У дорослої людини утворюються слиновидільні, ковтальиі і дихальні умовні рефлекси 2-20 порядків на конкретні подразнення з безумовнорефлекторним харчовим підкріпленням. У людини можливе також утворення умовних рефлексів 2-5 порядків на словесні подразнення. Важливу роль у житті людини відіграють також різні умовні рефлекси на час. Оцінюючи часові параметри зовнішніх подразнень, суб'єкт підсвідомо зіставляє їх із внутрішшми еталонами, наприклад швидкістю (інтенсивністю) перебігу тих чи інших фізіологічних процесів.

Умовні рефлекси на прості подразнення (рухові, вегетативні) виробляються найшвидше у дітей і найповільніше у людей похилого віку. Це давно зауважив Арістотель: "Чому, коли ми старші, у нас сильніший розум, а кили молодші, то легше навчаємося?". Проте у дітей молодшого віку умовні рефлекси хоча й виробляються порівняно швидко, вони тривалий час залишаються нестійкими і важко автоматизуються.

На комплексні подразнення умовні рефлекси у людини утворюються майже з такою швидкістю, як і на прості сигнали, але найшвидше це відбувається у зрілому віці, причому дуже часто відразу в спеціалізованій формі (без фази генералізації). Після утворення умовного рефлексу на комплекс подразнень окремі компоненти комплексу втрачають своє сигнальне значення при ізольованому застосуванні, що свідчить про синтезування їх в єдине ціле.

Зовнішнє безумовне гальмування у людини (як і у тварин) виявляється негативною індукцією, яка виникає під час дії сторон ніх подразників. Проте чим старша людина, тим рідше виникає у неї зовнішнє гальмування під час дії сторонніх подразників, тим менша інтенсивність гальмівного процесу. У повсякденному житті людей досить часто відбувається позамежове гальування.

У людини також розрізняють чотири види внутрішнього гальмування (згасальне, диференціювальне, запізнювальне, умовне). Основні закономірності утворення й перебігу різних видів внутрішнього гальмування у людини такі самі, як і у тварин, проте у зв'язку з наявністю другої сигнальної системи розвиток гальмівного процесу часто відбувається у дві стадії: після короткочасного зростання збудливості внаслідок відміни підкріплення (перша фаза) починає розвиватися власне внутрішнє гальмування (друга фаза).

Таким чином, у людини і тварин існують подібні закономірності утворення і перебігу умовних рефлексів, що свідчить про наявність у них загальних механізмів індивідуального пристосування. Проте біологічний спосіб пристосування тварин настільки відрізняється від соціального способу життя людини, що можна припустити наявність у людини якихось особливих механізмів нервової діяльності, які зумовлюють її по ведінку.

4.2 Дві сигнальні системи людини

Згідно з уявленнями І.П. Павлова, особливістю мислення людини порівняно з твариною є те, що людина, на відміну від тварини, яка має лише одну, першу сигнальну систему, завдяки чому вона здатна за до помогою своїх органів чутгя безпосередньо сприймати подразнення довколишнього середовища, має ще й другу сигнальну систему.

Перша сигнальна система - це система рефлекторних реакцій на конкретні подразнення, чуттєве відображення образів дійсності, властива майже всім тваринам і людині, її утворюють як безумовні, так і умовні подразнення, які є сигналами безумовних подразнень.

Майже всі тварини спілкуються між собою, використовуючи для цього різні засоби: рухи, міміку, звуки, запахи тощо. Усі засоби є елементами первинної мови тварин і людини, якій властивий допонятійний рівень, тобто ця мова оперує відчуттями і уявленнями. У процесі життєдіяльності людина й антропоїди опановують вторинну мову, в якій з'являються поняття, абстракції, що не опосередковуються словом, - це рівень довербальних понять, що разом із первинною мовою утворює першу сигнальну систему.

Деякі свійські тварини здатні розуміти слова людини, виконуючи її команди. Більше того, дресировані папуги, шпаки та деякі інші птахи можуть вимовляти окремі слова і навіть речення, іноді досить влучно до ситуації. Проте це не є мова як елемент другої сигнальної системи. У таких випадках має місце типовий умовний рефлекс на звукове подразнення - команду, або ситуаційний умовний рефлекс, що реалізується відтворенням твариною певних звукових комбінацій відповідно до певної ситуації.

