Історія села Соболівка на Поділлі

Дослідження історії села з використанням архівних матеріалів та робіт науковців та сучасних видань від заснування і до кінця радянського періоду, висвітлення даних про видатні постаті подільського села. Політичне, економічне та соціальне становище села.

Рубрика Краеведение и этнография
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 06.11.2010
Размер файла 76,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

За ініціативою Гітіса С.С. був створений в м. Тулі науково - дослідницький і проектний інститут мономерів. В цей інститут у вересні 1966 р. разом з групою науковців переїхав в м. Тула.

Тут Гітіс С.С. очолив відділ синтезу мономерів для термостійких полімерів. З листопада 1967 р. по березень 1973 р. працював заступником директора по науковій частині цього інституту. По співробітництву був запрошений до педінститут на посаду професора. У 1967 р. ним була захищена дисертація на здобуття вченого ступеня доктора хімічних наук. В цьому ж році ВАК присвоїв звання професора.

В березні 1973 р. був вибраний зав. кафедрою хімії педінституту, де пропрацював до травня 1988 р., а з травня професором і науковим керівником галузевої лабораторії по синтезу початкових продуктів для термостійких і високоміцних полімерів. Надалі інститут був переведений в педагогічний університет.

Проф. Гітіс С.С. є фахівцем в області теоретичної органічної хімії. Він є ініціатором розвитку в наший країні важливих робіт в області «активированного нуклеофильного замещения в ароматическом ряду». Ним отримані значні результати по механізму реакцій «нуклеофильного замещения полинитросоединений», які не тільки сприяли практичному використанню цього класу з'єднань, але і являлись крупним внеском в рішення складної задачі органічній хімії - встановленню зв'язку між будовою і реакційною здатністю органічних сполук.

С.С. Гітіс автор понад 420 наукових робіт, зокрема монографічних і оглядових: "Мономерьі для синтетических волокон" ч.І, II и III; "Терефталевая кислота"; "Сигма-комплексьі в синтезе и анализе", а також 127 авторських свідоцтв і патентів.

Проф. Гітіс С.С. є висококваліфікованим викладачем вищої школи. Ним розроблені ряд ВУЗІВСЬКИХ курсів, такі як "Строение и реакционная способность органических соединений", "Химия ВМС", "Органический синтез" та ін.

Очолювана з 1973 р. по 1988 р. проф. Гітісом С.С. кафедра хімії ТГПІ була однією із зразкових кафедр інституту, оснащеною сучасними науковими і учбовими устаткуванням і приладами. В даний час він професор кафедри хімії. Створена за ініціативою Гітіса С.С. галузева науково-дослідна лабораторія початкових продуктів для полімерних мембранних матеріалів МХП СССР дозволяє привертати студентів до виконання наукової роботи, поставити на належний рівень весь учбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливість поглибити знання студентів і здійснити підготовку вчителя середньої школи на сучасному рівні.

Проф. Гітіс С.С. автор підручника "Практикум по органической и биологической химии" для педвузів. Ряд наукових розробок Гітіса С.С. включені в підручники і монографії. Велика увага приділяється ним при підготовці висококваліфікованих кадрів: під його керівництвом підготовлено і захищено понад 40 кандидатських і 7 докторських дисертацій.

Для Гітіса С.С. характерна практична реалізація наукових розробок в найважливіших галузях народного господарства СРСР. Так за його участю і під його керівництвом створений напрям синтезу мономерів ароматичного ряду для отримання синтетичних волокон і інших полімерних матеріалів.

Розроблені за участю С.С.Гітіса процеси упроваджені на 12 хімічних підприємствах країни.

Проф. Гітіс С.С. нагороджений знаком "Винахідник СРСР".

Науково - практична діяльність С.С.Гітіса була відмічена чотирма дипломами Центрального і обласного правління ВХО ім. Д.И.Менделєєва і двох медалей ВДНХ СРСР. За розробку, проектування і будівництво комплексу освідчено - промислового виробу "Мягчитель-2" в Чебоксарському ПО "Химпром" професор Гітіс С.С. в 1982 р. удостоєний Премії ради Міністрів СРСР.

У 1996 р. вибраний академіком Російської академії природних наук, а також головою Тульського регіонального відділення.

