Кінодокументи в системі документної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Важливе місце серед документних джерел інформації займають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, що у сукупності називають кінофотофонодокументами (КФФД).

Термін «кінофотофонодокумент» введений у науковий оборот на початку 1980-х років як узагальнюючий для понять «кінодокумент», «фото-» і «фонодокумент». Однак, єдиної загальноприйнятої термінології для даного поняття не існує. Як найбільш загальне може бути прийняте визначення, відповідно до якого кінофотофонодокумент містить образотворчу, звукову і/чи зображувально-звукову інформацію, що відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів(діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач). Виключення складає фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів.

Поява КФФД з'явилося відгуком на зростаючу суспільну потребу запам'ятати, зберегти, передати нинішньому і прийдешньому поколінням ту інформацію, що, будучи зафіксована в словесній формі, цілком чи у значній мірі втратила свою специфіку й цінність. Широке використання в документній сфері КФФД обумовлено багатьма перевагами у порівнянні з виданнями.

Головною перевагою КФФД є комплексний вплив на різні аналізатори людини, що знижує імовірність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті. Вважається, що людина володіє стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів почуттів. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всіх каналах, оскільки найбільше її засвоєння дають усі п'ять органів почуттів: зір - 75%, слух - 13%, дотик - 6%, нюх - 3%, смак - 3%. Важливим достоїнством КФФД є і те, що вони забезпечують адекватне фіксування і тиражування образної і звукової інформації, яка неповно чи зовсім не фіксована словом, тобто вербально-текстовими документами. Нарешті, КФФД забезпечують емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.

Дотепер не існує загальноприйнятої класифікації КФФД.

Найбільше точно відбивають їхню суть класифікації, в основу яких покладені дві видостворюючих ознаки:

а)канал сприйняття інформації чи спосіб впливу на органи почуттів людини;

б)спосіб документування інформації.

По каналу сприйняття інформації, зафіксованої у документі, КФФД поділяють на три види:

візуальні (лат. vizere - дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, эпіфильми;

аудіальні (лат. audire - чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

По способу документування КФФД також поділяють на три види:

кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Більшість КФФД - це матричні документи. Фото- і кіноплівка, диск являють собою матрицю, на якій відтворюється зображення чи звук.

По призначенню для сприйняття КФФД можуть бути віднесені до людиночитаючих (фотографія) і машиночитаючих: діафільм, діапозитив, кінофільм, грамплатівка, магнітна фонограма, інформація на який сприймається опосередковано, стає доступною людині при використанні технічних засобів.

КФФД різні і по матеріальній конструкції, оскільки можуть випускатися на бобіні, котушці, касеті, дискеті, рулоні, стрічці, кадрі, компакт-касеті. Це обумовлює особливості їхнього збереження і використання в різних документних системах.

Структура фондів КФФД у бібліотеках і інформаційних центрах містить у собі фото-, фільмо-, діско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів.

Вище була розглянута загальна характеристика кінофотофонодокументів.

Мета роботи - розкрити сутність кінодокументу в системі документної комунікації.



Розділ 1. Комунікаційний процес

1.1 Сутність комунікаційного процесу

У багатьох випадках передане повідомлення виявляється неправильно зрозумілим і, отже, обмін інформацією - неефективним. Джон Майнер, що публікується як дослідник в області керування, указує, що, як правило, лише 50% спроб обміну інформацією приводить до обопільної згоди тих, хто спілкується. Найчастіше причина настільки низької ефективності складається в забутті того факту, що комунікація - це обмін.

У ході обміну обидві сторони відіграють активну роль. Приміром, якщо ви як керуючий описуєте одному з підлеглих, як потрібно змінити роботу, цей тільки початок обміну. Щоб обмін інформацією став ефективним, ваш підлеглий повинний повідомити вам, як він розуміє задачу і ваші чекання у відношенні результатів його діяльності. Обмін інформацією відбувається тільки в тому випадку, коли одна сторона «пропонує» інформацію, а інша сприймає її. Щоб було саме так, варто приділяти пильну увагу комунікаційному процесу.

Комунікаційний процес - це обмін інформацією між двома чи більш людьми, в т.ч. за допомогою документів.

Основна мета комунікаційного процесу - забезпечення розуміння інформації, що є предметом обміну, тобто повідомлень. Однак сам факт обміну інформацією не гарантує ефективності спілкування людей, що брали участь в обміні. Щоб краще розуміти процес обміну інформацією й умови його ефективності, варто мати представлення про стадії процесу, у якому беруть участь двоє чи більше число людей.

Елементи та етапи процесу комунікацій.

У процесі обміну інформацією можна виділити чотири базових елементи.

1. Відправник, особа, що генерує ідеї чи збирає інформацію і передає її.

2. Повідомлення, власне інформація, закодована за допомогою символів.

3. Канал, засіб передачі інформації.

4. Одержувач, особа, якій призначена інформація і яка інтерпретує її.

При обміні інформацією відправник і одержувач проходять кілька взаємозалежних етапів. Їхня задача - скласти повідомлення і використовувати канал для його передачі таким чином, щоб обидві сторони зрозуміли і розділили вихідну ідею. Це важко, тому що кожен етап є одночасно крапкою, у якій зміст може бути перекручений чи цілком утрачений. Зазначені взаємозалежні етапи такі:

1. Зародження ідеї.

2. Кодування і вибір каналу.

3. Передача.

4. Декодування.

Хоча весь процес комунікацій часто завершується за кілька секунд, що утрудняє виділення його етапів, проаналізуємо ці етапи, щоб показати, які проблеми можуть виникати в різних крапках. Цей аналіз подібний уважному розгляду кожного кадру короткого епізоду на кіноплівці.

Зародження ідеї.

