Новелістика Проспера Меріме

В 30-х-40-х роках П. Меріме друкувався дуже часто як мистецтвознавець, археолог, історик, художній і літературний критик, перекладач російської літератури. Писав він в цей період набагато більше, ніж в 20-х роках. Але його вимогливість до себе як до художника тепер надзвичайно зросла, він став настирливо прагнути досконалості, довго і ретельно працювати над кожною зі своїх новел. Чи можна дивуватися, що їх не особливо багато, якщо над "Венерою Ілльською" автор працював два роки, а "Коломба" була ним переписана шістнадцять разів.

Незабаром після виходу збірки "Мозаїка", у серпні 1833 року П. Меріме публікує один з найкращих своїх творів, присвячених життю сучасного французького суспільства, - новелу або, як її часто називають, повість "Подвійна помилка". Новела ця, що незабаром звернула на себе увагу Пушкіна, який зарахував її до небагатьох "надзвичайно чудових" творів "в глибокому й жалюгідному занепаді нинішньої французької літератури", фактично продовжила тему "Етруської вази", тему згубної дії великосвітського середовища на людську долю. Навіть ті персонажі новели, що чимось протистоять суспільству - Жюлі й Дарсі, показані як його органічне породження. На відміну від героїв "Етруської вази", вони, несучи в собі певні позитивні якості, все ж належать своєму середовищу до кінця. У "Подвійній помилці" вперше поставлено проблему, яку у французькій літературі так активно і так успішно розв'язуватиме Бальзак, - проблему пануючих над людиною грошей. Не піднявшись до широти бальзаківського узагальнення, Меріме, однак, показав, що гроші є першопричиною скалічених життів і, зрештою, несуть героям загибель.

Подій як таких у "Подвійній помилці" мало. Світська дама Жюлі де Шаверні - дружина типового представника паризької фінансової знаті, жінка, яка глибоко страждає від усвідомлення своєї приниженості, - шукає духовного відродження в коханні до колись захопленого нею Дарсі, нині самовпевненого дипломата. В пориві відчаю Жюлі щиро вірить, що вона кохає Дарсі і в цьому коханні може здобути щастя. І коли Жюлі зрозуміла, що Дарсі давно вже до неї байдужий і дивиться на її благородне, як їй уявляється, поривання лише як на звичайну любовну втіху - думка про власну ганьбу стає для неї нестерпною: Жюлі помирає.

По суті, кожний з героїв "Подвійної помилки" - егоїст. Але якщо егоїзм пана Шаверні, що розцінює всіх людей, зокрема й свою дружину, лише з позиції вигоди, постає в неприкрашеному, оголеному вигляді, якщо егоїзм Дарсі виступає породженням його безпросвітного скептицизму (в Дарсі, до речі, втілено деякі риси самого Меріме), скептицизму, що атрофував у ньому здатність відрізняти щирість від брехні, - то себелюбство Жюлі має інший, сентиментально-екзальтований характер: вона шукає співчуття в того, кому сама колись нанесла глибоку душевну рану. Жоден з персонажів "Подвійної помилки" не піднімається над своїм оточенням, не протистоїть своєму середовищу. Ця особливість героїв "Подвійної помилки", ще відрізняє твір, як зазначалось, від "Етруської вази", свідчила про дедалі глибше осягнення письменником суті суспільних стосунків буржуазної Франції.

У "Подвійній помилці" Меріме досягає високої художньої досконалості. Переконливішим, порівняно з "Етруською вазою", стає тут психологічне мотивування вчинків і переживань героїв. У новелі немає сенсаційних подій, що звичайно привертали і ще не раз привертатимуть увагу Меріме.

Дія наче переноситься з зовнішнього у внутрішній світ - у світ психологічних конфліктів і переживань. Мова новели - невимушена навмисно проста, відверто полемічна. Вона протистоїть романтичній манері викладу.