Дослідження психологів показали, що мавпи здатні оперувати найпростішими мовними структурами, використовуючи мову жестів глухонімих чи штучну "комп'ютерну" мову. Проте антропоїди не здатні до опанування граматично органі зованою мовою.

Друга сигнальна система - це властива тільки людині система узагальненого відображення дійсності у вигляді понять, що позначаються системою знаків або слів. До цієї системи належить мова і всі створені за допомогою слів позначення: лічба, ноти, математичні символи, мова жестів, звукова і письмова мова. Проте не зовсім ясно, чи всі умовні знаки можна розглядати як другосигнальні. Цілком імовірно, що критерієм для класифікації знаків має бути оцінка їхньої узагальнювальної здатності. Тому можна вважати, то друга сигнальна система - це система абстрактпо-символічних подразників.

І.П. Павлов писав: "Якщо наші відчуття і уявлення, що стосуються навколиш нього світу, є для нас перші сигнали дійсності , конкретні сигнали, то мова... є другі сигнали, сигнали сигналів. Вони є абстрагуванням від дійсності і допускають узагальнення, що і складає наше додаткове, спеціально людське мислення, яке становить спочатку загальнолюдський емпіризм, і нарешті, науку - знаряддя вищого орієнтування людини в навколишньому світі і в самій собі."

Дитина на першому році життя використовує виключно першу сигнальну систему. Слово для неї є лише умовним подразником, який поступово до трирічного віку перетворюється на поняття, інтегруючий сигнал, або "сигнал сигналів", за І.П. Павловим, і таким чином починає розвиватись друга сигнальна система. Проте частка слів, конкретних подразників, у дитини цього віку ще невисока, і її мислення за лишається переважно предметним, а не абстрактним.

Найважливішим і основним компонентом другої сигнальної системи є членороздільна мова, за допомогою якої людина може вийти за межі власної особистості: давати назви предметам, розмірковувати нро них, сприймати їх у контексті минулого і майбутнього, обмінюватись своїми думками. Мова людини складається зі звуків, організованих у певній послідовності, які створюються завдяки координованій функції спеціального мовпого апарату. Мова маніпулює словами. Поєднання слів регламентується правилами граматики, внаслідок чого вислови набувають певної структури, різної у різних мовах.

Слово для людини є замінником не лише простих подразнень, а й дуже складних їх комбінацій і взаємозв'язків. Тому система словесних подразнень є кількісно і якісно кращою за систему безпосередніх умовних сигналів. Крім того, процес розвитку другої сигнальної системи ще не завершений. Із розвитком наших знань будуть створюватись нові символи, за до помогою яких люди зможуть спрощено, лаконічно і дуже компактно передавати думки і знання. Широка комп'ютеризація, розвиток машинної графіки, методи без посереднього діалогу людини з ЕОМ створюють реальні передумови для якісних змін у стратегії використання знакових систем.

Завдяки наявності другої сигнальної системи створюються умови для абстрактного мислення, яке значно розширює при стосовні можливості людини. Людина отримує уявлення про зовнішній сніг, не маючи з ним безпосереднього контакту. Це є основою всієї системи освіти. За допомогою слів людина може отримувати уявлений про минулі події або прогнозу вати майбутнє.

І.П. Павлов вважав, що залежно від співвідношень між сигнальними системами можна виділити три типи людей: художній, розумовий і середній.

У представників художнього типу дещо переважає перша сигнальна система над другою, для них більш характерне конкретне, образно-чуттєве мислення. Хворобливе переважання першої сигнальної системи над другою властиве особам істеричного складу.

Представникам розумового типу при таманне деяке переважання другої сигнальної системи над першою, яскраво виявлене абстрактно-логічне мислення, намагання детально аналізувати дійсність. Хворобливе переважання другої сигнальної системи над першою є однією з причин психастенії. Що стосується представників середнього типу, то у них обидві системи функціонують цілком злагоджено, забезпечуючи рівновагу образно-чуттєвого і абстрактио-логічного мислення. До середнього типу належить більшість людей. Дослідження мозку людей, у яких виникли порушення мови, виявило ушкодження внаслідок крововиливів чи травм певних ділянок кори великого мозку - центрів мови (мал. 2) їх два, вони знаходяться у 95 % людей у лівій півкулі великого мозку, в асоціативних полях кори поблизу відповідних центрів.