Обмін інформацією починається з формулювання ідеї чи добору інформації. Відправник вирішує, яку значиму ідею чи повідомлення варто зробити предметом обміну. На жаль, багато спроб обміну інформацією обриваються на цьому першому етапі, оскільки відправник не затрачає достатнього часу на обмірковування ідеї. Кит Дэвис підкреслює важливість даного етапу: «Невдале повідомлення не стане краще на папері від збільшення потужності гучномовця. Лейтмотив етапу - «не починайте говорити, не почавши думати».

Важливо пам'ятати, що ідея ще не трансформована в слова чи не придбала іншої такої форми, у якій вона послужить обміну інформації. Відправник вирішив тільки, яку саме концепцію він хоче зробити предметом обміну інформацією. Щоб здійснити обмін ефективно, він повинний узяти до уваги безліч факторів. Приміром, керівник, що бажає обмінятися інформацією про оцінку результатів роботи, повинний чітко розуміти, що ідея полягає в тому, щоб повідомити підлеглим конкретну інформацію про їхню сильну і слабку сторони і про те, як можна поліпшити результати їхньої роботи. Ідея не може полягати в неясних загальних похвалах чи критиці поводження підлеглих.

Цей приклад показує також зв'язок між сприйняттям і комунікацією. У керівника, що вважає підлеглих здатними до розвитку й удосконалювання, а виходить, що бідують в інформації з оцінкою результатів їхні роботи, швидше за все знайдуться ділові позитивні ідеї для обміну інформацією на зазначену тему власне кажучи. Керуючий, що сприймає підлеглих як дітей, що чекають, щоб їх поправляли і направляли, швидше за все закладе у свої ідеї критицизм негативної властивості, властивий такому способу мислення.

Керівники, що незадовільно обмінюються інформацією, можуть діяти невдало, оскільки стосовно них саме так діє вище керівництво. Справа в тім, що керівники вищої ланки часто служать рольовою моделлю для поводження підлеглих. Якщо наші керівники схильні до примуса чи не відверті в обміні інформацією з нами, ми цілком можемо повестися подібним чином, обмінюючи інформацією зі своїми підлеглими. Однак ви знаходитеся в іншім положенні, чим ваше начальство. Тому зовсім необов'язково діяти в тім же стилі, навіть якщо цей стиль ефективний. Що в дійсності необхідно, так це усвідомити - які ідеї призначені до передачі до того, як ви відправляєте повідомлення, і впевненість в адекватності і доречності ваших ідей з урахуванням конкретної ситуації і мети.

Кодування і вибір каналу.

Перш ніж передати ідею, відправник повинний за допомогою символів закодувати її, використовувавши для цього слова, інтонації і жести (мова тіла). Таке кодування перетворює ідею в повідомлення.

Відправник повинний також вибрати канал, сумісний з типом символів, використаних для кодування. До деяких загальновідомих каналів відносяться передача мови і письмових матеріалів, а також електронні засоби зв'язку, включаючи комп'ютерні мережі, електронну пошту, відеострічки і відеоконференції. Якщо канал непридатний для фізичного втілення символів, передача неможлива. Картина іноді гідна тисячі слів, але не при передачі повідомлення по телефону. Подібним чином може бути нездійсненним одночасна розмова з усіма працівниками відразу. Можна розіслати пам'ятні записки, що випереджають збори невеликих груп, для забезпечення розуміння повідомлення і залучення до проблеми.

Якщо канал не занадто відповідає ідеї, що зародилася на першому етапі, обмін інформацією буде менш ефективний. Наприклад, керівник хоче попередити підлеглого про недозволенність допущених останнім серйозних порушень мір безпеки, і робить це під час легкої бесіди за чашкою кави чи пославши йому записку з нагоди. Однак по цих каналах, імовірно, не удасться передати ідею серйозності порушень настільки ж ефективно, як офіційним листом чи на нараді. Подібним чином, напрямок підлеглої записки про винятковість її досягнення не передасть ідею про те, наскільки важливий зроблений нею внесок у роботу, і не буде тією ж мірою ефективним, як пряма розмова з наступним офіційним листом з вираженням подяки, а також із премією.

Вибір засобу повідомлення не повинний обмежуватися єдиним каналом. Часто бажано використовувати два чи більше числа засобів комунікацій у сполученні. Процес ускладнюється, оскільки відправнику приходиться встановлювати послідовність використання цих засобів і визначати тимчасові інтервали в послідовності передачі інформації. Проте, дослідження показують, що одночасне використання засобів обміну усною і письмовою інформацією звичайно ефективніше, ніж, скажімо, тільки обмін письмовою інформацією. Обговорюючи результати цього дослідження, професор Терренс Митчел указує: «Головний висновок цієї роботи в тім, що усне плюс письмове повідомлення швидше за все роблять обмін інформацією більш ефективним у більшій частині випадків». Орієнтація на обидва канали змушує ретельніше готуватися і письмово реєструвати параметри ситуації. Однак ніяким чином кожен інформаційний обмін не повинний бути письмовим. У цьому випадку потоки паперів стають некерованими.

Другий етап стане більш зрозумілим, якщо представити його собі як операцію упакування. Часто дійсно гарні продукти не знаходять збуту, поки не знайдуть такого упакування, що споживач вважає зрозумілим і привабливим одночасно. Подібним чином, багато людей із прекрасними ідеями не в змозі упакувати їх за допомогою символів і вкласти в канали, значимі і притягальні для одержувача. Коли таке відбувається, ідея, будь вона навіть распрекрасною, найчастіше не знаходить «збуту».

Передача.

На третьому етапі відправник використовує канал для доставки повідомлення (закодованої ідеї чи сукупності ідей) одержувачу. Мова йде про фізичну передачу повідомлення, що багато людей помилково і приймають за сам процес комунікацій. У той же час, як ми бачили, передача є лише одним з найважливіших етапів, через які необхідно пройти, щоб донести ідею до іншого обличчя.

Декодування.