Полеміка автора "Подвійної помилки" з романтизмом виявилась, зокрема, в характерному вставному епізоді новели - історії врятування туркені, яку звинуватили в невірності чоловікові і, згідно з жорстокими звичаями Туреччини, збирались кинути в море. Ця історія розповідається в новелі двічі. Перший раз оповідачем виступає світська дама, якій здається, що вона передає зміст "справжнього роману":

"Дарсі перебував у Туреччині, досліджував якісь там руїни на березі моря. Раптом він бачить, що до нього прямує похмура процесія. Чорні німі раби несли мішок, що ворушився, наче в ньому було щось живе... Дарсі дивиться на мішок, чує глухий стогін і одразу ж здогадується про жахливу правду. Він питає в німих рабів, що вони збираються робити, - ті замість відповіді оголюють кинджали. На щастя, Дарсі був добре озброєний. Він примушує тікати невільників і вивільняє, нарешті, з цього огидного мішка жінку чарівної краси..." (22: 41). Вдруге цю історію чуємо від її безпосереднього учасника - Дарсі: "Я підвів очі і побачив, що до нас наближається осел з перекинутим через його спину величезним клунком... Мішок порівнявся з нами; ми явно побачили, що в ньому щось ворушиться, і навіть чули щось на зразок стогону чи гарчання, що долинало з нього. Хоч Тірріл і любить попоїсти, йому не чужі рицарські почуття. Він скочив, як шалений, підбіг до погонича і запитав у нього по-англійському (такий він був нестямний від гніву), що він везе і що має робити зі своїм вантажем. Погонич і не подумав відповідати, але в мішку щось заборсалось, і почулись жіночі крики... Схопивши гілку, на якій під час полювання була закріплена моя парасолька, я став нею розмахувати, загрожуючи невільникам і погоничу з найвойовничішим поглядом. Вона спритно вистрибнула з мішка і без особливої ніяковості звернулася до нас з промовою, безперечно, дуже "патетичною, з якої ми, проте, не зрозуміли жодного слова... Красива?. Так, досить красива, але надто товста і, за звичаями країни, уся вимазана рум'янами і білилами..." (22: 45). Зрештою, врятована туркеня втікає з кухарем... У зіставленні цих двох розповідей видно справжню іронію. Меріме іронізує над світськими плітками, над романтичною екзальтацією любителів гострих відчуттів. Безперечно, це насмішка над популярним романтичним сюжетом.

Новелу "Подвійна помилка" звичайно розглядають як тонкий психологічний етюд, історію трагічної помилки жіночого серця. Але це не тільки аналіз переживань ображеною вульгарністю чоловіка героїні, яка стає жертвою сумної помилки, прийнявши хвилинне захоплення, холодним і спустошеним егоїстом Дарсі за справжнє велике відчуття і соціальна новела, що містить пряме засудження світського суспільства, яке ховає зовнішнім виглядом грубу вульгарність і низовину відчуттів і думок. У "Подвійній помилці" П. Меріме вперше ставить тему грошей, грошових відносин, які стали визначальним початком в житті людей. Шлюб Жюлі Шаверні, що став початковим моментом всієї трагічної ситуації новели, це типова шлюб-операція, влаштована "послужливими людьми", які "неабияк клопотали, щоб упорядкувати матеріальні справи". Не досягаючи в трактуванні цієї теми сили і глибини розкриття матеріальних основ життя суспільства, властивих Бальзаку, П. Меріме проте підкреслює залежність доль персонажів новели від грошових відносин.

Для новели "Подвійна помилка" характерна сміливість і гострота постановки соціальної проблеми, тонка іронія в зображенні нікчемності і вульгарності людей світського кола (образи Шаверні, Шатофора, Дарсі, сцена обіду у Шаверні, в театрі, в салоні пані Ламбер), глибина психологічного аналізу. Все це, а також і чіткість композиції, відмінною строгою відповідністю частин, підлеглістю всіх елементів новели єдиному задуму - розкриттю безмежної вульгарності суспільства і панування в ньому грошових відносин, що руйнують людське існування, виняткова природність і простота викладу роблять цю новелу одним з кращих творів П. Меріме.

