Інновації в управлінській діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Інститут післядипломної освіти

Контрольна робота

на тему: «Інновації в управлінській діяльності»

Виконав:

Студент групи М0-11-02 Грінь В.В.

Перевірив: доц. Кубeновін Р.А.

Київ 2013

• Зміст
• Вступ
• 1. Інноваційна діяльність як об'єкт управління
• 2. Організаційні структури управління інноваційною діяльністю
• 3. Менеджери в інноваційній сфері
• Висновки
• Використана література

Вступ

У сучасній ринковій економіці інновації покликані не тільки задовольняти потреби користувачів у нових або удосконалених товарах чи послугах, але також забезпечувати підвищення ефективності кожної окремої сфери діяльності, неперервне оновлення та в цілому постійне економічне зростання держави. Сьогодні досі існує проблема відсутності єдиного підходу до визначення терміну «інновація». Його зміст в економічній літературі трактується різними авторами неоднозначно, що ускладнює оцінку інноваційної діяльності підприємства, викликає труднощі при формуванні управлінських рішень підтримки інновацій у науково-технічній політиці, що в свою чергу призводить до стримування розвитку бізнесу.

Вперше визначення категорії «інновація» було запропоновано у 1911 р. австрійським вченим Й.А. Шумпетером. У своїй праці «Теорія економічного розвитку» він узагальнив дослідження різних науковців та запропонував п'ять видів нових комбінацій категорії «інновація». З того часу цими питаннями займалося багато вчених, застосовуючи різноманітні підходи та розглядаючи зазначений термін з власних позицій. Серед останніх робіт щодо визначення інновацій, з економічної точки зору, можна виділити дослідження К.Р. Макконелла, Б. Санто, Д.Ендрю, О.Є. Абрамєшина, О.П. Молчанової, Р.А. Фатхутдінова, Ю.В. Вертакової, В.І. Плаксіна, О.І. Волкова, М.П.Денисенко та ін. З історично-філософської точки зору понятійно-термінологічні конструкції інноваційної економіки висвітлено у роботах С. Монтенегро, С.Р. Яголовського, С.О. Лебедєва, В.Г. Єгоркіна.

Незважаючи на значну опрацьованість зазначеної проблеми, кожен автор одностороннє розглядає поняття «інновація». В сучасних дослідженнях вченими досі не знайдено єдиного підходу та однозначної трактовки й розуміння сутності категорії «інновація». Враховуючи недостатню теоретико-методологічну базу розробок даного питання, проблема невизначеності поняття «інновація» є актуальною, оскільки інновації є фундаментальним чинником прогресивного соціально-економічного розвитку країни.

За сучасних умов орієнтації економіки України на підвищення конкурентоспроможності надзвичайно важливого значення набуває активізація інноваційної діяльності, оскільки без цього неможливим є здійснення прогресивних структурних зрушень у країні, суттєве оновлення реального сектора й загалом забезпечення сталого соціально-економічного розвитку держави.

У наш час нововведення охоплюють усі сфери людської діяльності, радикально впливають на процес господарювання, змінюють соціально-економічні відносини в суспільстві. Неперервні і постійні інновації стають необхідною та природною формою існування будь-якої фірми, забезпечують їй конкурентоспроможність і виживання на ринку.

Характерною рисою сучасності є інтенсивне зростання інноваційної активності на міжнародному рівні: збільшуються державні витрати на науково-дослідні розробки, змінюються системи освіти і професійної підготовки спеціалістів, створюються нові наукомісткі галузі виробництва, формуються національні інноваційні системи; осягаються процеси введення і поширення інновацій -- як вони працюють і як змусити їх працювати краще. Отже, інноваційні процеси охоплюють усі зміни, що відбуваються на планеті внаслідок людської діяльності. Інновації -- це інструмент впливу на соціально-економічний процес розвитку суспільства. Тому інноваціями необхідно управляти. Цей процес управління називається інноваційним менеджментом.

Проблемам інноваційної політики присвячені дослідження цілого раду відомих вітчизняних та іноземних учених-економістів. Проте значна кількість питань удосконалення організаційно-економічного механізму активізації інноваційної діяльності й досі залишаються не висвітленими і потребують теоретичного, методичного та практичного вирішення. Нинішній стан регулювання інноваційної діяльності поки що не повною мірою відповідає сучасним вимогам і не має необхідної комплексної методологічної основи. Опанування механізму управління інноваційними процесами є передумовою суттєвих радикальних рішень у сфері господарського, політичного і в цілому суспільного життя нашої країни. Принципово нові рішення називаються проривом, що означає розв'язання проблем новим, нетрадиційним шляхом. Це створює новий спосіб мислення і забезпечує ефективніші засоби виходу з кризових ситуацій.

Вплив інноваційного чинника на виробництво сьогодні є радикальним і комплексним. Надзвичайно велика вигода провідних фірм від інноваційної діяльності обумовлена тим, що вони під гаслом експорту новітніх технологій насправді передають тільки не дуже ефективні та застарілі технології. Справді, інновації, а значить і наука, що їх продукує, сьогодні набагато менш доступні, ніж найцінніші природні ресурси. Причиною є те, що ними володіють лише високорозвинуті країни, що дає змогу їм, по суті, утримувати монопольне становище і, таким чином, привласнювати надприбуток. Варто наголосити, що саме володіння інноваціями, котрі є стимуляторами розвитку підприємства, забезпечує перемогу у конкурентній боротьбі.

Система управління підприємством постійно змінюється, якщо навіть організаційний розвиток не оформлений на підприємстві у вигляді планомірної діяльності. Річ у тім, що деякі технології і процедури управління підприємство змушені змінювати виконання норм чинного законодавства. Система управління тим більше зазнає перетворень, якщо керівники підприємства свідомо розвивають його інноваційну функцію з метою підвищення конкурентоспроможності.

