Управління інноваційною діяльністю в організації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

економічний управління інновація

Актуальність теми. Загальна тенденція розвитку ринкових економічних систем свідчить, що найбільших комерційних успіхів досягають економічні суб'єкти, які функціонують на засадах інноваційної діяльності. Ефективна діяльність, забезпечення високих темпів розвитку і підвищення рівня конкурентоспроможності продукції значною мірою визначається рівнем інноваційної активності підприємств та діапазоном інноваційної діяльності.

Необхідність інноваційного розвитку національної економіки пред'являє нові вимоги до змісту, організації, форм і методів управління інноваційним потенціалом організацій. Переорієнтація українських підприємств на інноваційну модель розвитку повинна здійснюватись еволюційним шляхом через трансформацію всього соціально-економічного середовища.

Питання управління розвитком інноваційного потенціалу особливо актуальні для вітчизняних підприємств, на яких цей процес знаходиться на стадії формування. Невирішеність окремих теоретичних і практичних проблем в інноваційній сфері діяльності підприємств обумовили вибір теми магістерського дослідження.

Проблеми інноватики знаходять своє відображення в чисельних публікаціях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Значною мірою це обумовлено підвищенням значення інноваційної діяльності як важливого фактора забезпечення ефективності організацій в умовах ринкових відносин. Про зростаючий інтерес до проблем управління і організації інноваційних процесів свідчить значна кількість наукових публікацій на цю тему останнім часом. Серед зарубіжних дослідників цю проблему розробляли Й. Шумпетер, Г. Менш, Б. Твіс, А. Кляйнкнехт, М. Портер, П. Друкер, Б. Санто, Р. Уотерман.

Серед російських науковців виділимо С. Валдайцева, С. Глазьєва, Н. Завліна, С. Ільєнкову, А. Прігожина, Р. Фатхутдінова, Ю. Яковця та інших.

Серед вітчизняних науковців питаннями інноваційного розвитку займались В. Александрова, Ю. Бажал, В. Василенко, В. Геєць, В. Гріньов, М. Данько, О. Дацій, М. Денисенко, Г. Добров, С. Ілляшенко, Н. Краснокутська, О. Мендрул, С. Онишко, Л. Федулова, Д. Черваньов та інші.

Але не дивлячись на широту розкриття інноваційних проблем залишається ще коло нерозкритих питань, особливо питання стимулювання інноваційної активності персоналу, формування адекватної завданням інноваційного зростання організаційної структури. Актуальною є проблема формування і управління інноваційним розвитком для тих організацій, які характеризуються значною кількістю факторів, що впливають на їх діяльність, зокрема, для банківського сектору.

В теперішній час зберігається висока невизначеність при впровадженні інновацій, яка пов'язана із необхідністю виявлення методів і механізмів впливу на інноваційну активність підприємств України. Це пояснюється, по-перше, наявністю значної кількості факторів, які впливають на інноваційний процес; по-друге, відсутністю єдиної інноваційної політики, яка реалізується в системі державних і регіональних законодавчих актів; по-третє, низьким рівнем достовірності та недостатністю статистичної інформації з інноваційної діяльності; по-четверте, нестабільністю економічного середовища і недостатнім досвідом топ-менеджерів і персоналу щодо розвитку в умовах інноваційної економіки. Відповідно, моделювання, управління і обґрунтування адекватних оптимальних напрямів розвитку інноваційного потенціалу організацій у нестабільному ринковому середовищі є актуальною і складною задачею.

Мета та завдання дослідження. Мета дипломного дослідження полягає у розробленні методичних підходів та практичних рекомендацій щодо активізації інноваційної діяльності в організації.

Для досягнення поставленої мети було визначено та вирішувалися такі завдання:

· узагальнити сутність інновацій та ознаки їх класифікації в сучасній економічній теорії;

· розкрити зміст системи управління інноваційною діяльністю на сучасному підприємстві;

· проаналізувати фінансово-економічний стан організації як важливу передумову для здійснення інноваційної діяльності;

· оцінити сучасний стан інноваційної діяльності та проблеми управління нею у досліджуваній організації;

· виявити чинники мікроекономічного середовища, що впливають на інноваційну діяльність;

· визначити напрями організаційно-управлінських перетворень в організації;

· спроектувати відділ інноваційного розвитку;

· розробити систему збалансованих показників для стимулювання інноваційної діяльності менеджменту організації;

· обґрунтувати створення системи стимулювання інноваційної активності персоналу в організації через елементи корпоративної культури.

Предметом дослідження є сукупність методичних та практичних підходів до формування ефективного та системного управління інноваційною діяльністю в організації.

Об'єктом дослідження обрано відділення №3 «Альфа-Банку», організаційно-правова форма якого є публічне акціонерне товариство, адреса розташування:

Методи дослідження. Дослідження здійснювалося з урахуванням вимог системного та комплексного підходів. У процесі роботи використовувалися методи: діалектики, логіки, формалізації та порівняння (при аналізі понять та концептуальних основ управління інноваційною діяльністю); синтезу (при адаптації досвіду економічно розвинених країн до діяльності вітчизняних підприємств); статистико-економічного аналізу (при оцінці сучасного стану інноваційної та господарської діяльності); системно-структурного аналізу (при виділенні факторів, що впливають на інноваційне управління та його етапи); експериментальний метод (при апробації запропонованих методик та практичних рекомендацій).

Теоретико-методологічною основою даного дослідження стало опрацювання наукових праць провідних вітчизняних та зарубіжних учених, що присвячені питанням інноваційного розвитку.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні документи, дані електронних ресурсів мережі Інтернет, статистичні дані Державного комітету статистики України, матеріали первинної звітності банку та результати експертних опитувань.

Практичне значення одержаних результатів. Розроблені у ході дослідження методичні підходи до управління нововведеннями в організації знайшли практичне застосування. Зокрема, запропонована в роботі система збалансованих показників для вищого рівня менеджменту щодо посилення їх стимулів до інноваційної діяльності була використана при розробці положення про інноваційне стимулювання у відділенні №3 «Альфа-Банку».