С.С.Гітісом виконується велика науково-організаційна робота. Він був одним з ініціаторів створення Всесоюзного науково - дослідницького і проектного інституту мономерів (ВН1П1М), де протягом ряду років був заступником директора по науковій роботі.

Наукова тематика інституту по хімії і технології отримання ароматичних діамінів, дикислот і їх дихлорангідридів. створювана при його активній участі і керівництві, надалі була реалізована в досвідчено- * промислове і промислове виробництво.

С.С.Гітіс був членом наукової ради "Полімерні матеріали в народному господарстві при Держкомітеті Ради Міністрів СРСР" і є членом секції мономерів в радому з теплостійких полімерних матеріалів АН СРСР. Гітіс С.С Автобіографія. - 2007. - С. 1-3;

Активну участь брав С.С.Гітіс в постановці і організації науково-методичної роботи в педвузах країни, був членом президії Ради з організації і координації науково-дослідницької роботи в педагогічних вузах МГІ РРФСР, членом вченої комісії з хімії Міністерства освіти РРФСР і членом науково - методичної Ради з органічної і біологічної хімії Міністерства освіти СРСР. Проф. Гітіс С.С. був членом Навчально-методичної Ради за фахом хімія УМО Держкомітету з народної освіти СРСР, також член вченої спеціалізованої ради Тульського політехнічного інституту за фахом 05.03.04.

С.С. Гітіс був головою науково-методичної ради з хімічних наук обласного суспільства "Знание", членом пленуму обласного правління ВХО ім. Д.И. Менделєєва. С.С. Гітіс учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами: "Отечественной войны второй степени", "Трудового Красного Знамени". "Почета" та 16-и медалями.

Гітіса Семена Семеновича характеризує велика відповідальність за поручені справи, сумлінність у виконанні будь-якої роботи. Він нагороджений знаками "Отличник химической промьішленности", "Отличник народного просвешения", "Отличник просвещения СССР", "За отлччньїе успехи", знаком ГДР "Научно-техническое содружество 1951-1971г.г.", двічі бронзовою медаллю ВДНХ, тричі знаком "Победителю социалистического соревнования» знаком Всесоюзного суспільства "Знание" "За активную работу".

Далі приділимо увагу невтомному досліднику рідного краю Івану Карповичу Фурдику. Скільки у нього книг ніхто не рахував. Як він каже: "Це для мене значення не має. Скільки - не цікавить, цікавить, які вони".

Кілька тисяч томів нараховує його бібліотека - справжня заздрість для шанувальників друкованого слова. Комплекти дореволюційних і радянських енциклопедій, зокрема, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр., Біографічна бібліотека Ф. Павленка „Життя видатних людей" - 200 біографій, видання 1890 - 1910 рр., "Боль-шая знциклопедия" у 22 томах, видання 1900-1909 рр. Підручники, по яких вчився батько, збірники афо ри з м і в, літе р ату ра для бібліофілів, книги про Велику Вітчизняну війну, багатотомна серія української літератури, Шевченкіана тощо. Довідники, і мемуари, мєдицина, книги про книги, повна серія "Жизнь замечательных людей", повні зібрання класиків, комплекти журналів, підшивки газет. До речі, є підшивки районної газети та багатотиражки "Суворовець" за багато десятків років. Панчук Н.Незрадливий книголюб // Погляд. - 2006. - 5-11 жовтня. - С. 13;

А які книги - те потрібно бачити! Їм нема ціни. Від підлоги до стелі - стелажі, заповнені літературою. Час не залишив на них свій відбиток, хоч книгам є по сто і більше років. Чимало томів у власноруч виготовленій суперобкладинці. Це також одне із захоплень книголюба.

