Відмова Електри змушує Ореста переглянути своє рішення, в результаті чого думка "Залишитися з Електрою" змінюється:. є й інша дорога. моя дорога. Треба спуститися, спуститися вам, ви - на дні ями, на самому дні.

"Спуститися до вас" означає залишитися з Електрою і реалізувати свою свободу в такій дії, яка була б тотожною вибору Електри, виразивши тим самим глибинну сутність рішення Ореста залишитися з Електрою, і в той самий час дозволило б йому знайти тотальне "буття в світі". Такою дією є вбивство Клітемнестри й Егісфа. Отже, ця канонічна міфологема одвічного міфу також співвідноситься з найважливішим концептом філософії екзистенціалізму.

Зазначимо, що в контексті традиційних екзистенціалістських мотивів "вибору" виникає мотив абсолютно нетрадиційний для сартрівської теорії 30-х рр. - мотив "вибору" як мета звільнення "інших". І саме з ним співвідноситься канонічна міфологема "вбивство Орестом Клітемнестри й Егісфа".

Ж.-П. Сартр абсолютно відмовляється від традиційного мотиву помсти за батька й пропонує замість нього мотив знищення причини, джерела і знаряддя несвободи, уособленням яких він робить Егісфа і його співучасницю Клітемнестру.

Переосмислення ролі "мотивів" "вибору" тягне за собою появу нового для філософії Ж.-П. Сартра критерію диференціації "свободи" і "несвободи". Він виникає в авторській міфологемі "виказ Юпітером Ореста", в якій порівнюються Орест, що готується здійснити вбивство, й Егісф, який уже здійснив вбивство. Важливим моментом у цій міфологемі є використання сартрівського варіанту міфологеми "Ерінії" в значенні "богині помсти" як символу докорів сумління. При цьому значення поняття "Докори сумління" змінюється на значення "Відчуття провини" і в такому віддтінку семантики виступає як знак свободи, яким відзначений, в першу чергу, Орест. "Він знає, що він вільний", - говорить Юпітер [4, с.755] і вселяє Егісфу думку, що "в Ореста не буде докорів сумління" [4, с.753], коли він уб'є його й Клітемнестру. Отже, відсутність докорів сумління, тобто почуття провини - показник свободи Ореста. Але Егісф теж ними не обтяжений: "У мене їх (докорів сумління) немає", - заявляє він Клітемнестрі [4, с.749], з чого можна зробити висновок, що, убивши Агамемнона, він, по суті, проявив себе як вільна людина. Проте Ж.-П. Сартр вустами Юпітера по-різному кваліфікує ці два вбивства. У діях Ореста він подає приклад осмисленої свободи:. У цю хвилину він (Орест) скромно, холодно, методично розробляє свій план. тоді як Егісф не усвідомлював свого вчинку. А ще Юпітер говорить:. Твій (злочин) мені сподобався, тому що це було сліпе і глухе вбивство, позбавлене самосвідомості, древнє, схоже, швидше, на стихійний катаклізм, ніж на людське діяння.

Згідно з теорією Ж.-П. Сартра, і Орест, який "холодно, методично розробляє свій план", тобто усвідомлює "вибір", і Егісф, який здійснив "вбивство, позбавлене самосвідомісті", тобто не осмислив "вибору", діють як вільні люди, бо свобода в рівній мірі виявляється у всіх типах і формах людської поведінки. У вольовому акті свобода осмислена, а в інших актах вона не осмислена. Але вона існує" [31, с.129]. Проте, з точки зору автора "Мух", Орест і Егісф - антиподи, незважаючи на те, що ні той, ні інший, зробивши або готуючись здійснити вбивство, вільний від почуття провини. Для Сартра-драматурга вбивство, сплановане сином Агамемнона, не рівнозначне вбивству, здійсненому вбивцею його батька. Диференціюючою ознакою виступає нове поняття - відповідальність за дію, в якій людина реалізувала свій "вибір". Готовність або відмова нести її стають критеріями свободи чи несвободи. Таким чином, вбивство, яке готує здійснити Орест, протиставляється вбивству, яке вчинив Егісф, не лише тому, що суть першого, на відміну від другого - вольовий акт, але ще і тому, що:

Юпітер:. ти (Егісф) вражав, одержимий страхом і люттю, а потім, коли жар спав, твій власний вчинок жахнув тебе, ти відмовився нести за нього відповідальність.

