Соціальний дискурс прози С. Жадана

Проте варто наголосити, що у прозі Сергія Жадана має місце і пристрасть зовсім іншого характеру, пристрасть, існування якої довгий час заперечували за радянської дійсності. Як вище говорилося, найчастіше жіночі образи у автора наділені сексуальністю, і він, абсолютно не цураючись цієї довгий час забороненої теми, створює все нові ситуації, які можуть бути і не пов'язаними з закоханістю чи будь-якими офіційними стосунками чоловіка з жінкою, або і неофіційними. Майже всі героїні письменника без вагань погоджуються на сексуальні стосунки із практично незнайомими чоловіками, або часто самі їх провокують. Крім того Сергій Жадан абсолютно не приховує, що проституція існує, і що існувала ще за Радянської України. Він присвячує цій темі досить багато уваги, описуючи різні типи жінок цієї стародавньої професії. Прикметно, що він не звинувачує їх, не судить, він наче все розуміє і не вважає такий рід діяльності неприйнятним, так, наче це абсолютно звичайно. Деякі проститутки, описувані Сергієм Жаданом, справді не цуралися власної «професії», вони «не вважали це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне» [16, с. 408]. На жаль, життя набагато жорстокіше, ніж нам хочеться, і Сергій Жадан усвідомлює це. Наприклад, до глибини душі шокує історія української проститутки, яка намагається перетнути польський кордон, переконуючи прикордонників, що їде на навчання до Ягелонського університету. Проте робить вона це не перший раз, тому службовці не вірять їй, хоча згодом й згоджуються на вирішення проблеми «полюбовно». Читач має право засуджувати поведінку як молодої дівчини, так і прикордонників, звинувачувати їх у порушенні суспільної моралі, проте сумні події, які сталися надалі, змушують задуматися. Дівчині, вчинки якої спочатку викликали лише відчуття шоку і гніву, тепер хочеться поспівчувати, адже внаслідок гранатного вибуху на митниці, почалася перестрілка і «перша ж випадкова куля розвалює їй праве коліно». Життя повелося з нею жорстоко, але автор наголошує на тому, що таких, як вона, багато, і що не варто судити всіх, критикувати, бо не відомо, як там далі складеться у кожного з нас. Ця українка в силу обставин не потрапила «до жодного справжнього західного борделю, не говорячи вже про Ягелонський університет» [16, с. 496], але Сергій Жадан згадує і про тих, хто все ж потрапив за кордон. Час диктував свої правила і кожен виживав, як міг, тому, не знаходячи рішення проблем у власній країні, їхали до чужої, сподіваючись, що їх там хтось чекає. А молодим українським дівчатам нічого було вести, крім власної краси, бо розумних і в Європі завжди вистачало. Новела «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці» спочатку розповідає про історію створення «кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією», проти якої виступають саме італійці, адже розповсюдження брошур та проведення семінарів нічого не дало [16, с. 507]. Проте той фільм виходив не надто моральним, скоріш за все через те, що ніхто його таким знімати й не збирався, а одна з актрис - «колишня проститутка з готелю «Харків»… добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях» [16, с. 511]. Виходить, що хоча дехто й бореться з антиморальністю, виступає за цноту і порядність української жінки, проте завжди існуватимуть ті, хто свідомо обиратиме собі відповідний шлях, і ті,хтоїх в цьому підтримає. Сергій Жадан лише пропонує не закривати на це очі, а лише глянути правді у вічі: «Щодо революції - мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава Богу, народжуються. А ось заводи стоять» [39].

Хочеться думати, що більшість проституток - це просто жертви обставин, а не морально низькі, бездумні особи. У прозі Сергія Жадана чимало місця відведено жінкам, які потрапили не в найкращі життєві ситуації, і кожна з них, шукаючи з них вихід, намагається виживати так, як дозволяють їй її совість, сміливість, талант чи будь-який інший хист. Так, наприклад, жінка, «змучена тримісячною вагітністю», намагається перевезти через кордон «блоки цигарок, цілу купу нелегального тютюну, діаманти, золото і чеки з ломбарду», замаскувавши їх у своїй машині [16, с. 495]. Їй не вдається обманути угорського прикордонника, що вона поспішає до сина в лікарню, її видають губи, «відчайдушно перемазані темно-червоною помадою» [16, с. 494]. Дивно, звичайно, що видав її такий малопомітний факт, як губи, проте прикордонники, мабуть, мають свої власні способи викриття злочинців, складені на практиці. «Ці українські жінки, вони так виглядають, що їм ніколи не даси їхнього віку, ти й знаєш, скажімо, що їй уже сорок, але дати їй ці сорок ніколи не даси, і від неї теж пахне довгим життям і теплою якісною горілкою» [16, с. 494]. У цьому контексті увагу привертає ще один неординарний жіночий образ такої собі рокової незалежної жінки, РаісиСоломоновни, героїні «Власника найкращого клубу для геїв». Заслужена артистка Білорусі, РаісаСоломоновна взяла життя у кулак і робила те, що приносило їй задоволення - співала, вимагаючи за це непогані гроші. Ця артистка справляє враження володарки свого життя, ситуації, в ній сила і водночас божевілля. Ця «худорлява шатенка» одягається так, як хоче сама, а не так, як вимагає того норма сценічна чи будь-яка інша, адже на ній «високі шкіряні ботфорди і якась прозора комбінація». Але не лише її вигляд може шокувати, але й поведінка, бо вона видається дещо грубою, навіть чоловічною, про що свідчить її стійкість до міцного алкоголю, шумних гулянь та бійок [16, с. 428]. «Характерною тенденцією у творчості стала різка поляризація чоловічого і жіночого начал, що зумовлює формування двох таборів і є основою постколоніальної «драматургії», як чоловічого і жіночого монологічного (нарцистичного) театрів, які змагаються між собою, опонують одне одному без бажання почути одне одного» [19, с. 400].