Багато в бібліотеці є й мікрокопій із рідкісних книг, які замовляв у бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще й свою "біографію", історію, чимало з дарчими автографами. Зокрема, Олени Ржевської, Володимира Лідіна, Іллі Еренбурга. Микити Годованця та багатьох інших, з якими підтримував дружні зв'язки, листувався, з відомою письменницею Оленою Ржевською познайомився у Москві після того, як вийшла у світ її книга "Берлин, май 1945", яку видали на всіх мовах світу. У Москві навіть Олена Мойсєївна не змогла придбати її - з такою швидкістю розкупили читачі. Мала тільки авторський екземпляр. Іван Карпович надіслав їй, куплену у Києві, за що письменниця щиро подякувала: "Большое спасибо за то, что Вьі подарили мою книгу", Щиро пишається тим, що має рідкісний екземпляр - заздрість для справжніх бібліофілів - « Похвала книги», видання 1917 року. Коли про це дізнався Істинний інтелігент, справжній ерудит ще того, дореволюційного гарту, Володимир Лідій, здивовано сказав; "Як у Вас, на такій глибокій периферії, є така, рідкісна книга?!" І вілл а в належне ерудиції справжнього книголюба своєю дружбою. Ввів в елітний книжковий магазин у Москві, котрий обслуговував лише письменників, допоміг придбати рідкісний енцикло-педичний словник Павленка, інші цінні книги,

Пам'ятна для нього зустріч із відомим письменником, творчістю котрого захоплювалось і захоплюється не одне покоління - Іллею Еренбургом. Під час війни до солдатів в окопи рідко приносили пошту, Газети, після того, як їх прочи гали, використовували на самокрутки. А от статті Іллі Ерєнбурга зачитували, як кажуть, до дірок - передавали з рук у руки. До речі, в І. Фурдика до цього часу вони зберігаються в домашньому архіві. "Вони мали величезний вплив на нас, - говорить він, - прочитаєш - і відразу б кидався на ворога, ні перед чим не зупиняючись, така була ненависть до фашистів". Дуже тяжка на фронті солдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що під час Нюрнберзького процесу злочинці весь час дивилися на нього таким великим був його авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: "Люди, годьі, жизнь", не втримався, зателефонував Іллі Григоровичу. Відрекомендувався, що з Вінниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв».

Набрався сміливості і сказав, що ніде не може купити книги. Здивуванню не було меж, коли той запросив у гості. Двері відчинив сам: високий, широкоплечий, із щирою привітною посмішкою. Запросив у кабінет на розмову. Вразила багатюща бібліотека з книгами на різних мовах світу. Не втримався і запитав, чи володіє ними. У відповідь почув: "Предстаньте себе, я долго жил в Европе".

Не вірилося, що це - проста, земна людина, яку на фронті обожнювали.

Взагалі, доля подарувала багато зустрічей не просто з цікавими людьми, а й видатними. Серед них - співробітник Академії Наук СРСР Ю. Ліхтенштейн, колишній працівник ЦК КПРС О. Алєксандров, редактор "Альманаха библиофилов" Є. Осєров, письменники І.Стаднюк, І.Безуглий, доктор хімічних наук, професор С.Гітіс, доктор медичних наук, професор А.Бабур та інші.

Звідки у потомственного селянського сина така непідкупна щира любов до художнього слова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапля роси, що відбиває світ.

Любов до книги обом дітям - Івану і Катерині - з дитинства прищепив^ батько, Карно Григорович. Йому, ще підліткові, вирізнивши серед інших хлопчаків за допитливість, подарувала кілька книг панянка Домбровсь-ка - майбутня письменниця Галина Журба, яку через століття відкрив для земляків його син.

Скільки себе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується "Кобзар" і.Шевченка, переплетений руками батька - настільна книга. По ній і навчався читати і писати ще в ранньому віці.

Мама, Єлисавета Мартинівна, садила маленького сина на припічку, де блимав каганець, займаючись нехитрою жіночою роботою, слухала, як читав син Шевченкові вірші.

Дочитувались до того, що обоє плакали над долею Катерини.

До революції у Соболівці була палітурна майстерня, якою володів місцевий єврей. В ній працював Карпо Григорович. Пізніше навчив цього ремесла і сина. Взагалі між ними були не просто міцні родинні стосунки, а й духовні. Батько - прекрасний оповідач, вмів зацікавити своїми розповідями будь-кого. Брав участь у війні 1914 року, служив у Петрограді. Волею долі зустрічав і слухав виступ Леніна разом з односельчанином Пантелеймоном Дудні-ченком на Фінському вокзалі. А пізніше, коли цар Микола І зрікся престолу, дивився, як той ріже дрова, дивувався з цього.