Мал. 2 - Центри мови: А - чутливий (сенсорний) центр Верніке; Р - руховий (моторний) центр Брока

У корі заднього відділу нижньої лобо вої звивини, поблизу центрів лицевої мускулатури знаходиться центр Брока - руховий центр мови, зруйнування якого супроводжується погіршенням чи втратою здатності до мовлення - так звана моторна афазія. Люди з ушкодженим мовним центром Брока розуміють звернену до них мову, але не можуть відповісти на неї або ж вимовляють лише окремі слова. У них, як правило, втрачена здатність до написання слів - аграфія. Розуміння мови і відповідь на неї формуються у центрі Верніке, розміщеному в корі задньої частини верхньої скроневої звивини. Його ушкодження призводить до втрати людиною здатності розуміти усну чи письмову мову - слухова (зорова) чутлива (сенсорна) афазія.

Представлена на мал. 2 схема ілюструє принципи функціонування центрів мови. Чутливий (сенсорний) центр (центр Верніке - А) отримує слухову інформацію (усну мову) через вухо, слуховий нерв (а1) провідні шляхи (а2), підкіркові структури та кірковий слуховий центр у корі скроневої частки (в) великого мозку. Цей самий центр А сприймає і аналізує письмову мову: сигнали від ока через відповідні шляхи о\ о2 надходять до зорового центру, розміщеного в корі потиличної ділянки, звідти - до зорового центру О в кутовій звивині, де здійснюється аналіз літер, слів, знаків та їх розпізнавання. Далі інформація надхо дить до центру Верніке А, в якому відбувається осмислення слів і речень. Створені на основі усної й письмової мов поняття формуються і зберігаються у вищих чут ливих центрах лобових часток великого мозку (Ј). Там само формуються усні й письмові відповіді, які реалізуються через руховий центр Брока (Р). Від нього збудження через руховий проекційний цент р та ефекторні канали р\ р2 надходить до м'язів мовного апарату (губи, язик, гортань тощо), а через інший руховий центр кори (центр писання Н), відповідні рухові нейрони спинного мозку і низхідні шляхи до м'язів руки.

Центр Верніке вважають первинним центром мови. Видалення його за медичними показаннями призводить до значно більших і триваліших порушень мовної функції, ніж видалення центру Брока.

4.3 Функціональна асиметрія великого мозку

Функціональна асиметрія півкуль великого мозку (латералізація функцій) полягає у досить чіткому розподілі функцій між півкулями. У більшості хребетних тварин структура півкуль практично є ідентичною. Проте у багатьох ссавців права півкуля пов'язана з аналізом конкрет них просторових чинників середовища, а ліва - обробляє сигнали, виходячи з їхніх відносних ознак. Асиметрія функцій є індивідуальною, значною мірою зумовленою навчанням, залежить від складності завдання, умов його здійснення і ступеня тренованості. Інакше кажучи, у тварин не своєрідна "лотерея асиметрії", яка залежить від реальних обставин. У людини ж право- чи ліворукість (домінуюча відповідно ліва чи права півкуля) є незмінною ознакою протягом усього життя.

Отже, функціональна асиметрія півкуль великого мозку виникла у процесі еволюції дуже давно, успадкована людиною від її предків як необхідна передумова для розвитку трудової діяльності і членороздільної мови.

Функціональну асиметрію півкуль великого мозку людини вивчали у хворих з мозковими травмами і з ураженням (перегином) мозолистого тіла, де проходить основна маса волокон, які з'єднують обид ві півкулі. Систематичні дослідження функціональних особливостей мозку таких людей показали, що доміную чаліва півкуля мозку у праворуких осіб бере участь у здійсненні абстрактно-логічпого, а права - чуттєво-образного мислення.

У людини ліва півкуля забезпечує членороздільну мову, писання й читання. Аналізуючи її синтезуючи словесні сигнали, вона спирається на граматичну структуру мови, тобто ліва нівкуля є апаратом абстрактно-логічного мислення. Проте без участі правої півкулі розумовий процес втра чає сенс, оскільки значення слів аналізується у правій півкулі, яка відає інтонаційними (просодичними) компонентами мови, що обмежує надлишковість словесного потоку і надає мові конкретного значення.

