Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича "Рекреації" та "Московіада"

Немирич після бесіди з присутніми почав розуміти, що їх вже не повинно бути на цьому світі. Ю. Андрухович справді використав імена померлих: Клітемнестра (героїня давньогрецьких міфів), дель Кампо (аргентинський поет XIX ст.), Понятовські (шляхетний польський рід), людина, що заслонила князя Фердинанда від кулі та ін. Гра в карти з мерцями - гра на життя Немирича. Проте поет виявляє неабияке нахабство у спілкуванні зі смертю, хоча сам починає здогадуватись, куди він потрапив. Партія в преферанс видається невдалою для Немирича, смерть не хоче відступати: «І раптом він зрозумів, що гра ця - не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов тому цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здавалися йому надуманими і недотепними, по-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках їхніх вуст…» [1, с. 95].

На перший погляд гарна Амальтея привела Немирича в кімнату, яка була схожа на жертовник. Дійсно, поета хотіли принести в жертву. Пан Попель з жовтими очима молився дияволам, а Амальтея стала схожою на саму Смерть. За М. Бахтіним, в цих подіях ми можемо виділити таке сусідство, пов'язане з мотивом смерті: смерть (загроза смертельної хвороби Юрка) - весілля (йому сподобалась Амальтея, яка виявилась самою смертю) - наречений (Немирич помирає, тобто «одружується» зі смертю) - шлюбне ложе - ложе смерті (замість шлюбного ложа його кладуть на жертовний стіл) - смерть (падіння вниз крізь усі епохи) - народження [9].

Закінчилися пригоди Юрка в замку тим самим відправленням вниз - він вистрибнув у вікно Вілли до травневого саду: «І ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся…» [1, с. 96]. Отже, замок став притулком нечистої сили, мерців з минулого. Цікаво те, що Немирич знайшов дорогу до готелю близько шостої ранку - часу, коли дії нечистої сили, за повір'ям, припиняються. Таким чином, після нічних пригод герої опиняються всі разом у готелі, образ якого ми розглянемо останнім.

Топос готелю можна пов'язати з темою дому та бездомності. Оскільки герої чужі в Чортополі, готель «Синьогора» стає їхнім притулком. М. Бахтін виділяв «вітальню-салон» як місце звершення подій роману - (у широкому сенсі). Кімнату в готелі ми також можемо порівняти з вітальнею. З точки зору сюжету та композиції тут відбуваються зустрічі, що не мають випадкового характеру на відміну від зустрічей на «дорозі» або в «чужому світі». Тут здійснюються розв'язки [9, с. 89].

Так само в готелі завершується шлях героїв до відродження духу, яке потім остаточно відбулося на площі. В готельному номері розгортається анекдотична ситуація: чоловік застає жінку з іншим. Хомський також переживає падіння на підлогу - від удару Мартофляка. Але і сам Мартофляк лягає на підлогу. Так він проявляє свій психологічний стан - стан депресії.

Показовою є сцена, коли нарешті всі друзі-письменники й Марта збираються в одному номері. Панує мовчання. Переживши момент віднайдення самототожності й символічну смерть у карнавалі своєї самотньої ночі, кожен мовчить: «Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно б довелося б мовчати і згасло дивитись кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима у кожного, глибока і чорна» [1, c. 107]. Самотність і втома поглинули потяг до свободи і самовиразу в кожного з присутніх. Отже, необхідне щось, що виведе героїв з цього непорушного стану. Цю роль виконує псевдопереворот, що створює ілюзію державного потрясіння.

Таким чином, реальний світ у «Рекреаціях» важко відрізнити від карнавалу, сну чи видінь нетверезої людини. Письменник намагається максимально стерти межу між реальним та уявним. Саме міський простір найяскравіше демонструє нам виявлення принципу карнавальності в романі. Перш за все це пов'язане з простором площі, на якій відбувається процесія, що є символом історії України. В місті і поза містом кожен герой на своєму власному шляху переживає своєрідне моральне чи фізичне падіння або спуск під землю (що ми розглянули на прикладі ресторану та пивної). Це падіння приводить їх до відродження, яке остаточно відбувається на площі під час інсценованої страти.

Простір у романі «Рекреації» був поділений на позаміський та міський. До просторових образів за межами міста входила дорога до Чортополя та шлях Гриця Штундери через ліс. Дорогу ми пов'язали з мотивом зустрічі (це і дівчина у потязі, і пан Попель на містичному авто, і хлопець у автобусі, де їхала Марта з чоловіком). Міський простір у романі представлений рестораном та пивною, площею, борделем, готелем та вулицями Чортополя. Зазначені просторові образи допомагають зрозуміти, що Чортопіль є містом пекельним. На підставі цього ми можемо назвати простір роману символічним, авантюрним та демонічним, десакралізованим, який має безпосередній вплив на події та характери та реалізує ідею всього твору.

Простір роману «Рекреації» є фрагментованим, що цілком традиційно для постмодерної літератури. Розщепленість міста можна порівнювати зі станом сп'яніння, коли людина сприймає оточення по частинах. Це підкреслюється концепцією карнавальності та присутності на цьому карнавалі блазнів та дурнів, нібито непричетних до подій. Карнавальність також проявляється в мотивах перевдягання й одягання масок.

В романі «Рекреації» знаходить свій прояв мотив подорожі. Кожен герой роману має свій власний шлях. Метою цих шляхів є віднайдення самототожності, оновлення людини. Окрім цього, Ю. Андрухович використав концепцію дихатомії верху та низу: падіння (фізичне або моральне, смерть) призводить до відродження людини, оновлення її душі, зміни поглядів, настроїв та переоцінки цінностей. Варто пригадати, що в романі зображені часи перебудови, коли кожна нація мала знайти свій шлях, а люди переживали духовну кризу.

В результаті кожен з героїв «Рекреацій» переніс символічне падіння або смерть, що змусило їх переосмислити навколишню дійсність та переоцінити власні вчинки. Таким чином, ми можемо говорити про те, що відродження нації, відродження духу відбулося в романі Ю. Андруховича.

