Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона

Особливості головного героя у творчості Байрона. Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”. Східні поеми: ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.10.2008
Размер файла 63,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Як зазначалося, поема Байрона “Мазепа” мала, широкий розголос в Європі й відгукнулася в літера-турі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй нале-жить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культур-но-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відно-ситься він до категорії “вічних образів” історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.

Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво

Під безпосереднім впливом поеми Байрона “Мазепа” з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки “Орієнталії” (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її обра-зами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фа-бульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Ґюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає пов-ної трансформації, власне, перегодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго перево-дить у систему пітторескного (живописного) романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. В ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго різко міняється тип нарації, розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.

Словом, поема Гюго “Мазепа” може служити взірцем французького пітторескного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. В поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й “сліди історії”, які зустрічаються у Байрона, в ній зника-ють. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з бархана-ми, “схожими на смугасте покривало”.

Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного істо-ричного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що “цей жи-вий труп одного дня стане повелителем племен України”, що “його дика велич народиться із його мук” і він “винаго-родить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння”, але говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить че-рез усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях P.M. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна ангажованість.

Більшою мірою це стосується літератур Східної і Середньо-Східної Європи, зокрема Росії і Польщі, а також України, для яких Мазепа не був нейтральною історичною постаттю. Письменники цих країн мало або й зовсім не цікавилися вигаданими пригодами його молодості, зосе-реджуючи увагу на Мазепі-гетьмані. При цьому його об-раз теж піддавався міфологізації, але специфічного ха-рактеру й спрямованості. Це переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтере-сами та ідеологічними модулями. Як сформулював відо-мий німецький філософ і естетик Е. Кассірер, однією з характерних рис політичного життя новітнього часу є “відкрите й урочисте утвердження на престолі міфу”; розпочався ж цей процес значно раніше, ще в епоху роман-тизму, водночас з визнанням міфу “необхідним чинником і невід'ємним елементом людської культури”. До цього слід додати, що політичній міфологізації в літературі властиві сакралізуючі проекції та тенденції.

Все це знаходимо в політичній міфологізації образу Мазепи в літературах Східної й Середньо-Східної Європи. Сюжетну основу більшості творів у цих літературах стано-вить вже не легенда про Мазепу, а його відомі історичні дії, проте було б перебільшенням вважати, що їхні автори надихалися передусім пошуками “історичної правди”, хоч і декларували її. Інтерпретація образу Мазепи вирішаль-ним чином залежала в них від ставлення авторів до основ-ної політичної акції гетьмана, спроби повернути Україні незалежність, завойовану за часів Хмельницького, і ширше - до проблеми її політичного статусу в минулому, те-перішньому і в майбутньому. Тобто міфологізація образу Мазепи набирала виразно політичного характеру.

Так, в основі творів про Мазепу російських письмен-ників здебільшого лежить імперський міф про нього як ни-цого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на “вы-сочайшем указе” 1709 p., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Ма-зепи є дві поеми: “Войнаровський” (1825) К. Рилєєва і “Полтава” (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметраль-но протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.

Поема Рилєєва, що постала на ґрунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти са-модержавства й героя визвольної боротьби українсь-кого народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо, її головний герой - Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник геть-мана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчиз-ни, України, готовий пожертвувати всім заради її визво-лення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його за-повітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання:

…Но я решился: пусть судьба

Грозит родной стране злосчастьем,

Уж близок час, близка борьба,

Борьба свободы с самовластьем…[14. с. 458],

- сповідується він Войнаровському. Прикметне, що у Рилєєва, як і у Байро-на, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він гото-вий до продовження боротьби.

Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначив-ся вплив Байрона, зокрема його “Мазепи”. Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в бай-ронічному стилі. Відлунюють улюбеними байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у “Войнаровсь-кому” й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із “Мазепи” Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфолог ми.

Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна “Полтава”, в основу якої покладено вже згадува-ний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання пое-ми: “Мазепа - одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія предс-тавляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого бла-годійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана проклят-тю церкви, не уникне й прокляття людства”.

Це, власне, ідейна установка автора, яка послідовно ре-алізується в поемі, що тісно пов'язано і з тією ситуацією, що склалася в Росії після поразки декабристів, і з ідейною ево-люцією поета, з суперечливими тенденціями його світогля-ду. У зв'язку з цим необхідно сказати, що за його світогля-дом Пушкін аж ніяк не був тією цілісною особистістю, за яку видавало його радянське літературознавство принаймні з другої половини 30-х pp., - волелюбним поетом, другом і однодумцем декабристів, який зберіг вірність спільним іде-алам і після катастрофи 1825 р. Насправді ж, за визначен-ням російського культурфілософа Г. Федотова, він поєднав у собі “співця свободи” й “співця імперії”, йому були влас-тиві протилежні світоглядні тенденції, що по-різному співвідносяться на різних етапах його життя і творчості.