Після передачі повідомлення відправником одержувач декодує його. Декодування - це переклад символів відправника в думці одержувача. Якщо символи, обрані відправником, мають точно таке ж значення для одержувача, останній буде знати, що саме мав на увазі відправник, коли формулювалася його ідея. Якщо реакції на ідею не потрібно, процес обміну інформації на цьому повинний завершитися.

Однак з ряду причин, про які мова йтиме нижче, одержувач може додати трохи інший, чим у голові відправника, зміст повідомленню. З погляду керівника, обмін інформацією варто вважати ефективним, якщо одержувач продемонстрував розуміння ідеї, зробивши дії, який чекав від нього відправник.

1.2 Процес комунікацій і ефективність керування

Описуючи роботу менеджера посилалися на дослідження, згідно яким керівник від 50 до 90% усього часу витрачає на консультації . Це здається неймовірним, але стає зрозумілим, якщо врахувати, що керівник займається цим, щоб реалізувати свої ролі в міжособистісних відносинах, інформаційному обміні і процесах прийняття рішень, не говорячи про управлінські функції планування, організації, мотивації і контролю. Саме тому, що обмін інформацією вбудований в усі основні види управлінської діяльності, називають комунікації сполучним процесом.

Оскільки керівник виконує три свої ролі і здійснює чотири основні функції, для того щоб сформулювати цілі організації і досягти їх, якість обміну інформацією може прямо впливати на ступінь реалізації цілей. Це означає, що для успіху індивідів і організацій необхідні ефективні комунікації.

Хоча загальновизнано, що комунікації мають величезне значення для успіху організацій, опитування показали, що 73% американських, 63% англійських і 85% японських керівників вважають комунікації головною перешкодою на шляху досягнення ефективності їх підприємствами. Згідно ще одного опитування приблизно для 250 тис. працівників з 2000 самих різних компаній, обмін інформацією представляє одну із самих складних проблем в організаціях(фірмах, підприємствах). Ці опитування показують, що неефективні комунікації - одна з головних сфер виникнення проблем. Глибоко осмислюючи комунікації на рівні особистості й організації, потрібно вчитися знижувати частоту випадків неефективних комунікацій і ставати кращими, більш ефективними менеджерами. Ефективно працюючі керівники - це ті, хто ефективні в комунікаціях . Вони представляють суть комунікаційного процесу, мають добре розвите уміння усного і письмового спілкування і розуміють, як середовище впливає на обмін інформацією.

Міркуючи про обмін інформацією в організації, звичайно думають про людей, що говорять у процесі особистого спілкування в групах чи на зборах, розмовляють по телефону чи читають і складають записки, листи і звіти. Хоча на ці випадки приходиться основна частина комунікацій в організації, комунікації являють собою всепроникаючий і складний процес.

Організації користаються різноманітними засобами для комунікацій зі складовими свого зовнішнього оточення. З наявними і потенційними споживачами вони повідомляються за допомогою реклами й інших програм просування товарів на ринок.

Міжрівневі комунікації.

Інформація переміщається усередині організації з рівня на рівень у рамках вертикальних комунікацій. Вона може передаватися по спадній, тобто з вищих рівнів на нижчі. Таким шляхом підлеглим рівням керування повідомляється про поточні задачі, зміни пріоритетів, конкретних завданнях, процедурах що рекомендуються і т.п. Наприклад, віце-президент по виробництву може повідомляти керуючого заводом (керівник середнього рівня) про майбутні зміни у виробництві продукту. У свою чергу, керуючий заводом повинний проінформувати підлеглих йому керівників про особливості змін, що готуються.

Крім обміну по спадній, організація має потребу в комунікаціях по висхідній. Приміром, банківський службовець може помітити, що новий комп'ютер іноді змушує клієнта чекати на кілька хвилин довше, ніж колись, оскільки машина періодично «зайнята» чи відключається. Службовці можуть зробити висновок, що чекання дратує деяких клієнтів. Припустимо, банк ефективно проінформував кожного службовця про те, що «обслуговування клієнта - перша наша турбота». У цьому випадку службовці готові повідомити своєму безпосередньому начальнику про виниклу проблемі. Цей начальник, у свою чергу, повинний проінформувати керуючого операціями, а той - віце-президента по банківських операціях.

Передача інформації з нижчих рівнів на вищі може помітно впливати на продуктивність. В одному реальному прикладі інженер розробив більш ефективний спосіб розкрою листового металу для крил літака, і повідомляє про свою ідею безпосередньому начальнику. Якщо він вривається в його кабінет приблизно з такими словами: «Як хочете, але ви повинні впровадити цей новий спосіб розкрою», - керівник може відреагувати негативно. Але якщо керівник вирішив підтримати пропозицію інженера, він повідомить про нього на наступний, більш високий рівень керування. Зміна вимагає схвалення з боку керуючого заводом чи керуючого виробничими операціями на більш високому рівні. В наявності ситуація, у якій щось, що виникло на нижчому рівні організації, повинне піднятися на самий верх, послідовно пройшовши всі проміжні рівні підвищення конкурентноздатності організації за рахунок збільшення продуктивності.

На кожнім з перерахованих вище рівнів могло бути прийняте рішення про відхилення нової ідеї. Якщо припустити, що ідея дійсно була гарною, повідомлення інженеру про відхилення його пропозиції фактично проінформувало б його про те, що організація не стимулює його до пошуку новаторських пропозицій, що забезпечують скорочення витрат, і до вироблення подібних пропозицій у майбутньому. У результаті організація може позбавитися багатьох серйозних можливостей підвищення продуктивності й одержання економії. Описана конкретна ідея за 5 років принесла організації економію в 13,5 млн. дол.

Комунікації по висхідній.

Комунікації по висхідній, тобто знизу нагору, також виконують функцію оповіщення верха про те, що робиться на нижчих рівнях. Таким шляхом керівництво довідається про поточні чи назріваючих проблемах і пропонує можливі варіанти виправлення положення справ. Остання управлінська інновація в комунікаціях по висхідної - це створення груп з робітників, що регулярно звичайно на 1 годину в тиждень, збираються для обговорення і рішення проблем у виробництві чи обслуговуванні споживачів. Обмін інформацією з висхідного звичайно відбувається у формі звітів, пропозицій і пояснювальних записок.

