Життєвий та творчий шлях Сергія Єфремова
Життєвий шлях С. Єфремова, вплив І. Франка на характер його діяльності. Роль вченого в українській демократичній революції. Академія: розбрат інтелектуалів. Аналіз творчого доробку. Особливості наукової діяльності, внесок в розвиток української держави.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.02.2015 |
| Размер файла | 50,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Вступ
Сергій Олександрович Єфремов - видатний український діяч літератури та науки, публіцист, видавець, журналіст, критик, історик, вчений, який належить до когорти найcлаветніших постатей українського національного відродження. Діяльність його була різноманітною й багатогранною. С. Єфремов міцно утвердився в громадянських званнях «апостола українства», «совісті української нації», «лицаря письменства». Протягом свого життя він неоднократно зазнавав переслідувань, арешту, ув'язнення спочатку з боку царської влади, а пізніше став жертвою більшовицького терору.
Дана робота присвячена вивченню тих періодів життєвого і творчого шляху Сергія Єфремова, в які формувався його світогляд, відбувалося становлення його як особистості, розгорталась діяльність, пов'язана з утворенням української державності.
Актуальність та необхідність такого дослідження зумовлюється тим, що постать Сергія Єфремова, його громадська та політична діяльність є цінним матеріалом при аналізі сучасного українського соціально-політичного життя, формуванні української національної свідомості. Окрім того, світогляд Єфремова, який в цілому зазнав різноманітних філософських, політичних та літературних впливів, яскраво відбився в його політичній і публіцистичній роботі. С. О. Єфремов став одним з представників українського визвольного руху, носієм ідей національного відродження країни, якому вдалося пробудити національну свідомість народу. Тому вивчення писемної спадщини Сергія Олександровича Єфремова становить важливу джерельну базу в історії української суспільно-політичної думки.
Мета даної роботи полягає у вивченні та аналізі творчого доробку, культурної та суспільно-політичної діяльності С. О. Єфремова, його впливу на державотворчі процеси України, формування національної самосвідомості українського народу.
Досягнення поставленої мети вимагає постановки та вирішення наступних завдань:
- розглянути становлення С. Єфремова як особистості;
- визначити роль вченого в українській демократичній революції;
- охарактеризувати участь С. Єфремова в українських партіях;
- розглянути літературну діяльність українського діяча;
- дослідити особливості наукової діяльності С. Єфремова в історико-політичному контексті;
- з'ясувати роль Єфремова в опозиційних українських організаціях;
- висвітлити вплив І. Франка на характер діяльності С. Єфремова;
- визначити внесок С. Єфремова в розвиток української держави.
Матеріалом для дослідження слугують як наукові статті з даної проблематики, так і Інтернет ресурси.
В особі С. О. Єфремова сучасники вбачали не тільки значного вченого, публіциста, критика, але й палкого українознавця, який гаряче відгукувався на найпекучіші проблеми життя. Адже у пантеон визначних діячів української культури Сергій Єфремов увійшов передусім як видатний знавець української літератури й мови, як історик літератури та літературний критик. Більшості наших сучасників він знаний як автор відомої «Історії українського письменства». Проте трагедія С. Єфремова як історичної та літературної постаті Української держави полягала в тому, що цей лицар українського національного духу непримиренно ставився до диктатури «голої влади» більшовиків, наскрізь партійної й вульгарної ідеології, не згоджувався на компроміси, не мовчав, коли йшла мова про подальшу долю українського народу та нації.
1. Життєвий шлях С. Єфремова
Сергій Олександрович Єфремов народився 19 жовтня 1876 р. в с. Пальчик на Київщині (нині Звенигородського району Черкаської області) в родині священика. Навчався в Уманській духовній школі та в Київській духовній семінарії. Проте, оскільки духовна кар'єра його не приваблювала, він продовжив освіту на юридичному факультеті Київського університету, який закінчив у 1901 р. З 1919 р. -- академік ВУАН.
Ще в семінарії він зацікавився українською літературою, що в той час зазнавала всіляких переслідувань з боку царизму.