Сергій Жадан вміє захоплюватися жінкою, він порівнює її з якоюсь богинею, описуючи «як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає» [16, с. 443]. Часом навіть здається, що автор описує якусь жінку-мрію, ту, якої насправді не існує, це лише витвір чиєїсь бурхливої уяви: «… ті порожнини, які утворилися у просторі після неї … усі ці повітряні тунелі й коридори, котрі вона заповнювала своїм голосом і в котрих тепер заводяться монстри й рептилії її відсутності» [16, с. 402]. Здається, що головний герой втрачає здоровий глузд через свою любов, чи пристрасть.

Сергій Жадан немало жіночих образів створив у своїй прозі, тому що без цього неможливо обійтися, якщо поставив собі мету описувати життя таким, яким воно є, показувати особливості суспільних відносин. Проте рідкість і скупість таких образів свідчить про те, що автор використовував їх лише для пояснення життєвих ситуацій, поведінки чоловіка, адже він не може існувати без жінки. Насправді, Сергій Жаданє майстром чоловічих образів, пишучи їх з реальних людей.

3.2 Галерея колоритних чоловічих образів у контексті нової епохи

Разом з Радянською імперією зруйнувалася і та система цінностей, що так активно пропагувалася. Українці, які звикли дотримуватися диктованих їм правил, опинилися на роздоріжжі: те, проти чого протестували, зникло, а нове ще не створено, хоча й мається на увазі. Тому варто говорити про покоління, яке має всі ознаки безпритульності, коли кожен має сам вирішувати, який шлях йому обирати і як виживати. В цю добу розквітає плюралізм, за якого суспільство серед кількох існуючих основ буття не може обрати свою, вагається і, чесно кажучи, навіть не намагається вибрати свої життєві цінності, бо переймається зовсім іншими побутовими проблемами. Сергій Жадан, беручи до уваги таку доктрину множинності, захоплюється нігілістичними цінностями, «дозволяє» своїм персонажам жити, не узгоджуючи своїх рішень з будь-якими усталеними моральними нормами. Автор творить так, як бажає його свідомість перелому двох епох.

Суспільно-політична ситуація розпаду держави в 90-х роках ХХ ст. спровокувала втрату ідеалів і сенсу життя, пошук молодою людиною власного місця в цій ситуації, а також засвідчила непристосованість людини до життя, що змінилося. Тому у прозі Сергія Жадана постає ціла галерея образів-маргіналів, які все ще шукають, до якого берега їм пристати, з чим, мабуть, і пов'язана така відчутна песимістична специфіка: «…ти говориш, все нормально, я в порядку, витягну, все гаразд, і кожного разу боляче б'єшся …» [16, с. 402]. Настрої приреченості, безвиході то тут, то там проникають через текст, показуючи таким чином стан покоління цієї епохи, яке бачить «вихід лише один - у напрямку чорного маловивченого простору, в якому знаходиться область смерті» [16, с. 403].

Кинуті у вир своєї проблемної епохи, герої Сергія Жадана дуже часто самотні, бо не видно поруч з ними, ні рідних, ні справжніх друзів, вони спілкуються, роблять спільний бізнес, вирішують безліч питань, проте кожен з них все одно залишається сам-на-сам із собою у найвідповідальніші моменти: «…світ наш котиться в прірву, що ми чимдалі провалюємося в його трясовини і пастки, що ми все більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров'я і нерви» [16, с. 500]. Автор постарався, аби на перший погляд здавалося, ніби життя героїв багатогранне і вони постійно спілкуються між собою, адже сюжет скомпоновано таким чином, що довгі насичені діалоги, де персонажі вирішують якісь нагальні проблеми, наприклад, як провести відкриття клубу чи відкрити бюро ритуальних послуг тощо, переривається швидким описом перебігу цих подій. Сергія Жадана «цікавлять і видаються дуже важливими діалоги, їх творення - це найважче» [17, с. 41]. Перед читачем постають ніби кадри з кінокартин, або слайди презентації, що швидко змінюють один одного, проте встигають ввести у суть справи і надати оповіді якогось певного відтінку, настрою. Так звані «актори однієї ролі» виконують тут свою інформативну функцію: «…регулювальники, котрі блокують життя мегаполісів, продавці в кіосках, котрі продають легалізовану смерть, листоноші, котрі приносять відомості про банкротство, безробітні, котрі підробляють документи для отримання соціальних дотацій ..» [16, с. 535].

Сергій Жадан вводить в текст як досить збірних, побіжних персонажів, що на мить з'являються і зникають, будучи можливо навіть не поміченими (боксери, буфетниці, сестри, родичі, співробітниці кафе-грилю, пожежники, податківці, бездомні дачники, співробітники бюро перекладів і т. ін.), так і конкретні життєві образи, які точно описує, бо, згідно з оповіддю, особисто знайомий з ними. Тобто автор виконує певну роль у розгортанні сюжету твору (не лише як його творця, але як і учасника). У зв'язку з цим постає проблема автобіографізму його творчості, на створення якого працюють «індивідуалізована, відавторська оповідь, «щоденниковий стиль» тощо» [36, с. 174]. Автор, як він сам стверджує, не цурається автобіографічності і згадує, що його твори - це фіксація побаченого і почутого. Проте все ж він не про все пише, проте не тому, що вважає це «неприпустимим, неможливим чи брутальним, а просто…не хочеться» [17, с. 40].