Постановка задачі. Розкрити поняття «інновація», з урахуванням чого сформулювати трактування «інновації» з позиції забезпечення ефективності інноваційної діяльності в системі управління

1. Інноваційна діяльність як об'єкт управління

Управління інноваційним процесом -- невід'ємна складова діяльності сучасного підприємства, що охоплює планування, організування та стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних проектів, розрахованих на отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій підприємства.

Здатність підприємства «вбирати» інновації підвищує його шанси у конкурентній боротьбі і створює суттєві різнопланові переваги. Інноваційні завдання передбачають зниження витрат виробництва, поліпшення якості продукції або послуг, виведення на ринок нового товару, формування нової стратегії збуту, яка сприяє підвищенню ін-тересу споживачів до нового товару. Залучення чи створення інновацій повинно відбуватися цілеспрямовано, з метою формування конкурентних переваг на тому сегменті ринку, де працює фірма.

Важливо не лише своєчасно визначити перспективність певної ідеї та оцінити її комерційну вигідність, а й створити умови для оперативного упровадження новинки на підприємстві. Тому управління нововведеннями охоплює різноманітні функції (маркетинг, планування, організацію, контроль), кожна з яких націлена на вирішення специфічних питань взаємодії між підрозділами фірми, що здійснюють конкретні види інноваційної діяльності.

Основними завданнями управління інноваціями є:

- дослідження ринку для нових продуктів (потреби, місткість, переваги споживачів, вибір цільових сегментів ринку, стратегії просування товару до споживача);

- прогнозування характеру і стадій життєвого циклу нового продукту;

- визначення способів продажу нового продукту;

- дослідження кон'юнктури ринку ресурсів;

- знаходження субпідрядників на освоєння і постачання комплектуючих, обладнання;

- опрацювання можливих варіантів кооперації з конкурентами щодо розроблення і освоєння технічно складного чи ризикованого продукту;

- здійснення комплексного аналізу витрат, ціни, обсягів виробництва і продажу нового продукту;

- оцінювання ефективності інноваційного проекту;

- аналіз ризиків, визначення методів їх мінімізації та страхування;

- вибір організаційної форми створення, освоєння і розміщення на новому ринку;

- дослідження доцільності та планування адекватних форм передавання технології в процесі створення, освоєння, розміщення на ринку і підтримки необхідного обсягу продажу нового продукту.

3 огляду на масштабність і різноплановість завдань, управління інноваційною діяльністю має охоплювати стратегічні й оперативні аспекти.

Стратегічне управління інноваційною діяльністю. Націлене воно на прогнозування глобальних змін в економічній ситуації та пошук і реалізацію масштабних інноваційних проектів, які сприятимуть успіхові підприємства і забезпечуватимуть його ефективне функціонування і розвиток у тривалій перспективі. Стратегічна інноватика передбачає визначення основних напрямів науково-технічної і виробничої діяльності підприємства у сферах розроблення і впровадження нової продукції; вдосконалення і модифікацію продукції, яку виготовляє підприємство; зняття з виробництва застарілої продукції; залучення у виробничу діяльність нових ресурсів і нових технологій, освоєння нових методів організації виробництва та праці тощо. Для реалізації цих завдань необхідно розробляти плани і програми інноваційної діяльності; здійснювати обґрунтування проектів створення нових продуктів; розробляти ефективні організаційні форми управління реалізацією інноваційних проектів; керувати ресурсним забезпеченням інноваційних програм та проектів.

О.С. Єфремов. Теоретичні засади управління інноваційним розвитком підприємства

Визначено об'єктивну необхідність управління інноваційним розвитком підприємства. Представлено етимологічний, синтаксичний та лексичний аналіз сполучення «інноваційний розвиток». Визначено процесний, соціальний, технологічний, ринковий та стратегічний контексти подання інноваційного розвитку підприємства у дослідженнях вітчизняних вчених. Запропоновано розглядати інноваційний розвиток як опосередкований інноваційною діяльністю об'єкт управління.

Постановка проблеми. Концепція інноваційного розвитку орієнтована на використання сучасних досягнень науки в промисловості. Лише постійне удосконалення технологій виробництва, модернізація обладнання, підвищення кваліфікації персоналу та якості системи управління підприємством на основі результатів наукових досліджень сприяє збільшенню продуктивності праці, зростанню ефективності виробництва та зрештою підвищенню добробуту населення.

Інноваційний розвиток підприємства становить такий тип розвитку, рушійною силою якого є інноваційна діяльність. Об'єктивною необхідністю розвитку є протиріччя між потребами людей в різноманітних благах та обмеженістю ресурсів, які можуть бути використані для виробництва цих благ. Це протиріччя є об'єктивною передумовою раціональної поведінки окремих економічних агентів в процесі будь-якої діяльності. По суті, всі наукові школи займаються вирішенням цього протиріччя шляхом пошуку нових технологій виробництва, форм організації діяльності, методів управління та ін. На нашу думку, головною рушійною силою розвитку є інноваційна діяльність.

Необхідною умовою управління інноваційним розвитком підприємств є формування в зовнішньому середовищі сприятливих для впровадження інновацій економічних стимулів. Управління інноваційним розвитком підприємства є складним та багаторівневим процесом, що охоплює макроекономічні проблеми формування сприятливого середовища для інноваційної діяльності і проблеми внутрішнього організаційно-економічного механізму управління підприємством.

Виклад основного матеріалу. Інноваційний розвиток підприємств за сучасних умов слід вважати об'єктивною необхідністю їхнього існування, яка визначається сукупністю об'єктивних умов, котрі вимагають від підприємства стабільності інноваційної діяльності. Об'єктивна необхідність інноваційного розвитку вітчизняних підприємств обумовлена на відміну від бажання окремих суб'єктів (суб'єктивної необхідності) реальними умовами. Так, головним стимулом інноваційного розвитку в сучасних умовах є зростаючі вимоги споживачів до якості продукції. Оскільки попит з боку споживачів є вирішальним чинником розвитку підприємства в умовах ринкової економіки, то управління розвитком повинне бути спрямовано на пошук нових способів задоволення цього попиту, тобто продуктові інновації в умовах ринку є об'єктивним чинником розвитку підприємства, а сам процес розвитку необхідно розглядати як керований.