Спостереження за людьми з "розщепленим мозком" (з ураженням мозолистого тіла) показали, що права півкуля здатна сприймати й розрізняти окремі слова і "розуміти" основні логічні зв'язки між ними, але без їх усвідомлення. Водночас функцією лівої півкулі у діяльності другої сигнальної системи є не лише аналіз звукової оболонки слова, а й значення інформації, що надходить. У лівій півкулі міститься генетично запрограмована здатність людини працювати з абстрактними знаковими символами, причому важливим є сам принцип використання знаків, а не спосіб їх кодування.

Якщо ліва півкуля здійснює розумові операції па підставі абстрагуючої та узагальнювальної функції мови за допомогою мовних сигналів (знаків, позбавлених конкретного змісту), то права півкуля оперує образами й символами, які зберігають ознаки подібності з реальними об'єктами: малюнки, іконографічні знаки, ієрогліфи, піктограми, ідеограми тощо, які несуть інформацію, зрозумілу для людей незалежно від мови спілкування.

Отже, образи й піктографічні символи можна вважати елементами специфічної мови правої півкулі. Права півкуля філогенетично давніша, вона має відношення до архаїчних, реліктових форм мислення, які грунтуються на наочних уявленнях, образах і символах, домовиих засобах передавання інформації. Цій півкулі більш притаманний аналоговий спосіб переробки інформації. Ліва ж півкуля обробляє інформацію дискретно, аналітично, тобто нагадує принцип роботи персональ них комп'ютерів.

Незважаючи на певний розподіл функцій і складні взаємозв'язки, обидві півкулі функціонують узгоджено: з одного боку, вони активно співпрацюють, доповнюючи одна одну, а з другого - кожна півкуля дещо пригнічує діяльність іншої, що чітко ниявляється після блокування однієї з півкуль. Нормальна психічна діяльність людини зумовлюється роботою обох півкуль, поєднанням образного і абстрактного мислення, що забезпечує всебічне охоплення явищ навколишнього світу.

4.4 Нейрофізіологічні основи психічної діяльності людини

Велике значення для розуміння нейрофізіологічних основ психічної діяльності людини має аналіз електричної активності мозку. З цією метою найчастіше реєструють сумарну електроенцефстограму (ЕЕГ) або її окремі ритми. Аналізуючи ЕЕГ, враховують частоту, амплітуду і тривалість окремих ритмів. Так, у здорової дорослої людини при заплющених очах реєструється основний альфа-ритм (8-13 Гц), який особливо виражений у потиличній ділянці. Це синхронізована ЕЕГ. При розплющених очах чи під час розумової діяльності аль фаритм зникає (або гальмується) і замість нього з'являється бетаритм (14-30 Гц). Це десинхронізована ЕЕГ. Існують також інші, повільніші високоамплітудні ритми ЕЕГ, наприклад тетаритм (4-7 Гц) і дельта-ритм (0,5-3,5 Гц).

Основні параметри ЕЕГ, особливо альфаритм, мають чіткі індивідуальні ознаки, що дає змогу віднести кожну людину до певного типу за характерними особли востями її ЕЕГ. Залежно від реакції деп ресії альфаритму на світлові подразнення виділяють три групи людей (Г. Уолтер): 1) М-тип - альфа-ритму майже немає як при заплющених, так і розплющених очах (процес мислення у таких людей здійснюється переважно у вигляді яскравих зорових образів): 2) Р-тип - альфа-ритм дуже стійкий і не блокується психічним зусиллям (у таких людей слухова, дотикова чи пронріоцентивпа чутливість (кінестезія) переважає над зоровою); 3) Н-тип - альфаритм чітко виявлений, помітно блокується світловим подразненням і активною роботою мозку. До третього типу належить більшість людей.

Окремі ритми ЕЕГ пов'язані з проявом різних видів психічної діяльності. Так, появу чи підвищення тета-ритму пов'язують з емоційним станом суб'єкта, зокрема з від чуттям задоволення чи болю. Особливо виразішм є тета-ритм у людей з агресивною поведінкою. Активізація мозку під час інтелектуальної діяльності найчастіше вияв ляється зниженням альфа- і тета-ритмів.