Літературну діяльність розпочав з белетристики (перші твори були опубліковані 1895 р. у «Дзвінку»), однак справою його життя стала літературна критика та історія письменства.
Наприкінці XIX ст. С. Єфремов був постійним автором «Записок Наукового товариства імені Шевченка» і «Літературно-наукового вісника», де публікував літературознавчі праці та рецензії. З 1896 р. став одним із засновників видавництва «Вік», метою якого була пропаганда української літератури. У 1907-- 1914 рр. вийшли друком його фундаментальні монографії про творчість Марка Вовчка, І. Франка, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Нечуй-Левицького, а також багато статей, нотаток, рецензій. Працею, що зробила ім'я вченого відомим не тільки в Україні, а й за її межами, стала «Історія українського письменства» (1911), що зберегла своє наукове значення донині.
Водночас формувалися політичні погляди С. Єфремова. В юнацькі роки зазнав впливу народницьких ідей. Під час революції 1905--1907 рр. став членом Української радикальної партії. Брав участь у різних політичних акціях, за що потрапив до канівської в'язниці. Після поразки революції 1905--1907 рр. він став одним з ініціаторів утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП) кадетського напряму, працював у Селянській спілці першої формації (1905), в Українській партії соціалістів-федералістів. Проте головним напрямком в діяльності Єфремова була наука.
До активної політичної діяльності знову прилучився після повалення царизму. Обіймав в уряді Центральної ради посади заступника голови і генерального секретаря міжнаціональних справ. Після встановлення радянської влади повністю відійшов від політики і повернувся до наукової роботи. До середини 20-х років написав понад 3 тис. наукових праць. Як академік (з 1919) головну увагу приділяв діяльності Всеукраїнської академії наук, з 1922 р. був її віце-президентом.
Однак за минулу політичну діяльність С. Єфремова зробили головним обвинуваченим на сфабрикованому ДПУ процесі вигаданої Спілки визволення України, що відбувся у березні -- квітні 1930 р. в Харкові. Найвищу міру покарання йому замінили 10-річною каторгою. 7 років відбув у Ярославському політізоляторі, а 1937 р. його було переведено до Владимирської тюрми, де, очевидно, й закінчилося його життя. С. Єфремов був реабілітований 1989 р.
2. С.О. Єфремов як громадсько-політична і літературна постать в історії Української держави
2.1 Із великим забралом
1919 рік, квітень - час другої більшовицької окупації Києва. Єфремов чудово розуміє, що нова влада лише прикривається гаслами про «національне самовизначення», насправді ж вона реалізує ідею «червоної імперії». У журналі «Книгар» він пише, що Ленін «доеволюціонував до большевизму й стоїть нині на чолі Совітської Росії, теоретично й практично проповідуючи теж імперіалізм - червоний, але все-таки імперіалізм».
Багато хто з революційно настроєної української молоді тоді ще марив соціалізмом: Микола Хвильовий (Фітільов) саме у квітні 1919-го вступає до партії більшовиків, а Василь Еллан-Блакитний, сидячи в кріслі колишнього редактора газети «Киевлянин» Віталія Шульгина, видає в цей час есерівську газету «Боротьба» (через рік, після зустрічі з Лєніним, він ініціюватиме самоліквідацію партії «боротьбистів» та входження її членів до КП(б)У). Ні Блакитний, ні Фітільов іще нічого не знають про «червону імперію». То вже згодом, 1927-го, Хвильовий закликатиме: «Геть від Москви!» А поки що йому, як і багатьом, мріється про «загірню комуну», про Україну в кольорах червоних і блакитних прапорів...
Сергій Єфремов жодних ілюзій щодо нової влади не мав. Після поразки УНР він (колишній заступник голови Центральної Ради, генеральний секретар із міжнаціональних відносин!) міг емігрувати, однак залишився в більшовицькому Києві. Чи знав, що тим самим прирікає себе на загибель? Звісно, нічого доброго від червоних Єфремов не чекав. Від червня 1920-го до квітня 1921-го він переховувався від переслідувань на київській околиці (Пріорка), в Боярці, Глевасі й писав спогади про перші три десятиліття свого життя. Але згодом, попри насторожене ставлення влади, все нібито влаштувалося, і впродовж наступних восьми років Єфремов працює у Всеукраїнській Академії наук - аж до арешту в 1929-му.
