Інтертекстуальні зв'язки в романі Бернарда Вербера "Імперія янголів"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. Інтертекстуальні зв'язки та Проблема дослідження прецедентного тексту в авторському тексті

1.1 Проблема дослідження інтертексту в художньому тексті творі

1.2 Інтертектуальність та її функції в художньому тексті

1.3 Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків

Розділ II. Типи і художні функції інтертекстуальних зв'язків у романі Б. Вербера "Імперія янголів"

2.1 Особливості аналізу роману "Імперія янголів" в аспекті інтертекстуальних зв'язків

2.2 Інтертекстуальні елементи, зв'язки та їх функції в творах Вербера

2.2.1 Реалії

2.2.2 Самоцитування у романі "Імперія янголів"

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Бернар Вербер (1961) - відомий французький письменник ХХІ ст. Твори Вербера - це суміш таких жанрів як наукова фантастика, пригодницький роман та есе. Його книги користуються шаленою популярністю, його читають різного віку та різних національностей.

Романи Вербера є поєднанням елементів масової та інтелектуальної культури. Одна з формул успіху творів - інтелектуалізація масової культури; письменник робить твір доступним широкому колу читачів - заплутаний сюжет, багато перипетій, і водночас вплетені у текст інтелектуальні елементи - різноманітні факти, які потребують осмислення. У тексті романів сполучаються авторські думки і спостереження та погляди відомих філософів, результати соціологічних опитувань, навіть думки пересічних людей та інші елементи наукового і художнього характеру. Наповнення своїх текстів різними запозиченими і власними текстуальними та смисловими вставками з різних культурних джерел дає підстави відносити Б. Вербера до представників постмодерної літератури. Одна з найпомітніших книг Бернара Вербера - "Імперія янголів" (2000), світовий бестселер, який удостоївся читацького визнання та літературної нагороди - премію ім. Жюля Верна у жанрі фентезі. Цей роман є характерним щодо складною побудовою та сполучення різноманітних інтертекстуальних зв`язків. Аналіз інтертексту в цьому романі дозволить уточнити питання про типологічну належність романів Б.Вербера. Серед наявних робіт про творчість Вербера переважають розвідки критичного характеру (зокрема, статті…), але бракує ґрунтовних робіт літературознавчого характеру. (Когось треба згадати.. - …звертається до тематичних особливостей; а … Отже, актуальність цієї роботи зумовлена тим, що це - перша спроба осмислення інтертексту Б.В. на прикладі роману «…», що дозволить уточнити жанрову природу текстів французького письменника та глибше проаналізувати стан використання інтертекстуальних зв`язків у сучасній художній літературі. Метою дослідження є проаналізувати структурні та семантичні особливості інтертекстуальності в романі Б.Вербера "Імперія янголів". Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) розглянути ступінь дослідженості проблеми інтертекстуальності в сучасній літературі;

2) визначити природу, форми й функції інтертекстуальності у романі «Імперія янголів» із залученням інших творів автора;

4) розкрити суть самоцитування у творчості Вербера;

3)з`ясувати типологію інтертекстуальних елементів і зв'язків у творчості Б.В. взагалі та романі "Імперія янголів" зокрема;

5) уточнити функції інтертекстуальності у творі масової культури.

Об'єктом дослідження є роман "Імперія янголів" Б.В.

Предметом дослідження роботи є форми та функції інтертекстуальності у творі Бернарда Вербера.

Методи дослідження: текстуальний аналіз, описовий метод, функціонально-стилістичний аналіз інтертекстуальних зв'язків , інтеграція методологічних принципів цілісно-системного підходу до художнього твору.

Наукова новизна роботи у тому, що тут здійснена перша спроба цілісного осмислення інтертекстуальності в "Імперії янголів" Б. Вербера через вивчення особливостей бачення моделі світу і типологічних рис героя, їх еволюції; виокреслюється природа, форма й функції інтертекстуальності у романі письменника.

Теоретичне значення роботи визначається її зв'язком з теорією інтертекстуальності. Теоретичного значення набуває аналіз інтертекстуальних зв'язків роману "Імперія янголів".

Практичне значення полягає у використанні даної роботи для підготовки лекцій і практичних занять із теорії літератури, спецкурсів з актуальних проблем розвитку літератури постмодернізму і творчості Б. Вербера тощо.

розділ I. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ ЗВ?ЯЗКИ ТА ПРОБЛЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ТЕКСТУ В АВТОРСЬКОМУ

1.1 Проблема дослідження інтертексту в художньому тексті

Художня творчість передбачає створення художніх творів. Навіть якщо автор задумав створити текст, який не має аналогів у світовій літературі, то це зовсім не означає, що в оригінальному тексті не можна буде виявити інтертекстуальні зв'язки. Досвідчений читач зуміє побачити зовнішню чи внутрішню інтертекстуальність: зовнішня інтертекстуальність передбачає пригадування читачем схожого художнього твору, а внутрішня - виявлення в тексті запозичених фраз та зворотів мови. Критерій інтертекстуальності став одним з найважливіших при дослідженні тексту, оскільки забезпечує можливість об'єднання і продовження тексту [9; 264].