Проблема співвідношення автора й персонажа тут розв'язуєтьсяна рівні оповіді- як мовне вираження «образу автора» черезпосередників (оповідачів, розповідачів, героїв). Помітним є чергування безособової оповіді, за допомогою якої створюється ілюзія присутності оповідача-автора в колі персонажів, з особовою - введення в текст слова «розповідача»). Сергій Жаданзбирає докупи всі спогади - власні, батьків, близьких, друзів, - і створює з них цілісний, без «чорних дірок», світ. Виходить так, що автор-оповідач спочатку звертається безпосередньо до читача, а потім згадує якогось свого товариша і те, яку історію із свого життя той розповідав. Наприклад, про створення загадкового клубу для геїв оповідачеві «розповів безпосередньо один із його засновників» [16, с. 404], про бійку кавказців із спортсменами та молодими скінгедами він «чув двічі з різних уст … переповідав саме один із таксистів» [16, с. 637], оповідач є свідком більшості подій, які описує автор, тому що «…одного разу, багато років тому, ми разом з ними (оповідач з іншими персонажами) зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя» [16, с. 504]. Таким чином, Сергій Жадан вводить у канву твору свого «посередника» - оповідача, який передає усі думки, констатує факти, філософствує, він є виразником авторського внутрішнього світу, авторської екзистенції. Цей персонаж ніби має бути незалежним від подій оповіді, проте, як помітно, він сам наділений тими ж рисами, що й всі інші герої. Письменник спонукає читача «…сприймати вигадану фігуру персонажа чи «авторський голос» якбіографічно-авторське відображення у тексті твору. Отже, гра смислами в літературіновітнього часу не дозволяє визначити, хто ж таки «промовляє»у тексті: автор чи персонаж» [36, с. 7].

Наявність автора-гравця, який ніби і є в тексті, тою чи іншою мірою стосується персонажів твору, співіснує з ними, проте є насправді самим автором, зодягненим в образну маску. Письменник як ніколи почуває себе актором, прагне вписатися в дух часу, тому намагається видатися читачеві авторитетною особою у згаданому колі. Він наголошує на своєму знайомстві і навіть приятельських відносинах з героями, як от наприклад з братами Лихуями: «До мене брати ставились з інтересом … потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається вірили мені, згадати соромно» [16, с. 452]. Про довіру до оповідача свідчить не тільки те, що його друзі-персонажі розповідали якісь житейські бувальщини, але й їхня здатність викладати йому усі свої душевні переживання, як от наприклад мати Густава, яка жалілась і розповідала йому про свої переживання за сина [16, с. 538]. Так автор змушує читача повірити у правдивість всього сказаного, адже не могли ж усі ці герої брехати оповідачеві, який завіряє, що добре знає цих «…постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів», переконує, що «… стільки років спостерігає за клієнтами цих закладів, що може в разі чого виступити на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі» [16, с. 503]. Читач вірить і в те, що все описуване мало місце в реальному житті, бо Сергій Жадан, він же той переповідач, створює ілюзію інтимності, довіреності, наче ці факти він довіряє лише читачеві: «Власне, як приклад, хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити» [16, с. 506]. Вірить і в існування реального автора-персонажа, бо він наділений певними рисами: «…а що в тебе з волоссям? спитали, ти що - панк?» [16, с. 452], і має виразний холеричний характер, активний, енергійний, імпульсивний: «І від усвідомлення цього тебе раптом накриває великий і безмежний відчай, і піт виступає, мов клоуни на арені, на твоїй нещасній шкірі, і пам'ять відмовляється співпрацювати з тобою, хоча від цього не помирають - відкриваються всі крани і зриває всі люки» [16, с. 402].

В анотації сказано: «Гімн демократичної молоді» - шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись» [16, с. 541]. Проте в самій книзі Сергій Жадан пише: «…головні герої набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами» [16, с. 504]. Тож естетика письменника ґрунтується не на діагностуванні, що із зображеного було чи могло бути, а на переживанні того, що відбувалося в закапелках душі, підсвідомості, психіки як автора, так і його героїв.

Перед нами постала ціла галерея образів, типових для обставин життя пострадянської дійсності. В новелах книги «Гімн демократичної молоді» Сергій Жадан показав достатню кількість персонажів, які кожен по-своєму зреагували на державний переворот, на заміну цінностей і правил життя загалом. Умовно їх можна поділити на декілька груп в залежності від ступеня пристосування до нових обставин та реакції на події, що відбуваються.

Прикметним образом для літератури перелому століть є герой-маргінал. Сергій Жадан різносторонньо показав Сан Санича, героя новели «Власник найкращого клубу для геїв», - це чоловік з відповідним життєвим досвідом за плечима: «На вигляд йому під сорок, хоча насправді він був 74-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь» [16, с. 405]. Проте, як визначив сам автор, цей бандит «надто меланхолійний, і, читаючи, ми самі можемо в цьому впевнитись. Судячи з того, як бережно він ставиться до своєї матері, і телефон тримає увімкненим лише задля її дзвінків, як багато думає і аналізує (того ж таки Славіка - арт-директора клубу), знається у політиці (добре знав, що згаданий у одній з розмов «Йошка Фішер» уже давно не президент [16, с. 430]), як спокійно і виважено себе поводить, можна зробити висновок, що це життя спонукає його обирати такі професії. Сан Санич, якого «дідусь привів у борці», волею долі стає бандитом, чи то пак «правозахисником», але з усього видно, що іще надіється на краще майбутнє, тому й пробує нове, ставши співвласником клубу разом з Гогою, шукає своє кохання, хоч спочатку і дещо невдало, адже звертає увагу на лесбіянку Віку. Подібне можна сказати і про Гавриіла (Толіка Гавриленка), героя новели «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці», який наділений такою оригінальною фантазією і хистом, аби придумати сценарій «фільму-катастрофи» про «заморожений дівіді», покликаний в майбутньому, після «гуманітарної та екологічної катастрофи», врятувати людську цивілізацію, допомігши їй відновити та правильно «інтерпретувати фактично весь корпус так званої культурної спадщини» [16, с. 518-520]. Проте він працює на телебаченні, де знімає сюжети про мера і трупи, мріючи про власний фільм, потім знімає сумнівний агітаційний ролик по боротьбі з проституцією, і, врешті-решт, закінчує досить печально, хоча віра у краще ще спонукала його бодай щось міняти у житті: «Через півроку сам вирізав торпеду і знову запив. Ще через місяць записався на курси анонімних алкоголіків. Ще за деякий час знову розв'язав. Потім знову підшився. Продовжувати?» [16, с. 528].