Утім, вислати з України його могли ще в 1922-му, коли ДПУ, аби позбутися невгодних більшовикам інтелектуалів, формувало пасажирський контингент для «філософського пароплава». Серед кандидатів на депортацію був і академік Єфремов. Проте партійно-чекістська машина тоді «забуксувала»: все, очевидно, вирішив голова Раднаркому УСРР Християн Раковський, до якого звертався Сергій Олександрович. А 1929-го ситуація змінилася, і тепер уже надії на порятунок не було. Влада почала хрестовий похід проти українства.
2.2 Література і політика
С. Єфремов був сином священика із села Пальчик, що на півдні Черкащини (народився Сергій 5 жовтня 1876 року). Вихідців зі священицьких родин, які залишили слід в українській культурі ХХ століття, серед його ровесників було чимало. Згадаю лише тих, чиє дитинство минуло в сусідніх із Пальчиком селах: Василя Доманицького, Павла Филиповича, Євгена Борисова. Нащадкам духовенства через можливості батьків був відкритий шлях до книжки, освіти, а українська стихія сільського життя сприяла визріванню національної самосвідомості. Так було і в Єфремова. Роки навчання в уманській бурсі (1886-1891) та семінарії в Києві (1891-1896) були періодом жадібного й хаотичного, - такого, що начебто суперечило «віковій психології», - читання. Книжки залишили глибокий слід у душі бурсака, а потім семінариста Сергія Єфремова. У семінарії він пережив «лютий кризис»: похитнулися засвоєні з дитинства релігійні догмати, розвіялися ілюзії щодо самодержавства як навіки даного політичного устрою (свідомість юнака «перевернув» передусім Алєксандр Ґєрцен із його гострою критикою царської деспотії).
Великий вплив на світогляд Єфремова справили народники 1870-х - 1880-х років, а про Ніколая Міхайловского він узагалі відгукувався з пієтетом, як про «найлюбішого письменника». Проте була й принципова відмінність між поколінням Сергія Єфремова та «фундаментально відірваними від українства» народниками на кшталт Володимира Дебагорія-Мокрієвича. «Общероси» не ставили перед собою якихось спеціальних національних завдань, зосереджуючись на політичній боротьбі. Це про них писав Франко 1897 року: вони «признавали себе в першій лінії соціалістами, і тільки в другій - українцями». На відміну від народників 1870-х, покоління Сергія Єфремова тісно пов'язувало ідеали демократії та соціальної справедливості з боротьбою за національну волю.
Уже під час навчання в семінарії юнак бере активну участь у діяльності української громади. То був так званий гурток «Ельдорадо», зібрання якого відбувались у помешканні молодого дяка Луки Скочковського «на Кириловській вулиці біля Йорданської церкви». «Лютий кризис» завершився тим, що 1896 року Єфремов залишив семінарію і вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Відтоді починається його політична біографія - активна участь в українському русі, арешти, партійна робота і, зрештою, Центральна Рада та Генеральний Секретаріат.
2.3 Академія: розбрат інтелектуалів
Упродовж 1923-1929 років, працюючи в Академії наук, Сергій Єфремов вів щоденник. У його записах багато печального сарказму: в певному сенсі це літопис більшовицького абсурду. Автор діаріуша фіксував хроніку подій, супроводжуючи її в'їдливими коментарями. Дуже цікавою на тих сторінках є амальгама суспільних настроїв 1920-х. Єфремов уловлював їх не тільки в розмовах із колегами чи знайомими, а й в анекдотах, що були реакцією масової свідомості на недолугу дійсність. Проте найбільше нотаток, природно, стосувалося внутрішнього життя Академії наук. Читати їх нелегко: інтелектуальне середовище, про яке пише Сергій Єфремов, було уражене амбіційністю, групівщиною, інтриганством (найбільше нищівних слів автор щоденника адресував Михайлові Грушевському). Атмосфера розбрату й сервілізму була на руку владі, яка успішно реалізувала старий принцип «поділяй і владарюй».
