Для Ж. Жироду міфологічні перекази - це те, що насправді сталося. Але все те, що "сталося", драматург прагне представити як результат рішень і вчинків вічних людських типів, втілених у міфологічних образах. Іншими словами, міфологічний сюжет стає архетипною моделлю життєвої ситуації, що дозволяє авторові, з однієї сторони, зосередити свою увагу на філософському осмисленні людської природи, а з іншої - в самій структурі вище зазначеної міфологічної архетипної моделі виявити й підкреслити аналогії з історією XX ст. Але це означає, що класичний міф розглядається драматургом не як щось незмінне, навпаки, Ж. Жироду створює інші, порівняно з класичними міфами, сюжети, що перетворюють його п'єси на міфологізовані авторські передмови до нового міфу. Варто зазначити й те, що Ж. Жироду не поетизує міф, а робить його формулою вираження суттєвих конфліктів сучасної історії.

Так, в п'єсі "Троянської війни не буде" (1935) Ж. Жироду розповідає не про саму троянську війну, а про події, що нібито їй передували. Щоб виділити мотиви "Іліади", якими скористався драматург, нам необхідно спочатку коротко змалювати сюжет п'єси Жироду.

Отже, троянський царевич Паріс вже викрав Єлену Спартанську у Менелая, але війна поки ще не почалася. Ще живі цар Пріам і Гектор, не стали рабинями Андромаха і віща Кассандра, не загинула під жертовним ножем юна Поліксена, не ридає над руїнами Трої Гекуба, оплакуючи мертвих дітей і чоловіка. Троянської війни не буде, бо великий Гектор, отримавши перемогу над варварами, повертається в рідне місто з однією думкою - ворота війни повинні бути зачинені навіки.

Троя чекає на грецьку делегацію на чолі з Уліссом, якому доручено повернути Єлену. Для Гектора, який бажає лише одного миру, привід викрадення Єлени здається нікчемним, щоб послужити причиною війни. Він намагається переконати свого молодшого брата Паріса звільнити Єлену. Останній погоджується, тим більше, що їх любов була швидкоплинною, але віщунка Кассандра відкриває йому, що цар Пріам і мудреці міста вже ухвалили рішення: вони зроблять все, що в їх силах, щоб зберегти у місті ту, яку вони обожнюють, нехай навіть ціною війни. Гектор зі своєю матір'ю Гекубою намагається їх переконати, але безуспішно. Поет Демокос вже організував конкурс лайок, щоб втопити у них ворогів. Гектор бачить лише один вихід: переконати Єлену повернутися до греків, щоб уникнути цієї абсурдної війни. Єлена охоче б погодилася, але не знає, як показатися своїм на очі.

Поки Рада Старійшин просить юриста Бузіріса представити висадку греків на берег як образу міста, Єлена зваблює молодого Троїла, якому обіцяє поцілунок. Побачивши це, Андромаха пригнічена, адже причина війни - навіть не велике кохання. Гектор, зі свого боку, намагається протистояти долі, навислій над містом, і виголошує примирливу промову, яку перериває прихід Улісса із супутниками. Демокос користується ситуацією, щоб підштовхнути натовп підняти зброю проти грецької делегації. Гектор стримується і, щоб уникнути непоправного, завіряє греків, що їх цар може бути спокійний: Олена не "знала" Паріса. Улісс, рухомий тим же прагненням миру, готовий повірити троянцям, незважаючи на те, що троянські моряки заперечують це твердження, вважаючи, що рятують свою честь. У цій напруженій обстановці щонайменший інцидент послужить іскрою майбутньої війни.

В той момент, коли війни, як здається, вдалося уникнути, з'являється п'яний Аякс: не слухаючи нікого, він намагається поцілувати Андромаху, яка подобається йому куди більше, ніж Єлена. Гектор вже замахується списом, але грек все ж таки відступає - і тут вривається Демокос з криком, що Трою зрадили. Всього лише на одну мить витримка зраджує Гектору, він не бачить іншого виходу, як убити його. В останньому приливі волі, Демокос заявляє, що його убив грек Аякс. Ні Гектор, ні Улісс не зможуть тепер зупинити долю: Троянська війна все ж таки відбудеться.