Існує досить тверде переконання, що розумова діяльність пов'язана з високо частотною електричною активністю мозку (бета- і гамма-рнтмами). Проте під час розумового напруження у корі лобових часток з'являються також низькочастотні ритми, зокрема тета- і дельта-ритми. Отже, психічна діяльність людини реалізується мозком у цілому за участю основних ритмів ЕЕГ, хоча різні відділи мозку функ ціонують диференційовано.

Численними дослідженнями Н.П. Бехтеревої та її співробітників встановлено, що під час розумової діяльності відбувається перебудова структури імпульсного потоку, причому в корі активується не значна частина загальної кількості нейропних популяцій, а в підкіркових структурах реєструються переважно реакції активаційного типу. Показано також, що у різних людей організація нейронного забезпечення однакових видів мозкової діяльності може бути різною.

Ініціація конкретного новедінкового акту є лише останнім етапом діяльності мозку. На першому етапі виникає підвищення рівня активації мозку, другий етап полягає в обробленні мозком внутрішньої і зовнішньої інформації, основною метою чого є реалізація третього етапу - поведінкової реакції. Фізіологічна активація пов'яза на зі збудженням сітчастого утвору, певних структур таламуса і лімбічної системи мозку.

Індивідуальний рівень активації мозку багато в чому визначає ефективність розумової діяльності людини, що пов'язано також з показниками сили нервової системи (за збудженням), функціональною рухливістю нервових процесів, працездатністю головного мозку і рівнем інтелектуального розвитку.

Електрофізіологічні дослідження показали, що у тих осіб, які обирають стереотипний спосіб вирішення завдання, зростає активація більшості ділянок лівої півкулі, а втих, хто обрав нестандартний, творчий спосіб, - правої півкулі.

РОЗДІЛ 5. ПАТОФІЗІОЛОГІЯ ЛЮДИНИ

Патоломгія (грец. рбиьт - страждання, біль, хвороба; та грец. льгпт - вивчення) - відхилення від нормального стану або процесу розвитку. Патологія досліджує процеси відхилення від норми, процеси, які порушують гомеостаз, хвороби, дисфункції.

Термін використовувався з давніх часів та відображав суб'єктивні переживання (відчуття) людини, що зносила будь-які страждання.

У ХVІ - поч. ХІХ ст. відбувалося накопичення анатомічних та фізіологічних відомостей та тривали клініко-анатомічні кореляції. З медичного знання першою відокремилася патологічна анатомія, а в середині ХІХ ст. народилася ескпериментальна патологія, тоді патологія стала спеціальністю багатьох лікарів, морфологів, біологів та хіміків.

Перші наукові товариства патологів були організовані у Нью-Йорку (1844) та Лондоні (1846). У 1909 створене Товариство патологів у Петербурзі. Російське товариство патологів засноване у 1922; 1-й Всеросійський з'їзд патологів відбувся в 1923 у Петрограді, 1-й Всесоюзний з'їзд - у Києві в 1927.

Основні міжнародні організації патологів:

- Міжнародний союз патологів та клінічних лаборантів (з 1947),

- Міжнародна рада товариств патологів (з 1950),

- Міжнародна академія Патології (з 1955),

- Європейське товариство Патології (з 1954);

- з 1948 вони проводять міжнародні конгреси патологів.

Найстаріший журнал з проблем патології - "Virchov's Archiv fur pathologische Anatomie und Physiologie und fьr klinische Medizin" (з 1847). У СРСР основні періодичні видання, що освітлювали проблеми патології: "Архив патології" (з 1935), "Патологічна фізіологія та експериментальна терапія" (з 1957), "Бюлетень експериментальної біології та медицини" (з 1936).

Патологія має зв'язок з іншими науками, з яких формувалася медицина: анатомією, фізіологією, ембріологією, біохімією, мікробіологією, імунологією і т.д. Вона синтезує та звіряє дані, отримані з цих дисциплін, із клінічною практикою. Вони також мають спільні методи досліджень, що доповнюють одне одного.

Найважливіші проблеми сучасної патології:

- загальне вчення про хвороби;

- реактивність організму;

- патологія проникності біологічних мембран та мікроциркуляції;

- механізми порушення та відновлення життєво важливих функцій;

- механізми адаптації та ін.

