Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка

Осмислення і причини появи літератури "втраченого покоління". Дослідження життєвих явищ, представлених у творах Ремарка, написаних до і після Другої світової війни: "Повернення", "Три товариші", "Час жити і час помирати", "На Західному фронті без змін".

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 22.10.2010
Размер файла 62,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Місце, де стояв батьківський дім, - чи йому тільки здається, що він тут стояв, - оточене пожежниками. йдуть розкопки. У підвалах будинку засипало людей. І Гребер гарячкове копає разом з іншими, роздираючи до крові руки. Йому чується стогін матері, батька, які десь там задихаються під руїнами будинку. Його переслідує скрегіт лопат. „Неправда! Зараз я прокинусь і побачу, що я в доті, у підвалі безіменного російського села... Це ж бо Росія, а не Німеччина. Німеччина недоторканна, вона під захистом, вона...”.

Ілюзії втрачати важко. Тут, на батьківщині, для Гребера дим пахне гіркотою поразки.

Через власний біль Гребер починає розуміти горе й смуток інших, тих, проти кого він воював. У його свідомості відбуваються зрушення, хоча й дуже глибокі, приховані.

Гребер стикається в рідному місті не лише з руїнами, яких завдав його батьківщині противник. Розбомблені будинки, людські жертви, зруйновані вулиці - ніщо порівняно із зруйнованими душами, з тим, що зробив з народом свій, внутрішній ворог, що зробив з німецьким народом фашизм. Адже Гребер ріс і виховувався в цій атмосфері. І хоч Господь Бог ніяким чином не створив його для вбивства і руйнування, проте все воно здавалося йому якось виправданим, усе робилося в ім'я „високих” ідей.

Його вражає загальний страх: страх перед доносом, страх перед есесівцями й гестапівцями, перед сусідом, що може виказати й продати, відчувався вже на фронті. Але, зрештою, що могло спіткати людину, яка воює на передовій? Це вже само собою дорівнювало смертному вирокові. Тут, у тилу, серед мирного населення, все має ще страхітливіший, оголений вигляд. Він скрізь наражається на небезпеку. Кожне слово може бути розцінене як зрада як настрої поразок. Будь-який необачний жест може призвести людину до загибелі.

Глибокого змісту сповнені слова, що характеризують Гпебера, коли він спостерігає самого себе в дзеркалі. Усе його єство пронизане страхом. Не тим страхом перед кулею, що його відчуває кожний, навіть найхоробріший солдат, не бажаючи вмирати, а страхом слизьким, огидним, тремтливим, якому немає назви, який просякає з якоїсь порожнечі, що обволікла все довкола. Краще, сильніше, мабуть, і неможливо передати атмосферу третього рейху. Цей страх „був невидимий, невловимий і, здавалося, йшов з якихось пусток, де стояли жаскі помпи, беззвучно висмоктуючи мозок із кістки і життя з артерій. Гребер ще бачив - у дзеркалі своє відображення, але йому ввижалося, що ось-ось воно почне тьмяніти, відходячи, мов хвиля, що його обриси зараз розтануть і розпливуться, поглинуті мовчазними помпами, які з обмеженого світу й випадкової форми, недовгий час іменованої Ернстом Гребером, тягнуть його назад у безмежність, а вона не тільки смерть, але й щось нестерпно більше: згасання, розчинення, кінець його „я”, „вихор безладних атомів, ніщо”.

Ці слова можуть бути сприйняті як філософські роздуми про смертність людини. Але в загальному контексті твору вони набувають іншого сенсу, йдеться не про смерть як таку, не про марність усього сущого перед лицем неминучого кінця, як, скажімо, в романі Альбера Камю „Сторонній”. Для Ремарка неминуще значення мають моральні цінності, без яких він не уявляє собі людини. І тут ідеться про знищення особистості. Особистості не самого лише Гребера, а багатьох скалічених душ. Про людей, які, втративши людську сутність, спотворені й спустошені, більш мертві, ніж сама смерть [11, 109].

Цей мотив змертвіння, що його несе війна взагалі повторюватиметься в багатьох і багатьох книжках, присвячених другій світовій війні. Завжди і скрізь мова йтиме не тільки про фізичне знищення, а й про змертвіння людської душі.

Атмосфера пустки, мертвотності згущується, нагнітається в романі дедалі більше. „Ввижалося, ніби все місто - це безкінечний морг, ніби воно все в жалобі, з квартирами-трунами - безнастанна жалобна процесія”.

