Розміщення продуктивних сил

Організація спортивних турнірів та змагань також відноситься до однієї з форм зовнішньоекономічної діяльності, бо об'єднує зусилля та фінанси багатьох країн-учасниць. Найбільш масштабними є літні та зимові Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи з хокею, футболу, фігурного катання, шахів, тенісу, велоспорту тощо.

Культурна співпраця передбачає організацію виставок картин або експозицій провідних музеїв світу, музичні та пісенні конкурси, фестивалі, обмін творчими колективами, спільне вивчення культурних та історичних цінностей (стародавні піраміди, розкопки доісторичних поселень), обмін кіно-, відео- та аудіопродукцією.

5. Зони спільного підприємництва

Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважались території великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основної території країн та функціонували за рахунок безмитного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення «вільних портів», тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого їх продажу. Перші звістки про «вільні порти» пов'язані з XVI-XVII ст.

Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 р., у Мексиці - 1946 р. Діяльність ЗСП регулюється міжнародними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 р. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти країн ЄС від 25 липня 1986 р. «Про вільні митні зони та склади». Сьогодні більше ніж у 80 країнах світу функціонують понад 700 ЗСП. Їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15-25 млрд дол.

На перших етапах зони створювались для комерційної діяльності у вигляді консигнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження їхньої якості та поліпшення зовнішнього вигляду. У 60-ті роки з'явились перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім зберігання товарів, здійснювалась додаткова їх обробка, розфасовка з метою збільшення добавленої вартості товару. Для залучення іноземного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасувалось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін; 4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати та обладнання, а у деяких випадках - і на ввезену готову продукцію. При цьому країна, що надавала частину своєї території для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:

1. Забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як у ЗСП, так і в країні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у країнах, що розвиваються, - Китаї, Мексиці, Індії,Таїланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одержати додатковий прибуток за рахунок використання дешевої робочої сили порівняно з своїми країнами.

2. Залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій валюті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Китаї та у країнах Східної Європи (зокрема в Україні), де розраховують за допомогою валютних надходжень від ЗСП на своїй території зібрати кошти для модернізації економіки.

3. Організація у економічних зонах таких виробництв, продукція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізації технологій і залученню «ноу-хау» в провідні галузі виробництва.

4. Розвиток відсталих регіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Китаї ЗСП з 1979 року стали важливою складовою економічної політики держави. Їхня кількість зростає: до таких зон на півдні країни, як Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хайнань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж Тихоокеанського узбережжя, де переважають дві форми залучення капіталу: організація спільних виробництв, у яких статутні фонди створюються за рахунок іноземних та китайських фірм, а також на основі співпраці, коли капітал та технологія - іноземні, а земля та трудові ресурси - китайські.

5. Використання власних сировинних і трудових ресурсів для виробництва експортної продукції. Такі зони створені у Гані для переробки бокситів, у Об'єднаних Арабських Еміратах - для експорту та переробки нафти, у Находці - для експорту й часткової переробки деревини, кам'яного вугілля та інших природних ресурсів.

У світі є 23 види ЗСП; основні з них такі:

1. Безмитні багатопрофільні зони, розташовані на основних перехрестях транспортних систем (Шеннон у Ірландії, о. Хайнань, Сінгапур). Сінгапур має тепер валютний запас - понад 40 млрд дол., що дорівнює валютному запасу Китаю та Індії разом узятих (для порівняння: площа Сінгапуру 0,6 тис кв. км, населення 2,7 млн чол.; відповідно площа Індії та Китаю - 3288 та 9561 тис. кв. км, а населення - 890 та 1209 млн чол.). У Сінгапурі найдешевші у світі товари та безмитна торгівля. Сінгапур - третій найбільший центр переробки нафти у світі після Роттердама й Г'юстона, другий найбільший порт світу. Кожних 10 хвилин у цей порт заходить судно, а кожних 20 хвилин - танкер. На рік Сінгапур відвідає 3 млн туристів, хоча історичних пам'яток тут обмаль. З 70-х років у Сінгапурі пріоритетний розвиток одержали наукомісткі та капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних та торгівельних банків. Він входить до двадцятьох найбагатших міст світу: валовий національний продукт на душу населення становить 10 500 дол. Морський порт - основа вільного міста - найсучасніший у світі: його відвідають 40 тис. суден на рік, тут розташовані представництва 700 морських компаній, здійснюється повна комп'ютеризація зберігання, облік, навантаження та розвантаження.