Така історія, написана Ж. Жироду, складається в життєву ситуацію, яку визначають три основні гомерівські міфологеми: "кохання Гектора й Андромахи", "викрадення Єлени Парісом" і "делегація Одіссея й Менелая до Трої" з вимогою повернути грекам Єлену. Ці міфологеми переосмислюються автором відповідно до заявленої репліки в назві п'єси: "Троянської війни не буде" та підтвердженої Андромахою першої репліки, що відкриває п'єсу: "Війна буде". Таким чином, семантична антонімія стає основним принципом побудови авторських міфологем.

Так, в аналізованій нами п'єсі, як і в "Іліаді", кохання Гектора й Андромахи розкрите, перш за все, в сцені їх зустрічі. Але у Гомера "славетна і наповнена глибоко гуманними почуттями сцена побачення Гектора й Андромахи в VI пісні" [56, с.65] позначена знаком смерті і відчаю, тоді як у Ж. Жироду, навпаки, вона позначена знаком життя й віри в майбутнє, тому що Гектор, повернувшись з перемогою в останній, як він упевнений, війні, зустрічає свою кохану Андромаху і переконаний, що більше ніяких війн не буде. Крім того, він дізнається, що Андромаха вагітна. До речі, вона знає, що народить Гектору сина, і це, в свою чергу, сприймається ним як добра прикмета, що означає мирне життя.

Змінюється й зміст міфологеми "викрадання Єлени Парісом". Згідно з традицією, воно сталося під час відсутності Менелая (він на той час відправився на Крит, щоб взяти участь в похоронах свого діда по матері Катрея) і супроводжувалося, крім того, ще й крадіжкою великих скарбів та безлічі рабів. Паріс Ж. Жироду не тільки не взяв нічого із володінь Менелая, але й викрадає Єлену зовсім голою. Причому, робить він це не у відсутність її чоловіка, а в нього на очах.

Однак в рамках переосмислення даної міфологеми, значимішою для розуміння характеру міфотворчості Ж. Жироду є кардинальна зміна семантики стосунків між Єленою і Парісом після їх прибуття до Трої. У Гомера їх кохання не розсіюється. Паріс, як і раніше, і навіть із ще більшою силою, одержимий пристрастю до Єлени. Що стосується самої Єлени, то її почуття до Паріса явно позначене розкаянням, соромом, розчаруванням і презирством. Як відзначив С.І. Радціг,". сп'яніння пристрастю, що змусило її покинути Менелая, змінилося гірким жалем, і вона, усвідомлюючи свою помилку, кається в цьому перед Пріамом" (І., III). Крім того, "вона переконалася, що Паріс. не відповідає її ідеалам і перед лицем її ображеного чоловіка він - боягуз. Єлена нехтує ним, та богиня Афродіта знову кидає її в обійми цієї людини" [56, с.73]. Беручи до уваги таку оцінку душевного стану Єлени, хочеться, однак, зазначити, що якщо вона, маючи намір покинути Паріса (через поставлену Агамемноном умову - поєдинок між Менелаєм та його кривдником), повертається в дім Менелая за наказом Афродіти, то ніщо в тексті Гомера не вказує на мотив страху перед богинею, покровителькою Паріса, коли, після його палкого зізнання в коханні, Єлена з радістю розділяє з ним подружнє ложе. Більше того, незважаючи на свій сором і розчарування, Єлена зовсім не має наміру розлучатися з Парісом. Ці приклади, на нашу думку, свідчать про те, що у почутті Єлени до Паріса після їх прибуття до Трої, Гомер показав незбагненність справжнього кохання, особливо жіночого, яке існує всупереч аргументам розуму і нормам моралі. У п'єсі Ж. Жироду, навпаки, заявляє, що: Паріс не цінує більше Єлену! Єлені набрид Паріс¹. Результатом цієї смислової антонімії є авторські міфеми "згода Паріса добровільно повернути Єлену" та "згода Єлени повернутися до Менелая". Їх поява є основою для переосмислення драматургом третьої гомерівської міфологеми - "делегація Одіссея і Менелая до Трої" для переговорів про повернення Єлени і скарбів. Згідно з класичним міфом про Троянську війну, переговори закінчилися невдало через відмову Трої виконати запропоновані вимоги, і в зв'язку з цим війна стала неминучою [47, с.551].

