Синдром набутого імунодефіциту – СНІД

Антиретровірусна терапія як основа лікування ВІЛ-інфекції. Перші випадки ВІЛ-інфекції серед громадян України. Стадії розвитку синдрому набутого імунодефіциту людини (СНІД). Діагностика хвороби, основні методи лікування. Перспективи в лікуванні СНІДу.

Рубрика Медицина
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 07.04.2014
Размер файла 1,4 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет харчових технологій

Кафедра біотехнології та мікробіології

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Основи імунології»

(назва дисципліни)

на тему: Синдром набутого імунодефіциту - СНІД

Студента (ки) БТЕК 2 курсу 4 групи

напряму підготовки «Біотехнологія»

Зикової Марини Олександрівни

Київ - 2013

РЕФЕРАТ

Курсова робота присвячена вивченню будови та структури вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ), дослідженням розвитку та прогресу страшної пандемічної хвороби - Синдром набутого імунодефіциту людини. Ознайомлення з сучасними та історичними методами її лікування, пошук перспектив в зціленні від неї.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, графічних матеріалів та списку використаної літератури з 14 найменувань. Загальний обсяг роботи - 36 сторінок, 6 рисунків, 1 таблиці.

Ключові слова: Синдром набутого імунодефіциту людини, вірус імунодефіциту людини, пандемія, Т-лімфоцити, пневмонія, саркома Капоші, імунітет, ретровірус, леті вірус, CD4.

ЗМІСТ

РЕФЕРАТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історія розвитку хвороби

1.1. Походження вірусу

1.2. СНІД в Україні

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика ВІЛ/СНІД

2.1. Біологія вірусу

2.1.1. Етіологія

2.1.2 Патогенез

РОЗДІЛ 3. Лікування СНІДу

3.1 Діагностика хвороби

3.2 Методи лікування

3.3 Перспективи в лікуванні СНІДу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

СНІД - синдромом набутого імунодефіциту

ВІЛ - Вірус імунодефіциту

АТ - антитіла

ПЛР - полімеразна ланцюгова реакція

Ig - імуноглобулін

gp - гликопротеїни;

р - протеїни

env -(від англ. envelope -- оболонка) Ген, шо містить біля 2200 нуклеотидів та кодує поліпептид з молекулярною масою 90кД, який є попередником глікопротеїнів (gp85 та gp37).

SIV - вірус імунодефіциту приматів.

НІЗТ - нуклеозидні інгібітори зворотньої транскриптази

ННІЗТ - ненуклеозидні інгібітори зворотньої транскриптази

ІП - інгібітори протеази

ВООЗ - Всесвітня організамція охоромни здоромв'я

ВСТУП

Кінець ХХ-го століття відзначився в історії світу появою нової хвороби, яка з шаленими темпами досягла масштабів пандемії і охопила майже весь світ. За короткий час від реєстрації перших випадків нетипової пневмонії серед громадян США, був визначений збудник агресивної хвороби - вірус імунодефіциту людини. З тих часів стала відомою абревіатура, що наводить жах на людей і до тепер - ВІЛ/СНІД.

Специфічністю даної хвороби є те, що вона своїм розповсюдження вплинула не лише на медичні, а і на демографічні, соціально-економічні та політичні аспекти кожного суспільства. Збитки від СНІДу порівнюють із наслідками світових воєн.

Збудник ВІЛ інфекції - вірус імунодефіциту людини, належить до родини ретровірусів та підродини летівірусів (повільних). Геном леті вірусів містить 10 генів та складається з 9749 нуклеотидів. В ході протікання інфекційного процесу, викликаного ретровірусами, фермент зворотня транскриптаза каталізує синтез провірусної ДНК, яка вбудовується в геном клітини-хазяїна. Зараження ВІЛ приводить в першу чергу до поразки Т-хелперів, що спричиняє за собою ланцюг імунних порушень (клітинний імунодефіцит).

ВІЛ-інфекція є малостійкою до впливу деяких хімічних та фізичних фвкторів, таких як: дія деяких перикисів, спиртів, ефірів, вплив високих температур і т. д..

Основою лікування ВІЛ-інфекції є антиретровірусна терапія. Завдяки використанню антиретровірусних препаратів стало можливим подовження віку людям хворим на СНІД та збільшення періоду фази ВІЛ, яка є не агресивною до хворого.

Метою даної роботи є: набуття та узагальнення теоретичних і практичних знань з проблеми СНІДу серед людей сучасності. Опис структури та встановлення шляхів подолання ВІЛ інфекції.

Актуальність даної теми полягає в тому, що СНІД з вражаючими темпами поглинає все більше і більше людей, міст, країн, що відзначається на всіх показниках рівня життя нашої планети, а секрет зцілення від цієї хвороби досі лишається загадкою.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ХВОРОБИ

Історія вивчення цієї інфекції

починається з вивчення її фіналу…

ВІЛ-інфекція - це нове інфекційне захворювання людини, що ще до відкриття його збудника називалось синдромом набутого імунодефіциту (СНІД). ВІЛ розвинувся в наслідок багаторічного персистування в лімфоцитах, макрофагах і клітинах нервової тканини. Він характеризується повільно прогресуючим ослабленням імунної системи.

В 1981 році Центр з контролю за хворими в США повідомив про випадок зараження двох гомосексуальних осіб незвичайною пневмонією, викликаною умовно-патогенними простими пневмоцистами. Одночасно з цим надійшли відомості про захворювання молодих чоловіків, також гомосексуалістів, саркомою Капоші, яка відрізнялася своїм агресивнним протіканням та швидко приводила до смерті хворого. До серпня 1981р. вже було зареєстровано 111 випадків таких заражень. У частини хворих був виявлений дефіцит клітинного імунітету, і майже у всіх порушення функцій імунної системи. Таке нове захворювання, в основі патогенезу якого лежить пригнічення імунітету в 1982 р. одержало назву Acquired immunodeficincy syndrome (AIDS), в українському перекладі - «синдром набутого імунодефіциту» (СНІД) [10].

Вірусна природа хвороби була встановлена в 1983 р. вченими, що працювали незалежно один від одного - Л. Монтан'є (Інститут Пастера, Франція) та Р. Галло (Національний інститут рака, США). Р. Галло в 1980 р. відкрив перший ретровірус людини, який вражав Т-клітини крові, викликаючи при цьому лейкоз. Потім порівнюючи його з новою не відомою до 1981 р. хворобою підтвердилися думки Р. Галло, що до зв'язку між даною хворобою та Т-лімфотропним вірусом [10,8].

В лабораторії Л. Монтан'є (1983р.) новий вірус був виділений від хворого з синдромом лімфоаденопатії і названий вірусом асоційованим лімфоаденопатією. Однак в подальших молекулярних дослідженнях штамів, над якими працювали обидва вчених, виявилося, що вони використовували не лише один вид, але й майже однакові штами вірусу. З того часу точилася певна боротьба за право бути першовідкривачем СНІДу, яка завершилась в рівноправному володінні правами на використання виділених ними вірусів в комерційних цілях.