2. Експортні промислові зони, орієнтовані на зовнішню торгівлю. Китайська зона Шеньчжень займається випуском експортних товарів з вітчизняної сировини та за допомогою вітчизняної робочої сили. За десять років чисельність жителів міста зросла з 30 тис. до 1 млн чол. Тут працює 2,5 тис. екологічно чистих підприємств, випускається 1115 найменувань товарів, з яких 650 йде на експорт. Площа зони - 327 кв. км, на її території діє 3,8 тис. спільних підприємств, іноземний капітал становить 18,5%. Подібні зони створені у Південній Кореї, на Шрі-Ланці, у Єгипті, Гонконгу, Малайзії, Індії, Мексиці.

3. Зони економічного та науково-технічного розвитку - це район країни, де надаються пільгові умови для створення та діяльності національних, спільних та іноземних підприємств. Такі зони створюються переважно у розвинутих країнах. У США є 141 економічна зона, у Швейцарії - 26, в Іспанії - 22, в Італії - 11, у Франції - 1, у Фінляндії - 7, у ФРН - 6. Завдяки цьому підприємці одержують можливість на пільгових умовах імпортувати необхідні компоненти, вести складання виробів, експортувати продукцію; ці зони підвищують конкурентоздатність товарів, стимулюють їхнє виробництво за світовими стандартами.

4. Зони страхових та банківських послуг сприяють зміцненню економіки країни, характерні для невеликих країн: Сінгапур, Гонконг, Багамські острови, Бермудські острови, Тайвань, а також Туреччина та Філіппіни. У вільних банківських зонах приймаючою стороною формуються сприятливі умови для проведення кредитно-фінансових операцій (пільговий режим оподаткування банків, а у деяких зонах - повна відсутність такого). Такі зони одержали назву «податкового сховища» або «податкового раю». З 1985 р. у Туреччині з'явились «вільні міста»: Мерсин, Ізмир, Адана, Трабзон, Стамбул. Основна мета їхнього створення - залучення інвестицій за максимально низькими ставками. Мінімальна сума сплаченого статутного капіталу спільного банку у ЗСП повинна була складати не менше за 1 млн дол. 

5. Імпортно-промислові зони та зони по заміщенню імпорту. Вони забезпечують сторону, яка приймає, сучасними товарами, а місцеві підприємства - передовою технологією. Такі зони є у Франції, США, Китаї та інших країнах.

6. Складські (консигнаційні) зони формуються у районах міжнародних морських та авіатортів. У Русі на Дунаї створена зона безмитної торгівлі зі складськими приміщеннями на площі 100 га. Такі ж зони сформувались під Іллічівськом та у Рені.

7. Зони вільної торгівлі, де немає мита на ввезення та вивезення товарів для їхнього продажу. Іноді вони прив'язані до великого морського або авіапорту (Шенон у Ірландії, Сінгапур, Руса, Будапешт, Бєлград тощо).

Варіанти створення зон спільного підприємництва в Україні. У нас за останні роки з'явилось багато варіантів створення ЗСП. Серед них Кримська, Донбаська, Севастопольська, Ренійська, Скадовська, Одеська, Закарпатська, Сиваш, Європа-Центр, Маріупольська та інші. Верховна Рада ухвалила закон про особливі економічні зони.