Комунікації між різними відділами(підрозділами).

На додаток до обміну інформацією зі спадного чи висхідного організації мають потребу в горизонтальних комунікаціях. Організація складається з безлічі підрозділів, тому обмін інформацією між ними потрібний для координації задач і дій. Оскільки організація - це система взаємозалежних елементів, керівництво повинне домагатися, щоб спеціалізовані елементи працювали спільно, просуваючи організацію в потрібному напрямку.

Приміром, представники різних відділів у школі бізнесу періодично обмінюються інформацією з таких питань, як складання розкладу занять, рівень вимог у програмах для випускників, співробітництво в дослідницькій і консультативній діяльності й обслуговування місцевого населення. Подібним же чином у лікарні обслуговуючий і лікарський персонал різних відділень повинний обмінюватися інформацією про розподіл ресурсів, координації діяльності робочих груп, контролі за витратами, нових методах лікування і т.п. У сфері роздрібної торгівлі регіональні керуючі збутом можуть періодично зустрічатися для обговорення загальних проблем, координації стратегії збуту й обміну інформацією про продукцію. У компаніях наукомістких галузей ключові керівники середньої ланки з виробничих, маркетингових і проектно-дослідницьких відділів зустрічаються для координації дій по відновленню продукції. На основі базової технології компанії можуть випускати різноманітні продукти, тому надзвичайно важливо через проектно-дослідницький відділ одержувати інформацію про те, чого хоче ринок. Це дозволяє організації зберігати близькість до споживача і продовжувати ефективно задовольняти його запити. Подібним чином, виробники повинні дати обґрунтування достатно низьких витрат по реалізації майбутніх інновацій проектно-дослідницького відділу для того, щоб подальше виробництво було виправдано.

Додаткові вигоди від комунікацій по горизонталі полягають у формуванні рівноправних відносин. Доведено, що такі відносини є важливою складовою задоволеності працівників організації.

Комунікації керівник-підлеглий.

Деякі з численних різновидів обміну інформацією між керівником і підлеглим зв'язані з проясненням задач, пріоритетів і очікуваних результатів; забезпеченням втягненням у рішення задач відділу; з обговоренням проблем ефективності роботи; досягнення визнання і винагороди з метою мотивації; удосконалюванням і розвитком здібностей підлеглих; зі збором інформації про назріваючу чи реально існуючу проблему; оповіщенням підлеглого про прийдешню зміну; а також одержанням зведень про ідеї, удосконалення і пропозиції.

Комунікації між керівником і робочою групою.

На додаток до обміну інформацією між керівником і підлеглим має місце обмін між керівником і його робочою групою. Комунікації з робочою групою в цілому дозволяють керівнику підвищити ефективність дій групи. Оскільки в обміні беруть участь усі члени групи, кожний має можливість поміркувати про нові задачі і пріоритети відділу, про те, як варто було б працювати разом, про майбутні зміни і можливість їхніх наслідків для цього й іншого відділів, про недавні проблеми і досягнення, пропозиції раціоналізаторського характеру. Крім того іноді робоча група збирається без керівників для обговорення проблем, удосконалень чи змін, що насуваються. Як зазначено вище, такі відносини рівності можуть сприяти підвищенню задоволеності співробітників своєю роботою.



1.3 Невербальні перешкоди процесу комунікацій

Хоча вербальні символи (слова) - основний наш засіб для кодування ідей, призначених до передачі, ми використовуємо і невербальні символи для трансляції повідомлень. У невербальній комунікації використовуються будь-які символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальною і може підсилювати чи змінювати зміст слів. Обмін поглядами, вираження обличчя, наприклад, посмішки і вираження несхвалення, підняті в здивуванні брови, живий чи зупинений погляд, погляд з вираженням, схвалення чи несхвалення - усе це приклади невербальної комунікації.

Ще один різновид невербальної комунікації формується тим, як ми вимовляємо слова. Маються на увазі інтонація, модуляція голосу, плавність мови і т.п. Як відомо з досвіду, то, як ми вимовляємо слова, може істотно змінювати їхній зміст.

Відповідно до досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів і звучання голосу. У книзі «Non-Verbal Communication» («Невербальна комунікація») Мехребиен указує, що 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести, а 38% - через інтонації і модуляції голосу. Звідси випливає, що всего 7% залишається словам, сприйманим одержувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, що ми вимовляємо. Подібним чином якщо хтось говорить: «Добре... я дам доручення» - то пауза після слова «добре» може служити ознакою того, що керівник не хоче цього робити, зараз занадто зайнятий, не хоче давати доручення чи не знає,що саме варто почати.

Уявіть сцену, що ілюструє, як невербальні символи можуть створювати шум у процесі обміну інформацією. Ви входите в кабінет вашого керівника, щоб одержати визначену інформацію про проект, над яким ви працюєте. Ви ввійшли, а він кілька секунд продовжує розглядати папери в себе на столі. Потім дивиться на годинник і говорить відчуженим невиразним голосом:«Чим можу бути вам корисний?». Хоча його слова самі по собі не мають негативного змісту, мова поз і жестів ясно вказує, що ви - небажане відволікання від його роботи. З яким почуттям ви будете задавати питання? Які думки прийдуть вам у голову швидше за все, коли наступного разу у вас виникне питання до керівника? Можна думати, вони ніяк не будуть позитивними. Представте тепер, як з вашою появою в кабінеті, керівник, навпроти, відразу піднімає на вас погляд, привітно посміхається і бадьорим тоном звертається до вас: «Як просувається проект? Чим можу бути вам корисний?»