З того часу стало зрозумілим те, що СНІД є нічим іншим як однією із стадій такого інфекційного захворювання як ВІЛ-інфекція.

Збільшення кількості випадків зараження свідчило про епідеміологічний характер захворювання, а високий показник летальних випадків (41%) - про негативно зростаюче соціальне та економічне значення захворювання.

Перший випадок СНІДу у дитини зареєстрований в 1982р., через рік після описання цього захворювання у дорослих.

Перші свідчення про СНІД в Європі датуються 1983р., під кінець якого вже налічувалося 253 випадки захворювання. Тогочасними лідерами по кількості заражених стали: Франція - 307, Германія - 162, Англія - 140, Бельгія - 81, при чому не було виявлено жодного випадку в країнах Східної Європи.

Найбільшим досягненням 1984р. стала пропозиція вчених із США використовувати для лікування хворих на СНІД азидотимідин, який володіє антивірусною активністю. Цей препарат має попит до сьогоднішніх днів і є одним із етнотропних засобів при ВІЛ-інфекції.

В квітні 1986р. в журналі «Science» групою дослідників на чолі з Л.Монтаньє було опубліковано статтю про виділення з організну людини (Західної Африки) нового ретровірусу, який назвали LAV-II (ВІЛ-2), що відрізнявся від ВІЛ-1 рядом генетичних ознак. ВІЛ-1 є причиною пандемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в світі, а ВІЛ-2 причиною ВІЛ-інфекції/СНІДу в 15 країнах Західної Африки і поодиноким випадком в країнах Північної і Південної Америки, Європи і Азії [10,8].

1.1 Походження вірусу

Питання походження ВІЛ 1-го та 2-го типів є досить актуальним на сьогодні, оскільки на його відповіді могли б ґрунтуватися методи лікування, діагностики та профілактики даної патології.

Отже, відомі наступні збудники СНІД:

· вірус імунодефіциту людини - LAV/HTLV-3 (HIV, ВІЛ-1), поширений в основному в Америці, Європі, центральних, східних і південних районах Африки;

· споріднені мавпячим віруси підгрупи західно-африканських Т-лімфотропних ретровірусів (LAV-2, HIV-2, ВІЛ-2), виділені групою Л. Монтанье в 1986 р. Від хворих на СНІД африканців з Гвінеї.

· вірус HTLV-4, виділений американськими ученими від представників груп підвищеного ризику (Сенегал). Поширений в основному в Африці.

· Описані випадки одночасного існування в організмі людини ВІЛ-1, ВІЛ-2 і HTLV-4 в різних поєднаннях [12].

Теорії щодо походження вірусів імунодефіциту людини існує чимало, часто суперечливих, та не завжди повних. Але не однієї точно достовірної та науково доведеної. Найбільш поширеними на сьогодні є такі:

1. Вірус створений штучно в кінці 70-х років поточного сторіччя за допомогою методів генної інженерії на основі нових знань про вплив різного роду випромінювань, імунодепресантів і мононуклеарних антитіл на різні ланки імунної системи.

2. ВІЛ отримав широке розповсюдження завдяки помилці американських та бельгійських вчених, які на початку 50-х років працювали над створенням живої вакцини від поліомієліту. Для виготовлення якої використали інфіковані клітини шимпанзе.

3. У природних умовах вірус імунодефіциту людини може мати антропогенне походження, а саме:

§ ВІЛ - типовий екзогенний ретровірус, що існував у людей із стародавніх часів і еволюціонував разом з людиною при його розселенні на Землі;

§ у глухих куточках Центральної Африки ВІЛ циркулював і викликав захворювання СНІД тривалий час, потім з о. Гаїті потрапив в США і в подальшому досить швидко розповсюджувався на всі континенти;

§ ВІЛ - не африканського походження, а виник і до нинішньої пандемії, існував в країнах помірного клімату (Північна Америка, Європа), через слабку патогенність викликаючи окремі захворювання, що практично не діагностуються як СНІД

4. Зоонозне походження вірусу імунодефіциту людини, що могло бути реалізоване наступними шляхами:

§ на початку 50-х років нашого сторіччя конструювання ВІЛ відбулося при генетичних рекомбінаціях (мабуть, випадкових) вірусу лейкозу людини і тварин (ретровірусу типу З) з вірусом пухлини молочної залози мишей (ретровірус типу В) або з вірусом мавпячого СНІД (ретровірус типа D);

§ у стародавні часи мутанти вірусу імунодефіциту зеленої мавпи (Рис.1.) трансформувалися і знайшли нового господаря - Людину [1, 6, 12].

1.2 СНІД в Україні

Перші випадки ВІЛ-інфекції серед громадян України зареєстровані у 1987р. серед статевих партнерів ВІЛ-інфікованих іноземців. Так уже наприкінці 1987р. зареєстровано 5 ВІЛ-позитивних жінок та одного чоловіка. Співвідношення ВІЛ-інфікованих жінок та чоловіків поступово вирівнювалось і у 1991р. становило вже 0,9:1. Це була перша стадія у розвиту епідемії.

Переломним моментом у розвитку епідемії в Україні стали 1994-1995рр.: у Миколаєві та Одесі зареєстрували два перші доведені випадки інфікування ін'єкційним шляхом (введення наркотиків). Саме з цього часу ведеться відлік другої стадії у розвитку епідемії - концентрованої.

На особливу увагу заслуговує динаміка змін кількості нових випадків ВІЛ-інфекції у 1998-1999рр. У 1998р. ухвалено нову редакцію закону України «Про запобіганню захворюванню на СНІД та соціальний захист населення», згідно з яким обстеження на ВІЛ може проводитись лише за наявності згоди обстежуваного. Цього ж року скорочено фінансування на обстеження хворих. У 1999р. зафіксовано зменшення кількості офіційно зареєстрованих випадків інфікування. Це пов'язано не зі стабілізацією епідемічної ситуації в країні, а найбільш ймовірно , зі скороченням обсягів тестування на ВІЛ [4,8].

У 2001р. випадки ВІЛ-інфекції реєструвались уже в усіх областях України. Однак розподіл кількості випадків ВІЛ-інфекції відзначається нерівномірністю. Найбільш ураженими виявились (і досі залишаються) південні та східні області країни.

Найважливішим з точки зору прогнозування розвитку епідемії в Україні є тенденції 2004-2006рр: поширення ВІЛ-інфекції із середовища споживачів ін'єкційних наркотиків на загальне населення, збільшення частки передачі інфекції статевим шляхом [11].

Станом на 2010 рік Україна серед країн Східної Європи і Центральної Азії має найвищий ступінь поширеності ВІЛ/СНІДу, серед дорослого населення він становить 1,1 %. Щодня в Україні реєструється 48 випадків захворювання на ВІЛ-інфекцію. Також в Україні зростає кількість ВІЛ-інфікованих жінок.