О. Пушкін в короткій передмові до "Пісень західних слов'ян" згадує про "Подвійну помилку" як про один з чудових творів французької літератури, "цей невідомий збирач, - пише О. Пушкін про автора збірки "Гюзла", - був не хто інший, як П. Меріме, гострий і оригінальний письменник, автор "Театру Клари Газюль", "Хроніки часів Карла IX", "Подвійної помилки" і інших творів, надзвичайно чудових в глибокому і жалюгідному упадку нинішньої французької літератури" [39: 55].

"Подвійна помилка" - найбільша з написаних на той час новел П. Меріме. Це й давало підстави деяким літературознавцям вбачати в ній жанрові ознаки оповідання, повісті і навіть роману. В ній справді багато епізодичних дійових осіб і - що загалом не властиво творам П. Меріме - чимала кількість описів. Гадаємо, проте, що "Подвійну помилку" правильніше іменувати новелою: дію в ній сконцентровано переважно навколо однієї події - зустрічі Дарсі з Жюлі, решта ж епізодів займає підпорядковане місце. Усе це стосується і всіх подальших творів Меріме, обсяг яких часом значно перевершує "Подвійну помилку"

3 1834 року розпочинається тривале співробітництво Меріме з редакцією паризького журналу "Ревю де монд" Саме в цьому журналі з'явиться цілий ряд творів П. Меріме, серед них ті, що принесуть письменникові всесвітню славу. Першою опублікованою в "Ревю де монд" новелою П. Меріме була новела "Душі чистилища" - перший художній твір про Іспанію, написаний після піврічного перебування в країні. У ці роки ім'я П. Меріме вже було добре відоме французьким читачам. Здавалось би, трохи "насмішкувату, - за словами А.В. Луначарського, - гримасуючу машкару його творів час було зняти. Але, як не дивно, "Душі чистилища" стали черговою містифікацією П. Меріме, щоправда, здійсненою цього разу в трохи дивній тюрмі. Новела вийшла за підписом її справжнього автора, але його обличчя черговий раз було змінене. Тепер він - спостерігач подій, одержимий свідомістю церковного благочестя. людина зацікавлена, яку глибоко ображають вчинки героя: спочатку він обурюється, але зрештою віддається релігійному умиротворенню. Підробка під благочестиву людину далекого минулого настільки вдалась Меріме, що багато сто з сучасних йому критиків повірили у відмову автора від атеїстичних переконань, не маючи підозри, що вони зіткнулись ще з однією "насмішкуватою, гримасуючою" його машкарою.

Ще до своєї першої закордонної подорожі П. Меріме домігся певних успіхів у відтворенні національного колориту, історичного і сучасного, але після відвідин Іспанії він відтворює його з такою переконливістю, яка раніше була властива лише внутрішньому світу його героїв. "Душі чистилища" буквально заповнені ароматом ренесансної Іспанії - Іспанії Філіппа II і герцога Альби. Вона впізнається в усьому - і в поєдинках, і в нічних бойовищах, і в любовних інтригах. Письменник, - цього ніколи раніше не було, - справді наповнює свій твір жанровими сценами, деталями, подробицями, описом побуту. В майстерності відтворення національного й історичного тла автор "Душ чистилища" домігся величезних успіхів.

Ідейно-психологічне життя Іспанії XVI ст., полярним виразом якого були два персонажі ("Душ чистилища" - легендарний спокусник Дон Хуан де Маранья і атеїст-безбожник дон Гарсія Наварро, - зображене П. Меріме з позицій гуманізму тих літ, бо "до вчинків людей, що жили в XVI ст., - згадаймо відомі слова з передмови до "Хроніки часів Карла IX", - не можна підходити з міркою XIX". Події, про які розповідається в "Душах чистилища", сповнені трагічних ситуацій і зловісних передчуттів, що давало свого часу привід згадувати у цьому зв'язку іспанських трагіків і зокрема - Кальдерона. Але, по суті, тут інший ідейно-психологічний зміст. П. Меріме продовжив у цій новелі розпочату ще в "Хроніці часів Карла IX" війну з католицькою реакцією і дворянським індивідуалізмом, тобто з тим, що для Франції 30-х років продовжувало зберігати сучасний смисл.