Розділ 3. Роль просторових образів у романі «Московіада»

З-поміж усіх творів Ю. Андруховича саме «Московіада» зазнала найгострішої критики. Ця критика загалом стосувалася того, що твір має бути цілісним, а в «Московіаді» ця цілісність абсолютно відсутня. Проте «Московіада» витримана у традиціях постмодерної прози. Тому гра алюзіями, цитування, пародіювання і стилізація найрізноманітніших високих і низьких жанрів забезпечує авторові неповторність. Отто фон Ф. - дійова особа карнавалу, який розгортається на сторінках твору. Ю. Андрухович відтворює дійсність кінця 80-х років ХХ ст., щоб показати духовну порожнечу, яка панувала в радянському суспільстві. Цей душевний стан цілого покоління вкладено в образ українського поета Отто фон Ф., який живе в Москві,

Роман «Московіада» має безліч точок дотику з уже проаналізованим нами романом “Рекреації”, зокрема у використанні просторових образів. Перш за все, це найбільший та найглибший образ міста - Москви, що символізує собою всю Радянську імперію. Однак, на відміну від Чортополя, який повністю є пекельним, ми не можемо вважати Москву абсолютно демонічною. В «Московіаді» ми вважаємо за доцільне виділити дві форми існування столиці - реальну та підземну. Реальна Москва, на нашу думку, виражає душевний стан та настрої тогочасного суспільства: «Так чи інакше, але ви бредете під холодним травневим дощем, обліплені порожніми слоїками, а повз вас пропливають калюжами автомобілі й тролейбуси, здатні не так когось возити, як обталяпувати брудними струменями з-під коліс рідкісних дощових перехожих. Це не травень, це якась вічна осінь. Настав той гіркий час, коли все навколо ламається і ніщо ні до чого не пасує. Тільки сутулі постаті кількох хронічних алкоголіків під намертво зачиненим з невідомого приводу сороковим гастрономом символізують якусь теоретичну можливість відродження і кращого майбутнього» [2, с. 13]. Підземна Москва якраз і виступає в ролі «пекла», до якого спускається Отто фон Ф. у пошуках майбутнього шляху та власного відродження.

Таким чином, можна знов говорити по використання Ю. Андруховичем мотиву подорожі з метою самоідентифікації, як це було і в романі «Рекреації». Ця концепція знов стає стрижнем роману, навколо якого, знову таки у вигляді карнавалу, і відбуваються всі події.

3.1 Простір «реальної» Москви

Подорож головного героя - молодого українського поета Отто фон Ф., який вже другий рік живе у Москві, - починається з гуртожитку. Вже з перших рядків ми бачимо перед собою невдоволену життям людину: «І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитка цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою». Манера характеристики Отто фон Ф. автором збігається з самохарактеристикою Мартофляка в «Рекреаціях»: «Скурвий син, безхребетний, п'яне одоробло, внутрішньо я не схожий ні на кого, сучий син, дурний осел, аполітична особа, сучий хвіст, дрань, лайдак, враже поріддя, многогрішний дурень, хоча і вельми талановитий поет, кретин, п'яна потвора з неозначеними здібностями до римування, єдиний мій найлютіший ворог - це я сам, підданий імперії, виявився кулею певного цікавого калібру». Цей відвертий портрет показує загубленість, лабіринти, іншими словами, пекло людської душі.

По-перше, нашу увагу привертає гуртожиток, який являє собою «мініатюру тоталітарної держави» [27, c. 60]. Автор показує, що колишня велика держава перетворилася на звичайний гуртожиток у найгіршому розумінні цього слова: «Розчарування навіки поселилося в цих стінах, які, до речі, ніколи не вкриються меморіальними дошками. Але справа не в тому. Справа в іншому - це дім, де розбиваються лоби. Тутешні сюжети є настільки одноманітними й повторюваними, що йдеться, очевидно, про міф. Або про схему з двома-трьома варіантами. І таким є життя в цій заклятій дірі, літературному гуртожитку, вигаданому системою для виправдання й самозаспокоєння, в цьому семиповерховому лабіринті посеред жахної столиці, у загниваючому серці напівіснуючої імперії. Бо, хоч і каже російський поет Єжевікін, що він кінчає від самого тільки слова «імперія», однак усьому доброму приходить колись хана, і ти, Отто фон Ф., просто хребтом відчуваєш, як тріщать усі її шви, як розлазяться навсібіч країни й народи, кожен з яких має нині значення цілого космосу чи, щонайменше, континенту» [2, c. 8 - 9]. Все зав'язло у розпусті, бруді та алкоголі.

В виділеній цитаті з'являються антиномічні мотиви дому та бездомності. М. Булгаков писав про образ домівки наступне: «Оселя є основним каменем життя людського. Без оселі людина існувати не може» [24, c. 240]. Живучи в гуртожитку, люди отримують ілюзію дому, права на неї: нібито в тебе є твоя власна кімната, але насправді немає домівки. Так само і наш герой відчуває себе бездомним у Москві, він не може писати вірші: «Але нема на це ради - вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов'їного проникнення» [2, c. 2]. Поет, відірваний від своєї Батьківщини, втрачає єдине джерело натхнення.

Згідно з концепцією А. Корабльова [24], образ домівки може мати кілька значень. По-перше, матеріальну влаштованість людини у житті. Ми можемо стверджувати, що Отто фон Ф. - людина невлаштована, яка не має свого власного помешкання. По-друге, домівка - це місце, яке характеризує самовизначення людини в сіті, її світогляд. Отто фон Ф. же - абсолютно розгублений, він заплутався в собі, в усьому, що відбувається навколо, він не знає, куди і для чого йти далі. І по-третє, домівка має духовне значення. В цьому сенсі бездомним є не тільки головний герой, а й увесь народ СРСР. У народів не має власних держав, є лише ефемерні республіки. І стара імперія розвалюється. Кожна людина ніби зависає у повітрі, не знаючи, куди їй іти, відчуваючи тільки духовну пустку. Це змушує людей пиячити, щоб знайти хоч якийсь сенс свого існування і втекти від сірого, безликого життя: «Горілка зробилась абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею Грааля, алмазами Голконди, золотом світу» [2, c. 9]. Саме духовна криза, духовна бездомність є найголовнішою ознакою часів кінця імперії.