У підвалі під час повітряного нальоту сірі обличчя людей скуті страхом. „Просто-таки потопельники,- подумав він? - їх потопили в брехні та страху, загнали під землю, примусили зненавидіти світ, ясність і правду”.

Коли вже Гребер міг таке подумати, це означає, що він багато чого побачив і зрозумів.

„Чорна пустка”, „провалля вікон” - ось епітети, що супроводять опис міста. „Затерті обличчя”, „мертві обличчя”, „спустошені обличчя”, - ці слова-образи незмінно пов'язані з нацистами. Це живі мерці, що сіють смерть, вони спустошені, бо втратили все людське.

Зовсім інші слова знаходить Ремарк для тих небагатьох, що зберегли власну гідність. Елізабет, незважаючи на весь жах її становища, змальована теплими, соковитими тонами, вона - саме життя. Гребер покохав її тому, що знайшов у ній чистоту душі й твердість, тому, що вона зберегла мужність у своєму нещасті. В ній для Гребера немовби втілена душа народу.

Отже, з одного боку - мужність, упертість, та незалежність, яка породжується свідомістю власної повноцінності, з другого - постійно наголошувана окремими скупими епітетами порожнеча, морок, ніч і змертвіння. Весь час іде протиставлення того справжнього, що пов'язане з Елізабет і стає запорукою майбуття, - і того, що діється навколо. Повторювані епітети стають наочними, відчутними, набувають характеру символу. Досить згадати вечір, коли Гребер та Елізабет споглядають при місячному світлі мертве, зруйноване місто, все ту ж таки чорну пустку, - причому епітети „чорний” і „пустка” не змінюються від того, що згори світить місяць, - і Гребер повертає Елізабет спиною до міста й бачить зовсім іншу, осяйну під місяцем картину квітучої землі.

Усе це протиставлення мертвого, чорного, спустошеного з тим, що несе в собі Елізабет, поки ще невиразно відчувається Гребером. Але вже сама його поведінка аж ніяк не скидається на поведінку відпускника, який думає тільки про те, щоб два тижні не минуло марно. Греберові вже не потрібне життя задля самого життя. Коли б це було так, він пішов би шляхом свого шкільного товариша, Крейслейтера, який у тилу користався з усього того, що награбували окупаційні війська по всьому світі. Коли б це було так, він не відчув би непоборного бажання вбити гестапівця, начальника концтабору, який смакуючи трофейним вином, розвалившись на канапі розповідав під загальний регіт про те, як „Росії вони вливали чистий спирт у горлянку Іванам і підпалювали цей спирт. Виходило ефектно: живий смолоскип. На живий смолоскип перетворюється жінка в підвалі ресторану під час нальоту. Всі ці образи нагнітають не тільки жах і розгубленість у душі Гребера, але й невблаганно підводять його до усвідомлення вини й відповідальності. Спостерігаючи крейслейтера Альфонса тим часом, як Гейні розповідав про свої „подвиги”, Гребер збагнув найголовніше: в цій війні немає невинних. Два тижні відпустки стають для Гребера тижнями відкриття світу, осягнення сутності фашизму й тих злочинів, у яких брав участь він сам і які обернулися нещастям для його батьківщини - Німеччини.

І для Гребера стає нагальним питання його співучасті. Саме щоб розв'язати це питання, він приходить до свого старого гімназійного вчителя Польмана, якого вже давно звільнили від посади за неблагонадійність. Гребер побачив його постарілим, змарнілим, та, незважаючи на все, його колишній учитель не втратив твердості й мужності.

Відвідини колишнього учня, який прийшов до нього із своїми сумнівами, означають багато чого для Польмана. Отже, зерно, посіяне старим учителем, не пропало марно. І ще є надія, що молоді німці не будуть схожі на своїх батьків, і можливо, щось зміниться у свідомості людей. А це означає, що для Німеччини ще не все втрачено.

Гребер поставив старому пряме запитання: чи винен він у тому, що діється, і чим виміряти його вину?

„Я хочу знати, якою мірою на мені лежить вина за злочини останніх десяти років, - сказав Гребер. - І ще мені хотілося б знати, що я повинен робити„.

І Гребер нарешті висловлює все те, що його мучить. Він розуміє, що весь час нагромаджувались брехня, несправедливість, насильство, що людство ще не знало такої війни - з масовими вбивствами, з концентраційними таборами. День у день збільшувався рахунок злочинів, чинених нацистами. А коли таким ясним стає розуміння всього, що діється, то й сама участь у цьому обертається злочином.