Перспективи успішного вивчення цих проблем пов'язані з високим методичним та технічним рівнем досліджень (зіставлення даних експерименту з патоморфологічними та клінічними даними, застосування методів гісто- та цитохімії, електронної мікроскопії, рентгеноструктурного аналізу, ауторадіографії, спеціальних видів мікрофотографії та кінознімання - сверхшвидкісної, сповільненої, лазерної техніки та ін.), що дозволяє вивчати початкові стадії, ультраструктуру та генетичні основи патологічних процесів та сприяє розвитку нового розділу - молекулярної патології.

5.1 Патологія вищої нервової діяльності

І.П. Павлов помітив, що в деяких екстремальних ситуаціях у піддослідних тварин розвивались порушення вищої нервової діяльності, які дуже нагадували невроз у людини. В лабораторії було відтворено такий експериментальний невроз, вивчено його перебіг і механізми. Це дало змогу підійти до розкриття механізмів деяких психічних захворювань людини.

Патологічні зміни психічної діяльності у людини, а також вищої нервової діяль ності у тварин виявляються у формі неврозу і психозу.

Невроз - це оборотний функціональний розлад вищої нервової діяльності, зумовлений неузгодженням кірково-нідкіркових чи міжпівкульних взаємодій. Експерименти І.П. Павлова на тваринах показали, що існують три основні причини розвитку функціонального неврозу: перенапруження процесів збудження чи гальмування або їхньої рухливості.

Перенапруження процесу збудження відбувається внаслідок дії надмірних подразників: під час сильного хвилювання, внаслідок життєвих неприємностей, а також унаслідок систематичного перевтомлення. Перенапруження гальмівного процесу спричинюють тривалі гальмівні подразнення, дуже топкі диференціювання, постійні заборони й вимушені обмеження. А перенапруження рухливості нервових процесів виникає внаслідок зменшення часового інтервалу між позитивними і негативними подразненнями чи в разі одночасного засто сування їх, раптової зміни міцного життєвого стереотипу, звичок і нахилів, під час конфліктних ситуацій між палким бажанням і неможливістю його задоволення.

У людини розрізняють кілька форм неврозу, серед яких найтииовішими є неврастенія, невроз нав'язливих станів, істерія, психастенія. Неврастенія виявляється насамперед підвищеною збудливістю і втомлюваністю. Невроз нав'язливих станів спостерігається у вигляді нав'язливих споминів про сумні, неприємні події, пов'язані з соромом, як безпричинний страх перед жахливими подіями чи щодо стану свого здоров'я, а також у вигляді нав'язливих дій і постійної перевірки власних вчинків.

Для істерії характерне переважання функції підкіркових структур і загальна слабкість кори, що виявляється підвищеною чутливістю щодо зовнішніх подразнень, яскравою емоційністю власних переживань, схильністю до надмірного фантазування, підвищеною здатністю до навіювання і самонавіювання.

Психастенія викликається хворобливим переважанням функції кори порівняно з підкірковими структурами, що виявляється беземоційним сприйманням зовнішніх подразнень, постійними сумнівами щодо правильності власних вчинків чи міркувань, втратою відчуття реальності.

Психоз. Особливу групу патологічних змін психічної діяльності людини становить психоз - глибоке порушення свідомості й різкі зміни поведінки, які виявляються розладами пізнавальної, емоційної та вольової діяльності. Причини виникнення і роз витку психозу в багатьох випадках залишаються до кінця не з'ясованими. Встановлено зв'язок деяких нервових і психічних хвороб зі специфічними порушеннями синапсихічних механізмів проведення збудженя. Наприклад, шизофренія пов'язана з підвищеною активністю дофамінергічної системи мозку. Деякі форми психозу зу мовлені зниженням вмісту серотоніну в тканині мозку або синтезом ендогенних компонентів, які пригнічують дію серотоніну.