А. Корабльов також згадує, що на початку ХІХ ст. погоні за столичним щастям були протиставлені дім, домашнє вогнище та спокій. Цю ситуацію змальовував ще О. Пушкін. Крім того, подібна ситуація знайома ще з казок - герой полишає домівку та повертається до неї [24]. Отто фон Ф., як і безліч інших молодих поетів, покинув рідну Україну і приїхав до Москви у пошуках щастя, але отримав лише безнадійність. Ось письменники, з якими знайомий Отто фон Ф.: «Нагадують вони все ж не так творців літератури, як її персонажів. Причому літератури графоманської, спеченої за нудними рецептами великої реалістичної традиції» [2, c. 2]. Усі вони належать до різних націй, абсолютно відмінних за звичаями, традиціями, починають по-різному свій творчий шлях, але приходять до одного кінця - повного розчарування, фізичного і духовного краху. Все, що може зробити Отто фон Ф., щоб не почуватися такою нікчемою, - це зробити через силу кілька фізичних вправ і тому заспокоїтися.

Отто фон Ф. сам нічим не відрізняється від своїх колег. Він так само пиячить, стає розпусником, ледарем, егоїстом і циніком. Він сам розуміє це, тому його так обурює смерть молодого десантника Руслана: «Чому ви зачиняєте прохідні, хотілося тобі спитати у відповідь. Чому молода артистична істота, недавній десантник, змушена у вашій б…ській країні ризикувати життям заради пляшки горілки? Чому ви так просмерділися несвободою? Чому свободи ви лишаєте так мало, що її вистачає лише на падіння із сьомого поверху? … Але ці питання повисали в повітрі. Бо й самі вони, слідчі пси, яким ти міг ці питання ставити, сьогодні вже не здатні були відповісти на них. Імперія міняла свою зміїну шкіру, переглядала звичні тоталітарні уявлення, дискутувала, імітувала зміну законів та життєвого укладу, імпровізувала на тему ієрархії вартостей. Імперія загравала зі свободою, гадаючи, що таким чином збереже оновленою саму себе. Але міняти шкіру було не варто. Вона виявилася єдиною. Тепер, вилізши зі звичайної шкіри, стара курва в муках конає» [2, c. 11]. Але тим не менш, в кінці роману, після довгої подорожі, Отто фон Ф. віднаходить себе, свою внутрішню свободу та повертається до Києва - додому.

Подорож Москвою починається з відвідування пивбару на вулиці Фонвізіна: «Такий собі колосальний відстійник перед брамою пекла» [2, c. 14]. Відкривається по-справжньому жахлива картина тотального пияцтва. Масштаби алкоголізму шокують читача, мимоволі наводячи на думки про близький Апокаліпсис, адже подібний заклад описується наче храм з священиками в ньому: «А тут є суспільство. Як сверблять їхні груди, як печуть горлянки, як сльозяться очі! Які голоси, відбиваючись від пластикового склепіння, переповнюють простір ненастанним одноманітним граєм! Щось наче грегоріанський хорал для пропащих душ. Ораторія останнього дня» [2, c. 14]. Далі звучить видіння Апокаліпсису: «Свого часу тебе навчали, що Римська імперія загинула під ударами рабів і колонів. Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. По них стрілятимуть, але кулі відбиватимуться від їхніх проспиртованих непробивних грудей. Вони зметуть усе. Особливо жінки» [2, c. 14].

Пивбар на Фонвізіна так само відображає душевний стан країни, що помирає, точніше одну зі сторін душі тогочасної людини. Як ми вже зазначили, алкоголь став єдиним засобом втечі від реальності: «Забутися, віддатися хмелеві, поринути у світ, де кожен тобі друг, товариш і брат, де ти нікому нічого не винен, і врешті, будучи серед людей, сам собі центр Всесвіту. Ти - самодостатній, і робить тебе таким його величність - алкоголь. Це пастка для одинокої розчарованої, безвольної душі, яка пробує виборсатися з неї, але змінити чогось уже не може» [27, c. 61]. Не менш жалюгідне враження справляє на читача і описана Ю. Андруховичем «Закусочная», яка схожа на пивну «Під Оселедцем» у «Рекреаціях».

В пивній на Фонвізіна ми бачимо перші ознаки карнавалу: «Прибульців робиться дедалі більше. Дехто з офіцерів, які ще донедавна тримали рівень і так чудово співали, зараз уже заснув. Натомість приходять фарисеї та садукеї, азартні гравці, книжники, вбивці та содоміти, культуристи, лихварі, карлики, православні священики в поруділих рясах, циркові комедіанти, сластолюбці, казахи, крішнаїти, римські легіонери» [2, c. 16] (Курсив наш. - К.Р.). Це дуже нагадує опис карнавальної процесії на Святі Воскресаючого Духу. Подібний перелік є і в «Закусочной»: «Це притулок для модного нині арбатського жебрацтва: промоклих художників, захриплих поетів_інвективістів, вицвілих бардів, облізлих джазменів, жонглерів, декламаторів, матадорів, канатохідців, педерастів і власне жебрацтва, жебрацтва як такого, напівбожевільного московського жебрацтва…» [2, c. 31] (Курсив наш. - К.Р.). Знову перед нами проходить численний перелік різних культурних та історичних пластів, знову дійсність сприймається уривчасто, фрагментарно через сп'яніння персонажу.

Покинувши пивбар на Фонвізіна, Отто фон Ф. продовжує свою подорож. Протягом усього твору ми бачимо спроби героя вирватися з того «пекла», де він опинився. Це виявляється у докорах сумління - Отто фон Ф. мав зустрітися зі знайомим з приводу заснування української газети в Москві: «Куди все-таки ідеш, фон Ф.? Не забувай же про дітей своїх друзів, про Кирила, про дане тобою слово» [2, c. 22]. Але Отто фон Ф. знаходить причини, щоб виправдатися перед собою за власну бездіяльність. Він котиться у глиб «пекла» за інерцією.