ЗСП «Європа-Центр» у Закарпатті передбачає утворення консигнаційної (складської) зони між Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а також видобуток золота на Мужиївському золотоносному родовищі. У 1995 р. в Україні утворено понад 20 ліцензійно-консигнаційних складів, локальних зон «порто-франко» у Києві, Одесі, Рені, Ізмаїлі.

6. Зовнішньоекономічні зв'язки

Питома вага України у світовій економіці досить помітна. За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки країн Європи (окрім неї - Росія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія). Об'єктивно це мало б визначити істотну роль нашої країни у міжнародному територіальному поділі праці. Проте частка України у світовій торгівлі досі не надто висока. Недостатньо використовуються можливості для міжнародної кооперації, зовнішніх інвестицій тощо. Попри це українська продукція добре відома у багатьох країнах: для деяких країн та регіонів Україна є важливим партнером в економічній співпраці.

Неоднозначне положення України у міжнародному територіальному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних. Розгляньмо коротко їхню дію.

Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природні передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли перетворенню України на великий регіон сільськогосподарського виробництва, особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці умови створюються унікальними чорноземними грунтами, достатньою кількістю тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємо чималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам'яне вугілля.

Значний рекреаційний потенціал країни, - це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму, мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.

Деяких важливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольорових металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси Чорного та Азовського морів.

Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих.

Демографічні передумови. Маючи 49,9 млн чол. населення, Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. У працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято 25 млн працівників. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе доросле населення освічене. У 159 вищих навчальних закладах навчається понад 800 тис. студентів.

Високий інтелектуальний потенціал країни: у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) зайнято майже 250 тис. фахівців. Всесвітньовідомі такі наукові центри, як Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона, Український фізико-технічний інститут, Інститут надтвердих матеріалів та багато інших. Чималі заслуги українських учених та інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, а також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частина інтелектуальної еліти країни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках.

Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатність. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.

Історико-економічні передумови. Протягом століть, аж донедавна, вельми великі території України завойовувались або захоплювались тими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці її економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якої вона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася за принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які тут були найефективніші з погляду міжрегіонального обміну. Так, наявність високоякісної залізної руди та коксівного вугілля, відносно густа мережа залізниць, достатня кількість трудових ресурсів, вигідне географічне положення зумовили перетворення Донецько-Придніпровського району на першу металургійну базу не існуючої вже держави СРСР. Ці ж фактори сприяли розвитку металомісткого машинобудування, теплоенергетики, основної хімії. При цьому виробництво набагато перевищувало власні розумні потреби України. Зокрема, за її межі йшло 43% чорних металів, 25% залізної та 82% марганцевої руди, 20% коксопродуктів, значна частина тепловозів, гірничошахтового обладнання, азотних добрив, кальцинованої соди, цементу, вугілля, електроенергії. За багатьма найважливішими видами виробництва важкої промисловості частка України була набагато вища за її питому вагу в території, населенні, валовому суспільному продукті колишнього СРСР. Окрім того, Україна вивозила за свої межі 42% виробленого цукру, 25% олії, а також м'ясо, вершкове масло, борошно, овочі, вино.

Водночас Україна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, помітно відставала за трудомісткими видами виробництва, особливо щодо текстильної промисловості, інструментального машинобудування, автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількості завозились в Україну з інших союзних республік.

Другою складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв'язків України були її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення Ради Економічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних міркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокат чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання. Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні засоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари. На «країни РЕВ» припадало 70% українського зовнішнього товарообігу. Водночас зв'язки з країнами «несоціалістичної» системи розвивалися повільно, що також було наслідком політичних причин. Відносно успішно розвивалися торговельні стосунки з Індією, а з країнами Західної Європи, Північної Америки та Японією товарообіг був незначний.

Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого регіону - Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусі та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів.

Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв'язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азії. Ці регіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, - тобто товари, попит на які у цих країнах та регіонах розширюється.