Якщо текст використовують та інтерпретують не буквально, а як засіб символізації поза зв'язком зі змістом "пратексту", то він стає прецедентним [15;15]. Прецедентний текст - це текст, який має понадособистісний характер, добре відомий широкому оточенню автора, включаючи його попередників і сучасників. На думку Ю. Караулова, прецедентний текст - це завершений і самодостатній продукт рефлексійної діяльності [8; 216]. До прецедентних текстів дослідники відносять перекази, міфи, притчі, легенди, казки, але прецедентними можуть бути і тексти художньої та історичної літератури, пісні і навіть реклама. Подібність двох творів може бути виражена в єдності таких літературознавчих категорій, як сюжет, композиція, характери героїв, деяка спільність в описах пейзажів. Ці риси схожості часто проявляються на рівні їхнього лінгвістичного оформлення. Крім того, літературознавці відзначають, що інтертекстуальні зв'язки художніх творів часто знаходять своє відображення в різного роду ремінісценціях: цитатах точних та неточних, "узяті в лапки" або ті, які залишаються неявними [21; 253-259].

Таким чином, в широкому сенсі інтертекстуальний підхід до інтерпретації тексту припускає зіставлення типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямків) як варіацій на подібні теми і структури. У більш вузькому варіанті він представляє собою виявлення в тексті конкретних, вербалізованих вкраплень "чужого слова", які займають конкретні позиції в ньому. Кожен твір, вибудовуючи своє інтертекстуальне поле, створює новий текст. Завдяки інтертексту прецедентний текст вводиться в більш широкий культурно-літературний контекст.

1.2 Інтертектуальність та її функції в художньому тексті

семантичний інтертекстуальність вербер роман

Термін "інтертекстуальність" (фр. intertextualit, англ. intertextuality), запропонувала Юлія Крістьєва у 1969 р. для позначення "текстової інтеракції в межах самого тексту". Це поняття використовують для означення взаємодії різних кодів та дискурсів всередині тексту, а також у значенні методу дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв'язку з іншими системами. Зміст цього терміну багато різні дослідники інтерпретують по-своєму, однак спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є "реакцією" на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах -- діалогічній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Михайло Бахтін у праці "Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості" (1924) описуючи діалектику існування літератури, зазначає, що окрім даної дійсності, художник також має справу з попередньою і сучасною літературою, з якою він перебуває в постійному "діалозі", який необхідно розуміти як боротьбу тексту з наявними літературними формами. Бахтін писав: "Стенограма гуманітарного мислення -- це завжди стенограма діалогу особливого виду: складні стосунки тексту (предмет вивчення і обдумування) і створюваного обрамного контексту (питального, заперечувального тощо), в якому реалізується пізнавальна і оцінювальна думка вченого. Це зустріч двох текстів -- готового і створюваного регенеруючого тексту, відповідно - це зустріч двох суб'єктів, двох авторів. Текст -- не річ, а тому друга свідомість, свідомість сприймаюча, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати” [6; 285]

Дослідження анаграм Фердінана де Сосюра базувались давній індоєвропейській поезії. Як зазначає М. Ямпольський, теорія анаграм дозволяє наочно уявити, яким чином інший текст, зокрема прихована цитата, організовує порядок елементів у тексті й здатна його модифікувати. На основі анаграматичної теорії виникає можливість ввести інтертекстуальність у структурний контекст. Ф. де Сосюр вирізнив різні типи анаграм: анафонію, гіпограму, логограму і параграму [6; 38]. Юлія Крістєва звернула особливу увагу на поняття параграми: "Виходячи з сосюрівського поняття параграми ми змогли встановити фундаментальну особливість функціонування поетичної мови, яку ми визначили терміном парадигматизм, іншими словами, входження множини текстів (і смислів) у поетичне повідомлення, яке інакше постає сконцентрованим навколо єдиного смислу" [6; 39].

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Ю. Крістєвої -- фенотекст і генотекст. Фенотекст - це готовий, ієрархічно організований, структурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фенотексти -- це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Генотекст -- це суверенне царство "різності", де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фенотексту.

Близькими до концепції Ю. Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фенотекст у Барта відповідає поняття "твір", а поняттю генотекст -- "текст": "Твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст -- поле методологічних змагань" [3; 380]. Відкриваючи в "творі" вже знайоме, дослідник виходить на рівень "тексту". В такому випадку питання про вплив або запозичення втрачає сенс: "інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона є загальним полем анонімних формул, походження яких можна віднайти нечасто, несвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок" [3;218]. Таким чином автор "перетворюється на порожній простір проекції інтертекстуальної гри". Несвідомий характер цієї "гри" відзначає і Ю.Крістєва, відстоюючи постулат "безособової продуктивності" тексту, наділяючи текст практично автономним існуванням і здатністю "прочитувати історію". Думка про те, що історія й суспільство є тим, що може бути прочитане як текст, призвело до сприйняття людської культури як суцільного інтертексту. Проголошена Бартом "смерть автора", смерть" індивідуального тексту, розчиненого в прихованих та неприхованих цитатах, в решті-решт призвели до "смерті" читача й ототожнення з текстом неминуче цитатної свідомості людини.