На ранньому етапі у Пушкіна домінувала перша інтенція, яка активізовувалася загальною атмосферою в російському громадському житті передгрудневого періоду. Виразно проявилася вона, зокрема, в його вільнолюбивій ліриці. Подальша еволюція поета в означеному аспекті характеризується тим, що, говорячи лексикою то-го часу, “служіння свободі” дедалі більшою мірою посту-пається в нього “служінню імперії”. Поема “Полтава” на-писана восени 1828 року, є, за слушним визначенням російського літературознавця Д. Благого, “однією з найяскравіших змін в психоідеології Пушкіна, що відбули-ся в другій половині 20-х pp.” В “Полтаві” він однозначно виступає “співцем імперії”, що виявляється передусім у непомірному прославлянні Петра І, її фундатора, і в беза-пеляційному осудові та знеславленні Мазепи, гетьмана-сепаратиста.

Пушкінська “Полтава” теж пов'язана з поемою Байро-на “Мазепа”, але ця пов'язаність специфічна. Власне, во-на є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся у трактуванні постаті Мазепи. Поемам Байрона і Рилєєва притаманне, хоч і на різний лад ви-явлене, цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того, поетизація і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи “розвінчати” Мазепу, він вдається в своїй поемі до найчорніших фарб і найрізкіших звинува-чень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку) як справжнє “исчадие ада”, що не має в собі нічого людського.

У структурі “Полтави” чітко означується фундаменталь-на риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступа-ють відповідно цар Петро і Мазепа. Петро в поемі - це аб-солютне втілення добра й провіденційної необхідності, яки-ми для Пушкіна в даному разі є велич і “благо” держави, Російської імперії. Це такий же міфічний образ, як і образ Мазепи, але на інший лад, образ ідеальний і не менш дале-кий від того, яким він є в історії. Виразно дається взнаки сакрапізація цього образу: він світлий, прекрасний і водно-раз грізний та жахливий, “бога браней благодатью”, тобто Марса, закарбовується кожен його крок. В заключному розділі поеми

... выходит Петр. Его глаза

Сияют. Лик его ужасен.

Движенья быстры. Он прекрасен,

Он весь, как Божия гроза. [12. c. 335]

І навіть кінь, на якого він сідає, несеться в битву, “гордясь могучим седаком”.

Образи Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із цього світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його відторгує та осуджує:

…Звезды ночи

Как обвинительные очи

За ним нас-мешливо следят,

И тополи, стеснившись в ряд,

Качая тихо головою,

Как судьи шепчут меж собою... [12. c. 357]

Словом, образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов'язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як втілення завершеного зла, руй-нівного й історично безперспективного. Все це дово-дить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна, до яких іноді вдаються.

Тема Мазепи була поширена і в польській літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польсь-кого романтизму своєрідно, але з наближенням до бай-ронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма “Мазепа” Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків. За своєю ідейною парадигмою драма Словацького пов'язана з одноймен-ною поемою Байрона, але воднораз їй притаманна тен-денція перетлумачення та внесення істотних коректив. Байронівський сюжет кохання молодого Мазепи та його покарання замінюється іншим, вигаданим самим Словацьким, проте байронівський не усувається повністю - маємо численні відсилки до нього у вигляді ремінісценцій та алюзій, а основне, на рівнях тематично-семантичному та функціональному цей сюжет виявляє ознаки аналогії з байронівським, навіть ознаки певного дублювання.

У Словацького Мазепа перетворюється на ро-мантичного героя, характерного для польського ро-мантизму, благородного й готового до самопожерт-ви. В кульмінаційній сцені драми його за розпорядженням патологічне ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмурову-ють і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його своєрідна ініціація, випробування смертю. Цій сцені, де відбувається метаморфоза героя, в драмі Сло-вацького належать те місце й роль, що й сцені помирання Мазепи біля трупу коня в поемі Байрона.