У п'єсі "Троянської війни не буде" справи просуваються інакше. По-перше, до Трої прибуває делегат Улісс і висуває такі вимоги Пріаму: Пріаме, ми прибули, щоб відвезти Єлену. Греція і Менелай прагнуть помсти. Єлена має бути повернена нам негайно, інакше - війна.

По-друге, і це головне, Гектор від імені усіх своїх співгромадян негайно погоджується віддати послам викрадену дружину Менелая, підкріпивши своє рішення згодою самої Єлени.

Таким чином, уже з самого початку традиційна семантика другого елементу класичної міфологеми "невдала делегація Одіссея і Менелая" кардинально змінилася, а це, в свою чергу, веде до смислової переорієнтації всієї її структури загалом. Тепер хитромудрий посланець греків, які налаштовані на війну, робить усе можливе, щоб не взяти Єлену назад.

Улісс висуває нову умову - повернути Єлену в тому ж стані, в якому вона була викрадена. У відповідь Гектор запевняє всіх у тому, що не було ніякої фізичної близькості між Парісом та Єленою та підтверджує це фальшивими клятвами. Але, захищаючи чоловічу честь Паріса перед грецькими представниками й перед своїм народом, моряки детально переповідають усе, за чим спостерігали зі щогли, коли везли Паріса та Єлену до Трої. Крім того, у відповідях Єлени Улісс простежує докази непорочності кохання - це споглядання зірок і мошкара: А три ночі? Над вами обома тричі запалювались і гасли зірки. І невже нічого не залишилося в пам'яті про ці три ночі, Єлено?

Єлена: Так… так! Зовсім забула… Я добре засвоїла науку про зоряне небо.

Улісс: Можливо… коли ви спали… він кохав вас?

Єлена: Я прокидалась навіть від лету мошкари.

Однак Улісс не вірить Єлені, а натомість впевнений, що любовний зв'язок між чоловіком і жінкою був.

Цікаво й те, що у п'єсі французького драматурга присутні ознаки побутовізму. Так, наприклад, у його авторській інтерпретації міфологеми "викрадення Єлени" Паріс не лише забирає дружину Менелая у нього на очах, але той не може й перешкодити цьому, і зовсім не з тих причин, що подає класичний варіант міфу, а тому що:. Менелай в цей час стояв голий на березі і був зайнятий тим, що намагався звільнити палець ноги від краба, що вчепився в нього.

Таким чином простежуємо ще й іронію, яка знижує високий пафос класичного міфу.

Як і в міфі про Троянську війну, в п'єсі Ж. Жироду "Троянської війни не буде", міфологеми "викрадення Єлени" і "делегація Одіссея та Менелая до Трої" генетично беруть свій початок у міфемі "незвичайна врода Єлени". Причому автор "Іліади" підносить цю вроду як гармонію фізичної досконалості і духовного благородства, чим виправдовує не тільки вчинок Паріса, але й саму кровопролитну війну греків з Троєю. Загальновідомо, що ще Г. Лессінг, висловлюючись про гомерівські поеми як про ідеальний взірець мистецтва поезії, звернув увагу на те, як поет описує вроду Єлени: він не перераховує її окремих ознак, а показує, яке враження вона справляє на тих, хто її оточує [34, с.36].

Ж. Жироду, як уже зазначалося, вводить в число дійових осіб своєї п'єси Старців, що, в свою чергу, спричиняє появу авторської аналогії з міфологемою "вихід Єлени до стін Трої". Причому вона відразу ж розкривається і як смислова антитеза класичного варіанту, і як пародія на вказаний Г. Лессінгом прийом показу божественної вроди Єлени.

Пародіювання починається з парафрази тих віршів "Іліади", де описуються троянські старці, що сидять на міських стінах.

У Гомера: Старики народу сиділи на Скейській піднесеній башті. Старики, вже не могутні в лайці, але сильні словом, цикадам подібні, які в гаях, сидячи на гілках дерев, розливають голос свій дзвінкий. (20, І., III, 149-154).

В Ж. Жироду Кассандра говорить: Бачиш на бійницях усі ці сивобороді голови. Подібні до лелек, що клекочуть на стінах фортеці. Через відсутність зубів, вони викрикують лише фрази, де немає "р". Вони думають, що кричать. Просто вони видавлюють з себе найпотужніше бурмотіння.