В 2012р. показник смертності від захворювань, зумовлених СНІДом, продовжує зростати. Серйозною причиною цього стають недоліки в лікуванні опортуністичних інфекцій, насамперед це стосується туберкульозу, який є основною причиною смерті хворих на СНІД. Але не зважаючи на це, вперше в історії України епідемія ВІЛ/СНІДу сповільнюється - за даними офіційної статистики у 2012 році темпи поширення ВІЛ-інфекції (кількість нових випадків) виявилися нижчою, ніж в 2011 році (Рис. 2 ) [4].

Рис. 2 Темпи розповсюдження ВІЛ-інфекції в Україні

Загалом фахівці виділяють такі тенденції розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні:

1. Зберігаються високі темпи зростання кількості нових випадків ВІЛ-інфекції.

2. Зростає роль статевого шляху передачі ВІЛ.

3. Зростає частка жінок серед людей, які живуть з ВІЛ.

4. Дедалі більшого значення набуває питання профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини.

5. Посилюються проблеми, пов'язані з необхідністю соціалізації дітей з ВІЛ позитивним статусом.

6. Зберігає своє значення інєкціїне вживання наркотиків, як шлях передачі ВІЛ.

7. Зростає число ВІЛ-позитивних людей. Які потребують лікування [11].

Сучасний стан розвитку епідемічного процесу ВІЛ-інфекції в Україні характеризується:

· широким поширенням ВІЛ серед різних контингентів населення, у першу чергу серед осіб, які відносяться до груп з високим ризиком інфікування;

· нерівномірним поширенням ВІЛ-інфекції за різними територіями України;

· зміною домінуючих шляхів передачі ВІЛ;

· переважним ураженням осіб працездатного віку [4].

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІЛ/СНІД

Імунодефіцитом називають зниження опірності організму інфекціям. Він характеризується широким спектром захворювань, починаючи від простудних, що виникають дуже часто та протікають досить важко, і закінчуючи такими небезпечними захворюваннями, як гепатити, менінгіти, СНІД.

З точки зору різних причин, що провокують розвиток захворювання, імунодефіцити ділять на первинні та вторинні.

Первинні імунодефіцити - це порушення в імунній системі, з якими людина народжується. Найчастіше вони виявляються в перші місяці життя, в деяких випадках перші прояви виникають у підлітковому віці, або, ще рідше, у дорослих людей. Хворі з важкими первинними імунодефіцитами помирають, як правило, в дитячому віці. При помірних і легких клінічних проявах первинних імунодефіцитів хворі можуть досягати дорослого віку. В той же час, практично в усіх випадках первинного імунодефіциту прогноз несприятливий [3].

Незрівнянно частіше зустрічаються вторинні імунодефіцити, які спостерігаються після тих або інших дій - іонізуючого випромінювання, прийому ліків, пригноблюючих функції імунної системи, складних операцій, травм і т.д.

СНІД, мабуть, - перший в історії медицини набутий імунодефіцит, що пов'язаний з конкретним збудником і характеризується епідемічним розповсюдженням [8].

Збудник ВІЛ інфекції - вірус імунодефіциту людини, що належить до родини ретровірусів та підродини летівірусів. Лентівіруси викликають хронічні інфекції з тривалим латентним періодом, прогресуючим перебігом, постійним розмноженням збудника (персистуючою реплікацією) та ураженням центральної нервової системи. Належність ВІЛ до родини ретровірусів, дала назву групі лікарських препаратів, які діють на цей вірус, - антиретровірусні (АРВ) [7].

2.1 Біологія вірусу

синдром набутий імунодефіцит лікування

Віруси імунодефіциту людини ВІЛ-1 і ВІЛ-2 є патогенними для людини як і віруси цієї ж родини - Т-лімфотропні віруси 1-го і 2-го типів, які володіють трансформуючою дією на клітини лімфатичної системи.

Як і у всіх ретровірусів, геном вірусу представлений одноланцюговою РНК. В ході протікання інфекційного процесу, викликаного ретровірусами, фермент зворотня транскриптаза каталізує синтез провірусної ДНК, яка вбудовується в геном клітини-хазяїна. Цей інтегрований про вірус може знаходитись як в латентному стані, так і активно приймити участь в транскрипції РНК і синтезі нових вібріонів. Навіть в асимптоматичній стадії ВІЛ-інфекції проходить реплікація вірусу. Вона залежить від тісної взаємодії між факторами активації, що відносяться до клітини-хазяїна, і регуляторними генами вірусу (tat, rev). Найбільш схильні до реплікації вірусу активовані Т-лімфоцити і макрофаги [8].

Структура ВІЛ. ВІЛ був відкритий Роберт Галло і його співробітники спочатку вважали, що ВІЛ-1 і ВІЛ-2 належать до одного сімейства - HTLV, так як у них багато загальних схожостей. Обидва збудники володіють спорідненістю з Т-хелперам, а конкретніше з рецептором CD4 на їх поверхні. Обидва вірусу можуть передаватися при переливанні крові. В обох випадках вірусоносійство супроводжується накопиченням відповідних антитіл в крові. Є подібність у будові оболонкових (env) генів.

Однак у міру вивчення ВІЛ з'ясувалися і його істотні відмінності від ВІЛ-2 . Вони надають діаметрально протилежну патологічну дію: ВІЛ-2 перетворює нормальну Т-клітку в злоякісну і викликає нестримне розмноження Т-хелперів, тоді як ВІЛ вбиває ці клітини. Неоднаковою виявилася і їх будова. Дослідження А.Ф.Биковского і Л.Монтанье показали, що в серцевини ВІЛ-2 сферична форма, а у ВІЛ вона конусоподібна [2,8].

Істотні відмінності виявилися і в геномах вірусів. У порівнянні з ВІЛ-2 геном ВІЛ містить кілька додаткових генів. Головний білок серцевини ВІЛ-1 - р24 - не має аналогів в інших ретровірусів. Процес транскрипції генома ВІЛ-1 протікає в тисячу разів швидше , ніж у клітинних генів, що значною мірою пояснює разючу швидкість розмноження ВІЛ-1.

Встановлено, що ВІЛ-1 стоїть ближче всього до лентівірусів що викликають важкі хронічні інфекції у копитних тварин. особливо виразно видно подібності ВІЛ-1 із вірусом Меді - вісна, який викликає хронічну інфекцію в овець, захворювання яким протікає, як і СНІД у людей, до смертельного результату.

Подібно Меді-вісна, ВІЛ-1 характеризується крайньою мінливістю, яка в 30 - 100, а за деякими даними і в мільйон разів вище, ніж у вірусу грипу. Стосується вона не тільки штамів вірусу виділених від різних хворих, але й в різний час року від одного і того ж хворого. Ця властивість різко ускладнює можливість отримання вакцин проти ВІЛ. Структура ВІЛ-2 більш близька до вірусу імунодефіциту шимпанзе - SIV ніж до ВІЛ-1.

Геном летівірусів приматів (ВІЛ-1, ВІЛ-2, вірус імунодефіциту приматів - SIV) містить 10 генів. Ці гении кодують білкові продукти, що забезпечують структурну інтеграцію віріона в клітину-хазяїна, функцію ферментів, що беруть участь у реплікації вірусу, або регулюють експресію генів вірусу. РНК ВІЛ складається з 9749 нуклеотидів.