Отже, його стихійне вбивство Агамемнона являє собою не одну з форм прояву свободи, а одну з форм насильства над свободою, тому що через відмову Егісфа нести за нього відповідальність "двадцять тисяч не вилазять з покаяння" [4, с.753].

Зазначені вище нові тенденції в концепції категорій "вибір" і "свобода" отримали подальший розвиток в канонічних міфологемах "злочин" і "покарання" Ореста, які Ж.-П. Сартр також дещо переосмислює. Так, в канонічну міфологему "вбивство Орестом Егісфа і Клітемнестри" вводяться дві авторські міфеми: "відмова Егісфа від опору своєму вбивці" і "спроба Електри перешкодити вбивству своєї матері", завдяки яким архетипна модель має характер ситуації, в якій Орест повинен зробити свій черговий "вибір". Всупереч Електрі, яка, здійснюючи свій задум, починає акт помсти словами: "Вражай його!" [4, с.755], Орест пропонує Егісфу вступити з ним в чесний поєдинок. Але той відмовляється: Захищатися я не буду. - хочу, щоб ти був убивцею. Але цю нову перешкоду Орест долає не замислюючись: Добре… Буду вбивцею (Вражає його мечем).

Такий вчинок свідчить про вольовий акт усвідомленої свободи. Чому ж хлопець, вихований мудрим Педагогом у дусі витонченої "культури. і світлого скептицизму" [4, с.713-714], хлопець, який знає, що заборонено "проливати кров" [4, с.743], без вагань здійснює свій "вибір" навіть тоді, коли це передбачає дію, осоружну всім законам моральності й честі, дію, що прирікає його на долю вбивці? Для Ж. - П. Сартра це питання вимагає ясної відповіді. І він дає її, будуючи подальший розвиток міфологеми "вбивство Егісфа" як міфологему "передсмертна агонія Егісфа", в основі якої лежить синтез класичних міфем: "передсмертний крик Егісфа" і "передсмертний діалог Клітемнестри з Орестом". В Сартра, на відміну від античної традиції, смерть Егісфа показана на сцені. Цей факт, а також те, що канонічна міфема "разючий меч" передує міфологемі "агонія Егісфа" і кладе їй кінець, знову створюють ситуацію, в якій кожен з трьох дійових осіб стоїть перед проблемою "вибору", а сам їх "вибір" дозволяє драматургові використовувати структурний компонент класичного міфу про Ореста для вираження найважливіших понять своєї філософії. Отже, першим ударом меча Орест доводить тиранові, що він вільна людина.

Виникає ще одне запитання: чи правда, що Орест не почуває докорів сумління? Відповідь Ореста й пояснює важливу для Сартра-драматурга відповідь: Докори сумління? Через що? Те, що я зробив, справедливо. Справедливо розчавити тебе, мерзотний пройдисвіте, справедливо повалити твою владу над жителями Аргоса, справедливо повернути їм почуття власної гідності.

Таким чином, "вибір" Ореста мотивований ідеєю вищої справедливості й має на меті повернути свободу "іншим". Вибір Ореста ставить перед необхідністю зробити власний "вибір" й Електрі. Побачивши переможеного Егісфа, вона відмовляється бути поряд з братом, коли той іде в покої Клітемнестри, аби довести справу до кінця, тобто Електра відмовляється від свого первинного "вибору".

Міфологема "вбивство Орестом матері" пов'язана з появою в драмі "Мухи" ще однієї грані в переосмисленні категорій "вибір" і "свобода".Ж.-П. Сартр представляє дану міфологему як монолог Електри, яка коментує не стільки те, що відбувається за сценою, скільки свій внутрішній стан. Завдяки такому самоаналізу простежується глибока відмінність між мотивами й цілями "вибору" Ореста та мотивами й цілями "вибору" Електри.

Якщо для першого, як ми бачимо, вбивство Егісфа і Клітемнестри було обумовлено метою "увібрати в себе покаяння всіх", "повернути жителям Аргоса почуття власної гідності" [4, с.756], то для його сестри це був акт особистої помсти - помсти за батька, бо в царській парі вона бачила не ворогів Аргоса, а своїх особистих:

Електра:. Він ударив її. Вона - наша мати, і він ударив її. Ну ось: мої вороги мертві. мої вороги мертві, мій батько помстився.