Але у Словацького на героя чекає ще одне тяжке ви-пробування - скачка зв'язаним на дикому коні в степи Ук-раїни, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сю-жетно-композиційного погляду ця сцена видається зай-вою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для завершеного ви-раження його міфологеми Мазепи. З одного боку, ця сце-на вводить драму в контекст байронівського міфу Мазепи, що підготовляється натяками, розсипаними в тексті. З другого боку, вона маніфестує й істотну відмінність інтер-претації міфу Мазепи у Словацького, зумовлену впливами польського месіанізму, які посилюються у поета на межі 30-40-х pp. і проявляються, зокрема, в появі релігійно-містичних мотивів, що увиразнюються у фіналі драми.

В середині XIX ст. Мазепа викликає значну зацікавленість у німецькій літературі й стає героєм поетичних, прозових і драматичних творів. І що ціка-во зазначити, в німецькій літературі знаходить про-довження не лише байронічна, а й рилєєвська кон-цепція образу Мазепи як героя “боротьби свободи з самодержавством”. Початок вона бере у поемі “За-сланці" (1831) відомого німецького поета-романтика А. фон Шаміссо, безпосередньо пов'язаній з поемою Рилєєва “Войнаровський”. Побудована вона за законом художньої симетрії, в двох її частинах йдеться про зустрічі, в різні часи, німецьких вчених, дослідників Сибіру, Міллера й Ермана, з Войнаровським і декабристом Бестужевим, які відповідно розповідають про Мазепу й Рилєєва. Для першої частини поеми за вихідну основу послужила Шаміссо поема Рилєєва, але її німецький поет піддає ґрунтовній переробці.

Однак в даному разі важливо звернути увагу на інше: як зазначалося, у Рилєєва Мазепа і Войнаровський поста-ють як герої визвольної боротьби проти царизму, “самов-ластия Петра”, і Шаміссо не тільки підхоплює, а й посилює цей мотив, перетворюючи Мазепу на прямого попередни-ка декабристів. Він вводить у свій твір “Заповідь Мазе-пи".

Цією ж терциною починається друга частина поема, де вона звучить уже як пісня декабриста Бестужева, тобто “заповідь Мазепи” передається як естафета засланцю-декабристу. А завершується поема видінням грандіозної пожежі, в яку провалюється “імперія царів”. Різко негатив-не ставлення до неї, притаманне тогочасній німецькій і європейській демократії, в “Засланцях” Шаміссо дістало одне з яскравих художніх втілень.

З інших творів німецької мазепіани слід згадати тра-гедію “Мазепа” (1865) Р. фон Готшаля, пізнього німець-кого романтика, її автор зробив спробу створити складний і суперечливий образ гетьмана, визначальними рисами-домінантами якого виступають патріотизм і честолюбство, прагнення звільнити Україну від московського ярма і пок-ласти собі на голову королівську корону. Цією роз-двоєністю героя мотивується у творі його поразка. Додам ще, що трагедія Готшаля мала відгомін в українській літе-ратурі: українською мовою її переклав Юрій Федькович, відгукнулися на неї І. Франко і Д. Донцов, але по-різному: Франко поставився суворо, побачивши в ній “найбільш шаблонову німецьку трагедію”, позначену “вільним повод-женням з українською історією”, а Донцов “справжню тра-гедію з сильно розвиненою драматичною дією”.

Окреслюючи романтичний літературний контекст по-еми Байрона “Мазепа”, необхідно ще вказати на трагедію “Іван Мазепа” (1863) чеського письменника Й. В. Фріча. Відомий своїми демократичними й антиімперськими по-глядами, Фріч активно співчував поневоленому українсь-кому народові та його боротьбі з російським царизмом, і цим визначається витлумачення в його трагедії образу Мазепи та його сподвижників. Досить виразно дається взнаки в цьому творі полемічна загостреність проти ідеологеми “зради Мазепи”, яку царизм протягував у слов'янський світ, зокрема в Чехію. В трагедії Фріча теж поляризуються добро і зло, проте їх носіями, на протива-гу пушкінській “Полтаві”, виступають відповідно Мазепа і російській цар.

Великою була також популярність поеми Байрона “Мазепа” в образотворчому мистецтві, в живописі та графіці. Не вдаючись тут до розгорнутого огляду, вкажу лише на одне, але дуже промовисте явище. У французь-кому романтичному живописі створена ціла низка творів на мотиви із байронівської поеми і в сумі майже всі її епізоди знайшли живописне відбиття. Причому авторами цих творів є найвідоміші французькі живописці-романтики: Теодор Жеріко, Ежен Делякруа, Орае Верне, Луї Буланже, Ашіл Деверіа. Йдучи за сюжетом поеми, наз-вемо твори майстрів французького романтичного живо-пису: “Мазепа і Карл XII” Деверіа, “Мазепа освідчується в коханні” Ш. Жаколена, “Страждання Мазепи” й “Мазепа з вовками” Буланже, “Мазепа, переслідува-ний вовками" і “Мазепа й табун диких коней” Верне, “Мазепа. Переправа вплав через Дніпро” Жеріко, “Мазепа, вплав через Дніпро” Делякруа, “Козаки зна-ходять Мазепу” Т. Шассеріо, “Мазепа в козацькій хаті” Деверіа. До мотивів із “Мазепи” Байрона зверталися та-кож німецькі, польські та інші майстри образотворчого мистецтва.