Наприкінці 1920-х стало очевидним, що більшовики прибирають ВУАН до своїх рук. Ситуація особливо загострилася після того, як наркомом освіти став Микола Скрипник (1927 рік). Було запущено механізми фактичного підпорядкування Академії наркомові, замінено її керівництво. До академічних лав масово «пішли» урядовці, зокрема й сам Скрипник. А Єфремов потрапив у немилість: для комуністів він, відвертий противник більшовизму, давно вже став подразником номер один.
Коло безвиході звужувалося щодня. Приводом для шельмування непокірного науковця стала його стаття «Про двох лицарів» у львівській газеті «Діло» (25 липня 1928-го). То була його відповідь академіку Кирилові Студинському та якомусь «професору Лівобічному» (анонім, «лицар із забралом», як його називає Єфремов), що двома місяцями раніше, відразу після перевиборів керівництва ВУАН, виступили в тому ж таки «Ділі» з різкою критикою «тріумвірату», себто щойно заміненого проводу Академії (Володимира Липського, Сергія Єфремова й Агатангела Кримського). Листи Студинського й «Лівобічного», надруковані під загальною назвою «За українську Академію наук», дуже нагадували інтригу, нитки якої тяглися до… Грушевського. Вчорашнє керівництво було звинувачено в тому, що в Академії мало українців; що Михайло Сергійович після повернення із-за кордону не має житла; що його брат Олександр досі не академік. Редакція «Діла», долучившись до дискусії, узагалі звинуватила Єфремова й Кримського в тому, що вони начебто стали «завзятими приклонниками московського засилля в Академії», а заодно й висловила здивування тим фактом, що новим президентом став не Михайло Грушевський, а біолог Данило Заболотний, запрошений із Ленінграда…
Єфремов закиди спростовував, а завершував свою відповідь печальним резюме: «Не доросли ми до Академії, коли таке так і таким тоном можемо про неї говорити. Не доросли навіть до того, щоби до великої справи не плутати дрібненьких рахуночків, на які тільки здатна буває душа «видом малая і не безсмертная» і здіймаємо патріотичний галас там, де слід було б заховати хоч дрібку національного і просто людського достоїнства». Чвари в Академії полегшували справу тим, хто хотів її «приборкати». За відмашкою ЦК восени 1928 року почалася широка кампанія проти «єфремовщини». До шельмування академіка - ідеолога куркульства й петлюрівця! - підключилися навіть радгоспи, школи й оперні театри… А невдовзі почалась активна підготовка влади та її жандармів до процесу над СВУ - Спілкою визволення України.
2.4 Імітація правосуддя
Справа СВУ була інспірована «червоними жандарями» (вислів Єфремова) для винищення національної інтелігенції. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо - розстріляємо», - не приховував намірів «режисерів» слідчий Соломон Брук. 45 обвинувачених - це вчені (лишень співробітників ВУАН - 26!), письменники, священики… Насправді ж, як стверджують дослідники, кількість засуджених у «справі СВУ» сягнула 30 тис. осіб! Усе відбувалося за логікою геноциду: для знищення нації спочатку потрібно відібрати в неї мозок. Далі відрубують «руки» (колективізація і Голодомор невдовзі відберуть життя в мільйонів українських селян). Для останнього етапу залишаються всі інші…
Сергієві Єфремову влада відвела роль лідера СВУ. Перш ніж улаштувати публічний судовий процес, комуністичні «біси» зробили все, щоб скомпрометувати його ім'я. І ось уже до хору «гнівних» голосів долучилася й Академія наук: 28 листопада 1929 року Рада ВУАН прийняла резолюцію з осудом «контрреволюційної спроби покидьків та недобитків української контрреволюції». Залишалося тільки «благословити» публічне судилище: «Прилюдний суд виявить всю ганебність цієї справи…»
Слідчому Соломонові Бруку вдалося зламати й самого Єфремова, який, зрештою, визнав існування «контрреволюційної організації» та свою причетність до неї. Чекіст зумів переконати академіка, що його «чесні зізнання» порятують інших. Зрештою, якби Єфремов не підписав протоколи допитів, заарештували б Онисю Дурдуківську, яка фактично була його дружиною…