Був у селі визнаним бджолярем, столяром, хліборобом, слюсарем, зброярем - вмів ремонтувати зброю, книголюбом.. Ніхто на всю округу не вмів майструвати таких прядок як він. Прожив 97 років. Якось приніс з базару лікарську сумку з інструментами, яку на щось виміняв. Вона й досі зберігається в родині. Це дало поштовх до вибору професії медика юному Івану Фурдику. Фурдик І. Автобіографія. - 2007. - С.1-7;

Закінчивши медучилище, у перших лавах призваний на початку війні в діючу армію. Був, як мовиться, в самому пеклі її -на передовій. Доля подарувала найдорожче - життя, хоч і не раз випробовувала. Після поранення ~ знову були фронтові будні. Впродовж усього життя щиро дякує їй за ту особливу прихильність своїм багатющим таланом, багатством багатогранної душі, що випромінює тепло і добро. Це не просто неординарна особистість, а феномен людини, яка залишила глибокий слід на землі, увіковічнила історію рідного краю, відкрила імена своїх земляків. Одним словом * справжній мудрець. Все життя працював фельдшером невідкладної медичної допомоги у Соболівській дільничній лікарні. Не просто сумлінно ставився до своїх обов'язків, а по-справжньому був відданий улюбленій справі, 43 роки віддавши медицині.

Але десь на дні його серця ще в юності зародилась велика любов ще й до краєзнавства. Всі свої короткі відпустки проводив у архівах, і бібліотеках Москви, Києва, Ленінграда, Вінниці, записував спогади старожилів. По крихтах збирав історію Со-болівки, вивчав історичні документи про рідне село. Співавтор документального нарису про рідне село у книзі „Історія міст і сіл. Вінницька область". Він є не тільки ініціатором, а й творцем музею села та музею місцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ - аж не віриться, що їх здійснила одна людина. Скільки для цього потрібно мати запалу в душі, прагнення жити і творити для людей, зробити історію ближчою для них, доступнішою, зрозумілішою.

Як батька, доля його також щедро обдарувала талантами. І воно й не дивно, бо сильна своєрідна аура родинного обійстя, де 80 літ тому благословилась на світ добра людина і засвітилось яскравою зорею життя. Не одне покоління Фурдиків топтало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батьківську. І вона - як оберіг для нього, найкращий спогад. За всім завжди бачиться праця матері и батька, їхня мудрість, своєрідний зв'язок між поколіннями захисток і прихисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской: их нет. но с благо-дарностию: были". Від батька до сина. // Бджоляр. - 2004. - №6. - С. 18;

Більше сотні літ тому юний Карпо Фурдик змайстрував приклад для рушниці одному пасічнику. За це той подарував дві бджолосім'ї. А тут якраз - армія. Мама дві зими тримала їх в хаті, бо не знала, що з ними робити, Біля батьківських І вуликів порається нині Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагне нею оволодіти. Кілька років тому громада села, віддаючи данину його мудрості, врівноваженості, справедливості й авторитету, попросила очолити раду старійшин Соболівки і цим визнанням, мабуть, сказано все.

Розповімо ще про видатну поетесу Галину Маврикіївну Журбу, яка народилася на хуторі Олександрії, поблизу села Соболівка Гайсинського повіту, тепер Теплицького району. Походила із шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закутку родинного вогнища якого жевріли генетично-козацькі жарини. Саме від батька Галина вперше почула прихильне, шанобливе: «Україна, Шевченко».

Спілкування із селянським довкіллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українських письменників збудило в дівчині бажання прислужитися народові, серед якого жила. А що всім серцем прийняла його слово і мала від природи хист до словотворчості, то ще зовсім в юному віці тут, на хуторі, пробує писати вірші, оповідання - відразу й тільки українською мовою. Бортняк А. Завжди і всюди була Українкою // Зоряна криниця. - 1998. - 26 грудня. - C. 8;

І це - незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському.

Письменниця згодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. «У мене починає рішуче переважати українськість чуттєво й світоглядно». Відтоді й на все життя вона віддає перевагу Україні. Шануючи свою «метричну» націю за культуру, шляхетність, патріотизм, романтизм, осуджує експансивні - домагання Польщі - «від можа до можа». Так само ненависна їй московська імперська загре-бущість: «Хто проти Росії, до того моя прихильність». Улюбленою, часто вживаною фразою Галини, що викликала добродушні насміхй полонізованого оточення, була: «Мої українці!..»