Структура дипломної роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (124 найменування), додатків (9 стор.).



1. Теоретичні основи управління інноваційною діяльністю на підприємстві

1.1 Сутність інновацій та їх класифікація в сучасній економічній теорії

Термін «інновація» був запроваджений ще у 1911 році австрійським вченим Йозефом Шумпетером. Він використав словосполучення «нова комбінація» у розумінні нового, порівняно з існуючим, поєднання факторів виробництва [119]. У подальших своїх дослідженнях Й. Шумпетер почав вживати замість категорії «нова комбінація» категорію «інновація».

У сучасній економічній літературі немає одностайності щодо того чи є тотожними поняття «інновація», «нововведення» та «новація». Ряд економістів вважає, що між цими поняттями не існує істотних відмінностей і вони можуть вживатися, замінюючи одне одного. Це пояснюється наявністю тісного зв'язку між зазначеними поняттями. Згідно з економічним словником, «нововведення» є синонімом «інновації» [66, с. 51]. Більшість дослідників під цими термінами розуміють новостворені об'єкти, що впроваджуються у виробництво з метою підвищення його якісного рівня.

Новація ж являє собою продукт інтелектуальної праці людей, який оформлений як результат наукових досліджень у певній сфері життєдіяльності й спрямований на зростання ефективності діяльності. На практиці вона постає у вигляді нового порядку, методу, винаходу, стандарту, явища тощо [47].

Згідно досліджень російського вченого Ю. Яковця, перелік можливих інновацій та сфер їх використання невичерпний [121]. Крім того, інновації носять часто індивідуальний характер, що зумовлено ірраціональною, але вирішальною роллю творчої людини, її таланту [93]. В умовах ринку інновації охоплюють всю економіку, включаючи засоби виробництва, робочу силу, виробничі відносини. Все це зумовлює складність цього суспільного явища.

Саме тому в літературі зустрічається декілька підходів до визначення сутності інновацій. Найбільш поширеними серед них можна назвати два. Згідно першого підходу інновації являють собою процес впровадження нової продукції, технології, методів, принципів замість діючих. Зокрема, прихильник такого трактування Б. Санто так визначає інновацію - «це такий суспільний техніко-економічний процес, який через практичне використання ідей та винаходів приводить до створення кращих за своїми властивостями виробів» [93, с. 153].

Прихильники другого підходу розглядають інновацію як результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді нового продукту, нової технології, нового підходу тощо [47, 18]. У зв'язку з цим, виникає питання, який з цих підходів є найбільш виправданим?

Слід зазначити, що методологія системного опису інновацій в умовах ринку базується на міжнародних стандартах. Відповідно до міжнародних стандартів з науки та інновацій, інновація визначається, як кінцевий результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, що застосовується на практиці або в новому підході до соціальних послуг [90].

Схоже, але дещо змінене, визначення інновації пропонується у Законі України «Про інноваційну діяльність». Згідно цього правового акту «інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери» [40, с. 172]. Визначення інновацій в українському законодавстві, хоча й збігається з міжнародними стандартами, все ж не є досконалим, бо не дає чіткої відповіді на такі питання: що ж на практиці вважати новим або вдосконаленим продуктом? Чи може бути таким продукт, який випускається вперше, комерційно успішний, але надмірно забруднюючий навколишнє середовище? Чи можна назвати інновацією продукт, який вперше виготовляється в Україні, але вже знятий з виробництва в інших країнах? Чи можна вважати інноваційним продукт лише зі зміненим зовнішнім виглядом? І яким чином пропонується визначати конкурентоспроможність нововведення? Очевидним є факт, що українське законодавство розширює коло об'єктів, які можна назвати інноваційними. Але наскільки це є виправданим, особливо при визначенні економічної підтримки інновацій в умовах нестачі державних фінансів, що є хронічною для української економіки?

Слід зазначити, що в економічній теорії не всі зміни та новизна у виробництві та збуті вважаються інноваційними. «Інновація - це нова функція виробництва. Це - зміна технології виробництва, яка має історичне значення і є необхідною. Інновація становить стрибок від старої виробничої функції до нової, але не кожне нововведення, нове виробництво є інновацією» [8, с. 23].

Сьогодні в більшості нових індустріальних країн практикується істотно ширше визначення інновацій. До них відносять не тільки високотехнологічні продукти, послуги, що носять авангардний характер, а й вдосконалення традиційних «середніх» технологій, організаційні інновації, що дозволяють виробляти дешевше та створювати виробництва, які є нові для внутрішнього ринку, а також запозичення нових виробничих процесів, що значно підвищують ефективність компаній [122]. Такий нестандартний підхід до визначення на державному рівні сутності інновацій, які потребують підтримки, виявився для багатьох нових індустріальних країн досить успішним в умовах недосконалого ринку і особливо недосконалої держави.

Таким чином, у світовій економічній практиці поняття «інновація» вживається у вузькому та широкому значенні. Так, звужене поняття «інновація» включає в себе лише радикальні, авангардні зміни у виробництві чи на ринку, що втілюються у високотехнологічних продуктах, технологіях тощо. Проте, досить часто це поняття трактується більш широко й включає, поряд з вищеназваним, різні вдосконалення, що приводять до підвищення ефективності виробничо-комерційної діяльності, і навіть копіювання та запозичення технологій, що дозволяють підвищити конкурентоспроможність національної економіки.

На наш погляд, такий розширений підхід до трактування нововведень виправданий для застосування у практичному житті лише в початкові періоди державного стимулювання інноваційного пожвавлення і в разі використання недорогих інструментів державної підтримки. Сутність інновацій у теоретичному аспекті при цьому деформується і розбігається з трактуваннями, що існують у провідних теоретичних школах.

