручки, і вцілілі на пожежі старі листи, ніби і зберігає вірність постмодерній поетиці, відводячи мешканців в певний вже ірреальний світ, а з другого боку відходить від її універсальної іронічності, переводить емоції читача в площину тужливого емоційного переживання» [26, с. 28].

Потрапивши в її дім, усі троє розуміють: це своєрідний музей чи давня скриня, в яку складають усе незабутнє. Автор вводить детальний опис цього будинка-музею і надає читачу перелік реліктів, що залишилися від Трахімброду. Поетика опису нерідко використовується авторами для концентрування уваги на певному предметі, або для більш чіткого розуміння подій та явищ. Введення в текст опису свідчить про високий ступінь деталізації картини та призупинення розвитку подій. В літературознавстві опис повинен узгоджуватися з часом та простором, що і відбувається у романі. Дж. С. Фоер описує будинок не сучасний, а тодішній, з аурою Трахімброду. І хоча для поетики роману форма опису є не характерною, автор дуже влучно заглиблює нас у минуле саме за допомогою цієї форми. І коробки-архіватори, і будинок, і жінка, зберігаючи Трахімбрід у спогадах, фотографіях та інших речах, оживляють душі тих, яких фізично повернути неможливо:

«He pointed to her house again, and he pointed to all of the boxes: hair/hand mirrors, poetry/nails/pisces, chess/relics/black magic, stars/music boxes, sleep/sleep/sleep, stockings/kiddush cups, water into blood» [98, с. 150].

Тут кожен ніби знаходить та ідентифікує себе в часі-просторі, єднається серцем із тими, хто пережив трагедію, якою пронизане все життя Августини-Лісти. Так поступово формується думка про те, що ця жінка перетворила своє життя на місток чи браму між минулим і прийдешнім. «Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє», -- пише автор.

Завдяки їй трагедія спаленого Трахимброда не тільки назавжди залишиться чорною плямою в полі, а й оживає в пам'яті тих, хто приходить сюди за Августиною. Живучи минулим і зберігаючи в собі історію Голокосту, жінка, сама того не усвідомлюючи, обертає його на актуальне сьогодення:

«And then she said, «May I ask you a question?» «Of course.» «Is the war over?» «I do not understand.» «I am,» she uttered, or began to utter, but then Grandfather performed something that I was not anticipating. He secured Augustine's hand into his and gave her a kiss on her lips. She rotated away from us, toward the house» [98, с. 193].

Страшним наслідком голокосту для тих євреїв, хто його пережив, стала втрата віри. Релігія, яка протягом століть допомагала їм долати ненависть та гоніння, та визначала їхню ідентичність, втрачає свою значимість.

«Everyone who went back was certain that she would discover her house and her friends and even the relatives that she saw killed. It is said that the Messiah will come at the end of the world.» «But it was not the end of the world,» Grandfather said. «It was. He just did not come.» «Why did he not come?» «This was the lesson we learned from everything that happened -- there is no God. It took all of the hidden faces for Him to prove this to us.» «What if it was a challenge of your faith?» I said. «I could not believe in a God that would challenge faith like this.» «What if it was not in His power?» «I could not believe in a God that could not stop what happened.» «What if it was man and not God that did all of this?» «I do not believe in man, either.» [98, с. 189].