Історію Дон-Жуана, що багато століть була предметом всіляких інтерпретацій в літературах майже всіх європейських країн, у Меріме подано по-своєму, різко відмінно від традиційних тлумачень. Зараз взагалі навряд чи можна відшукати її літературне джерело. З незмірного моря літератури про Дон-Жуана Меріме, безперечно, був добре обізнаний і з "Севільським спокусником" Тірсо де Моліни, і з "Дон-Жуаном" Мольєра, і з "Дон-Жуаном" Гофмана, і з "Дон-Жуаном" Байрона. Проте навряд чи ці твори стали для нього взірцем. На відміну від усіх популярних інтерпретацій легенди про Дон-Жуана, що вкладали в цей образ тою чи іншою мірою якийсь позитивний смисл, Дон-Хуан Меріме поданий винятково в темних тонах. Йому притаманні цинізм, егоїзм, жорстокість, себелюбство і невгамовна жадоба насолод. Його не бачимо в оточенні осіб, що в нашій уяві звичайно з ним пов'язуються (донна Анна, Командор та ін), - він показаний у зв'язках зі своїм середовищем - середовищем середньовічного дворянства.

Дон-Хуан двоєдушний. Тонка, ледь вловима іронія в інтонаціях оповідача видає його справжнє ставлення до двоєдушності свого героя. В цьому розумінні слід віддати рішучу перевагу іншому персонажеві "Душ чистилища" - дону Гарсія. Мало чим відрізняючись від Дон-Хуана в своїй світській поведінці, він не дозволяє собі так, як той, цинічно лицемірити.

Ідейно-художня функція цих двох образів зводиться до викриття релігії і, головне, всепоглинаючого індивідуалізму. Індивідуалізм лицемірний (Дон-Хуан) і войовничий (дон Гарсія) є явищами однаковою мірою антигуманними - такий висновок напрошується з зіставлення цих двох образів.

Новела "Душі чистилища" пов'язана з попередніми творами П. Меріме - із "Хронікою часів Карла IX", і з "Етруською вазою", і з "Подвійною помилкою". Водночас вона належить новому етапові його творчої еволюції. Реалістичне відтворення іспанського колориту, вміле поєднання документальної вірогідності з психологічною переконливістю, соціальне мотивування людських характерів - все це говорить про "Душі чистилища" як продукт художньої зрілості письменника.

Наступна новела П. Меріме "Венера Ілльська" з'явилася лише через три роки після "Душ чистилища", 1837 року. Попередні кілька років, як зазначалось, було віддано роботі по збереженню і реставрації археологічних пам'яток Франції і пов'язаним з нею численним поїздкам країною. Поїздки, як відомо, не лише розширяли кругозір письменника, не лише збагачували його яскравими життєвими враженнями, але й давали часом матеріал для його новелістичних сюжетів. У "Венері Ілльській" живі враження Меріме від поїздки на південь і недовгого перебування в маленькому провінційному містечку Іллі дозволили йому настільки повнокровно й правдиво передати атмосферу французької провінції, що деякі сучасники письменника, серед них французький вчений і літератор Елуа Жоано, вважали описану в новелі статую Венери справжньою археологічною знахідкою. Відомості про неї потрапили навіть у пресу.