Структура зовнішньоекономічних зв'язків України характеризується розгалуженістю, але все-таки зовнішня торгівля залишається їхньою основною формою. До інших форм відносяться створення спільних підприємств, фрахтування, міграція робочої сили, участь у економічних спілках та деякі інші.

Зовнішня торгівля. Основні показники зовнішньої торгівлі: обсяг товарообігу, структура експорту та імпорту, сальдо зовнішньоторговельного балансу, географія торгівлі. Структура товарообігу обумовлена загальним економічним потенціалом країни; галузевою структурою економіки; рівнем життя населення; конкурентоздатністю товарної продукції; динамікою курсу національної валюти; умовами митного регулювання; кон'юнктурою світового ринку на ті або інші товари.

Основними експортними товарами є: залізна та марганцева руди, прокат чорних металів, чавун, кам'яне вугілля, кокс, кальцинована сода, азотні добрива, прокатне та ковальсько-пресове обладнання, обладнання для хімічної промисловості, тепловози, екскаватори, літаки, енергетичне обладнання, цемент, віконне скло. У групі товарів народного споживання - цукор, м'ясо, соняшникова олія, борошно, а також телевізори, побутові холодильники, мотоцикли. Підприємства ВПК експортують зброю .

В імпорті переважають нафта, газ, руди кольорових металів, деревина, бавовна, одяг, взуття, калійні добрива, верстати та обладнання для легкої й харчової промисловості, свердловинні установки, засоби обчислювальної техніки, вантажівки, папір, целюлоза, риба, а також чимало кондитерських та плодоовочевих виробів, алкогольних напоїв.

В 2000 р. експорт України становив 18,1 млрд дол., імпорт - 15,3 млрд дол. Отже, сальдо зовнішньої торгівлі становило 2,7 млрд дол.

Сальдо складається з різниці між експортом та імпортом. Багато товарних позицій одночасно фігурує і в експорті, і в імпорті, тому за окремими позиціями також обчислюється сальдо. Які ж товари дають Україні позитивне сальдо, а які - від'ємне? Найбільше позитивне сальдо припадає на чорну металургію (залізна та марганцева руди, чавун, прокат. У торгівлі з країнами СНД, окрім чорної металургії, позитивне сальдо утворилось також за рахунок підприємств харчової промисловості та сільського господарства (цукор, м'ясо, олія, молоко, борошно), машинобудування. Найбільш негативне сальдо припадає на нафту й газ. (Треба врахувати, що нафтопереробні потужності України у 10 разів перевищують власне видобування нафти.) Від'ємне сальдо є також за деякими видами тканин, обладнанням для легкої промисловості, засобів обчислювальної техніки, риби.

Географія зовнішньої торгівлі. Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на країни СНД. Потужний торговельний партнер України - Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Україна експортує до Росії прокатне, гірничошахтове та енергетичне обладнання, тепловози, телевізори, залізну та марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, вугілля, а також цукор, соняшникову олію, м'ясо, плодоовочеві консерви.

Наступним за обсягом торгівлі партнером серед країн СНД є Білорусь. Вона постачає верстати, вантажівки, трактори, калійні добрива, продукцію легкої промисловості. Наш експорт складається переважно з прокату чорних металів, верстатів та обладнання, цукру, олії.

Значне позитивне сальдо торговельного балансу Україна має з країнами Середньої Азії (окрім Туркменистану), Казахстаном та країнами Закавказзя. Наш експорт до цих регіонів: прокат чорних металів, обладнання, металорізальні верстати, промислові товари широкого вжитку, цукор, борошно. Імпорт: газ, руди кольорових металів, бавовна, тканини.

Українські товари добре відомі на ринках розвинутих країн і країн, що розвиваються. Особливе місце у зовнішній торгівлі України займають країни Європи. Серед розвинутих країн цього регіону чільне місце посідає Німеччина. Значний товарообіг Україна має також з Італією, , Нідерландами, Францією. Відновлюються торгівельні зносини також із країнами Східної Європи, насамперед, з Польщею, Угорщиною, Болгарією та Словаччиною. Істотно виросла торгівля з Китаєм.

