Софокл майстрово збудував події в трагедії, чергуючи моменти ослабіння дії з його усе більш наростаючою напругою. Вузлову роль у дії грають у нього перипетії, зв'язані з сценами пізнавання. Так, в мить, коли вперше з'являються у Едіпа страшні підозріння, несподівано неначе настає прояснення: прибуває з Корінфа вісник, що повідомляє про смерть батька і запрошує його зайняти престол. У смерті батька у Едіпа є одна утішаюча обставина: батько помер своєю смертю. Проте боячись другої частини зробленого його колись передбачення (браку з власною матір'ю), Едіп відмовляється від престолу. Бажаючи заспокоїти Едіпа, вісник повідомляє його, що Поліб і Меропа - його приймальні батьки. І таким чином за коротким моментом ослабіння тривоги слідує етап зростаючого страху. Чим далі, чим ясніше для героя, що проклятий вбивця - це він сам. Проте Едіп не зупиняється в з'ясуванні обставин, навіть коли його благає про те дружина:

Коль життя тобі миле, благаю богами

Не запитуй… Моєї досить муки! [11, c. 70]

Не дивлячись на те, що герой - носій трагічної провини, образ його величний, монументальний. Герой зазнала поразка в боротьбі з долею, з волею богів. Проте він не виглядає жалюгідною іграшкою в їх руках. Свою гідність Едіп затверджує з новою силою в завершальному акті самонаказання. Він карає себе самого за мимоволі досконалі злочини, карає жорстоко і одночасно символічно. Герой виколює собі очі, очі, які були сліпі і не допомогли йому вчасно розгледіти істину. Він також вважає для себе неможливим споглядати тих, кого він поганив своїм злочином:

Зійшовши в Аїд, якими б очима

Я став дивитися батьку в обличчя

Або матері нещасною? Я перед ними

Настільки винен, що мені і петлі мало! [11, c. 81]

Завершує трагедію сумне прощання Едіпа з дочками, за яким слідує остання пісня хору. У ній звучить сумна думка про обмеженість людського знання, непостійність людського щастя. Сумна доля Едіпа стає для хору підставою того, що нікого не можна назвати щасливим, поки він не досяг межі життя.

До оповіді про Едіпа Софокл знов повернувся в своїй останній трагедії «Едіп в Колоні», поставленою вже після смерті поета. У цій трагедії показана доля вигнаного Едіпа. У своїх поневіряннях, супроводжуваний Антігоной, Едіп досягає передмістя Афін. Тут його, змученого, тепло зустрічає цар Тезей. За минулий час Едіп багато перестраждав і передумав. Цього разу на його образі розвивається тема спокутування гріха стражданням. Просвітлений герой приходить до свідомості власної справедливості унаслідок того, що він був жертвою невідання, а пізніше багато страждав із-за мимоволі досконалих злочинів. Тепер він відчуває себе таким, що очистився і здатним принести благодіяння країні, де знайде останнє заспокоєння. Остання обставина відкривається і таким, що оточує. Дочку Едіпа, Ісмена, приносить звістку оракула про те, що вічна благодать зглянеться на ту країну, де Едіпа спіткає смерть.

Сини, що вигнали Едіпа з Фів, починають схиляти його до повернення. Поліник вимагає від нього також підтримки в боротьбі за престол. Розгніваний Едіп відхилює ці домагання. Він залишається на землі Тезея, правителя справедливого і людяного, гостинного і безкорисливого. Пісні хору прославляють Афіни і Колон, батьківщину Софокла. Хор оспівує край, якому протегує сама природа, де зосереджене все найпрекрасніше, і закликає богів до незмінного заступництва цій землі:

З'явитеся сюди, небожителі!

Нині подайте, благаю

Свою двоєдину допомогу

Цьому краю і всім

Його населяючим громадянам!

(Пер. С. Шервінського) [11, c. 83]

Таким чином, дослідження трагедії дозволяє побачити, що при всьому торжестві божественної волі на першому плані в Софокла людина, прагнуча діяти самостійно, осмислено, із збереженням здатності відповідати за свої діяння. Кращі з софокловських героїв і в несприятливих обставинах прагнуть зробити все можливе для виконання обов'язку, відповідності високим етичним законам і нормам. Аристотель в «Поетиці» наводить слова Софокла про те, що в особі своїх героїв він змальовував людей такими, «якими вони мають бути». Примітна також цілісність героїв Софокла, у важких обставинах тих, що зберігають вірність собі, незмінність кращих відчуттів і намірів. Софокл використовує найрізноманітніші засоби для характеристики персонажів: порівняльне зіставлення, монологи, діалоги, порівняння з міфології, світу природи і так далі Виразна мова героїв: короткі, всілякі по тональності фрази, питання, вигуки, багатокрапки. Все це додає жвавість, схвильованість і природність інтонаціям. Виразні також монодії (сольні партії) героїв, яскраво передавальні їх стан. Виразність і цілісність героїв Софокла, композиційну єдність його драм створили Софоклу славу художника ясного, гармонійного, величного. Не випадково його героїв порівнювали з образами сучасної скульптури, що представляє ідеал спокійної величі і гідності. Глибина думки і високий рівень художньої майстерності сприяли збереженню драм Софокла в скарбниці світової драматургії.