В "Іліаді" міфологема "вихід Єлени до стін Трої" включає в себе деталь, що характеризує цей гомерівський образ як взірець жіночої доброчесності бо, подібно до Пенелопи, вірної дружини Одіссея, вона до цього виходу була в своїх покоях і снувала тканину. Спонукала Єлену залишити це заняття і покинути палац посланниця богів Іріда. Що стосується Єлени Ж. Жироду, то вона з'являється коло міських стін щодня в один і той же час і, на відміну від Гомерівської Єлени, не йде швидко з дому, а на очах у Старців зупиняється, щоб поправити ремінці босоніжок, навмисно демонструючи їм свої принади. А сам жест Єлени Ж. Жироду викликаний досить простою причиною: на їдке зауваження Кассандри, що його дружині "потрібний час, щоб поправити босоніжку", Паріс відповідає: "Я привіз її голою, без ніякого одягу. Це твої босоніжки. Вони їй трохи великі".

Таким чином, як і у міфологемі "викрадення Єлени Парісом", так і у трансформованій гомерівській міфологемі "вихід Єлени до стін Трої" спостерігаються ознаки побутовізму. В результаті відбувається "зниження" не лише самого міфу, але й одного з найбільш стійких варіантів інтерпретації його літературних достоїнств. Це стає початком процесу, який завершиться повною дискредитацією міфу, бо надалі пародіювання концепції Лессінга будується на його гіперболізації та доведенні до парадоксу. Для цього драматург вводить у свою п'єсу сцену двох Старців, які то виходять до стін фортеці, щоб Єлені краще було чути їх вітання, то сходять з неї, щоб самим краще розгледіти красуню. Втомившись, один із Старців нарікає: "У нашому віці дуже стомлює біганина вниз-вгору по цих жахливих сходах, щоб поглянути на неї або привітати". На що інший Старець відповідає: "А хочеш, ми будемо чергувати дні? Один день кричати їй "ура", а на наступний - дивитися на неї". Але таке чергування не влаштовує скиглія: "Ти з глузду з'їхав. Хіба можна прожити хоч б один день, не бачивши Єлени! Пригадай лише, що нам вдалося побачити сьогодні!

Таке захоплення нагадує фанатизм ідолопоклонників. Крім того, воно комічне, тому що насправді Єлена Ж. Жироду - це просто кокетлива жінка, яких є багато.

Духовному благородству Єлени Гомера Ж. Жироду протиставляє жінку абсолютно іншого типу, модифікуючи для цього міфологему "сватання до Єлени". Цю чи не найважливішу міфологему Троянського циклу автор аналізованої нами драми проектує у свій твір у вигляді відвертих натяків своєї героїні про інтимні зв'язки з іншими чоловіками, окрім Менелая і Паріса, що мали місце у її минулому. Вона відверто зіззнається в цьому Гектору (I,

8). Складається враження, що для Ж. Жироду її зізнання здаються недостатніми, щоб змалювати свою героїню як антипод міфологічної Єлени, і він починає Другу дію своєї п'єси сценою безсоромного спокушання Єленою юного Троїла, брата Паріса. Непристойні жарти Паріса, який приєднується до них уже в наступній сцені, як би підштовхують Єлену, і вона показує свою готовність стати для обох молодих людей коханкою.

Отже, ідеал жіночої краси і втілення незбагненності жіночого кохання, представлений в "Іліаді", змінився образом безсердечної кокетки, згубниці чистих душ. Остання зазначена властивість Єлени в п'єсі Ж. Жироду розкривається завдяки введенню в число дійових осіб дівчинки Поліксени, яка, потрапляючи під згубну чарівність Єлени (II,

6), всупереч класичному міфу стає прихильницею війни (II,

7), що, зрештою, робить це дитя винуватицею власною загибелі.

Зазначимо й те, що драматург, на відміну від автора класичного міфу, наділяє свою героїню особливим даром, але на відміну від Кассандри, майбутній світ Єлені він не відкриває: Окремі речі й люди мають для мене певне забарвлення: їх я добре бачу.