ВІЛ-1 і ВІЛ-2 відносяться до групи вірусів імунодефіциту приматів (SIV). В залежності від будови геному віруси цієї групи поділяються на 5 підгруп, всередині яких віруси мають однакову організацію генома.

Летівіруси приматів мають форму ікосаедра, діаметром приблизно 110 нм, їхня поверхня покрита шиповидними виростами (Рис. 3.). Розмір серцевини віріона приблизно 100 нм, таким чином вона займає практично весь його діаметр.

Рис 3. Схема будови віріона ВІЛ-1

Оболонковий глікопротеїн (gp), - у ВІЛ-1 це gp 160, gp 120, gp 41. ВІЛ-2 в свою чергу містить gp 140, gp 160 gp 105, gp 36, р16, р25, р55 (Табл. 1.). Цей глікопротеїн формує вирости оболонки, складається з двох субодиниць, які синтезуються при розщепленні молекули - попередниці gp 160. Глікозилювання і створення дисульфідних зв'язків в оболонковому глікопротеїні виникає в ендоплазматичній сітці клітини-хазяїна. В результаті цих процесів виникає мономер gp 160, який володіє властивістю зв'язуватися з рецепторами CD4. Подальше дозрівання поверхневого gp 120 проходить в комплексі Гольджі. Глікозилювання суттєво впливає на функціональні властивості оболонкового глікопротеїна, модулюючи його імуногенність.

Таблиця 1

Роль протеїнів та глікопротеїнів в структурі ВІЛ

Під дією ендопепсидази з оболонкового gp 160 утворюється gp 120 і gp 41. Дозрівання глікопротеїна - попередника gp 160 є важливою частиною патогенезу ВІЛ-інфекції. Зовнішня частина поверхні gp 120 неміцно зв'язана з трансмембранною частиною gp 41 і може легко відокремитись від вібріона. СD4-клітини периферичної крові і нейтралізуючі антитіла до gp 120 інгібують інфекційну здатність вірусів шляхом відокремлення поверхневої субодиниці gp 120 від віріона. Цей механізм пояснює той факт, що тільки один із 60 000 віріонів в плазмі крові володіє інфекційною властивістю.

Шляхом біохімічних та електронно-мікроскопічних досліджень була встановлена триметрична структура gp 120. Домени gp 120 спроможні прикріплятися до рецепторів клітин-мішеней, з'вязуватися з нейтралізуючими антитілами [2, 5, 8].

2.1.1 Етіологія СНІДу

ВІЛ відноситься до групи ретровірусів, які мають в структурі віріонів зворотну транскриптазу - фермент, що синтезує ДНК на матриці РНК вірусу.

ВІЛ знайдений в багатьох клітинних елементах і рідких середовищах організму хворих і інфікованих. Особливе місце серед них займають кров і сперма:

Кров - це головний плацдарм, де розгортаються процеси, що приводять до пригнічення імунітету - головному патогенетичному механізму інфекції ВІЛ. Крім того, кров, як відомо, грає одну з провідних ролей в передачі інфекції. ВІЛ знайдений як в клітинах крові, головним чином в лімфоцитах, так і в плазмі і її фракціях.

Сперма - основний транспортер вірусу при розповсюдженні інфекції ВІЛ.

Доведена присутність ВІЛ в слині, сльозах, поті, жіночому молоці і спинномозковій рідині. З них передача захворювання можлива лише через молоко (щоденне впровадження вірусу в організм дитини протягом тривалого часу). Питання про кількість ВІЛ в біологічних рідинах залишається відкритим. Загальновизнано, проте, що його концентрація в крові найбільша, а в слині, сльозах, поті і жіночому молоці, незначна. До цього слід додати, що в слині міститься особливий інгібітор ВІЛ, що частково блокує його здатність інфікувати лімфоцити. Крім того, ВІЛ знайдений в моноцитах/макрофагах крові, лімфатичних вузлах, тканині легень, кістковому мозку і в інших органах, а також в тканині нервової системи, включаючи центральну. Припускають, що в біологічних рідинах і екскретах залоз ВІЛ може знаходитися у вільному стані[1,5,9].

ВІЛ - малостійкий мікроорганізм. Він легко інактивується під впливом 0,3% розчину перекису водню, 0,5% розчину формальдегіду, 0,5% розчину лізолу, 3 % розчину хлораміну, ефіру, ацетону, 70% спирту, 0,2% розчину гіпохлориду натрію і ін. Придушення інфекційності і активності ВІЛ відбувається також під дією спермінцида (контрацептивного препарату, здатного інактивувати і вірус герпесу). Високі температури (вища 57°С) повністю інактивують ВІЛ в матеріалі. Разом з тим вірус зберігає інфекційність у висушеному стані 4-6 днів при температурі 22 °С і відносно малочутливий до іонізуючого випромінення і ультрафіолетового опромінення. [3,13].

2.1.2 Патогенез

У основі патогенезу інфекції ВІЛ лежить наростаючий дефект імунітету, особливо клітинного, за рахунок лімфопенії, що поєднується з функціональною неспроможністю лімфоцитарних клітин. Ці зміни особливо виражені у фіналі захворювання, тобто при СНІДові. Лімфопенія виникає головним чином в результаті лізису Т-хелперів, основної мішені, на яку діє ВІЛ [2].

Таким чином, зараження ВІЛ приводить в першу чергу до поразки Т-хелперів, що спричиняє за собою ланцюг імунних порушень, що обумовлюють беззахисність організму перед багатоманітною мікрофлорою і зростанням новоутворень.

Разом з тим ураження головного і спинного мозку можуть бути обумовлені прямою дією ВІЛ на морфологічні структури цих органів поза зв'язком з імунним дефіцитом. Р. Галло ще в 1984 р. вперше знайшов ВІЛ в тканинах головного і спинного мозку. Це дозволило відмітити здатність ВІЛ вражати нервову систему до числа головних характеристик вірусу разом з імуносупресією. Подальші дослідження підтвердили точку зору Р. Гало [10].

При відсутності терапії, ризик інфікування новонародженого від ВІЛ - інфікованої матері складає від 15 до 25% в розвинутих країнах, і 25 - 35% в країнах, що розвиваються.

У дітей, народжених від ВІЛ-позитивної матері до 12-15 місяців життя в крові визначаються пасивно набуті антитіла, що проникли через плаценту від матері, таким чином тест на антитіла буде позитивним. В даний час ранній діагноз, у дітей до 18 місяців, може бути встановлений виявленням нуклеїнових кислот ВІЛ за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Виключити ВІЛ-інфекцію у новонародженого, в даних випадках, дозволяють лише два негативні результати ПЛР: один повинен бути одержаний у віці від 1 до 4 місяців, інший - у віці старше за 4 місяці.