Якщо скористатися підходом, який запропонований польським економістом М. Хучеком, то у кожному з множини визначень категорії «інновація» домінує певний напрям, характерний для розкриття її сутності, а саме: функціональний, атрибутивний або предметний [112]. Так, за функціональним підходом, інновації - це свідомі зміни спрямовані на здобуття певних бажаних результатів. Таке трактування сутності інновації характерне для М. Портера, Й. Шумпетера [81, 82, 119]. Атрибутивний підхід розглядає інновацію як реакцію підприємств на потреби, що виникли в економіці та суспільстві. Цей підхід характерний для Б. Твісса, П. Друкера, [101, 30, 31]. Предметний підхід наголошує на тому, що інновація - це впровадження нових виробів, методів, технологій тощо. Таке трактування зустрічається у Р. Такера, Б. Санто [93, 100]. Проте, слід відзначити, що багато авторів часто поєднують різні ознаки функціонального, атрибутивного та предметного підходів.

Інновацію можна визначити як зміни у виробничій, комерційній та управлінській діяльності, що приводять до появи нових чи вдосконалених товарів, технологій, стратегій тощо, які в результаті їх впровадження приносять додаткову корисність одночасно виробникам та споживачам.

Аналіз цілого ряду економічних джерел [17, 19, 27, 44, 54, 58, 104] дає можливість сформулювати наступні характерні ознаки інновацій. По-перше, інновації зумовлюють масштабні зміни в економіці, які носять як кількісний, так і якісний характер. При цьому інноваційний процес не завжди є лінійно прогресивним. Достатньо згадати про екологічні наслідки багатьох техніко-технологічних інновацій. Та й вплив безперервних змін на саму людину, її психологію та світосприйняття сьогодні неоднозначно трактується спеціалістами. Інноваційний процес, як вже зазначалося вище, має циклічний характер, а це означає, що його природі властиві періоди регресу.

По-друге, в сучасному світі інновації перетворилися з екзогенного чинника впливу на економіку на ендогенний. Проте, з цього приводу не існує одностайності в наукових колах. Ряд вчених продовжує вважати інноваційний чинник екзогенним, а можливість заданого впливу людини на динаміку інноваційного процесу обмеженою. І все ж, на наш погляд, у сучасній економіці інновації не можна однозначно вважати абсолютно непередбачуваними, обумовленими лише зовнішніми чинниками. Інноваційний процес став невід'ємною частиною виробництва, більше того, успішне виробництво сьогодні неможливе без нововведень. Інновації плануються, їх напрями заздалегідь визначаються, передбачаються кошти на їх фінансування. Економічно розвинені країни щороку витрачають на наукові дослідження та розробки від 2,5% до 3% ВВП [7]. Отже, вважати сьогодні інноваційний чинник екзогенним невиправдано. На наш погляд, він носить переважно ендогенний характер.

По-третє, результат інноваційного процесу лише частково виявляється у створенні нового продукту, в значно більшій мірі він проявляється у збільшенні економічного та науково-технічного потенціалу інноваційної системи. Інноваційний процес не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги. В міру розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває нових властивостей. Це відкриває для неї нові ринки та нових споживачів. Сукупний суспільний результат інновації є позитивним саме завдяки механізму дифузії інновацій. Економічний вплив конкретного інноваційного процесу можна розділити на дві частини: близько 30% потенціалу впливу проявляється на тому підприємстві, де запроваджується нововведення, а 70% опосередковано підвищують результати діяльності інших підприємств [93].

Сутність інновацій ще більш детально розкривається через їх класифікацію.

В оглянутій автором економічній літературі зустрічається більше двадцяти ознак, за якими розрізняють нововведення. Це зумовлено різноманітністю суб'єктів, що здійснюють інновації, унікальністю та комплексністю нововведень, структурою інноваційного процесу, що включає ряд етапів, широким застосуванням інновацій у різних сферах життя.

Серед безлічі класифікацій нововведень до сьогодні залишається актуальним поділ, зроблений Й. Шумпетером. Він окреслив п'ять основних випадків: 1) виготовлення нового, невідомого споживачам товару; 2) запровадження нового методу виробництва, який може бути як технологічного, так і комерційного характеру; 3) освоєння нового ринку збуту; 4) отримання нового джерела сировини; 5) створення нових організацій (наприклад, створення монопольного становища або його руйнування) [119].

Глибоко розкриває зміст інновацій класифікація запропонована Г. Меншем. Він розділив технологічні нововведення на базисні, вдосконалюючі та псевдоінновації [124]. У сучасному розумінні базисними інноваціями є ті, які спрямовані на освоєння нових поколінь техніки чи технології. Вдосконалюючі інновації сприяють розповсюдженню та диференціації базисних поколінь та укладів техніки з врахуванням специфічних вимог різних сфер їх застосування. Псевдоінноваціями називають ті нововведення, що спрямовані на подовження терміну служби застарілих поколінь техніки чи технології, у той час як їх потенціал вже вичерпався. Для України, через брак фінансових коштів, часто є властивим саме такий тип інновацій.

Угорський економіст Б. Санто пропонує класифікацію за характером суспільної мети. Він розрізняв такі види інновацій: економічні, зорієнтовані на прибуток; економічні, не зорієнтовані на прибуток (економія електроенергії); спеціальні (військові); освітні; в галузі охорони здоров'я [93].

Р. Такер відзначає, що існують три основних типи інновацій - це продуктові, процесові та інновації стратегії. Під останніми він розуміє перегляд методів створення цінності для споживача в певній галузі з метою більш глибокого задоволення потреб клієнтів, підвищення цінності продуктів, формування нових ринків та нових груп споживачів для компанії. Р. Такер наголошує на особливій значимості, насамперед, інновацій стратегії у сучасних умовах. Основні напрями стратегічної інновації, за Р. Такером.