«Прилюдний суд» над СВУ відбувся 9 березня - 19 квітня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру. Влада імітувала правосуддя, закладаючи тим самим традицію, що дотривала аж до наших днів. Головним «режисером» політичного дійства, що маскувалося під суд, був сам Сталін: за місяць до початку процесу він провів спеціальне засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому обговорювали харківський «сценарій». Викликали й «товаришів» з України - Власа Чубаря, Панаса Любченка, Всеволода Балицького, Михайла Михайлика…
Сергія Єфремова засудили до смертної кари із заміною її на 10-річне ув'язнення. В одному з мемуарних джерел (Наталя Павлушкова) є розповідь про те, як одного разу в'язня раптом повезли до Москви, поселили в комфортабельному помешканні - і невдовзі доставили до кабінету… Сталіна. Вождь «спокушав» Єфремова звільненням і працевлаштуванням у столиці СРСР - треба було «тільки» звернутися через комуністичну пресу до «земляків у селах» із агітацією за радянську владу. І, зрозуміла річ, «освідчитися» у своїй любові до більшовиків. Сергій Олександрович відмовився...
Його відправили до Ярославля в ізолятор. У листах із тюрми академік писав, що працює над порівняльним словником Шевченка й Шекспіра, перекладає. Наталя Павлушкова згадувала, що єфремовський переклад «12 стільців» Ільфа й Пєтрова вона сама занесла до Держвидаву, - та якщо він і став книжкою, імені справжнього перекладача в ній шукати не варто…
А завершилося життя Сергія Єфремова 10 березня 1939 року в сумнозвісному Владімірському централі. В'язень майже осліп. Тягар хвороб не залишав йому жодних шансів.
Київське «гніздо» Дурдуківських на вулиці Гоголівській, 27, де колись мешкав Єфремов, розгромили «червоні жандарі»: майже всіх господарів було репресовано. Онисі Федорівні пощастило більше - згодом вона виїхала до Праги, де й померла 1951 року. Перед відходом розпорядилася, щоб листи Сергія Олександровича разом із родинними фотографіями поклали їй у домовину.
3. Зі щоденника Сергія Єфремова
13 травня 1924 року.[…] Самогубство серед большевиків тепер взагалі річ дуже поширена, надто поміж молоддю. І це натуральний наслідок того переборщення в ідеології і практиці, до якого одійшов большевизм. Виїли з людей душу і натомість нічого не дали. Жити не стало чим. Хто не шкурник з природи, у кого є потяг до чогось вищого, той часто мусить задихатися в цій надто важкій атмосфері, з якої нема іншого виходу, як револьверне дуло.
12 червня 1924 року. З школою у нас виходить те саме, що вже сталося з політикою, економікою, книжкою, театром. Усе українське руйнується руками самих же українців, усяких Касьяненків та Десняків, як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціяльна «українізація» тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше, обрусительна. Гадав би, що якийсь дявольський план, подиктований дуже далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються з своєю «буржуазною», якої не було, культурою й допомагають справжній буржуазній, тільки вже московській культурі здобувати позицію за позицією.
24 серпня 1924 року.[…] Ввечері часто проїздю трамваєм по Лук'янівці. Кожного разу мені ласкаво й привітно присвічує червона зірка з високого тюремного димаря... Це треба було спеціяльно ухитритись, щоб її там притулити! І це не тільки в Києві.
11 грудня 1924 року. До Академії позвонив один комуніст. «Завтра збирається «госовет», ми в «паркомі» обміркували справу й ухвалили, що Академії треба виступити з привітанням. До того ж виступити не з якимись загальними словами, а певною заявою про стосунки науки до совітської влади. На нашу думку, найкраще це може зробити акад. Тутківський.