Однак, як зазначає І.Ільїн, не всі західні літературознавці сприйняли настільки широке тлумачення інтертекстуальності. Представники коммунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що занадто буквальне дотримання принципу інтертекстуальності в його філософському вимірі позбавляє сенсу будь-яку комунікацію. Зокрема Ж.Женет трактує інтертекстуальність вужче і конкретніше; він пропонує п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: 1) інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо; 3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність -- жанровий зв'язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв'язки.

Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього поняття. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за рамки суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І. Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури ХХ ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції.

1.3 Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків

Інтертекстуальність вивчається вже декілька десятиліть, тим не менш класифікація інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв'язків, що їх пов'язують, як і раніше залишається проблемним питанням. Найбільш послідовними дослідниками в питаннях типологізації інтертекстуальних елементів залишаються П.Х. Тороп та Ж. Женетт.

Ж. Женетт разработал классификацию типов взаимодействия культурных кодов в тексте, порождающих различные разновидности интертекстуальности. Он выделяет собственно интертекстуальность, паратекстуаль-ность, метатекстуальность, гипертекстуальность, архитекстуальность. Так, собственно интертекстуальность предполагает соприсутствие в одном тексте других текстов в виде цитат, аллюзий, плагиата и т. д. Паратекстуаль-ность возникает как отношение текста к своей части (заглавию, эпиграфу, вставной части и т. д.). Явление метатекстуальности получает выражение в форме вариаций, римейка, ритейка и др. Гипертекстуальность основана на пародийном перекодировании цитируемых источников. Понятие архитекстуальность служит для обозначения жанровых связей текстов. Все эти типы интертекстуальности могут совмещаться в пределах одного текста, что повышает степень его многозначности.

Власне інтертекстуальні елементи, що утворюють конструкції "текст у тексті", включають у себе цитати й алюзії. Поняття "цитата" підходить для позначення відтворення в тексті одного і більше компонентів прецедентного тексту. Цитата націлена на впізнавання, тому найчистішою формою цитування є атрибутовані цитати, які відтворюють фрагмент будь-якого тексту з обов'язковим посиланням на його прототекст та з маркуванням у вигляді "залабковування". Іншим видом є неатрибутовані цитати, які вводяться у твір без графічного маркування та посилання на свій прототекст. Якщо ж моменту впізнання немає, то “чуже слово” у власне авторському тексті повністю асимілюється, не породжуючи імпліцитні смисли. І. В. Фоменко справедливо зазначає, що “важливою є не точність цитування, а впізнання цитати. Важливо, щоб читач почув “чужий голос”, і тоді не лише саму цитату можна сприйняти в узагальнено-символічному значенні, але й увесь авторський текст збагатиться за рахунок тексту-джерела. Цитата стає немов представником чужого тексту, механізмом запуску асоціацій” (Статкевич) [8:499].

Посилання-референція, як і цитата, є експліцитною формою (Явно, відкрито виражений, доступний зовнішньому спостереженню) інтертекстуальності. Однак у цьому випадку текст, на який посилається автор, безпосередньо не присутній в його власному творі. Отже, до цієї форми інтертекстуальності звертаються, коли потрібно лише направити читача до іншого тексту, не подаючи його дослівно.

До власне інтертекстуального елемента, що створює конструкції "текст у тексті", належать і алюзії. Алюзія - запозичення певних елементів прецедентного тексту, за якими відбувається їх впізнавання у інтертекст, де і здійснюється їх предикація. Алюзію також часто порівнюють з цитатою, але на зовсім інших засадах: вона позбавлена буквальності та експліцитності. Алюзія по-іншому діє на пам'ять чи інтелект читача, не порушуючи при цьому безперервність тексту; вона виходить за рамки інтертекстуальності. Цитуватися можуть тільки літературні твори, так за допомогою алюзії можна відсилати читача до історії, міфології та загалом до різних культурних пластів.

А. Мор'є поділяє алюзії за формальною ознакою на номінальні, які виражаються іменем чи назвою, та вербальні, представлені у більшому відрізку тексту [10:38-44] (Статкевич). Відповідно до джерела запозичення, алюзії прийнято поділяти на біблійні, міфологічні, історичні, побутові та літературні.