Керівник, що використовував негативні символи мови поз і жестів, може бути, насправді хоче допомогти підлеглим так само, як той, чиї невербальні символи випромінюють тепло. Так, слова в обох випадках вимовляються ті самі. Однак у даному випадку, як часто буває в розмовах людей, невербальні символи цілком придушують вербальні.

Важливий висновок з цього приклада такий: потрібно домагатися, щоб використовувані вами для передачі невербальні символи відповідали ідеї, що ви маєте намір повідомити. У противному випадку невербальні символи створюють такий шум, що повідомлення буде неправильно сприйнято.

Як і семантичні бар'єри, культурні розходження при обміні невербальною інформацією можуть створювати значні перешкоди для розуміння. Наприклад, прийнявши від японця візитну картку, варто відразу ж прочитати її і засвоїти. Якщо ви покладете її в кишеню, ви тим самим повідомите японцю, що його вважають несуттєвою людиною.

Основна мета комунікаційного процесу - забезпечення розуміння інформації, що є предметом обміну, тобто повідомлень. Однак сам факт обміну інформацією не гарантує ефективності спілкування людей, що брали участь в обміні. Щоб краще розуміти процес обміну інформацією й умови його ефективності, варто мати представлення про стадії процесу комунікацій.

Перешкоди на шляхах обміну інформацією можуть також бути наслідком перевантаження каналів комунікацій. Элвин Тоффлер у книзі «Шок майбутнього» пише: «Цілком може случитися так, що хвилі інформації, що захльостують сприйняття, можуть помітно придушити здатність думати і діяти в керівників, що мучаться необхідністю приймати невідкладні, безупинні, термінові рішення» . Керівник, поглинений переробкою інформації, що надходить, і необхідністю підтримувати інформаційний обмін, імовірно, не в змозі ефективно реагувати на всю інформацію. Він змушений відсівати менш важливу інформацію і залишати тільки ту, котра здається йому найбільш важливою; те ж відноситься і до обміну інформацією. На жаль розуміння керівником важливості інформації може відрізнятися від розуміння цього іншими працівниками організації.



Розділ 2. Історія створення та становлення кіно-фото-фонодокументів

2.1 Становлення і розвиток фонодокумента

Перші спроби зафіксувати звук минулого початі ще на початку XIX в. Англійський фізик Т. Юнг зафіксував звукові коливання камертона на зачерненому сажею папері. У 1842 р. німецький фізик В. Вертгейм здійснив подібний запис на диск. У 1857 р. французький коректор Л, Скотт сконструював перший апарат для запису звукових коливань, переданих по повітрю. Істотним недоліком цих апаратів була неможливість відтворення запису. Вона була придатна лише для візуального вивчення відбитих звукових коливань.

У 1877 р. американський винахідник Томас Альва Эдісон винайшов фонограф, що робить запис звуку на валик. З тих пір 1877 р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появи грамплатівки як такої пройде десять років.

У нашій країні перше повідомлення про фонограф з'явилося в 1878 р., а в 1879 р. відбулася демонстрація цього апарата. Запис на валиках фонографа мав істотний недолік - неможливість тиражування.

У 1887 р. Эміль Берлінер - американський інженер, виходець з Німеччини, запропонував використовувати для звукозапису цинковий диск, покритий тонким шаром воску, а для відтворення звуку - прилад, названий грамофоном. У 1897 р. перший грамофон фабричного виробництва був виготовлений у Москві.

У 1925 р. техніка радіомовлення замінила механічний спосіб звукозапису електромеханічним, замість рупора з'явився мікрофон, замість грамофона - патефон. Однак якість відтворення ГРП на патефоні залишалося низьким (200-6000 Гц). Наприкінці 1930-х років з'явився магнітний звуко- зніматель, що припускав електричний вихід для подальшого звукопідсилення і відтворення з необхідною голосністю через гучномовець.

У 1940-х роках у ГРП з'явився могутній конкурент - магнітофонний запис, що мав більш високі якісні показники. Грамплатівці пророкували неминучий кінець. Однак у 1948 р. була розроблена нова система запису: для збільшення тривалості звучання була знижена швидкість обертання ГРП із 78 до 33 1/3 про/хв. Одночасно був застосований новий матеріал для пластинки, замінник шелаку - вініліт (синтетична смола), що звільнив ГРП від споконвічних її недоліків - шипіння і передчасного зносу - і, що не менш важливо, зробив її незбитковою. Саме такі властивості синтетичного матеріалу дозволили довгограючій платівці змагатися з магнітною стрічкою. Маса пластинки зменшилася до 150 гр. Усе це дозволило поліпшити якісні параметри пластинки, частотний діапазон був підвищений до 15000 ГЦ, динамічний діапазон до 40 дб.

У 1948 р. з'явилася довгограюча (США), а в 1958 р. - стереофонічна пластинка. У нашій країні довгограюча платівка була випущена в 1951 р., стереофонічна - у 1960 р. При стереофонічній системі сигнали обох каналів записуються роздільно на стінках канавки. Для відтворення стереозапису знадобилися двохканальний підсилювач і два гучномовці. Основним достоїнством прийнятого способу стереофонічного запису є його сумісність з монофонічним; стереофонічні пластинки можна відтворювати на монофонічній апаратурі і навпаки. Промисловість приступила до випуску електропрогравачів і радіол для відтворення довгограючих дисків.

У 1980 р. початий серійний випуск квадрофонічних пластинок з великою ємністю звучання. Вітчизняні диски з грифом А (цифрові записи) відрізняються чистотою і діапазоном звучання. Останнім часом почали виходити компакт-диски діаметром 75 мм. Компакт-диски в кілька разів дешевше звичайних завдяки тому, що запис і відтворення звуку здійснюються лазером і диски не піддаються зносу.

ГРП володіють великим інформаційним потенціалом, прості в технічній експлуатації. Самий старий і розповсюджений вид грамзапису - запис музичних добутків. Фонд документів великої історичної цінності складають пластинки з записами мов, зустрічей із суспільними діячами, письменниками. Дуже поширені пластинки з записами навчальних програм і матеріалів у допомогу самоосвіті, курсів іноземних мов, фоно-хрестоматії по історії України, що виходять з 1960-х років.