Радикально переосмислена Ж. Жироду і міфологема "невдале делегація Одіссея та Менелая до Трої", що пов'язана з міфемою "Іріда, посланниця богів". У той самий час, коли Гектор, розуміючи, що викриття моряками його фальшивих свідчень про безневинний характер кохання Єлени і Паріса псує його наміри укласти мир з греками, він наказує всім замовчати, бо в небесах з'являється Іріда. Її прислали Афродіта й Афіна зі звісткою про два прямо протилежні бажання богів:

Іріда: Афродіта доручила мені сказати вам, що кохання - це закон всесвіту. А вам, Гекторе й Уліссе, Афродіта забороняє розлучати Паріса і Єлену. Інакше буде війна.

Паллада доручила мені сказати вам, що розум - Закон всесвіту. Вона наказує вам, Гекторе, й вам, Уліссе, розлучити Єлену й цього кучерявого Паріса. Інакше буде війна.

І тоді Пріам запитує: О, сину мій, адже ні Афродіта, ні Паллада не правлять світом. Що в такій ситуації наказує нам Зевс?

А відповідь Зевса, яку оголошує Іріда, як завжди, вражає мудрістю: Зевс, повелитель богів, наказує вам сказати: хто бачить в світі лише кохання, такі ж безглузді, як і ті, хто його не бачить. Мудрість, звелів сказати вам Зевс, повелитель богів, в тому, щоб кохати, коли це потрібно, і, коли потрібно, забувати про кохання. Він наказує Гектору та Уліссу розлучити Єлену й Паріса, не розлучаючи їх. Він наказує всім іншим піти й залишити віч-на-віч тих, хто веде переговори. І хай вони домовляються про те, щоб не було війни. Інакше, присягається він, а Зевс ніколи не погрожує марно, війна буде.

Переговори закінчуються тим, що посол Менелая (Улісс) погоджується узяти на свій корабель Єлену і відвезти її назад до Греції, не оголошуючи війни Трої, тому що:. У Андромахи той же помах вій, що і в Пенелопи. Отже, два герої, яких Зевс зробив своїми субститутами, виконали його волю. Проте це не змогло запобігти Троянській війні. Цікаво,що в одній із реплік Улісса образ долі постає як образ сліпої сили. Її вибір невипадковий. Той, на кому він зупиняється, стає заручником долі, і зустріч з ним не лише небезпечна, але й неминуча. Все це говорить про те, що Ж. Жироду не сприймає як основну для міфу ідею фатального визначення і протиставляє їй концепт долі, суб'єктом якої є сама людина. Причому драматург демонструє всю свою майстерність, щоб не допустити зведення його сенсу до банального висновку: "людина - творець своєї долі". Розглядає Ж. Жироду даний концепт в авторській міфологемі "боротьба з неминучим", яка побудована на переосмисленні образу Гектора.

Взявши за основу головні характеристики гомерівського Гектора (благородство, військова відвага, загострене почуття особистої відповідальності за долю свого народу, щире кохання до Андромахи), Ж. Жироду робить їх причиною і засобом досягнення мети, прямо протилежної тій, що визначалася міфом про Троянську війну. Якщо в "Іліаді" героїчні зусилля ватажка троянського війська були спрямовані на перемогу над ворогом, хоча він знав, що це неможливо, то в п'єсі "Троянської війни не буде" бажання людей - основне для Гектора.

Символом Гекторового героїчного протиборства стала в п'єсі міфема "ворота війни" - переосмислена гомерівська міфема "ворота". В "Іліаді" ворота символізували "місце переходу між двома світами, між світлом і мороком.", "запрошення до подорожі в потойбічний світ" [61, с.779]. У п'єсі Ж. Жироду традиційне символічне значення воріт як місця переходу із земного світу в світ потойбічний присутнє, але воно нашаровується символікою війни. Причому Гектор чітко усвідомлює, що війна - це смерть, і не лише ворога, але і його власна. Більше того, поряд з цим передчуттям війни як особистої смерті, драматург наділяє свого героя передбаченням загибелі Трої як наслідку війни, якій він прагне запобігти.