Інноваційна діяльність підприємства є основою та рушійною силою його розвитку. Інноваційний розвиток підприємства необхідно зробити якщо не повністю керованим процесом, то принаймні керованим, при якому буде мати місце переважна залежність процесу інноваційного розвитку підприємства від впливу суб'єкта розвитку.

Керованість як одна із ознак типології розвитку розглянуто Ю.С. Погореловим, який зазначав, що «важливим критерієм типізації розвитку підприємства є можливість цілеспрямованого впливу на розвиток або ступінь його залежності від цілеспрямованих дій суб'єкта розвитку». Відповідно до ознаки керованості автор виділив повністю керований, керований, слабкокерова-ний та некерований тип розвитку підприємства. Якщо дотримуватися наведеної типології за ознакою керованості, то фактично в практиці діяльності вітчизняних підприємств має місце спонтанний або некерований розвиток, оскільки вплив суб'єкта управління на процес розвитку є мінімальним або взагалі відсутній. Така ситуація, безсумнівно, призведе вітчизняні підприємства та економіку в цілому до «регресивного розвитку», на який зазначав І.О. Галиця. Хоча автор не визначив механізмів прогресивного та регресивного інноваційного розвитку, в цілому його думка є цілком зрозумілою. Звісно, до інноваційного розвитку не можна відносити регресивні зміни у системі, адже «низький якісний стан системи порівняно з попереднім» якщо умовно і можна відносити до розвитку, але ніяк не до інноваційного розвитку. Щодо пояснення регресивного типу розвитку можна застосувати відомий в неокласичному напрямі економічної думки ефект «зворотного перемикання технологій» внаслідок зменшення ставки відсотку по залученому капіталу. З урахуванням цього ефекту регресивний розвиток означає повернення до попередніх відомих технологій, адже ніяк не інноваційних та нових. Зворотне перемикання технологій (technology-reswitching) виникає внаслідок ефектів К. Вікселля поряд з і реверсуванням капіталу (capital-reversing). Зворотне перемикання технологій (у її неокласичному розумінні як співвідношення капіталу і праці) полягає в повернені до технологій з більшою питомою вагою праці (менш прогресивної).

На нашу думку, поняття «інноваційний розвиток» не лише може, але й повинне мати самостійне застосування.

Інноваційний розвиток підприємства слід розглядати незалежно від контексту як керований процес якісної зміни стану підприємства з використанням результатів його інноваційної діяльності. Управління інноваційним розвитком повинне здійснюватися на рівні окремих підприємств і на рівні країни в цілому. Проте управління інноваційним розвитком на різних рівнях має свої особливості. На макроекономічному рівні управління інноваційним розвитком має стимулювальний характер та скеровано на створення сприятливих умов для підвищення інноваційної активності підприємств. На рівні окремих підприємств управління інноваційним розвитком є опосередкованим інноваційною діяльністю.

Інноваційний розвиток на рівні підприємств слід розглядати як опосередкований об'єкт управління. Відповідно до традиційного уявлення управлінська діяльність є впливом суб'єкта управління на реальні об'єкти управління. У зв'язку з тим, що розвиток в цілому є зміною стану реальних об'єктів, то управління розвитком полягає у цілеспрямованому управлінському впливі суб'єкта управління на реальні об'єкти, який сприяє покращенню їхнього стану. Управління ж інноваційним розвитком підприємства повинне здійснюватися через управління інноваційною діяльністю, тобто управління інноваційним розвитком підприємства опосередковане управлінням інноваційною діяльністю підприємства. Сутність опосередкованого управління полягає у здійсненні управлінського впливу не безпосередньо на кінцевий об'єкт управління, а через деякий проміжний об'єкт управління, який є зовнішнім по відношенню до кінцевого об'єкта управління. Оскільки інноваційний розвиток є результатом інноваційної діяльності, то інноваційний розвиток слід розглядати як кінцевий об'єкт управління (на який скеровано управлінський вплив), а інноваційну діяльність - як проміжний.

Висновки. Інноваційний розвиток підприємства в сучасних умовах слід вважати об'єктивною необхідністю їхнього існування. Інноваційний розвиток підприємства є таким типом розвитку, рушійною силою та джерелом якого є інноваційна діяльність підприємства. Інноваційний розвиток слід розглядати як керований процес на всіх рівнях управління (макро- та мікроекономічному), однак на відміну від традиційного уявлення про управлінську діяльність як впливу суб'єкта управління на реальні об'єкти управління (персонал, матеріальні ресурси, процеси та ін.) інноваційний розвиток є опосередкованим інноваційною діяльністю об'єктом управління.

2. Організаційні структури управління інноваційною діяльністю

Ефективність управління інноваційною діяльністю підприємства великою мірою залежить від здатності системи управління у встановлені терміни і в межах виділеного бюджету організувати процес реалізації інноваційних завдань і проектів. В умовах надзвичайно мінливого зовнішнього середовища адаптивність організації як системи забезпечує не лише її розвиток, а й функціонування. Здатність організації до адаптації великою мірою залежить від її організаційної структури управління (ОСУ). Вона має забезпечувати такий розподіл функцій між елементами організації, який даватиме змогу оперативно здійснювати обмін інформацією, приймати управлінські рішення і реалізовувати їх в оптимальні терміни.

Організаційна структура управління -- система оптимального розподілу функціональних обов'язків, прав і відповідальності, порядку і форм взаємодії між окремими структурними одиницями, що входять до її складу, і людьми, які в них працюють.

Управління інноваційною діяльністю організацій здійснюється в межах загального управління і є його невід'ємною частиною; кожна фірма, незалежно від її розмірів, планує інноваційні зміни і здійснює їх. Однак не завжди для цього створюють відокремлені інноваційні підрозділи. Як правило, реалізацію інновацій здійснюють за участю менеджерів і спеціалістів існуючих структурних ланок, які залежно від свого місця в управлінській ієрархії виконують певні функціональні обов'язки, в тому числі і щодо реалізації інноваційних програм. Це означає, що структура управління організацією повинна забезпечувати здатність системи менеджменту ефективно виконувати усі функції, в тому числі управління інноваціями.