Ще один прояв інтертекстуальності - ремінісценція. Ремінісценцію, як форму інтертекстуальності, в науковій літературі визначено як “відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору, що виявляється у подібності композиції, стилістики, фразеології тощо. Це - авторське нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти". В. Халізєєв розуміє під ремінісценцією “образи літератури в літературі”. Ремінісценція виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших письменників [1:138]. Роль ремінісценції у творі різноманітна. Автор може вдаватися до цього прийому, щоб 1) засвідчити своє поклоніння перед авторитетним попередником; 2) продемонструвати власне учнівство; 3) переосмислити традицію на новому етапі культурно-історичного розвитку; 4) вступити в полеміку (як правило, з класиком); 5) створити пародію.

Потрібно розмежовувати алюзії та ремінісценції оскільки ці поняття дотичні. Алюзія - це натяк, але не обов'язково на подію, а може бути й на твір; до певного джерела чи явища; ремінісценція ж - це усвідомлене чи неусвідомлене відтворення автором знайомої конструкції з іншого художнього твору [2:240] (Статкевич).

Реалія (від лат REALІS - істинний, дійсний, речовий) - предмет, річ, факт, соціальний процес, явище, що існують в реальному житті. Реалії - це також інтертекстуальні елементи, що з'єднують факти життя і тексти про них. Інтертестуальність реалії залежить від ступеня насиченості інформацією культурно-історичного плану, що відносить її до розряду соціально значущих, і виявляється трьома способами: через розкриття її в коментарі (“текст у тексті”); за допомогою її використання як денотата алюзії, а також як самостійного інтертекстуального елемента, коли читач добре знається на іменах багатьох історичних діячів та зв'язаних з ними конотаціях. У типології виділяються "центонні тексти". "Центонні тексти являють собою цілий комплекс алюзій і цитат (в більшості неатрибутованних), і йдеться не про запровадження окремих інтертекстів, а про створення якогось складного мовного іносказання, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями" [20; 31] .

Два текти можуть знаходитися між собою у відношенні деривації: двома основними типами останньої є пародія та стилізація. В основі першої лежить трансформація, в основі другої - імітація "гіпотексту".

Стилізація. При стилізації вихідний текст не піддається змінам, імітується лише його стиль, тому при такого роду наслідуваннях вибір предмета не має значення. На відміну від пародії, імітація стилю не має на увазі буквального відтворення тексту. Коли імітація полягає в наслідуванні стилю, то вона має формальний характер і зовсім не передбачає збереження сюжету твору, який імітується. До того ж об'єктом стилізації є не конкретний твір, а стиль автора в цілому, загальні особливості якого можна вибрати з будь-яких його книг. Отже, головна відмінність стилізації та наслідування: літературний твір називають "стилізацією", якщо він більше схожий на наслідування, ніж на оригінальність, і автор тою чи іншою мірою розуміння відтворює написаний раніше твір, не затьмарюючи його.

Ще один прояв відкритої інтертекстуальності - дописування "чужого" тексту.

Свою свою систему класифікації інтертекстуальних зв'язків і елементів запропонувала Н. А. Фатєєвої, яка виділила типологічно шість класів інтертекстуальних елементів [19,42], які обслуговують різні види міжтекстових зв'язків:

1)власне інтертекстуальність, конструкція "текст у тексті", що включає цитати й алюзії;

2)паратекстуальність, що характеризується співвідношеннями "заголовок-текст", "епіграф - текст";

3)метатекстуальність, що характеризується створенням конструкцій "текст про текст";

4)гіпертекстуальність, що характеризується створенням пародій на прецедентні тексти;

5)архітекстуальність, що характеризується жанровим зв'язком текстів;

6)інтертекстуальні явища: інтертекст як троп, інтермедіальні тропи, запозичення прийому, впливи в області стилю.

У типології, запропонованій Н. А. Фатєєвою [20;25-36] виділяють паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовку, епіграфу, післямови. Заголовок містить у собі програму літературного твору і ключ до його розуміння. У зовнішньому прояві заголовок постає як метатекст по відношенню до самого тексту, у внутрішньому - як субтекст єдиного цілого тексту. Тому, коли заголовок виступає як цитата в "чужому" тексті, він є інтертекстом, відкритим для різних тлумачень.

Епіграф - наступний після заголовку щабель проникнення в текст, що знаходиться над текстом і співвідноситься з ним як з цілим. Сама необов'язковість епіграфа робить його особливо значущим. Як композиційний прийом епіграф виконує роль експозиції після заголовку, але перед текстом, пропонує роз'яснення або загадки для прочитання тексту в його відношенні до заголовку. Через епіграфи автор відкриває зовнішню межу тексту для інтертекстуальних зв'язків та літературно-мовних віянь напрямів різних епох, наповнюючи і розкриваючи внутрішній світ свого тексту.

Метатекстуальноість, або створення конструкцій "текст про текст", характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки не важливо що це - цитата, алюзія, заголовок або епіграф, - всі вони виконують функцію представлення власного тексту в "чужому" контексті. У контрастом з ними переказ, варіація, дописування чужого тексту і інтертекстуальна гра з прецедентними текстами представляють собою конструкції "текст у тексті про текст".