Під час подорожі Москвою автобусом та протягом усього роману Отто фон Ф. сповідається перед примарним королем України Олельком ІІ. Автор досконало володіє засобами культурологічної паралелі і не боїться їх застосовувати. Історію України подає в пародійному розрізі, причому спеціально вводить для підсилення враження не зафіксованого в жодному підручнику і майже бурлескного персонажа - короля України Олелька ІІ Довгорукого-Рюриковича: «Ця постать передусім репрезентує три гротескні маски: відважного воїна, справедливого судді та нестримного в розвагах і розкошах бенкетника, що водночас вичерпують уявлення монарха про способи досягнення безсмертя. Крім того є підстави розглядати короля як alter ego Отто фон Ф. з огляду на аналогічну лінію поведінки. Тут, власне, виведено двох блазнів, і до того ж перший виразно намагається самоствердитися коштом другого» [11, c. 56].

Дорогою до «Дитячого світу» Отто фон Ф. заходить до своєї коханої Галі. Вона є дуже цікавим персонажем. Опис її будинку спочатку справляє негативне, химерне враження: «Ось він, цей дім-уламок, дім-інвалід, дім, з якого ростуть дерева, дім - стара фортеця, дім, в якому ніхто не живе, крім однієї божевільної, що кохається в отруйних рептиліях і в тобі, фон Ф. Може, ти теж рептилія? Може, твій язик давно вже роздвоївся, розм'як в алкоголі і тріснув від словоблуддя?» [2, c. 27]. Але потім оповідач оцінює будівлю більш прихильно: «Але будинок гарний. Саме тепер, у напіврозваленому животінні, з чорними вікнами й подовбаними балконами, під дощем, який не хоче спинитися. Взагалі, що з ним надумали робити? Зносити? Шкода: унікальний зразок модерну, початок століття, розквіт капіталізму в Росії, срібний вік декадентів, ніцшеанців, толстовців, соловйовців, євразійців, містичних анархістів, молодих самовбивць і ще бозна-чого» [2, c. 27]. В цьому епізоді дуже багато міфічних та культурологічних алюзій, які загалом пронизують весь твір. На думку деяких дослідників, Галя в дещо перекрученому, іронічному сенсі уподібнюється Психеї. Згідно з Апулеєм, Психея зустрічає своїх сестер у чарівному палаці, де вони ідуть до лазні і куштують вишукану їжу [49]. Так само і в «Московіаді», Отто, перед тим, як прийняти гарячу ванну, сидить з Галею: «Вона, звичайно, ні мур-мур, насуплено тримає в руці склянку з горілкою, але починається музика - гітари, флейти, барабани, клавесини, у лазничці біжить вода, ангельські хори кличуть мореплавців відкривати нові екзотичні землі, каравели пристають до вологих південних островів…» [2, c. 27].

Таким чином, музиканти в Андруховича перетворюються на простий магнітофон, римська лазня - у ванну, а дракон - у борця зі зміями (Психея вважає, що її коханий Амур - великий змій, який хоче її з'їсти). Так, бажання вбити чудовисько обертається побутовою бійкою. Крім того, епізод, коли Галя обціловує голову Отто, нагадує нам міф про Орфея, чия голова співала і після смерті. Звернення до міфу про Орфея - міфологічного героя, який спускається до Аїду, спостерігатимуться і в подальшому розвитку роману.

Вийшовши від Галі, Отто залишається наодинці зі своєю порожньою душею. Москва стала «містом втрат», спустошила його душу до кінця. Це місто нічого не може дати, воно тільки забирає: «Плащ, касета, Галя. Досить багато, як на один день. Який, до речі, ще не скінчився. І ти бредеш назустріч новим втратам, у светрі, під дощем, а назустріч тобі бреде Москва - кульгава, мокра, відригуюча, з ветеранами, неграми, вірменами, китайцями, комуняками, фанами «Спартака» в червоно-білих панамах, сержантами, рецидивістами та ходоками до Леніна. І ти йдеш з великою торбою на подарунки, хоча прекрасно знаєш, що це сьогодні майже неможливо - купити в Москві комусь якийсь подарунок. Це місто вже не спроможне робити подарунки. Це місто втрат» [2, c. 31]. Порожня торба виступаєсимволов внутрішньої спустошеності Отто фон Ф.

Знову повертається мотив несвободи: «Це місто тисячі та одної катівні… Населення тутешніх в'язниць могло б скласти одну з європейських націй. Місто гранітних вензелів та мармурового колосся і п'ятикутних зірок завбільшки із сонце. Воно вміє тільки пожирати, це місто забльованих подвір'їв і перекошених дощаних парканів у засипаних тополиним пухом провулках із деспотичними назвами: Садово-Чєлобітьєвський, Кутузово-Тарханний, Ново-Палачовський, Дубіново-Зашибеєвський, Мало-Октябрьсько-Кладбищенський…» [2, c. 31]. Ці топоніми схожі на наявні в реальній Москві, але вони гіперболізовані та гротескні. Характеристику Москви супроводжує сумний рефрен: «Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль - хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне. Бо не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й агресивного тупого руйнування! …зрівняти Москву, за винятком, можливо, декількох церков та монастирів, із землею, а на її місці створити зелений заповідник для кисню, світла та рекреацій. Тільки в такому випадку може йти мова про якесь майбутнє всіх Нас на цій планеті» [2, c. 31]. Тут знову звучать апокаліптичні настрої, які супроводжуються надією на «посткінцесвітнє» воскресіння цього топосу. Інші письменники не бачать Москву в такому негативному аспекті. Але справа в тому, що Москва є пеклом тільки в очах Отто фон Ф., це його індивідуальне сприйняття, власний духовний лабіринт.