Магнітний запис став можливим завдяки винаходу мікрофона і телефона.

Перший апарат, побудований за принципом магнітного запису, нагадує фонограф Т.А. Эдісона, зокрема обертовим барабаном, але замість фольги на нього намотувався сталевий дріт. Звукові коливання в мікрофоні перетворювалися в коливання електричного струму, що подавався на обмотку стрижневого електромагніта. Переміщаючи уздовж обертового барабана і стосуючись дроту, електромагніт намагнічує її в такт звуковим коливанням. Коли звук потрібно було відтворити, руху електромагніта і барабана з дротом повторювалися в тій же послідовності.

Принцип, використовуваний для магнітофонного запису, був відкритий у 1889 р. Вольдемаром Паульсеном, працівником копенгагенской телефонної станції, що сконструював телеграфон - апарат для відтворення звуку.

2.2 Становлення і розвиток фотодокумента

Перші досвіди створення фотозображень відносяться до XIX в. У 1816 р. французький винахідник Ж.Н. Нетє одержав на папері, покритому світлочутливим складом, мутне, ледь помітне зображення, а в 1826 р. - зображення предмета на металевій пластинці, покритою сумішшю світлочутливого асфальту.

Винахідником фотографії вважається французький художник Л.Ж.М. Дагер, що у 1839 р. продемонстрував своє відкриття в Паризькій Академії наук і одержав на нього патент. У 1841 р. англійський фізик У Г.Ф. Толбот одержав негативне зображення фотографуємого об'єкта, з якого можна було зробити позитив.

Фотографія була включена в комунікативний процес на початку 1850 р., коли французький фотограф А. Діздері приклеїв на шматочок картону свій фотознімок і став використовувати його як візитну картку. Це послужило поштовхом для появи різноманітних документів, що циркулюють у суспільстві і засвідчують особистості, а також сімейних і ін., фотоальбомів, що втілили в собі асоціативну історичну пам'ять поколінь. Потім фотографії стали тиражуватися і широко поширюватися. У 1890 р. широке поширення одержали поштові картки з фотографіями і серії таких карток.

Кольорове фотозображення вперше одержав у 1861 р. Дж. Максвелл, потім Л. Дюко дю Орон (1868-1869, Франція). У 1935 р. фірма “Кодак” розробила застосовувану до тепер кольорову фотографію на тришарових пластинках. З цього часу почався розвиток кольорової фотографії. Незабаром з'явився комбінований документ - фоторепортаж і народилася фотожурналістика, а з 1947 р. почали друкуватися (в Італії) фоторомани.

З появою в XX в. нових специфічних форм фотографії значно розширився і набір її соціальних функцій.

2.3 Становлення і розвиток кінодокумента

Перші спроби одержати на екрані зображення предметів, що рухаються, відносяться до 1870 р. Техніка цього «кіно» була дуже примітивна: фотографували кілька положень рушійного предмета, виготовляли діапозитиви з цих фотографій і вставляли в одну загальну рамку, що ривками швидко протягали через проекційний ліхтар. Швидка зміна на екрані фотознімків, що відрізнялися друг від друга незначними змінами положень рушійного предмета, створювала враження руху.

Кінодокументи були винайдені одночасно в декількох країнах. У США перші «живі картинки» почав демонструвати в 1894 р. Т.А.Эдісон. В Англії це були апарати Р.У.Підлоги. Але брати Люм?ер у Франції вперше з'єднали плівку з проекційним ліхтарем і в 1894 р. організували, перший кіносеанс.

Основоположником кіно вважається французький винахідник Луі Жан , що у 1895 р. при участі брата Огюста створив апарат для проектування « фотографій, що рухаються,» - перший придатний до практичного використання кіноапарат, що одержав назву кінематографа. Перший сеанс фільму братів Люмер відбувся 28 грудня 1895 р. у підвалі «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів у Парижі. Перші фільми були документальними, являли собою хронікальний репортаж, що запам'ятав прибуття потяга, вихід робітників з фабрики і т.д. Саме 1895 р. вважається часом народження кіно.

У 1889 р. з'явився перший звуковий фільм, винайдений Діксоном, помічником Т.А. Эдісона. Але між демонстрацією першого експериментального ролика і моментом виникнення звукової кінопромисловості пролягла дистанція майже в сорок років. Вона вмістила в себе цілу історію німого фільму. Зараз випуск німих фільмів практично припинений.

Перші фільми в Україні були показані незабаром після винаходу кінематографа братами Люмер. У 1893 р. механік-конструктор И.А. Тимченко і фізик Н.А. Любимов створили апарат для відтворення на екрані безупинного руху людей і предметів. У 1896-1902 роках фотограф-художник А.К. Федецький знімав і демонстрував хронікальні кінострічки. Регулярне виробництво КФ почалося в 1907 р. (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав.)

У 1931 р. почалася розробка методів одержання кольорових КФ за допомогою безпосередньої зйомки.

Відеозапис з'явився одночасно з телебаченням. Перша спроба записати телевізійне зображення механічним способом на диск відноситься до кінця 1920-х років. У 1927 р. англієць Берд спробував записати відеосигнал за допомогою частот 375-7550 Гц на диск.

Сучасний відеозапис виник у 1960-і роки (США, Німеччина, Японія), коли з'явилися перші побутові котушкові апарати магнітного запису зображення з похило-рядковим записом. Незабаром подібні пристрої були створені в нашій країні. У 1963 р. фірма Рhilips (Голландія) розробила касету для звукового магнітофона.