Сюжет "Венери Ілльської" мав, безперечно, літературне походження - Меріме відкрито сказав про це в листі до Елуа Жоано від 11 листопада 1847 року, пославшись на твір старогрецького сатирика Лукіана "Любитель брехні" (з якого, до речі, взято епіграф до новели) і на одну з середньовічних легенд, але численні подробиці побуту південно-французької провінції, розкидані по всій новелі, надають їй характеру документально точної, при напівфантастичному сюжеті, інформації.

Вміння реалістично змальовувати обставини, за яких розвивається дія, - вміння, яке на той час виявилось і в екзотичних, і у "французьких" новелах Меріме, - зумовило реалістичну структуру "Венери Ілльської", її життєво переконливу основу. Сам Меріме навіть 1857 року, вже будучи автором таких всесвітньовідомих творів, як "Кармен", "Коломба", "Арсена Гійо", продовжував вважати "Венеру Ілльську", як він казав, своїм шедевром. Мотив жорстокої чарівності дістав свій дальший розвиток у новелі "Кармен".

Взагалі в новелістиці Меріме 30-40-х років спостерігається тенденція до чергування національно французьких сюжетів з екзотичними.

Після "Подвійної помилки" з'явились, як зазначалось, "Душі чистилища", що, в свою чергу, змінились "Венерою Ілльською". Але якщо в "Подвійній помилці" розкрився світ столичної аристократії, то у "Венері Ілльській" автор змальовує провінційне французьке товариство, що зазнає тих же згубних грошових впливів, які зазнавали завсідники паризьких салонів. Напівфантастичний сюжет новели - бронзова статуя Венери, що раптом ожила, вбиває у першу шлюбну ніч Альфонса Пейрорада, який осквернив почуття кохання, оскільки він одружився з меркантильних міркувань, - розгорнуто в реальних життєвих обставинах, в міщанській атмосфері родини Ілльського знавця старовини Пейрорада, що знає ціну багатству і через те йому зовсім чужі духовні інтереси.

Думка про невідворотну помсту в новелі Меріме, мається на увазі, але відкрито не проголошується. І було б помилково зводити символічний образ Венери лише до цієї думки. Венера, як відомо, - богиня краси. Але в Ілльської Венери краса набуває особливого характеру, що мало чим нагадує традиційно античний. Жіноча краса для Меріме - це не лише умиротворююча чарівність обличчя і постаті, але й щось попереджаюче грізне. Венера чарівна до болю. Така краса приносить страждання. Чарівність Ілльської Венери в чомусь межує зі злістю. Багатозначний напис на статуї - "Бережись люблячої" - витлумачується автором-оповідачем цілком певно: "... Художник хотів застерегти того, хто дивиться на статую, від її жахливої краси" [28: 44]. Меріме дає читачеві підстави вбачати у Венері Ілльській якийсь універсальний, далеко не єдиний у своєму роді сенс. Ось, наприклад, які відчуття викликало в нього знайомство з нареченою Альфонса: "Вона була не лише красивою, але й чарівно принадною. Я захоплювався цілковитою природністю всіх її відповідей, а вираз доброти, не позбавлений, проте, легкого відтінку лукавства, мимоволі змушував мене згадати Венеру мого хазяїна. При цьому уявному порівнянні я запитав себе, чи не залежить значною мірою та особлива краса, що в ній неможливо було відмовити статуї, від її схожості з тигрицею, бо енергія, хоч би і в поганих пристрастях, завжди викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення?" (23: 33) У підкреслених нами словах те болісне, фатальне питання, відповідь на яке Меріме шукатиме все життя.

У "Венері Ілльській" мотив злої пристрасті, жорстокої чарівності - мотив, що час від часу пробивався в попередніх новелах Меріме, - залунав, нарешті, відкрито. Він дістане свій дальший розвиток в наступних новелах письменника, особливо в "Коломбі" і "Кармен".

"Коломба" - найбільший обсягом твір Меріме, що тяжіє до повісті як своїми розмірами, так і ускладненою, порівняно з іншими його новелами, дією, - була написана після чергової тривалої перерви, 1840 року, на матеріалі службової поїздки Меріме на Корсику (1839). Мабуть, жоден твір Меріме не мав за життя автора такого величезного успіху: понад двадцять прижиттєвих видань "Коломби" підтверджують це.