Щодо розвитку середнього бізнесу, то відповіді на усі питання, пов'язані з цією темою, можна знайти, лиш прослідкувавши за історіями вище згаданого Гоги (Георгія Ломая) та братів Лихуїв, Саву та Гришу, з «Сорока вагонів узбецьких наркотиків». Ці образи покликані показати представників покоління постепохи, які, маючи хоч малий хист до «бізнесотворення», гроші та не надто оригінальні ідеї, намагаються викрутитися з економічної халепи, пристосувавшись до нових умов життя. Гога, який «мав бізнес у чотирьох країнах», його «розшукує прокуратура кількох автономних республік», він вважає, що «давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги» (насправді, список його життєвих пригод можна ще довго продовжувати), вирішив зробити те, «чого йому хотілося усе життя» - відкрити клуб, в якому він зможе «сидіти кожного вечора», і звідки його «ніхто не викине» [16, с. 410-411]. Проте вся ця затія не вдалася, Гога, який нічого не розуміє у клубному бізнесі, усвідомлює, що «сам собі життя псує» [16, с. 432], тому знову провертає уже знайому йому схему з перепродажем гіпсокартону і відкриває салон ігрових автоматів. На відміну від Георгія Ломая, у братів Лихуїв, врешті-решт, з бізнесом все складається, хоч деякі попередні справи провалилися: кафе-гриль довелося закрити, а автостоянку довелося продати через конфлікт з «органами». Відкрите ними бюро ритуальних послуг «ТзОВ Лихуй і сини» стало сенсацією серед харків'ян. Хоча все вдалося, більшою мірою, завдяки Саві, який, читаючи газету, придумав усе, організував рекламу і будівництво, і не дав своєму нестриманому братові Гриші все зіпсувати. А про Гришу можна сказати, що він був типовим бандитом.

Сергій Жадан завжди славився скандальністю своєї прози, адже не лише описував, як його герої п'ють, курять анашу та ведуть відверто аморальний спосіб життя, але й показував ті реалії сучасності, про які прийнято мовчати. Він розкрив усі секрети рекету, показав читачам, яким є справжній бандит. Це і «Суперксерокси» у різнокольорових спортивних костюмах, і касир, який, вкравши виручку з клубу, пішов бездумно її «спускати» на ігрових автоматах, і так звані спортсмени, які не могли пропустити можливості взяти участі у бійці з кавказцями. Примітно, що найхарактернішою рисою будь-якого бандита є не тільки «пушка» чи «обріз», але й наявність спортивного костюму. В одному із своїх інтерв'ю Сергій Жадан зауважив, що масово носити спортивні костюми не за призначенням українців змушує «брак виховання», адже, на жаль, дуже часто у звичайних українських родинах батьки забувають сказати дитині, що і де носити-робити-казати не можна, бо, очевидно, і самі подібних правил не дотримуються … це ментальні речі, які можна змінити хіба що на якомусь базовому рівні» [40].

Та не лише одяг чи поведінка роблять Жаданівських героїв такими особливими і скандальними, але й їхня мова. Без експресивності, ейфоричності та екзальтованості брутальної мови, стилю це був би якісно зовсім інший текст, який, вірогідно, міг би пройти практично непоміченим. На «ненормативній лексиці» побудовано чимало сценок і сторінок Жаданової прози, з її допомогою перед читачем постають реальні образи, які часто зустрічаються і в реальному житті. В нашій роботі ми уникаємо найбрутальніших слів, які у народі звикли називати «матом», проте для більшої наочності все ж варто вказати приклади найбільш вживаного в текстах Сергія Жадана молодіжного сленгу. Мова героїв письменника насичена різноманітними словами, непритаманними літературній мові: «видав таку тєлєгу» у значенні «висказав, проговорив велику за обсягом чи смисловою навантаженістю інформацію; «боковим зором пас шефа» - спостерігав за начальником таємно, намагаючись не бути поміченим; «кинути» - зрадити, не виконати обіцяного; «споїти в зюзю» - про стан алкогольного сп'яніння, який призводить до неконтрольованої поведінки та втрати свідомості; «бабки» - гроші; «старий торчок» - наркоман похилого віку, або наркоман зі стажем; «в натурі» - справді, реально, інформація достовірна; «без понтів» - просто, невимушено, без надмірності та ін.

Щодо нецензурної лексики, варто сказати, що Сергій Жадан - справжній майстер у вплітанні її в текст та у влучному вкладанні її в уста своїх героїв. «Хоча мат і виконує у прозаїка епатажну функцію, проте сам автор не поділяє лексики на цензурну й нецензурну» [48, с. 210]. Справді, читачів часто обурює мова, якою говорять герої його книг. «Ситуація з ненормативною лексикою взагалі не стосується літератури, - коментує Сергій Жадан, - вона стосується скоріше читачів, себто це такі позалітературні чинники. Коли людина через своє особисте несприйняття певної лексики починає вимагати заборон і введення цензури - ну, це не проблема літератури, це проблема цієї людини. Не подобається тобі така література - не читай» «Просто на книгах, можливо, варто писати «Увага! Ненормативна лексика». А маркування на телеканалах сьогодні й так є» [43].