Розгляньмо географію зовнішньої торгівлі з країнами Західної та Східної Європи за основними вантажопотоками. До країн Західної Європи, окрім руд чорних металів та феросплавів, Україна постачає кокс, скло, штучні алмази та алмазний інструмент, невелику кількість металообробних верстатів, металургійне обладнання, а також олію. Одержує Україна верстати та обладнання, хімічні продукти, засоби обчислювальної техніки, одяг, взуття, побутову електроніку.

Значно активізували торгівельні зв'язки з нами США, Канада, Японія та інші неєвропейські економічно розвинуті країни (мал. 7.3). У групі країн, що розвиваються, найбільше значення для України має Індія. Українські підприємства брали участь у поставках у цю країну комплектного обладнання для будівництва металургійних, енергетичних та машинобудівних об'єктів. Окрім того, здійснювались поставки сучасного озброєння. Україна одержує з Індії бавовняні тканини, одяг, чай, каву, фрукти, соки. В останні роки активізувалась торгівля з Туреччиною та Республікою Корея.

Про інші форми зовнішньоекономічних зв'язків (спільні підприємства, міграція робочої сили, участь у міжнародних економічних угодах, фрахтуванні тощо) йшлось у попередніх підрозділах. Наразі коротко зупинімося на понятті платіжного балансу. Платіжний баланс - це співвідношення суми платежів, здійснених даною країною за кордоном, та суми надходжень у країну з-за кордону за певний період. Він складається з платежів та надходжень від зовнішньої торгівлі, фрахтування, туризму, грошових переказів приватних осіб тощо. Якщо сальдо платіжного балансу негативне (пасивне), воно має бути покрите за рахунок вивезення золота або шляхом одержання позик у конвертованій валюті. Пасивне сальдо платіжного балансу негативно позначається на стані національної валюти.

Важливе значення для економіки країни мають іноземні інвестиції. Прямі інвестиції в Україну на початок 1999 р. складали 2782 млн дол., що дуже мало, зважаючи на економічний потенціал нашої країни. Найбільші капіталовкладення надійшли до внутрішньої торгівлі, харчової промисловості, машинобудування. Головні інвестори - США, Німеччина, Нідерланди, Росія.

Нарешті, слід сказати про торгівлю послугами. Загальний експорт послуг становив в Україні у 1998 р. досить значний обсяг - 3,8 млрд дол. Найбільше послуг було надано Росії за транзит газу трубопроводами та за деякі інші потреби - 2,2 млрд дол.

Зовнішньоекономічна політика -це система заходів уряду, скерована на зміцнення позицій країни у світовій економіці, у міжнародних економічних стосунках. Вона означає встановлення вигідних економічних зв'язків, одержання пільг у двосторонній торгівлі (принцип «найбільшого сприяння»), досягнення активного сальдо платіжного балансу. Зовнішньоекономічна політика має бути направлена на розширення ринків збуту своєї продукції, на доступ до ринків продукції. Інструментами зовнішньоекономічної політики є: врегулювання політичних стосунків з зарубіжними країнами; підтримка національної валюти та валютне регулювання; митна політика (встановлення протекціоністського або ліберального мита на експорт та імпорт окремих товарів) тощо.

Актуальними напрямками зовнішньоекономічної політики України є : 

- зміцнення позицій на ринках Східної Європи;

- зміцнення співпраці з економічно розвинутими країнами Західної Європи, США, Канадою, Японією, Австралією, ПАР;

- розширення торговельної співпраці з країнами Середземномор'я, Близького та Середнього Сходу, Південної та Південно-Східної Азії;

- проведення валютного та митного регулювання, лібералізація умов іноземних капіталовкладень для залучення іноземної валюти та повернення приналежних Україні коштів, що знаходяться у банках інших держав.