"Типологія інтертекстуальних елементів" Н. А. Фатєєвої виділяє також такі елементи: гіпертекстуальність, архітекстуальність та інтертекст як троп. Гіпертекстуальність є способом пародіювання одним текстом іншого. Архітекстуальність є жанровим зв'язком текстів. Крім того, інтертекст може розглядатися як троп або стилістична фігура.

Інтертекстуальність і масова література

Щоб досягнути комерційної мети, автору мас літ необхідно встановити контакт з читачем, тому основною функцією інтертексту у цьому пласті літератури дослідники визнають фатичному: за допомогою міжтекстових зв'язків визначається поле взаємодії автора і читача , спільність культурних , релігійних , політичних інтересів , встановлюються відносини свій-чужий . Алюзії , цитати стають зверненнями до певної категорії реципієнтів. Якщо читач немасової літератури має впізнати запропоновану посилання, щоб перейти в розряд « своїх» , то в масовій літературі стати «своїм» - завдання автора. Звідси принципова особливість реалізації цієї функції у вітчизняній масовій літературі : автор , апелюючи до аудиторії різновікової , багатонаціональній і багатоконфесійній , прагне урізноманітнити інтертекстуальні вставки , розширити коло залучених текстів - джерел.

У масовій літературі інтертекст - це не діалог автора зі світовою культурою, зі своїми літературними попередниками, що не перекличка епох, це діалог автора і читача. Таким чином, для інтертекст в масовій літературі характерний досить вузький і стійкий діапазон текстів-джерел, зниження смислового навантаження, експліцитно посилань.

Розділ II. інтертекстуальні зв'язки в романі б.вербера «імперія янголів»

2.1 Особливості аналізу роману "Імперія янголів" в аспекті інтертекстуальних зв'язків

Художній твір - перш за все текст, який представляє інтерес для дослідника. В. А. Лукін вважає: "Аналіз тексту має циклічний характер засобів і образної системи тексту в її динаміці. Ми постійно переходимо від форми до змісту й назад, віддаючи на перших порах перевагу формі" [13; 132]. Спостереження за формою та її аналіз дають можливість зробити певні висновки, які перевіряються мовними засобами і образною системою тексту в її динаміці.

Форма художнього твору і мовні засоби, які використовує автор, можуть бути співвіднесені з формою і мовними засобами інших творів. Таким чином можна простежити інтертекстуальні зв'язки між різними творами. "Досліджуючи інтертекстуальність у літературі, ми ... дивимося на те, що потрапило в текст, що побачать в ньому читачі, і які асоціації ці включення можуть викликати. Вивчаючи вплив, ми вивчаємо процес створення творів, вивчаючи інтертекстуальність, ми розглядаємо сліди цих впливів" [2, 53].

У романі "Імперія янголів" у якості прецедентних текстів виступають уривки з "Енциклопедія відносного і абсолютного знання" - іншої книги цього письменника, хоча ці вставки підписані іменем Едмонда Уелса, який, за словами головного героя - самого письменника, є його вчителем. У своєму творі Б. Вербер використовує прямі та приховані цитати, імена відомих діячів - письменників, співаків, композиторів, звертається як до біблійних мотивів, так і до грецької міфології. Згідно типології інтертекстуальних елементів і зв'язків, запропонованих Н. Фатеевою [19], роман французького письменника найбільше підходить під перший клас цієї типології. У "Імперії янголів" простежується така конструкція, як "текст у тексті", тобто власне інтертекстуальність. Також у романі наявні архітекстуальність та метатекстульність, які виникли завдяки використанню фрагментів з книги "Енциклопедія відносного і абсолютного знання". Ступінь включення ж "чужого" тексту у творі Бернарда Вербера така: інтертекстуальні окремі розділи творів, імена персонажів, багато висловлювань з творів - джерел, а також з інших прецедентних текстів.

Характерним для багатьох його романів є те, що Вербер бере прецедентний текст зі свого ж твору - "Енциклопедія абсолютного і відносного знання". Ці уривки є окремими розділами, тематично розміщеними між розділами основного тексту. Завдяки ним читач відволікається від подій основного сюжету, а також отримує фактажну інформацію, яка допомагає краще зрозуміти художній текст. Також слова з цієї ж "Енциклопедії…" проникають у твір "Імперія янголів" у вигляді цитат, які доповнюють зміст та слугують посиланням на слова героїв.

Практично всі твори французького письменника Бернарда Вербера є своєрідною сумішшю постмодерністської доби; його романи поєднують у собі фантастичний, заплутаний сюжет, відомі факти, елементи, запозичені з літератур різних країн та епох, а також окремі думки як самого письменника, так і інших відомих людей.