Просто: вже замовляють собі привітання, укладають його зміст і навіть обирають делегата до себе. І акад. Тутківський піде і буде говорити, що йому в рота вкладуть. Простота нравів несказанна...
19 червня 1927 року. Чув цікаве оповідання про Г.Одинця, селянина, колись популярного в українських київських кругах, тепер комуніста. На якомусь зібранні він насміливсь говорити проти колонізаційної щодо України політики Москви. На його нагримали, збештали. Потім послали до Москви і там затримали. Заслання, хоч може й почесне. Можна тільки радіти за його, що таку собі вдяку дістав за щиру службу комуністам. «Служи Москві, Іване, а вона ж його і гане».
4. Роль Івана Франка в житті Сергія Єфремова
Розглядаючи життєвий і творчий шлях С. Єфремова, треба зазначити, що І. Франко відігравав в його житті надзвичайно велику роль. Нарівні із Шевченком та Драгомановим Франко став кумиром, взірцем і мірилом цінностей. Проте, на відміну від них, він був і сучасником, співрозмовником, співучасником суспільного та літературного процесу.
Виняткову суспільно-літературну роль Франка усе покоління Єфремова могло особливо виразно усвідомити, коли 1898 року українська громада, поділена між двома імперіями, відзначала 25-річчя літературної діяльності письменника. Минуть десятиліття, і з неохололим почуттям висловить Єфремов саме тодішнє своє й однолітків сприйняття Франка: "...Молодь, у якої в руках спочиває майбутня доля рідного краю, на його творах виховується, глибоко до серця приймає думки, що він обстоював, переймається ними і їх кладе за підвалину до своєї праці".
1903 року Єфремов якраз дістав можливість здійснити омріяну поїздку до Галичини, причому головною метою був саме збір матеріалу для праці про Франка: "...Звідати ту сторону обітовану, якою нам тоді здавалася Галичина, щоб там на місці до самого щирого серця добратися, перечитати все, що написав Франко, і вже весь матеріал посівши, взятися до такої відповідальної роботи..." Через десять років, до 40-річчя літературно-громадської діяльності Франка, Єфремов випускає у світ оновлений, український варіант означеної праці з вимовним підзаголовком "Спроба літературної біографії й характеристики Івана Франка".
Він справді багато писав про Франка; проте вплив останнього виразно позначився й на самому характері діяльності Єфремова, в якій з літературно-критичною поєднується широка громадська та політико-просвітницька робота. Досить показовий приклад у цьому сенсі становить серія популярних брошур Єфремова, виданих у Львові: "Національне питання в Норвегії" (1902), "Як люде прав собі добувають", "Як визволитись з бідності робочим людям", "Як цар людей дурить" (1905). Цікаво відзначити, що в 1917 р. перші дві з тих брошур 1905-го перевидавалися: новітні події їх актуалізували.
Листування Єфремова з Франком, назагал засвідчує ділові товариські стосунки, втішні для Єфремова відчуттям спільної справи, відданості їй та одностайності попри можливі розходження в частковостях. Характер стосунків виразно (саме завдяки опосередкованості) ілюструє лист Єфремова до М. Коцюбинського від 21 червня 1903 р.: "...Писав мені недавно Франко, щоб я послав Вам свій примірник його оповідань, де надруковано "В тюремному шпиталі". Се оповіданнє він рекомендує Вам до збірника узяти. Сими днями вишлю Вам аркуші книжки з сим оповіданнєм і прохатиму дуже, переписавши, вернуть їх мені, бо, може, не пощастить вдруге дістать їх з Галичини".
Водночас, як свідчать численні студії, статті та замітки Єфремова, Франкові присвячені, останній і далі залишався для свого молодого колеги унікальною постаттю, гідною захоплення й шанобливого схиляння, "невсипуща праця" Франкова й далі була йому взірцем для наслідування.
революція ефремов академія франко
Висновки
У результаті аналізу опрацьованих джерел було з'ясовано, що суспільно-політична діяльність С. Єфремова досі не стала предметом спеціального дослідження, а його ідейно-політичний доробок не розглядався як окремо поставлені питання.