Інновації у різній мірі впливають як на споживача, так і на темпи зростання підприємства. Всі інновації - продуктові, процесові, стратегічні можна додатково, згідно досліджень Р. Такера, підрозділити на прирістні, істотні та революційні або проривні. Прирістні інновації характеризуються незначним впливом на прибуток підприємства і рідко вимагають істотних змін на виробництві та у поведінці споживача. Значне збільшення доходів та прибутків, що зумовлене появою нового продукту, послуги чи зміною стратегії як правило, є результатом інновації прориву. Наведену класифікацію показано на рис. 1.2.

Розуміння сутності інновацій та їх типів сьогодні має практичне значення. Більшість менеджерів сучасних промислових підприємств часто зводять інновації лише до поліпшення існуючого процесу чи товару. На українських підприємствах вдосконалюючі або прирістні інновації замінили собою прагнення до більш істотних нововведень - тих, які створюють нову цінність для споживача, вирішуючи по-новому його проблеми, і в результаті забезпечують успішну діяльність підприємства в тривалій перспективі. Як правило, конкуренти швидко копіюють такі нововведення, що приводить до того, що підприємства перестають отримувати від них прибуток. Ще більша небезпека полягає в тому, що відбувається зосередження всіх зусиль на розробці зазначених інновацій і в результаті не лишається ні часу, ні матеріальних ресурсів для розробки істотних нововведень. Постійні вдосконалення, безумовно, мають велике значення для підприємств. Особливо вони необхідні тоді, коли підприємство освоює новий ринок чи радикально новий товар. Без сумніву такі нововведення необхідні, але їх здійснення повинно підкріплюватися баченням перспектив, тобто вони повинні супроводжувати більш істотні інновації, сприяти їх більш глибокому проникненню на ринок.

Неоднорідність інновацій вимагає, на наш погляд, необхідність доповнення їх класифікації. У табл. 1.1 запропоновано групування за ознаками, які вказують на необхідність вибору певних рівнів та відповідних методів управління, що адекватні особливостям здійснюваної інноваційної діяльності.

Класифікація нововведень за різними ознаками дає також можливість більш чітко вказати на певні особливості, які важливі при оцінці інновації, виборі управління нею тощо.

Таблиця 1.1. Класифікація інновацій для вибору рівня управлінського впливу

Класифікаційна ознака	Групи інновацій	Рівень управління
За рівнем розробки	а) загальнонаціональні б) галузеві в) регіональні г) корпоративні	загальнодержавний міністерський галузевий місцевих органів влади підприємницький
За сферою управління	а) продукції б) технології в) робочої сили г) менеджменту	підприємницький
За характером Планування	а) центральні б) локальні в) спонтанні	державний підприємницький підприємницький
За характером мети	а) зорієнтовані на прибуток б) не зорієнтовані на прибуток	підприємницький державний
За способом заміщення існуючих аналогів	а) вільне заміщення б) системне заміщення	підприємницький поєднання підприємницького та державного
За масштабністю впливу	а) глобальні в) локальні	міждержавний державний підприємницький
За впливом на життєвий цикл	а) ті, що подовжують життєвий цикл товару б) ті, що подовжують життєвий цикл підприємства	підприємницький

Наприклад, класифікація інновацій за рівнем новизни вказує на масштабність впливу їх на економічну систему, за сферами управління (інновації продукції, технології, робочої сили, тощо) - на спрямованість інноваційного управління, за обсягом (точечні, системні, стратегічні) - на трудомісткість та можливі терміни виконання робіт тощо. Крім того, одну і ту ж саму інновацію можна одночасно класифікувати за різними ознаками. Наявність значної кількості класифікаційних ознак засвідчує комплексність та багатогранність нововведень. З цього можна зробити методологічний висновок, що управління інноваційною діяльністю повинно відзначатися такою ж різноманітністю та одночасним застосуванням різних методів та принципів.

Вибір виду інновації, що планується до здійснення на підприємстві, визначає весь подальший хід інноваційної діяльності, її результат, напрям та масштабність змін самого підприємства та його оточення. Правильність такого вибору визначається ефективним управлінням інноваційною діяльністю.



1.2 Система управління інноваційною діяльністю на підприємстві

економічний управління інновація

Протягом тривалого часу виробничий процес на підприємстві носив здебільшого стабільний та передбачуваний характер. Асортимент продукції, технологія та техніка змінювалися повільно. Інноваційна діяльність носила епізодичний характер і реалізовувалася силами спеціалістів та керівників, які обслуговували традиційне виробництво. Сучасне виробництво розвивається в таких економічних умовах, які вимагають постійних змін та вдосконалень продукції, технології, обладнання та управлінських методів. Для завоювання та утримання конкурентних переваг сьогодні недостатньо, щоб на підприємстві впроваджувалися інновації, необхідно, щоб це впровадження було безперервним та здійснювалося на системній основі. Саме тому в останній час виникла необхідність застосування менеджменту інноваційної діяльності як підсистеми загального менеджменту підприємства. Незважаючи на те, що це поняття порівняно нове, існує цілий ряд визначень різних авторів (табл. 1.2).

Узагальнюючи визначення, які наведено в табл. 1.2 можна стверджувати, що управління інноваційною діяльністю - це невід'ємна складова загального управління підприємством, що являє собою сукупність принципів, методів, форм управління, спрямованих на створення та освоєння різноманітних інновацій з метою отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій підприємства. Зростаюча роль інноваційної діяльності в перспективному та поточному функціонуванні підприємств, робить необхідним також з'ясування сутності зазначеного поняття.