Широко й розмаїте поема Байрона відгукнулася в музиці. Насамперед тут слід згадати симфонічну пое-му Ференца Ліста, де великий угорський композитор, йдучи від Байрона, романтизує образ Мазепи, надаючи йому патетичного звучання. У свій час була популярною кантата “Мазепа” французького композитора П. Пуже. У середині XIX ст. в Італії з'явилися дві опери, Ф. Кампани й К. Педротті, за мотивами байронівської поеми. За підрахунками французького вченого Ж.А. Муйессо, в Європі за період від 1837 по 1925 рік з'явилося більше двадцяти музичних творів на мазепинські мо-тиви, в значній частині надихнутих поемою Байрона. Це ще одне свідчення того незвичайного резонансу, що його викликав уславлений твір англійського поета-романтика в європейській художній культурі, посівши в ній визначне місце.

Висновки

Ліричне забарвлення поезії Байрона, переважання в ній суб'єктивного начала - це наслідок нерозривної єдності особистості і творчості поета. Вона виникла, можна сказати, всупереч волі автора, який в своїх творах марно намагався втекти від самого себе. Він бажав єдності всього свого реального життя з ідеєю, яку він втілив у поезії - ідеєю опору, стоїзму, захисту знедолених.

Іншими словами, Байрон не думав про те, щоб творчість виражала його особистість - це було неминуче (і навіть не завжди зручно). Він хотів, щоб саме життя його було втіленням кращих шляхетніших сторін його творчості.

Він хотів бути всім тим, про що писав “витией, воином, государственным деятелем - Леонидом, Вашингтоном, Боливаром”.

Байрон завжди був максималістом, завжди ставив великі вимоги до себе і оточуючих, до власної поезії. Він завжди був невдоволений і завжди осуджував себе з точки зору немислимо високих критеріїв.

Самим же високим критерієм була відповідність життя та ідеї. Звідси брало початок і його презирство до тих, хто жив тільки в світі абстракції, займався тільки однією поезією. Це презирство було не тільки наслідком аристократичної пози (хоча Байрон довго вважав професійні літературні заняття неприйнятними для пера Англії).

Йому завжди подобались письменники, які були також людьми справи та практично здійснювали свої принципи Данте, Мільтон, Руссо, Поп захоплювали Байрона участю в політичній і літературній боротьбі свого часу, і возвеличує він, перш за все, саме їх суспільний темперамент, що не дозволяв задовольнятися тільки поезією. Однієї творчості, на думку Байрона, для людини мало. Все життя він рвався до діяльності, яка була б гідна його сил, перетворювала б ідеї його творів, надавала б єдності його життєвій і естетичній позиції. Таку діяльність він знайшов у Греції. В розпал плідної самозреченої праці, в якій він виявив не другорядний, а справді державний розум, Байрон після короткої хвороби помер 19 квітня 1824 р.

Поет помирав мужньо і спокійно. Він зробив все, що міг, і віддав життя за Грецію, про яку так багато з юності мріяв і писав. В смерті він отримав той духовний абсолют, пошукам якого було присвячене його життя. Бажана єдність була здобута самою дорогою ціною.

Навіть сьогодні не можна не захоплюватись байронівськими пристрасними героями: революціонерами, скептиками, насмішниками, людьми “резкого, охлаждённого ума” і почуттів, живих, страждаючих, незважаючи на втрату ілюзій, гордих, непокірних, відважних, що здатні відстоювати свою правоту і чесність як і сам автор.

Особисто мене вразив, приголомшив образ Мазепи з однойменної поеми. Той епізод, де любовна пригода 50-літньої давності оживає в розповіді самого Мазепи в найдрібніших деталях, з усіма атрибутами романтичної поетики: таємничого пейзажу - бурхливого, зловісного; баладного сюжету, високої патетики:

…Я мав гарячу кров дідів,

Що від образи хвилювалась

І враз на ворога пускалась,

Мов люта гадина-змія, -

Не диво, що на хвильку тіло

Під гнітом тих страждань зомліло…

Шалено закрутився обрій -

Та ба! Прив'язаний був добре!