2.2 Інтертекстуальні елементи, зв'язки та їх функції у творах Вербера

Роман є наочним втіленням постмодерністської концепції про те, що художній твір це - еклектика: він є сумішшю усього, чим цікавиться автор. У творі чотири сюжетні лінії - лінія головного героя, у яку потім вплітаються ще три - історії його клієнтів. Головний персонаж твору - Мішель Пенсон, на початку твору він помирає і стає янголом охоронцем трьох людей різної національності - француза Жака, американки Венери та росіянина Ігоря. Початок твору твір переривають вставки-опитування, які призначені для того, щоб показати різне ставлення до смерті / Паралельні сюжетні лінії (4 шт), головний сюжет переривають опитування :

Фрагмент з історії серійного вбивці: "Меня недавно освободили за хорошее поведение после тридцати лет тюрьмы. Так что сейчас я могу говорить совершенно свободно. Я убил четырнадцать человек. Когда я убивал, меня удивлял вид потрясенных, даже негодующих людей, после того как я объявлял им, что положу конец их жизни. Как будто они решили, что их жизнь принадлежит им, как машина, собака, дом» (опитування 20).

Поєднання християнських традицій та міфологічних мотивів

Для творів Б. Вербера часто характерне змішування всього - реалій різних епох, різних стилів, різних культурних пластів. Зокрема, у "Імперії янголів" важко не помітити несистематизоване поєднання християнських та міфологічних мотивів. У творі ці два світи існують подекуди паралельно, у інших епізодах вони є взаємозамінними.

"За нами приходить некий персонаж, який світиться. Я впізнаю його з першого погляду. Це хранитель ключів від Раю. Давні єгиптяни називали його Анубіс, індуїсти називали його богом мертвих Яма, греки Хароном, перевізником через Стікс, римляни Меркурієм, а християни святим Петром" 21. У цьому фрагменті письменник подає паралельні варіанти імені одного персонажа.

"XX, это будет девочка. Я думаю о том, что эта классификация на XX и XY была описана еще в Библии. Знаменитое «ребро» Адама, возможно, лишь нижняя черта X, удаление которой превращает ее в Y" 42.

"Роза, Амандін та я летимо над мертвими. Вони формують широкий потік, який тече до світла (Стікс?). Вхід на оранжеву територію є його джерелом, і чим далі, тим черга покійників стає вужчою, допоки не перетворюється у вузький ручей" 19. Автор посилається на Стікс - ріку мертвих, але ставить цей гідронім у дужки і додає знак запитання - читач сам вирішить, так це чи ні. Алюзія -- це своєрідний натяк на щось відоме, у нашому випадку на літературний мотив, який автор запозичує та обіграє. Таким є опис Раю у романі, дотичний до концепції Данте: "…Я чудово знаю, що Пекла не існує, але, чесно кажучи, я про це шкодую. Було б веселіше опинитися поміж киплячих котлів, оточених хтивими голими жінками, гарпіями і дияволицями, у розгульній червонуватій обстановці. [...] А замість цього все лише біле і синє, хмари і прозорі компаньйони, і нічого веселого на горизонті. Ех, тікати звідси, валити, рухатися, відправитися на пошуки пригод…" [46]. Це перегукується з "Божественною комедією" Данте, де він казав описав рай - як місце нудьгування, там занадто ідеально, - оскільки саме там де гріх, там життя..

2.2.1 Реалії

Реалії - це також інтертекстуальні елементи, що об'єднують факти життя і тексти про них. Межовим поняттям з реалією є таке явище як іменна алюзія. У тексті наявні іменні алюзії, які постають посиланням на ім'я автора, зокрема на його біографію, а не безпосередньо на текст цього автора

Для романів Бернара Веребера характерне використання імен відомих політичних, культурних, громадських діячів, письменників та їхнє обігравання. Деякі персонажі роману мають імена відомих постатей; однак деякі з них успадковують реальні елементи життєпису свого прототипу, а в інших - імена просто використовуються для зацікавлення читача.

Одним з епізодичних персонажів, для прикладу, виступає Еміль Золя: "Мій співрозмовник невеликого зросту, з бородою, в окулярах, які погано приховують гарячковий блиск в очах. Він тягне мене, підштовхує, наполягає. Каже, що він мій янгол-охоронець [...]. Я придивляюсь до нього уважніше. Цей тендітний силует, борідка, окуляри дев'ятнадцятого століття ... Здається, я його десь уже бачив. Він представляється: Еміль Золя" [25]. Не лише зовнішній вигляд збігається з справжнім відомим власником імені. Перегукується також сцена в романі: Золя-персонаж мав сутичку з небесним трибуналом через те, що з його підзахисним Мішелем не справедливо вчинили (судовий процес над ним був порушений). У біографії письменника Золі є дуже схожий факт: він написав статтю "Я звинувачую", написана у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Франції Феліксу Фору; автор наголошував на упередженості військового суду, звинувачував французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув'язненні Альфреда Дрейфуса.