Симпатії та співчуття до «нашого народу, до наших наївних, як діти, прекрасних Степанів, Онисьок...» і надиктували їй у батьківському затишку («Ліс, повітря, спокій, харчі та гніздо родинне») цілу книжку оповідань «З життя», яку 1909 року ' випустив у світ одеський видавець Андрій Ніковський. У творах проникливо змальовано картини подільського села, самобутню культуру хліборобів, на-; родні волелюбні прагнення, Серед гострих проблем - осуд і соціального й національного гніту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успіх був чималим і навіть скандальним: так, за публікацію відверто антисамодержавного оповідання «Коняка» було конфісковано весь наклад журналу «Українська хата», а редактора Павла Богацького кинуто до в'язниці.

Морозного січневого ранку 1912 року 22-літня літераторка вперше завітала до Києва. Своєю увагою її оточили й підтримали «метри» словесності Микита Шаповал, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівсь-ка, Олександр Олесь... Всі вони з прихильністю ставилися до «нетипової полячки», котра підкреслювала: «Я завжди і всюди - українка». Відтоді протягом кількох років почергово мешкає то в місті над Дніпром, то на подільському хуторі. Співробітничає із часописами «Українська хата», «Засів», а щоб у тодішній громадянській розрусі вижити, підробляє то технічними перекладами (знала кілька мов), то наймаючись рубати дрова. Вшанування землячки // Прапор жовтня. - №14. - 1991. - 31 січня. - С. 11;

Всією душею прийняла Галина Журба Українську революцію. Бере участь у різних громадських заходах, організовує літературно-мистецьку групу «Музагет», перейняту новими творчими завданнями трудівників національної культури (Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Терещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газеті «Нова рада», а з 1919 року, з приходом до влади червоних комісарів, з ним же - в радянському видавництві «Все-видат». Залишила цікаві спогади про «сонцекларнетного» поета - про його редакторську й поетичну працю, про приятельські стосунки з ним, про характер і побут, про те, як «усі його дуже любили», також про його різкі метаморфози в коловороті по-літичних змін («Те, що вийшло під совєтами з Тичини, - цілковите заперечення того безпосереднього, чудесного Тичинки, якого я знала. Навіть обличчя зовсім не те, наче інша якась людина»).

Чимало ще чого зберегла у своїй пам'яті спостережлива, об'єктивно розважлива, іронічна Галина Журба: зустрічі з Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Миколою Садовським, Миколою Вороним, з «молодесеньким Максимком Рильським,., що ходить замислено по кімнаті, заклавши руку за пазуху гімназійної блюзи», та багатьма-багатьма іншими. У зафіксованих нею свідченнях - тривожна доба громадянської бойні, моменти діяльності Центральної Ради, злочини муравйовщини, зародження, боротьба різних політичних угруповань, настрої, сумніви, вагання діячів літератури й мистецтва в умовах, коли непросто було визначатися. Бортняк А. Чарівниця слова з-під Соболівки. // Вінниччина. -2003. - 23 грудня. - С. 5;

Встигнувши йде видати в Україні збірку оповідань «Похід життя» (1913), Журба у передчутті репресій емігрувала до Польщі, а 1939 року - до Америки, де й померла на 91-му році життя. У США була в числі засновників творчого об'єднання українських еміграційних письменників «Слово». За «залізною завісою» написала і видрукувала багато прозових і поетичних творів, зокрема повість «Зорі заповідають» (1933), поему «Не-тря» (1935), повісгь-хроніку у 2-х томах «Революція йде» (1937 - 1938), роман «Тодір Сокір» (1967), цілий ряд автобіографічних, мемуарних видань, з тому числі книгу спогадів «Від «Української хати» до «Музагету» (1962) та інші. Тематика, образи, мотиви, свідчення, міркування - це відгомін українського суспільного життя напередодні революції та у перші порево-люційні роки. Досить відчутне в її творах відлуння рідного Поділля.