У економічній теорії розрізняють два типи організаційних структур: механістичні та органічні.

Механістичні організаційні структури. Характеризуються жорсткою ієрархією влади, формалізацією правил і процедур, централізованим прийняттям рішень,, об'єктивними критеріями відбору кадрів, об'єктивною системою винагороди. Вони функціонують як чітко злагоджений механізм і надзвичайно інертні щодо будь-яких змін. До цього типу відносять:

- лінійну: складається із взаємо підпорядкованих структурних ланок, зв'язки яких з вищими рівнями управління здійснюються через безпосереднього, керівника, за ієрархією; це робить структуру мало гнучкою, інертною;

- функціональну: передбачає чітку ієрархію структурних ланок, що забєзпечують виконання кожної конкретної функції управління на всіх рівнях; це розбиває управлінський процес на окремі слабо пов'язані функції, гальмуючи, зокрема, інноваційні процеси;

- лінійно-функціональну: при лінійному менеджері діють групи фахівців, об'єднаних у відділи за функціональною ознакою, завданням яких є напрацювання рекомендацій у відповідних функціональних сферах; це підвищує обґрунтованість управлінських рішень і оперативність їх реалізації, що важливо для інноваційних процесів;

- дивізійні: підприємство поділяється на однорідні дільниці, здебільшого за продуктовою чи територіальною ознаками; це дає змогу сконцентрувати зусилля на розвитку продукту, вносячи в нього, - зокрема, поліпшу вальні інновації.

Органічні організаційні структури. Мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, амбіційною відповідальністю, неформальними між особистісними стосунками. До них належать структури, що вирізняються великою гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем:

- матричні є поєднанням структурування організації за функціями (вертикальне) та проектами (горизонтальне), що забезпечує координацію дій з реалізації кількох інноваційних проектів;

- проектні є формами реалізації інноваційних проектів у межах механістичних організаційних структур;

- мереживні: побудовані за принципом організаційно-економічної відокремленості окремих стадій технологічного процесу, що підвищує можливості їх оптимального здійснення завдяки залученню учасників, які виконують кожну стадію процесу найкращим способом.

Якщо зовнішнє середовище стабільне, в ньому спостерігаються незначні зміни, то організація може з успіхом застосувати механістичні оргструктури, які забезпечують чітке функціонування і високу продуктивність усіх її ланок. Така організація передусім вирішує завдання раціоналізації поточної виробничої діяльності. Інноваційна діяльність, в ній зосереджена на вдосконаленні окремих елементів технологічного процесу.

У разі підвищення динамічності зовнішнього середовища така структура стає гальмом для змін, н елементи опираються значним інноваціям. Тому при проектуванні сучасних організацій, які повинні бути гнучкими, слід орієнтуватися на структурні утворення органічного типу, з високим рівнем децентралізації, широкими правами структурних підрозділів у прийнятті рішень, що підвищує загальну сприйнятливість організації до інновацій.

Однак поділ організаційних структур на ці типи є умовним. У чистому вигляді вони не існують, оскільки жодна організація сьогодні не може функціонувати тривалий час без інноваційних змін. Навіть добре налагоджене велике виробництво продуктів, на які існує традиційно високий попит, вимагає систематичного вдосконалення: до цього підштовхує конкуренція.

На сучасних підприємствах розроблення і впровадження нововведень стали безперервним керованим процесом, метою якого є інтегрування інноваційних ідей, перетворення їх на. перспективні виробничі програми та їх реалізацію.

Сучасна система управління інноваційною діяльністю на великих і середніх підприємствах передбачає створення таких організаційних підрозділів:

1) спеціальних підрозділів, рад, комітетів тощо, їх завданням є визначення ключових напрямів інноваційної діяльності і внесення відповідних пропозицій у раду директорів. До їх складу можуть входити керівники виробничих підрозділів, представники функціональних служб;

2) центральних служб розвитку нових продуктів, їхня функція полягає у координації інноваційної діяльності всіх підрозділів з метою комплексного підходу до створення нових продуктів;

3) цільових проектних груп чи центрів із розроблення нової продукції, реалізації проектів. Керівником такої групи призначають автора ідеї, який сам підбирає для її реалізації команду, як правило, із 10--15 осіб, у професіоналізмі яких він впевнений. У разі успіху така група може стати дочірньою фірмою;

4) конструкторських груп, лабораторій, наукових ентрів, що перебувають у складі виробничих підрозділів;

5) венчурних підрозділів і спеціальних фондів стимулювання інноваційної діяльності;

6) консультаційної групи в сфері нововведень: це дослідники, провідні спеціалісти;

7) консультують керівництво фірми і представників підрозділів;

8) спеціальних лабораторій з проблем освоєння нових технологій.

Поєднання елементів органічної та механістичної організаційних структур забезпечує здатність підприємства, з одного. боку, до інноваційних змін, а з іншого -- до чіткого налагодження виробничого процесу на етапі стабілізації життєвого циклу інновацій.

2.1. «УДК 658.589М. І. Дяченко, старш. викл., ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

Управлінські інновації як основа інноваційного розвитку організації

Стаття присвячена проблемам інноваційного розвитку підприємств, зокрема управлінські інновації розглядаються як особлива складова інноваційного розвитку організації. Визначено фактори, що перешкоджають впровадженню управлінських інновацій.

У вітчизняній господарській практиці традиційно зі всіх нововведень, що реалізуються на підприємствах, та частина, яка відноситься до сфери менеджменту, сприймається незвичайно, залишаючись у тіні як для самих підприємств, так і при проведенні досліджень по проблемам інновацій. В бізнесовій сфері склався стереотип про вторинність управлінських інновацій по відношенню до технологічних. В той же час важливість якісного та ефективного управління, ступінь його впливу на результати діяльності будь-якої організації не підлягають сумніву. Але сам інноваційний процес в сфері управління (на відмінну від сфери основного виробництва) залишається неясним. Для опису його особливостей, спробуємо визначити місце управлінських інновацій в інноваційній діяльності підприємств.