Характеристика Москви в «Московіаді» багато в чому збігається з концепцією «петербурзького тексту» В. Топорова: «Петербург - центр зла і злочину, де страждання перевищило міру і безповоротно відклалося в народній свідомості; Петербург - безодня, «інше» царство, смерть, але Петербург і те місце, де національна самосвідомість і самопізнання досягла тієї межі, за якою відкриваються нові горизонти життя, де російська культура відзначала кращі зі своїх тріумфів, такі, що так само безповоротно змінили російську людину. Внутрішній сенс Петербургу, його висока трагедійна роль, саме в тому, що він не зводиться до єдності антитетичности й антиномічності, яку сама смерть кладе в основу нового життя, що розуміється як відповідь смерті і як її спокутування, як досягнення більш високого рівня духовності. Нелюдяність Петербургу виявляється органічно пов'язаною з тим вищим для Росії та майже релігійним типом людяності, який тільки й може усвідомити нелюдяність, назавжди запам'ятати її й на цьому знанні та пам'яті будувати новий духовний ідеал» [41, c. 2]. Для Отто фон Ф. Москва та вся Радянська імперія стала таким містом зла, що втратило свою людяність, незважаючи на те, що СРСР був колись і могутньою країною великих звершень, перемог та відкриттів. Більш того, В. Топоров зазначає, що ще В. Бєлінський говорив про майбутнє об'єднання Москви та Петербургу в одне місто. Через свої добрі риси та, одночасно, через власну слабкість або неповноту Петербург і Москва - дві сторони або, краще сказати, дві однобічності, які можуть з часом утворити своїм злиттям прекрасне і гармонійне ціле, прищепивши один одному те, що в них є кращим [41, c. 10]. Москва традиційно зображувалася в літературі більш позитивно, ніж Петербург, але ідея злиття обох міст передбачала також об'єднання двох протилежних оцінок цих топосів.

Крім того, іронічний заклик про зруйнування Москви - це заклик зректися будь-якого ідеологічного диктату над людиною і державою. Прикладом цього диктату є вербування Отто у ряди КДБ, коли його змусили погодитися на співробітництво, поставивши у безвихідне становище. Отто починає пиячити, бо КДБ не буде співпрацювати з алкоголіком, але невідомо: чи це звичайна хитрість, чи бажання Отто втекти від самого себе, адже його мучить совість за те, ким він погодився стати: «…Річчю в руках кагебе, гвинтиком великого державного організму» [27, c. 62].

Врешті-решт Отто фон Ф. потрапляє до «Дитячого світу». Узвичаєне сприйняття дитячих магазинів як радісних та казкових місць для дітей вражаюче контрастує із «Дитячим світом», зображеним Ю. Андруховичем: «Так що - аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять» [2, c. 42]. Абсурдним є продаж в цьому магазині моделей паперових голубів (символів Святого Духа), виготовлених на танковому заводі. Ця деталь говорить про штучність усіх розмов про духовність у СРСР та про добре розвинений військово-промисловий комплекс. Тут, у цьому магазині, у Отто крадуть гаманець. Там, окрім грошей, лежав авіаквиток додому. В гонитві за крадієм Отто фон Ф. потрапляє до підземного світу Москви.

Таким чином, один апокаліптичний день з життя українського поета в Москві починається на сьомому поверсі літературного гуртожитку, який є модифікацією вежі чистого мистецтва і водночас Радянським Союзом у мініатюрі. Вирушивши з цього місця, герой невпинно сходить вниз. Він проходить кілька ініціацій на землі перед початком своєї подорожі (випробування пияцтвом, коханням, бійкою), після чого спускається в потойбічний світ. Подорож Отто фон Ф. у «Московіаді» перегукується з подорожами головних героїв «Рекреацій», в яких вони знаходять самих себе і відроджуються.

3.2 Підземна Москва

Отто фон Ф. потрапляє до підвалу «Дитячого світу» і женеться за крадієм. Тут ми знову згадуємо про поняття лабіринту, в якому опиняється людина. Підвал, метро, каналізація - підземний світ імперії, де жила ціла країна. Це ще один життєвий вимір для людини тоталітарної держави: «Але тепер ти опинився в цій дірі цілком самотнім. Ти, фон Ф ще й сам достоту не розумієш, в яку невилазну пастку потрапив, небоженьку. Бо здавалось тобі, що вірним шляхом кульгаєш товаришу (Згадуються слова В. Леніна. - К. Р.), а виявилось - ні. Не той це був коридор, і всі двері в ньому не ті. І всі двері в ньому зачинені, і всі стіни замуровані. І далекі одна від одної тьмяні жарівки не надто допомагають - ні, швидше існують лише для того, щоб ти, бевзю, час від часу пересвідчувався - виходу нема» [2, c. 46].

Але крім того, підземелля в романі яскраво демонізується - це символ пекла, куди спустився поет Отто фон Ф. у пошуках відповіді, як це робили Данте, давньогрецький Орфей та Еней у Котляревського. Знову у персонажу твору Ю. Андруховича виникає відчуття, ніби він потрапив у давні часи, як це було у «Рекреаціях» під час спуску до ресторану: «Отже. Існує підвал, в якому я. Це, можливо, якісь резервові приміщення магазину «Дитячий світ» або, скажімо, Компоту державної безпеки. Зрештою, в гонитві за бідолашним циганом, царство йому пекельне, минуло стільки часу і простору, що це може бути, наприклад, XVI століття, епоха Івана Грозного» [2, c. 47].

Блукаючи численними коридорами підвалу, Отто фон Ф. потрапляє до зони урядового метро, зустрічається з бригадою, яка винищує щурів. Ю. Андрухович переповідає чутки про велетенських щурів, які стали господарями московських надр. У КДБ створений навіть спецвідділ з кількома лабораторіями, ведуться якісь досліди. Потреба когось винищувати - одна зі складових імперії. Але ми розуміємо одразу, що ці фантастичні щури - це люди СРСР, на яких полюють урядовці при найменших ознаках непокори та виходу з-під контролю («Щуролови піймали щура» [2, c. 50]). Сам головний герой ставиться до метрополітену, як до пекла: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе - починаючи від пропускних турнікетів, що жахають своїм металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно утікаючими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови» [2, c. 48].