Лайка завжди присутня у творчості Сергія Жадана, можна навіть сказати, що він захоплюється нею. Автор вважає, що « … це все один лексичний пласт, один масив мови, все це є в словниках, все це є предметом вивчення мовознавства. Література ж не займається пропагандою, вона, скоріше, займається аналізом» [43]. Проте не варто вважати таку особливість негативною, адже, по-перше, слова, які говорить герої твору, допомагають читачеві краще уявити, що за особистість перед ним постає, по-друге, інакше й не виходить, коли у сучасному мовленні мат уже давно став нормою, особливо серед того покоління, на яке орієнтована творчість Сергія, як би це прикро не звучало. Виходить, що письменник лише фіксує щоденну мову пересічних громадян. Така ж ситуація і з нормами поведінки та способом життя. Ми ні в якому разі не виправдовуємо таких норм, проте вони мають місце в реальному житті, і, можливо, одні, читаючи згадані тексти, захопляться цим, а інші - задумаються, чи варто так жити.

РОЗДІЛ 4. ТВОРЧІСТЬ СЕРГІЯ ЖАДАНА - ДЗЕРКАЛО СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Сергій Жадан свідомо намагається писати реалістичну прозу, але безвідносно до критичного і соціального реалізму. Його художній світ, описаний у деталях, максимально наближений до реальної дійсності. Найчастіше автор не боїться писати те, що буде неприємно чи незручно читати, проте воно має місце в реальності. «Читач іноді хоче побачити життя, оцей ось потік реальності, який навколо тебе відбувається, і який рідко можна знайти в українській літературі. Це можна розвинути в тему соціальної літератури» - говорить письменник [43].

Сергій Жадан сміливо стирає межі між поняттями «жити» і «писати», тому те, що тривожило, обурювало, шокувало його в реальному житті він сміливо переніс на папір. Через те й не боїться визнавати, що клуб для геїв «кришує губернатор» [16, с.405], що хабар у вигляді прикоченої на штрафмайданчик машини допоможе вирішити будь-які проблеми з «органами» [16, с. 406], що міліція навіть не намагається шукати убивць, а гониться за виконанням плану, саджаючи за грати будь-кого [16, с. 537] і т.д. Автор шокує своєю правдою про те, що священик перед тим, як випити горілки, дякує Богові «за його діла», а потім вкриває брутальною лайкою жінку, що йому зателефонувала [16, с. 458-459], що стриптизерки працюють у Будинку піонерів [16, с. 434], а на залізничній станції знаходяться сорок вагонів наркотиків та радіоактивні відходи, про які ніхто не знає [16, с. 487-488].

«Для мене література - завжди була і є до сьогодні - важлива як спосіб комунікації, спосіб певного перебування в соціумі. Коли ти спілкуєшся з багатьма людьми, є причетним до певних якихось моделей. Якась аудиторія з'являється, якась зникає, хтось підходить, хтось відходить. Це такий живий постійний процес» [43].

Багато літературознавців, звичайних пересічних читачів критично ставляться до творчості Сергія Жадана, вказуючи на його антиморальність, нецензурність, некультурність. Проте, на нашу думку, така література має бути, адже є не лише свідченням розвитку літературного процесу, але й відображенням історії, описом того, що відбувалося і відбувається, хай навіть це не надто приємні речі. Це добре, що поруч з літературою, яка цікавить своїм закрученим вигаданим сюжетом або заворожує ліричністю пейзажів чи мрійливих романтичних роздумів тощо, є та, що відображує реальність такою, яка вона є, аби наступні покоління змогли знати більше, аби сучасні мали змогу ще щось зрозуміти чи змінити, аби кожен зміг знайти собі саме ту літературу, яку хотів би читати.

Сергій Жадан підриває ідеологічний простір тоталітарної культури, пародіюючи ідеологічні кліше, розвінчує сакральність. Написані ним історії дозволяють болючіше відчути і проникливіше вжитися у психоментальність нинішньої доби. Його ціль - показати реальне життя з усіма його затемненими, натуралістичними, вибуховими, експансивними, скандальними, абсурдними й безжальними виявами, альтернативну естетику, що настійливо виборює й відстоює своє «місце під сонцем» у популяції естетичних ідей, концепцій, цінностей [7, с.77-78].

Автор відверто показує свою недовіру органам влади: «… вся влада у цій країні належить психопатам» [16, с. 532], «… контролюють твоє пересування, обмежують твої рухи, прогнозують твою поведінку, вказують на твої помилки, оцінюють твої заяви, блокують твої ініціативи, заперечують твої свідчення, відмовляються від співпраці з тобою, засуджують тебе за небажання співпрацювати …» [16, с. 533]. Свою думку С. Жадан підтверджує в інтерв'ю: «Держава виконує роль такого жандарма, менеджера, який хоче щось з тебе вибити, хоче тебе втиснути в формат якихось рамок. Але є, звісно, бюджетними, які й далі живуть за радянським принципом повного контролювання … ти завжди можеш відмовитись робити те, що не хочеш робити. Не йти на якісь примусові вибори, мітинги» [43].

Тамара Гундорова відносить творчість Сергія Жадана, разом із Л.Дерешем, О. Ушкаловим, І.Карпою, до літератури молодіжного кітчу, наголошуючи на крайній негативості цього явища. Дослідниця стверджує, що автор «у своїй прозі використовує наївний кітч», що він його «монологізує і демаскує» [9, с. 237], наводячи як приклад «корпоративну філософію» у «Гімні демократичної молоді» [16, с. 447].