По основним технологічним параметрам виділяють два типи інновацій - продуктові та процесні. Продуктові інновації включають отримання нового продукту або послуги з метою задоволення певної потреби на ринку. Процесні інновації передбачають нові елементи, введені у виробничі, управлінські, організаційні, маркетингові та інші процеси. Продуктові інновації мають ринкову орієнтацію і диктуються споживачем, в той час, як процесні інновації визначаються внутрішніми факторами та вимогами ефективності. Виробничі інновації можуть бути як продуктовими, так і процесними, а управлінські інновації є переважно процесними.

Засновник економічного опису інновацій Й.Шумпетер вперше виділив п'ять типів нововведень:

1) використання нової техніки або нових технологій виробництва та/або збуту;

2) впровадження нової продукції з новими властивостями;

3) використання нової сировини;

4) зміни в організації виробництва та управлінні підприємством;

5) поява нових ринків збуту.

З точки зору структурної характеристики інновацій можна виділити інновації «на вході» в підприємство як систему, які передбачають якісні чи кількісні зміни у виборі та використанні матеріалів, сировини, обладнання, інформації, тобто виробничих ресурсів; інновації «на виході» із підприємства як системи - кількісні або якісні зміни результатів господарської діяльності підприємства, тобто виробничого продукту; інновації структури підприємства як системи, до яких відносяться зміни у виробничих, обслуговуючих та допоміжних процесах, причому як по якості або кількості, так і їх організації.

За сферами діяльності підприємства виділяють інновації технологічні (спрямовані на створення нової продукції, технологій та матеріалів), виробничі (орієнтовані на розширення виробничих потужностей, диверсифікацію виробничої діяльності та ін.), економічні (направлені на зміну методів та способів господарювання, зниження витрат виробництва, покращення фінансових результатів), торгові (передбачають модифікації в торговій діяльності, ціновій політиці, розширенні системи і методів збуту продукції), соціальні (пов'язані і покращенням умов і характеру праці, соціального забезпечення, психологічного клімату та внутрішніх взаємовідносин), в області управління (передбачають покращення організаційної структури, стиля і методів прийняття рішень, використання нових засобів обробки інформації).

В практиці провідних розвинутих країн, з точки зору того, що саме інновації змінюють на підприємстві, виділяються чотири основних види інновацій:

• інновації продукції;

• інновації процесів (технологічні);

• інновації персоналу (людського фактору);

• інновації управлінської діяльності.

Виходячи з положень наведених класифікаційних підходів, можна стверджувати, що управлінські інновації займають важливе місце в інноваційної діяльності підприємства. Хоча інновації продукції створюють її основу, є запорукою конкурентоспроможності промислових підприємств та їх економічного зростання, але по значущості головними вважаються управлінські інновації, оскільки саме вони дозволяють отримати значні конкуренті переваги в найбільш перспективних для суб'єктів господарювання областях, забезпечують рішення стратегічних задач в процесі їх функціонування та розвитку. Вважаємо, що інновації у фінансовій, організаційній, соціальній та інших сферах діяльності підприємств (за виключенням технологічної та виробничої сфер) можуть бути узагальнені як управлінські. Хоча їх специфіка полягає в опосередкованому впливу на загальні результати бізнесу, особливостях їх комерціалізації та принципів фінансування, їх реалізація безпосередньо пов'язана із прийняттям рішенням управлінським персоналом, реалізацією заходів управлінського та організаційного характеру.

Слід зазначити, що впровадження інновацій в одній сфері тим чи іншим чином зачіпає інші сфери діяльності підприємств і призводить до впровадження інновацій в них, отже, всі види інновацій взаємопов'язані між собою, вони можуть реалізовуватись паралельно та послідовно. Так, зокрема, встановлено, що існує певна невідповідність у темпах створення та розповсюдження виробничих та управлінських інновацій. Управлінські інновації відстають від виробничих, створюючи так званий інноваційний лаг, який відображає,що достатньо часто здійснення виробничих інновацій відбувається в умовах старих управлінських структур та методів, тобто тих, які сформувались при попередніх виробничих технологіях.

Синхронна реалізація інновацій дозволяє організації одночасно орієнтуватись на зменшення витрат, підвищення ефективності діяльності (на що орієнтуються процесні, зокрема, управлінські інновації), підвищення якості продукції, більш повне задоволення потреб споживачів (чому сприяють продуктові інновації, зокрема, виробничі).

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Управлінські інновації з часом трансформують сам спосіб функціонування організацій, але в більшості сучасних компаній не розроблені формальні процеси для сприяння та створення нових ідей в сфері менеджменту, теоретико-методичне забезпечення реалізації управлінських інновацій на низькому рівні, хоча процес виникнення управлінської інновацій схожий з процесом створення технологічних інновацій. До того ж впровадження управлінських інновацій досить часто пов'язано із необхідністю подолання ряду стереотипних бар'єрів, ступінь впливу яких, за думкою керівників ряду вітчизняних підприємств, суттєво розрізняється (рис.1).

Рис. 1. Профіль експертних оцінок впливовості факторів, що перешкоджають реалізації управлінських інновацій на підприємствах.

Цікавим є той факт, що відсутність фінансових можливостей підприємств як найвагоміший перешкоджаючий фактор вказують керівники як збиткових підприємств, так і підприємств з незначним прибутком та середнім рівнем прибутковості. Фінансування управлінських інновацій відбувається в більшості випадків за рахунок внутрішніх ресурсів, при цьому не використовуються кошти венчурних інвесторів, які орієнтуються на технологічні інновації. Більшість керівників не спрямовані на аналіз управлінської діяльності, на визначення проблем в сфері менеджменту та пошук управлінських новацій.