Зовнішньоекономічні стосунки спливають з загальної економічної політики держави. Їхня ефективність залежить від успішного розвитку економіки Україна, зміни структури промисловості, впровадження нових технологій, обладнання, тобто того, що підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.

Лекція 13. Економічне районування України

У класичному розумінні «економіка» - це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін «регіон» є синонімом терміну «район». Найважливіша характеристика регіону - його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям «регіон» пов'язаний термін регіональна економіка - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «регіональна економіка»та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше «прив'язана» до поняття «регіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

Одна з функцій регіональної економіки - створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, між галузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

- комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

- єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

- територіальна спільність виробництва;

- відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

- цілісність системи соціальної інфраструктури;

- поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура СЕП пов'язана з особливостями місця та ролі регіону у територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.

Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складностей, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо. Відповіді на ці питання відбиті у регіональній політиці держави. Ця політика, а також механізм її реалізації, повинні сприяти зростанню комплексності розвитку регіону, оптимізації розміщення продуктивних сил по території країни, вирівнюванню умов господарювання та життєдіяльності людини.

Згідно до “Стратегії економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки”, регіональна політика передбачає впровадження ефективно діючої системи влади й управління як на місцях, так і в центрі, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі оптимального співвідношення загальнодержавних, регіональних й місцевих інтересів.

Державна регіональна політика повинна надавати прискорених темпів регіональному соціально-економічному розвитку за рахунок більш повного та ефективного впровадження в господарський обіг природно-ресурсного потенціалу регіону, використання переваг територіального поділу та кооперації праці; розширення повноважень, підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за рішення поточних й перспективних проблем .

У процесі розробки регіональної політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих регіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання їхніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може також служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих регіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізації розміщення продуктивних сил країни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізації регіону. Складовою частиною регіональної політики є державні регіоні програми, які реалізуються у масштабі країни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами регіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих регіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор'я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.

Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв'язків, необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов'язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.

Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з розв'язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.

Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови - як природні, так і господарські.

У кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо-регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні; що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці - це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.

До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у поливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці.

Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального по країні виробництва продукції відповідної галузі;

- коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

- коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції - як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі 2.1.

Отже, виробничо спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни.

1. Економічні райони України

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану, Адже регіон - це об'єкт регіональної політики, - тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв'язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Надалі йтиметься саме про інтегральні райони.

За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.

Економічне районування України - непроста проблема. Регіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров'я, Слобідська Україна, Київське Полісся, Волинське Полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров'я, Північне Причорномор'я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п'ять макроекономічних районів:

1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області);

2. Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обгрунтованою, бо об'єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Тому характеристика мікрорегіонів України в підручнику дається саме за В. Поповкіним. Назви деяких регіонів, на наш погляд, доцільно трохи спростити, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров'я ми назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну - Північно-Східним.

2. Центрально-український економічний район

Район складається з Київської, Чернігівської, Черкаської, Житомирської й Кіровоградської областей. За територією (136,2 тис. км2 або 22,6% загальноукраїнського показника) він поступається лише Західноукраїнському, а за кількістю населення (9,9 млн чол.) - Донецько-Придніпровському й Західноукраїнському. Визначна риса району - його центральне положення в Україні, причому не лише географічне, а ще більше - геополітичне. Територія Центральноукраїнського району - це ядро формування української державності. Саме тут була серцевина Київської Русі. Київ як історичний, політичний, релігійний та культурний центр протягом сторіч політично, економічно, духовно зв'язував інші українські землі навіть тоді, коли вони були у складі різних держав.

У внутрішньому поділі праці Центральноукраїнський район спеціалізується на не металомісткому, працемісткому машинобудуванні, сільгоспмашинобудуванні, хімічній промисловості, особливо хімії органічного синтезу, харчової, легкій промисловості; велике значення в економіці району мають сільське та лісове господарство. Така структура господарства району зумовлена обставинами його формування й розвитку.