Для показу почуттів Ореста й Електри Ж.-П. Сартр і вводить у свою драму евріпідівську міфологему "розкаяння Ореста перед Електрою", але переосмислює її за законами антонімії відповідно до зазначених вище нових тенденцій у концептах "свобода" і "вибір". Герой Ж.-П. Сартра не переживає почуття розкаяння: Електра, я ніколи не розкаюся в тому, що зробив. Він упевнений, що своїм вчинком дав свободу сестрі, скріпив навіки пролитою кров'ю їх родинний союз, тобто реалізував свій запланований "вибір" залишитися з Електрою: … Ми вільні, Електро. Кров поєднує нас подвійними зв'язками - ми рідні по крові, і ми разом пролили кров.

Проте Електра Ж. - П. Сартра у вирішальну хвилину залишила Ореста, тому що для неї рішення убити Клітемнестру й Егісфа було продиктоване особистою ненавистю, тому що для неї Клітемнестра - не цариця, як для Ореста, а перш за все матір, вбивство якої не є справою справедливості, як для Ореста, для неї це - матеревбивство.

Зіставляючи мотив і мету "вибору" Електри з мотивами і метою "вибору" Ореста, бачимо, що реалізація цього "вибору" справді стає "свободою" лише в тому випадку, коли людина ставить перед собою загальнозначущу мету і готова нести відповідальність за свій "вибір".

Ця ідея отримає своє остаточне вираження на останньому етапі розвитку сартрівського варіанту міфу про Ореста. Композиційним центром цієї фінальної макроміфологеми є міфологема "мухи/Ерінії". Причому її значення як форми осмислення древнього міфу в аспекті філософської теорії символічно виражається в тому, що тепер богині докору сумління знаходять свою подобу антропоморфних чудовиськ, але називають себе мухами і можуть навіть дзижчати, як мухи. Особливе значення має той факт, що Ерінії Ж.-П. Сартра стають дійовими особами драми, реалізуючи свою класичну функцію переслідування винних. Ці зовнішні прикмети підсилили поглиблену Ж.-П. Сартром античну інтерпретацію семантики богинь помсти. З усіх складових її значення як символу тотальної несвободи, завдяки уподібненню докорів сумління страшним, огидним, але людиноподібним істотам, саме внутрішня несвобода людини знайшла зриму подобу. Антропоморфні Ерінії/мухи Ж.-П. Сартра виступають в ролі перешкоди, проте не стільки зовнішнього "буття в собі", скільки внутрішнього. Тим самим повною мірою реалізує себе інша задана Ж.-П. Сартром функція його інтерпретації цієї канонічної міфологеми: визначати і розкривати свободу або несвободу людини.

Смислове значення міфологеми "апофеоз свободи Ореста" не вичерпується і не обмежується ідеєю непідсудності Ореста іншому суду, окрім його власної свободи. Також важливою для нього є думка про свободу як перевершення - за допомогою непохитного дотримання "вибору", в якому реалізувала себе свобода Ореста, - самого вироку. Ця нова грань відбита в зазначеній міфологемі в тому, що, будучи розвитком міфологеми "боротьба Ореста за Електру", вона показує той її етап, коли герой усвідомлює марність своїх зусиль, але не відмовляється від них.

Дійсно, Електра, що залишила брата і врятована від Еріній Юпітером, - це перший аргумент, який, на думку бога, повинен змусити Ореста покаятися. Але Орест цей аргумент не приймає з самого початку, оскільки:. вона страждає із власної волі, і лише сама може позбавитися від страждань, вона - вільна. Іншими словами, Орест усвідомлює, що звільнити Електру від розкаянь совісті він не може, бо свобода не приноситься ззовні, вона - єство людини і тотожна його неантизуючій діяльності. Що стосується Електри, то її здатність до неантизуючої діяльності зведена до нуля. Вона жадібно ловить кожне слово Юпітера, який обіцяє їй життя і "свободу", вимагаючи взамін". крапельку розкаяння" [4, с.766]. Несвобода Електри в міфологемі "апофеоз свободи Ореста" проявляє себе в тому, що сестра Ореста, разом з Юпітером, виступає в ролі Еріній, оскільки, вбачаючи в убивстві Егісфа й Клітемнестри злочин, вона засуджує те, що Орест захищає свою свободу.