Говорячи про управлінські інновації, слід зазначити що саме відрізняє їх від технологічних та виробничих інновацій та робить унікальним процес їх створення. Технологічні інновації представляють собою певну сукупність знань, які можуть бути систематизовані, так як об'єднують декілька фізичних процесів або продуктів та можуть бути відносно легко відтворені. Управлінські інновації в більшій мірі специфічні по відношенню до підприємства.

Для управлінських інновацій характерним є вплив зовнішніх агентів - вчених, консультантів, гуру менеджменту, саме тих, хто визначає сутність інновацій, формує їх, при тому що реалізація нових управлінських ідей може відбуватися протягом декількох років. Управлінське ноу-хау компанії у разі позитивного результату комерціалізують незалежні консультанти, які просувають його на ринку та тиражують в якості вдалого досвіду. Модель виникнення та розвитку інновацій в сфері управління можна описати за допомогою наступних етапів: усвідомлення проблеми, розробка та формулювання ідеї, її визнання.

В більшості випадків управлінські інновації виникають через необхідність вирішення певної зовнішньої або внутрішньої по відношенню до підприємства проблеми або уникнення ситуації загрози, незадоволення. Слід враховувати, що інновації в сфері менеджменту є локальними, тобто досвід їх впровадження в одній компаній може не мати користі для іншої, а також відмінності зарубіжної та вітчизняної корпоративних культур та специфіку бізнесу у разі використання певних «готових рецептів». Унікальність кожного підприємства обумовлює необхідність модифікації та корегування готових управлінських рішень або ж вимагає розробки принципово нових, які б поєднали різні елементи проблеми та варіанти її вирішення, чітким розуміння внутрішнього та зовнішнього середовища функціонування підприємства. Тож для першого етапу характерно визначення мети, задля досягнення якої розробляється інновація.

Для управлінських інновацій в більшій мірі, ніж для технологічних та виробничих властивий ризик виникнення опору з боку персоналу підприємства, несприйняття нових ідей. Для підтримки інноваційних рішень необхідне схвалення з боку працівників організації (внутрішнє визнання), розуміння ними життєздатності ідеї можливих вигід від її реалізації, а також може бути необхідним схвалення незалежних спостерігачів та експертів - викладачі бізнес-шкіл, консультанти та ін. (зовнішнє визнання).

Вирішення проблеми реалізації управлінських інновацій на підприємстві вимагає розробки відповідної системи управління інноваційною діяльністю, в основу якої доцільно, на наш погляд покласти ідеї декомпозиції складних процесів на основі проектного підходу та створення своєрідного управлінського «конвеєра». Визначення основних функції та завдань кожного відділу та відповідних працівників в ході реалізації інновацій, правил роботи підприємства, налагодження відповідного документообігу та ін. сформує основи для реалізації інновацій, які в кожному конкретному випадку будуть тільки корегуватися.

Таким чином, незважаючи на те, що управлінські інновації є невід'ємною частиною діяльності підприємств та запорукою їх конкурентоспроможності реалізація таких інновацій вітчизняними підприємствами ускладнена рядом проблем як теоретико-методичного, так і прикладного характеру. Зокрема, спрямування подальших досліджень визначається необхідністю створення відповідних процедур розробки та реалізації управлінських інновацій.

інновація управлінський організаційний

3. Менеджери в інноваційній сфері

Менеджер -- це спеціаліст, що професійно займається управлінською діяльністю в конкретній сфері функціонування інноваційного процесу. Це означає, що спеціаліст обіймає постійну посаду і вповноважений приймати управлінські рішення.

До менеджерів інноваційної сфери належать:

- керівники творчих груп виконавців;

- керівники лабораторій, відділів і функціональних служб; » керівники виробничих підрозділів;

- менеджери різного рівня, які координують діяльність різних підрозділів інноваційної діяльності та зовнішніх партнерів;

- керівники інноваційних підприємств, фірм у цілому.Специфіка інноваційних процесів, які охоплюють багато учасників і зацікавлених організацій та які є об'єктом управління, визначають особливий характер праці менеджерів у цій сфері й окреслюють виконання певних ролей і відповідні їм вимоги.

Праця менеджерів-інноваторів має творчий характер, потребує різноманітних знань, схильності до аналітичної діяльності, уміння концентруватися у визначений час на окреслених проблемах. Оскільки основним предметом праці менеджера є науково-технічна й управлінська інформація, то обов'язковою умовою його ефективної роботи є знання сучасної наукової парадигми відносно інформаційної технології, морально-етичних, екологічних і соціальних проблем. Як підкреслює академік РАН В. Фортов, «наука має керуватися моральними законами».

В інноваційному менеджменті розрізняють три категорії вимог до професіональної компетенції менеджера-інноватора:

1) знання теорії та практики у сфері управління;

2) комунікативність і вміння працювати з людьми;

3) компетентність у галузі спеціалізації інноваційного процесу чи інноваційного підприємства.

Перша категорія вимог передбачає наявність у менеджерів спеціальної підготовки в галузі теорії управління, знань основ сучасної макро- і мікроекономіки, загальної теорії прийняття управлінських рішень, уміння застосовувати економіко-математичні методи та моделі для оптимізації інноваційних рішень.

Вимоги комунікабельності та вміння працювати з людьми потребують від менеджера, адекватно ситуаціям, оптимально взаємодіяти з колегами, підлеглими, вищими керівниками з метою досягнення цілей інноваційної діяльності; об'єктивно оцінювати ефективність роботи кожного суб'єкта та колективу в цілому.

Вимоги, пов'язані з компетентністю менеджера, передбачають наявність знань з питань технології інноваційних процесів, теоретичних і практичних аспектів здійснюваних інновацій, їхнього впливу на стан розвитку як фірми, так і суспільства в цілому, екологію регіону. Це потребує від менеджера певної відповідальності за розроблення інноваційних процесів, упровадження інновацій.

Характер діяльності конкретного менеджера визначається складом делегованих йому повноважень для прийняття управлінських рішень. Склад цих повноважень визначається системою розподілу праці та спеціалізації управлінських кадрів. Існує горизонтальний і вертикальний розподіл праці.