Світогляд С. Єфремова формувався під впливом культурницького середовища Старої громади, за безпосередньої участі відомих українських діячів та ідей, вироблених попередниками та сучасниками вченого. Проведений комплексний аналіз його громадської діяльності та творчої спадщини дозволяє стверджувати, що суспільна позиція, віра в українство як націю, сформована в юнацькі роки, впродовж подальшого становлення особистості не зазнала змін.
С. Єфремов як учасник українського національного відродження, проявляв свої знання та вміння на багатьох підвалинах суспільного життя, поєднуючи теоретичні напрацювання з практичною роботою: активно співпрацював з українськими та російськими виданнями з метою висвітлення українських проблем на теренах усієї імперії, стояв біля витоків становлення українського книговидання та періодичної преси початку ХХ ст., виступав на захист рідної мови, працював над створенням літератури для української школи, був задіяний в діяльності культурницьких організацій, у формуванні першого українського уряду, став активним учасником партійного будівництва в Україні, беручи участь в утворенні та функціонуванні безпартійних організацій і власне українських партій, які формувались на патріотичних засадах.
На підставі вивчення творчого доробку вченого встановлено, що Сергій Єфремов був професійним дослідником українського суспільства та аналітиком його процесів. Написані ним огляди з життя українства на зламі двох століть є актуальними й для сучасної соціально-політичної ситуації України.
В ході дослідження було визначено, що С.О. Єфремов залишив помітний слід в українській політологічній спадщині, зокрема в теорії нації, теоретично осмисливши поняття “нація”. До його визначення він підійшов у двовимірності, заклавши в основу терміну історичну спадковість (минуле, традиції, мову, звичаї), яка об'єднує народ у націю, та сучасні реалії (високий рівень самосвідомості, розуміння самобутності, культурної незалежності, вплив і значення усіх соціальних груп в об'єднанні навколо колективного цілого). Слід зазначити, що він став фундатором національної ідеології, побудованої на ліберально-демократичних засадах, одним з перших в історії української політичної думки визначив явище націоналізму як важливого фактора розвитку національної ідеї та охарактеризував його позитивні й негативні прояви.
До того ж встановлено, що С. Єфремов визначав роль та місце українців як нації у світовому просторі з позиції демократичних прав і свобод. Провідну роль у процесі консолідації українського народу С. Єфремов відводив реалізації національної ідеї та виділив основні її чинники - мову, культуру, освіту. У своїх працях вчений обґрунтував неповторність і самодостатність української культури та мови і довів, що вони мають власний потенціал для розвитку.
Треба відзначити, що політичні погляди С. Єфремова відзначалися послідовністю та демократизмом. Дві основні ідеї - автономії і федерації, виділені вченим у власній концепції державотворення, повинні реалізовуватись шляхом поступових еволюційних перетворень у суспільстві. Війна та революція як позитивні впливи на хід історії вченим не сприймались. Він був переконаний, що відстоювати національну самобутність потрібно, керуючись механізмами самореалізації, самоуправління, через демократично сформульовані права та обов'язки як інститутів держави, так і особистості як представника нації.
Окрім того, С. Єфремов як представник народницької ідеології чітко дотримувався її основ: народ був головним об'єктом його громадянської позиції, суспільно-політичної діяльності та основною рушійною силою державотворення. С. Єфремов вбачав у творенні національного суспільства одночасно й колективну основу, у якій формуються не лише національні пріоритети, а й особистість, громадянин загалом.
До того ж, у ході вивчення життєвого шляху та суспільно-політичної діяльності С. Єфремова було з'ясовано наступне: реалізація основних завдань для українців повинна здійснюватись з кредитом народної довіри до еліт, які формують програмні засади державотворення, шляхи та методи їх реалізації, і народної підтримки у їх вирішенні. А тому він виокремив найбільш реалістичний напрямок українського державотворення - шлях консолідації суспільства. Об'єднання всіх соціальних верств та відмова від політичних амбіцій, на думку С. Єфремова, стануть оптимальним шляхом реалізації права нації на власне самовизначення.