Природні передумови. Територія району розташована у межах Східно-Європейської платформи. У тектонічному відношенні район складається з трьох частин: найбільший за площею - Український щит з виходами на поверхню кристалічних порід; на Лівобережжі - Дніпровсько-Донецька тектонічна западина; на крайньому північному сході до меж району заходить Воронезький масив, перекритий товщею осадових порід. Згідно з геологічною будовою розміщуються мінеральні ресурси району. На півдні й південному заході розташувався Дніпровський буро-вугільний басейн (головні родовища - Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське). З Дніпровсько-Донецькою западиною пов'язані родовища нафти (Леляківське, Гнідинцівське) та газу (Талалаївське) в Чернігівській області. Полісся багате на поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо). На півдні району є родовища уранових руд. На металургійну сировину Центральноукраїнський район не багатий. В Кіровоградській області можна відзначити Побузьке родовище нікелю, в Житомирській - Іршанські поклади титанової руди (ільменіт). З нерудних копалин, окрім палива, виділяються графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо); найбільші поклади цінної нерудної сировини розташовані на кристалічному щиті. Загалом мінеральні ресурси Центральноукраїнського району не відіграють визначної ролі в побудові його народногосподарської структури. Частка цього району в інтегральному природоресурсному потенціалі країни складає лише 16,5%, що значно менше, ніж його частка в території України та в загальному економічному потенціалі. До того ж, інтегральний потенціал включає не тільки мінеральні, а й усі природні ресурси.

Істотнішу роль в економіці району відіграють агрокліматичні й лісові ресурси. Територія Центральноукраїнського району розташована в трьох природних зонах: мішаних лісів (Полісся), лісостепу та північного степу. Зональна різноманітність зумовлює багатогалузеву структуру сільського господарства. Район достатньо забезпечений вологою і теплом. Якість грунтів поліпшується в напрямі з північного заходу на південний схід - від дерново-підзолистих (Житомирська, північ Київської та Чернігівської областей) до типових і звичайних чорноземів (Черкаська, Кіровоградська області). Південна частина Центральноукраїнського району зосереджує значну частину найкращих чорноземів країни. 

Чималі пасма лісів зосереджені переважно в Житомирській, Київській та Чернігівській областях. Найбільш поширені породи - сосна, дуб, береза, осика, липа. Центральноукраїнський район - другий за значенням постачальник деревини в країні. (після Західноукраїнського).

Водними ресурсами, на тлі загального дефіциту в країні, Центральноукраїнський район забезпечений краще, ніж більшість інших районів. Основною водною артерією є Дніпро з притоками; він же - головне джерело гідроенергоресурсів в Україні. В межах району на ньому діють Київська, Канівська, Кременчуцька (Світловодськ) ГЕС.

Вплив природних передумов на галузеву й територіальну структуру народногосподарського комплексу району виявляється у двох основних аспектах. По-перше, місцеві мінеральні ресурси відіграють підпорядковану роль як районотвірний фактор. Навіть такий промисловий вузол, як Черкаський, що має велике ресурсномістке виробництво, працює на сировині (природний газ) з інших регіонів.

Виняток становлять каолінові глини та граніти, інші кристалічні породи, що певною мірою підкреслюють типові ознаки економіки району. По-друге, агрокліматичні умови сприяли розвитку потужного багатогалузевого сільського господарства й харчової промисловості, а лісові ресурси - деревообробної й лісохімічної промисловості.

Демографічні передумови. В Центральноукраїнському районі живе значна частка населення країни. Щільність населення - 73 чол./км2, що трохи менше загальноукраїнського показника (84 чол./км2 ). 