Таблиця 1.2. Визначення поняття управління інноваційною діяльністю у різних джерелах

Автор	Дже - рело	Поняття «управління інноваційною діяльністю»	Коментарі
Волков О.І, Денисенко М.П., Гречан А.П. Йохна М.А., Стадник В.В. Швандара В.А., Горфінкель В.Я. Краснокутська Н.В. Петрович І. М., Кіт А.Ф., Захарчин Г.М. ВасиленкоВ.О., Шматько В.Г. Башнянин Г.І., Іфтемічук В.С.	[33] [47] [43] [55] [34] [18] [66]	Сукупність форм, принципів та методів управління процесами створення і впровадження новин у підприємницьких структурах з урахуванням особливостей ринкової економіки та сучасних тенденцій НТП. Невід'ємна складова діяльності сучасного підприємства, що охоплює планування, організацію та стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних проектів, розрахованих на отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій підприємства. Сукупність систематизованих знань з теорії інноватики та сучасного менеджменту про методи створення наукомістких інновацій та їх ефективність. Сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління інноваційною діяльністю конкретного об'єкта управління з метою одержання найоптимальнішим шляхом економічних результатів цієї діяльності. Особлива управлінська діяльність, спрямована на одержання економічних, соціальних та екологічних результатів функціонування соціально-економічної системи шляхом створення (придбання) та переважного використання у виробничо-комерційній діяльності інновацій в якості основних продуктів, а також факторів ефективної праці. Сукупність визначених організаційно-економічних методів і форм управління всіма стадіями і видами інноваційних процесів підприємств і об'єднань з максимальною ефективністю. Таке управління, метою якого є визначення основних напрямів технічної і виробничої діяльності фірми у таких галузях: розробка й впровадження нової продукції, модернізація й вдосконалення продукції, що випускається; подальший розвиток виробництва традиційних видів продукції; зняття з виробництва застарілої продукції.	Недоліком визначення є відсутність окреслення мети діяльності. Недоліком визначення є зведення функцій інноваційного управління лише до планування, організації та стимулювання. Об'єкт управління інноваційною діяльнісністю не доцільно зводити лише до науково містких нововведень. Перевагою визначення є перелік основних засобів управління, за допомогою яких можна оптимізувати діяльність по впровадженню інновацій. Перевагою є повний перелік можливих результатів, за для яких здійснюється інноваційна діяльність. У визначенні не окреслюється перспективна мета управління інноваційною діяльністю. Неправомірно мету інноваційного управління зводити лише до визначення напрямів технічної та виробничої діяльності. Крім того, серед названих напрямів відсутня розробка та запровадження нових стратегій та бізнес-моделей.

Слід відзначити, що інноваційна діяльність сьогодні здебільшого розглядається як діяльність, спрямована на використання та комерціалізацію інновацій та отримання ефекту [40, 48, 60, 75]. На наш погляд, доцільно розглядати інноваційну діяльність з позицій організаційного розвитку як засіб вирішення перспективних завдань. Саме тому інноваційну діяльність слід визначати як сукупність заходів, спрямованих на забезпечення створення та комерціалізацію нових видів продукції або методів її виробництва, доставки, реалізації, формування інноваційно-орієнтованої інфраструктури, метою яких є отримання поточного та перспективного ефекту.

Необхідно відзначити, що сьогодні інноваційна діяльність це не лише заходи на підприємстві, а й формування певних коопераційних зв'язків та партнерств у зовнішньому середовищі, без яких часто неможливо ефективно створювати та успішно освоювати нововведення, особливо якщо існують значні фінансові, кадрові та матеріальні обмеження.

Для забезпечення комплексності та ефективності, інноваційна діяльність повинна здійснюватися на засадах маркетингу та проходити послідовно через такі основні етапи:

· аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища для визначення пріоритетних напрямів розвитку;

· визначення стратегічних цілей діяльності;

· аналіз ризиків інноваційної діяльності;

· генерування ідеї інновації відповідно до визначених пріоритетних напрямів розвитку;

· аналіз можливостей створення та комерціалізації певної інновації та відбір остаточного варіанту інновації;

· формування маркетингової стратегії комерціалізації інновації;

· розробка конструкторської та технологічної документації;

· оцінка економічної доцільності впровадження нововведення;

· випуск дослідного зразка чи здійснення експериментальних робіт;

· випробування інновації на ринку, у виробництві чи управлінні;

· впровадження інновації на ринку, у виробництві чи управлінні.

За такої послідовності здійснення інноваційної діяльності на підприємстві особливої важливості набуває міжфункціональна взаємодія різних підрозділів, які залучені до виконання робіт. Особливої ваги набуває взаємодія таких підрозділів як маркетинг, виробництво, НДДКР, фінанси та вище керівництво, які беруть безпосередню участь в організації та забезпеченні інноваційної діяльності.

Потрібно зауважити, що існують інші, на наш погляд, виправдані етапи проведення інноваційної діяльності. Зокрема, можна виділити таку модель [55, с. 94]:

· одержання інформації про межу технології, товару на основі S - подібної кривої;

· виникнення проблеми нововведення;

· розробка ідей, аналіз властивостей інновації;

· відбір ідей, оцінка їх економічної ефективності;

· дослідження, розробка, впровадження;

· розробка програми технічного переозброєння підприємства;

· виявлення вузьких місць виробництва;

· вибір організаційної форми структури виробництва та управління з метою впровадження нововведення;

· оперативне управління впровадженням нововведення.

Описана модель здійснення інноваційної діяльності ґрунтується на виявленні потреб уже існуючих на даний момент у запровадженні нововведення, вона є менш ризиковою та акцентує увагу на важливості правильного вибору організаційної структури. Проте, на наш погляд основним її недоліком є відсутність формування пріоритетних напрямів розвитку підприємства, слідування за ситуацією, відсутність довгострокового передбачення.

Управління інноваційною діяльністю складається із взаємопов'язаних функцій, які залежно від обставин можуть здійснюватися одночасно або в певній послідовності. Під функціями управління розуміють «вид діяльності, яка необхідна для реалізації загальних завдань управління інноваціями» [55, с. 175]. Склад їх може бути різним залежно від того розробляється інновація на підприємстві чи купляється вже готова на ринку у вигляді патенту, ліцензії чи просто новації. В економічних дослідженнях присутня їх різна класифікація [55, 104, 105, 106, 107]. Проте, на наш погляд, найбільш доцільно виділяти такі функції:

§ прогнозування,

§ формування інноваційних цілей,

· планування,

· організація,

· стимулювання,

· контроль.