Проте Орест, незважаючи на те, що не може перемогти несвободу Електри, продовжує вести за неї боротьбу, виступаючи в цьому сенсі суперником Юпітера. Але докори сумління як знак несвободи Електри вже настільки уподібнили її жителям Аргоса, що вона з такою ж ненавистю відштовхує Ореста, який пропонує їй залишитися вільною і розділити з ним його свободу, з якою колись ті накинулися на неї під час церемонії "виходу мертвих з пекла". І Електра розкаюється:. На допомогу! Юпітере, царю богів і людей, мій царю, прийми мене в свої обійми. Я буду покірна твоєму закону, я буду твоєю рабинею. я присвячу все своє життя спокутуванню. Я розкаююся, Юпітере, розкаююся.

Отже, в боротьбі за Електру Орест зазнав поразки, але він не відмовився від цієї боротьби, незважаючи на те що знав, яким буде її результат задовго до перетворення "юної богині ненависті" в "рабиню" Юпітера, готову "покривати поцілунками. ступні і коліна" бога [4, с.773], якого ще недавно називала "богом мерців. простим пічним поліном" [4, с.717].

З точки зору здорового глузду, така поведінка героя абсурдна, але цей абсурд обумовлений не фактом випадковості буття, як свідчило одне з положень філософської концепції Ж. - П. Сартра кінця 30-х рр., а "свободою вибору", і є (абсурд) усвідомленим "вибором". Причому, "вибором" не просто як способом "бутя для себе", а "вибором", що має загальнозначущу мету - "свободу" для "Інших". Цей комплекс ідей, пов'язаний з новим розумінням абсурду, виражений в тій частині міфологеми "апофеоз свободи Ореста", коли на питання Юпітера, що Орест збирається робити, побачивши, що сестра його зреклася, і знаючи, що жителі Аргоса, як повідомив його бог, "очікують на свого рятівника з камінням, вилами і дубинами в руках, щоб виразити йому вдячність" [4, с.768], той все ж не відмовляється від мети свого "вибору" і відповідає: Аргів'яни - мої піддані. Я повинен розплющити їм очі.

"Повинен", - незважаючи на те, що він чітко усвідомлює: слідом за зреченням Електри "презирство і жах" жителів Аргоса "прирікають" його "на самотність" [4, с.768]. Проте він "повинен", тому що:. вони (аргів'яни) вільні.

І саме на цю істину й повинен розплющити очі своїм підданим вільний Орест, аби показати їм, що життя, тобто свобода, - це перевершення самого себе, постійна неантизація власного відчаю, і як така вона несе екзистенціальну свободу "Іншим". Ця ідея прозвучала фінальним акордом драми Ж. - П. Сартра.

Заслуговує на увагу міфологема "Орест-визволитель", що включає такі есхілові міфеми: "перебування Ореста в храмі Аполлона в оточенні Еріній", "вихід Ореста з храму", "втеча Ореста", а також авторські міфеми: "прихід Педагога в храм Аполлона" і "зустріч Ореста з жителями Аргоса".Ж. - П. Сартр будує міфологему "Орест-визволитель" таким чином, що чергування есхілових і авторських міфем завершується есхіловою міфемою "втеча Ореста", але співвідноситься не з мотивом пошуку порятунку від Еріній, а з ідеєю порятунку Аргоса, переосмисленою як мета "вибору" Ореста і неантизація його відчаю. Відповідно, переосмислюються і всі структурні компоненти даної міфологеми. Так, перший з них - есхілова міфема "перебування Ореста в храмі Аполлона в оточенні Еріній", яка демонструє абсолютну самотність і відчай Ореста: Я зовсім один. Я буду самотній до самої смерті.