Заокеанська літературна критика високо оцінювала мистецькі здобутки нашої землячки, ставлячи їх «на перше місце між еміграційного письменства» і вважаючи, що вони «увійдуть у класику української літератури». Захоплено зустріли повернення імені та слова Журби в Україну після тривалого замовчування сучасні наші письменники і літературознавці, яким ще належить грунтовно дослідити, систематизувати й оприлюднити творчу спадщину майстра художньої літератури. Письменниця варта найщирішого пошанування і нами, земляками. Сад її творчості переважно розвивався й плодоносив у чужих краях, але зродився він на вітчизняному грунті, з наших джерел, з нашого коріння. Він квітував і квітуватиме Україною.

Приділимо також увагу заслуженій учительці Євгенії Давидівні Тондій, яка народилася 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.

Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!

Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі і найменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зі своєю половиною - сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк Федорою Леонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Це було в 1901 році. В 1902 народився в них первісток - син Андрій. В цей час приходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро. Тондій Є. Моє життя. // Тепличчина. - 2003. - 27 вересня. - С. 3;

Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов'їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.

Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С'імя Тондіїв жила в любові та злагоді.

Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церкви в Орлівку приїхав архієрей з Кам'янця-Подільського. Його вразила майстерність сільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, який супроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українських народних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями, хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твій лунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”

Так і сталося. В Кам'янець-Подільському кафедральному соборі під час служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.

Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8 кілометрів від Кам'янця-Подільськогою.

Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільського вчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.

Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі, але ніколи нікому не скаржилася - усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи (Вінницька область, Теплицький район) - там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запам'ятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина -земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання. В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком (ще й через те, що любили сім'ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:

- Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.

З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину. Бортняк Анатолій Завжди і всюди була Українкою // Зоряна криниця. - 1998. - 26 грудня. - С. 3;

По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась - вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.

З 1935 - вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.

В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту. Фурдик І. і Кантарчук П. З Україною в серці. // Тепличанка. - 2001. - 15 березня. - С. 7;

Згодом народився первісток - синочок Леонід, ще пізніше - донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було: на руках двоє малих дітей.

У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.

В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матір'ю 5-х дітей.

З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.

Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.

На старість залишилась одинокою: помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.

Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо - „ Моє життя”

Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Кам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.

Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.

Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником.

Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:

- з 1952 - в Петрашівській середній школі,

- з 1959 - учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,

- сільським колгоспним хором (Соболівка).

Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка”.

Вірна цьому святому куточку,

Де сади - не сади, -вишняки.

Мережкову вкраїнську сорочку

Одягнула в далекі світи.

Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радували своєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніх районів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі були учасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласній та районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх піснях.

Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів'я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями. Тондій Є. Моє життя // Тепличчина. - 2003. - 27 вересня. - С. 8;

Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвячених кожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багато обрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячого фольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.

Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай на Маковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, що вона очищує і зцілює людей.. Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.

Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.

Похована у рідному селі Соболівці.

Я пишаюся тим, що у моєму рідному селі народилися та зростали такі відомі особистості, які зробили великий внесок в розвиток культури села Соболівки, зокрема, скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди: науковець Гітіс С.С., вчителька Тондій Є.Б., а справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба та невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає історичні матеріали про минуле свого рідного села.

Висновки

Соболівка... Мила моя, Соболівка...

Тут все говорить,все співає і грає, сміється і плаче... Високо в небо злітає те невидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітається в вербові лози і летить,летить через віки до скарбниці мудрості і пам`яті народної.

В курсовій роботі було поетапно досліджено політичне, економічне, соціальне становище села від заснування до кінця радянського періоду, а також описано життєвий шлях відомих вихідців із села.

Звертаємось до сивої давнини. До цих пір жителі Соболівки знаходять кремінні знаряддя камяного віку, а це значить, що більше двох мільйонів років тому люди заселяли нашу місцевість ще в часи палеоліту. Знайдені знаряддя праці зберігаються в місцевому музеї історії нашого села. Між іншим у приміщенні ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів розташований музей бойової слави, в якому знаходяться експонати часів Великої Вітчизняної війни та війни в Авганістані.

Скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди. Справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба. Народилася Галина Маврикіївна Журба (дівоче прізвище- Домбровська), в далекому 1888 році, на хуторі Олександрія, полька за походженням, яка захопилася українознавством. В Соболівці, майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла її дорога в літеретуру. Батько її був управителем панського маєтку і родина її була заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з бідними сім'ями, пізнавати їхнє життя. Оточення впливало на виховання Галини Журби. Глибока обізнаність з тодішнім життям соболівчан проявляється в тому, що її творчість розпочинається саме з сільської тематики. її знаменита автобіографічна розповідь « Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександрія поблизу Соболівки:: «...Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, застіняв перед світом.

Поземний, гонтою критий, з широким ґанком на чотирьох кольонах, дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синіла Зятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче, коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихіше, впадаючи в ліричний романтизм доби, що саме кінчалось...» Велика літеретурна спадщина поетеси, нашої землячки - Галини Журби повернулася на рідну подільську землю через 100 років від дня її народження.

Невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає Історичні матеріали про минуле свого рідного села. Частину з них він використав при написанні історичного нарису «Соболівка», надрукованого в 26 - томному науковому виданні, яке видавалося Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії. Один із томів «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» вийшов з друк у 1912 році, в якому і надруковано історичний нарис «Соболівка». З того часу зібрано багато нових цікавих історичних матеріалів із друкованих джерел, архівів про Соболівку, які І. К. Фурдик пропонує редакції публікувати на сторінках районної газети «Вісті Тепличчини».

Соболівська земля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищий ступінь визнання. Серед них Герої Соціалістичної Праці: колишній директор цукрокомбінату М.П. Черкасова,свинарка М.П. Бабенко: професор, доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О.С. Венгер: поетеса Тетяна Яковенко та багато інших.

Я дуже пишаюся тим, що народився в такому мальовничому куточку нашої рідної країни, як село Соболівка. Але прикро констатувати той факт, що через 132 роки завод припинив своє існування. Пусткою віє з території комбінату. Більше 450 робітників та технічних працівників залишилися без місця роботи...Не діють на даний час і МТС, будинок побуту, кирпічний завод, міні-завод по переробці молока, перевалочна база, нафтобаза. Вітер гуляє в короварниках і в свинарниках колишнього колгоспу «Росія». Цілими родинами покидають своє рідне гніздечко жителі села, в пошуках кращої долі. Але я всеодно люблю своє село, даже таким яке воно є на даний час, в надії на те що наш народний Президент зробить усе можливе, щоб наш край знову процвітав і в усіх селах нашої квітучої неньки-України щебетали веселі дитячі голоса. І я дуже в це Вірю.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археологической комиссией. Петербург., 1878;

2. Боплан Опис Укаїни - Л. - 1991;

3. Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года преимущественного по летописям. - К. - 1884;

4. Труды комитета для историко-статистического описания Подольской Епархии. - Выпуск третий. - 21 июня 1783;

5. Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета. - Выпуск девятый. - Камьянец-Подольский., 1901;

6. Яблонський О. Історичні джерела. Польща в XVI ст. Т. 22. - 1999;

Підручники та монографії

1. Історія міст і сіл УРСР. - Вінницька область. - К. - 1972;

2. Піддубняк О. З глибин віків. - Львівська політехніка. 1993;

3. Фурдик І. К. Нарис з історії села. - 2001;

4. Зайцев Ю. Історія України. - Випуск 4. - Л. - Світ, 2005;

Періодичні видання

1) журнали:

1. Від батька до сина. // Бджоляр. - 2004.- №6;

2. Вшанування землячки // Прапор жовтня.- 1991. - 31 січня - №14;

3. Миколайчук Т. Побут і культура. // Культура ХХ ст. - 1997. - №12;

2) газети:

1. Бабур Велика Вітчизняна війна. // Теплитські вісті. - 2002;

2. Бортняк Анатолій Чарівниця слова з-під Соболівки. // Вінниччина. - 23 грудня 2003;

3. Бортняк Анатолій Завжди і всюди була Українкою // Зоряна криниця. - 26 грудня 1998;

4. Гайдамацький рух на Україні в XVII ст. // Наукова думка., 1970;

5. Голубченко І. Повернення із забуття // Вісті Тепличчини. - 1 лютого 1997;

6. Гречанюк М. Спогади // Вісті Тепличчини. - 17березня 2004р;

7. Гульдман Памятники старины в Подолии. - Камянец-Подольськ., 1901;