Метро - це ще один з боків Російської Імперії. Якщо гуртожиток - це символ розвалу держави, то підземний світ демонструє всю могутність і велич імперії, яка була колись і ще залишилася: «Це таємне відгалуження метро не зображене на жодній з доступних простому людові схем. Усі вдають, ніби його й немає. Усе було, друзі. Імперія могла все. Тут панує аура чогось секретного, забороненого. Тут поховано мільйони злочинів. Усі ці занедбані коридори мають велике стратегічне значення. У них виковувались найгучніші перемоги. Це катакомби, з яких імперія вийшла і в які вона повернеться, коли стемніє. Тому тут повинні бути цілі міста, а не тільки гареми чи катівні. Сховища для незліченних партійних внесків. Можливо, якщо потягнути за он той огризок дроту, відкриється печера з діамантами для диктатури пролетаріату. Або несподівано злетить у повітря, ну, наприклад, яке-небудь місто Маастріхт. Бо імперія могла все. Та й зараз може» [2, c. 48].

Отто помістили у клітку, з одного боку якої «була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало» [2, c. 51]. Це ще один символ імперії - клітка, відокремлена від світу ґратами і страхом (двері, за якими щось вовтузилося), який уб'є в людині все людське. Виявляється, за дверима магнітофон, для того щоб людину спочатку залякати страшною смертю, потім зробити кілька уколів, паралізувати: «І ти робишся дуже м'яким. Паралізованим. І згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах» [2, c. 59]. У клітці Отто зустрічає кагебіста, який свого часу вербував поета. «Сашко» тепер розмовляє українською, навіть очолює в комітеті первинний осередок української мови, пише вірші, планує їх друкувати в українських часописах. Саме «Сашко» тепер перераховує всі «злочини», які привели Отто до клітки, де тепер він має стати об'єктом для експериментів.

З'являється і Галя, яка співпрацювала з КДБ. У розмові з нею Отто підбиває своє життєві підсумки: «Моє життя виявилося не таким уже й довгим, як пророкували мандрівні цигани і вчені астрологи, але, що прикріше, не таким уже й блискучим. Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог - це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво - також різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом. Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її» [2, с. 58]. Отто прозріває і розуміє багато своїх помилок, бачить те, що імперія приховувала від нього та кожної людини, яка живе в ній. Перший крок до очищення зроблено.

Вибравшися з клітки, Отто мандрує у серцевину пекла: «Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли-небудь?! [2, c. 60]. Головний герой потрапляє у велетенську, освітлену безліччю люстр залу: «…Все присутнє багатотисячне товариство пило, гуляло, чманіло, жерло, браталося, плямкало, щось виголошувало, деякі вже співали, інші блювали - так що твоєї з'яви не зауважив, здається, ніхто, та й чи можна зауважити з'яву однієї людської одиниці, беззахисної й непотрібної, скажімо, на Красній площі?» [2, c. 61]. Цей опис нагадує і бенкет на площі у «Рекреаціях».

Отто не витримує осточортілих лозунгів про «духовність», «сміренномудріє», «храмостроєніє» і намагається покинути залу - він хоче додому. Єжевікін іронізує по-великодержавницьки: «Додому? Тут наш дім. Тут наше підземне серце» [27, c. 64].

Отто прямує до туалету, де його знудило після сьомого шару алкоголю (чи може після сьомого кола пекла?). Так, згідно з концепцією М. Бахтіна, відбувається остаточне очищення героя після морального (пияцтво, розпуста) та фізичного (спуск під землю) падіння, як це сталося і з героями «Рекреацій»: «Але перед неосяжним, на всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на вершині приголомшливої імпровізації… Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно» [2, c. 65].

У туалеті також відбувається зустріч зі стареньким дідусем, якого дослідниця С. Лис розцінює як прообраз Господа [27, c. 64]. Таке трактування цілком прийнятне, на нашу думку, оскільки Отто фон Ф. ніби сповідується перед дідом, чесно признається у всіх своїх смертних гріхах: «…І відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки» [2, c. 67].

Потім герой потрапляє на симпозіум мерців. Тут Отто вже добре розуміє мету своєї подорожі: «Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю - з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад, або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати» [2, c. 67].

Однією з кульмінаційних сцен «Московіади» стає символічний вибір Отто маски блазня. Постать блазня в українській літературі тісно пов'язана з мотивом карнавалу, що в постмодерністичній літературі вперше яскраво прозвучало в «Рекреаціях»: «По суті, свято Воскресаючого Духа видається передусім великим цирком. Пророк виявляється насправді таким самим, як інші, блазнем, а ціле свято - карнавальною феєрією ілюзій і нонсенсу» [11, c. 55]. Щоб зрозуміти глибше сенс вибору Отто маски блазня, варто залучити до аналізу міркування М. Бахтіна щодо істотного впливу, який постать блазня справляє на образ і позицію автора роману: «Романіст потребує якоїсь істотної формально-жанрової маски, котра визначила б як його позицію щодо бачення життя, так і позицію щодо опублікування цього життя. І ось тут-таки маски блазня й дурня, очевидно, відповідним чином трансформовані, приходять романістові на допомогу. Маски ці невигадані, вони мають якнайглибше народне коріння, пов'язане з народом освяченими привілеями непричетності життя самого блазня і недоторканності блазенського слова. Усе це для романного жанру надзвичайно істотно. Знайдено форму буття людини - непричетного учасника життя, вічного споглядача, який його відображує, і знайдено специфічні форми його відображення - опублікування» [11, c. 55]. Привертає увагу той істотний факт, що цю роль блазня Отто фон Ф. уперше відіграв уже в одному з початкових епізодів роману, коли він нібито вечеряє з королем України Олельком Другим.