Завмерло серце, тьма в мізку,

Щось хвильку стукнуло в виску

І стало… Небо і простір

Великим колесом кружляли,

Дерева п'яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір…[2. c. 457]

Для того, щоб читач повірив у щирість ліричного спогаду Мазепи, Байрон вдається до змалювання дисонансів, риторичних висловлювань, діалогів, емоційно-забарвленої лексики, містких несподіваних метафор, сповнених контрастів, порівнянь і запитань.

Для мене герої Байрона ототожнюються з його особистістю. Такі ж великодушні, щедрі, чуйні, неодмінно готові допомогти страждаючим, слабким, здатні до самопожертви заради інших. І в той же час вони непізнані й недосяжні, як всесвіт.

Список використаних джерел

Byron, George Gordon (Lord) Poetical Works. - London: Oxford University Press, 1975, - 345 с.

Байрон Дж. Г. Вибпрані твори. Під ред. Ю.М. Кондратова. - К., 1979. - 566 с.

Байрон Дж. Г. Избранное - М: Рипол Классик, 1999 г., - 832 с.

Веселовский А. Джордж Гордон Байрон. - М., 1987, - 388 с.

Вяземский А. Избранное. - М., 1991., - 258

Григорьев А.А. О правде и искренности в искустве. - М., 1964, - 258с.

Дьяконова Л.Я. Лирическая поэзия Байрона. - М.: Наука, 1975. - 278 с.

Елистратова А.А. Джордж Гордон Байрон. - М., 1972. - 230 с.

Жирмунський В. Байрон і Пушкін. - Л., 1978, - 298 с.

Жуковський В. Листи. - М., 1969, - 346 с.

Клименко Е.И. Байрон. Язык и стиль. - М., 1960, - 242 с.

Пушкин А.С. Полное собрание сочинений, т. Х - M., 1976, - 648 с.

Розанов М. Джордж Байрон. - М., 1988, - 258 с.

Рилeeв К. Собрание сочинений. - М., 1978, - 768 с.

Шеллі Передмова до драми «Еллада», - М., 1964, - 179 с.


Подобные документы

  • Эволюция героя в творчестве Байрона. Жанр лиро-эпической поэмы. "Паломничество Чайлд-Гарольда". Цикл "Восточных поэм". Байрон-драматург. "Эпос современной жизни". Сатира Байрона. "Дон Жуан". В чем причина "скорби" Байрона? Место Байрона в романтизме.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 14.05.2004

  • Особливості змісту поеми "Галілей" та її місце в українській літературі. Становлення творчої особистості Євгена Плужника. Своєрідність його світоглядної позиції й відгуки критиків на творчість поета. Образ героя та трагізм ліричного "Я" в поемі "Галілей".

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 14.11.2011

  • Твір Новаліса як гімн нездоланному коханню, наповнений потужними образами і спогадами. Поступова еволюція ліричного героя, з яким ототожнює себе автор, зміни поглядів та ідей. Шлях героя до поступового розуміння плинності і непостійності всього живого.

    реферат [21,1 K], добавлен 21.02.2010

  • Романтизм - направление в мировой литературе, предпосылки его появления. Характеристика лирики Лермонтова и Байрона. Характерные черты и сравнение лирического героя произведений "Мцыри" и "Шильонский узник". Сравнение русского и европейского романтизма.

    реферат [63,7 K], добавлен 10.01.2011

  • Тематика і зміст ліричної автобіографічної збірки Івана Франка "Зів'яле листя". Розкриття душевної трагедії і страждань ліричного героя, що викликані тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням. Ставлення автора до коханої дівчини.

    реферат [16,7 K], добавлен 19.12.2011

  • Переживання самотності як емоційна константа ліричного героя у поезії Тодося Осьмачки. Зустріч, що не сталася - типова ситуація, навколо якої обертається ліричний сюжет інтимної лірики поета. Коротка характеристика ліричних віршів Тодося Осьмачки.

    реферат [26,1 K], добавлен 20.09.2010

  • Актуальність сучасного дослідження проблем та складності характеру Холдена Колфілда. Побудова образу головного героя повісті на сплетінні фізичної недуги та повільного звільнення Холдена від егоцентричності. Холден Колфілд як аутсайдерький тип героя.

    реферат [32,7 K], добавлен 01.03.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.