Як система, управління інноваційною діяльністю складається з двох підсистем: суб'єкта управління та об'єкта управління, зв'язок між ними забезпечується за допомогою руху інформації.

Раціонально розпочинати формування системи управління інноваційною діяльністю з розроблення прогнозу ринкової кон'юнктури на середньостроковий та довгостроковий періоди. «Прогноз являє собою науково обґрунтоване передбачення можливих у майбутньому напрямів розвитку попиту» [66, с. 433]. Передбачаючи зміни у зовнішньому середовищі, підприємці можуть прогнозувати необхідні напрями змін на підприємстві, а отже сфери та напрями необхідних нововведень. Аналіз зовнішнього середовища також необхідний для з'ясування потреб суспільства в певних інноваціях та можливості їх впровадження на певному етапі. Для цього проводиться збирання зовнішньої інформації, яка, як справедливо відзначає І. Єременко, перш за все повинна стосуватися таких напрямів [38]:

· Конкуренти (оцінюється позитивний та негативний досвід їх роботи над інновацією, що планується до впровадження);

· Технології (аналізується інформація про прогресивні технології створення інновацій, які застосовуються в країні та світі);

· Ресурси (визначаються ресурси, які необхідні для впровадження інновації, оцінюється можливість їх отримання на оптимальних умовах);

· Ринок (здійснюється маркетингове дослідження: визначаються ринки збуту інновації, обсяг попиту, можливі ціни, національні та географічні особливості тощо);

· Законодавство (вивчається нормативна база України, яка буде забезпечувати реалізацію інновації, а також законодавство країни куди планується експорт інноваційної продукції)

Аналіз зібраної інформації дає можливість спеціалістам створити прогноз перспективності та пріоритетності певної інноваційної діяльності.

Необхідно звернути увагу на те, що виконання функції прогнозування в управлінні інноваційною діяльністю сьогодні є найбільш проблематичним. Особливо це стосується малих та середніх підприємств, які гостро відчувають дефіцит фінансових, кадрових, інформаційних ресурсів. Проте, без прогнозування інноваційного розвитку неможливо ефективно здійснювати інші функції управління інноваційною діяльністю.

Щоб сформулювати ефективні цілі інноваційної діяльності потрібно не

тільки здійснити комплексний аналіз зовнішнього, але й внутрішнього середовища підприємства. Тому для постановки цілей здійснюється аналіз позицій фірми на ринку з подальшим з'ясуванням відповідності власних можливостей зовнішнім.

Важливим етапом у системі управління інноваційною діяльністю є оцінка власних інноваційних можливостей підприємства. Вона здійснюється за такими складовими: маркетинг, матеріально-виробничі ресурси (обладнання, споруди, технології), фінанси, організація, кадри. В практиці західних країн для подібного аналізу застосовують SWOT-аналіз, матрицю «Мак-Кінсі - Дженерал Електрик», GAP-аналіз, стратегічну модель Портера, матрицю Бостонської консультативної групи, STP-аналіз. Перелік сильних та слабких сторін розробляється для кожного підприємства окремо, до того ж одні і ті ж характеристики можуть засвідчувати як силу, так і слабкість підприємства залежно від обставин. Потрібно звернути увагу і на той факт, що значимість характеристик є диференційованою для кожного підприємства.

Головним завданням аналізу внутрішніх можливостей підприємства є з'ясування реальності здійснення на ньому заходів по створенню та комерціалізації інновацій. Для того щоб виявити найбільш доцільні та реальні напрями інноваційної діяльності проводять зіставлення можливостей та загроз на ринку з сильними та слабкими сторонами підприємства, після чого проводять вибір цільових ринкових сегментів для реалізації інноваційних проектів. Результати аналізу використовують для обґрунтування вибору певного набору напрямів інноваційної діяльності. На цьому етапі відбувається також остаточне уточнення інноваційних цілей підприємства, які намагається досягти підприємство за певний проміжок часу.

Постановка цілей необхідна для того, щоб управління здійснювалося найбільш ефективно, існували певні стандарти та критерії, якими можна скористатися для оцінки роботи та контролю при прийнятті рішень про необхідність певних змін, а також для виявлення недоліків у діяльності певних структурних підрозділів. Розробка інноваційних цілей підприємства завжди пов'язується з його місією, стратегією, життєвим циклом інновацій та підприємства в цілому. Але, як справедливо зазначає І. Ансофф, підприємство не є вільним у виборі своїх цілей. Воно може вільно обирати основну філософію, але коли справа стосується економічних цілей вибір диктується певними факторами. Серед основних з поміж них він відзначає: загальний обсяг доступних ресурсів для підприємства; ефективність минулої та поточної діяльності; характеристики та можливості зовнішнього конкурентного середовища [4].

Для того щоб інноваційні цілі були ефективними вони повинні відповідати наступним вимогам:

· не повинні часто змінюватися (встановлені цілі потрібно досягти і лише потім змінити);

· бути чіткими, конкретними та реалістичними;

· підпорядковуватися загальним цілям підприємства;

· цілі повинні піддаватися вимірюванню;

· повинні мати стимулюючий вплив на виробництво;

· у цілях повинно закладатися передбачення.