У такому непримітному вигляді Отто входить до конференц-зали, де на стінах видні зображення обкатів, що відображають сутність радянської влади: танки і трактори, штучні супутники та комбайни. Знову бачимо карнавал, який відображає фрагментарність сприйняття світу Отто: «Всілякі діди-морози, пірати, індіанці, опричники, мухомори, розбійники, алкоголіки та інші казкові створіння. Проте найбільше було різної звірні з хоботами, рилами, пащеками, хвостами і ратицями. Часом це нагадувало святковий ранок з перевдяганнями в дитячому садку. Або в школі для розумове відсталих» [2, c. 69].

У конференц-залі відбувається священнодійство: символічна сімка будує стратегічні плани щодо майбутнього імперії. В ній Отто впізнає сім символів тоталітаризму - Іван Грозний, Дзержинський, Ленін, Мінін і Пожарський, Суворов, Катерина ІІ та Лук'янов. Усі вони - кати українського народу, будь-якого маленького народу у великій імперії зла. Проте ця сімка - не просто уособлення Російської імперії, а й символ біблійного семиголового дракона імперії.

На цьому карнавальному симпозіумі Отто повинен витримати ще одне випробування - вислухати промову імперських ідеологів: «Слід розтяти це хворе тіло із середини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум - це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає - до насильства, обманів і хабарів. Ми дамо їм повну свободу заганяти себе у прірву… Хаос породжуватиме хаос… Усе це виглядатиме надто карикатурно, ці призначені нами президенти, ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти шиїтів із сунітами, католиків з кришнаїтами, а православних із дзен-буддистами. Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ці голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось - наша програма дій. Дедалі частіше й частіше озиратимуться народи назад. І бачитимуть у своїх обманутих візіях Велику Державу - космічну, вогнисту, широку, тисячолітню. Дедалі гірше й гірше виглядатиме у порівнянні з нею ота, дозвольте, незалежність... І тоді всі вони - я маю на увазі народи - знову захочуть її, Держави. Адже все втікатиме, як морський пісок. Адже все валитиметься. Великий звіринець запанує навколо!» [2, c. 70 - 71].

C. Лис вбачає в цих словах певне пророцтво: «Хіба події у нашій державі не є підтвердженням «мудрої» лінії сімки? Скільки чуємо нарікань на нашу незалежність, скільки туги (особливо у старшого покоління) за тими «совєтськими» часами» [27, c. 64]. Цікаво, що в «Рекреаціях» ми також зустрічаємо передбачення Ю. Андруховичем Помаранчевої революції: «На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями» [1, c. 46].

Отто не витримує промови ідеологів. Він розуміє, що треба щось робити. Всі ці мерці виявилися ляльками, набитими тирсою. Тепер головний герой як ніколи відчуває свою справжність. Ще одним дивним і цікавим образом тут виступає образ «Сашка», який поступово розкривається як ангел-охоронець Отто. Під його цивільним одягом все чіткіше видніються крила. «Сашко» уважно дивиться на Отто, ніби нагадуючи йому про можливість виходу з цієї зали тільки після прийняття радикального рішення: «Чи не вологі від поту, шорсткі й болючі крила ховає під цивільною оболонкою? Чи не посланець він Бога - Того Самого, що про Нього ти іноді зле думав, але ніколи не переставав у Нього вірити? Саме час про Нього згадати, саме час. Тобі залишилося скинути маску блазня. А тоді влучити собі у праву скроню. Принаймні з тебе не посиплеться тирса. Адже ти справжній. Адже ти не манекен, Отто. Адже іншого виходу звідси немає. Неозброєний ангел з порожньою кобурою при боці вже повис над тобою» [2, c. 75].

Наприкінці промови Отто стріляє в семиголового дракона імперії, витоки якого вбачаються в образі червоного дракона з Откровения Иоанна Богослова. Згідно з Біблією, блудниця, що сидить на драконі, - метафора Вавилона, а сам дракон з сімома головами та десятьма рогами - Вавилонського царства. Отто перемагає дракона, на якому сидить блудниця, як і написано в тексті Святого Письма, а води, як в Одкровенні, затоплюють Москву - новий Вавилон.

Отто фон Ф. вбиває і себе - раба, бо так жити неможливо, зло заповнило душу. Останній патрон пістолета входить у голову поета. Так самовбивця знищує українця, народженого та вихованого Радянською владою, який має померти для того, щоб відродилася нова, незалежна Україна. Так само під страхом розстрілу відроджуються і герої «Рекреацій», і знову знаходить своє виявлення концепція «верху» і «низу» М. Бахтіна. Акт самовбивства може пояснюватися ще й бажанням принести спокутувану жертву.

Всесвітній потоп ставить крапку в існуванні столиці імперії. Чорні дощові води заливають площу перед Київським вокзалом: «Всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати. Видершися з метро, я опинився майже по пояс у чорних дощових водах» [2, c. 75].

Розглянувши просторові образи підземної Москви в романі Ю. Андруховича «Московіада», ми можемо зробити висновок, що автор майстерно створив картину загибелі Радянської імперії, використавши багато символів, архетипних образів (лабіринт, блазень), звернувся до вчення М. Бахтіна про хронотопи. СРСР у романі, окрім розглянутих раніше гуртожитку, зруйнованого дому та «Дитячого світу», символізують підземні лабіринти, клітка та сімка мерців на симпозіумі. Використавши біблійні мотиви про гріховне місто Вавилон та його загибель, автор символічно описує розпад СРСР. Головний герой Отто фон Ф., пройшовши кола Дантового пекла, повертається додому - загинувши, переживши страшне падіння, він очищується та відроджується.

Таким чином, просторові образи в романі «Московіада» несуть неабияке значення для загального розуміння головної ідеї твору, так само, як і в романі «Рекреації». Поділивши простір, зображений у творі, на буденну, звичайну та підземну Москву, ми простежили подорож (просторовий образ дороги) головного героя українського поета Отто фон Ф., який, як і весь радянський народ, втратив свій істинний шлях та мету у житті.