В загальному клінічна картина при зараженні ВІЛ може бути досить різноманітною, починаючи від гострої сероконверсії і кінчаючи повністю вираженим істинним СНІДом через багато років. Інфекція може протікати безсимптомно або проявлятися клінічно. Початковий період після першого контакту з вірусом зазвичай буває безсимптомним і може тривати до шести тижнів. Коли нарешті з'являються симптоми, вони часто носять неспецифічний характер. Виникає так звана хвороба сероконверсії . У період гострої сероконверсії спостерігається захворювання, схоже із запаленням залоз : хворий страждає від лихоманки, нездужання, млявості, болів в м'язах і суглобах, катару горла, лімфаденопатії. У початковому періоді також може відзначатися оборотна енцефалопатія з втратою орієнтації, пам'яті, зрушеннями свідомості, гострий менінгіт, мієлопатія і невропатія.

Ймовірно, не у всіх, у кого сталася сероконверсия, справа дійде до хронічної інфекції. У багатьох можливий перехід інфекції в латентну фазу. Тим не менше, і в цю фазу хворий є інфекційним, хоча і не в такій мірі як в період сероконверсії або в стадію вираженого СНІДу. Хронічна інфекція теж може бути безсимптомною. Її популярні клінічні ознаки включають цитопению, мінорні супутні інфекції та шкірні захворювання, лімфаденопатія, а також СНІД-асоційований комплекс [3,5].

Стадії розвитку СНІДу:

1.Початкова стадія розвивається так, приблизно у половини інфікованих протікає гостро, по типу інфекційного мононуклеозу. Ця стадія наступає через 2 - 4 тижні після зараження, продовжується від 3 до 14 діб з подальшим спонтанним регресом, супроводжується утворенням антитіл до ВІЛ.

Клінічні прояви: головний біль, нездужання, загальна слабкість, підвищена пітливість, артралгія, міалгія, лихоманка, ангіна, фарингіт, генералізованна лімфаденопатія, діарея. Можливі епілептичні напади. Ураження шкіри представлене численними, розсіяними по всій поверхні блідо-рожевими плямами округлих і овальних контурів розмірами від кола шпилькової голівки до чечевиці і більше. Характерна лімфопенія[17,23,24].

Безсимптомна стадія, або стадія вірусоносіння, не супроводжується якими-небудь клінічними проявами. Її розпізнавання можливе лише лабораторним шляхом: виділенням вірусу, визначенням антигена і антитіл до нього і вивченням імунних показників.

Для виявлення вірусоносіїв, а отже, і «найпідступніших» джерел інфекції ВІЛ обстежують в першу чергу донорів крові, плазми, сперми і органів, представників груп ризику і статевих партнерів хворих на цю інфекцію. Розпізнавання безсимптомної стадії пов'язане з великими труднощами. Перш за все слід вказати на проміжок часу між інфікуванням і продукцією антитіл. Його тривалість точно не встановлена. У експерименті на шимпанзе переливання плазми, інфікованої ВІЛ, супроводжувалося сероконверсією (підвищення титрів антитіл до відповідного антигена) протягом 3 - 12 тижнів. У клінічній практиці сероконверсія наступає приблизно в терміни від 2 до 7 тижнів. Допускається прихована персистентна вірусемія за відсутності антитіл. Мабуть, антитіла до ВІЛ утворюються не завжди або вони швидко вступають в комплекс з вірусним антигеном і тому не виявляються .

Тривалість бессимптомної стадії, за сучасними уявленнями, коливається від декількох місяців до 5 - 6 років.

2. Стадія генералізованної лімфаденопатії відноситься до числа закономірних станів при інфекції ВІЛ. Вона зустрічається у 90 % хворих.

З периферичних лімфатичних вузлів до процесу залучаються переважно розташовані вище пояса: під - і надключичні, підборіддя, підщелепні, при - і завушні, потиличні і особливо часто шийні. Проте можуть виявитися збільшеними пахових, стегнових і підколінних лімфатичних вузлів. Лімфаденопатія може розглядатися як клінічний тест інфекції ВІЛ, якщо вона вражає не менше двох груп лімфатичних вузлів (лежачих вище за пояс) і зберігається більше 3 міс. При цьому необхідно виключити лімфаденопатію іншої природи (пухлинну, паразитарну, бактерійну, трипонемну і ін.) [2,6,11].

Лімфаденопатія при інфекції ВІЛ може протікати по змішаному типу через приєднання до реактивних змін вторинних інфекційних (в першу чергу інфекція мікобактеріями) і неопластичних (звичайно саркома Капоші) процесів. Лімфаденопатія може продовжуватися довго, деколи багато років, з періодами загострення і ремісій, залишаючись єдиною клінічною ознакою інфекції ВІЛ, СНІД - асоційований, (СНІД - подібний, СНІД - залежний, СНІД - зв'язаний) комплекс звичайно формується на фоні генералізованої лімфаденопатії через 1,5-3 роки від її початку в результаті приєднання в різній послідовності і поєднанні численних і різноманітних загальних порушень і поразки різних органів тканин і систем. Комплекс може розвинутися і без передуючої лімфаденопатії, що, втім, буває вельми рідкісне.

Клінічні прояви СНІД асоційованого комплексу вражають своїм різноманіттям і строкатістю: головний біль, слабкість, нездужання, підвищена стомлюваність і пітливість, лихоманка, кашель, міалгія, артралгія, зниження апетиту, схуднення, діарея, вторинні інфекції, судинні зміни, новоутворення і інші патологічні процеси.

Лабораторні зміни зводяться до лейко-, лімфо-, тромбоцитопенії і порушенням клітинного імунітету. Спочатку ці патологічні стани виражені помірно, можуть піддаватися регресу, за виключенням, мабуть, невблаганно прогресуючого схуднення. З часом тяжкість клінічних симптомів наростає, що може закінчитися формуванням повного СНІДу.

3. Синдром набутого імунного дефіциту - фінал інфекції ВІЛ - виявляється летальними ускладненнями у вигляді важких, звичайно множинних опортуністичних інфекцій і різноманітних новоутворень [6, 9].

Існують наступні опортуністичні стани у хворих на СНІД:

1. Злоякісні новоутворення:

a) Саркома Капоші (Рис. 4)

b) Лімфома головного мозку

2. Інвазії:

a) Пневмоцистна пневмонія

b) Токсоплазмоз

c) Криптоспоридіоз

d) Стронгілоідіоз (Рис.5)

3. Мікози:

a) Кандидоз (Рис.6)

b) Криптококкоз

4. Бактеріальні інфекції:

a) Легіонельозна пневмонія

b) Атопічний мікобактеріоз

c) Сальмонельоз

5. Вірусні інфекції:

a) Цитомегаловірусна інфекція (Рис.6)

b) Прогресуюча лейкоенцелопатія

c) Герпетичніінфекції

Рис. 4 Саркома Капоші

Рис.5 Стронгілоідіоз

Рис.6 Кадидоз

Рис.6 Цитомегаловірусна інфекція

Всі згадані вище захворювання при їх виявленні можуть побічно вказувати на наявність імунодефіцитного стану, тобто є ВІЛ-маркерними.