Але вигук "Бідна Електра!" [4, с.774] свідчить про те, що причиною його відчаю є не страх, викликаний присутністю злісних Еріній, не жах перед обіцяними стражданнями, а доля сестри, тобто "Іншого", кого він не зміг врятувати від несвободи. Авторська міфема "прихід Педагога в храм Аполлона" (він приніс своєму вихованцеві їжу й звістку, про те, що "жителі Аргоса облягають храм", і він навіть не знає, "хто мерзотніше й хто гірше мстить - ці спокусниці (Ерінії) чи. піддані" Ореста [4, с.774], через що й запропонував дочекатися в храмі ночі, а потім "втекти") створює ту модель "важкого світу. коли, як писав Ж.-П. Сартр в роботі "Ескіз теорії емоцій" (1939), намічені дороги стають дуже важкими, або, коли ми не бачимо дороги, ми не можемо більше знаходитися в такому страшному і важкому світі. Всі дороги закриті, проте, треба діяти" [31, с.41]. Якщо під словом "діяти" розумілося "перевершення ситуації" через емоції, що, в свою чергу, передбачало просто емоційне ставлення до світу й було "втечею від світу" [31, с.41], то в драмі 1942 р. "діяти" означає перевершення ситуації у вольовій дії. Архетипною моделлю втілення зазначеного перелому стала в "Мухах" переосмислена Ж.-П. Сартром за законом антонімії есхілова міфема "вихід Ореста з храму Аполлона". Прийом антитези дозволяє побачити в особі педагога людину, що стає на дорозі в героя. Завдяки функціональній тотожності Педагога й Еріній, негативна семантика богинь докорів сумління переноситься на семантику Педагога як знаку, що конотує авторську міфологему "минуле Ореста". Тим самим, з одного боку, підкреслюється самотність героя, а з іншого - підтверджується правота Ореста, який не антизував минуле заради "вибору" залишитися з Електрою, бо воно насправді є перешкодою його свободі. На цьому тлі особливо виділяється дієвий характер перевершення героєм "ситуації. коли всі дороги закриті". Його "вибір" - вийти з храму до своїх підданих, і він реалізує його через наполегливе подолання не менш наполегливого опору свого мудрого наставника: Ти кажеш, що жителі Аргоса зібралися перед храмом?. Добре. Відкрий двері.

Педагог: Ви що, з глузду з'їхали? У них зброя.

Орест: Роби, що тобі наказують.

Педагог: Цього разу дозвольте мені не підкоритися. Кажу, вони закидають вас камінням.

Орест: Я твій господар, і я наказую тобі відчинити двері.

Педагог: (прочиняє двері) Ой-йо-й, ой-йо-й!

Орест: Навстіж!

У вигуку "Навстіж!" сконцентрований весь трагічний пафос героїчного вольового акту, в якому Орест неантизує власний відчай, перевершує самого себе і реалізовує свій "вибір", що має загальнозначущу мету, й тим самим затверджує свою свободу.

Авторська міфема "зустріч Ореста з жителями Аргоса", безпосередньо передуюча розв'язці драми, так само як і міфологема "боротьба Ореста за Електру", дозволяє драматургові ще раз відзначити нове розуміння абсурду у зв'язку з проблемою свободи. У розкритих "навстіж", але не Педагогом, а Натовпом [4, с.775], дверях зупиняються перелякані жителі Аргоса, тобто ті "Інші", ради звільнення яких Орест убив Егісфа й свою матір. Це - "Натовп", ворожість якого доводить Оресту, що йому свобода не потрібна. Більше того, аргів'яни загрожують Оресту тією ж карою, що й богині докору сумління, і це дозволяє зробити висновок про їх уподібнення Ерініям. Бачачи це і усвідомлюючи свою поразку в боротьбі з ними за їхню ж свободу, Орест не відступає від рішення "відкрити очі своїм підданим":. Я убив ради вас. Ваша провина, ваші розкаяння, ваші нічні страхи, злочини Егісфа - я усе взяв на себе, все належить мені. Також, у фінальному монолозі героя виражене нове розуміння стосунків між метою вибору і самим "вибором": на відміну від свого теоретичного постулату 30-х рр., Сартр-драматург помічає між ними причиново-наслідкові зв'язки, і в "ситуації., коли всі дороги закриті", загальнозначуща мета не просто виправдовує "вибір", а стає підставою для "вибору". Як ми пам'ятаємо, спочатку "вибір" Ореста полягав у тому, щоб залишитися з Електрою, тобто передбачав одночасно залишитися в Аргосі. Але тепер та ж загальнозначуща мета служить підставою для іншого "вибору". Дійсно, Орест вбивши Егісфа й Клітемнестру, добився того, що "ваші вірні мухи покинули вас заради мене", але в Аргосі він не "відчуває себе як удома", бо: Я знаю, ви мене боїтеся. я вселяю вам страх. тим не менше: І проте, люди, я люблю вас. Але:. Я хочу бути царем без земель і без підданих. й тому Орест каже:. прощайте, мої люди.

Інакше кажучи, остаточний "вибір" Ореста - піти з Аргоса - робиться на підставі загальнозначущої мети. Крім того, есхілова міфема "втеча Ореста" переосмислюється за законом антонімії і є новим проектом досягнення початкової загальнозначущої мети, оскільки герой тікає не від Еріній, а з ними, тобто не рятується сам, а рятує "Інших".