8. Калитко С. Богдан Хмельницький і наш край // Вінниччина. - 23 листопада 1995р;

9. Кантарчук Сільсько-господарська виставка. // Теплицькі вісті. - 1998;

10. Карпунько Голод - винищувач життів. // Тепличанка. - 2003;

11. Карчевський Район розформовано // Тепличанка. - 2002;

12. Колісник Завод працює // Тепличанка. - 1997;

13. Панчук Н.Незрадливий книголюб // Погляд. - 5-11 жовтня 2006р;

14. Тондій Є. Моє життя // Тепличчина 27 вересня 2003р;

15. Фурдик І.К.. З історії села Соболівка // Вісті Тепличчини 2 серпня 2003р;

16. Фурдик І. і Кантарчук П. З Україною в серці. // Тепличанка. - 15 березня 2001р;

17. Хавлюк Теплицький район під впливом революції // Теплицькі вісті. - 1995;

18. Холодний Л. Буде залізниця // Киевлянин. - 15 березня 1897р;

19. Холодний Л. Перша сільсько-господарська виставка // Червоний край. - 28 жовтня 1926р;


Подобные документы

  • Географічне положення села Порик, що на Хмельниччині, дослідження його історії. Висвітлення перебігу історичних подій в цьому куточку подільського краю до 1917 року, доля і життєвий шлях його жителів в контексті історії України та історії Поділля.

    реферат [63,9 K], добавлен 26.04.2010

  • Дослідження історії виникнення села та його назви. Вивчення визначних подій в історії розвитку населеного пункту. Видатні постаті краю. Особливості географічного розташування. Легенди, пов’язані з Одрадокам’янкою. Туристичні маршрути та пам’ятки культури.

    презентация [20,2 M], добавлен 02.04.2015

  • Основні періоди етнічної історії села Павлівка Калинівського району Вінницької області на основі народних переказів і неопублікованих історичних джерел. Особливості топонімічної системи села, класифікація її різних видів на основі розповідей односельчан.

    реферат [48,4 K], добавлен 17.08.2009

  • Исторические этапы развития и становления села Березовка Азовского немецкого национального района Омской области. Процесс изменений административно-территориальной принадлежности. Воспоминания старожилов села. Жизнь села Березовка на современном этапе.

    реферат [2,1 M], добавлен 23.02.2011

  • Характеристика природної краси с. Губник. Пам’ятні події, що мали місце тут в 1654 р. Власники села в XVI-XIХ ст. Заснування Ландшафтного заказника "Коростовецький", його рослинний та тваринний світ. Історія, побут і життя селян, освіта на початок ХХ ст.

    презентация [5,0 M], добавлен 25.04.2014

  • Славне минуле села Зінькова. Село під час визвольної війни. Виступи селян проти поміщиків. Розвиток ремісництва і торгівлі. Слава зіньківських гончарів. Зіньків на початку XX століття, до і після другої світової війни. Відродження села та його традицій.

    реферат [45,6 K], добавлен 29.09.2009

  • Сухая Буйвола как одно из красивейших сел на Северном Кавказе, его знаменитые уроженцы. Петровская межпоселенческая библиотека. Церковь Святитетя Николая Чудотворца. Символ христианства у села. Дурнуша Соловки и плачущий курган. Дом культуры села.

    реферат [19,9 K], добавлен 05.12.2010

  • История заселения Урала. Предпосылки возникновения села Леневское, его жизнь до революции 1917 года. Земельные и приходское общества, экономическая жизнь села. Сельская школа, органы сельского управления. Борьба с пожарами, создание пожарного депо.

    курсовая работа [2,6 M], добавлен 10.02.2012

  • Географічне положення села Щедрогір на березі р. Прип'ять, Ратнівський район, Волинська область. Найважливіші обряди краю: хрестини, весілля і засівання поля. Політичний й економічний розвиток села. Роль династії Лук'яновичів в історії школи і церкви.

    реферат [432,9 K], добавлен 26.02.2015

  • Особенности национальной одежды села Напольного. Анализ традиционного старинного народного костюма мордвы, его история и значение для изучения быта и объяснения исторических явлений в жизни народа. Характерные особенности костюма эрзянок села Напольного.

    реферат [40,8 K], добавлен 15.11.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.