У 1970-і роки був винайдений побутовий касетний відеомагнітофон-приставка до телевізора, що дозволяє записати на касету і відтворити в зручне для телеглядача час будь-яку зорово-звукову (аудіовізуальну) інформацію. У 1971 р. японська фірма Sоnу поставила на міжнародний ринок перший варіант побутового касетного відеомагнітофона, у якому використовувалася стрічка шириною 3/4 дюйма (19,5 мм). У 1972 р. фірма Рhilips,а в 1973 р. фірма Sоnу почали масове виробництво відеомагнітофонів і касет, інформація на який записувалася на стрічці 0,5 дюйма (12,7 мм).

У 1975 р. була винайдена система запису інформації за допомогою двохголовочного відеомагнітофона. На касеті,, розрахованої на запис сигналу зображення протягом 60 хв., неможливо було відтворити повнометражний художній фільм. Тому в середині 1970-х років були проведені дослідження, що мають метою підвищити щільність записуваної інформації.

Відеофільм почав витісняти КФ в Україні в 1970-х роках і всі частіше використовується в телебаченні. Відеотелебачення (касетне кіно) розвивається в двох напрямках:

1) програмне і «ефірне» ТВ;

2) відео (індивідуальні програми).

Перші голографічні кінозйомки були виконані американським винахідником М. Леманом у 1966 р. У наший країні голографічні КФ з'явилися в 1984 р., коли був знятий короткий (близько 5 хв) кольорової (червоно-зелений) голографічний фільм.

Кінодокументи, фонодокументи, фотодокументи неможливо розглядати окремо. Кожен із них містить елементи один одного, тому їх класифікують у загальне поняття кіно-фоно-фотодокумети.

Фонодокумент (грец. рhоnе - звук + документ) - музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, що використовується в тому випадку, коли одержання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині й ін.)

Звукозапис - процес запису звукової інформації з метою її збереження і наступного відтворення. Він виробляється за схемою: мікрофон - підсилювач електричних коливань - пристрій, що впливає на носій запису. Іноді звукозаписом називають записану звукову інформацію, тобто фонодокумент.

Фотографії і діапозитиви відносяться до фотодокументів (ФД) - одного з основних видів КФФД. Фотодокумент містить одне чи кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він являє собою результат документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у виді зображень. У залежності від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів. У залежності від чи прямої чи зворотньої тональності ФД поділяються на негативи і позитиви. Негативними знімками називаються фотографічні зображення зі зворотною передачею тональності об'єкта, що знімається, тобто такі, на яких у дійсності світлі тони виглядають темними, а темні - світлими. Позитивні знімки - з прямою передачею яскравості чи кольору об'єкта зйомки. Кінодокумент є одним з основних видів кінофотофонодокументів. Кінодокументи являють собою безупинний ряд фотознімків, що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення зображуваних об'єктів. При швидкій зміні окремих знімків кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих об'єктів, що рухаються.



Розділ 3. Кінодокумент як основний вид кіно-фото-фонодокументу

3.1 Діафільм як вид кінодокументу

комунікація кінодокумент діафільм

Діафільм (грец.dia - через, приставка, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) - розташовані у визначеній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- чи фотоплівці, об'єднані загальною тематикою.

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, чи за допомогою діапроекторів на екрані.

Діафільмом також вважають німий фільм на рулонній кіноплівці, що містить взаємозалежне зображення (кадри) по єдиній темі з текстом. Якщо текст озвучений на грамплатівці чи магнітній стрічці, ДФ називається діафонофільмом. Добірку ілюстрацій із книг, фотографій, листівок і т.п. на непрозорих носіях інформації розміром не більш 150x150 мм, яке проецюється на екран за допомогою епіпроектора, називають епіфілъмом.

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

У ДФ строго заданий порядок кадрів: у залежності від виду і змісту він може мати від 30 до 70 чорно-білих чи кольорових кадрів з пояснювальним текстом і складатися з однієї чи декількох частин. Окремі кадри 35 мм діафільму, вставлені в спеціальну рамку, називаються слайдами. Відмінність ДФ від слайда полягає в тому, що кадри об'єднані і розташовані у визначеній послідовності. Крім того, під кожним кадром мається текст.

По жанрово-тематичній ознаці ДФ поділяють на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т.п. У них зафіксована інформація із широкого кола тем, що підвищує їхню цінність. Особливою популярністю користається ДФ для дітей.

Головним достоїнством діафільмів є те, що швидкість демонстрації залежить від того,хто показує, а кожен кадр може вивчатися так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в звертанні і збереженні, можуть демонструватися на нескладному устаткуванні і не вимагають для демонстрації спеціальних умов (сильне затемнення приміщення). Одночасно перевагою і недоліком ДФ є строго заданий порядок кадрів, що, з одного боку, допомагає користувачу уловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. При необхідності з діафільмів можна зробити слайди.

ДФ може містити одне чи кілька повідомлень, записаних на одній чи декількох кінострічках шириною 35 мм. Стрічка намотується на ролик - обертову деталь у виді котушки чи барабана. Неозвучені ДФ мають пояснювальний текст під кадром. Розрізняють початковий і заключний кадри стрічки. На початку чи наприкінці документа розміщені титри, що уточнюють його зміст і авторів.

ДФ випускають у спеціальних футлярах (коробках), позначених етикеткою. Діаметр футлярів складає 37 мм, а висота 40 мм.

До основних реквізитів діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на етикетці коробки),художник укладач, цільове призначення ДФ (навчальний, науково-популярний і т.д.), фірма, зведення про кількість кадрів, їхні кольори, розміри, кількість роликів, час демонстрації, ціна.

3.2 Кінофільм як вид кінодокументу

Кінофільм (грец. kinео - рухаю, рухаюся + англ. film - плівка) - сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (чи іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність обумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

Інформаційні можливості КФ набагато ширші і достатні, ніж будь-якого іншого образотворчого документа, оскільки сприймане на екрані впливає на глядача не тільки як інформація про явища, процеси чи предмети, але і як їх безпосереднє адекватне відображення. Це дозволяє опускати багато пояснень і подробиць, і націлювати увагу користувача на головне й істотне, впливаючи на емоційну і пізнавальну сторони сприйняття. КФ може демонструватися у великій (кілька сотень і більш людей) аудиторії.