Горизонтальний розподіл праці в інноваційному менеджменті пов'язаний із спеціалізацією менеджера за функціональною ознакою, тобто закріпленням за ним виконання певної функції менеджменту. Такий розподіл праці зумовлює створення певних спеціалізованих відділів, наприклад, групи чи відділу розроблення інноваційних стратегій, планування, прогнозування, контрольно-диспетчерський відділ тощо.

Вертикальний розподіл праці залежить від характеру здійснюваних інновацій, масштабів інноваційної діяльності, її галузевої належності і виражається в організаційній структурі.

До інноваційної діяльності залучені керівники і спеціалісти різних галузей знань, виконавці різних функцій і ролей, які повинні діяти узгоджено відповідно до інноваційних цілей.

Розрізняють таких типових носіїв рольових функцій у процесі нововведень, як «антрепренер», «інтрапренер», «інформаційні воротарі», «адміністратори», «вільний співробітник».

«Антрепренер» -- ключова фігура інноваційного управління. Це енергійний керівник, який підтримує і просуває нові ідеї, не боїться підвищеного ризику та невизначеності, здібний до пошуку нестандартних рішень. Для «антрепренера» характерні особисті якості: інтуїція, ініціативність, рішучість, висока активність, колегіальність.

«Інтрапренер» -- це спеціаліст і керівник, орієнтований на вирішення внутрішніх інноваційних проблем. Його завдання -- організація пошуку ідей, використовуючи, наприклад, метод «мозкового штурму», створення атмосфери творчості, залучення співробітників до інноваційного процесу. Інтерпренери, як правило, творчі особистості з різносторонніми знаннями та широким колом інтересів.

«Інформаційні воротарі» -- спеціалісти з акумулювання інформації, контролюють потоки науково-технічної, комерційної, спеціалізованої інформації. Вони повинні мати широку освіту, уміння накопичувати і розповсюджувати новітні знання та передовий досвід, підживлювати інформацією творчий пошук на різних етапах створення інновації або проведення організаційно-економічних змін на підприємстві.

«Адміністратор» -- координує і контролює реалізацію інноваційних програм чи проектів. Має здібності оцінювати ефективність роботи, упровадження нововведень. Схильний до активної поведінки. Це -- витримка, воля, мобілізація сил, емоційна зрілість.

«Вільний співробітник» -- статус новатора. Це люди творчі, мрійники, «диваки» і генії. Вільний співробітник має повну свободу дій для генерації ідей з різних напрямів діяльності фірми. Його головне завдання -- «потрясати» систему організації фірми новими Ідеями незалежно від конкретних проблем.

Інноваційні менеджери належать до креативних менеджерів, тобто менеджерів дослідницького типу, їх особливість -- це посилена увага дослідницькому підходу до вирішення всіх проблем. З цього погляду виділяються такі загальні риси інноваційних менеджерів:

1. Проблемне бачення світу, здібність розпізнавати проблеми там, де для інших все зрозуміло.

2. Уміння превентивно, тобто заздалегідь ставити проблеми (коли вони ще тільки зароджуються).

3. Уміння сприймати, розуміти і використовувати погляди, які відрізняються від особистих або протилежні їм, тобто антиномічність.

4. Експрезентність -- здібність робити правильні висновки в умовах дефіциту інформації.

5. Розвинена психологічна саморегуляція, що визначає ставлення до проблем і їх оцінки.

6. Здібність до імітації функцій різних членів колективу.

7. Інноваційність і безінерційність мислення, здібність вийти за межі формального, традиційного, звичного.

8. Атрактивність -- здібність притягувати людей до спільної діяльності, вдаючись до засобів адміністративного чи матеріального примусу.

9. Здібність делегувати не тільки владу і відповідальність, а й свій авторитет лідера.

10. Здібність швидко психологічно адаптуватись до змін умов діяльності чи до вирішення принципово нових завдань.

11. Здібність до латентного (прихованого) керівництва, яке передбачає залучення людей до діяльності не на формальній субординаційній основі, а шляхом комунікаційної взаємодії.

Менеджери інноваційної сфери створюють управляючу підсистему (суб'єкт управління), яка за допомогою різних методів неординарного мислення і прийомів здійснює цілеспрямоване функціонування об'єкта управління. Методи охоплюють також розроблення стратегії і тактики управління та специфічні організаційні форми їх здійснення.

Стратегія означає загальний напрям і спосіб використання засобів для досягнення поставленої мети. Цьому методу відповідає певний набір правил і обмежень для прийняття рішень. Прийоми -- це засоби впливу управляючої підсистеми на об'єкт управління.

- створення та стимулювання інноваційного клімату на підприємстві;

- розвиток творчого мислення, творчої активності розробників інновацій;

- створення гнучких організаційних структур;

- підготовка вибраних сегментів ринку до інноваційного продукту;

- забезпечення ефективності й економічності інноваційних процесів;

- підготовка виробництва та просування на ринки інноваційного продукту;

- організація обміном інформацією між відповідними підрозділами НДЦКР для більш тісних контактів і взаєморозуміння під час розроблення інновацій.

Характер завдань менеджера залежить від різновиду інноваційної сфери його діяльності, а також від предметної сфери функцій, закріплених за ним у конкретній організації. Склад предметних функцій суттєво змінюється залежно від його ієрархічного рівня. Чим вищий ієрархічний рівень менеджера, тим важливішу роль у його діяльності відіграють функції і завдання стратегічного напряму та системної організації інновацій

«УДК 331.108:330.341.1:332.122 Ржепішевська В.В., к.е.н., доцент кафедри менеджменту і адміністрування Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Кадрове забезпечення інноваційного розвитку науково-виробничої сфери регіону

Постановка проблеми. Однією із серйозних проблем початку XXI ст. є пошук шляхів підвищення інноваційної діяльності в науково-виробничій сфері, в якій назріла об'єктивна потреба переходу до науково-інноваційної орієнтації економічного розвитку. Розвиток людської цивілізації показує, що стійкий стан промисловості нерозривно пов'язаний зі здатністю галузі підтримувати ефективний зв'язок з наукою, забезпечувати інноваційний процес їх інтеграції і, що особливо важливо, організовувати і координувати спільні дії людей усередині системи. Досвід розвинених індустріальних країн показує, що для довгострокового стійкого зростання економіки необхідно здійснити її перехід на інноваційний шлях розвитку, який неможливий без забезпечення науково-виробничої сфери кваліфікованими кадрами.