Список використаних джерел
1. Єфремов С. О. Історія письменства в працях акад. М.Ф. Сумцова // Літературно-критичні статті. -- К., 1993. -- С. 282 - 283.
2. Качкан В. Сергій Єфремов // Освіта. -- 1993. -- 1 жовтня (№ 34). -- С. 12 13.
3. Масенко Л. «Щоденники» Сергія Єфремова як історичне й філологічне джерело // Дивослово. - 2000. -- № 1. -- С. 10 - 13.
4. Наєнко М. Сергій Єфремов як історична і літературна постать // Літературна Україна. -- 2001. -- 8 листопада. -- С. 4.
5. Шумило Н. На сторожі класичного та виваженого: [Політик, культурний діяч, письменник С. Єфремов] // Слово і час. -- 1994. -- № 7. -- С. 53 - 60.
Размещено на Allbest.ur
Подобные документы
Дитинство та юність Бориса Грінченка, його зближення з народницькими гуртками та початок освітньо-педагогічної діяльності. Літературна спадщина видатного українського письменника та вченого, його громадська позиція щодо захисту національної культури.
реферат [46,4 K], добавлен 26.12.2012Життєвий шлях поета Василя Симоненка. Його дитинство, годи освіти на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Участь у клубі творчої молоді, сімейне життя. Перелік творів письменника. Вшанування пам’яті у Черкасах.
реферат [25,4 K], добавлен 12.03.2014Характерні ознаки Ренесансу як явища культури і літератури. Життєвий шлях В. Шекспіра та концептуальні засади його творчості на тлі гуманістичного світогляду. Аналіз жіночих образів у сонетах Шекспіра на прикладі геніального творчого доробку поета.
курсовая работа [37,9 K], добавлен 18.04.2011Життєвий та творчий шлях В. Сосюри - від рукописів до збірок, його культурологічний феномен в канві катаклізмів історії ХХ століття. Відображення долі людини серед урбаністичної краси, соціального космізму, віри в народ, ліричні теми у віршах поета.
курсовая работа [63,4 K], добавлен 06.04.2009Життєвий шлях та формування світогляду Є. Гребінки. Стиль і характер ідейно-естетичної еволюції його творчості. Поняття жанру і композиції, їх розвиток в українській літературі ХІХ ст. Провідні мотиви лірики письменника. Особливості роману "Чайковський".
курсовая работа [55,8 K], добавлен 21.10.2014Справжні твори мистецтва не старіють, не втрачають значення для наступних поколінь. Такі твори залишив Михайло Коцюбинський - видатний український художник слова, палкий патріот і інтернаціоналіст, борець проти соціального і національного гніту.
реферат [34,4 K], добавлен 23.02.2009Короткий нарис життя, фактори особистісного та творчого становлення Остапа Вишні як відомого українського літературного діяча. Аналіз найвідоміших творів даного письменника, їх жанрова своєрідність і тематика. Творчість Вишні до та після засилання.
презентация [574,9 K], добавлен 20.11.2015Біографія талановитої письменниці-демократки Ольги Юліанівни Кобилянської (1863—1942), розвиток наукових і мистецьких інтересів, характеристика її творів, вплив на них О. Маковея, дружба з Л. Українкою. Діяльність "Товариства руських жінок на Буковині".
реферат [22,0 K], добавлен 12.11.2009Життєвий шлях письменника. Магiчний свiт Хулiо Кортасара. Мотив самотностi людини в жорстокому капiталiстичному свiтi, цiлковитої її духовної iзольованостi, неспроможностi належати собi. Використання парадоксальних ситауцій та складних композицій.
реферат [47,3 K], добавлен 07.09.2012Відомості про життєвий та творчий шлях Марка Кропивницького. Основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Дослідження творчої еволюції Кропивницького-драматурга. Аналіз домінантних тем, мотивів, проблем творчості митця.
курсовая работа [57,5 K], добавлен 08.10.2014