Есхілова міфема "втеча Ореста", переосмислена за принципом антонімії, служить Ж.-П. Сартру архетипною моделлю вираження такого важливого нового аспекту в концепції свободи, як перевершення усвідомлюваного абсурду через вольовий акт, в якому, незважаючи ні на що, людина, ради досягнення загальнозначущої мети, на основі нового, обумовленого нею проекту, все ж реалізує свою свободу.

Актуалізація міфу в "Мухах" не обмежується його перетворенням на архетипну модель сучасного філософського вчення. Одночасно відбувається і його політизація, і зміна філософських поглядів Ж. - П. Сартра. Письменник-філософ створював свою п'єсу в той час, коли небезпека компромісів з безпринципним мілітаризмом впала на народи новою світовою війною і Франція однієї з перших країн Західної Європи опинилась під тиском фашистських орд. Вона стала для самого Ж.-П. Сартра "ситуацією", бо він став учасником дій, а не стороннім спостерігачем. Першим художнім свідченням "вибору" Ж.-П. Сартра в трагічній ситуації національної катастрофи французького народу стала його міфологічна драма "Мухи" і переосмислення в ній засадничих понять атеїстичного екзистенціалізму 30-х рр. Для глядачів, що дивилися її в окупованому Парижі, п'єса й спектакль були повні алегорій, які прямо проектували на сцену жах життя в місті, уже відчуженому від його корінних жителів. Переконливий доказ їх реальної основи, що свідчить про явний намір автора подати в своєму творі образ окупованої столиці Франції, можна знайти в статті Т.І. Бачеліс "Інтелектуальні драми Сартра". Звернувшись до роману І. Еренбурга "Падіння Парижа", автор наводить серію цитат, які засвідчують прямий зв'язок міфологічних алегорій Ж.-П. Сартра з дійсним життям Парижа після тріумфального входу в нього армії вермахту [10, с.157-158]. Відповідно до цих асоціацій сприймався глядачем і "вибір" Ореста. Ось чому, визнаючи об'єктивну справедливість висновку Л.Г. Андрєєва про те, що в "Мухах" все звелося до отримання свободи, яка дозволяє Оресту усвідомити себе екзистенціальним героєм" [1, с.51], все-таки правильнішою є думка Т.І. Бачеліс: "У "Мухах" - трагедії про месника - Сартр. призвав людину до дії, до насильства над насильством. "Мухи" - це п'єса-заклик, пристрасний памфлет проти фашистської диктатури. "Мухи" - документ французького відчаю, сорому і ганьби поразки в роки Другої світової війни. "Мухи" - перша спроба Сартра знайти гостру опору у момент падіння нації" [10, с.157, 165-166]. А тому і її герой був символом активного опору, закликаючи своїм прикладом до самопожертви в ім'я загального звільнення від зла, яке в п'єсі Ж.-П. Сартра прямо асоціювалося з окупаційною владою.

Отже, підсумовуючи усе сказане, ще раз зазначаємо, що драма "Мухи" Ж.-П. Сартра є особливим явищем у французькій міфологічній драмі першої половини XX ст. У сюжетній основі драми автор використав і переосмислив міф про Ореста як вічну екзистенціальну драму існування вільного "буття для себе" в світі "Інших" в світлі нової ідеї відповідальності, якою драматург-філософ під впливом історичної реальності відзначив перспективу своєї подальшої творчої й особистої долі. У "Мухах" Ж.-П. Сартра знаходять свій розвиток ті художні принципи міфологічної драми, які реконструюють специфіку поетики міфу і перш за все ті її риси, які відображають головну особливість міфотворчого сприйняття. Яскравий тому приклад - поліфункціональна і полісемантична єдиносутність міфологеми "Юпітер-Зевс/Аполлон", в якій злилися воєдино божества греко-римської міфології, утворивши триєдину аналогію християнського Бога. Крім того, пародіюючи релігійно-містичну ідею як неприйнятний екзистенціальний концепт, Ж. - П. Сартр використовує прийом контрасту, що зовні нагадує поетику романтизму, але, по суті, реконструює одну із стилістичних прикмет бароко з його прагненням здолати трагічні протиріччя Буття за допомогою дивного, фантастичного.

2.3 Трансформація класичної моделі міфу про Орфея в драмі "Еврідіка" Ж. Ануя