Вирішення завдань упорядкування та регулювання проблем взаємозв'язку науки та промисловості, вироблення методів впливу відбувається, перш за все, в регіоні. Регіон є повним віддзеркаленням процесів, що протікають у суспільстві в цілому, а отже, і головним центром управління інноваційним процесом. У зв'язку з цим виникають і актуалізуються важливі для інноваційного шляху інтеграції науки і промисловості в регіоні питання щодо кадрового забезпечення механізмів відтворення інноваційного співтовариства, переходу системи від одного стану до іншого - інноваційного.

Виклад основного матеріалу дослідження. Зростання ролі регіонів у стабілізації вітчизняної економіки, підвищенні її конкурентоспроможності потребує формування адекватних інноваційних механізмів активізації конкурентних переваг регіону. Нині в регіонах формуються пріоритети їх розвитку, розробляються інвестиційні програми та проекти, які забезпечують реалізацію інноваційного потенціалу, і в першу чергу у науково-виробничій сфері.

Науково-виробничий процес потребує кваліфікованих фахівців, як з технічними, так і з економічними знаннями, як фахівців-практиків з навичками інноваційної діяльності, так і фахівців вищої кваліфікації. У сучасних умовах навантаження на кадровий потенціал у сфері науки і виробництва істотно зростає. Необхідні фахівці, які змогли б створювати інноваційний ланцюг: аналіз ринку - науковий пошук - дослідно-конструкторська розробка - технологічний дизайн - розробка промислового зразка - просування продукту на ринок. Стадія впровадження продукту на ринок і забезпечення значного зростання обсягу продажів можуть бути успішно реалізовані при супроводі та просуванні інноваційних продуктів менеджерами інноваційного бізнесу, підприємцями, фахівцями-маркетологами і рекламістами, які володіють навичками оцінки місткості ринку, вибору стратегії охоплення ринку, визначення цільової аудиторії і позиціонування продукту у свідомості потенційних споживачів. Підготовка фахівців у галузі менеджменту ведеться в даний час практично в кожному вузі, але спеціалізація в інноваційному бізнесі, на жаль, мало практикується. За оцінками фахівців, оптимальна кількість спеціалістів у галузі менеджменту інновацій становить до 25% від загальної кількості працівників науково-технічних галузей економіки. Головне місце тут займає підготовка фахівців для малих технологічних фірм та інноваційних структур (технопарків, інноваційно-технологічних центрів), менеджерів інноваційних проектів, фахівців з правової охорони і комерційного використання результатів досліджень і розробок, виведення на ринок високотехнологічного продукту, технологічного аудиту в інноваційних фірмах і наукових установах, експертизи інноваційної діяльності фірм. Функції залучення на роботу в підприємства і в організації регіону необхідних фахівців з управління інноваціями можуть бути покладені на кадрові агенції, створені при вищих навчальних закладах, з метою допомоги молодим спеціалістам у працевлаштуванні.

Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах повинна будуватися на безперервному впровадженні наукових відкриттів і розробок в освітній процес, що дозволяє уникнути старіння знань, обумовленого швидким науково-технічним прогресом. Така система підготовки наукових кадрів дозволяє дати глибокі фундаментальні знання, здатність отримувати нові результати або робити відкриття. Тут виправдано зміцнення дворівневої системи освіти: бакалавр-магістр, причому навички інноваційної діяльності в частині усвідомлення готовності ринку прийняти новий продукт в більшій мірі необхідно формувати на рівні магістерської підготовки. При цьому найважливішим аспектом є перехід від контролю знань і умінь до оцінки ключових компетенцій, пов'язаних з готовністю до інноваційної діяльності, комерціалізації.

Аналіз ситуації в науково-виробничій сфері показує, що основними проблемами її розвитку є: затребуваність науки практикою, стан її матеріально-технічної бази та фінансування НДР, старіння кадрів, захист інтелектуальної власності. Однак, як показує практика, ці проблеми були завжди. Особливістю нинішньої ситуації в українській науці є загострення і висунення на перший план проблеми якості її інтелектуального потенціалу. Причому, ця проблема повною мірою співзвучна з ситуацією в інноваційній сфері.

У цьому зв'язку, перед державою стоїть завдання реального забезпечення пріоритету розвитку науки. Ситуація в науці повинна стати основним показником і критерієм інноваційного розвитку економіки. Підготовка кадрів вищої кваліфікації повинна стати ядром усієї системи кадрового забезпечення науково-виробничої сфери країни.

Перехід на інноваційний шлях розвитку виробничих підприємств регіону вимагає зміни виду управління трудовими ресурсами на інноваційний. Інноваційне управління трудовими ресурсами підприємства - це комплексна система методів і способів розміщення, використання, розвитку та мотивації персоналу, що сприяє формуванню і реалізації інноваційної стратегії розвитку. Така стратегія передбачає створення нових ринків на нові товари з високими цінами. Це управління спрямоване на підвищення творчої та організаторської активності персоналу, на гнучке й адаптивне використання людського ресурсу, при якому розвиток людського потенціалу перетворюється в статтю інвестицій, а не витрат, на забезпечення високої продуктивності і якості роботи.

Висновки з даного дослідження. Для забезпечення високих темпів інноваційного розвитку науково-виробничої сфери в окремому регіоні і в країні необхідне розроблення і реалізація єдиного комплексу заходів, спрямованих на нарощення потужності інноваційного потенціалу, на консолідацію в цих цілях сил, досвіду кадрів, матеріальних і фінансових ресурсів всіх підприємств, організацій та інших підприємницьких структур, що функціонують на території регіону»