Роман „Час жити і час помирати” став для письменника підсумком тривалих і болісних роздумів про долю свого народу, про долю повернених солдат, які здебільшого не мають майбутнього. З великою ясністю і прямотою пише він про співучасть і вину кожної людини, прилученої хоч би й силою обставин до ганебних діянь цієї війни.

Греберові належить знову повернутися на фронт - тобто робити те, що він робив досі.

„Ще жахливіше їхати, коли все це знаєш і, можливо, стаєш уже прямим співучасником. Я буду тепер співучасником, так?”

В таких творах, як „Прощавай, зброє!” чи „Три товариші”, герої, подібні до Гребера, шукають життєвої опори в особистих стосунках, в єдиному й неповторному коханні, тому загибель Патріції чи Кетрін означали для героїв Ремарка і Хемінгуея крах усього сущого, цілковиту безпросвітність і безнадійність.

Вершиною в повоєнній творчості Ремарка - і за художніми досягненнями, і за розв'язанням багатьох проблем, що хвилюють людство (тією мірою, як це міг зробити письменник, що ніколи не йшов шляхами соціального оновлення), - залишається роман „Час жити і час помирати”.

Гребер знаходить себе і своє щастя в коханні до Елізабет. Але що являє собою це щастя і чи можливе воно, коли мільйони людей зазнають нечуваного лиха? Ясний спокій Елізабет, що зберегла силу життя навіть у цьому царстві страху, нечисленні щасливі години, подаровані закоханим долею, здаються чудом у спаленому, просякнутому гаром, кров'ю і тлінням світі, їхнє кохання - оазис людського щастя й радощів серед загальної мерзоти й запустіння. Але воно ніяким чином не являє собою втечі від загального лиха в свій особистий, маленький світ, не є спробою ухилитися від основних питань, що мучать і далі мучитимуть Гребера. Тут інше. Через особисте, через своє, інтимне, Гребер дедалі повніше відчуває причетність до загального.

Тільки побачивши зруйновану вулицю свого дитинства, до крижаного жаху злякавшись, що його батьки поховані під руїнами свого дому, він серцем зрозумів і відчув, чого накоїла німецька армія у Франції, в Польщі, в Росії - скрізь, де вона побувала.

Тільки покохавши Елізабет, дівчину, позбавлену будь-яких прав, бо батько її в концтаборі, відчувши страх за долю коханої, він зрозумів, як мало значила для фашистського рейху доля окремої людини, винної лише тим, що вона живе, мислить і тягнеться до звичайного людського щастя.

І Гребер розуміє, що з тим тягарем, який лежить на його сумлінні, тягарем вини й співучасті, не можна бути щасливим. Сюжетна лінія не розгортається так, як це вже стало традиційним для роману подібного типу: героїня гине, і герой залишається самотній і неприкаяний на цій ворожій усьому людству землі.

Кохання до Елізабет допомагає Греберові зрозуміти все, що відбувається, не меншою мірою, ніж видовище розбомбленого батькового дому. Щоразу, коли бомблять місто і райони фабрики, де Елізабет шиє солдатські шинелі, Гребер знов і знов переживає її можливу загибель.

„Мені хотілося мати щось, що могло б підтримати, - подумав він. - Але я не знав іншого: досягши цього стаєш удвічі вразливішим”.

Разом з Елізабет він мріє про мирні часи, коли вони зможуть подорожувати вдвох. Вони поїдуть до Парижа, до Швейцарії, Голландії... Та раптом у них обох виникає думка, що їх туди не пустять. Не пустять у жодну країну, бо скрізь вони щось зруйнували, скрізь лишили по собі страшну пам'ять. Далі йде скупий діалог, за яким так багато приховано:

” - А у Франції? - запитує Елізабет.

- Не так багато, як в інших країнах. Там усе воно минало швидше.

- Може, ви зруйнували цілком досить, щоб французи ще багато років ненавиділи нас.

- Можливо. Коли війна тягнеться довго, багато чого забувається. Може, вони нас ненавидять.

- Мені хотілося б поїхати з тобою в таку країну, де нічого не зруйновано.

- Небагато лишилося таких країн, де нічого не зруйновано, - сказав Гребер”.

Польман, якому судилося загинути, думав про майбутнє своєї країни, про те, чи залишилися люди, з якими можна побудувати нову Німеччину. „Чи досить вціліло таких людей, щоб розпочати все наново?”