Вищий рівень психічної активності людини, що забезпечує її цілеспрямовану поведінку, називають свідомістю. Це специфічна людська форма відображення дійсності. Основними ознаками свідомості є здатність до абстрактного мислення та членороздільної мови як способу мислення, до прогнозування у будь-яких видах поведінки, наявність ідеалів, морально-естетичних цінностей тощо. Отже, свідомість - це безперервне усвідомлення себе в довколишньому світі, відчуття самого себе і зовнішнього світу з безперервною емоційною та інтелектуальною оцінкою самого себе і довкілля і, як наслідок цього, поява бажань і мотивації поведінки з позиції свободи волі. Крім того, наявність свідомості визначає адекватну поведінку, що виявляється різноманітною ефективною діяльністю (рухові реакції, мовлення тощо).

Отже, у свідомості є ніби дві форми ви явлення: ментальна, яка має суб'єктивну й об'єктивну сторони, і зовнішня, що складається з ефекторних проявів. Таке розуміння свідомості передбачає цілий спектр рівнів свідомості: від елементарних її форм, що забезпечують виділення індивіда із середовища (первинне самовідчуття), до вищих, які дають можливість орієнтуватися не тільки у реальному оточенні, а й у абстрактних моделях світу.

Висновок

Фізіологія людини - галузь науки, яка вивчає механізми і закономірності всіх проявів життєдіяльності організму, його органів, тканин, клітин та сублітинних утворень, використовуючи для вивчення й пояснення цих проявів методи й поняття фізики, хімії, математики й кібернетики.

Фізіологія вивчає також закономірності взаємодії живих організмів із навколишнім середовищем, їх поведінки в різних умовах існування, а також на різних стадіях росту й розвитку, походження й розвиток фізіологічних процесів під час еволюційного та індивідуального розвитку.

Знання закономірностей перебігу фізіологічних процесів дає змогу передбачати їх зміни за різних умов життєдіяльності та відкриває можливість втручатися в перебіг фізіологічних процесів у бажаному напрямку. Тим самим фізіологія є теоретичною основою медицини, ветеринарії та психології.

Основні напрямки досліджень:

- Загальна фізіологія вивчає основні закономірності всієї живої матерії на молекулярному та клітинному рівнях, її реакції на вплив зовнішнього середовища, специфічні особливості, що відрізняють живі об'єкти від неживої природи.

- Фізіологія вищої нервової діяльності вивчає закономірності функціонування вищих відділів центральної нервової системи (кори великих півкуль головного мозку і найближчої підгірки), які забезпечують акти поведінки тварин і людини та взаємодію їх із зовнішнім середовищем і становлять матеріальні основи відчуття, сприймання, мислення, пам'яті.

- Нейрофізіологія вивчає функції нервової системи, розкриває структурно-функціональну організацію різних відділів нервової системи, центральні механізми регуляції функцій організму, з'ясовує основні принципи кодування й передачі сигналів від рецепторів до центральної нервової системи, оброблення інформації на різних рівнях цієї системи та загальних закономірностей перебігу нервових процесів.

Список використаних джерел

1. Воробьева Е.А. Анатомия и физиология. - М.: Медицина, 1998.

2. Гальперин С.И. Физиология человека и животных. - М.: Высшая школа, 2002.

3. Дудель Й., Рюэгг Й., Шмидт Р. Физиология человека: 3 т. / Под ред. Шмидта Р. и Тевса Г. - М.: Мир, 1996.

4. Нормальна фізіологія. / За ред. В.І.Філімонова. - К.: Здоров`я, 1994.

5. Старушенко Л.І. Анатомія і фізіологія людини: Навч. посібник. - К. Вища школа, 1992.

6. Сушенко А.К. Анатомія і фізіологія людини: Навч. посібник. - К. Вища школа, 2002.

7. Физиология человека и животных: 2 т. / Коган А.Б. и др. - М.: Высшая школа, 1999.

8. Физиология центральной нервной системы: Учебное пособие / Т.В. Алейникова, В.Н. Думбай, Г.А. Кураїв. [Г.Л. Фельдман]. - Ростов н/Д: Феникс, 2000.

9. Фізіологія людини. / За ред. В.І. Філімонова. - К.: Здоров`я, 2003.

10. Фізіологія людини. / За ред. П.І. Кравченко - К.: Освіта, 2001.

11. Фізіологія людини і тварини. Підручник. / За ред. П.І. Кравченко. К.: Здоров`я, 2006.

12. Фізіологія людини і тварини. Підручник. / За редакцією Остапенко М.А. / К.: Здоров`я, 1994.