Таке використання є досить символічним: Еміль Золя виступає захисником прав письменника Мішеля (у творі), в той час як постмодерніст Вербер фактично є продовжувачем праці у сфері літератури, він теж намагається зайняти свою нішу у літературному процесі Франції, як це зробив французький письменник-натураліст. Ще одним письменником, якого згадує Вербер у романі, є Кафка: "Я розглядаю його. Він схожий на Кафку. Вуха довгі і високо посаджені. Мигдалеподібні очі. Трикутне обличчя лиса. Очі гарячково блищать" [31]. Але у цьому випадку вживання справжнього імені відмінне: тут автор використовує зовнішність відомого письменника, щоб зобразити героя твору і водночас спонукає читача перевірити, чи дійсно Кафка мав таку зовнішність.

Вводячи таку епізодичну героїню, Вербер показує негативне ставлення до Мати Терези, відверто критикує її: " Дорога Мати Терезо??, іноді ви міркуєте занадто спрощено. Як казав один мій знайомий, "недостатньо досягти успіху самому, потрібно ще отримувати задоволення від невдач інших". Він жартував, але ви дійсно поділяєте цю точку зору. Ви переконані, що людина може легше переносити свою убогість, якщо все людство теж страждає. Мета ж, навпаки, полягає в тому, щоб зробити всіх людей щасливими! [97].

Реаліями у творі є не лише люди, а й предмети. Для прикладу таким є Розетський камінь - гранітна плита з вибитими на ній трьома ідентичними за змістом текстами (двома староєгипетською мовою давньогрецькою мовою койне). У творі: "Ви винайшли апарат, за допомогою якого можна спілкуватись з мурахами! -- Я назвав його «камінь Розет», оскільки він дозволяв спілкуватися двом найдосконалішим цивілізаціям планети, які проте не можуть розуміти й оцінювати один одного: людям і мурахам" [33]. Письменник бере річ, вигадує для неї своє призначення, яка вписується в концепцію твору, і видає цю річ за свій винахід.

2.2.2 Самоцитування у романі "Імперія янголів"

Для творчості Вербера характерним є те, що між його творами існують зв'язки, його романи постійно перегукуються і нагадують один про одного. Загалом це проявляється у двох найпомітніших напрямках - завдяки самоцитуванню та посиланню на свої інші праці. Тобто схематично це має вигляд "свій текст у своєму тексті".

Найчисельнішою групою самоцитат є розділи з "Енциклопедії відносного та абсолютного знання". Ця єдина нехудожня книга Вербера має таку назву, оскільки складається як із фактів та реальних історій, так із його власних думок та теорій. Проте коли автор використовує цю працю у своїх художніх творах, зокрема у "Імперії янголів", він підписує її іменем Едмунда Уельса. Вербер не просто подає окремі розділи з "Енциклопедії..", а й подає історію її вигаданого автора: Він [Уельс] почав її ["Енциклопедію"], будучи смертним, і продовжує у своєму небесному житті. Ти ж чудово знаєш, він нам постійно цитує уривки з неї. Він зібрав у ній всі свої знання, все, що він відкрив і все, що його цікавить у всесвіті. Три перших томи він написав на Землі, де смертні можуть їх прочитати. Але четвертий він пише тут" 98. Вербер вигадує собі 2-е літературне ім'я, щоб використовувати його для цитування своїх праць. Це можна охарактеризувати як подвійна структура інтертекстуальності, зокрема цитування.

Також автор часто посилається на свої інші книги. У романі "Імперія янголів" читач час від часу бачить згадки про танатонавтів: "Фелікс Кербоз, наш перший танатонавт!" [81] / "«Танатонавти» походить від «танатос», що означає «смерть», і «навтос» -- навігатор. Цей термін придумав мій друг Рауль Разорбак" [15]. Це посилання на іншу книгу Вербера "Танатонавти", своєрідну передісторію роману "Імперія янголів." Особливість самоцитування як інтертексту полягає в тому, що інформація, яку Вербер використовує в романі "Таємниця богів" (взята з його іншої книги "Енциклопедія..") - це найчастіше загальновідомі факти, що поєднуються з домислами письменника. Тому це явище можна назвати подвійною інтертекстуальністю.

Деякі вдалі, на думку Вербера, висловлювання та думки автора переходять з книгу до книги

Цитування. Незалабковані цитати

Письменник часто використовує такий прийом як цитати з розширеною атрибуцією. Для прикладу, автор бере думки філософів, зокрема, таких як Рене Декарт та Фрідріх Ніцше, і видозмінює їх. Цитата Декарта "Я мислю, отже, я існую" у творі переосмислюється і піддається сумніву: "Декарт не мав рації. Можна більше «не бути», але ще «мислити». А я не просто думаю, я чудово усвідомлюю все, що відбувається…" 11. У творі згадується також концепція Ніцше про "Надлюдину": "Допомагати людям стати справжніми людьми…Але, як бачиш, люди не займають відведене їм місце… Мене сміх бере від слів Ніцше про надлюдину. Перш ніж стати надлюдиною, нехай спочатку стануть просто людьми!" 94. Також письменник згадує про парі Блеза Паскаля: "Для Мішеля Пенсона, яким я був, позиція чесної людини полягала у агностицизмі…По-моєму, агностицизм якнайкраще підходить під відоме парі Блеза Паскаля, який вважав, що краще розраховувати на існування Бога…" 62. Ці речі адаптуються під сюжет; автор таким чином знаходить підґрунтя своїм словам завдяки думкам поважних філософів.