Елізабет теж думає про можливе майбутнє, але в неї це, звичайно, не така твердо усвідомлена віра, як у Польмана. Це скоріше мрія... „Можливість говорити, не озираючись на всі боки... нічого не боятися... Це прийде не відразу, але страх поступово зникатиме, і навіть якщо він вряди-годи повернеться, то й це буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже нема чого боятися. Хіба ти в це не віриш?”

Але Греберові самої мрії і навіть віри в те, що скінчиться це похмуре пришестя і настане мир на землі, ще не досить. Йому треба розв'язати питання про те, чи має право він, солдат гітлерівської армії, на майбутнє спокійне життя, на щастя з Елізабет.

У тім-то й глибоке значення твору Ремарка, що він і його герой твердо знають: усяку вину треба спокутувати. І для цього, тобто для майбутнього щастя, зовсім не досить того вчинку, на який зважується Гребер, коли, ризикуючи життям, відпускає на волю заарештованих партизанів. Але цей вчинок займає таке величезне місце в житті Гребера, що, немовби виростаючи, заступає все інше.

Пригадаймо, що відчуває Гребер тієї ночі, коли йому доручили вартувати сарай, де замкнено полонених.

Точиться бій, земля здригається від безперервних атак, від ураганного вогню.

„Гребер відчував його всім єством, знаючи, що він докотиться і до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт грозовим смерчем кружляє навколо нього й навколо невеликої білої будівлі, в якій, зіщулившись, сидить кілька росіян, неначе серед руйнації і смерті вони стали раптом осереддям усіх подій і все залежить від того, якою буде їхня доля”.

І ми, так само як і Гребер, відчуваємо, що тут, на невеликій ділянці фронту, вирішується не лише доля кількох противників і доля Гребера, а майбутнє народу. І те, що Гребер повертає зброю проти гестапівця Штейнбреннера, який і тепер, в останню хвилину, з'явився сюди, щоб порішити в'язнів, сповнене глибокого змісту.

Гребера вбили партизани. Вони не могли повірити після всього пережитого, що існує німецький солдат, який не стрілятиме їм у спину. Проте кінець книжки зовсім не безнадійний. „Гребер хотів крикнути. Треба було голосно й швидко сказати так багато...” Отже, треба було раніше шукати спільної мови, треба було сказати про себе правду.

Ремарк знов і знов повертатиметься до минулої війни. Він покаже і злочини війни, і долю тих людей, що опинились у вигнанні. Він спробує з'ясувати причини ганьби, в якій погрузла його батьківщина. Він знов і знов застерігатиме проти небезпеки нової війни і нових злочинів.

Тому ми можемо деякою мірою трактувати твори німецького письменника, як попередження, як пересторога для людства

ВИСНОВКИ

Культура в першій половині ХХ століття зазнала, мабуть, найбільшої поразки, тому й не дивно, що дослідники вважаю цей період - одним із найбільш драматичніших не тільки історичного, духовного й культурного розвитку Німеччини, але й багатовікової історії німецької літератури [20, 58].

Економіко-політичні причини, а також зруйнування духовного світу внаслідок першої світової війни спричинили до появи категорії „втрачене покоління”.

Самобутній митець Е.М.Ремарк у своїй творчості зумів гостро акцентувати на епосі і створити не лише один образ повоєнного солдата, а цілого покоління, яке так і змогло віднайти себе. В перших романах автор змальовує персонаж простого солдата, який тільки закінчив школу, а вже змушений вчитися життя, розуміти його в окопах, під пострілами. Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося й пізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з його масовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь - і в Європі й в Америці, у більших містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цих залізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах або на фермах, де життя було більше повільної, монотонної, примітивної, але такий же байдужої до лих і страждань людини.

І багато хто із цих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирством недовірою відверталися від всіх більших і складних суспільних проблем сучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.

Вони йшли по життю душевно спустошені, але завзяті в дотриманні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим деяким істинам, до яких зберегли довіру : чоловічій дружбі, солдатському товариству, простої людяності.

Глумливо відстороняючи пафос відвернених загальних понять, вони визнавали й шанували тільки конкретне добро. Їм вселяли відраза пишномовні слова про нації, батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, - війна й роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці. Вони були бездумними гульвісами, але вміли бути й сурово-ніжними чоловіками й батьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарській бійці, але могли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров'ю, останнім майном заради товариша й просто заради людини, що пробудила миттєве почуття приязні або жалю.