КФ відносяться до візуальних образотворчих документів динамічної проекції. Вони знімаються на чорно-білій чи кольоровій плівках, що складаються з основи і світлочутливого шару. Іноді в захисних цілях плівка покривається лаком. Зображення на кіноплівці, як правило, більш якісне і довговічне, чим на відеоплівці. При зйомці КФ запис зображення і звуку йде окремо, вони з'єднуються в процесі редагування в спеціальній кінолабораторії.

По функціональному (цільовому) призначенню КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ - хронікальним і монтажним і т.д.

Художні фільми по жанрово-тематичній ознаці поділяють на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.п.

Основним змістом хронікальнодокументальних КФ є справжні події. Вони містять багатий фактичний матеріал, є своєрідною візуальною пам'яттю людства. Виклад у загальнодоступній формі основ природних, технічних і гуманітарних наук, ознайомлення з їхньою історією, пропаганда досягнень науки і техніки складають зміст науково-популярних кінострічок різних жанрів. Кінолекції, географічні, етнографічні, краєзнавчі, мистецтвознавчі і т.п. фільми призначені для самоосвіти. У підготовці і підвищенні кваліфікації кадрів активно використовуються науково-виробничі КФ прикладного значення, що пропагують нові досягнення науки і техніки, прогресивні методи праці. Джерелом естетичної насолоди і відпочинку, засобом вивчення історії і сучасного стану кіномистецтва є художні фільми.

Науково-популярні і навчальні фільми знімаються, в основному, на 8 і 16 мм плівці, що сприяє їхньому показу в нестаціонарних умовах. Більшість документальних і художніх фільмів знімаються на 35 мм плівці, що дає більш високу якість зображення і звуку, але потребуює складної апаратури для демонстрації.

По способу зйомки і проекції виділяють наступні види КФ: німий (зі знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний і ін.

Основними різновидами кінофільмів є неозвучені (німі) і озвучені (супроводжуваними звукозаписами). Озвучені КФ шириною 8 і 16 мм є найбільш розповсюдженими КФФД, у яких звук і зображення злиті воєдино не тільки в сприйнятті користувача, але і технічно. Різновидом неозвученого КФ є фільм-петля. Це відрізок фільму, звичайно 8 мм, кінці якого з'єднані, утворючи петлю, що звільняє від необхідності перемотування плівки при частих переглядах.

У залежності від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їхньому екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівковий й вузькоплівковий (16 і 8 мм).

По тривалості демонстрації КФ поділяються на: повнометражні і короткометражні. По спеціальному призначенню розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

Поширення кінозйомки в аматорській творчості, науці, промисловості і т.д. привело до розподілу кінофільмів на професійні (призначені для кіномережі) і непрофесійні (аматорські КФ).

Розмаїть відбитої у фільмах інформації, добре налагоджене промислове виробництво копій роблять кінофільм одним з найбільш популярних видів КФФД. Однак демонстрація фільму залишається досить складним процесом, що вимагає особливих умов і складної демонстраційної апаратури.

КФ, що виготовляється фірмами чи студіями, має текст, у якому дається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвища режисера, оператора, назва кінофільму, назва чи студії чи фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна.

3.3 Відеофільм як вид кінодокументу

Відеофільм (ВФ) є комплексним видом документа, у якому сполучаються дві чи три системи запису інформації: вербальна, звукова і матрична. У той же час ВФ - один з видів кінодокументів, різновид КФФД.

Відеофільм (лат. vidео - дивлюся, бачу +film - плівка) - це фільм із записом зображення і/чи звуку на магнітну стрічку чи оптичний диск для наступного відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона. При відеозаписі зображення перетворюється телевізійною камерою в послідовність електричних сигналів (відео-сигнали), що і фіксуються на магнітній стрічці чи оптичному диску.

ВФ перевершує КФ по таких параметрах, як простота виготовлення і показу, вартість виготовлення й устаткування для виготовлення і демонстрації, тривалість створення. ВФ знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку йде одночасно. ВФ може бути показаний у незатемненій кімнаті, що дозволяє глядачам робити замітки. Відеоплівка може зупинятися для дискусії, відповіді на питання і коментарів. Доступність устаткування для показу ВФ обумовила практику переписування кінофільму на відеоплівку. Недоліком ВФ є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість знижується. Крім того, частий показ відеофільму приводить до перекручування зображення.

ВФ стає домінуючим типом фільму в журналістиці, навчальній діяльності, сфері відпочинку. Цифрові відеокамери поліпшують перспективи ВФ, вони використовуються для зйомки якісного відеоматеріалу для WEB-вузлів INTERNЕТ.

Основний зміст ВФ складають класика світового і вітчизняного кінематографа, що видаються, добутки театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним областям знань, учбово-допоміжні курси, у т.ч. іноземних мов, детективи, бойовики і т.д. Можливість широкого вибору інформації й адекватне відображення дійсності роблять відеофільм одним з елементів (поряд з «ефірним» і кабельним ТВ, телетекстом, відеотелефоном) універсального відеотермінала інформаційного центра, з'єднаного з комп'ютерною системою.

ВФ різноманітні по жанровому і функціо-нальному (цільовому) призначенню: художній, науково-популярний, документально-публіцистичній, хронікальний, телевізійний і т.д.

По матеріальній конструкції ВФ поділяються на плівкові і дискові, по способу запису і зчитування інформації - на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска й ін.)- Магнітофільм - магнітоплівковий документ із записом звуку і зображення на магнітній стрічці.

Магнітна стрічка на котушці чи в касеті є носієм чорно-білого чи кольорового зображення і звуку. Ширина стрічки різна: 6,25 мм, 12,7 мм, 25,4 мм, 50,8 мм, 70 мм. Плівка має двох доріжок - кольорову і звукову.