Адже і до цього дня в театрах світу продовжують ставити драми Софокла. А якщо ставлять, означає людям подобається, люди ходять на спектаклі. Означає теми, яких торкнувся Софокл в V столітті до н.е. актуальні і в XXI у вже нашої ери. Тобто, творчості Софокла більше 2400 років. І воно ще живе, адже стільки сталося за цей час, здавалося все змінилося, та ні не все.

Правильно говорять: «Смертна людина, мистецтво - безсмертно».

Висновок

Софокл - великий грецький драматург, що подарував нам один з самих чудових творів людської цивілізації, - трагедію «Цар Едіп». В центрі сюжету коштує людина, визначаючи тему трагедії - тему етичного самовизначення особи.

Софокл розкриває перед нами питання уселенського масштабу: хто вершить долю людини - боги, або ж він сам? У пошуках відповіді на це вічне питання герой трагедії Едіп пішов з рідного міста, практично прирікаючи себе на вірну загибель. Боги передрекли йому убити свого батька і одружуватися на своїй матері. Він знайшов, як йому здавалося, вірне рішення: піти з рідного будинку.

Але Едіп, на жаль, не зрозумів найголовнішого: боги визначають лише загальну подобу долі людини, її напрям, одну з можливих гіпотетичних версій майбутньої реальності. Все інше залежить лише від самої людини, від його особи, від того, що в нім приховане.

Своїм пророкуванням боги Олімпу вказали Едіпові, що він здатний убити батька і одружуватися на матері, і саме тому він має бути постійно напоготові, не даючи вирватися тим воістину страшним здібностям, які в нім поміщені. Але він прийняв все буквально і не побачив тієї істини. І лише в найостанніший момент, у момент духовного прозріння він розуміє, яким сліпим він був тоді, і на знак цього виколює собі очі. Тим самим він виражає головну ідею трагедії: не боги вершать долю людини, але він сам.

Доля, невідворотність - ніщо в порівнянні з людиною, що розуміє і усвідомлює своє етичне і духовне єство.

Список літератури

1. Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. - М., 1973.

2. Анпеткова-Шарова Г.Г., Чекалова Е.И. Античная литература. - Л., 1989.

3. Античная литература. - 4_е изд. / Под ред. А.А. Тахо-Годи. - М., 1986.

4. Античная литература. Греция: Антология: В 2_х ч. / Сост. Н.А. Фёдоров, В.И. Мирошенкова. - М., 1989.

5. Античная поэтика. - М., 1991.

6. Гаспаров М.Л. Занимательная Греция. - М., 1995.

7. Каллистов Д.П. Античный театр. - Л., 1970.

8. Козаржевский А.Н. Античное ораторское искусство. Пособие по спецкурсу. - М., 1980.

9. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

10. Лосев А.Ф. Античная драма. - М., 1970.

11. Лосев А.Ф. Гомер. - М., 1960.

12. Мифологический словарь. / Под ред. Е.М. Мелетинского. - М., 1991.

13. Мифы народов мира: В 2_х т. - М., 1982.

14. Парандовский Я. Мифология. - М., 1971.

15. Покровская З.А. Античный философский эпос. Лекции по спецкурсу. - М., 1979.

16. Радциг С.И. История древнегреческой литературы. - М., 1977.

17. Словарь античности. / Пер. с нем. - М., 1994.

18. Тахо-Годи А.А. Греческая мифология. - М., 1989.

19. Тронский И.М. История античной литературы. - 4_е изд. - М., 1983.

20. Фёдоров Н.А. История античной литературы. Методические указания. - М., 1977.

21. Фёдоров Н.А., Мирошенкова В.И. Античная литература. Рим: Хрестоматия. - М., 1981.

22. Чистякова Н.А. Античная эпиграмма. Пособие по спецкурсу. - М., 1979.

23. Чистякова Н.А., Вулих Н.В. История античной литературы. - М., 1972.