Особливості таких станів полягають в тому, що в якості збудника часто фігурує умовно патогенний мікроорганізм,зазвичай не викликаючий патологічних процесів, або викликаючий їх лише у певних груп людей (діти, особи похилого віку, особи вражені гормонотерапією, опроміненням, тощо).

До груп високого ризику зараження на ВІЛ/СНІД належать:

· Особи з ризикованою сексуальною поведінкою

· Реципієнти крові, її продуктів, органів та інших біологічних рідин

· Особи, що вживають наркотики (в кров)

· Особи яким виконують пірсинг, тату

· Особи які виконують ритуальні процедури кровозмішення.

· Медичні працівники в регіонах з високим розповсюдженням ВІЛ-інфекції [13].

РОЗДІЛ 3. ЛІКУВАННЯ СНІДУ

Лікування ВІЛ-інфікованого пацієнта починають проводити набагато раніше, ніж розвивається СНІД. Справа в тому, що навіть за відсутності ознак хвороби, помітних захворілому або лікарю, ВІЛ активно впливає на організм. Тому вчасно розпочате лікування допомагає людині довше відчувати себе здоровим, попереджає розвиток опортуністичних інфекцій і пухлинних захворювань.

3.1 Діагностика хвороби

Антитіла до ВІЛ з'являються починаючи від трьох тижнів до трьох місяців після інфікування вірусом , і надалі їх можна майже завжди знайти, навіть якщо вірус пригнічує в якійсь мірі функцію лімфоцитів і вироблення антитіл. Однак титр нейтралізуючих антитіл, що можна виявити низький, а дія незначна - вони не припиняють помітним чином розвиток інфекції і захворювання.

Для цілей діагностики, ВІЛ можна виділяти у великих кількостях з клітинних ліній, очищувати і використовувати як антиген в серологічних тестах. Існують декілька типів тестів на антиВІЛ -АТ . Ось три з них, які надходять у продаж :

Непрямий метод ELISA : Антиген - проба - анти- Ig фермент.

Конкурентний метод ELISA : Антиген - проба антиВІЛ -АТ ".

«Сендвічевий» метод ІФА або аглютинація : Антиген - проба - Антиген (з приєднаним ферментом). ІФА - імуноферментний аналіз або імуноферментний аналіз - ІФА.

У більшості тестів застосовується коньюгат антигену з ферментом, а сигналом служить кольорова реакція між специфічно пов'язаним ферментом і його субстратом. В інших тестах використовують радіоізотопи, антиген - флуоресцин або аглютинацію покритих вірусом частинок латексу або желатини.

З тих пір, як в 1985 році тести на антиВІЛ -АТ надійшли у продаж, вони знайшли широке застосування в розвинених країнах і лабораторіях з діагностики та переливання крові. Точність тестів - як їх чутливість, так і специфічність - неухильно підвищується: випадки хибно-негативних і хибно-позитивних відповідей стають все рідше.

На додаток до тестів , що виявляє антитіла до ВІЛ " сумарно " , існують більш тонкі тести для виявлення тих чи інших компонентів імунної відповіді. Реакція на індивідуальні білки ВІЛ детально вивчена методами імуноблотинга і радіоімунопреціпітаціі. Поряд з цим можна визначати окремі класи імуноглобулінів в крові та інших рідинах. Особливий інтерес представляють з цієї позиції антиВІЛ - імуноглобуліни класу М, так як вони на початку інфекції з'являються раніше, ніж IgG.

Для масових досліджень на антиВІЛ -АТ в неоптимальних лабораторних умовах розробляються спрощені варіанти тестів. Вони зручні тоді, коли результат необхідно отримати терміново. Розглядається можливість використання слини як матеріалу для діагностики.
У багатьох країнах введені додаткові процедури, що забезпечують достовірність результатів. Перевірка полягає в тому, що в разі позитивної відповіді проба на антиВІЛ -АТ повторюється, тестовані матеріали перевіряються іншими, методично незалежними способами. Хоча це і призводить до певної затримки, зате результат виходить більш точним. Найбільший залишковий ризик після цього пов'язаний з тим , що у окремих інфікованих осіб може не бути антиВІЛ -АТ, або їх концентрація буде так низька, що навіть дуже чутливі тести не зможуть їх виявити. Це цілком можливо на ранніх стадіях інфекції, і без подальшого спостереження такі випадки легко пропустити.

Крім антитіл, в сироватці присутні вірусні антигени, зокрема, основний білок серцевини р24. Його можна виявляти поки він ще в надлишку по відношенню до антитіл проти нього, - зазвичай на самому початку інфекції. Тести на ВІЛ -антиген надійшли в продаж і можуть використовуватися як доповнення до тесту на антитіла. Вони допомагають у діагностиці ранньої фази інфекції, а також в розпізнаванні інфекції у дітей. На пізніших стадіях присутність антигенів ВІЛ у сироватці говорить про імунне виснаження і може служити показанням для противірусної терапії.

Віремія, на яку вказує можливість виділити ВІЛ з лімфоцитів, може бути виявлена навіть на тлі високих титрів антитіл до р24 і іншим білкам вірусу. Проте виділення вірусу - процедура, що вимагає часу, і для успішної лабораторної діагностики ВІЛ у людей з малою кількістю антитіл або зовсім без них важливіше регулярно отримувати проби в наступний період.

Спостереження за розвитком інфекції з моменту зараження показують, що як титр, так і набір антитіл до ВІЛ зазвичай збільшуються. У осіб, заражених кілька місяців тому або раніше майже завжди виявляється сильна антивірусна відповідь.

Крім зазначених вище методів діагностики ВІЛ -інфекції в практиці використовують полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР) і ДНК - зондові методи. ПЛР використовують для кількісної оцінки активності реплікації вірусу по числу вірусних РНК. ДНК - зондові методи дозволяють виявляти ВІЛ у формі провірусу. Це особливо необхідно, коли тести на антитіла до ВІЛ і антигени дають негативні результати в латентний період хвороби.

3.2 Методи лікування

До основних принципі терапії ВІЛ-інфекції можна віднести такі:

1. Антиреровірусна терапія. Препарати: Азидотімідін, Діданозин, Ставу дин, Невірапін і т. д.

2. Патогенетична (імунокорегуюча) терапія. Препарати: Тирозин, Т-активін, інтерферони, інтерлейкіни і т. д.

3. Лікування опортуністичних інфекцій. Препарати:

· Антибактеріальні: аміноглідозиди, макроліти, цефалоспорини, рифампіцини і т. д.

· Антипротозойні: триметоприм - котримоксазол, дапсон, піриметамін, примахін і т. д.

· Протигрибкові: кетоназол, флюконазол, ністатин, левори і т. д.

· Противірусні: ацикловір, ганцикловір, рибовірин, відарабан і т. д.