“На західному фронті без змін”, “Повернення” і “Три товариші” - перші книги Ремарка - з'явилися своєрідним художніми документами епохи, поетичними літописами й маніфестами „втраченого покоління”. У них відбилося світовідчування письменника, стримано жагучого, соромливого й тому суворого у своїй ніжності, сумного у веселій насмішкуватості, цинічного в доброті. Найбільше він уникає красномовства, риторики, бридливого відстороняється від дзвінких патетичних слів. Його мовлення скупе, шорстка, але тепла, як солдатська шинель; уривчаста й грубувато-глузлива, але задушевне, ласкаве, як некваплива бесіда старих друзів-фронтовиків за пляшкою рому.

В наступних творах герой еволюціонує, у нього формується більше світогляд, інколи героєм навіть стає інтелігент-емігрант, однак почуття самотності в суспільстві невіддільне. Тому й можемо стверджувати, що тема „втраченого покоління” лейтмотивом проходить не лише крізь так звану трилогію („На Західному фронті без змін”, „Повернення”, „Три товариші”), а пізніші всі творі. Війна немилосердно наклала свій відбиток на духовній світ героїв і не важливо, чи це перша, чи друга світові війни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бергельсон Г. Бернгард Келлерман. - М.-Л.,1965.

2. Борисенко А. Ностальгическое прошлое. „Почему Ремарк так любим в России?” М. // Иностранная литература. 2001. - №11.

3. Великие писатели XX века. Составление, общая редакция, предисловие, послесловие П.В. Васюченко. - М., 2002. - 463 с.

4. Венгеров Л. Зарубіжна література 1871-1973. Огляди і портрети. - К., 1974. - С. 138 - 142.

5. Вильгельм фон Штернбург. Как будто все в последний раз. // Иностранная литература. 2000. - № 10.

6. Виппер Б.Р. Кризис искусства и культура наших дней // Вопросы методологии. 1991. - №2.

7. Всемирная литература. Ч. 2. XIX и XX века / Глав. ред. В. Володин. - М., Аванта, 2002. - 656 с.

8. Георгиева Т.С. История немецкой литературы. XX век. М.: Юнита, 2002. - 562 с.

9. Денисова Т. Літературний процес ХХ сторіччя // Вікно в світ. - 1999.- № 4 (8). - С. 5-74.

10. Жизнь и творчество Э. Ремарка. // Электронный сайт „Ремарк”. Internet. Зверев А. // Лехаим. - 2002. - №6.

11. Журавська І. Зарубіжний антифашистський роман. - Київ, - 338с.

12. Зарубежная литература XIX-XX веков. Эстетика и художественное творчество. - М., 1989. - 256 с.

13. Зарубежная литература XX века: Учеб. для вузов /Под ред. Л. Андреева. 2-е изд., - М., 2000. - 559 с.

14. Зарубежная литература ХХ века. Под ред. Проф. З.Т.Гражданской. - М., Просвещение, 1973. - 752 с.

15. Зарубежная литература: Учеб. пособие для филол. спец. вузов/Сост. М.Волкова. - 2-е изд. - М., 1987. - 368 с.

16. Затонський Д. Перечитуючи Ремарка // Вікно в світ. - 1999. - №2. С. 73-90.

17. Затонський Д.В. „Пропащі покоління” й нова дійсність // Радянське літературознавство. - 1960. - № 4. - С. 93-96.

18. Иванова Н.О. Крамер против Ремарка. // Электронный сайт „Ремарк”. Internet.

19. Ильина Т.В. История художественной литературы. Немецкая литература. М.: Высшая школа, 2002. - 367 с.

20. История зарубежной литературы ХХ века, 1917-1945. Под ред. В.Богословского, З.Гражданской. - М., 1990. - 431 с.

21. История зарубежной литературы. 1945-1980. / Под ред. Л.Андреева. - М., 1989. 413 с.

22. История немецкой литературы /Гуляев Н. и др. - М., 1975.

23. История немецкой литературы. - В 3 т. - М., 1985 - 1987.

24. История немецкой литературы. - В 5 т. - М., 1962 - 1976.

25. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945). - К., 2001. - 356 с.

26. Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945). - Тернопіль, 2002. - 295 с.

27. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХХ века. /Под ред. проф. М.Елизаровой и доц. Н.Михальской. - М., 1965. - 803 с.

28. Линор Горалик „Чертовски громкое молчание”. // Зарубежная литература. - 2001, №4.