У творі є невеликий пласт таких цитат як неатрибутовані, тобто немарковані. Найчастіше вони не асимілюються у тексті, тому читач відрізняє їх від власне авторського тексту. Наприклад, "Релігія - опіум для народу" с.119 - цитата Карла Маркса ("До критики гегелівської філософії права"). Вона стала настільки часто вживаною, що ми не сприймаємо її як цитату.

Висновки

Як казав Вольтер: "Книги творяться із книг", а нове - це добре забуте старе, тому інтертекстуальність - це звичне явище постмодерністської літератури. Сучасні письменники звертаються до класиків, до слів мудрих попередників, додаючи це до своїх творінь і, як наслідок, виходять повністю нові оригінальні твори.

Роман "Імперія янголів" - бестселер, його масово читають. Хоч цей роман є інтелектуальним, ця інтелектуальність лежить на поверхні, щоб її побачити не потрібно глибоко копати. Це ж стосується інтертекстуальності. Вона пронизує увесь твір, але є навіть занадто видимою, над міру очевидною.

Притаманним роману є використання численних алюзій та реалій. Все це є художньо-стилістичними прийомами - натяками на загальновідомі історичні, літературні чи побутові факти, які передбачають обізнаність і кмітливість читача, що має витлумачити цей натяк.

список використаної літератури

1) Алпатов В.М. Питання лінгвістики в роботах М.М.Бахтіна 40-60 років // Питання мовознавства. - 2001. - № 6.- С.3-15.

2) Арнольд І.В. Проблеми інтертекстуальності // Вісник СПбУ. - 1992. - Сер.2.- Вып.4.- С.53.

3) Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / за ред. М. Зубрицької -- Львів, 1996.

4) Вербер Б. Тайна Богов / Бернар Вербер ; [пер. с фр. М. Рожновой]. - М. : Geleos Publishing House : РИПОЛ класик, 2009. - 592 с.

5) Вербер Б. Энциклопедия относительного и абсолютного знания

(en: "The Encyclopedia of Relative and Absolute Knowledge", fr: "L'Encyclopedie Du Savoir Relatif Et Absolu"), 1993 (Інтернет ресурс).

6) Виноградов В.В. О задачах истории русского литературного языка// Известия АН СССР. Отд. литературы и языка.- 1945. - Вып. 3.- С.231-232.

7) Ильин И.П. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение. Энциклопедический справочник -- М., 1996.

8) Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М.: изд-во МГУ, 1987.- 216с.

9) Кураш С.Б., Гринкова О.А. Об интертектстуальности оригинального и переведеного текстов[Електронний ресурс] //Режим доступу: http //www. lib ru.

10) Кристева, Юлия. Бахтин, слово, диалог и роман.// Французская семиотика: От структурализма к постструкрурализму. - М.: изд. группа «Прогресс», 2000. - С.427-457.

11) Лотман Ю.М. Структура художнього тексту. - М.: Мистецтво, 1970.- 384с.

12) Літературознавчий словник-довідник/Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ”Академія”, 2006. - 760 с.

13) Лукин В.А. Художественный текст: Основы лингвистической теории и элементы анализа. - М.: Инфра-М, 1999. - 260с.

14) Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности Издательство: ЛКИ, 2008. Твердый переплет, 240 с.

15) Русское культурное пространство: Лингвокультурологический словарь. Вып.1 /И.С. Брилева, Н. П. Вольская, Д.Б. Гудков и др. - М.: Гнозис, 2004.- 318с. (С.15-17)

16) Словник античної міфології/ Улад. І.Я. Козовик, О.Д. Пономарів.-К., 1989. 213 с.

17) Солодуб Ю.П. Интертекстуальность как лингвестическая проблема // Филологические науки. - 2000. - №2.- С.51-57.

18) Фатеева Н.А. Интертекст в мире текстов. Контрапункт интертекстуальности Издательство: КомКнига, 2007 г.

Мягкая обложка, 282 стр.

19) Фатеева Н.А. Интертекстуальность и ее функции в художественном дискурсе //Известия АН. Сер. Литературы и языка.- 1997. -Т.56,№5.- С.12-21.

20) Фатеева Н.А. Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи//Известия АН. Сер. Литературы и языка.- 1998. -Т.57,№5.- С.25-36.- С.25-38.

21) Хализев В.Е. Теория литератури. - М.: Владос,1999.- С. 253-259.

Размещено на Allbest.ru