Основою лікування ВІЛ-інфекціїі є антиретровірусна терапія. Завдяки використання антиретровірусних препаратівстало можливим суттєво збільшить терміни життя ВІЛ-інфікованих, та покращити його якість. Використання антивірусних препаратів спрямоване на максимально можливе зниження числа копій вірусу в організмі людини протягом по можливості найдовшого проміжку часу. Зниження вірусного навантаження під впливом специфічного лікування призводить до відновлення і/або збереження імунітету ВІЛ-інфікованого за рахунок збільшення кількості CD4+-клітин, що в свою чергу , знижують їх захворюваність і смертність.

До 1995р. використовувалась лише одна група антиретровірусних препаратів - нуклеозидні інгібітори зворотньої транскриптази (НІЗТ). Для репродукції вірусу одиночна спіраль РНК ВІЛ має перебудуватись в подвійну спіраль ДНК (зворотня транскрипція). Таке перетворення стає можливим завдяки ферменту, названого зворотньою транскриптазою. НІЗТ представляють собою видозмінені нуклеотиди. Конкуруючи з природними нуклеотидами в процесі транскрипції, ці препарати вбудовуються в ланцюг ДНК ВІЛ, припиняючи подальший її синтез. Дані препарати перешкоджають реплікації ти розповсюдження ВІЛ в нові клітини , але не знищують його у вже інфікованих клітинах.

В другій половині 90-х років почали використовувати другий клас антиретровірусних препаратів - нуклеозидні інгібітори зворотньої транскриптази (ННИОТ). Ці препарати мають різноманітну складну структуру . Їх молекули безпосередньо зв'язуються з активним центром зворотньої транскриптази і блокують процес зворотньої транскрипції.

В 1995р. Почали практичне використання третої групи антиретровірусних препаратів - інгібітори протеази (ІП). Протаза - один з ферментів у новосформованому полі протеїновому лавцужку, котрий діє як ножиці, розрізаючи полі протеїновий ланюг на окремі білки (р17, р24, р7), що необхідно для завершення «зборки» нового вірусу.

Як показали дослідження, використання одного ретровіусного препарату (монотерапія) для лікування ВІЛ-інфекції швидко формує резистентність до нього і знижує його ефективність. Саме тому в останні роки основна стратегія лікування ВІЛ полягає в призначенні декількох антиретровірусних препаратів одночасно.

3.3 Перспективи в лікуванні СНІДу

Вчені звернули увагу на той факт, що у деякий людей існує певний природній імунітет проти ВІЛ. Вивчення природних захисних механізмів дуже важливе для розробки специфічних вакцин проти ВІЛ-інфекції. Пошук представників з природнім імунітетом до ВІЛ та вивченні факторів захисту проводяться серед таких осіб:

1) неінфіковані, з регулярними сексуальними контактами з високим ступенем ризику;

2) ті, що достовірно зазнали контакту з ВІЛ, у яких зараження не відбулося;

3) ВІЛ інфіковані з довготривалою відсутністю прогресування захворювання без лікування;

4) неінфіковані діти, народжені ВІЛ-інфікованими жінками (без проведення профілактичних заходів).

Вивчення ВІЛ-інфікованих осіб, у яких немає ознак прогресування процесу СНІД протягом більше ніж 12 років, виявило, що у частини з них виділявся вірус з низькою здатністю до реплікації; у інших при нормальній здатності ВІЛ до реплікації була сильна гуморальна та кліткова ВІЛ-специфічна імунна відповідь, що, ймовірно, пов'язано з хорошою ВІЛ-специфічною лімфопроліферацією.

Як відомо, за відсутності специфічної профілактики від ВІЛ-інфікованих матерів інфікується близько 25% немовлят, тоді як 75% залишаються неінфікованими. Фактори, що захищають більшу частину дітей, поки що вивчені недостатньо. У деяких з неінфікованих дітей було виявлено ВІЛ-специфічну активність Т-лімфоцитів-кіллерів, що дозволило припустити можливість їх транзиторного інфікування з виліковуванням завдяки природному імунітету.

Імунітет до ВІЛ також намагаються вивчати на тваринах. Але, як відомо, ВІЛ-1 викликає захворювання лише у людей. Моделювання ВІЛ-інфекції на мавпах здійснюють застосовуючи аналогічного (але не ідентичного) SIV людини. Ці дослідження дали початкові знання про характер взаємодії імунітету при ВІЛ-інфекції.

Існують деякі причини, пов'язані з розробкою вакцин, оскільки створення вакцин - достатньо довготривалий та складний процес. Завдяки створенню вакцин та організації вакцинопрофілактики у світі досягнуто значних успіхів у боротьбі з багатьма вірусними інфекціями (сказ, віспа, жовта лихоманка, поліомієліт, кір, інфекційний паротит, краснуха, вірусний гепатит В). Однак до сьогодні за допомогою вакцинації ще не вдалося вирішити проблеми профілактики багатьох інших вірусних інфекцій (наприклад тих, що можуть бути викликані респіраторним синцитіальним вірусом, вірусом звичайного герпесу, вірусом грипу). Швидке розповсюдження ВІЛ-інфекції, соціальні та економічні аспекти особливо гостро ставлять питання пошуку вакцин та препаратів для її профілактики.

Однією з труднощів при створенні вакцин проти ВІЛ є мінливість геному вірусу, особливо тих його частин, котрі відповідають за структуру поверхневих антигенів. Проти цих антигенів в першу чергу і розвивається гуморальна відповідь. Швидкі зміни поверхневих структур вірусу роблять продуковані антитіла неефективними. Антитіла взагалі слабко перешкоджають розповсюдженню вірусу в організмі, а іноді, навпаки, сприяють цьому процесу. При захисті від ВІЛ важливу роль грають інші імунні механізми.

Наступною проблемою, котра виникла перед розробниками вакцин, є різноманіття типів та підтипів вірусу. Разом з тим, виявлені деякі способи формування перехресного імунітету, і вони вже частково реалізовані в існуючих розробках вакцин. Ефект одночасного захисту від декількох типів вірусу, що викликає імунодефіцит, був показаний на мавпах за допомогою вакцини на основі SIV.

Складність створення вакцин також обумовлена відсутністю недорогих моделей ВІЛ/СНІД на тваринах. Здебільшого для таких цілей можливе використання тільки певних видів мавп (шимпанзе, бабуїни, макаки). На жаль, дрібні тварини (миші, криси) для випробовування вакцин проти ВІЛ - малопригодні.

Створивши вакцину, людство поставить перед собою нові проблеми, пов'язані із запровадженням специфічних вакцин проти ВІЛ-інфекції. Складно визначити групи людей, які підлягають вакцинації. Ясно, що у більшості країн тотальна вакцинація є просто недоцільною. Враховуючи шляхи зараження ВІЛ, у суспільстві та у окремих осіб виникнуть морально-етичні та психологічні питання у зв'язку з ідентифікацією груп ризикованої поведінки та зарахування до них. Наявність прошарку імунізованих, але не заражених осіб, з наявністю антитіл до ВІЛ, створюватиме складність диференціювання заражених та імунізованих ВІЛ осіб, що приведе до здорожчання процедури постановки діагнозу.