Книга «Гімн демократичної молоді» показала Сергія Жадана як знавця свого народу, людей свого покоління: «Народ живе своїм життям, і за цим життям надзвичайно цікаво спостерігати, і якось усе це фіксувати у літературі, щоб залишити нащадкам. Це ж, по-моєму, якраз і є якесь таке завдання письменника, якщо вже говорити про якесь завдання чи мету» [40]. Він деякою мірою виступив як філософ свого часу, адже немало філософських роздумів на важливі життєві теми можна зустріти у його текстах. Часто письменник порівнює життя людини із шляхом, який кожному прийдеться подолати власними способами. Наприклад, життя Івана («Сорок вагонів узбецьких наркотиків») асоціюється з рухом потягу: «… поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два - з початку до кінця чи з кінця на початок …» [16, с. 485]. Сан Санич («Власник найкращого клубу для геїв») на своїй життєвій дорозі поки-що зупинився в очікуванні нового випробування долі чи щасливого шансу: «Санич прийшов на зупинку і, сівши на лавку, став чекати» [16, с. 441].

Автор, пишучи новий твір, робить його цілісним, вводить персонажів, які не лише потрібні для розвитку дії, але й виражають певну смислову навантаженість. Персонаж, як відображення образу людини в художньому тексті,розглядається яксмисловий центр художнього світу [36, с. 11]. Для сучасної української літератури явище, пов'язане з особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, сталознаковим. У персонажеві-оповідачеві живе достеменно (взірцево, еталонно) анархічна віра у те, що єдиним у житті, що насправді чогось варте, є свобода - беззастережна і ніким не регульована, без винятків і без альтернатив, а разом із нею і метафоричне усвідомлення того, що «на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць» («Жити швидко, померти молодим»). Герой не лише декларує відсутність «недозволених місць», а й поводиться так, що саме по собі виникає переконання у тому, що вони насправді відсутні.

Можна сприймати прозу Сергія Жадана не лише як чтиво для певного прошарку населення, для підлітків, але й як заклик зняти «рожеві окуляри» і подивитись на світ реально, адже всі персонажі автора, скоріш за все, мають своїх реальних прототипів, які є серед нас, на вулицях наших міст, не лише в описуваному прозаїком Харкові. Його тексти - спроба показати одним, як насправді виглядають вони і їхнє життя, іншим - що біля їхнього розміреного існування існує ще й ця реальність алкоголю, нецензурної лексики та рекету, яку вони не помічають, чи, радше, не хочуть помічати. Або ж ще один варіант - розважити тих, кому подобається спосіб життя, показаний у творах письменника, тих, хто відчуває той же спектр емоцій, що й автор: легке занепокоєння, хвилювання, обурення й праведний гнів.

«Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе» [39].

Звичайно, що Сергій Жадан як організатор різноманітних культурологічних і художніх акцій, виставок, поп-концертів, концертів класичної, духовної та нетрадиційної музики, вуличних акцій, розуміється на потребах громадян нашої країни, знає, що цікавить народ, що хочуть побачити і почути люди. Він, тонкий психолог суспільства, спочатку, спостерігаючи за дійсністю, яка його оточує, вивчив її та описав у своїх творах, а потім, оперуючи цими знаннями, ще й спробував у реальному культурному житті країни застосувати набутий досвід.

ВИСНОВКИ

Хоча теорія дискурсу і його типологія вже тривалий час розробляються лінгвістами, досі не існує універсального визначення цього поняття, яке б включало всі його аспекти. У сучасній науці дискурс трактується як складне явище, що складається з учасників комунікації, ситуації спілкування і самого тексту. Іншими словами, дискурс - це абстрактний інваріантний опис структурно-семантичних ознак, що реалізуються в конкретних текстах. Ідеалом, до якого слід прагнути в процесі комунікації, є максимально можлива відповідність між дискурсом як абстрактною системою правил і дискурсом (або текстом) як конкретним вербальним втіленням цих правил.

Соціальний дискурс - це вид такої мовної комунікації, яка досягається в обговоренні, співставленні та обґрунтуванні різних думок, програм і позицій соціальних суб'єктів у процесі їх взаємодії з метою вироблення спільної думки соціальної групи, суспільства, держави. Використання цього поняття стало доцільним при вивченні української літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття, адже письменники цієї доби почали проявляти посилену увагу до психологічного світу особистості. Творчість Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця,СтепанаПроцюка, ІванаЦипердюка, ІванаАндрусяка,РостиславаМельниківа, Івана Пилипчука, Євгена Пашковського, Володимира Цибулька та багатьох інших відомих і сьогодні широкому читацькому загалу авторів відрізняється політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образністю, своєрідністю художнього світу. Разом з історичним переворотом, здобуттям Україною незалежності, і в мистецтві, і в суспільстві відбулася кардинальна переоцінка цінностей, яка відобразилася і в літературних творах. Відбулася принципова, межова переоцінка суспільних і особистісних атрибутів, автори вдалися до експериментування щодо форми художнього твору, підкреслено вільного поводження з мовою як матеріалом художнього тексту. Позитив і негатив утратиличіткість обрисів, а життя постало в усій своїй складності і суперечливості - так, як це і є насправді.

Усі особливості соціальних тенденцій нової української літератури можна повноцінно простежити на прикладі творчості Сергія Жадана, який, обравши підкреслено нігілістичний напрямок у творчості, взяв на себе обов'язок писати так, як хоче, так, як диктує йому сучасна дійсність, а не за якимись усталеними правилами. У «Гімні демократичної молоді», який складається з шести оповідань, зображено досить велику кількість персонажів, яких автор зумів описати досить багатосторонньо та чітко. Серед жіночих образів, які, в більшості випадків, другорядні, найобразніше показані героїні, які обрали власний життєвий шлях, не зважаючи на жодні моральні та етичні норми: жінки-кар'єристки, танцівниці, співачки, лесбіянки, проститутки. Автор намагається реалістично відтворити ці образи, не критикуючи і не засуджуючи. У цьому контексті Сергій Жадан не цурається теми сексуальних відносин і в деталях описує сцени, що раніше вважалися за табу.