29. Лурье Самуил. Образы немецких эмигрантов в последней работе Ремарка „Земля обетованная”. // Зарубежная литература. 2000. №10.

30. Маркелов А. Незавершенное полотно Ремарка. // Иностранная литература, 1999. - №5.

31. Мировая художественная культура: Учебное пособие. / Под ред. Б.Эренгросс. - М.,. 2001. - 763 с.

32. Николаева Т.С. Творчество Ремарка-антифашиста. - Саратов, 1983. -132с.

33. Новая история стран Европы и Америки Начало 1870-х годов - 1918г. / Под. ред. Григорьевой И.В. - М., 719 с.

34. Олексієнко О. Школа вчить гуманізму // Театралізований урок за романом Е.М.Ремарка “На західному фронті без змін”). // Всесвітня література. - 1996.- № 12.- С. 29.

35. Павлова H.C. Типология немецкого романа /1900 - І945/. - М., 1982. - С. 15-83.

36. Полевой В.М. Двадцатый век. - М., 1998. - 341 с.

37. Ремарк Е.М. Твори у 12-ти томах. - К, 1983.

38. Ремарк Э.М. Земля обетованная. М., ЭКСМО, 2002. - 191 с.

39. Ремарк Э.М. Избранное. СПБ.: Питер 2003. - С. 231

40. Ремарк Э.М. Ночь в Лиссабоне. М., 2002. - 179 с.

41. Ремарк Э.М. Триумфальная арка. М., ЭКСМО, 2002. - 288 с.

42. Ремарк Э. М. “Три товарища”, Ташкент, 1960 г.

43. Розин В.М. Культурология. М., 2002. - 341 с.

44. Советский Энциклопедический Словарь, М., 1989 г.

45. Сучков Б. Дейсвенность искусства. - М., 1978. - 59.

46. Сучков Б. Лики времени: В 2 т. - М., 1976.

47. Топер П. Овладение реальностью: Статьи. - М.,1980. - С. 23-94.

48. Украинская Советская Энциклопедия. - Киев, 1983 г.

49. Хом'як Т.В. Виразник настроїв “втраченого покоління” Еріх Марія Ремарк. 11 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1997. - С. 34.

50. Nota Bene: Літературознавчий словник-довідник. - Київ: Академія, 1997. - 752 с.


Подобные документы

  • Творчість письменників "втраченого покоління" (Е. Хемінгуея, Е.М. Ремарка). Література Австрії і Німеччини. Антифашистський пафос історико-філософського романа Л. Фейхтвангера "Іудейська війна". Антивоєнна тематика у французькій літературі (А. Барбюс).

    презентация [1,7 M], добавлен 25.12.2013

  • Краткая биография Э.М. Ремарка - одного из наиболее известных и читаемых немецких писателей XX века. Философская глубина содержания, лиризм и гражданственность творчества Э.М. Ремарка. Создание образов при помощи цвета и звуков в творчестве Э.М. Ремарка.

    курсовая работа [53,1 K], добавлен 27.05.2012

  • Простеження зміни духовних цінностей та світогляду суспільства в 1960–1970-ті роки на прикладі повісті-притчі Річарда Баха "Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон". Причини цих змін, події та наслідки Другої світової війни. Проблематика творів письменника.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 07.11.2013

  • Викриття жорстокості Другої світової війни у творчості зарубіжних письменників. Дослідження теми людської пам’яті в оповіданнях Г. Белля. Викриття теми голокосту у поезії Пауля Целана. Зображення трагедії українського народу в кіноповісті О. Довженка.

    курсовая работа [51,7 K], добавлен 24.11.2019

  • Своєрідність стилю Е.М. Ремарка, його творчий шлях. Мовні засоби художніх творів, експресивні засоби вираження образу жінки у його творах. Жінки у особистому житті письменника і їх прототипи у жіночих образах романів, використання експресивних засобів.

    реферат [30,4 K], добавлен 15.09.2012

  • Основные романы Ремарка, их внутренняя взаимосвязь и автобиографичность. Тип героя - человека, близкого автору, выражающего в той или иной степени его мироощущение. Одиночество и ощущение перехода у героев Ремарка. Излюбленный тип героини писателя.

    реферат [23,1 K], добавлен 25.03.2010

  • Основные этапы жизненного пути и творчества Э.М. Ремарка, типология и стиль произведений. Особенности стилизации художественной прозы выдающегося немецкого прозаика XX века. Стилистические особенности его произведений в переводах на русский язык.

    курсовая работа [50,8 K], добавлен 02.04.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.