Отже, усвідомлене передчуття загибелі міста, його теперішнє становище і майбутнє, шлях до цієї тотальної смерті лежить через відкриття "воріт війни". Ось чому так важливо для Гектора зачинити їх: "Зараз я тебе покину, щоб там, на площі, урочисто зачинити ворота війни, їх більше ніколи не відчинятимуть.", - каже Гектор Андромасі на початку п'єси (I,

3), і з цього моменту кожен етап протистояння людей і богів буде пов'язаний з питанням закриття "воріт війни". Здавалося б, аргументи Гектора переконали Пріама в тому, що Єлену потрібно повернути грекам для збереження миру, і він наказує "приготувати ворота війни" до церемонії закриття (I,

6). Але церемонія відкладається, оскільки проти неї виступають жерці, оповісники богів (I,

9) і Демокос, який готує "пісню війни". Цей настрій розділяє і Пріам, який вмовляє сина не поспішати (хоч все вже готово до церемонії закриття "воріт війни"), а добре подумати, бо і "війна теж готова" і, можливо, доведеться "знову відчинити ворота через хвилину" після їх закриття. Але для Гектора навіть ціна однієї хвилини миру в країні така висока, що він наказує все ж зачинити ворота (II,

5), і ця подія, здається, символізує перемогу Гектора, тріумф зусиль одного борця проти всіх за мир і життя: Батьку, мир настав! Мир настав!

Однак у п'єсі Ж. Жироду немає жодного персонажа, який сприйняв би закриття "воріт війни" як реальне та остаточне позбавлення війни, і, якщо слідувати міфу, подальші події й призведуть до Троянської війни, "ворота війни" відчинять знову, а сам твір дійсно стане "прелюдією" до міфу. Це означає, що авторська міфологема "боротьба з неминучим" розкривається як поразка людини як суб'єкта долі, що не в змозі змінити її.

Для правильного розуміння такого висновку слід мати на увазі те, що п'єса "Троянської війни не буде" створювалася за умов, коли події загальнополітичного життя Європи вели до загрози нової світової війни і створювалася маса спроб запобігти їй.Ж. Жироду, працюючи в дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ і перебуваючи в Берліні з початку 20-х років, мабуть, краще за інших уявляв собі масштаби катастрофи, що насувається на світ, і вбачав її спорідненість тільки з грандіозною всесвітньою величчю міфологічних, в першу чергу, гомерівських образів. Міф став тією моделлю, з якою тільки й було співвіднесене історичне "сьогодні". Причому, осмислюючи останнє в його категоріях, Ж. Жироду-драматург створив твір пророчий. З одного боку, будучи поставленою в 1935 р., ця п'єса - за чотири роки до початку Другої світової війни - позбавляла глядачів ілюзій щодо результатів боротьби з фашизмом і нацизмом, ось чому її життєва ситуація з самого початку визначена словами Кассандри: "Так, остання (війна). А за нею чекає його (Гектора) інша" (I, 1), - тобто ситуація між двома війнами, як показало майбутнє, справдилась у 1919-1939 рр., за якими пізніше в науці закріпилося поняття "період між двома війнами". З іншого боку, остання сцена п'єси, де показано, як за "ворітьми війни", що повільно відкриваються, Єлена цілує Троїла, це ще одне передбачення - передбачення майбутнього знехтування і зганьблення всіх етичних людських цінностей під час наступної війни.

Таким чином, війна стає долею, якої людина не може уникнути. Привівши глядача (і читача) до такого - надто близького міфологічному концепту долі - висновку, автор, однак, продовжує свою полеміку з міфом як феноменом історії людської культури та історії людської свідомості, ставить питання, чому саме така доля дана людям, тобто про причини війни.

У ході своєї п'єси автор дає відповідь на це питання: почуття, що пов'язує його Паріса і Єлену не настільки фатальне, щоб приносити йому в жертву тисячі життів; той настрій, з яким починають переговори про видачу Єлени Гектор і Улісс, не можна назвати ворожими; сам Зевс хоче мирного вирішення конфлікту - отже, драматург, показуючи неспроможність міфологічних причин Троянської війни, відкидає їх. У Ж. Жироду не пристрасті є причиною війни, а аморальність, помилкові ідеї, політичні доктрини і доведене до сліпого фанатизму служіння їм - лжепатріотизм, націоналізм і демагогія, в першу чергу. Так, юридичний радник Сенату Бузіріс, пояснюючи усі випадки порушення кораблями грецького посланця міжнародних морських конвенцій, щоб переконати Гектора оголосити війну Греції, наводить приклад про аналогічний прецедент з іншими портами й островами. Їх поразка й зникнення з лиця землі в ході цих воєн ніскільки не бентежить Бузіріса, бо торжествує ідея: Знищення нації ніякою мірою не зменшує її моральної переваги в міжнародному плані.