Проте чоловічим образам і в «Гімні демократичної молоді», і в усій творчості письменника приділено набагато більше уваги. Автор вдається до зображення героя-маргінала, який, опинившись на роздоріжжі, намагається прийняти правильні рішення і не завжди справляється з поставленими задачами. С. Жадан один із перших описав той прошарок суспільства, про який традиційно було змовчати: бандити, рекетири, представники найскандальніших субкультур. Він зумів показати життя тих, хто пристосувався до нової економічної ситуації в країні і навчився виживати за будь-яких обставин, також письменник описав представників як старшого покоління, які мають вагомий досвід за плечима, так і молодшого, що діє в більшості випадків спонтанно і необдумано, керуючись зову молодої гарячої крові, підпадаючи під вплив юнацького максималізму.

Манера оповіді Сергія Жадана відзначається помітною кінематографічністю, адже розвиток сюжету відбувається через розлогі діалоги персонажів, які змінюються короткими описами конкретних подій, авторськими відступами чи філософськими роздумами. Письменник майстерно створює шокуючі, парадоксальні ситуації, де не останнє місце займає іронія та, взагалі, комічне. Проте найчастіше він створює анекдотичні ситуації з, по суті, трагічних речей, таким чином привертаючи увагу до певних проблем суспільства. Головною особливістю творчої манери Сергія Жадана є його скандальність, яку часто розцінюють як дешевий епатаж. Проте, досконало володіючи словом, варіюючи його значеннями, автор створює карнавал, в якому можна розпізнати знайомі реальні риси сучасності. Озброївшись нонконформістськими ідеями, він сміливо викриває справжню сутність органів влади, критикує суспільні та певні національні цінності. Керуючись ідеєю свободи у всіх її проявах, письменник вкладає в уста своїх герої бунтарські гасла.

Проза С. Жадана покликана виконувати три основні функції:

1) показати ті життєві реалії, на які суспільство звикло закривати очі;

2) показати деякі суспільні вади та можливі способи їх подолання;

3) захопити та розважити читача.

Творчість Сергія Жадана в сучасному літературознавстві має різноманітні відгуки. Негативне ставлення до неї, в першу чергу, пов'язане з активним вживанням молодіжного сленгу та ненормативної лексики, проте в сучасній українській літературі таке явище уже вкорінилося, хоча й має свої негативні наслідки.

Загалом, уся проза Сергія Жадана покликана описати як суспільне життя вцілому, так і внутрішні душевні порухи окремих індивідів, виявити їхні позитивні і негативні якості, запропонувати альтернативні вирішення соціальних проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрухович Ю.І. Станси для Сергія / Ю.І. Андрухович // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 746-749.

2. Бондар А.В. Равлик відповзає на захід // А.В. Бондар / Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.753-754.

3. Бондар-Терещенко І.Є. Про двотисячні як нульові / І.Є. Бондар-Терещенко // Кур'єр Кривбасу. - 2005. - № 192 (листопад). - С. 208-210.

4. Боровицька О.М. Дискурс як об'єкт дослідження соціальної стилістики / О.М. Боровицька // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2009. - Вип. 46. - Ч. 1. - С. 79-85.

5. Ганжа Л. «Тому що насправді…» / Леся Ганжа // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 781-783.

6. Голобородько Я.Ю. Артґейм. Чоловіча ліга // Я.Ю. Голобородько / Артеґраунд. Український літературний істеблішмент: Збірка статей. - К. : Факт, 2006. - с. 3-6.

7. Голобородько Я.Ю. Саундтреки свідомості. Стиль Сергія Жадана // Я.Ю. Голобородько / Артеґраунд. Український літературний істеблішмент: Збірка статей. - К. : Факт, 2006. - С. 62-78.

8. Гудзь Н.О. Генезис поняття «дискурс» у сучасній лінгвістиці. / Гудзь Н.О. // Наукові записки КДПУ ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (мовознавство): У 2 ч. (105). - Режим доступу:http://eprints.zu.edu.ua/7168/1/12gnogpd.pdf

9. Гундорова Т.І. Кітч і література. Травестії / Т.І. Гундорова. - К. : Факт, 2008. - 284 с.

10. Гундорова Т.І. Література і життя не чорно-білі, коли одне ми хочемо забути, а інше - пам'ятати / Т.І. Гундорова // Країна. - 2011. - № 77 (22 червня). - Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_literatura-j-zhittya-ne-chorno-bili-koli-odne-mi-hochemo-zabuti-a-inshe-pam-yata/387871

11. Даниленко В.Г. Суспільство в сумному дзеркалі новелістики: (психологічні тенденції української малої прози 80 - 90-х років ХХ століття) / В.Г. Даниленко // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 5. - С. 46-53.

12. Даниліна О.В. Концепт “Місто” у прозових текстах Сергія Жадана / О.В. Даниліна // Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. - Вип. XXIII. - Ч. 1. - 2010. - С. 347-354. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apsf_lil/2010_23_1/danilina.pdf

13. Демська-Будзуляк Л.М. Зміна поколінь - реальність проблеми? / Л.М. Демська-Будзуляк // Слово і час. - 2001. - №1. - С. 28-31.

14. Десятерик Д. «Не розумію, для чого займатися справою, від якої тобі важко»: Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею / Д. Десятерик // День. - 2005. - 23 листопада. - С. 7.