На відміну від першої "корсиканської" новели "Матео Фальконе", "Коломбу" Меріме написав під безпосереднім враженням, що лишило в душі письменника найпомітніший слід. Перебуваючи на Корсіці, він познайомився з Коломбою Бартолі - на той час вже літньою жінкою, - що й стала йому за прототип героїні. Втім, портрет писався з дочки Коломби - корсіканської красуні Катерини, яка запам'яталась Меріме на все життя. Ця дивна сім'я в минулому справді була причетна до жорстокого звичаю кровної помсти. На противагу героїням новел Меріме з французького життя - Матильді з "Етруської вази" і Жюлі з "Подвійної помилки", - Коломба не ворожа своєму оточенню. Тут немає протиставлення героїні її середовищу. Навпаки, всіма своїми якостями - прийнятними і неприйнятними для європейця - вона належить своєму середовищу.

Все життя героїні "Коломби" визначається і коригується суворими законами її оточення, пануючими в ньому уявленнями про честь і обов'язок. Почуття обов'язку не показане в новелі якимось прикрим забобоном, що вносить дисонанс у цільний і по-своєму складний характер Коломби; навпаки, всі її неабиякі якості - волелюбність, відвага, душевна щедрість, почуття власної гідності - немислимі поза зв'язком з її дикою, з погляду цивілізованої людини, вірністю звичаєві. Ця вірність не лише вживається з імпонуючими нам рисами Коломби, але й надає їм особливого характеру: для Коломби відмовитись від свого священного обов'язку - помсти за невинно вбиту близьку людину - означало б поставити під сумнів свою власну гідність. Те, що несумісне для європейця, - фанатична жадоба помсти і дивовижна жіночність, середньовічна жорстокість і тяжіння до домашнього вогнища, - властиве Коломбі. Вона прекрасна своєю цільністю, відсутністю тієї хворобливої роздвоєності, що так часто оволодіває духовно багатими натурами. Коломба і у великосвітському товаристві залишається людиною свого середовища, свого життєвого укладу. У ній живе втілення тієї "енергії, що, - за словами автора "Венери Ілльської", - хоч би і в поганих пристрастях, завжди викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення". Меріме і милується своєю героїнею, і здригається від її "чарівної жорстокості".

Якщо в "Матео Фальконе" цільності натури головного героя ніщо не загрожує, то Коломбу втягнуто в досить складну систему суспільних відносин, що можуть завдати шкоди її гармонійності. Знаменно, що вона незмінно залишається вірною собі.

Ситуація, покладена в основу "Коломби", ускладнена багатьма побічними, хоч так чи інакше з нею пов'язаними, темами, колізіями, дійовими особами. У новелі багато персонажів, багато суспільних типів. Тут знайомимось, наприклад, з представниками протилежного Коломбі світу, і насамперед - з її кровними ворогами, родиною адвоката Баррічіні, що цілком поринув у владу інтриг, хабарів, махінацій, грошей. Автор показує і європейців іншого ґатунку - батька й дочку Невілей, що, очевидно, покликані уособлювати справжню, на думку Меріме, аристократію. Лідія Невіль - романтична, екзальтована дівчина, якій набридли паризькі розваги і яка вирушає на Корсику, щоб згодом розповідати людям свого кола про зустрічі з "корсиканськими бандитами", - не викликає в Меріме особливого осудження. В ставленні до неї у автора більше поблажливості, ніж іронії. З усього видно, це - данина аристократичним захопленням Меріме. У міс Лідії немає справді глибоких почуттів, сильних пристрастей, нестримної самовідданості. її аристократизм містить у собі дещо буденно пересічне. Чарівність світської Лідії несумірна з чарівною дикістю Коломби. Якщо Коломба, котра ніколи, як виявилось, не чула імені Данте, залишається все ж глибоко поетичною натурою (вона - відома в себе на батьківщині народна поетеса), то аристократизм міс Лідії наочно спростовує і свою форму, і свою сутність. Письменник, повторюємо, не осуджує Лідії, але він не відмовляється від шукань своєрідного компромісу, що б ньому поєднувалися б самозречення Коломби з цивілізованою гуманністю родини Невілів. Наслідком таких шукань був образ брата Коломби - Орсо, чиїми руками мужня корсіканка жадає помститися за кров батька (неписаний закон вимагав, щоб виконавцем цього варварського звичаю був неодмінно чоловік). Орсо - лейтенант армії Бонапарта - людина, і яка засвоїла норми поведінки цивілізованого світу і водночас прислухається до голосу крові, тобто так і не розірвала зв'язків з батьківським, первісним способом життя. Він, європеєць, не дозволяє собі вбивати з-за рогу, як того вимагають правила кровної помсти, але він не може піднятися до рішучого захисту невинних жертв. В характері Орсо немає приголомшливих пристрастей його сестри, він досить ординарний, хоч часом і переступає грані дозволеного цивілізованим світом.