Лжепатріотичні й націоналістичні настрої натовпу, які спонукають його на бунт проти Гектора приймають характер нав'язливої ідеї в Демокса. В даному випадку вона тим страшніша, що він - поет і його фанатичне преклоніння війні безкорисливе. Одержимий лжепатріотизмом й національною ненавистю теж жадає війни ще один посол греків - Аякс (II,9).

Він поводиться як розбещений мілітарист, який вирішив будь що розпочати війну. Адже він - гідний представник своєї держави, що відправила своїх посланців, готових піти на будь-який злочин, аби спровокувати правителів Трої на війну. Бачачи, що його образи на адресу Трої і троянців не можуть підірвати рішучість Гектора зберегти мир з Грецією, він чинить жахливий для посла вчинок - дає ляпас правителеві держави (II,9).

Однак Гектор не звертає уваги на цю образу й не дозволяє Демокосу, який уже здогадався, що відбувається, підбурювати Трою проти греків. Тоді, дізнавшись від Кассандри, що Улісс чекає на нього в порту, куди скоро прибуде Єлена, п'яний Аякс починає на очах у Гектора чіплятись до Андромахи. Але й тут Гектор стримує себе і, вдаривши Демокоса, що прибіг з криком: Що за боягузтво? Ти повертаєш Єлену? Троя, до зброї! Нас зрадили. Збирайтеся. Ваша пісня війни уже готова! Слухайте вашу пісню війни! - ще раз повторює Андромасі: "Війни не буде, Андромахо!". Однак його добра воля безсила перед фанатизмом Демокоса, і, почувши, що натовп розправився з Аяксом, Гектор змушений визнати: Гектор, відводячи долоні Андромахи: Вона буде.

Разом з тим, у поразці Гектора сам герой і винен, точніше, на думку Ж. Жироду, не менш помилковою, ніж лжепатріотизм і політична демагогія, є ідея про те, що обман і насильство можуть стати засобом досягнення миру. Адже брехня Гектора, яку він доводить Уліссу, всупереч очевидному, платонічному характеру кохання Єлени і Паріса, повертається бумерангом в брехні Демокоса, який доводить провину невинного в його смерті Аякса. Крім того, Гектор вважає, що можна забезпечити вічний мир шляхом поголовного винищування ворога (I,

3), і його подальші спроби запобігти війні з Грецією пов'язані з готовністю заради цього застосувати насильство до своїх противників: згоди Єлени добровільно покинути Трою Гектор добивається тим,що погрожує їй смертю (I,

9), згоду Бузіріса переглянути своє тлумачення щодо міжнародної морської конвенції Гектор одержує, погрожуючи тому ув'язненням (II,

5), Гектор дає ляпас Демокосу (І,

10) і, нарешті, вбиває його (І, 14), щоб приховати від троянців образу, завдану Аяксом йому й Андромасі, і не допустити реального приводу для війни.

Так, руйнуючи традиційні міфологічні структури і стереотипи їх сприйняття, Ж. Жироду спонукає читача і глядача пережити разом зі своїми міфологічними персонажами болісні хвилини надії на диво і гіркого розчарування від того, що дива не сталося. Розчарування тим більше гірке, що, всупереч пристрасній надії мільйонів його сучасників, Ж. Жироду показує війну в цій п'єсі як незмінний стан життя, як незнищенне зло, тому що причина війн закладена в стосунках між людьми.

Отже, використовуючи міфеми й міфологеми не лише всього троянського циклу, але й інших сюжетів грецької міфології і створюючи на їх основі авторські, Ж. Жироду розповідає міфологізовану "прелюдію" Троянської війни. На відміну від античної традиції, яка зазвичай змальовувала сцени боїв з Троянської війни, Жироду змальовує людей перед її обличчям і ставить питання про міру відповідальності всього суспільства та його окремих членів перед історією і простою людиною. Драматург, не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни. Об'єднує дані, отримані від античних переказів і подає їх у дещо новому, сучасному ракурсі. П'єса Жироду звучить гостро і сучасно напередодні Другої світової війни: він говорить про війну з ненавистю і прямо яскраво розкриває лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, наголошує, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів та інтересів.

2.2 Міфологічна драма "Мухи" Ж.-П. Сартра як архетипна модель нової філософської концепції