До просторових образів «реальної» Москви ми віднесли гуртожиток (символ СРСР, що розпадається), пивну на Фонвізіна, яка стала своєрідним храмом для народу, дім Галі (так само прообраз СРСР), а також дороги Москви, де докладне розпланування міста на безліч вулиць все ж таки говорить про первинну безцільність подорожі Отто фон Ф.

Підземна Москва - це пекло, лабіринт душі самого головного героя. Отто фон Ф. подорожує в цьому лабіринті з метою віднайдення свого шляху. Тут ми побачили, що Ю. Андрухович проводить паралелі з міфами про Орфея, «Божественою комедією» Данте та «Енеїдою», в яких герой так само мав спуститися до пекла, що знайти відповідь на свої питання і повернутися нагору.

Простір у романі «Московіада» послідовно демонізується, порівнюється із біблійним містом Вавилоном. Так само, як і в «Рекреаціях», спостерігаємо карнавалізованість оточуючого світу, його фрагментарність та відсутність цілісності, яку ми пов'язали з образами площі та народних гулянь і постаттю блазня.

Окрім того, своє яскраве вираження тут знову знаходить концепція М. Бахтіна про значення «верху» та «низу» - падіння передує відродженню, що і відбулося з Отто фон Ф. наприкінці роману. Головний герой, який жив останнім часом і без того за низькими нормами моралі (пияцтво, розгул, розпуста) спускається до пекла, бо його душа вже не витримувала цього бруду. Там, на самому дні своєї душі, Отто фон Ф. наважується на вирішальний вчинок і, відродившись, повертається до України.

висновки

Результати проведеної дослідної роботи дають підстави для таких висновків. Проблема дослідження простору була і є дуже важливою для аналізу художнього твору. Простір у літературі представлений пейзажем та інтер'єром. Він існує у неподільній єдності із часом, для чого використовується поняття хронотопу. Просторові образи можуть впливати на події, які розгортаються у творі, та на вчинки й характери персонажів.

Ми визначили, що Ю. Андрухович в аналізованих романах представив модель урбаністичного простору на прикладі міста Чортополя та Москви. Визначною характеристикою цих міст є їхня демонізація. Окрім того, події в обох романах ґрунтуються на використанні мотиву подорожі.

Головною ознакою просторових образів у романах Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада» є їхня карнавальність. Простір у першому творі ми поділили на позаміський та міський. Нами було визначено, що моделі художнього простору безпосередньо впливають на події, що відбуваються, надають героям додаткових характеристик та впливають на тлумачення змісту твору.

Позаміський простір у романі «Рекреації» виражений просторовим образом дороги, дорожнього пейзажу (залізниця, автотраса, дорога через ліс) та пов'язаним з ним мотивом зустрічі. Вони дають змогу побачити, що місто Чортопіль має демонічну, містичну сутність. Ми визначили, що на меті кожного з героїв - віднайдення самототожності. В позаміському просторі це відбувається з нащадком репресованих українців Грицем Штундерою, який проходить через містичний ліс, що повертає його в минуле. Також, звернули увагу на символічне значення відправлення під землю, яке виступає передумовою духовного відродження людини. Ми визначили, що кожен з героїв переживає символічне падіння (моральне чи фізичне), яке приводить їх до відродження.

Місто Чортопіль в романі Ю. Андруховича «Рекреації» є прикладом міста - живого організму. Воно являє собою авантюрний простір, в якому герої подорожують та переживають різноманітні пригоди. Розглянувши топоси підземної пивної та ресторану, площі, борделю, Вілли з Грифонами, готелю та вулиць, ми побачили, що принцип карнавальності є основним в романі та його просторовій організації. В цьому нас переконує процесія на площі, яка символізує історичне та культурне минуле України. Досліджуючи роман «Московіада», ми вважали за доцільне поділити просторові образи твору на «реальну», «надземну» Москву та підземну її частину, яка нагадує пекло. Протягом усього роману ми також бачимо карнавальні елементи, невід'ємні від постмодерністичної традиції.

Нами було визначено, що головний герой роману Отто фон Ф. вирушає в символічну подорож у пошуках самототожності, як це було і з героями роману «Рекреації». На його шляху Москвою ми виділили просторові образи гуртожитку та старого будинку, де мешкала Галя, як символів розвалу та руйнування Радянського союзу. Ці образи були розглянути нами у зв'язку з концепцією дому та бездомності. Також одним з образів цієї частини Москви стає пивбар на Фонвізіна, який перетворився на справжній храм для тогочасних людей. Таким чином, «реальна» Москва відображає душевний стан, пригніченість людей в період перебудови, моральне падіння всього народу та втрату сенсу існування. Магазин «Дитячий світ» у романі зображає формування жорстокого та духовно спустошеного наступного покоління. Саме під цією спорудою знаходяться пекельні лабіринти Москви, лабіринти душі самого Отто фон Ф.

Щодо підземної частини Москви, то вона послідовно демонізується. В нас не виникає сумнівів, що Отто потрапляє у пекло, подібно до античного Орфея або Данте. Тут ми перш за все стикаємося з образом лабіринту, який символізує втрату людиною життєвого шляху і його сенсу. В цих пекельних лабіринтах ми знову бачимо образ СРСР - клітку. Також перед нами розгортається картина бенкету на площі, вже знайома з «Рекреацій». Карнавальність простежується і в фінальному епізоді «симпозіуму мерців», де були присутні різноманітні створіння у масках. В цілому, ми знову бачимо реалізацію дихатомії «верху» та «низу» - Отто фон Ф. переживає фізичне та моральне падіння, яке приводить до його відродження та повернення на Батьківщину.

Таким чином, ми можемо констатувати, що поставлена нами мета була досягнута. Ми дійшли загального висновку, що художній простір у романах Ю. Андруховича відіграє велику роль у зображеному світі твору. Саме просторові образи сприяють досягненню головної цілі Свята - відродженню національного духу у «Рекреаціях». Вони ж ведуть Отто фон Ф. до віднайденого виходу з душевного «лабіринту» в романі «Московіада».