Якщо в новелах "Мозаїки" ("Матео Фальконе", "Таманго" та ін) Меріме, не ідеалізуючи екзотичного світу, все ж надає йому перевагу перед цивілізацією, то в "Коломбі" протиставлення цих світів має складніші форми. Продовжуючи пошуки ідеалу і з кожним роком зневірюючись у можливості знайти його серед "нецивілізованих" людей, автор "Коломби" показав в образі Орсо певну рівнодію між своїми первісними і "цивілізованими" персонажами. Втім, це ще не був ідеал.

У "Коломбі" П. Меріме продовжив розпочате ще в 20-і роки розвінчування романтичної екзотики. На прикладі міс Лідії він показав, як руйнуються романтичні уявлення європейця про місцевий колорит екзотичних країн. Зіткнувшись з жорстокою екзотикою Корсики, міс Лідія одразу тверезіє і переглядає свої колишні життєві уподобання.

Непоясненний, фатальний трагізм життя виявляється у П. Меріме скрізь - чи то в "культурно" витончених, як у "цивілізованих" країнах, чи то в первісно грубих, як на Корсіці, формах. До такого висновку приходить автор "Коломби".

Чергова новела П. Меріме, присвячена цього разу "французькій" темі, - "Арсена Гійо" - з'явилась в "Ревю де монд" через чотири роки (15 березня 1844 року). Її було опубліковано наступного дня після обрання П. Меріме в члени Французької Академії. Вже 17 березня в листі до Женні Дакен П. Меріме повідомляв, що "Арсена Гійо" викликає обурення проти автора: "Кажуть, що я схожий на мавп, що лізуть на дерева, і, забравшись на найвищу гілку, кривляються перед людьми". І хоч преса зустріла новий твір Меріме досить прихильно, письменник зазначав, що, якби "Арсена Гійо" з'явилась ще до виборів, його неодмінно забалотували б "Арсена Гійо" - твір наскрізь іронічний. Авторська іронія тут особливо тонка і саме тому гостра. Її об'єктом стають не відверта корисливість і цинічне лицемірство, а зовні доброзичливі якості. Новелу написано у формі звернення до співбесідника - особи жіночої статі; замилування, з яким, здавалося б, ставиться оповідач до описуваних ним подій, неухильно, крок за кроком, викривається.