На основі розроблених прогнозів та поставлених цілей проводиться планування основних напрямів та пропорцій інноваційної діяльності підприємства. В управлінні планування займає одне з основних місць, оскільки воно конкретизує інноваційні заходи, встановлює їх послідовність, доводить подальшу їх реалізацію до певних підрозділів, визначає склад та обсяги необхідних ресурсів. Розвиток і ускладнення інноваційної діяльності, поглиблення спеціалізації та кооперації в інноваційній сфері, багатоваріантний характер розвитку інноваційних процесів - все це зумовлює необхідність проведення ретельної планової роботи під час впровадження нововведень на сучасному підприємстві. Планування інноваційних проектів має свої специфічні риси, найчастіше дослідники виділяють такі: ймовірнісний характер результатів інновацій; масштабність та тривалість наслідків їх здійснення для підприємства та економіки в цілому, довгий цикл робіт, їх складність [21, 55, 75]. План інноваційної діяльності - це перелік виробничих, технічних, організаційних та інших робіт, проведення яких збалансоване у часі, за ресурсами та виконавцями. На думку Василенка О.В., «основна мета планування - інтеграція всіх учасників проекту для виконання комплексу робіт, що забезпечують досягнення кінцевих результатів» [21, с. 224]. У процесі планування визначаються напрями інноваційної діяльності як підприємства в цілому, так і його підрозділів; формується продуктово-тематичний портфель інноваційних заходів; визначаються обсяги робіт за проектом; розраховується точна потреба в ресурсах (у т. ч. фінансових); визначаються джерела ресурсів; складається бюджет; розподіляються завдання за окремими відрізками часу і за певними виконавцями; визначаються терміни виконання робіт. Огляд економічної літератури, присвяченої плануванню інновацій, дає можливість виділити ряд принципів його здійснення, дотримання яких дозволяє зробити цю підсистему менеджменту інноваційної діяльності більш ефективною. Перелік принципів та їх коротку характеристику наведено в табл. 1.3.

Планування інновацій на підприємстві - це один з важливих елементів прийняття управлінських рішень. Цей процес складається з певних фаз, які знаходяться у логічній послідовності, утворюючи специфічний плановий цикл. У той час, як планування визначає, що саме буде робити підприємство, організаційна структура визначає, яким чином розподіляться завдання і ресурси на підприємстві. Сутність функції організації в управлінні інноваціями полягає в забезпеченні виконання планових завдань з метою досягнення поставлених цілей. Для цього створюються органи управління, розподіляються завдання, повноваження, відповідальність, ризик, координується робота в часі, тобто створюється певна організаційна структура. На думку Д. Речмена, організаційна структура - це формальні правила, сформульовані менеджерами для розподілу праці та обов'язків між працівниками, визначення сфери контролю управлінців, координації всіх функцій, щоб підприємство працювало як єдине ціле. Організаційна структура важлива тому, що дозволяє працівникам усвідомити своє місце в організації, завдяки чому вони можуть працювати разом задля досягнення цілей компанії. Крім того, це єдиний спосіб перейти від стратегічних планів до дій. Без організаційної структури неможлива координація дій співробітників і найкращі плани ніколи не будуть виконані [97].

Таблиця. 1.3. Принципи планування інноваційної діяльності

Принципи	Коротка характеристика
Наукова обґрунтованість	Урахування закономірностей розвитку науково-технічної сфери, економічних законів у поєднанні з специфічними особливостями інноваційної діяльності на конкретному підприємстві
Домінування стратегічних аспектів	Акцентування уваги на перспективах інноваційного розвитку підприємства
Єдність науково-технічних, соціальних та економічних завдань розвитку	Урахування всіх ефектів та наслідків впровадження інновації
Комплексність	Необхідність узгодження всіх планів підприємства на системній основі
Безперервність	Необхідність постійного корегування планових розрахунків відповідно до зміни ситуації при збереженні спадковості планів
Бюджетна збалансованість	Обов'язковість складання матеріальних, трудових, фінансових та інших балансів
Гнучкість	Динамічна реакція планування на зміни внутрішніх та зовнішніх чинників

Сучасна практика інноваційного управління відзначається великим різноманіттям форм, методів, а також видів організаційних структур. Важливою функцією організації є забезпечення оптимального поєднання всіх елементів інноваційного процесу як у просторі, так і в часі. Організація в просторі означає формування організаційної структури підприємства відповідно до особливостей інноваційного проекту, що реалізується. Друге завдання організації нововведень полягає в поєднанні всіх ланок інноваційної діяльності в часі, тобто визначення найбільш раціональної послідовності і термінів виконання робіт. Вирішення цих проблем залежить від особливостей проекту, його виконавців, наявності ресурсів тощо. Під час організації інноваційної діяльності спочатку, як правило, створюється виробнича структура підприємства, а потім формується під неї організаційна структура управління. В економічній теорії розрізняють формальну та неформальну організаційні структури інновацій.

Формальна організація - це офіційно розроблені та методично обґрунтовані розрахунки, нормативні положення та акти, які визначають права та відповідальність кожного учасника інноваційної діяльності. При розробці її менеджери повинні враховувати необхідність трьох стадій: 1) створення робочих місць під конкретні функції (розробка вертикальної структури);

2) групування робочих місць за відділами;

3) координація всіх функцій для того, щоб інноваційна діяльність здійснювалася як єдине ціле (створення горизонтальної структури).

Дослідники відзначають, що нехтування кожною з цих стадій може мати негативні наслідки для впровадження інновацій і підприємства в цілому.

Неформальна організація - це відносини між людьми та підрозділами, які спонтанно виникають на особистому рівні в процесі здійснення інноваційної діяльності. Неформальна організаційна структура має численні позитивні властивості. Вона дає працівникам можливість знайти своє місце в соціальному середовищі; полегшує спілкування усередині організації; сприяє зняттю напруги в стресових ситуаціях; забезпечує розповсюдження інформації, яку керівники можуть використовувати при прийняті рішень, а також допомагає виявляти майбутніх лідерів. Проте неформальна організаційна структура може також породжувати конфлікти, що заважатимуть здійсненню планів інноваційної діяльності. Слід відзначити, що останнім часом саме неформальна організація, яка розуміється як існуюча організаційна культура, притягує особливу увагу західних вчених. Вони наголошують на тому, що без формування інноваційно-орієнтованої організаційної культури здійснення системної інноваційної діяльності є сумнівним [52, 100].