Створення вакцин проти ВІЛ тісно пов'язане з технічними складностями та високою вартістю їх виробництва [5, 6, 14].

ВИСНОВКИ

1. СНІД став трагічною проблемою, що постала перед людством наприкінці ХХ століття. Ця проблема захопила весь світ, і лякає людство навіть не кількістю людей, що вже захворіли, а тим, що кожну хвилину в світі заражається щонайменше одна особа, такі темпи наводять паніку на весь світ.

2. СНІД - це складна наукова проблема, рішенням якої вже багато років займаються вчені по всьому світу. Але дотепер невідомі навіть теоретичні підходи до остаточного рішення цієї задачі. Поки що питання про очищення генетичного апарату клітин людини від чужорідної (зокрема, вірусної) інформації лишається відкритим.

3. Питання про походження ВІЛ 1-го та 2-го типів є досить актуальним на сьогодні, оскільки на його відповіді могли б ґрунтуватися методи лікування, діагностики та профілактики даної патології.

4. Україна є одним з лідерів за темпами поширення ВІЛ, за даними на 2010р. Але ближче до 2012р. показники заражуваності дещо падають (за звітом деяких джерел), і виходять на більш стабільний рівень.

5. СНІД - це перший в історії медицини набутий імунодефіцит, що пов'язаний з конкретним збудником і характеризується епідемічним розповсюдженням. Збудник ВІЛ інфекції - вірус імунодефіциту людини, що належить до родини ретровірусів та підродини летівірусів.

6. ВІЛ знайдений в багатьох клітинних елементах і рідких середовищах організму хворих і інфікованих. Загальновизнаним є те, що його концентрація в крові найбільша, а в слині, сльозах, поті незначна. ВІЛ є малостійким до впливу агресивних хімічних речовин та високих температур.

7. У основі патогенезу інфекції ВІЛ лежить наростаючий дефект імунітету, особливо клітинного, за рахунок лімфопенії, що поєднується з функціональною неспроможністю лімфоцитарних клітин. Головною мішенню СНІДу є Т-хелпери.

8. До основних принципі терапії ВІЛ-інфекції можна віднести такі:

ь Антиреровірусна терапія.

ь Патогенетична (імунокорегуюча) терапія.

ь Лікування опортуністичних інфекцій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бородкина О.И., Социальный контекст превенции СПИДа. Учебно-методическое пособие. СПбГУ. 2000.Бочаров Е.Ф., О профилактике ВИЧ-инфицированности, Медицинская газета, №4 февраль 2001г.

2. Букринский М.И., Строение генома и экспрессия генов вируса иммунодефицита человека (обзор иностранной литературы). Вопросы вирусологии. 1987, № 6. - 32 с.

3. Дранік Г.М., Прилуцький О.С., Бажора Ю.І. та ін. Клінічна імунологія та алергологія: Підручник; за ред. проф. Г.М. Драніка.- К.: Здоров'я, 2006.- 888 с.

4. Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні та її особливості на сучасному етапі (станом на 01.07.2012 року) [Електронний ресурс] / Сердюк О. О. // Офіційний сайт фонду Олени Пінчук «АНТИСНІД» - 2004.- Режим доступу: http://www.antiaids.org

5. Інфекційні хвороби: ВІЛ-інфекція/СНІД. За ред. Заболотько В.М. - К.: МВЦ Медіфом, 2006. - 408 с.

6. Запорожан В. Н., Аряєв М.Л. ВІЛ-інфекція і СНІД.-2-ге вид.-К.: Здоров'я, 2004. - 636 с.

7. Кожемякин Л.А., Бондаренко В.Г.; Нестабильность генома и СПИД. Биохимия, 1992, - 57с.

8. М.Адлера. Азбука СПИДа: Пер. с англ./Под ред. - М.: Мир, 1991. -69с.

9. Симоноженко В.П., Москаленко В.Ф., Щербинська А.М. та ін. ВІЛ-інфекція/СНІД: Проблеми етиології, епідеміології та діагностики - К.: Поліграф - Експрес, 2004. - 159с.

10. Спиженко Ю.П, Кащук А.М. ВИЧ/СПИД-инфекция. 2002р, - 597с.

11. ВІЛ/СНІД: політика, профілактика, догляд: Методичний посібник до курсу., за ред. Т. Семигіної - К.: Києво-Могилянська академія, 2006. - 140 с.

12. Теорії походження ВІЛ [Електронний ресурс] //StopSNID - 2008 - Режим доступу: http://stopsnid.org.ua

13. Фещенко Ю.І., Мельник В.М., Турченко Л.В. ТБ/ВІЛ/СНІД: Модуль для навчання фахівців.-К.: Здоров'я, 2003. - 88 с.

14. Крижанська М.О., Подорожний Д.О. Методичні вказівки для лікарів-інтернів.-Л.: Avente, 2001. - 43 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • СНІД як синдром набутого імунодефіциту: поняття і особливості збудника, шляхи передачі ВІЛ-інфекції. Вірус імунодефіциту людини типу 2 (ВІЛ 2). Перспективні шляхи лікування, пошук противірусних препаратів, методи симптоматичної і патогенетичної терапії.

    реферат [25,6 K], добавлен 04.09.2009

  • СНІД - синдром набутого імунодефіциту - це кінцева стадія інфекційного захворювання, викликаного вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), який вражає спеціальні клітини крові (лімфоцити), які відповідають захист організму людини від різних мікробів і поступово

    реферат [5,6 K], добавлен 19.08.2005

  • Поняття вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Розлади центральної нервової системи та психіки людини при СНІД. Морфологічна основа психічних розладів. Психічні розлади при окремих інфекціях у людей, хворих на СНІД.

    реферат [19,8 K], добавлен 03.05.2010

  • Правда про синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Речовини, в яких міститься вірус імунодефіциту людини (ВІЛ): кров, молоко матері, піхвенні рідини, сперма. Шляхи передачі та умови, що підвищують вірогідність зараження. Моніторинг інфікованих в Україні.

    презентация [639,8 K], добавлен 02.02.2011

  • Проблеми розвитку ВІЛ-інфекції. Створення посібника для поширення інформації щодо лікування та профілактики синдрому набутого імунодефіциту. Контроль за безпекою щодо зараження СНІДом медичних працівників під час виконання ними професійних обов'язків.

    отчет по практике [29,9 K], добавлен 14.12.2010

  • Що таке вірус імунодефіциту людини та захворювання, яке він викликає - синдром набутого імунодефіциту. Зображення клітини людини, що викликає СНІД. Місце України у світі за рівнем поширення епідемії ВІЛ. Світові акції боротьби зі СНІД та ВІЛ інфекціями.

    презентация [350,9 K], добавлен 20.01.2011

  • СНІД як синдром набутого імунодефіциту, напрямки та проблеми його лікування, пошук шляхів та методів профілактики. Шляхи передачі даного вірусу: через кров, при статевих контактах, від інфікованої матері до дитини під час виношування та годування груддю.

    презентация [3,6 M], добавлен 30.01.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.