Демографічна ситуація в Центральноукраїнському районі дуже складна. Протягом тривалого часу природний приріст населення тут знижується; зараз він від'ємний в усіх без винятку областях. Найгірше становище у Чернігівській області (коефіцієнт становить -10,6‰). Кількість населення в регіоні поступово знижується. Незважаючи на такі демографічні умови, трудові ресурси Центральноукраїнського району відіграють визначну роль у народногосподарському комплексі, у формуванні його галузевої структури. Тут розвинені такі працемісткі галузі, як текстильна, трикотажна, швацька, взуттєва, складне, точне машинобудування, поліграфічна, а також народні художні промисли. Розміщення в районі наукомісткого виробництва пов'язане, в першу чергу, з Києвом - потужним науково-дослідним центром, справжньою кузнею високоосвічених кадрів.

Економічні передумови. Протягом сторіч економічний розвиток району здійснювався неоднозначно. З одного боку, Київ, майже всю свою історію, виділявся на тлі навколишньої території як визначний політичний, культурний та промисловий центр не лише регіонального, але й всеукраїнського масштабу. З іншого боку, територія центральноукраїнського району довгий час являла собою аграрний регіон з відносно невеликими центрами переробки сільськогосподарської сировини. Капіталістичні відносини в сільському господарстві тут розвивалися повільніше, з запізненням відносно південних регіонів України, його товарність була низькою. А проте, на основі сільського господарства розвивалися, особливо з другої половини XIX ст., численні цукроварні, винокурні, а на півдні - олійні. Водночас набуває розвитку легка промисловість.

У роки індустріалізації виникає машинобудування, розвивається хімічна промисловість. Наявність кваліфікаційних кадрів і певна віддаленість від металургійних баз зумовлюють розвиток неметаломісткого машинобудування. Недостатня потужність власної паливно-енергетичної бази стримує розміщення тут енергомістких видів виробництва, за винятком Черкаського вузла, котрий, як вже вказувалося, користується довізним паливом. Розвиток агропромислового комплексу стимулює розміщення сільськогосподарського машинобудування.

Центральне економіко-географічне положення району сприяє розвитку виробництва, яке має не лише регіональне, але й загальноукраїнське значення. Особливо це стосується машинобудування (верстатобудування, виготовлення приладів, електротехніка, електронно-обчислювальна техніка), хімічної промисловості (фармацевтична, лакофарбова, виробництво хімреактивів, виробництво шин, синтетичних волокон), легкої промисловості, поліграфії.

Визначне положення Києва зумовлює певну нерівномірність розміщення промисловості в районі. Найважливіші з погляду науково-технічного прогресу галузі й види виробництва зосереджено в столиці та околичних містах (Біла Церква, Бровари). Інші міста, навіть обласні центри, значно поступаються Київському промисловому вузлу в цьому відношенні. Перетворення Києва на столицю незалежної держави робить його ще більш привабливим щодо інвестицій, і тому нерівномірність розміщення промисловості і населення в районі згодом може посилитися.

Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. На Центральноукраїнський район припадає 16% валового внутрішнього продукту України. Головні галузі спеціалізації: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс. Провідною галуззю району є машинобудування, яке характеризується різноманітністю, але переважають неметаломісткі, працемісткі види виробництва. Це насамперед верстатобудування, приладобудування, електротехнічне та електронне машинобудування. Головні центри - Київ, Житомир, Біла Церква, Умань. Обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Броварах, Ніжині, Черкасах, Коростені, Фастові.

Транспортне машинобудування зосереджене у Києві (річкове суднобудування, виробництво мотоциклів). Сільськогосподарське машинобудування розміщене по території району досить рівномірно; найбільшими його центрами є Кіровоград, Умань, Ніжин, Новоград-Волинський.

Хімічна промисловість представлена як основною хімією (виробництво мінеральних добрив), так і хімією органічного синтезу й «тонкою хімією» (фармацевтична, хімреактиви тощо). Виробництво мінеральних добрив зосереджено в Черкасах (азотно-туковий завод, що працює на природному газі). Хімічні волокна виробляються в у Києві, Черкасах, Житомирі. Фармацевтична промисловість, виробництво гумових виробів, лакофарбова промисловість розміщені в Києві; у Білій Церкві - виробництво шин.