В новелі розповідається про безрадісне життя Арсени Гійо - молодої жінки з багатостраждальною долею, що зробила невдалу спробу самогубства. Вона втратила матір, її залишив коханий, зрештою, Арсена опинилась на дні - поділила долю багатьох скривджених. їй не пощастило навіть у спробі піти з життя: викинувшись з вікна, вона прирекла себе па довге, нестерпне вмирання. В передсмертні дні доля послала їй багату "покровительку" - пані де П'єн. Вона, пані де П'єн, і є основною дійовою особою новели; історія з Арсеною Гійо - це лише епізод в її біографії, сповнений "добрих" справ. Якщо увага П. Меріме до Арсени непідробно співчутлива (позбавлена, втім, сентиментальності), то його ставлення до мадам де П'єн перейняте явно саркастичними інтонаціями. Співрозмовниця, до якої звернена розповідь, - з усього видно, дама з аристократичних суспільних сфер, - безперечно, мовчазно; схвалює філантропічні діяння де П'єн, і в цьому ще виразніше виявляється авторська іронія.

"Настане час, і ви знову будете себе поважати, і цим ви будете зобов'язані мені" (23: 55), - ці слова де П'єн, звернені до помираючої Арсени, розкривають лицемірний смисл її філантропії, її прагнення до самозамилування, бажання бути душерятівницею не в ім'я тих, що гинуть, а в ім'я задоволення власного "я". Спроби де П'єн втягти Арсену в лоно церкви, по суті, глибоко егоїстичні: в них відчувається прагнення безроздільно панувати над "грішницею", придушити її власну ініціативу, її індивідуальність. Філантропічні спонукання де П'єн - лицемірство не тільки перед іншими, але й перед собою. Вона не визнає навіть того, що її намір вирвати з серця своєї підлеглої любов до Макса - в минулому коханця Арсени і такого ж, як Арсена, підлеглого де П'єн - був не чим іншим, як ганебною ревністю. Цей намір, на честь Арсени, виявився марним, але в ньому добре відбилася натура де П'єн: Арсена, кохаючи Макса, знаходить в собі сили приборкати своє почуття, оскільки вона бачить зовсім "не церковне" тяжіння Макса до мадам де П'єн; великосвітська ж святенниця свідомо позбавляє Арсену останнього права вмираючої - права на людське співчуття. І якщо Арсена Гійо зовсім не лицемірить, виголошуючи відчайдушні слова: "Я не хочу робити вигляд, наче я краща, ніж я є, і я б вас обкрадала, користуючись допомогою, яку ви мені надаєте, не знаючи мене" (23: 55), - то пані де П'єн в своєму каятті: "Я роблю, надто мало добра... Я не роблю всього того, що могла б робити" (23: 55), - наскрізь лицемірна.

П. Меріме протиставляє Арсену де П'єн не як представницю демократичних верств суспільства, а як декласований життєвий тип. Арсена викликає його симпатії своєю лагідністю, незлобливістю, своїм трагічним становищем, але не тим, про що ми говоримо як про народну психологію. Вислів, що його звичайно наводить кожний, хто хоче сказати про Арсену Гійо добре слово, - "коли багатий, легко бути чесним", - не дає підстав для серйозних соціальних узагальнень: в ньому правильніше вбачати лише боязку спробу Арсени виправдати своє суспільне становище. Образ Арсени значною мірою екзальтований. В ньому немає того стверджуючого начала, що могло б успішно протистояти світові, засудженому в особі де П'єн.

Дія "Арсени Гійо", як це неодноразово підкреслено в новелі, віднесена автором до часів Карла X, тобто до періоду Реставрації. Проте злободенний смисл твору був настільки очевидним, що паризькі поборники "чистої" моралі, серед них і вороги режиму Реставрації, визнали новелу небезпечною. Меріме одразу ж завоював собі надійну репутацію богохульника, тобто сміливого критика дворянсько-буржуазної і церковної моралі.

Отже, новели 30-40-х років, своїм ідейно-тематичним змістом, своєю структурою і образним ладом тяжіють до зрілої творчості П. Меріме. Несучи в собі деякі риси ранніх творів письменника, ці новели разом з тим виявляють ознаки тієї художньої досконалості, яка ще не раз вразить читачів у наступні роки.

3.2 Образ Кармен як зразок сильної вольової жінки в світовій літературі