15. Ємець-Доброносова Ю. Як риба у воді (Необов'язкові роздуми над книгами Сергія Жадана «Балади про війну і відбудову», «Історія культури початку століття» та ін.) / Ю. Ємець-Доброносова // Сучасність. - 2004. - № 4. - С. 146-151.

16. Жадан С.В. Капітал / С.В. Жадан. - Харків: Фоліо, 2013. - 797 с.

17. Жадан С.В. Сергій Жадан: «Автобіографічність - це хвороба української літератури» / С.В. Жадан // Політика і культура . - 2003. - № 36. - С. 40-41.

18. Жулинський М.Г. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі: бесіди про сучасну літературу / М.Г. Жулинський // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. - № 2. - С. 50-64.

19. Зборовська Н.В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Н.В. Зборовська. - К. : Академвидав, 2006. - 504 с.

20. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник / Н.В. Зборовська. - К. : Академвидав, 2003. - 392 с.

21. Ільницький О.С. Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача / О.С. Ільницький // Сучасність. - 1995. - № 10. - С. 111-115.

22. Комих Н.Г. Соціологічний дискурс: особливості відтворення / Н.Г. Комих // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія «Філософія. Культурологія. Політологія. Соціологія»: науковий журнал. - Сімферополь: ТНУ імені В.І. Вернадського, 2011. - Том 24 (63). - № 2. - С. 234-238.

23. Корнелюк І. Битва за відсоток / І. Корнелюк // Контракти. - 2008. - № 5. - С. 68-71.

24. Кушнір А. Бути Жаданом / А. Кушнір // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 774-778.

25. Лавринович Л.Б. Сучасний український постмодернізм - напрям? стиль? метод? / Л.Б. Лавринович // Слово і час. - 2001. - № 1. - С. 39-46.

26. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. - К. : ВЦ «Академі», 2007. - 752 с.

27. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. - М. : Советская Энциклопедия,1990. - 685с.

28. Лихограй Р. Поезія нової доби: (поет, прозаїк, перекладач Сергій Жадан) / Лихограй Р. // Українська культура. - 2006. - № 9. - С. 18.

29. Маркова Ю.В. Социальнаяреальностьсоциологическогодискурса / Ю.В. Маркова // Социологическиеисследования. - 2007. - № 1. - С. 42-47.

30. Матвієнко С. Анархітектура: нотатки на берегах поезії та прози Жадан С.В. // Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 789-793.

31. Матіяш Б.В. Його приватна територія / Б.В. Матіяш // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.763-773.

32. Матіяш Б.В. Проза поета, або Майже нотатки на полях / Б.В. Матіяш // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 784-788.

33. Павлишин М.Р. Застереження як жанр / М.Р. Павлишин // Сучасність. - 1995. - № 10. - С. 116-119.

34. Пахльовська О. Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм / О. Пахльовська // Сучасність. - 2003. - № 10. - С. 70-84.

35. Пінчук М. На перехресті: Сергій Жадан і Шістдесяті / М. Пінчук // Критика. - 2007. - № 11. - С. 21-23.

36. Поліщук О.Б. Автор і персонаж в українській новітній прозі / О.Б. Поліщук. - К. : ПЦ «Фоліант», 2008. - 176 с.

37. Поліщук Я.О. Постколоніальний аспект сучасної літератури / Я.О. Поліщук // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 98-102.

38. Поліщук Я.О. Що змінюється в сучасній літературі / Я.О. Поліщук // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - № 4. - С. 104-112.

39. Радинський О. Література проти моралі. Андрухович, Бондар, Жадан, Подерев'янський про НЕК / О. Радинський // Українська правда. Життя. - 2010. - 14 січня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/technology/2010/01/14/37532/

40. Романенко В. Сергій Жадан: Народу нас..ти на цю купку «інтелектуалів» / В. Романенко // УНІАН. - 2009. - 10 вересня. - Режим доступу: http://culture.unian.net/ukr/detail/187750

41. Сиваченко Г.М. Зрушення кордонів: пост соціалізм чи постмодернізм? / Г.М. Сиваченко // Слово і час. - 1991. - № 12. - С. 55-62.

42. Словник української мови: у 11 т. - Т.9. - К. : Наукова думка, 1978. - С. 476.

43. Соколинська А. Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші / А. Соколинська // Українська правда. Життя. - 2011. - 4 травня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/interview/2011/05/4/78148/

44. Харчук Р.Б. Українська дискусія про постмодернізм / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 5-17.

45. Харчук Р.Б. Періодизація постмодерного періоду в українській літературі. Неопозитивізм, неомодернізм, постмодернізм - провідні її естетичні орієнтації / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 19-28.

46. Харчук Р.Б. Альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 207-209.

47. Харчук Р.Б. Покоління постепохи / Р.Б. Харчук // Дивослово. - 1998. - № 1. - С. 6-12.

48. Харчук Р.Б. Сергій Жадан - «Вічний Підліток» / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 209-216.

49. Хворс Л.Г. Сергій Жадан про безробіття, батьківство та суржик / Л.Г. Хворс // Українська правда. Життя. - 2008. - 1 жовтня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/interview/2008/10/1/8684/

50. Чудовська-Кандиба І.А. Соціальні дискурси реклами: теоретичний аналіз / І.А. Чудовська-Кандиба // Віче. - № 4. - 2008. - С. 30-32.

51. Школяр Л.В., Шумченко Т.І. Дискурс у сучасній лінгвістиці. Поняття дискурсу // Науковий простір Європи. Серія «Філологічні науки» [матеріали конференції]. - Режим доступу:http://www.rusnauka.com/11_NPE_2012/Philologia/7_107673.doc.htm

52. Шуба Б. Анархія пам'яти. Есей майже з приводу / Шуба Б. // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.758-762.

Размещено на Allbest.ru