Функція стимулювання в управлінні інноваційною діяльністю спрямована на створення мотивів у працівників всіх рівнів як до подання інноваційних пропозицій, так і до заохочення їх використання. Стимулювання передбачає створення системи моральних та матеріальних заохочень до підвищення кваліфікації, розвитку творчого підходу до виконуваної роботи. Особливістю інновацій є те, що ефект від їх впровадження наступає не відразу, а через певний час, саме тому частина працівників, яка очікує швидкого покращення ситуації, може не усвідомлювати корисність нововведень і чинити їм опір. Система стимулів повинна включати, з одного боку, елементи поточного стимулювання, а з іншого - стимулювання за результатами роботи всього підприємства. Головним завданням управління інноваціями у сфері їх стимулювання є створення гармонійних відносин між всіма учасниками інноваційної діяльності, формування потреби творчої праці, заохочення ініціативи, залучення до обговорення проблем, що виникають у результаті здійснення заходів по впровадженню нововведень.

С. Ілляшенко наводить такий склад спонукальних мотивів [44, с 45-47]:

· мотивація підприємництва (стимулювання зростання прибутків, розвиток приватної власності призводить до виникнення зацікавленості в новаціях);

· мотивація розвитку виробництва (створення стимулів до зростання виробництва, завоювання зростаючої частки на ринку сприяє зростанню зацікавленості в інноваціях);

· мотивація праці (створення стимулів у працівників усіх рівнів до інноваційних змін);

· мотивація споживання нової продукції (стимулювання споживацького попиту на нову продукцію).

Приведена класифікація включає як макроекономічні, так і мікроекономічні спонукальні мотиви.

Необхідно відзначити, що в економічній літературі не існує одностайності з приводу вагомості зовнішніх (матеріальних) та внутрішніх (моральних) мотивів. Так, західні економісти наголошують на вагомості та необхідності вдосконалення останніх. Вітчизняні вчені перевагу віддають матеріальним стимулам. На наш погляд, відмінності в оцінці вагомості зумовлені різною економічною ситуацією, в якій знаходяться країни. Слід звернути увагу і на те, що ефективне стимулювання інноваційної діяльності можливе лише за умови розробки диференційованих стимулів у залежності від типу впроваджуваної інновації. У найбільшій мірі це стосується істотних та вдосконалюючих інновацій.

Для забезпечення ефективності здійснення всіх функцій управління в системі інноваційної діяльності застосовують функцію контролю. Вона полягає в перевірці виконання встановлених планів, організації нововведення, проектних та фактичних грошових потоків, даючи змогу своєчасно вносити необхідні корективи у дії виконавців. Узагальнивши різні підходи, можна відзначити, що основні задачі контролю полягають у такому:

· зборі та систематизації інформації про стан інноваційної діяльності на підприємстві;

· оцінці отриманих результатів діяльності;

· аналізі причин відхилення від планових нормативів, аналізі чинників, що справили вплив на результати;

· прийнятті і впровадженні рішень, що сприятимуть досягненню цілей підприємства.

В. Швандара та В. Горкінфель виділяють три стадії інноваційного контролю: інвестування, виробництво та повернення інвестицій [43]. Для реалізації контролю, згідно їх досліджень, застосовують на цих стадіях наступні методи: звіти, інвентаризація, контрольні перевірки, нормативний метод, розрахунок відхилень, бухгалтерський облік, звіти по господарських операціях, фінансово-економічний аналіз, регулювання.

Роль контролю в управлінні інноваційною діяльністю на підприємстві полягає у створенні зворотного зв'язку між функціями менеджменту. Це відбувається завдяки тому, що інформація в ньому рухається у зворотному напрямі: від об'єкта до суб'єкта. Контроль формується як цілісна підсистема, яка має свої виконавчі органи, методи оцінки, інформаційну базу. Для того, щоб система управління була ефективною застосовують різні види контролю. З точки зору цілей, виділяють стратегічний та оперативний контроль; з точки зору предмету контролю - фінансовий та адміністративний; з точки зору масштабів контролю - повний та вибірковий; за формами - внутрішній та зовнішній. Різноманітні види контролю допомагають створити на підприємстві цілісну систему ефективного управління інноваційною діяльністю, в якій раціонально поєднується централізоване управління з самостійністю певних інноваційних підрозділів [55].Таким чином, виходячи із зазначеного, можна констатувати, що управління інноваційною діяльністю на підприємстві повинно носити комплексний характер, тобто охоплювати всі етапи, починаючи з досліджень зовнішнього середовища та визначення мети й закінчуючи контролем у всіх виробничих підрозділах підприємства, що залучені до інноваційної діяльності. Зосередження уваги тільки на певних етапах та функціях приводить до неефективного витрачання коштів та підвищує ризики інноваційної діяльності.

Аналіз ряду наукових джерел [19, 20, 25, 26, 51, 52, 53, 57, 79] засвідчує, що формування ефективної системи менеджменту інноваційної діяльності на організаційному рівні може бути забезпечено лише в разі врахування ряду сучасних особливостей цього процесу.

Подальше дослідження управління інноваційною діяльністю буде зосереджено на діагностиці особливостей його здійснення на підприємстві хлібобулочної промисловості.



2. Аналіз стану фінансової та інноваційної діяльності ПАТ «Альфа-Банку» відділення №3

2.1 Загальна характеристика особливостей організаційної структури відділення №3 ПАТ «Альфа-Банку»

ПАТ «Альфа-Банк» - це приватний банк, що належить консорціуму «Альфа-груп» за величиною активів, власного капіталу, кредитному портфелю і рахунках клієнтів. Так, у першому півріччі 2011 року активи банку склали 31,5 млрд. доларів, власний капітал - 3,5 млрд. доларів, кредитний портфель - 21,4 млрд. доларів, чистий прибуток дорівнював 275 млн. доларів.

Київська філія №3 «Альфа-Банку», яка знаходиться за адресою м. Київ, вул. Княжий затон 2/30, утворена згідно Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого Постановою товариства ПАТ «Альфа банк».